Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 46 страниц)

23

– Ще по одній! – каже тип з ESPN.

Це звучить швидше як наказ, ніж пропозиція, і хоча Генрі не бачить хлопця, він знає, що цей винятковий домосід в житті ніколи не займався спортом, ані професійним, ані будь-яким іншим. Від нього пахне масним жирним запахом людини, яка страждає від надмірної ваги з народження. Робота на спортивному телеканалі – це, мабуть, його компенсація за спогади про купівлю одягу у відділі «Хаскі» в магазині «Сієрс» і дитячі глузливі віршики, щось на кшталт: «Товстун-коротун спортом займається, бо уже навіть боком у двері не вміщається».

Його звати Пенніман.

– Так само, як Літтла Річарда! – сказав він Генрі, коли вони на радіостанції потиснули один одному руки. – Відомий виконавець рок-н-ролу в далекі 50-ті? Ти, мабуть, пам’ятаєш його.

– Можливо, – каже Генрі так, неначе це не він зібрав колись усі до одного хіти Літтла Річарда. – Здається, він був одним із засновників. – Пенніман гучно сміється, і в цьому реготі Генрі розгледів своє потенційне майбутнє.

Але чи справді це те майбутнє, якого б він хотів? Люди сміялись від Говарда Стерна також, хоча Говард Стерн був недоумком.

– Ще по чарці! – повторює Пенніман. Вони в барі готелю «Оак Трі», де Пенніман дав бармену п’ять баксів, щоб той перемикнув телевізор із «боулінга на ABC» на ESPN, хоча там немає нічого в цей денний час, окрім гольфу і спортивної риболовлі. – Ще по чарці, щоб закріпити угоду!

Але вони ні про що не домовилися, та Генрі й не впевнений, що це йому потрібно. Пропозиція вести національну програму на ESPN у ролі Джорджа Ретбуна мала б бути привабливою, та й змінити назву «Борсучий Вал» на «Спортивний Вал ESPN» було йому зовсім не принципово, як і раніше, вона буде орієнтована на центральні й північні райони країни – але…

Але що?

Перш ніж зможе відповісти на це запитання, він знову відчуває запах: «Мій гріх», – парфуми, якими його дружина користувалась зазвичай в ті особливі вечори, коли хотіла подати певний сигнал. У такі особливі вечори він називав її Жайворонком. З настанням темряви сліпими ставали вони обоє, сліпими до всього, крім ароматів і дотиків одне одного.

Жайворонок.

– Знаєш, думаю, я пропущу цю чарку, – каже Генрі. – Мені ще треба виконати одну роботу вдома, але я подумаю над твоєю пропозицією. Я говорю серйозно.

– А… а… а, – каже Пенніман, і Генрі може сказати за легим коливанням повітря, що чоловік трясе пальцем у нього під носом.

Генрі стає цікаво, як би відреагував Пенніман, якби Генрі раптом ринувся головою вперед і відкусив образливий палець біля другої кісточки, якби Генрі показав йому маленьку привітність Кулі Кантрі в стилі Рибака, як кричав би Пенніман, так само голосно, як Літтл Річард перед інструментальною паузою у «Тутті-Фрутті», чи не так вже й гучно.

– Ти не можеш піти, доки я не захочу, – каже йому містер Я Товстий Але Більше На Це Не Зважаю. – Я маю тебе відвезти, забув? – Він перехилив уже четверту чарку «Буравчика», тому говорить, трохи ковтаючи слова.

«Друже мій, – думає Генрі, – я б краще дав копняка під зад тхору, ніж сів в авто з тобою за кермом».

– Насправді, я можу, – мило каже Генрі.

У Ніка Евера, бармена, сьогодні неймовірно вдалий день. Товстун дав йому п’ятірку, щоб той змінив канал телевізора, а сліпий – щоб той викликав таксі, доки товстун випорожнявся в туалеті.

– Га?

– Я сказав: «Насправді, я можу». Бармене?

– Карету подано, сер, – каже йому Евер. – Водій уже дві хвилини як чекає на вас.

Пенніман повертається, і це супроводжується сильним скрипом барного стільця. Генрі не може побачити, як супиться цей чоловік, дивлячись на таксі, яке зараз працює на холостому ходу біля готелю, але він це відчуває.

