Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 46 страниц)

Спочатку Тайлер остаточно вирішує їх наздогнати, а потім розуміє, що в нього ноги надто втомились. Його мама і батько кажуть, що колись він їх обов’язково наздожене, що він ще просто замалий, але те, що він стане одним із них, Тай сумнівається. Також у нього є сумніви щодо Еббі, Ронні й Тіджея. Та чи варто їх узагалі наздоганяти? (Якби Джуді Маршалл почула ці думки, вона б аплодувала стоячи, оскільки дивувалася протягом останніх двох років, як такий кмітливий, уважний хлопчик, як її син, може невтомно гуляти із цією бандою невдах…, про них вона казала, що в них низький рейтинг.)

– Посмокчете Ельфу, – безутішно каже Тай, злізаючи із сідла; він підхопив цей вульгаризм із телеканалу «Сай-Фай», який час від часу крутить невеличкий серіал «Десяте королівство». У всякому разі немає жодної причини, щоб гнатися за ними; він і так знає, що вони поїхали на автостоянку перед «7-11», щоб попити фруктового напою й обмінятися картками «Меджик». Це ще одна проблема між Тайлером і його друзями. Йому більше хотілося б обмінюватись бейсбольними картками. Еббі, Ронні та Тіджей зовсім не цікавляться «Кардиналами», «Індіанцями», «Ред Сокс» і «Брю Крю». Еббі зайшов навіть так далеко, що назвав бейсбол грою для гомиків, такий коментар Тай вважає швидше тупим (чи то жалюгідним), ніж образливим.

Він, глибоко дихаючи, тягне свій велосипед вгору тротуаром. І так аж до перехрестя вулиць Чейз і Квін-стрит. Еббі називає Квін-стрит – Квіе-стрит. Звичайно. Воно й не дивно. Хіба це не одна з великих проблем? Тайлер – це хлопчик, який любить сюрпризи, а Еббі Векслер – ні. Тому їхня реакція на музику, що лунала з пікапа, який вони зустріли сьогодні вранці, була абсолютно передбачуваною.

Тайлер зупинився на розі, дивлячись униз по вулиці Квін-стрит. З обох боків вулиці – крислатий живопліт. Праворуч над живоплотом тягнеться ряд окремих червоних дахів. Будинок для літніх людей. Поруч із головними воротами стоїть якийсь знак. Тайлеру стало цікаво, він сідає на велосипед і повільно їде вниз тротуаром, щоб подивитися. Найдовші гілки живоплоту шелестять, торкаючись керма його велосипеда.

Знак, схожий на велику полуницю. Нижче напис: «СЬОГОДНІ СВЯТО ПОЛУНИЦІ!!!». Тайлер дивується, що за Свято полуниці, це вечірка суто для людей похилого віку? Це не дуже цікаве запитання. Обмірковуючи все це кілька хвилин, він розвертає свій велосипед і готується їхати назад на Чейз-стрит.

Чарльз Бернсайд заходить до чоловічої кімнати наприкінці коридору відділення «Маргаритка», досі з оскалом посміхаючись і тримаючи камінь-улюбленець Буча. Ліворуч від нього кілька умивальників із дзеркалами над ними, це металеві дзеркала, які можна побачити в туалетах дешевих барів та салонів. В одному з них Берні бачить відображення свого вищиру, в іншому – тому, що ближче до вікна, – бачить маленького хлопчика у футболці з написом «Мілуокі Брюерс». Хлопчик сидить на велосипеді, якраз біля воріт, читаючи напис «Свято полуниці!».

Берні починає пускати слину. Хоча на це, здавалося б, не було ніяких причин. Слина Берні тече, як у вовка в казці, піниться і витікає з куточків його рота, котиться по червоно-коричневій нижній губі. Слина стікає підборіддям, як потік мильного розчину. Він незграбно витирає її рукою і стрясає на підлогу, не відриваючи очей від дзеркала. Хлопчик у дзеркалі – це не бідна загублена дитина з уяви Берні, Тай Маршалл прожив усе життя у Френч Лендінґу і точно знає, де перебуває. Він міг дуже легко загубитися й опинитися в певній кімнаті. Певній камері. Або тягтись до невідомого горизонту на обпечених, закривавлених ніжках.

Особливо, якщо цього захочеться Берні. Йому доведеться дуже швидко рухатись, але, як ми вже помітили, Чарльз Бернсайд насправді може й швидше рухатися, якщо на те є причина.

