Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 46 страниц)

Ронні Мецгер голосить:

– Він залишився, залишився позаду, а Бирак вийшов і схопив його. – Він миттєво заливається слізьми.

Джек нахиляється вперед.

– Ти бачив, як це сталося? Чи хто-небудь із вас бачив?

– Нє-є-є-є-а-а. – Ронні схлипує.

Тіджей повільно похитує головою.

– Ви не бачили, щоб хтось говорив із Тайєм, чи щоб зупинялось якесь авто, чи щось таке?

Хлопці майже водночас незв’язно бурмочуть одне й те саме, переконуючи, що вони нічого не бачили.

– Коли ви зрозуміли, що він зник?

Тіджей роззявляє рот, а тоді стуляє його. Ронні каже:

– Після того як купили «Сліпер». – Він морщить чоло, намагаючись пригадати, Тіджей підтверджує його слова кивком.

Ще два запитання – і стає зрозуміло, що в «7-11» вони купили «Сліпер», а також картки «Меджик» і що минуло не більше кількох хвилин, перш ніж вони помітили відсутність Тайлера.

– Еббі сказав, що Тайлер купить нам іще картки, – додає послужливий Ронні.

Вони саме підійшли до того моменту, на який чекав Джек. Хай би яким був секрет, він, очевидно, стосується того, що відбувалось по тому, як хлопці вийшли із «7-11» і побачили, що Тайлер досі не приєднався до них. І це секрет, який стосувався лише Тіджея. Коли вони згадали про «Сліпер» і картки, його друг помітно заспокоївся, а Тіджей, здавалося, пітнів кров’ю. Залишилося ще одне-єдине запитання, яке він хотів поставити їм обом.

– Тож Еббі хотів знайти Тайлера. Ви всі сіли на свої велосипеди і поїхали його шукати чи Еббі послав одного з вас?

– Що? – каже Ронні. Тіджей схиляє голову і схрещує руки на потилиці, немов хоче відвести від себе удар. – Тайлер поїхав кудись, і ми його не шукали, ми поїхали в парк. Обмінюватись картками «Меджик».

– Зрозуміло, – каже Джек, – Ронні, дякую. Ти мені дуже допоміг. А тепер іди до Еббі й офіцера Дюлака, доки я ще перекинусь кількома словами з Тіджеєм. Це забере не більше п’яти хвилин, а то й менше.

– Я можу йти? – Після Джекового кивка Ронні швидко підводиться зі стільця.

Коли він наближається до дверей, Тіджей схлипує. Ронні пішов, а Тіджей, різко відкинувшись на спинку стільця, мов ховаючись, щоб стати маленьким, наскільки це можливо, дивиться на Джека ясними, широкими, круглими очима.

– Тіджею, – каже Джек, – присягаюся, тобі нема чого турбуватися. – Тепер, будучи наодинці з хлопчиком, котрий виказав свою особливу причетність до справи тим, що заснув у кімнаті для допитів, Джек Сойєр хоче насамперед зняти йому тягар з душі. Він знає секрет Тіджея, це і не секрет зовсім, а безкорислива інформація. – Хай би що ти мені сказав, я тебе не заарештую. Це теж обіцянка. Тебе ні в чому не звинувачують, синку. Насправді я радий, що ти і твої друзі змогли приїхати сюди й допомогти нам у всьому розібратися.

Він веде далі в тому ж дусі наступні три-чотири хвилини, протягом яких Тіджей Реннікер, котрому раніше здавалося, що він приречений на смертну кару через розстріл, поступово розуміє, що його помилували й відпустили. До його обличчя поступово повертається колір. Він випрямляється, сповнений жаху погляд зникає.

– Скажи мені, що зробив Еббі, – каже Джек. – Це залишиться між нами. Я йому нічого не скажу. Чесно. Я не викажу тебе.

– Він хотів, щоб Тай купив нам іще картки «Меджик», – говорить Тіджей, відчуваючи, що він проходить незнаними шляхами. – Якби Тай там був, він би купив. Еббі це знав. Отже… отже, він сказав мені, їдь вулицею і знайди того недоумка, якщо не хочеш отримати індіанський опік.

– Ти сів на велосипед і повернувся на Чейз-стрит.

