Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 46 страниц)

Так. Якщо необхідно, то можна проконсультуватися з містером Маршаллом, скажімо, по телефону, і він у манері, гідній похвали, переконає молодика, що містера Сойєра треба негайно впустити.

– Можливо, – погоджується молодик, – але правила лікарні вимагають, що немедичний персонал, який перебуває на таких посадах, як він, має отримувати дозвіл на зовнішні телефонні дзвінки.

– І від кого, – поцікавився Джек, – можна такий дозвіл отримати?

– Від виконуючої обов’язки старшої медсестри – медсестри Рек.

Джек, у якого, здається, зараз іскри з очей посиплються, говорить молодику, щоб той покликав неперевершену медсестру Рек і отримав дозвіл, а далі нехай усе буде, як скаже містер Маршалл, чоловік їхньої пацієнтки.

Ні, молодик не бачить на це ніяких підстав, оскільки він вважає, що це нікчемне витрачання часу і сил. Містер Сойєр не член сім’ї місіс Маршалл, тож неперевершена місіс Рек нізащо не дасть йому дозволу.

– Гаразд, – каже Джек, бажаючи придушити цього дратуючого нікчему. – Можливо, піднімемось адміністративними сходинками? Лікар Шпіґельман є десь тут?

– Можливо, – каже молодик. – Звідки мені знати? Лікар Шпіґельман переді мною не звітує.

Джек показує на телефон на столі.

– Я не кажу, що ви маєте знати, я кажу, що ви маєте дізнатися. Телефонуйте негайно.

Молодик, схилившись над телефоном, закотивши очі, натискає дві кнопки з цифрами і повертається спиною до кімнати. Джек чує, як він бубнить про Шпіґельмана, зітхає, а тоді каже:

– Гаразд, з’єднайте мене. – Після з’єднання він бурмоче щось, згадуючи ім’я Джека.

Те, що він чує у відповідь, змушує його різко випростатись і, вирячивши очі, подивитись через плече на Джека.

– Так, сер. Він зараз тут, так. Я скажу йому. – Повернувшись, веде далі: – Лікар Шпіґельман зараз прийде сюди. – Хлопець – йому не більше двадцяти – відходить назад і встромляє руки в кишені. – Ви той коп?

– Який коп? – запитує Джек, досі сердитий.

– Той, що приїхав з Каліфорнії та заарештував містера Кіндерлінґа.

– Так, це я.

– Я із Френч Лендінґа, я був шокований, як і все місто. Ніхто не міг би і подумати. Містер Кіндерлінґ? Ви жартуєте. Було важко повірити, що така людина може… ну, вбивати когось.

– Ви його знали?

– Ну, в місті, такому як Френч Лендінґ, усі так чи інакше знають одне одного. Ми з ним лише кілька разів віталися. Я знав його дружину. Вона була моєю вчителькою в недільній лютеранській школі на горі Хеврон.

Джек не може стриматись, щоб не засміятись; він сміється над абсурдністю, що дружина вбивці викладає уроки в недільній школі. Пригадавши ненависть, з якою дивилась на нього Ванда Кіндерлінґ під час оголошення вироку її чоловіку, він перестає сміятися, але надто пізно. Він бачить, що образив молодика.

– Якою була вона? – запитує він. – Як вчителька?

– Звичайна вчителька, – каже хлопець. Він говорить сухо і ображено. – Вона змусила нас визубрити всю Біблію. – Він повертається і бурмоче: – Дехто досі думає, що він цього не робив.

– Що ви сказали?

Хлопець трохи повертається до Джека і дивиться на коричневу стіну перед собою.

– Я сказав, що дехто досі думає, що він цього не робив. Містер Кіндерлінґ. Вони думають, що він потрапив у в’язницю, тому що був маленькою людиною в маленькому місті та не мав ніяких зв’язків.

– Дуже погано, – каже Джек. – Хочете знати справжню причину, чому містер Кіндерлінґ потрапив у в’язницю?

Хлопець цілком розвертається й дивиться на Джека.

– Тому що він був винен у вбивстві, до того ж зізнався в цьому. Ось чому – і все тут. Двоє свідків бачили його на місці злочину, а двоє інших людей бачили, що він летів у Лос-Анджелес, хоча сказав усім, що летить у Денвер. Після цього він сказав: «Гаразд, я це зробив. Я завжди хотів знати, як воно – вбити дівчину. От одного дня я зрозумів, що більше не можу стримуватись, тож вирушив у далеку подорож і вбив двох повій». Його адвокат намагався довести його неосудність, але суд присяжних на слуханнях не підтвердив цього, і він відправився у в’язницю.