– Ґорґ, – він говорить це безглузде слово з досить чітким, явним середньозахідним акцентом. – Давай, Ґорґ.

І не чекаючи, що буде далі, – він знає, що буде далі, – Берні повертається та йде в бік чотирьох туалетних кабінок. Він заходить в другу ліворуч і зачиняє двері.

Тайлер саме сів на велосипед, коли щось зашуміло в живоплоті в десяти футах від напису «Свято полуниці!». Великий чорний ворон вийшов звідти на тротуар вулиці Квін-стрит. Він став, глянув на хлопчика пронизливим розумним поглядом, розправив чорні крила і, розтуляючи дзьоб, промовив:

– Ґорґ!

Тайлер готовий радіти з будь-яких причин (йому десять років, і він завжди готовий радіти і завжди готовий повірити в неймовірне). Він дивиться на ворона і починає усміхатися, хоча і не впевнений, що справді щось почув.

– Що? Ти щось сказав?

Ворон тріпоче глянцевими крилами і повертає голову вбік таким чином, що його потворність змінюється на чарівність.

– Ґорґ! Тай!

Хлопець сміється. Він назвав його на ім’я! Ворон назвав його на ім’я! Він злазить із велосипеда, кладе його на підставку і ступає кілька кроків до ворона. Думки про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема, на жаль, навіть не закрадаються в його свідомість.

Він думає, що ворон точно злетить, якщо підступитися до нього, але той лише злегка лопоче крильми і робить крок у бік затінку від куща живоплоту.

– Ти назвав моє ім’я?

– Ґорґ! Тай! Аббала!

На мить посмішка Тая слабшає. Це останнє слово здається йому знайомим і будить нечіткі, неприємні асоціації. Чомусь це змушує згадати його про матір. До того ж ворон називає його на ім’я – звичайно, він достоту казав Тай.

Тайлер ступає ще на крок до чорного птаха. Ворон, відповідно, теж крокує боком, дедалі ближче до гущавини живоплоту. На вулиці немає нікого; ця частина Френч Лендінґа дрімає під сонячним промінням. Усі світи здригаються, коли Тай ступає ще на крок, прирікаючи себе на загибель.

Еббі, Ронні та Тіджей хвалькувато виходять із «7-11» після того, як індус за стійкою чемно продав їм чорничний «Сліпер» (індус – це одне з багатьох лайливих слів, яке Еббі чув із уст свого батька). Також у них нові картки «Меджик», по дві на кожного. Із синіми від соку губами Еббі повертається до Тіджея.

– Зганяй вниз вулицею, забери того недоумка.

Тіджей ображено дивиться:

– Чому я?

– Тому що Ронні купив картки, дурню. Давай бігом, ворушися.

– Навіщо він нам, Еббі? – запитує Ронні, облизуючи солодкі шматочки льоду.

– Бо я так сказав, – пихато відповідає Еббі.

У Тайлера по п’ятницях зазвичай є гроші. У нього фактично є гроші щодня. Він має заможних батьків. Для Еббі, котрого виховує (якщо це можна так назвати) батько-одинак, що працює на паршивій роботі прибиральником, цього було досить, щоб зненавидіти Тайлера; він хотів його спочатку принизити, а тоді ще й набити. Але зараз усе, що йому треба, – це картки «Меджик», по третій пачці для кожного. Було ще приємніше усвідомлювати той факт, що Тайлеру зовсім не подобаються картки «Меджик», проте він усе одно змусить його за них заплатити.

Проте спершу їм треба доставити сюди малого недоумка. Чи малого недомука, як його називає недорікуватий Ронні. Еббі подобається таке прізвисько, і він думає, що почне його так називати. Недомук. Гарне слово, так він зможе насміхатися над Таєм і Ронні одночасно. Два в одному.

– Давай, Тіджею, чи ти хочеш отримати індіанський опік.

Тіджей не хоче. Індіанські опіки Еббі Векслера скажено болючі. Він демонстративно зітхає, забирає велосипед від стійки, сідає на нього та їде вниз пологим схилом пагорба, тримаючи однією рукою кермо, а другою – сік. Він розраховує побачити Тая, котрий тягне свій велосипед, тому що він просто… так… втоми-и-и-ився, десь поблизу, але, здається, Тая взагалі немає на Чейз-стрит. Що таке?

Тіджей починає крутити педалі швидше.