– Ага. Я шукав, але не бачив Тая ніде. Я думав, що побачу, розумієте? Тому що де б йому ще бути?

– І?.. – Джек крутить рукою, намагаючись пришвидшити розповідь.

– Так його і не побачивши, я доїхав до Квін-стрит, там ще є притулок для літніх людей, зовні оточений живою огорожею. І, м-м, побачив його велосипед. На тротуарі перед огорожею. Також там була його кросівка. І листя живоплоту.

Ось він, безкорисливий секрет. Можливо, не такий і безкорисливий, оскільки дав змогу визначити точний час зникнення хлопчика: 8 : 15, або 8 : 20. Велосипед стояв на тротуарі поруч із кросівкою близько чотирьох годин, перш ніж Денні Чеда помітив його. Притулок Макстона займає майже всю територію на цьому відрізку Квін-стрит, а на Свято полуниці до полудня ніхто не йшов.

Тіджей розповідає, що він боявся, що як Рибак затягнув Тая за огорожу, то, можливо, він повернеться ще! У відповідь на останнє запитання хлопчик каже:

– Еббі звелів нам сказати, що Тай поїхав від нас, коли ми були біля магазину «Асортимент», щоб люди не засуджували нас, казав, що ми винні в тому, що його вбили. Тая насправді ж не вбили, правда? Дітей, таких як Тай, не вбивають.

– Сподіваюсь, що ні, – каже Джек.

– Я теж. – Тіджей сопе й витирає ніс рукою.

– Давай я відпущу вас додому, – каже Джек, залишаючи стілець.

Тіджей підводиться й починає рухатися вздовж стола.

– О! Я щойно згадав!

– Що?

– Я бачив пір’я на тротуарі.

Підлога, здається, захиталась у Джека під ногами, неначе палуба корабля. Він спершу опановує себе, перш ніж наважується повернутися до хлопчика.

– Пір’я? Що ти маєш на увазі?

– Чорне. Велике. Схоже на вороняче. Одна пір’їна була біля велосипеда, а друга – в кросівці.

– Цікаво, – каже Джек, виграючи час, щоб отямитися після несподіваної появи пір’я в розмові з Тіджеєм Реннікером.

Як йому зреагувати на це безглуздя? Те, що він так реагує, – це взагалі смішно; його миттєва знемога – це абсурд. Пір’я, про яке розповідає Тіджей, – справжнє пір’я справжнього ворона на справжньому тротуарі. Пір’я з його сну – пір’я несправжньої вільшанки, ілюзія, як і решта в цьому сні. Джек говорить сам до себе чимало таких речей. І відтак повертається до норми. Але згодом, ще до кінця сьогоднішньої ночі і наступного дня, слово «пір’я» вражатиме його думки неначе електричний розряд блискавки.

– Це якась дивина, – каже Тіджей. – Як пір’я могло опинитися в кросівці?

– Можливо, вітер його туди задув, – каже Джек, ігноруючи відсутність вітру сьогодні.

Переконавшись, що підлога зупинилась, він показує Тіджею на двері, що ведуть до коридору, а тоді й сам виходить за ним.

Еббі Векслер відштовхується від стіни і стає поруч із Боббі Дюлаком. Досі ображений, Боббі неначе витесаний з брили мармуру. Ронні Мецгер нишком відсувається подалі.

– Ми можемо відправляти цих хлопців додому, – каже Джек. – Вони виконали свою роботу.

– Тіджею, що ти їм сказав? – вороже запитує Еббі.

– Він переконав мене, що ви нічого не знаєте про зникнення вашого друга, – каже Джек.

Еббі заспокоюється, хоча і хмуриться на всіх довкруж. Востаннє він злісно насуплюється на Джека, який саме звів брови.

– Я не плакав, – каже Еббі. – Я був наляканий, але я не плакав.

– Ти був наляканий, гаразд, – каже Джек. – Наступного разу не бреши мені. У тебе був шанс допомогти поліції, але ти проігнорував його.

Еббі заперечує це твердження і намагається хоча б частково виправити провину:

– Гаразд, але я показував фак не особисто вам, просто музика була дурнуватою.

– Я теж її ненавиджу. Тип, що був зі мною в машині, наполіг послухати її. Знаєш хто це був?

