Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 46 страниц)

– Я хочу побачити маму, – тихо каже Тай. – Будь ласка, можна?

– Так, – каже Джек. – Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо до тебе додому і заберемо батька? Думаю, він теж захоче поїхати.

Тайлер втомлено всміхається.

– Так, – вимовляє він. – Давайте так і зробимо.

– Як скажеш, – каже йому Джек.

Дейл обережно розвертає авто у дворі й прямує до початку дороги, коли Тай скрикує:

– Дивіться! Дивіться всі! Вони йдуть!

Дейл зупиняється, дивиться в дзеркало заднього виду і шепоче:

– О, чорт. Присвята Богородиця. – Він припарковує поліцейське авто і виходить із нього. Вони всі виходять, озираючись на Чорний Дім. Він досі має звичайну форму, проте магія ще не зовсім зникла. Десь двері – можливо, в підвалі, чи спальні, чи в брудній і занедбаній, але абсолютно звичайній кухні – залишились відчиненими. По цей бік – Кулі Кантрі, по-інший, Конґе-роуд, на якій димиться щойно зруйнована Велика Комбінація і Дін-та.

Бджоли вилітають на ґанок Чорного Дому. Бджоли і діти, яких вони ведуть, виходять групками, сміючись, плачучи, тримаючись за руки. Якусь мить Джек Сойєр уявляє тварин, які залишали Ноїв ковчег після повені.

– Свята Маріє, Матір Божа, – шепоче знову Дейл.

Подвір’я заповнюється дітьми, які сміються, плачуть і бурмочуть.

Джек підходить до Шнобеля, який провертається до нього з сяючою посмішкою.

– Діти вийшли, і ми можемо зачинити двері, – каже Джек. – Назавжди.

– Я знаю, що робити, – каже Шнобель.

– Здається, в тебе є чудова ідея?

– Ну, – каже Шнобель, – скажімо так. – Якщо ти пообіцяєш, я маю на увазі справді пообіцяєш не ставити дурнуватих запитань і не згадувати про це пізніше, то сьогодні до півночі я знайду спосіб вигадати дещо ефективне.

– Що? Динаміт?

– Ну, я тебе прошу, – каже Шнобель. – Хіба я не сказав ефективного?

– Ти маєш на увазі?..

Шнобель посміхається, і його очі звужуються.

– Я радий, що ти на моєму боці, – каже Джек, – зустрінемося раніше від півночі на дорозі. Нам доведеться прокрастись, але не думаю, що з цим будуть проблеми.

– Безперечно, адже, коли ми виходили, не було ніяких проблем, – каже Шнобель.

Док поплескує Дейла по плечу.

– Капітане, сподіваюсь, у цьому куточку світу знайдуться хороші організації охорони дітей. Думаю, вони тобі знадобляться.

– Святі… – Дейл переводить перелякані очі на Джека. – Що мені робити?

Джек посміхається.

– Думаю, тобі краще подзвонити… як Сара їх називає? Кольоровий загін?

В очах Дейла з’являється проблиск надії. Чи, можливо, це зароджується тріумф. Джон П. Реддінґ з ФБР, офіцери Перрі Браун і Джеффрі Блек з поліції штату Вісконсин. Він уявляє обличчя цієї трійки, коли вони зіткнуться з середньовічним дитячим Хрестовим походом в західній частині штату Вісконсин. Уявляє Діккенсові стоси паперів, які неодмінно спричинить така нечувана подія. Це займе в них близько кількох місяців, а то й років. Можливо, навіть спричинить нервові зриви. Безумовно, це відверне їхню увагу від начальника поліції Френч Лендінґа Дейла Ґілбертсона.

– Джеку, – каже він. – Що конкретно ти пропонуєш?

– Грубо кажучи, – каже Джек, – я пропоную, щоб вони виконали всю важку роботу, а лаври залишились тобі. Як тобі таке?

Дейл задумується.

– Дуже навіть чесно, – каже він. – Що скажеш на те, щоб відвезти цього малого до його батька і обох їх до Ардена, щоб він побачився з матір’ю?