У чоловічій кімнаті ми дивимося на ряд туалетних кабінок, двері другої зліва зачинено. Інші три трохи відхилені, висять на сріблястих завісах. З-під зачинених дверей нам видно пару викривлених та вкритих вузлуватими венами гомілок, що піднімаються із брудних капців.

Голос кричить із дивовижною силою. Це різкий голодний і злий голос молодої людини. Ехо відбивається від плитки на стінах:

– Аб-бала! Аббала-дун! Маншан ґорґ!

Раптом у всіх унітазах спускається вода. Не лише в зачиненій кабінці, а й у всіх, у тому числі й у пісуарах – сріблясті ручки опускаються з ідеальною синхронністю. Вода стікає вниз вигнутими фарфоровими поверхнями. Ми переводимо погляд від пісуарів на унітази й бачимо, що брудні капці та ноги, які з них стирчали, зникли. Ми вперше чуємо справжній звук невезіння, схожий на порив гарячого повітря з легень, що породив нічний кошмар о другій годині ночі.

Леді та джентльмени, Чарльз Бернсайд покинув будинок.

Ворон підходить упритул до живої огорожі. Він досі дивиться на Тайлера своїми яскравими моторошними очима. Тайлер іде до нього, мов загіпнотизований.

– Скажи моє ім’я знову. – Він зітхає. – Скажи моє ім’я знову, і можеш іти.

– Тай! – чемно каркає ворон, тоді ледь тріпоче крильми й вислизає в живопліт.

Ще якусь мить Тайлеру видно, як змішуються кольори блискучого чорного з блискучо-зеленим, а тоді він зникає.

– Надзвичайний ворон! – каже Тайлер.

Він розуміє, що, сказавши це, мимовільно засміявся. Що це було? Це відбувалося насправді, чи йому здалося?

Він нахиляється ближче до того місця живоплоту, де щойно зник ворон, сподіваючись знайти перо, щоб узяти собі на згадку, і коли він це робить, худорлява біла рука різко висувається із зелені й вправно хапає його за шию. Тайлер устигає лише ледь скрикнути від жаху, перш ніж його затягнули в живу огорожу. Один із його кросівок стягнули невеликі жорсткі гілки. Десь здалеку чується гортанний пожадливий крик, щось схоже на «Хлопчик!», а тоді глухий звук, очевидно, удар улюбленим каменем по голові хлопця. Більше нічого не чути, крім віддаленого гулу газонокосарки і близького дзижчання бджоли.

Бджола кружляє над квітами за огорожею на території Макстона. Більше нічого не видно, крім зеленої трави і столів біля будівлі, де літнім мешканцям улаштують сьогодні опівдні пікнік на честь Свята полуниці.

Тайлер Маршалл зник.

Тіджей Реннікер спускається і зупиняється на розі Чейз і Квін. Його темно-синій сік капає на зап’ясток, але він цього практично не помічає. Посередині Квін-стрит він бачить велосипед Тая, що акуратно спирається на підставку.

Повільно рухаючись, оскільки в нього надзвичайно кепські передчуття, Тіджей під’їздить до велосипеда. У якийсь момент він починає усвідомлювати, що те, що колись було «Сліпером», тепер перетворилось на чашку розтопленої маси. Він викидає його в стічну канаву.

Так, правильно, – це велосипед Тая. Немає сумнівів, адже це червоний двадцятидюймовий «Швін» із широким кермом і зеленою наліпкою «Мілуокі Бакс» збоку. Велосипед і…

Біля огорожі, що є межею між світом старих людей і світом нормальних людей, звичайних людей, Тіджей бачить один кросівок фірми «Рібок». Навколо нього розкидано блискуче зелене листя. З кросівка стирчить одна пір’їна.

Хлопчик дивиться на кросівок широкими очима. Можливо, Тіджей і не такий розумний, як Тайлер, але розумніший від Еббі Векслера, і цього досить, щоб уявити, як Тайлера було затягнено крізь огорожу. Позаду залишився лише велосипед… і одна кросівка… одна-єдина кросівка, що перевернулася…

– Таю? – кличе він. – Ти жартуєш? Бо якщо так, то краще припини, я скажу Еббі, щоб зробив тобі найдужчий індіанський опік, який у тебе коли-небудь був.

Ніхто не відповідає. Тай не жартує. Тіджей чомусь так і думає.

Він раптом згадує про Еммі Сент-Пір і Джоні Іркенхема, він чує (або йому здається, що чує) ледь чутні кроки за живоплотом: Рибак, добре пообідавши, повернувся за десертом!