На обличчі Еббі з’являється зосереджений недовірливий погляд. Джек каже:

– Джордж Ретбун.

Це все одно що сказати «Супермен», або «Арнольд Шварценеґґер». Зневіра Еббі зникає, а обличчя змінюється. Його маленькі, близько посаджені очі випромінюють наївне здивування.

– Ви знаєте Джорджа Ретбуна?

– Він один із моїх кращих друзів, – каже Джек, не додаючи, що більшість його інших найкращих друзів, певною мірою, це теж Джордж Ретбун.

– Класно, – каже Еббі.

Тіджей та Ронні також тихо охкають:

– Класно.

– Джордж узагалі класний, – каже Джек. – Я передам йому ваші слова. Давайте зійдемо до велосипедів, і ми випровадимо вас.

Перебуваючи досі під враженнями, що вони зустрічалися з великим, надзвичайним Джорджем Ретбуном, хлопці осідлали свої велосипеди і поїхали звідси вулицею Самне-стрит, повернувши на Секонд-стрит. Боббі Дюлак каже:

– Це був чудовий трюк, сказати їм про Джорджа Ретбуна. Вони поїхали щасливі.

– Це був не трюк.

Надзвичайно здивувавшись, Боббі повертається до відділку разом із Джеком, підштовхує його і запитує:

– Джордж Ретбун – ваш друг?

– Так, – каже Джек. – Іноді він справжній головний біль.

Дейл і Фред Маршалл здіймають очі, коли до кабінету заходить Джек. У погляді Дейла – обачне сподівання, а у Фреда Маршалла, як здається Джеку, глибокий сум і надія.

– Ну? – каже Дейл.

(пір’я)

– Ти мав рацію: вони дещо приховували, але це не так важливо.

Фред Маршалл різко відкидається на спинку стільця, випускаючи із себе останню надію, як повітря з пробитої шини.

– Незадовго після того, як вони приїхали до «7-11», Векслер відправив Тіджея вулицею шукати вашого сина, – каже Джек. – Коли Тіджей дістався до Квін-стрит, він побачив велосипед і кросівку, що лежали на тротуарі. Звичайно, що всі вони подумали про Рибака. Еббі Векслер, щоб їх не звинуватили в тому, що вони залишили хлопця самого, вигадав історію, яку ви чули: начебто Тайлер залишив їх, а не навпаки.

– Якщо ти бачив усіх чотирьох хлопців приблизно в десять хвилин по восьмій, то це означає, що Тай зник лишень через кілька хвилин. То що ж у цей час робив той тип, який ховався в живоплоті?

– Може, саме це він і робив. Ти послав людей перевірити той живопліт?

(пір’я)

– Поліцейські дослідили його вздовж і впоперек, заглянули під кожен листочок, проте нічого там не знайшли, крім листя і твані.

Неначе вганяючи кілок, Фред Маршалл гримає кулаком по столу.

– Мій син зник за чотири години до того, як знайшли його велосипед. Зараз уже майже 19 : 30! Його немає вже мало не весь день! Я не повинен сидіти тут, мені треба їхати шукати його.

– Усі шукають вашого сина, Фреде, – каже Дейл. – Мої хлопці, інші поліціянти, навіть ФБР.

– Я не вірю їм, – каже Фред. – Адже вони не знайшли Ірму Френо, чи не так? То ви гадаєте, що вони знайдуть мого сина? Як я розумію, у мене є ще один-єдиний шанс. – Коли він дивиться на Джека, його очі світяться. – Цей шанс – ви, лейтенанте. Ви допоможете мені?

Третя думка, яка найбільше хвилює Джека, приховувалась до цього моменту і тепер змушує його як досвідченого полісмена сказати:

– Я б хотів поговорити з вашою дружиною. Якщо ви плануєте відвідати її завтра, то я б теж поїхав, коли ви не проти.

Дейл кліпає та каже:

– Можливо, ми маємо про це поговорити.

– Думаєте, це щось змінить?

– Можливо, – каже Джек.

– Побачимо. Вірогідно, ви вплинете на неї краще, – каже Фред. – Ви живете в Норвей Веллі? Це дорогою до Ардена. Я зможу забрати вас о дев’ятій.

– Джеку, – каже Дейл.