Хлопець схиляє голову і щось мимрить.

– Я не почув, – каже Джек.

– Є багато способів змусити людину зізнатися, – ледь чутно повторює він речення.

Чуються кроки в коридорі, за мить огрядний чоловік у білому халаті, в окулярах з металевою оправою, із цапиною борідкою простягає руку Джекові. Хлопець відвертається. Можливості переконати чергового, що він не вибивав зізнання у Торнберґа Кіндерлінґа, уже немає. Усміхнений чоловік у білому халаті та з цапиною борідкою хапає Джека за руку, відрекомендовується як лікар Шпіґельман і говорить, що радий познайомитись із такою видатною особистістю. (Видатною особистістю, дурною особистістю, – думає Джек.) Усього за крок від лікаря чоловік, якого досі Джек не помічав, виходить вперед і каже:

– Агов, лікарю, знаєте, що було б чудово? Якби містер Знаменитість і я поговорили з леді разом. Удвічі більше інформації за наполовину коротший проміжок часу – ідеально.

Джека нудить. Венделл Ґрін хоче приєднатись до нього.

Привітавшись із лікарем, Джек повертається до репортера.

– Що ви тут робите, Венделле? Ви пообіцяли Фреду Маршаллу, що триматиметесь подалі від його дружини.

Венделл Ґрін здіймає руки вгору і виступцем іде назад на п’ятках.

– Ви сьогодні спокійніші, лейтенанте Сойєр? Сподіваюся, ви не збираєтесь знову використати заборонені прийоми відповідно старанного працівника преси? Маю зазначити, що мені вже набридли напади поліцейських.

Лікар Шпіґельман, насупившись, повертається до нього.

– Про що ви, містере Ґрін?

– Учора, до того, як той коп збив мене з ніг своїм кишеньковим ліхтариком, лейтенант Сойєр ударив мене в живіт фактично просто так. Йому пощастило, що я розсудлива людина і не подав позову. Але знаєте що, лікарю? Я цього не зробив, бо вірю, що було б набагато краще, якби ми співпрацювали один з одним.

Послухавши цю егоїстичну промову лише наполовину, Джек думає: «От дідько», – і дивиться на молодого чергового, чиї очі світяться ненавистю. Усе втрачено: тепер Джек ніколи не переконає хлопця, що він не катував Кіндерлінґа. До того часу, як Венделл Ґрін закінчує свою промову, Джека діймає його показна улеслива привітність.

– Містер Ґрін запропонував мені відсоток з доходів від продажу фотографій тіла Ірми Френо, – каже він лікарю. – Те, що він просить зараз, – неможливо. Містер Маршалл попросив мене, щоб я прийшов сюди і зустрівся з його дружиною, а від містера Ґріна він отримав обіцянку, що той не приходитиме.

– Можливо, частково, це правда, – каже Ґрін. – Як досвідчений журналіст, я знаю, що люди часто кажуть зовсім не те, що мають на увазі, а тоді, врешті-решт, шкодують про це. Фред Маршалл розуміє, що історія його дружини випливе рано чи пізно.

– Та невже?

– Особливо у зв’язку з останнім повідомленням Рибака, – каже Ґрін. – Цей запис доводить, що Тайлер Маршалл – четверта жертва, і якимось дивом він досі живий. Як думаєте, наскільки довго таке можна приховувати від людей? Хіба ви зі мною не погоджуєтеся, що треба дати можливість матері хлопчика пояснити все особисто?

– Я відмовляюсь брати в цьому участь. – Лікар супиться на Ґріна і дивиться на Джека упередженим поглядом. – Містере Ґрін, я зараз вижену вас із лікарні. Я хотів би обговорити кілька питань із містером Сойєром наодинці. Чи дійдете ви з лейтенантом згоди з приводу вашої співпраці, це ваша справа. Я, звичайно ж, не дозволю спільне інтерв’ю з пацієнткою. Так само я не впевнений, чи варто говорити їй з лейтенантом Сойєром, – вона спокійніша, ніж була сьогодні зранку, але ще досі немічна.

– Найкращий спосіб для неї впоратися з проблемою – це дати їй можливість виговоритись, – каже Ґрін.

– Замовкніть, негайно, містере Ґрін, – каже лікар Шпіґельман. Друге підборіддя за цапиною борідкою набуває тепло-рожевого відтінку. – Що ви хотіли в мене запитати, лейтенанте?