– Добре, – каже Джек. – Але як би мені хотілося, щоб Генрі теж був тут.

– Так само, як і мені, – каже Дейл і сідає за кермо.

За мить вони вже їдуть по дорозі.

– А як щодо тих усіх дітей, – запитує Тай, дивлячись крізь заднє вікно. – Ви збираєтесь їх просто залишити тут?

– Я зателефоную в поліцію штату Вісконсин, щойно ми виїдемо на шосе, – каже Дейл. – Думаю, вони виїдуть негайно, чи не так, хлопці? Як і агенти ФБР, звичайно.

– Так, – промовляє Шнобель.

– Неодмінно, – говорить Док.

– Відмінний адміністративний дзвінок, – повідомляє Джек і садить Тайлера собі на коліна. – Зовсім скоро в них усе буде гаразд, – каже він на вухо хлопчику. – Вони бачили набагато гірше, ніж Вісконсин.

Давайте пронесемось легеньким вітерцем повз вікно водія і поспостерігаємо за ними – чотирма хоробрими чоловіками і однією хороброю дитиною, яка вже ніколи не буде такою юною (чи такою наївною) знову. За ними, тепер уже не шкідливий і не магічний, двір Чорного Дому ожив великою кількість дітей з брудними обличчями і широкими від здивування очима. Англійською тут говорять меншість, а більшість говорять мовою настільки заплутаною, що це буде головоломкою найкращих лінгвістів у світі не один рік. Це початок світової сенсації (уже цього тижня на обкладинці «Таймс» буде напис: «Диво-діти, які з’явилися нізвідки») і, як Дейл уже здогадався, бюрократичного кошмару.

Проте вони в безпеці. І наші хлопці теж. Вони всі повернулися цілі і неушкоджені, хоча ми цього, звичайно, не очікували, адже більшість таких завдань вимагають як мінімум однієї жертви. Якою зазвичай буває другорядний персонаж, такий, як Док, наприклад. Добре все те, що добре закінчується. І це може бути закінченням, якщо хочете. Жоден із тих писак, які завели вас так далеко, не заперечуватиме. Якщо ж ви вирішите продовжити, то не кажіть, що вас не попереджали: те, що відбуватиметься далі, вам може не сподобатись.

ХХХХХ ДАДЖ РЕПОРТ ХХХХХ

НАЧАЛЬНИК ВІДДІЛКУ ПОЛІЦІЇ ФРЕНЧ ЛЕНДІНҐ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ СКАСУВАТИ ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЮ, ПОСИЛАЮЧИСЬ НА ПІДТРИМКУ МІСЦЕВИХ ЧИНОВНИКІВ, ДЖЕРЕЛА ПІДТВЕРДЖУЮТЬ, ЩО ТАМ БУДЕ ПРИСУТНІЙ ЗНАМЕНИТИЙ КОП ІЗ ЛОС-АНДЖЕЛЕСА; ФБР І ПОЛІЦІЯ ШТАТУ ВІСКОНСИН, ВИСЛОВЛЮЮТЬ СИЛЬНЕ НЕСХВАЛЕННЯ

* * Ексклюзив * *

Один із них Тайлер Маршалл, сам із Френч Лендінґа. Інший – Джозелла Ракін – з маленького села Бетінґ у південній частині Англії. Третій – з Багдада. Загалом сімнадцятеро так званих диво-дітей, яких ідентифікували протягом тижня з того часу, як їх знайшли, коли вони йшли звичайним шосе (Шосе-35) у західному Вісконсині.

Але ці 17 – це лише верхівка айсберга.

Джерела, наближені до розслідувань об’єднаних ФБР і штату поліції Вісконсин (а тепер і ЦРУ?) розповідають «Дадж Репорт», що дітей є щонайменше 750, це набагато більше, ніж повідомлялось засобами масової інформації. Хто вони? Хто викрав їх і куди? Як вони опинились у місті Френч Лендінґу, вимученому серійним убивцею (тепер, як відомо, покійним) протягом останніх тижнів? Яку роль відіграв Джек Сойєр, детектив з Лос-Анджелеса, який, будучи на піку слави, в 31-річному віці пішов у відставку? І хто відповідальний за потужний вибух, який зруйнував таємниче житло в лісі? Вочевидь, центр справи Рибака.