– Побачимось о дев’ятій, – каже Джек, ігноруючи відчай і лють, що випромінює погляд його друга, а також тихий голос, який нашіптує

(пір’я).

– Чудово, – каже Генрі Лайден. – Я не знаю, чи дякувати тобі, чи вітати. Думаю, і те і інше. Усе ж таки вирішив переконати всіх у своїй «феноменальності».

– Не втрачай голови. Єдина причина, чому я поїхав туди, – щоб батько хлопчика не їхав до мене додому.

– Це не єдина причина.

– Твоя правда. Я трохи нервував і відчував певний дискомфорт. Напевно, тому, щоб утекти із дому і змінити обстановку.

– Але була ще одна причина.

– Генрі, та ти по пояс у свинячому багні, ти це знаєш? Ти думаєш, що я це зробив через громадянський обов’язок, порядність, співчуття, альтруїзм чи щось таке в цьому роді, але це не так. Мені не хотілося б цього казати, але я зовсім не такий добросердний і відповідальний, як ти гадаєш.

– По пояс у свинячому багні? Можливо, так і є. Та я все своє життя по пояс у свинячому багні, якщо не сказати по груди чи по бороду.

– Добре, що ти це визнаєш…

– Одначе, ти мене не зрозумів. Ти маєш рацію, я справді думаю, що ти хороша, порядна людина. Я не просто так думаю, я це знаю. Ти скромний, ти співчутливий, ти жалісливий, ти відповідальний – і не має значення, якої ти зараз про себе думки. Але це не те, про що я говорив.

– А що ж тоді ти мав на увазі?

– Інша причина, з якої ти вирішив поїхати до відділку поліції, пов’язана з проблемою, з тривогою, хай би якою вона була, що гризе тебе протягом кількох останніх тижнів. Над тобою немов нависла тінь.

– Ага, – каже Джек.

– Ця проблема, ця твоя таємниця забирає половину твоєї енергії, тож ти присутній наполовину; друга твоя половина десь далеко. Любий, ти ще не зрозумів, що я завжди знаю, коли ти схвильований і стурбований? Хоча я і сліпий, проте все бачу.

– Гаразд. Давай припустимо, що мене останнім часом щось непокоїть. Як це може бути пов’язано з тим, що я поїхав до відділку.

– Тут два варіанти: або ти хотів поїхати, щоб протистояти цьому, або ти просто тікав.

Джек мовчить.

– З цих припущень випливає, що проблема стосується періоду твого життя полісмена. Це може бути якась давня справа, що переслідує тебе. Можливо, котрийсь психопат-головоріз, якого ти колись засадив у в’язницю, вийшов і тепер погрожує тобі. О чорт, я по вуха в багні і зрозумів, що в тебе рак печінки і жити залишилося не більше трьох місяців.

– Я не хворий на рак, принаймні наскільки мені відомо, і ніякий колишній зек теж не хоче мене вбити. Усі мої давні справи, більшість із них, у будь-якому разі, спокійно лежать в архіві поліції Лос-Анджелеса. Так, безперечно, мене дещо турбує останнім часом, і я мав би передбачити, що ти це помітиш. Але я б не хотів, ну, не знаю, обтяжувати тебе цим, допоки сам у всьому не розберуся.

– Скажи мені одну річ, гаразд? Ти йдеш назустріч чи тікаєш?

– На це питання немає відповіді.

– Побачимо. Їжа ще не готова? Я вмираю як хочу їсти, буквально вмираю з голоду. Ти готуєш надто повільно. У мене все було б готово ще десять хвилин тому.

– Зачекай, не жени, – каже Джек. – Усе майже готове. Проблема у твоїй ненормальній кухні.

– Найзручніша кухня у всій Америці. Можливо, у всьому світі.