– У вас є свій кабінет, лікарю?

– Так.

– Чудово, мені треба півгодини, а то й менше, щоб поговорити з місіс Маршалл у безпечному тихому місці, у якому наша розмова буде цілком конфіденційною. Ваш кабінет – це, мабуть, те, що треба. У відділенні надто багато людей, і там неможливо поговорити, щоб тебе не перебивали або щоб розмову не підслуховували інші пацієнти.

– Мій кабінет, – каже Шпіґельман.

– Якщо ви не заперечуєте.

– Ходімо зі мною, – каже лікар. – Містере Ґрін, ви, будь ласка, відійдіть до стійки, щоб ми з лейтенантом Сойєром могли пройти в коридор.

– Як скажете. – Ґрін глузливо вклоняється і рухається до стійки легко, неначе підтанцьовує. – Під час вашої відсутності, я впевнений, що в нас буде, про що поговорити із цим гарним молодиком.

Посміхаючись, Венделл Ґрін опирається ліктями на стійку і спостерігає, як Джек разом із лікарем Шпіґельманом залишають кімнату. Вони прямують, вистукуючи вистеленою плиткою на підлозі, і зі звуків можна зрозуміти, що вони вже десь на середині коридору. Тоді настає тиша. Досі посміхаючись, Венделл повертає обличчя і бачить, що черговий вирячився на нього.

– Я завжди читаю ваші статті, – каже хлопець. – Ви справді дуже добре пишете.

Посмішка Венделла стає блаженною.

– Гарний і розумний. Яка вражаюча комбінація! Скажи мені своє ім’я.

– Ітан Еванс.

– Ітане, в нас не так багато часу, тож давай швиденько. Як думаєш, пристойні члени преси повинні мати доступ до інформації заради суспільних потреб?

– Ще б пак!

– Чи погоджуєшся ти зі мною, що поінформована преса – це одне з найкращих бойових знарядь проти таких монстрів, як Рибак?

Вертикальна зморшка з’являється між бровами Ітана Еванса.

– Одне з бойових знарядь?

– Дозволь мені пояснити. Чим більше ми знаємо про Рибака, тим більше в нас шансів зупинити його. Хіба ні?

Хлопець киває, і зморшка зникає.

– Скажи, як думаєш, лікар дозволить Сойєру скористатись його кабінетом?

– Думаю, так, – каже Еванс. – Але мені не подобається те, як працює Сойєр. Йому притаманна поліцейська брутальність. Так, наприклад, коли вони б’ють людей, щоб здобути зізнання. Це брутально.

– У мене ще одне запитання до тебе. Точніше, два запитання. Чи є якась комірчина в кабінеті лікаря Шпіґельмана? І чи є якийсь спосіб, щоб потрапити туди не через цей коридор?

– О, – тьмяні очі Еванса вмить загоряються розумінням. – Ви хочете послухати?

– Послухати й записати. – Венделл Ґрін поплескує по кишені, у якій лежить диктофон. – На благо суспільства в цілому, Господи благослови їх – усіх і кожного.

– Ну, можливо, – каже хлопець, але містер Шпіґельман, він…

Двадцятидоларова купюра, складена навколо другого пальця правої руки Венделла, якимось дивним чином там з’являється.

– Дій швидко, і лікар Шпіґельман ніколи ні про що не дізнається. Гаразд, Ітане?

Ітан Еванс хапає купюру з рук Венделла і швидко веде його за стійку, біля якої відчиняє двері й каже:

– Давайте, швиденько.

Приглушене світло з обох кінців темного коридору.

Лікар Шпіґельман говорить:

– Я так розумію, чоловік моєї пацієнтки розповів вам про касету, яку ми отримали сьогодні вранці.

– Так. А як вона сюди потрапила, ви знаєте?

– Повірте, лейтенанте, після того як я побачив, який ефект запис справив на місіс Маршалл, я особисто його прослухав і намагався вияснити, як він дійшов до моєї пацієнтки. Усі наші листи проходять через поштове відділення лікарні перед відправленням, абсолютно всі, чи то для пацієнтів, чи медичного персоналу, чи адміністрації. Звідти волонтери доставляють її адресатам. Я так розумію, що пакунок з касетою вже був у поштовому відділені лікарні, коли волонтер заглянув туди сьогодні зранку. Оскільки на ньому було написано лише ім’я моєї пацієнтки, волонтер пішов до реєстратури. Одна з дівчат підняла документацію.