– Послухай, Генрі, – каже Пенніман, – думаю, ти не зовсім розумієш, який тобі випадає шанс. На небосхилі спортивного радіо є зірки, такі як «Пречудова Спорт-Ціпа» і Тоні Корнхайзер, котрі своїм красномовством заробляють шестизначні суми річного гонорару, легенько мають шестизначні суми, – але тобі до них ще далеко. Ці двері ще зачинені перед тобою, друже мій, але я неперевершений швейцар. Тож, якщо я так сказав, то ми маємо випити по чарці…

– Бармене, не можу ж я кликати тебе, «бармене», я не Хамфрі Богарт. Як тебе звати?

– Нік Евер, сер. – Останнє слово він вимовляє автоматично, але Евер ніколи ні до кого іншого не вжив би його, ніколи у світі.

Обидва чоловіки дали йому по п’ять доларів, але той, що в темних окулярах, – джентльмен. І це аж ніяк не пов’язано з його сліпотою, просто таким він є.

– Ніку, хто ще є в барі?

Евер оглядається навколо. В одній із задніх кабінок двоє чоловіків п’ють пиво. У холі портьє говорить телефоном. У самому ж барі взагалі нікого немає, окрім цих двох хлопців: одного – спокійного і стрункого, другого – товстого та спітнілого, у якого от-от іскри з очей посипляться.

– Нікого, сер.

– Тут немає… леді? – Він ледь не сказав жайворонка. «Тут немає жайворонка?»

– Ні.

– Слухай сюди, – каже Пенніман, а Генрі задумується, що він в житті не чув, щоб хтось звучав так не схоже на Літтла Річарда Пеннімана. Цей тип біліший, ніж Мобі Дік… і, мабуть, тієї ж комплекції. – Нам іще багато чого треба обговорити. – Але насправді звучить це так: «Теба обоворити». – Хіба, що – «Гіба» – ти намагаєшся дати мені зрозуміти, що тобі це не цікаво. – «Але такого не може бути нізащо у світі, – каже голос Пеннімана, який Генрі Лайден чує своїми досвідченими вухами. – Йдеться про грошовий верстат у твоїй вітальні, любий, твій власний банкомат. Від такого просто неможливо відмовитися».

– Ніку, ти не відчуваєш запаху парфумів? Щось дуже легке і старомодне? Мабуть, «Мій гріх»?

Слабка рука падає на плече Генрі, неначе грілка.

– Гріхом, старий друже, було б відмовитися випити зі мною ще по чарці. Навіть сліпому очевидно, щ…

– Раджу тобі забрати від нього руку, – каже Евер, і, схоже, вуха Пеннімана не такі вже й глухі до таких нюансів, бо рука одразу ж покидає плече Генрі.

Тоді інша рука лягає на те ж місце, але трохи вище, вона торкається задньої частини шиї Генрі і холодно пестить, проводячи по ній вгору-вниз. Генрі затамовує подих. Він відчуває запах парфумів. Зазвичай аромати зникають після певного періоду впливу, оскільки рецептори, які їх вловлюють, тимчасово притуплюються. Але не цього разу. Не цей запах.

– Ви не відчуваєте парфумів? – Генрі, можна сказати, благає.

Дотики руки на його шиї він може розцінити як тактильні галюцинації, але ніс ніколи не підводив його. У будь-якому разі, до цього моменту.

– Вибачте, – каже Евер. – Я відчуваю запах пива… горішків… джину, яким несе від цього чоловіка, його лосьйону після гоління…

Генрі киває. Вогні, що над барною стійкою, прослизають крізь темні лінзи його сонцезахисних окулярів, коли він витончено зісковзує зі свого стільця.

– Думаю, ти хочеш ще одну чарочку, мій друже, – каже Пенніман тоном, який він, безсумнівно, вважає ввічливо погрозливим. – Ще одна чарка, щоб урочисто відзначити укладання угоди, і я відвезу тебе додому на своєму «Лексусі».

Генрі відчуває запах парфумів дружини. Він у цьому впевнений і, здається, відчуває дотик її руки на своїй шиї. Раптом він згадує худорлявого Морріса Роузена – Морріса, який хотів, щоб той послухав «Куди зникло наше кохання» в інтерпретації «Брудної сперми». І звичайно ж, щоб Генрі увімкнув його у програмі Вісконсинського Щура. Морріса Роузена, який має більше порядності в одному зі своїх пальців з обгризеним нігтем, ніж цей здоровань у всьому тілі.