На деякі з цих питань можна буде почути відповідь завтра в парку Ла Фоллетт у Френч Лендінґу, коли начальник відділку поліції Дейл Ґілбертсон проводитиме прес-конференцію. Його давній друг Джек Сойєр вважає, що він самотужки розкрив справу Рибака, і також стоятиме на подіумі поруч з ним. Також будуть присутні два помічники – Арманд Сент-Пір і Реджинальд Амберсон, які брали участь у рятувальній місії протягом останніх тижнів.

Прес-конференція пройде під сильні – можна навіть сказати різкі – заперечення цільової групи представників ФБР і поліції штату Вісконсин, очолюваної агентом ФБР Джоном П. Реддінгом і детективом поліції штату Вісконсин Джеффрі Блеком. «Вони [керівники цільової групи] вірять, що це не що інше, як остання спроба з боку Ґілбертсона зберегти свою роботу», – як повідомили джерела. «Він усе зіпсував, але, на його ж щастя, в нього є друг, який багато знає про піар».

Місцеві чиновники Френч Лендінґа співають іншої. «Це літо було жахливим для мешканців Френч Лендінґа», – каже міський скарбник Бет Варен. «Начальник Ґілбертсон хоче переконати людей, що жах закінчився. А якщо, між іншим, він зможе нам дати кілька відповідей з приводу дітей, то це тільки на краще».

Головний інтерес зосереджено на Джеку Голлівуду Сойєру, який познайомився з начальником Ґілбертсоном і містом Френч Лендінґом під час справи Торнберґа Кіндерлінґа, так званого вбивці повій. Взяти участь у розслідуванні справи Рибака Сойєра переконав Ґілбертсон і, ймовірно, він відіграв велику роль у подальшому розвитку подій.

Яких саме подій? Це те, що світ хоче дізнатись. Перші відповіді з’являться вже завтра в парку Ла Фоллетт на березі могутньої Міссісіпі.

Починається…

29

– Хлопці, ви готові? – запитує Дейл.

– Ой, чуваче, я не знаю, – каже Док.

Це вже не п’ятий, і мабуть, навіть не п’ятнадцятий раз, коли він промовляє це. Він блідий, важко дихає. Четверо чоловіків у Віннебаґо, в зеленій кімнаті на колесах, яка стоїть скраю парку Ла Фоллетт. Біля неї подіум, на якому вони стоятимуть (кожного разу переконуючись, що Док міцно тримається на ногах) і оприлюднюватимуть свої ретельно продумані відповіді. На схилі, що спускається до широкої річки, зібралося десь із чотириста журналістів, плюс знімальні групи з шести американських телеканалів і бозна скількох іноземних станцій. Джентльмени ЗМІ не в найкращому настрої, тому що місця перед трибуною зарезервовано для відібраних представників (які виграли лотерею) жителів Френч Лендінґа. Такою була жорстка умова Дейла з приводу конференції.

Сама ідея щодо конференції надійшла від Джека Сойєра.

– Розслабся, Доку, – каже Шнобель. Він здається ще більшим, ніж будь-коли, у сірих лляних штанах і білій сорочці з розстебненим коміром, дуже схожий на ведмедя в смокінгу. Він навіть зробив спробу зачесати волосся. – І якщо ти справді відчуваєш, що можеш навалити в штани, обблюватись чи вирубатись, то краще залишайся тут.

– Ні, – жалісливо каже Док. – Назвався грибом – лізь до клятого кошика. Якщо ми вирішили спробувати, то давайте спробуємо.

Дейл, котрий має чудовий вигляд у своїй формі, дивиться на Джека. Останній не менш привабливий у сірому літньому костюмі і темно-синій шовковій краватці з припасованим синім носовичком, що виглядає з нагрудної кишені піджака.

– Ти впевнений, що ми робимо все правильно?