– Хіба вони не мали проконсультуватися з вами, перш ніж дати касету і магнітофон Джуді?

– Звичайно. Медсестра Бонд неодмінно так би і зробила, але її сьогодні немає на чергуванні. Сьогодні чергує медсестра Рек, котра подумала, що замість адреси написано прізвисько, дане пацієнтці в дитинстві, і що це хтось із давніх друзів місіс Маршалл надіслав їй музику, щоб підбадьорити. У сестринській є касетний плеєр, тож вона вставила касету в нього й віддала його місіс Маршалл.

У темному коридорі очі лікаря набувають злобного блиску.

– Тоді, як ви можете уявити, усе полетіло під три чорти. Місіс Маршалл повернулася до того стану, у якому ми її госпіталізували і який супроводжувався низкою тривожних вчинків. На щастя, я саме був у лікарні. Тож коли почув, що сталося, наказав дати їй заспокійливе і помістити в безпечну палату, оскільки там м’які стіни – у місіс Маршалл знову відкрилися рани на пальцях, до того ж мені зовсім не хотілося, щоб вона завдала собі будь-якої шкоди. Щойно заспокійливе подіяло, я зайшов, щоб поговорити з нею. Тоді прослухав плівку. Мабуть, я мав одразу ж зателефонувати в поліцію, але в мої обов’язки, в першу чергу, входить прислухатися до пацієнтів, тож натомість я зателефонував містеру Маршаллу.

– Звідки?

– З тієї ж кімнати, по своєму мобільному. Містер Маршалл, звичайно ж, наполягав на тому, щоб я дав слухавку його дружині, і вона також хотіла з ним говорити. Вона дуже збентежилась під час цієї розмови, і мені довелось дати їй ще одну невелику дозу заспокійливого. Коли місіс Маршалл заспокоїлась, я зателефонував містеру Маршаллу знову, щоб розповісти йому детальніше про запис. Хочете його послухати?

– Не зараз, докторе, дякую. Хоча я хочу вас про дещо запитати з цього приводу.

– Тоді запитуйте.

– Фред Маршалл намагався зімітувати той акцент, з яким говорили ви, копіюючи того, хто зробив запис. Ви чули коли-небудь раніше такий акцент? Можливо, він схожий на німецький?

– Я вже думав про це. Це було схоже на свого роду німецьку вимову англійських слів, але не зовсім. Якщо і можна зробити якесь порівняння, то треба було б сказати, що говорив француз англійською, намагаючись застосовувати німецький акцент. Проте насправді я ще не чув нічого подібного.

Від самого початку цієї розмови лікар Шпіґельман міряв Джека поглядом, неначе даючи оцінку, відповідну до стандартів, про які Джек не зміг би навіть здогадатись. Вираз його обличчя, такий же нейтральний і невиразний, як у регулювальника вуличного руху.

– Містер Маршалл повідомив мені, що він має намір зателефонувати вам. Здається, між вами і місіс Маршалл утворився якийсь надзвичайний зв’язок. Вона поважає ту майстерність, з якою ви беретеся до справи, воно й не дивно, але також вона, здається, довіряє вам. Містер Маршалл просить, щоб вам було дозволено допитати його дружину, а вона сказала, що має поговорити з вами.

– Отже, ви без проблем дозволите мені побути з нею наодинці протягом півгодини.

Усмішка на обличчі лікаря Шпіґельмана зникає одразу ж, щойно з’являється.

– Моя пацієнтка та її чоловік продемонстрували довіру до вас, лейтенанте Сойєр, але питання не в тому. Питання в тому, чи можу довіряти вам я.

– Довіряти в чому?

– Багато в чому. Перш за все, чи діятимете ви в інтересах моєї пацієнтки. Чи утримуватиметесь, щоб не засмутити її та не дати помилкових надій. У моєї пацієнтки розвинулася низка ілюзій, зосереджених на існуванні іншого світу, суміжного з нашим. Вона думає, що її сина тримають як полоненого в іншому світі. Маю сказати вам, лейтенанте, що місіс і містер Маршалл вірять у те, що ви знайомі з цим фантастичним світом – моя пацієнтка цілком у цьому переконана, а її чоловік приймає це на тій підставі, що це втішає його дружину.

– Я розумію, – це єдине, що може зараз Джек сказати лікарю. – Ви, у свою чергу, маєте знати, що всі свої розмови з Маршаллами я веду на неофіційній підставі позаштатного консультанта відділку поліції Френч Лендінґа і капітана Дейла Ґілбертсона.