Він кладе руку на передпліччя Пеннімана. Посміхається в обличчя Пеннімана, не бачачи його, і відчуває ослаблі м’язи під своєю долонею. Пенніман вирішує, що Генрі хоче прийняти його пропозицію. Знову вирішує.

– Візьми мою чарку, – мило каже Генрі, – додай свою чарку і встроми їх у свій товстий прищавий зад. А якщо тобі знадобиться щось, щоб вони звідти не випадали, то чому б тобі не взяти свою роботу і не заткнути її слідом за ними.

Генрі повертається і жваво крокує до дверей, як завжди, чудово орієнтуючись і тримаючи одну руку перед собою для безпеки. Нік Евер вибухає шквалом оплесків, але Генрі це вже ледь чує, а Пеннімана він узагалі вже стер зі своєї пам’яті. Єдине, що його непокоїть, – це запах парфумів «Мій гріх», який трохи притуплюється, коли він виходить на післяобідню спеку… але хіба не любовне зітхання він чує поруч із лівим вухом? Його дружина так само зітхала перед тим, як заснути після їхніх любовних ігор? Його Роуді? Його Жайворонок?

– Агов, таксі! – кличе він з тротуару під дашком.

– Сюди, друже, ти що сліпий?

– Як кажан, – погоджується Генрі і йде на звук голосу.

Він поїде додому, закине ноги, вип’є склянку чаю, а тоді послухає ту кляту плівку з записом дзвінка на «911». Можливо, невиконана робота стала причиною його нервування і трепоту, оскільки він знає, що має сидіти в темряві і слухати голос канібала-дітовбивці. Швидше за все, так і є, інакше чому б йому боятися свого Жайворонка? Навіть якби вона повернулась і ходила слідом за ним, то точно переслідувала б з любов’ю.

Хіба ні?

«Так», – думає він і опускається на заднє сидіння задушливого таксі.

– Куди, друже?

– Норвей Веллі-роуд, – каже Генрі. – Білий дім із синьою окантовкою, стоїть осторонь від дороги. Ви побачите його майже одразу, щойно перетнемо річку. – Генрі відкидається на сидіння і повертає стривожене обличчя до вікна.

Френч Лендінґ здається йому сьогодні, на диво… пригніченим. Неначе щось зісковзує і зісковзує, здається, от-от дійде до крайньої межі і, впавши зі столу, розлетиться підлогою на дрібні друзки.

«Скажімо, вона повернулася. Скажімо, так і є. Якщо вона прийшла з любов’ю, то чому запах її парфумів так бентежить його? Можна навіть сказати, спричиняє огиду? І чому її дотик (її уявний дотик, – переконує він сам себе) такий неприємний?

Чому її дотик такий холодний?»

Після сліпучого денного світла у вітальні халупи Шнобеля так темно, що спершу Джек нічого не може розібрати. Тоді, коли його очі трохи звикають, він бачить чому: ковдрами – очевидно, складеними вдвоє – завішано обидва вікна вітальні, а двері, які, швидше за все, ведуть до кухні, зачинені.

– Він не може виносити світла, – каже Шнобель, стишивши голос так, щоб той не донісся до дальної стіни кімнати, де на дивані лежить чоловік. Хтось стоїть на колінах поруч із ним.

– Можливо, собака, який його вкусив, був скаженим, – каже Джек, хоча й сам у це не вірить.

Шнобель рішуче хитає головою.

– Це не фобія, Док каже, що це щось фізіологічне. Коли світло падає на нього, його шкіра починає плавитися. Ти коли-небудь чув про таке?

– Ні. – Також Джек ніколи не відчував такого дивного смороду, який насичав кімнату.

Чується гудіння кількох настільних вентиляторів, і він відчуває потік повітря, але сморід надто стійкий, щоб рухатися. Запах зіпсованого м’яса – омертвіння рваної плоті – знайомий Джеку запах. Але він вчуває й інший аромат, що поєднує запах крові, ритуальних квітів і випорожнень. Він із зусиллям намагається затамувати блювотний рефлекс. Шнобель дивиться на нього зі співчуттям.

– Так, поганий, я знаю. Але це як у мавпятнику в зоопарку – через якийсь час звикаєш.

Відчиняються двері, що ведуть до іншої кімнати. Заходить охайна жінка з білявим волоссям до плечей. Вона несе миску. Коли світло падає на Мишеня, той кричить. Це страшенно хрипкий звук, неначе легені людини почали перетворюватись на рідину. Щось – можливо, дим, можливо, пара – починає здійматись над шкірою його лоба.