Тіджей намагається закричати і не може. Його горло пересохло. Замість того щоб закричати, він нахиляється над кермом і тисне на педалі. З’їхавши з тротуару на проїздну частину, щоб бути якнайдалі від темної густої огорожі, їде так швидко, як тільки може. Переїхавши через бордюр, переднє колесо його велосипеда розплющує те, що залишилось від його «Сліпера». Він крутить педалі до Чейз-стрит, нахилившись над кермом, мов гонщик із Ґран-прі, залишаючи темний помітний слід на асфальті, схожий на кров. Десь поруч кряче ворон. Цей звук схожий на сміх.

Робін Гуд Лейн, будинок № 16: ми вже це десь бачили, як казала хористка до архієпископа. Ми проникаємо через вікно кухні й бачимо Джуді Маршалл, котра спить у кріслі-гойдалці в кутку. В неї на колінах книжка – роман Джона Ґріхема, – яку ми востаннє бачили на столику біля її ліжка. Біля крісла, на підлозі, півчашки холодної кави. Джуді встигла прочитати сторінок із десять, перш ніж задрімала. Ми не можемо звинувачувати в тому письменницькі здібності містера Ґріхема; Джуді погано спала минулої ночі, і це не вперше. Уже минуло понад два місяці, як вона спала понад дві години поспіль. Фред знає, що з його дружиною щось не так, але він навіть не уявляє, наскільки все далеко зайшло. Якби він знав, то був би більше ніж просто наляканий. Невдовзі, – Боже, допоможи йому, – він матиме краще уявлення про її психічний стан.

Вона починає нерозбірливо стогнати і повертати голову з боку на бік, крізь сон знову промовляє безглузді слова. Більшість із них надто нечіткі, щоб зрозуміти, проте ми можемо вловити аббала і ґорґ.

Раптом її очі розплющуються. Вони блискучі, яскраво-сині під впливом сонячного світла, яке заповнює кухню літнім сірувато-коричневим золотом.

– Тай! – вона промовляє задихаючись.

Джуді прокидається тому, що судоми звели ноги. Вона дивиться на годинник над плитою, на ньому дванадцять хвилин по дев’ятій, усе здається заплутаним, як це часто буває, коли ми глибоко заснемо, але не добре виспимось. Неначе струни, перебирає вона в голові хоча й не жахний, проте неприємний сон: чоловіки у фетрових капелюхах, насунених так, що відкидали тінь на обличчя, ходили на довгих, немов намальованих Р. Крамбом, ногах у великих черевиках із заокругленими носаками, які, здавалося, теж були витвором Р. Крамба. Вони блукали з нещасними фізіономіями невідомим містом – Мілуокі? Чикаґо? – на фоні похмурого помаранчевого неба. Сон супроводжувався музикою Бенні Ґудмена у виконанні групи «Кін Портер Стомп», яку завжди грав її батько, трохи випивши. Було відчуття, що сон поєднував жах і горе: у її житті вже траплялися жахливі речі, але жахливіше чекало попереду.

Люди, зазвичай, не відчувають полегшення, прокинувшись після поганого сну, – полегшення, яке вона колись відчувала, коли була молодшою і… і…

– І при своєму розумі, – каже вона хрипло спросоння. – «Кін Портер Стомп» туди ж. – Ця музика завжди нагадувала їй супровід до старих мультфільмів, у яких мишеня в білих рукавичках забігає в нірку і вибігає з неї із запаморочливою шаленою швидкістю.

Одного разу, коли батько танцював із нею під цю пісню, вона відчула якийсь твердий виступ. Щось у його штанах. Після того, коли він вмикав танцювальну музику, вона намагалась не потрапляти йому на очі.

– Досить, – каже вона все тим же хриплим голосом.

Вона говорить голосом ворона, тому що бачила його уві сні. Це достоту був ворон. Ворон Ґорґ.

– «Ґорґ» – означає «смерть», – каже вона, облизуючи суху верхню губу, навіть не помічаючи цього. Її язик висолопився ще далі й теплим вологим, у певному сенсі комфортним, кінчиком облизує ніздрі. – Там ґорґ – означає смерть. Там, у…

Потойбіччя – це слово, яке вона не хотіла б промовляти. Перш ніж закінчити свою думку, вона бачить на кухонному столі те, чого там раніше не було. Сплетену з лози коробку. З неї лунає голос, низький, сонний голос.