– На неофіційній підставі.

– Капітан Ґілбертсон попросив мене допомогти зібрати інформацію в розслідуванні справи Рибака, і два дні тому, після зникнення Тайлера Маршалла, я нарешті погодився зробити все, що в моїх силах. У мене немає абсолютно ніякого офіційного статусу. Тож я просто допомагаю капітану і його поліцейським, тому що маю чималий досвід.

– Дозвольте запитати прямо, лейтенанте. Тож ви ввели в оману Маршаллів, що вам знайомий вигаданий фантастичний світ місіс Маршалл?

– Я відповім вам так, лікарю. Зі стрічки ми знаємо, що Рибак справді тримає Тайлера Маршалла в полоні, тож можна сказати, що він більше не в цьому світі, а у світі Рибака.

Лікар Шпіґельман зводить брови.

– Думаєте, цей монстр живе в тому ж всесвіті, що й ми? – запитує Джек. – Я так не думаю, і ви теж. Рибак живе у своєму власному світі, світі, що функціонує за правилами, які він запозичив або вигадував роками. За всієї поваги, у мене набагато більше досвіду роботи з такими випадками, як у Маршаллів, ніж у поліції, ба навіть у вас, хіба що вам часто доводиться мати справу з психопатичними злочинцями. Вибачте, якщо це звучить зарозуміло, я не це мав на увазі.

– Ви говорити про профільність? Я правильно розумію?

– Кілька років тому мене було запрошено на спеціальні профільні курси ПРЗНЗ, які проводило ФБР, і я багато чого там навчився, але те, про що зараз говорю, виходить далеко за межі профільності. – Це набагато серйозніше, – каже Джек сам собі. – Тепер м’яч на вашому полі, лікарю.

Шпіґельман повільно киває. В лінзах його окулярів спалахує далекий відблиск.

– Думаю, я вас зрозумів. – Він роздумує, зітхає, схрещує руки на грудях і розмірковує далі. Тоді підводить очі і зустрічається поглядом із Джеком. – Гаразд, я дозволю вам із нею побачитись. Наодинці. У моєму кабінеті. Протягом тридцяти хвилин. Я не хочу ставати на шляху прогресивних слідчих дій.

– Дякую, – каже Джек. – Це принесе чималу користь, обіцяю.

– Я надто довго пропрацював психіатром, щоб вірити в такі обіцянки. Лейтенанте Сойєр, але сподіваюсь, ви досягнете успіху у справі порятунку Тайлера Маршалла. Дозвольте, я проведу вас у свій кабінет. Ви зможете зачекати там, доки я піду за пацієнткою і приведу її іншим коридором. Так буде трохи швидше.

Лікар Шпіґельман прямує до кінця темного коридору, тоді звертає ліворуч, тоді знову ліворуч, витягує з кишені чималу в’язку ключів і відчиняє непідписані двері. Джек іде за ним у кімнату, яка, очевидно, була створена шляхом об’єднання двох маленьких кабінетів у один. Половину кімнати займають довгий дерев’яний стіл, стілець, журнальний столик зі скляною поверхнею, що завалений журналами, і шафа для документів. В іншій половині стоять диван і шкіряне крісло. Стіни прикрашають копії робіт Джорджиї О’Кіф. Збоку стола знаходяться двері, які, за припущенням Джека, ведуть до маленької комірчини, вони якраз навпроти крісла, посередині між двома половинами кабінету – двері, які, здається, ведуть до сусідньої кімнати.

– Як бачите, – каже лікар Шпіґельман, – я використовую це приміщення і як офіс, і як оглядовий кабінет, тож я приведу сюди місіс Маршалл. Дайте мені дві чи три хвилини.

Джек дякує, і лікар поспішає за двері кімнати для очікування.

У маленькій комірчині Венделл Ґрін витягує касетний диктофон з кишені піджака і прикладає його, а також вухо до дверей. Він тримає палець на кнопці «ЗАПИС», серце шаленіє. Знову найвидатніший журналіст західного Вісконсину виконує свій обов’язок перед кожним пересічним громадянином. Як шкода, що в бісовій комірчині так темно, але бути засуненим у чорну діру – це не перша жертва Венделла у його святому покликанні, крім того, все, що йому треба побачити, – це маленьке червоне світло на диктофоні.