– Тримайся, Мишеня, – каже чоловік, що стоїть на колінах.

Це Док. Перш ніж двері до кухні повністю зачиняються, Джек устигає прочитати напис, приклеєний до його поношеної чорної сумки. Можливо, у всій Америці і знайшовся би ще бодай один медик, який наклеїв би наліпку з написом «Steppenwolf рулить» на свою лікарську сумку, але у Вісконсині, мабуть, більше такого не знайти.

Жінка стає на коліна поруч із Доком, який бере ганчірку з миски, скручує її та кладе на лоб Мишеняти, який відповідає на це слабким стогоном і починає увесь тремтіти. Вода збігає щоками до бороди, яка, здається, випадає клаптями.

Джек ступає на кілька кроків уперед, кажучи собі, що він, безсумнівно, звикне до запаху. І, можливо, так і буде. В той же час він шкодує, що в нього немає мазі «Вікс ВапоРаб», яку більшість детективів з відділу вбивств ВПЛА возять із собою у бардачках, само собою зрозуміло для чого. От і зараз було б доречно змастити потроху під кожною ніздрею.

Тут є музичний центр (брудний) і пара колонок у кутках кімнати (величезних), але немає телевізора. Дерев’яні ящики з книжками стосами стоять вряд під кожною стіною без будь-яких переміжок, і це робить простір ще меншим, фактично як у склепі. Приступ клаустрофобії циркулює його кровообігом, утворюючи дискомфорт. Більшість цих книжок, здається, на релігійну і філософську теми – він бачить Декарта К. С. Льюїса, Бгаґавад-Ґіту, «Принципи існування» Стівена Ейвері, – але є тут також багато художньої літератури, літератури з пивоваріння і (на величезній колонці) не зовсім вдалий том Альберта Ґольцмана про Елвіса Преслі. На іншій колонці – фотографія маленької дівчинки з дивовижною усмішкою, ластовинням і неймовірно густим рудувато-білявим волоссям. Побачивши дитину, яка намалювала класики перед будинком, Джека Сойєра нудить від горя і жалю. Можливо, і є потойбічні істоти і причини, але є також хворий старий шкарабун, який шастає повсюди і якого треба зупинити. Він не повинен забувати про це.

Ведмедиця дає місце Джеку перед диваном і робить це витончено, незважаючи на те, що вона на колінах і досі тримає миску. Джек бачить, що в неї є ще дві мокрі ганчірки і купа танучих кубиків льоду. Побачивши їх, він відчуває страшенну спрагу, тож бере один кубик і кладе собі в рот. Тоді звертає свою увагу на Мишеня.

Ковдра вкриває його аж до шиї. Чоло і щоки, де немає бороди, що випадає, – пастоподібні. Очі заплющені. Губи розтягнулися і оголюють вражаючу білизну зубів.

– Він… – починає Джек, а тоді Мишеня розплющує очі.

Хай би що Джек хотів запитати в ту мить, думки залишають його голову. Білки навколо карих очей Мишеняти забарвила тривожна мінлива червона пелена. Здається, що він дивився на жахливий радіоактивний захід сонця. З внутрішніх куточків очей точиться якийсь чорний слиз.

– Книга з філософії про трансформації орієнтована на більш сучасних діалектиків, – каже Мишеня, говорячи м’яко і чітко. – Макіавеллі також торкається цих питань. – Джеку здається, що він неначе говорить у лекційній залі, а тоді помічає, що зуби Мишеняти починають клацати.

– Мишеня, це Джек Сойєр. – Його дивні червоно-карі очі нічого не виражають. Але чорний гній у кутиках очей ворушиться, підтверджуючи, що він при свідомості. Він слухає.

– Це Голлівуд, – бурмоче Шнобель. – Коп, пам’ятаєш?

Одна рука Мишеняти лягає на ковдру. Джек подає йому руку у відповідь і його душить крик здивування, коли той стискає її з неймовірною силою. Рука гаряча. Така ж гаряча, як бісквіт, щойно витягнений з печі. Мишеня випускає довге судомне зітхання, яке супроводжується смердючим запахом зіпсованого м’яса і зогнилих квітів. «Він гниє, – думає Джек, – гниє зсередини. Боже, допоможи мені це пережити».

Можливо, Господь і не може допомогти, а от спогад про Софі, допомагає. У спогадах Джек намагається зосередитись на її очах, прекрасному, спокійному, ясно-синьому погляді.