Вона відчуває напруження внизу живота, неначе її кишківник абсолютно порожній. Вона знає, як називається така коробка, – верша. Це риболовна верша. Зараз у Френч Лендінґу є Рибак. Поганий Рибак.

– Тай, – кличе вона, але, звісно, ніхто не відповідає.

У будинку немає нікого, окрім неї: Дейл на роботі, а Тай грається на вулиці – тим краще. Середина липня, серце літніх канікул, і Тай ганяє по місту, робить усе, як писали Рей Бредбері та Август Дерлет, що тільки можна, маючи в запасі нескінченний літній день. Але він не буде сам; Дейл поговорив із ним, щоб він тримався друзів, допоки не впіймають Рибака, щонайменше до тих пір, і те ж саме казала вона. Джуді не зовсім подобався син Векслерів (як і Мецгерів чи Реннікерів), але допоки вони разом, вони в безпеці. Тай, імовірно, не навчиться нічого хорошого цього літа, але принаймні…

– Принаймні він у безпеці, – каже вона хрипким голосом Ворона Ґорґа.

Але коробка, що з’явилася на кухонному столі в той час як вона задрімала, здається, хоче звести нанівець усю цю концепцію безпеки. Звідки вона взялася? І що це за біла річ зверху?

– Записка, – каже вона і підводиться.

Вона ступає на кілька кроків від крісла до стола, неначе досі спить. Записка – складений шматок паперу. На одній половині напис «Милій синьоокій Джуді». У коледжі в неї був хлопець, котрий так її називав. Вона просила його припинити, оскільки це її дратувало, через те що він забував (навмисне, як вона підозрювала): вона його покинула. І тепер знову це дурнувате прізвисько дражнило її.

Джуді відкручує кран над раковиною, не відриваючи очей від записки, наповнює водою долоні й п’є. Кілька крапель падає на напис «Милій синьоокій Джуді». Ім’я одразу розпливається. Написано чорнильною ручкою? Який антикваріат! Хто зараз пише чорнильними ручками?

Вона тягнеться до записки, а тоді відсахується. Звук у коробці стає голоснішим. Цей звук схожий на дзижчання.

– Це мухи, – каже вона. Вода освіжила горло, і голос уже звучить не так хрипко, але самій Джуді здається, що вона говорить, як Ворон Ґорґ. – Ти знаєш, як дзижчать мухи.

Візьми записку.

Не хочу.

Так, але ти МУСИШ! Негайно візьми її! Куди поділась твоя МУЖНІСТЬ? Ти перетворилась на курячий послід?

Хороше запитання. Кляте хороше запитання. Язик Джуді витягується, щедро облизує верхню губу й жолобок, потім бере записку й розгортає її.

Вибач, тут лише одна дитяча нирка, іншу я підсмажив і з’їв. Було дуже смачно!

Рибак.

Нервові закінчення на пальцях, долонях, зап’ястях Джуді Маршалл раптом не відчувають. Її обличчя повністю втрачає колір, на щоках видніються сині жилки. Дуже дивно, що вона не знепритомніла. Записка випадає з її рук і плавно приземляється на підлогу. Вона з вереском вигукує ім’я сина знову і знову, відкидаючи кришку риболовної верші.

Всередині блискучі червоні завитки кишківника, над якими кишать мухи. Також тут є зморшкуваті мішечки легенів і серце завбільшки з кулак, оскільки це дитяче серце, багряна подушечка з печінки… і одна нирка. На купі кишок повзають мухи, як і по всьому світі ґорґ, ґорґ, ґорґ.

У сонячній тиші кухні Джуді починає вити, і цей звук божевілля нарешті звільняється з її крихкої клітки, – це справжнє божевілля.

Буч Єркса вже збирався йти всередину, випаливши лишень одну сигарету, оскільки перед Святом полуниці завжди багато роботи (добросердий Буч не має такої ненависті до маленьких фальшивих свят, як Піт Векслер), але до нього підійшла Петра Інґліш, санітарка з відділення «Нарцис», і вони почали говорити про мотоцикли, тож минуло не менше ніж двадцять хвилин, перш ніж він зайшов у відділення.