Аж раптом, хоча лікар Шпіґельман залишив кімнату, чується його голос, який кличе лейтенанта Сойєра. Як цей послідовник Фрейда зміг повернутись не відчиняючи і не зачиняючи дверей і що сталося з Джуді Маршалл?

«Лейтенанте Сойєр, мені треба поговорити з вами, візьміть слухавку, до вас дзвінок і, здається, терміновий».

Достоту – голос звучить з телефону внутрішнього зв’язку. Хто б це міг дзвонити Джеку Сойєру і чому терміново? Венделл сподівається, що Золотий Хлопець натисне кнопку з написом «ГУЧНОМОВЕЦЬ», але, на жаль, він цього не робить, і Венделл змушений задовольнятися тим, що чує лише один бік розмови.

– Дзвінок? – каже Джек. – Від кого?

– Від того, кому ви сказали, що будете у відділенні «Г».

Шнобель, з новинами про Чорний Дім.

– Як я можу отримати дзвінок?

– Просто натисніть кнопку, що світиться, – каже лікар. – Перша лінія. Я приведу місіс Маршалл, коли побачу, що ви закінчили розмову.

Джек натискає кнопку і каже:

– Джек Сойєр.

– Дякувати Богу, – каже Шнобель Сент-Пір улесливо-хриплим голосом. – Думаю, вам варто приїхати до мене, якомога швидше. Усе перемішалося.

– Ви знайшли його?

– О так, ми знайшли Чорний Дім. Він нас не дуже радо зустрів. Це місце хоче залишатися захованим і чітко дає це зрозуміти. Декого з хлопців поранено. З більшістю з нас усе гаразд, але Мишеня, я не знаю. Він підхопив щось жахливе від укусу собаки, якщо це був собака, у чому я особисто сумніваюся. Док зробив усе що зміг, але… Дідько, він здається божеволіє і не дозволяє нам відвезти його в лікарню.

– Шнобелю, чому ви не відвезете його силоміць, якщо це йому так необхідно?

– Це не в наших правилах. Мишеня не ступав на поріг лікарні з того часу, як його батько помер в одній із них. Він удвічі більше боїться лікарень, ніж того, що сталося з його ногою. Якщо ми спробуємо доставити його до головної лікарні Ла-Рів’єр, то він, мабуть, сконає ще в кареті швидкої.

– А якщо не помре, то ніколи вам цього не пробачить.

– Саме так. Коли ви зможете приїхати?

– Мені досі треба побачитись із жінкою, про яку я вам казав. Можливо, за годину, у будь-якому разі не пізніше.

– Ви мене не чуєте? Мишеня помирає у нас на руках. Нам треба багато чого розповісти один одному.

– Я згоден, – каже Джек. – чекайте на мене, Шнобелю.

Він кладе слухавку, повертається до дверей, що поруч із кріслом в оглядовому кабінеті, і чекає на те, що скоро його світ зміниться.

«Що, чорт забирай, усе це значить?» – дивується Венделл. Він записав лише дві хвилини розмови між Джеком Сойєром і недоумком, що зіпсував запис, який міг коштувати гарної машини, гарного будинку на кручі над річкою, а все, що він отримав, – нічого не варте лайно. Венделл заслуговує на хорошу машину і красивий будинок, він заробив їх уже тричі. Його охоплює почуття втрати, і він кипить від образи. Золотим хлопцям піднесли все на діамантових підносах. Люди зі шкіри лізуть, щоб дати їм те, що їм навіть не потрібно, не те що легендарним, безкорисливо працюючим трударям і джентльменам преси, таким, як Венделл Ґрін. Венделлу Ґріну ж навіть для того, щоб його просто заховали в темній, тісній, маленькій комірчині для виконання своєї роботи, треба заплатити двадцять баксів!

Його вуха горять, коли він чує, що двері відчиняються. Червоне світло горить, вірний диктофон мотає стрічку моток за мотком, і хай би що зараз сталося, воно змінить усе: кишечник Венделла – це абсолютно надійний орган, його найкращий друг, зігріває його впевненістю, що скоро справедливість буде на його боці.

Голос лікаря Шпіґельмана долинає крізь двері шафи і записується на стрічку:

– Я залишу вас наодинці.

Золотий Хлопець: Спасибі, лікарю. Я вам дуже вдячний.

Доктор Шпіґельман: Тридцять хвилин, так? Тож я маю повернутись, м-м-м, о… о чотирнадцятій годині, десять хвилин.

Золотий Хлопець: Чудово.