– Слухай, – каже Мишеня.

– Я слухаю.

Мишеня, здається, збирається з силами. Під ковдрою його тіло ритмічно вібрує, Джек розцінює це як черговий напад. Десь цокає годинник. Десь гавкає пес. Чути гудки кораблів на Міссісіпі. Чується те, що зовсім відрізняється від цих звуків, – тиша. Одного разу Джек уже відчував щось подібне, коли, здавалося, життєво важливі проблеми на якийсь час зникли. Це було в лікарні в Беверлі-Гіллз, коли він чекав завершення тривалого процесу вмирання його матері. Десь Тай Маршалл чекає на порятунок. Принаймні сподівається на порятунок. Десь важко працюють Руйнівники, намагаючись зруйнувати вісь, яка з’єднує все існуюче. Тут же лише проклята кімната з не надто потужними вентиляторами і отруйними випарами.

Мишеня заплющує, а тоді знову розплющує очі. Він зосереджує їх на своєму гостеві, і Джек раптом розуміє, що він збирається сказати якусь страшну правду. Кубик льоду вже розтанув у роті; Джек припускає, що він схрумав його і проковтнув, навіть не усвідомлюючи цього, проте не насмілився взяти ще один.

– Веди далі, друже, – каже Док. – Коли ти скажеш усе, що хотів, я вколю тобі ще одну дозу. Це хороша штука. Може, ти заснеш.

Мишеня не зважає. Він не відводить очей від Джека. Його рука все дужче стискає руку Джека, який уже відчуває, що кісточки його пальців ледь не трощаться одна об одну.

– Не… купуй першокласного обладнання, – каже Мишеня і знову видихає болісно-смердюче повітря зі своїх гниючих легень.

– Не?..

– Більшість людей відмовляться від варіння пива через… рік чи два. Навіть віддані… віддані шанувальники. Варіння пива не… не для гноєподібних.

Джек оглядається на Шнобеля, який дивиться незворушно.

– Він і тут і там. Потерпи. Зачекай на нього.

Мишеня стискає його руку ще сильніше, а тоді відпускає саме в той момент, коли Джек думає, що більше не може витримати.

– Візьми великий казанок, – радить йому Мишеня. Його очі збільшуються. Червонуваті тіні з’являються і зникають знову і знову. Вони швидко пересуваються вигнутим полем рогівки його ока, і Джек думає: «Це його тінь, тінь Багряного Короля. Мишеня вже стоїть одною ногою в його дворі». – П’ять галонів… хоча б. Ти зможеш знайти їх у… магазині морепродуктів, а для бродіння посудина… пластикові кулери для води, чудово підійдуть… вони легші, ніж скло і… я горю. Господи, Шнобелю, я горю!

– До біса все це, я зроблю йому укол, – каже Док, і моментально розкриває сумку.

Шнобель хапає його за руку.

– Ще ні.

Криваві сльози починають текти з очей Мишеняти. Чорний слиз формується в дрібні закрутки і ніби намагається дотягнутися до вологи, щоб випити її.

– Стопер і затичка бродіння, – шепоче Мишеня. – Томас Мертон – лайно, ніколи не слухайте, якщо хтось казатиме інше. То все брехня. Ти маєш випустити гази, доки виходить пил. Джері Ґарсія не був Богом. Курт Кобейн не був Богом. Запах парфумів, які він відчуває, надходять не від його мертвої дружини. Він впав в око Королю. Ґорґ-тен-аббала, еє-леє-леє. Опопанакс мертвий, хай живе опопанакс.

Джек нахиляється, глибше занурюючись у запах, який надходить від Мишеняти.

– Хто відчуває запах парфумів? Хто впав в око Королю?

– Навіжений Король, поганий Король, сумний Король. Рін-дін-дін, Короля вітають усі.

– Мишеня, хто впав в око Королю?

Док каже:

– Я думав, ви хотіли знати про…

– Хто?

Джек навіть не уявляє, чому це здається йому таким важливим, але чомусь так. Можливо, просто хтось щось йому нещодавно сказав? Дейл? Тенсі? Спаси Господи, Венделл Ґрін?