Він каже Петрі, що має йти, вона бажає йому щастя, і він прослизає крізь двері назустріч сюрпризу. Біля стола стоїть голий Чарльз Бернсайд, тримаючи одну руку на камені Буча, який той використовує, як прес-пап’є (цей підписаний камінь привіз його син з табору минулого року, Бучу це видалось надзвичайно милим). Він не має нічого проти мешканців притулку. Буч точно дав би Піту Векслеру прочуханки, якби дізнався, що той гасить недопалки об їхні тіла, просто попередив би його, проте він терпіти не може, коли вони торкаються його речей. Особливо цей мерзотник, котрий полюбляє виявляти свою дурнувату дотепність. Саме це він зараз і хоче зробити. Буч бачить це по його очах. Сам Чарльз Бернсайд вийшов, мабуть, на честь Свята полуниці!

До речі, про полуниці; Берні вже, здається, десь поласував ними, оскільки в нього залишились червоні сліди на губах і глибоко в кутиках рота.

Проте Буч не звертає на це уваги. Йому впадають в око зовсім інші сліди на Берні. Коричневі.

– Чарльзе, забери руку, – каже він.

– Від чого? – запитує Берні, а тоді додає: – Підтирайло.

Буч не хоче сказати від мого каменя-улюбленця, оскільки це звучить якось по-тупому.

– Від мого прес-пап’є.

Берні дивиться вниз, на камінь, який щойно поклав (коли він вийшов із ним із туалетної кабінки, на ньому було трохи волосся й крові, але для чого ж тоді раковини в туалеті). Він продовжує стояти, забравши руку з каменя.

– Помий мене, козел. Я обісрався.

– Та я бачу. Спершу скажи, чи ти вже був на кухні й розмастив там скрізь своє лайно. А я знаю, що ти там був, тож не бреши.

– Ходив, перш за все, мити руки. – каже Берні та показує їх.

Вони покручені, але рожеві й чисті. Навіть нігті чисті. Він їх справді мив. А тоді додає:

– Дрочун.

– Ходімо зі мною назад, до санітарної кімнати, – каже Буч, – дрочун-підтирайло буде тебе мити.

Берні пхикає, проте йде досить жваво.

– Ти вже готовий до сьогоднішніх танців? – запитує його Буч так, аби спитати: – Уже відполірував свої черевики, друзяко?

Берні може навіть здивувати посмішкою, коли в нього гарний настрій, виставляючи напоказ кілька жовтих зубів. На них, як і на губах, червоні плями:

– Йой! Та я хоч зараз готовий танцювати рок, – каже він.

Хоча з виду Еббі й не скажеш, що він слухає історію Тіджея про залишений велосипед і кросівку Тайлера Маршалла з певною тривогою. На обличчі ж Ронні, навпаки, – явно означене занепокоєння.

– Еббі, що ми робитимемо? – запитує Тіджей після розповіді.

Нарешті його дихання нормалізовується після того, як йому довелося швидко крутити педалі, їдучи вгору.

– Що означає «що ми маємо робити»? – питає Еббі. – Те, що й завжди робимо, – проїдемо вниз вулицею, пошукаємо пляшки, щоб здати, поїдемо до парку і гратимемо в картки «Меджик».

– Але… але, що як…

– Заткнися, – каже Еббі.

Він знає, що хоче сказати Тіджей, але не хоче цього чути. Його батько каже, якщо говорити про щось погане, то можна накликати на себе біду, тож він намагається ніколи цього не робити. Він вважає, що згадування імені виродка-вбивці – вдвічі поганіша прикмета. Але цей ідіот Ронні Мецгер усе одно балакає далі… хоча й не зовсім виразно.

– Але, Еббі, якщо це Ликаб? Що як Тая викрав…

– Стули пельку! – каже Еббі, замахуючись кулаком, ніби хоче вдарити цього дурня, котрий говорить, неначе каші в рот набрав.

У цей момент продавець-індус вискакує з магазину «7-11», як клоун із табатирки.

– Мені не потрібні тут ваші чвари! – кричить він. – Або ви йдете розбиратись десь в інше місце, або я викликаю поліцію!

Еббі починає повільно крутити педалі, рухаючись у протилежному напрямку від Квін-стрит; голосно дихаючи, він бурмоче ще кілька образливих слів на адресу індуса (їх він теж чув від батька), а інші два хлопці їдуть слідом за ним.

Від’їхавши трохи далі від «7-11», Еббі зупиняється й дивиться на своїх друзів із гордо зведеною головою, випинаючи груди вперед.

– Він сам поїхав від нас півгодини тому, – каже Еббі.

– Га?

– Хто? Що?

– Тай Маршалл, якщо хтось запитає, сам поїхав від нас півгодини тому. Коли ми були… ум… – Еббі починає згадувати, і це йому вдається надто важко, оскільки в нього немає практики. Зазвичай Еббі Векслер ніколи нічого не пригадує, йому цікаво, лише те, що він бачить.