Тихо зачиняються двері, і клацає замок, тоді довгі секунди мовчання. Чому вони не розмовляють один з одним? Але звичайно… відповідь на це запитання очевидна. Вони чекають, коли Шпіґельман забере свій задок достатньо далеко, щоб уже не чути їх.

О, це просто неймовірно, так і є! Тихі кроки Золотого Хлопця, який рухається до дверей, лише зайвий раз засвідчують бездоганну інтуїцію репортера. О кишечник Венделла Ґріна! О знаряддя чудове і надійне, знову ти впоралось із важким завданням журналістики! Венделл чує, а диктофон записує клацання замка.

Джуді Маршалл: Не забудьте про двері позаду вас.

Золотий Хлопець: Як ви?

Джуді Маршалл: Набагато, набагато краще, оскільки ви тут. Двері, Джеку.

Знову чуються кроки, знову безпомилковий звук сповзаючого на місце металевого болта.

Хлопець, якого скоро буде подолано: Я думав про вас увесь день. Я думав про це.

Повія, шлюха, шльондра: А півгодини нам вистачить?

Той, що стоїть однією ногою у ведмежому капкані: Якщо ні, він просто стукатиме у двері.

Венделл ледь стримується, щоб не закричати від захвату. Ці двоє людей точно збираються зайнятись сексом, вони збираються зірвати із себе одяг і вжарити по-звірячому. Дорогенькі мої, ось і відплата! Коли Венделл Ґрін оприлюднить усе це, репутація Джека Сойєра буде нижчою, ніж у Рибака.

Очі Джуді стомлені, волосся тьмяне, на пальцях разючо-білий свіжий бинт, обличчя виражає глибину її почуттів, воно світиться чистою вистражданою красою багатої уяви, що є результатом того, що вона бачила. Джеку здається, що Джуді Маршалл схожа на помилково викрадену королеву. Замість того щоб спотворити природне благородство її душі, лікарняний халат і вицвіла нічна сорочка роблять його лише очевиднішим. Джек відводить від неї погляд лише на мить, щоб замкнути другі двері.

Він бачить, що не може сказати нічого, чого б вона ще не знала. Джуді закінчує те, що він почав. Вона йде до нього і простягає руки, щоб він їх ухопив.

– Я думав про вас увесь день, – каже він і бере її за руки. – Я думав про це.

Її відповідь означає все, що вона прийшла побачити, що вони мають зробити.

– А півгодини нам вистачить?

– Якщо ні, він просто стукатиме у двері.

Вони посміхаються, вона стискає його руки сильніше.

– То нехай стукає. – Вона робить найменший, найлегший ривок, який змушує його наблизитись, серце Джека калатає в очікувані обіймів.

Те, що вона робить, набагато дивовижніше, ніж просто обійми: вона схиляє голову і двома легкими сухими дотиками губ цілує його руки. Тоді притискає тильну сторону його правої долоні до своєї щоки і поступається назад.

– Ви знаєте про плівку?

Він киває.

– Я збожеволіла, коли її почула, але надіслати її мені було помилкою. Він влучив у мене надто сильно. Я неначе знову стала тією дитиною, яка чула шепіт іншої дитини крізь стіну. Я зійшла з глузду і намагалась розірвати стіну на шматки. Я чула, як мій син благав мене про допомогу. Він був там – з іншого боку стіни, куди ви і вирушите.

– Куди ми вирушимо.

– Куди ми вирушимо. Так. Але я не можу подорожувати крізь стіни, а ви можете. Тож у вас є завдання, найважливіше завдання, яке може бути. Ви повинні знайти Тая і зупинити Аббала. Я не знаю, що це, але зупинити його – це ваша робота. Я правильно розумію: ви копісмен?

– Ви правильно розумієте, – каже Джек. – Я копісмен. Тому це моя робота.

– Тоді все правильно, ви маєте позбутись Ґорґа і його господаря, містера Маншана. Це не його справжнє ім’я, воно лише звучить якось схоже на містер Маншан. Коли я збожеволіла і поривалася до того світу, вона сказала мені, вона змогла прошепотіти це мені просто у вухо. Я була так близько!

Що з цієї розмови чує Венделл Ґрін, а також диктофон, який записує на плівку за дверима? Навряд чи це те, що він очікував почути: звіряче рохкання і стогін від бажання швидкого задоволення. Венделл Ґрін шкірить зуби, його обличчя витягується в гримасі розчарування.

– Я люблю те, що ви дозволили собі побачити, – каже Джек. – Ви дивовижна людина. Ви одна з тисячі, хто міг би зрозуміти це, а робити й поготів.