Вислизнувши з відділку поліції досить швидко, щоб уникнути марних розмов із Дейлом, Джек підкорився пориванню, зателефонував Генрі та запропонував приготувати вечерю на них двох. Кілька хороших стейків, пляшка доброго вина, смажені грибочки, овочевий салат. Усе необхідне він міг купити у Френч Лендінґу. Джек готував раніше для Генрі вже три чи чотири рази, а також Генрі одного разу приготував колосальну дивну вечерю для Джека. (Покоївка зняла всі трави і приправи з полички, щоб там протерти пил, а тоді поклала все не на свої місця.) Що він робив у Френч Лендінґу? Джек відповів, що все пояснить під час зустрічі. О пів на дев’яту вечора він уже був перед просторим білим фермерським будинком, привітавшись з Генрі, поніс продукти та примірник книжки «Похмурий дім» на кухню. Він кинув книжку на край стола, відкоркував вино, наповнив склянку для господаря, тоді для себе, а відтак почав готувати. Йому знадобилось кілька хвилин, щоб зорієнтуватися в ексцентричній кухні Генрі, у якій речі були розставлені не так, як зазвичай: сковорідки до сковорідок, ножі до ножів, каструлі до каструль, – а відповідно до того, що саме хочеш приготувати. Якщо Генрі хотів швидко приготувати форель на грилі з молодою картоплею, то йому потрібно було лише відчинити відповідну шафку і знайти там увесь потрібний посуд. Усе було поділено на чотири основні категорії (м’ясо, риба, птиця й овочі) з багатьма підгрупами і підпідгрупами в кожній категорії. Така систематизація збила з пантелику Джека, оскільки йому довелося заглянути не в одну шафку, до того ж віддалену одна від одної, щоб знайти сковорідку чи лопатку, які він шукав. Поки Джек нарізав, розглядав шафки і готував, Генрі, накривши стіл на кухні, поставивши тарілки й поклавши срібні прибори, умостився, щоб узяти на кпини свого заклопотаного друга.

Він уже розкладає стейки по тарілках, гриби викладає навколо них. По центру стола ставить величезну дерев’яну салатницю. Генрі говорить, що дуже смачно, ковтає вина і каже:

– Якщо ти досі не хочеш говорити про те, що тебе непокоїть, хай би що то було, принаймні розкажи мені, що відбувалось у відділку. Думаю, дуже мало сумнівів, що викрали ще одну дитину.

– Мені не хотілося б таке казати, але сумнівів майже немає. Це хлопчик на ім’я Тайлер Маршалл. Його батька звати Фред Маршалл. Він працює в «Ґольці». Ти його знаєш?

– Давненько ж я купував комбайн, – каже Генрі.

– Найперше, що мене одразу ж приголомшило, – це те, що Фред Маршалл виявився досить милим, – каже Джек, а тоді продовжує розповідати все детально, нічого не випускаючи, усе про вечірні події та відкриття, крім однієї, крім третьої думки – невимовленої.

– Ти справді напросився відвідати дружину Маршалла? У психіатричному відділенні лютеранської лікарні округу Френч?

– Так, – каже Джек. – Я туди збираюся завтра.

– Я не розумію. – Генрі їсть, допомагаючи собі ножем, наколюючи їжу виделкою, відділяючи вузькі смужки стейку. – Навіщо тобі бачитись із матір’ю?

– Тому що, так чи інакше, але я думаю, вона до цього якось причетна, – каже Джек.

– Ой, та ну, облиш. Власна мати хлопчика?

– Я ж не кажу, що вона Рибак, звичайно, що ні. Але, зі слів її чоловіка, поведінка Джуді Маршалл змінилась ще до того, як зникла Емі Сент-Пір. З кожним убивством їй ставало дедалі гірше і гірше, і так аж до того дня, коли зник її син, – вона зовсім з глузду з’їхала. Тоді чоловік був змушений відвезти її до лікарні.

– Як на мене, то в неї був чудовий привід, щоб зламатись.

– Вона з’їхала з глузду ще до того, як їй сказали про сина. Її чоловік думає, що вона володіє екстрасенсорними здібностями! Він каже, що вона передбачила вбивство заздалегідь, вона знала, що Рибак уже близько. І знала, що її син зник, ще до того, як вони знайшли велосипед: коли Фред Маршалл прийшов додому, він уже застав її, коли та дерла стіни і верзла нісенітниці. Геть вийшла з-під контролю.

– Ми часто чуємо, що мати раптом усвідомлює якусь загрозу або передбачає негаразди дітей. Психологічний зв’язок. Звучить, як мумбо-юмбо, але таке є.

– Я не вірю в екстрасенсорні здібності і не вірю в збіг обставин.

– Тоді про що ти говориш?