– Коли ми крізь вікно розглядали полиці магазину «Асортимент»? – несміливо питає Тіджей, оскільки боїться, що може отримати за це лютий індіанський опік від Еббі.

Якусь мить Еббі дивиться на нього тупо, а тоді починає посміхатись. Тіджей розслабляється. Ронні Мецгер і далі тільки збентежено спостерігає. Чи то з битою в руках, чи з роликами на ногах – Ронні на висоті, але в решті випадків, він цілковитий нуль.

– Саме так, – каже Еббі. – так. Ми дивились у вікно «Шмітта», коли повз нас проїхав пікап, з якого до біса гучно лунав чортовий панк. Тоді Тай сказав, що йому треба кудись відлучитися.

– Куди саме? – запитує Тіджей.

Еббі не дуже кмітливий, проте йому притаманна так звана легка підступність. Він інстинктивно знає, що найкраща історія – це коротка історія. Чим менше розповідаєш, тим менше шансів, що хтось тебе може збити з пантелику через невідповідність фактів.

– Він нам цього не сказав, – каже Еббі. – Лише сказав, що треба відлучитися.

– Він нікуди не збирався їхати, – каже Ронні. – Він просто залишився позаду, бо він… – Зробивши паузу, Ронні старанно вимовляє слово, і цього разу в нього добре виходить: – Недоумок.

– А ти випадково не задумувався, – каже Еббі. – А що, як… як його викрав той тип, бовдуре? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через те, що він не зміг нас наздогнати? Що його вбили, бо ми його залишили? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через нас?

– Ей, – каже Ронні – ти ж не думаєш, що Тая схопив Ликаб – Рибак?

– Я не знаю, і мені однаково, – каже Еббі. – Але я не проти, щоб він зник. Він починав мене дратувати.

– Ох. – Ронні вдається виявити байдужість і зацікавленість одночасно.

– Який же він бовдур, – бурмоче Еббі.

Якщо не вірите, то подумайте самі, як він, такий здоровань, дозволяє, щоб Еббі робив йому індіанські опіки. Колись, імовірно, настане той день, коли Ронні зрозуміє, що не зобов’язаний більше миритися з цим, і, можливо, тоді він зажене Еббі в землю, як кілочок для намету, але Еббі про це не думає. Ще гірше: він не вміє думати про майбутнє – лише про минуле.

– Ронні, – каже Еббі.

– Що?

– Де ми були, коли Тайлер поїхав?

– М-м… біля «Асортименту Шмітта».

– А куди він поїхав?

– Він не сказав.

Еббі бачить, що для Ронні це вже стало правдою, тож він заспокоюється, а тоді повертається до Тіджея:

– Ти зрозумів?

– Зрозумів.

– Тоді поїхали.

Вони сідають на велосипеди та крутять педалі. Їдучи вздовж алеї, що засаджена деревами, недомук їде попереду Еббі й Тіджея, і Еббі не проти. Він іще ближче наближається до Тіджея і каже:

– Більше ти нічого не бачив, коли повертався? Нікого? Ніякого типа?

Тіджей трясе головою:

– Лише кросівку і велосипед. – Він робить паузу і напружується, щоб пригадати. – Ще там були розкидані листочки живоплоту. А також там, здається, була пір’їна, схожа на воронячу.

Еббі пропускає це повз вуха. Він лише хоче з’ясувати, чи справді Рибак був десь настільки близько від нього, що зміг схопити одного з його приятелів. У його голові з’являється кровожерлива думка, яка йому подобається: уявлення, як якась примара, монстр без обличчя вбиває страшенно надокучливого Тая Маршалла і з’їдає його на обід. Водночас десь усередині прокидається дитячий страх, він боїться бабая (страх, який ще дасть про себе знати сьогодні вночі, коли Еббі лежатиме в ліжку й не зможе заснути, дивитиметься на тіні, і йому здаватиметься, що вони набувають форми і дедалі ближче і ближче оточують його). Також прокинулося в душі і щось не по літах доросле, що інстинктивно підказувало йому вжити термінових заходів, щоб не потрапити на очі установам, котрі неодмінно розслідуватимуть зникнення Тайлера, справу, яку батько Еббі назвав би «лажовою».