– Цідильна трубка і шланг, – каже Мишеня неначе по секрету. – Це те, що тобі знадобиться після бродіння! І не розливай пиво в пляшки, які закупорюються пробкою. Ти…

Мишеня відвертає голову від Джека, кладе її на плече і блює. Ведмедиця скрикує. Блювотина – жовтий гній із чорними цятками, такими ж, як слиз у куточках очей Мишеняти. Вони живі. Шнобель поспішає залишити кімнату, ледь не біжить. Джек, як може, закриває Мишеня від відблиску сонячного світла, що надходить з кухні. Рука, що тримає руку Джека, слабшає. Джек повертається до Дока.

– Думаєш, він відходить?

Док хитає головою.

– Знову вирубився, бідний старий Мишеня. Бідному Мишеняті не так легко відійти. – Він кидає на Джека похмурий пронизливий погляд. – Це варто того, містере поліцейський. Бо якщо ні, вам буде непереливки.

Шнобель повертається з величезною зв’язкою ганчір’я, на руках у нього зелені кухонні рукавички. Він мовчки витирає калюжу блювотини між плечем Мишеняти і спинкою дивана. Чорні цятки вже не рухаються, і це добре. Якби ще не бачити, що вони спершу рухались, було б краще. Джек із жахом помічає, що блювотина виїла обшивку дивана, як кислота.

– Я хочу зняти ковдру на кілька секунд, – каже Док, і Ведмедиця одразу ж підводиться, досі тримаючи миску з розтопленим льодом. Вона з трепетом відходить до однієї з книжкових полиць і стоїть там, повернувшись спиною.

– Доку, там щось, що мені треба обов’язково побачити?

– Думаю, так. Навряд чи ти знаєш, із чим маєш справу, навіть зараз. – Док береться за ковдру і повільно витягує її з-під кволої руки Мишеняти. Джек бачить, що ще більше чорного гною почало просочуватись з-під нігтів помираючого. – Пам’ятаєте, це сталося всього кілька годин тому, містере поліцейський.

Він стягує ковдру. Відвернувшись до них спиною, Сюзен Ведмедиця Осґуд, стоїть обличчям до великих робіт західних філософів і мовчки плаче. Джек намагається стримати крик, але не може.

Генрі розраховується за таксі, йде в дім, робить глибокий і заспокійливий вдих холодного повітря, яке панує в будинку завдяки кондиціонеру. Він відчуває незначний, солодкий аромат і каже сам собі, що це лишень свіжозрізані квіти, одна зі звичок місіс Мортон. Він знає краще, але більше не хоче мати справу з привидами. Йому вже краще, і він думає, що знає чому: він сказав типу з ESPN узяти свою роботу і встромити її собі в зад. Більше нічого не потрібно для чудового дня, особливо, якщо ти маєш високооплачувану роботу, дві кредитні картки, на яких ніколи не закінчуються гроші, й кухоль холодного чаю в холодильнику.

Генрі прямує на кухню, він йде коридором з простягненою перед собою однією рукою, щоб перевіряти чи немає на шляху перешкод. Ні звуку, тільки шепіт кондиціонера, гудіння холодильника, стукіт його каблуків дерев’яною підлогою…

…і зітхання.

Любовні зітхання.

Генрі зупиняється на мить і обережно повертається. Цей солодкий аромат стає сильнішим, якщо повернутись до вітальні та вхідних дверей? Він думає, що так. І це не квіти; немає сенсу дурити себе. Його ніс знає, як завжди. Це запах парфумів «Мій гріх».

– Роуді? – каже він, а тоді тихіше: – Жайворонку?

Відповіді немає. Звичайно, немає. Він просто знервований, та й по всьому. Немає запахів. Немає пристрасних зітхань. Тепер йому не дає спокою думка, що його дружина повернулася до вітальні, повстала з могили і стоїть у напарфумованому похоронному одязі, мовчки дивлячись, як він, сліпий, заходить і проходить просто перед нею. Його Жайворонок повернулась із кладовища «Ноґін Маунд», щоб провідати його. Можливо, щоб послухати останній диск «Слоббербоун».

– Припини, – каже він тихо. – Припини, дурню.

Він іде до своєї великої найзручнішої у світі кухні. Пройшовши крізь двері, мимовільно натискає кнопку на панелі. Голос місіс Мортон надходить з високо піднятих колонок, які настільки високотехнологічні, що справляється враження, неначе вона тут, у кімнаті.

– Заїжджав Джек Сойєр, він залишив ще одну плівку, яку хотів би, щоб ви послухали. Він сказав це… Ви знаєте, той чоловік. Той поганий чоловік.