– Джуді Маршалл щось знає, і це щось справді важливе. Фред не може цього помітити – він дивиться надто близько, і Дейл також не може помітити. Тобі варто було б почути, як він це розповідав.

– То що, на твою думку, вона знає?

– Гадаю, вона може знати, хто це зробив. Думаю, це має бути хтось із її близьких. Хай би хто це був, вона знає ім’я, і це довело її до божевілля.

Генрі супиться і, використовуючи свою особливу техніку, бере ще один шматочок стейка:

– Тож ти вирішив поїхати до лікарні, щоб у неї все випитати, – каже він нарешті.

– У принципі, так.

За цими словами западає таємнича тиша. Генрі мовчки відрізає шматочок м’яса, пережовує те, що відрізав, і запиває вином «Каберне-Совіньйон».

– Як там твій виступ у ролі діджея? Усе гаразд?

– Усе було дуже гарно. Усі чарівні старі життєлюби відривались на танцполі, навіть ті, що в інвалідних візках. Лише один тип мене трохи дратував. Він грубо поводився з жінкою на ім’я Еліс, попросив мене поставити «Кошмар леді Маґовен», але ж такої пісні взагалі не існує, як тобі, мабуть, відомо…

– «Сон леді Маґовен» Вуді Германа.

– Молодець. Річ у тім, що в нього був жахливий голос, який лунав неначе із самого пекла! Але в мене все одно не було із собою платівки Вуді Германа, тож він попросив «Не можу почати» Бенні Беріґана, яка колись була улюбленою піснею Роуді. Це наклалося на мої дурнуваті вухо-галюцинації та все таке, мене так збентежило, я сам не розумію чому.

Кілька хвилин вони зосереджуються на своїх тарілках.

– Про що ти думаєш, Генрі?

Генрі нахиляє голову, прислухаючись до свого внутрішнього голосу. Насупивши брови, він опускає виделку. Внутрішній голос і надалі вимагає його уваги. Він дає лад своїй похмурості й дивиться на Джека.

– Хай би про що ти говорив, ти все одно думаєш, як коп.

Джек підозрює, що це був не комплімент.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Копи мають зовсім інше бачення, ніж усі інші. Коли коп дивиться на когось, то насамперед він цікавиться, чим той завинив. Думка про невинуватість ніколи їм не спадає. Для досвідченого копа, який пропрацював уже не менше десяти років, а то й більше, усі, хто не коп, – винні. Просто більшість іще не впіймали.

Генрі описав не одну дюжину чоловіків, з якими Джеку коли-небудь доводилось працювати.

– Генрі, звідки ти про все це знаєш?

– Я це бачу по їхніх очах, – каже Генрі. – Саме так полісмени сприймають навколишній світ. Ти полісмен.

Джек випалює:

– Я копісмен. – Жах, він червоніє. – Вибач, ця дурнувата фраза крутилась і крутилась у моїй голові й просто вихопилася.

– Чому б нам не прибрати посуд і не розпочати «Похмурий дім»?

Склавши на купу кілька тарілок біля раковини, Джек бере книжку з віддаленого кінця стола і прямує за Генрі до вітальні. Дорогою, як завжди, зупиняється, щоб роздивитись студію свого друга. Двері з великим склом трохи прочинені до звукоізольованої кімнати, він бачить стіни, вкриті пірамідальним рельєфом, і електронне обладнання: мікрофон і програвач, які щойно повернулися з притулку Макстона і які були вже знову під’єднані перед м’яким стільцем, що крутиться; програвач для дисків і відповідний цифро-аналоговий адаптер під рукою, поруч мікшерний пульт і масивний магнітофон у сусідстві з великим вікном, що межує з кухнею. Коли Генрі планував студію, Роуді просила, щоб було вікно, бо, як пояснювала, хотіла мати можливість спостерігати, як він працює. Дротів не видно. Дисципліною і акуратністю студія нагадувала капітанську каюту на кораблі.

– Схоже, ти збираєшся працювати сьогодні вночі, – каже Джек.

– Я хочу підготувати ще два випуски Генрі Шейка, а також я працюю над підготовкою привітання до дня народження Лестер Ян і Чарлі Паркер.

– Вони народились одного дня?

– Майже. Двадцять друге і двадцять дев’яте серпня. Я не знаю, чи вмикати світло.

– Давай увімкнемо, – каже Джек.