– Ви надто багато говорите, – каже Джуді.

– Я хочу сказати, що люблю вас.

– Ви любите мене по-своєму. Але знаєте, що, просто прийшовши сюди, ви зробили для мене більше, ніж я могла зробити. Від вас надходить промінь, у якому я просто розчинилась. Джеку, ви жили там, а я лише змогла крадькома зазирнути. Проте мені цього досить, я задоволена. Ви і відділення «Г» відкрили в мені вміння подорожувати.

– Ви відкрили вміння подорожувати завдяки тому, що у вас всередині.

– Гаразд, триразова хвала добре відомого всім безумства. Пора. Ви маєте бути копісменом. Я зможу пройти лише половину шляху, але вам знадобляться всі ваші сили.

– Думаю, що і ваші сили вас здивують.

– Візьміть мене за руку і зробіть це Джеку. Перейдіть. Вона чекає, я маю передати вас їй. Ви знаєте, як її звати, правда?

Він розтуляє рот, але не може говорити. Сила, яка, здається, виходить із самого центру землі, проникає в його тіло, проносить електричний заряд через кров, напружує скальп, змушує його притиснутись своїми тремтячими пальцями до тремтячих пальців Джуді Маршалл. Відчуття надзвичайної легкості і жвавості збираються разом і заповнюють його внутрішню порожнечу; водночас він відчуває і своє тіло, що раніше перед польотом ніколи не відчував. Це схоже на зліт ракети, думає він. Земля, здається, здригається в нього під ногами.

Йому вдається опустити очі, поглянути на свої руки, перевести погляд на Джуді Маршалл, яка, відкинувши голову назад, паралельно до вібруючої підлоги, заплющує очі, посміхається в стані екстазу. Її оточує біле мерехтливе світло. Гарні коліна, ноги світяться під подолом старого синього одягу, вона стоїть босоніж. Навколо нього світло мерехтить також. Все це надходить від неї, – думає Джек, – і від…

Повітря наповнює шелестіння, копії робіт Джорджиї О’Кіф злітають зі стін, низький диван, підтанцьовуючи, відсувається від стіни, папери кружляють у вихорі, злітають зі стола, що вібрує, вузька галогенна лампа падає на землю. У всій лікарні, на кожному поверсі, у кожному відділенні і в кожній палаті ліжка вібрують, телевізори вимикаються, інструменти брязкають на тацях, світло мерехтить. Іграшки падають із полиць сувенірного магазину, вази з високими ліліями ковзають по мармуровій підлозі. На п’ятому поверсі лампочки вибухають і розсипаються рясними іскрами.

Ураганний шум дедалі збільшується і збільшується. Разом із неймовірно гучним свистінням утворюється широка біла запона, яка одразу ж перетворюється на маленьку точку і зникає. Зникає також і Джек Сойєр, і зникає Венделл Ґрін з комірчини.

Вони проникли на Території, залишили один світ і увійшли в інший, виснажені і змучені, Боже, це було в сотні разів сильніше, ніж добре відоме сальто. Джек лежить, дивиться на розірване біле простирадло, що колишеться, як розірване вітрило. Чверть секунди тому він бачив інше біле простирадло, але воно було з яскравого світла, а не таке, як це. М’яке ароматне повітря ощасливлює його. Спершу він лише усвідомлює, що хтось тримає його за праву руку, а тоді, що поруч з ним лежить вражаюча жінка. Джуді Маршалл. Ні, не Джуді Маршалл, яку він по-своєму любить, а інша дивовижна жінка, яка колись шепотіла Джуді крізь стіну вночі і яка останнім часом наблизилась ще ближче. Він ледь не вимовив її ім’я, коли…

У поле його зору потрапляє миле обличчя, водночас схоже і не схоже на обличчя Джуді. Його було виточено на тому ж токарному верстаті, випечено в тій же печі, виліплено тим же одурманеним скульптором, але ніжнішими і легшими дотиками. Від подиву Джек не може рухатись. У нього перехопило подих. Ця жінка, чиє обличчя зараз над ним усміхається з ніжною нетерплячістю, ніколи не народжувала, вона ніколи не подорожувала за межі рідних Територій, ніколи не літала на літаку, не водила авто, не дивилася телевізора, не вичерпувала лід з морозильної камери, не користувалася мікрохвильовкою: вона випромінює натхнення і внутрішню благодать. Він бачить, що вона світиться зсередини.