– Так поганий чоловік, – бурмоче Генрі, відчиняючи холодильник, насолоджується потоком холодного повітря.

Його рука безпомилково тягнеться до однієї з трьох банок кінґслендського світлого пива у дверях холодильника. Він і не думає брати келих із холодним чаєм.

– Вони обидві лежать у вас у студії на програвачі. Також Джек хотів, щоб ви зателефонували йому на мобільний. – Голос місіс Мортон переходить у трохи менторський тон. – Під час розмови, я сподіваюсь, що ви скажете йому, щоб він був обережний, а також будьте обережними і ви. – Пауза. – Також не забудьте повечеряти. Я все приготувала. Друга полиця холодильника ліворуч.

– Ага, ага, ага, – каже Генрі й усміхається, відкорковуючи пиво.

Він іде до телефону, щоб набрати номер Джека.

На сидінні «Додж Рема», припаркованого перед Нейлгауз-роу, 1, дзвонить мобільний Джека. Цього разу в кабіні немає нікого, кого б роздратувало це пронизливе щебетання.

– Абонент, якому ви намагаєтесь зателефонувати, не відповідає. Будь ласка, спробуйте передзвонити пізніше.

Генрі вішає слухавку, повертається назад до дверей і натискає там іншу кнопку на панелі. Голоси, що повідомляють час і температуру, – його власні, але запрограмовані новітніми технологіями так, що він ніколи не знає, який саме голос буде звучати. Цього разу в сонячній прохолодній тиші його будинку, який, здавалося, ще ніколи не був таким далеким від міста, як сьогодні, несамовито кричить Вісконсинський Щур.

– Шістнадцята година, двадцять дві хвилини! Температура повітря на дворі – вісімдесят два градуси! Температура повітря в будинку – сімдесят! Чим ти паришся? Чим усі паряться? Жуй, їж і запивай, це всеодно-о-о…

…виходить через одне і те саме місце. Так. Генрі знову натискає на кнопку, перериваючи слоган Щура. Як це так швидко стало так пізно? Боже, хіба полудень був так давно? Якщо на те пішло, хіба він так давно був двадцятирічним, сповненим енергії, яка переповнювала його? Що…

Зітхання з’являються знову, і потяг з його спогадами сходить з рейок. Зітхання? Справді? Швидше за все, вимкнувся компресор кондиціонера. Принаймні він може собі так сказати.

Він може собі так сказати, якщо захоче.

– Є тут хтось? – запитує Генрі. У його голосі вчувається тремтіння, яке він ненавидить, тремтяче бурмотання голосу старої людини. – У будинку ще є хтось, крім мене?

В якусь жахливу секунду він навіть боявся, що хтось відповість.

Ніхто не відповідає – звичайно, ніхто не відповідає – і він робить три великих ковтки пива, а тоді вирішує повернутись до вітальні, щоб трохи почитати. Можливо, зателефонує Джек. Можливо, він трохи заспокоїться, коли подіє алкоголь.

«А можливо, світ закінчиться через п’ять хвилин, – думає він. – Тоді не треба буде мати справу з голосами на клятих касетах, які чекають у студії на програвачі, неначе готові в будь-який момент вибухнути, бомби».

Генрі повільно повертається коридором до вітальні, витягнувши перед собою руку, переконуючи себе, що він анітрохи не боїться торкнутися мертвого обличчя своєї дружини.

Джек Сойєр багато чого бачив у житті, він подорожував у такі місця, де не можна взяти авто в «Авіс» і вода має смак вина, але він ніколи не зустрічався ні з чим схожим на ногу Мишеняти Бауманна. Чи, швидше, з таким безповоротним жахом, який спричиняв вигляд ноги Мишеняти Бауманна. Коли Джек приходить до тями, то усвідомлює, що перший його імпульс – це докір, що Док зняв штани з Мишеняти, тоді він думає про сосиски і те, як їх оболонка змушує тримати форму навіть після того, як вони починають шипіти в сковорідці на розжареній конфорці. Це безумовно дурне порівняння, primo stupidо, але під тиском людський розум є непередбачуваним.

Нога начебто ще тримає форму, але м’ясо вже відстало від кістки. Шкіра зовсім зникла, розплавилась на рідку речовину, схожу на суміш молока і свинячого жиру. М’язи під візерунчастим покриттям того, що залишилося від шкіри, провисли і проходять таку ж катастрофічну метаморфозу. Заражена нога якимсь чином переходить в рідкий стан, а рідина невпинно насичує диван, на якому лежить Мишеня. Разом з нестерпним смородом розкладання, Джек відчуває запах паленого, напевно, від тканини і оббивки дивану.