Отже, Генрі Лайден вмикає дві лампи поруч із вікном, а Джек Сойєр прямує до м’якого стільця біля каміна, вмикає торшер і спостерігає, як його друг безпомилково рухається на світло, що падає крізь вхідні двері до добре оснащеного «щоб усе було під рукою» його улюбленого місця для відпочинку – дивана з дерев’яними спинками, вмикає ще дві лампи, а тоді вмощується, випроставши одну ногу. Легке світло поширюється видовженою кімнатою і освітлює Джека.

– «Похмурий дім», Чарльз Діккенс, – приступає Джек, прокашлявшись. – Гаразд, Генрі, ми розпочинаємо.

«Лондон. Михайлів день. Щойно добігла кінця судова сесія». Він читає і поринає у світ кіптяви та бруду. Брудні собаки, брудні коні, брудні люди, день без світла. Незабаром він дочитує до другого абзацу: «Туман повсюди. Туман згори річки, де він пливе поміж острівців і долин; туман унизу річки, де він клубочиться над вервечками суден і прибережного болота великого міста. Туман на Ессекських болотах, туман на Кентських долинах. Туман насувається на камбузи вугільних бригів; туман лежить на реях і огортає такелажі великих кораблів; туман опускається на планшири барж і маленьких човнів».

Його голос стихає, а розум тимчасово відволікається. Те, що він читає, на жаль, нагадує йому огорнені невидимим туманом Френч Лендінґ, Самне-стрит і Чейз-стрит, вогні у вікнах готелю «Оак Трі», Грізну П’ятірку, що причаїлась на Нейлгауз-роу, сірий підйом біля річки, Квін-стрит і живопліт біля притулку Макстона, невеличкі будинки, що розтягнулися, мов сітка; …який поглинає пошарпаний дороговказ «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» на автомагістралі, ковтає «Сенд Бар» і голодний опускається в долину.

– Вибач, – каже він, – я просто подумав…

– Я теж, – промовляє Генрі, – продовжуй далі, будь ласка.

Коротке мерехтіння старого дороговказу «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» йому навіть не натякає, що існує чорний дім, про який він ще нічого не знає, проте в який одного дня йому доведеться увійти, тож Джек знову зосереджує увагу на сторінці й читає далі «Похмурий дім». За вікнами сутеніє, а світло ламп теплішає. Справу Джарндисів проти Джарндисів розбирають у судах, до того ж адвокати Чизл, Мізл і Дрізл чи то допомагають, чи то заважають; леді Дедлок залишає сера Лестера Дедлока самого в їхньому величезному маєтку зі старою капличкою, тихою річкою і «Стежиною привида»; Естер Самерсон починає щебетати від свого імені. Наші друзі вирішують, що з нагоди появи Естер не завадило б випити, щоб витримати її безкінечне щебетання. Генрі підводиться з дивана, проходить на кухню і повертається з двома низькими широкими склянками, на третину заповненими односолодовим віскі «Балвені Даблвуд», а також склянкою звичайної води для читача. Лишень кілька ковтків, кілька слів на знак подяки, і Джек читає далі. Естер, Естер, Естер, її сонячна веселість, з якою вона розповідає, та й історія загалом підхоплюють читача і слухача, несуть їх у захопливу подорож.

Дійшовши до підходящої кінцевої точки, Джек згортає книжку й позіхає. Генрі підводиться й випростовується. Вони йдуть до дверей, Генрі проводжає Джека надвір, де безкраїм нічним небом розкидано безліч сяйливих зірок.

– Скажи мені одне, – каже Генрі.

– Валяй!

– Коли ти був у відділку, ти відчув себе знову копом? Чи, можливо, відчув, що прикидаєшся ним?

– Насправді було якось несподівано, – каже Джек. – Усе відбулося надто швидко, я знову відчув, що я коп.

– Це добре.

– Чому добре?

– Тому що це означає, що ти біжиш назустріч своєму таємничому секрету, а не тікаєш від нього.

Похитавши головою та всміхнувшись, навмисно не відповівши Генрі, Джек підводить ногу, сідає в автомобіль і прощається вже з невеличкого, проте добряче підведеного водійського сидіння. Двигун чхає, а тоді заводиться, загоряються фари, і Джек їде додому.