Проте Еббі Векслер, як і Дейл Ґілбертсон, і Фред, батько Тая, до останнього не йме віри. Він просто не може повірити, що з Таєм трапилось щось фатальне. Йому не віриться навіть після того, як він згадує про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема, хлопчика, чиї частини тіла висіли в старому курнику. Діти, про яких Еббі чув у вечірніх новинах, – вигадки телебачення. Він не знав Емі чи Джонні особисто, тож те, що з ними сталося, сприймав, як побачене у фільмі чи по телевізору. Тай – це інше. Тай щойно був тут. Він розмовляв із Еббі, Еббі розмовляв із ним. У розумінні Еббі це ототожнюється з безсмертям. Якщо Рибак зміг схопити Тая, то він з таким же успіхом міг би схопити будь-яку іншу дитину. І його в тому ж числі. Тож він, як і Дейл, і Фред, не міг у це повірити. Найпотаємніша основна його часточка, його серце, вірить у те, що життя прекрасне, відмовляється вірити в Рибака й усі його вчинки.

Тіджей запитує:

– Еббі, ти думаєш…

– Нє-є, – каже Еббі, – він повернеться, поїхали в парк. Пошукаємо бляшанки та пляшки пізніше.

Фред Маршалл залишив свій піджак і краватку в кабінеті, закотив рукави і допомагає Роду Тісбері розпаковувати новий мотоблок – це нова неперевершена серія випуску «Хілер».

– Я чекав на таку технічну новинку зо двадцять років, а може, й більше, – каже Род. – Він вправно встромляє широкий кінець ломика між кришкою великого ящика і однією з дерев’яних стінок, яка з гуркотом падає на бетонну підлогу приміщення для технічного обслуговування. Род – це головний механік у «Ґольці». У технічному обслуговуванні він ас. – Вона стане в пригоді малим фермерам, а також міським садівникам. Якщо ти не зможеш продати з дюжину таких до осені, то тебе не треба на цій роботі.

– Я продам двадцять до кінця серпня, – каже Фред із досконалою впевненістю.

Усі його турботи тимчасово стерла ця маленька зелена машина, що може набагато більше, ніж просто переривати землю; у комплекті йде багато різних насадок, які чіпляються та знімаються так само легко, як підкладка до осінньої куртки. Він хоче її завести, послухати мотор. Двоциліндровий мотор має досить привабливий вигляд.

– Фреде?

Він дратівливо повертається. Це Іна Ґейтскіл, секретарка Теда Ґольца і адміністратор автосалону.

– Що?

– До тебе дзвінок на першій лінії. – Вона показує на підлогу, на якій бряжчить різне обладнання і шумно дзижчить пневматична викрутка, якою саме викручують болти на старому тракторі «Кейс», а тоді на телефон, на якому блимають кілька вогників.

– Іно, ти не могла б попросити, щоб залишили повідомлення? Я саме збирався допомогти Роду зарядити акумулятор цього маленького звіра, а тоді…

– Думаю, тобі краще відповісти. Жінка на ім’я Енід Первіс – твоя сусідка?

На мить Фред стоїть збентежено, а тоді йому в пригоді стає професійна пам’ять, яка мимовільно накопичує імена. Дружина Діка. На розі Робін Гуд і Мейд Меріан. Він якраз бачив Діка сьогодні вранці. Вони ще вітались один із одним. Та він бачить широко розплющені очі та стулені губи Іни, які завжди щиро усміхнені. Вона виглядає занепокоєною.

– Що сталося? – запитує Дейл, – Іно, що таке?

– Я не знаю. – А тоді неохоче веде далі: – Щось із твоєю дружиною.

– Краще візьми слухавку, старий, – каже Род, але Фред уже перетнув замащену мастилом бетонну підлогу і миттю опинився біля телефону.

Він приїхав додому через десять хвилин після того, як залишив «Ґольц», зірвавшись із місця, як той підліток, залишаючи сліди на асфальті службової автостоянки. Найгіршим було те, що Енід Первіс намагалася говорити з ним спокійно й обережно, а також старалася, щоб її голос не звучав наляканим.

Вона розповідала, що гуляла з Потсі, проходила повз будинок Маршаллів, коли почула крик Джуді. Не один раз, а двічі. Звичайно ж, Енід зробила те, що зробила б кожна добра сусідка: дякувати Богу, вона підійшла до дверей і погукала крізь щілину для листів. Якби не було відповіді, говорила вона Фреду, то їй довелося б викликати поліцію. Вона б навіть не йшла додому, а викликала б від Плоцких, із будинку навпроти. Але…