З цієї зовсім не схожої на ногу маси стирчить, здається, зовсім не пошкоджена ступня. Якщо захотіти, її можна було б просто забрати звідти… без будь-яких проблем. Ця думка робить з ним те, чого не зробив огляд важкопораненої ноги. В якийсь момент Джек схиляє голову і стримує блювотні рефлекси.

Рятує його, мабуть, чиясь рука на спині. Це Шнобель намагається допомогти, чим може. У нього змінилося обличчя, зник образ хулігана. Зараз він схожий на мотоцикліста, який повернувся з могили.

– Бачиш? – запитує Док, і його голос неначе надходить десь здалеку. – Це не вітряна віспа, мій друже, хоча спочатку було дуже схоже. Спершу в нього почали з’являтися червоні плями на лівій нозі… животі… яйцях. Коли ми тільки привезли його сюди, то навколо укусу був лише набряк і почервоніла шкіра. Я подумав: «Чорт, нічого страшного, в мене досить “Зітромаксу”, щоб упоратися ще до заходу сонця». Ну, ти бачиш, як упорався «Зітро». Ти бачиш, що тут узагалі нічого не впоралося б. Воно пожирає диван і, я думаю, що після дивана воно візьметься за підлогу. Це лайно голодне. Тож чи було це варте того, Голлівуде? Припускаю, лише ти і Мишеня знаєте відповідь на це.

– Він досі знає, де дім, – каже Шнобель. – Особисто я уявлення не маю, хоча ми щойно звідти. І ти теж. Чи не так?

Док хитає головою.

– А Мишеня знає.

– Сюзі, люба, – каже Док до Ведмедиці. – Ти можеш принести іншу ковдру? Ця вже вщент мокра, чорт забирай.

Ведмедиця йде досить охоче. Джек підводиться на ноги. Ноги ватяні, але досі тримають його.

– Прикрийте його, – каже він Доку. – Я вийду на кухню, бо зараз вмру від спраги.

Джек жадібно п’є воду просто з крана, аж доки в голові стає погано, і він ригає, як коняка. Тоді він стоїть, розглядає двір Шнобеля і Ведмедиці. Майстерно зроблена маленька гойдалка на спустошеному місці заросла бур’янами. Джеку боляче на неї дивитися, але він все одно дивиться. Побачивши увесь жах, що стався з ногою Мишеняти, він змушений нагадати собі, що він тут не просто так. Чим болючішим буде це нагадування, тим краще.

Сонце, набувши золотавого відтінку, опускається до Міссісіпі і засліплює йому очі. Час, здається, не стоїть на місці. Принаймні за межами цього маленького дому. Таке враження, що за межами будинку під номером 1, що по вулиці Нейлгауз-роу, час навіть пришвидшився. Його не полишає думка, що приходити сюди було такою ж марною справою, як і заїжджати до Генрі; йому не дають спокою здогадки, що містер Маншан і його бос аббала ганяють ним, як завідною іграшкою з ключиком на спині, а самі тим часом роблять свою справу. Він може знайти Чорний Дім по гулу у своїй голові, то якого дідька він не повернеться до пікапа і не зробить це?

Запах парфумів, який він відчуває, надходить не від його мертвої дружини. Що це означає? Чому думка, що хтось відчуває запах парфумів, так його бентежить і лякає?

Він підстрибує від переляку, коли Шнобель стукає у двері кухні. Джек зосереджує свій погляд на картинці, яка висить над кухонним столом. Замість напису «ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ДІМ» там напис: «ГРОЗА ХЕВІ МЕТАЛ», а нижче старанно додано: «ХАРЛІ ДЕВІДСОН».

– Повертайся, – каже Шнобель, – він знову прокинувся.

Генрі йде стежиною серед лісу – чи то дорогою, – і позаду нього щось є. Щоразу, як він озирається, – у цьому сні він бачить, проте побачене не приносить радості, – то виявляє нові деталі. Йому здається, це щось схоже на чоловіка у вечірньому костюмі, але страшенно видовженого з гострими зубами, що стирчать над розтягненою в посмішці червоною нижньою губою. Генрі також бачить – але хіба таке можливо? – що в цього чоловіка лише одне око.