Джек абсолютно впевнений. Ще не пізно відмовитись і подарувати Кольоровому Загону, як каже Сара Ґілбертсон, узяти головну увагу на себе, так само ще не пізно зізнатися, що він у невигідній позиції. Зробити це можна, розповівши дуже просту історію, яку троє інших чоловіків підтвердять. Тай зробить те ж саме, Джек – упевнений. Історія така: інший друг Джека, Генрі Лайден, упізнав Рибака по запису на «911». Цей запис дав йому Дейл, його племінник. Рибак убив Генрі, але не швидше ніж героїчний містер Лайден, незважаючи на смертельні поранення, здав його поліції. (Для Джека інший сенс прес-конференції – віддати належне Генрі, щоб він дістав шану, на яку заслуговує.) Коли вивчили описи житлового майна і земельних ділянок Френч Лендінґа, став відомий той факт, що у Чарльза Бернсайда був дім на Шосе-35, недалеко від міста. Дейл представляє Джека і двох здорованів, які просто випадково опинилися поруч (містерів Амберсона і Сент-Піра), які досі тут.

– З цього моменту, – неодноразово повторює Джек протягом останніх кількох днів перед конференцією, – ви маєте пам’ятати три маленькі слова, які в більшості кримінальних справ ведуть до виправдальних вироків у суді. І які ці слова?

– Я не пам’ятаю, – каже Дейл.

Джек киває.

– Так. Якщо ви нічого не пам’ятаєте, то ті виродки не зможуть збити вас з пантелику. У тому домі щось було в повітрі…

– Це не брехня, – Шнобель бурчить і кривиться.

– …і воно затьмарило наш розум. Ми пам’ятаємо лише те, що Тай Маршалл був у задньому дворі прикутий до стовпа-сушарки для білизни. Перш ніж Шнобель Сент-Пір і Джек Сойєр прослизнули мимо поліцейських загороджень і спопелили Чорний Дім пластиковою вибухівкою, один репортер побував там і зробив величезну кількість фотографій, ми знаємо звичайно цього репортера. Венделл Ґрін нарешті реалізував свою мрію щодо слави і багатства.

– А Бернсайд лежав мертвий біля його ніг, – каже Шнобель.

– Так. З ключем від наручників у кишені. Дейле, ти знайшов і звільнив хлопчика. На тому задньому дворі були ще діти, але скільки…

– Ми не пам’ятаємо, – каже Док.

– Щодо їхньої статі…

– Кілька хлопчиків і кілька дівчаток, – каже Дейл. – Ми не пам’ятаємо достоту, скільки їх було.

– А як щодо Тая, як його було викрадено, що з ним сталося?..

– Він сказав, що нічого не пам’ятає, – каже Дейл, посміхаючись.

– Ми пішли звідти і думаємо, що покликали за собою інших дітей…

– Але точно не пам’ятаємо… – додає Шнобель.

– Так, і на якийсь момент нам здалось, що вони в цілковитій безпеці. І коли ми саджали Тая в поліцейське авто, то побачили, як вони виходили потоком. І покликали на допомогу поліцію штату Вісконсин, – каже Дейл. – Це я пам’ятаю.

– Звичайно, пам’ятаєш, – великодушно каже Джек.

– Але ми уявлення не маємо, як це кляте місце вибухнуло до дідькової матері й не знаємо, хто його підірвав.

– Якісь люди, – каже Джек, – є надто багато охочих взяти правосуддя у свої руки.

– Їм ще пощастило, що їм самим не знесло голови, – каже Дейл.

– Гаразд, – каже їм Джек. Вони стоять у дверях. Док витягує сигарету з марихуаною, і чотири швидких глибоких затяжки помітно його заспокоюють. – Просто пам’ятайте, чому ми це робимо. Ми маємо розповісти лише, що ми були там першими, ми знайшли Тая, ми бачили кілька інших дітей, вирішили, що вони в безпеці, оскільки Чарльз Бернсайд, відомий також як Карл Бірстоун, Монстр із Півдня і Рибак, був уже мертвий. Ми маємо сказати, що Дейл зробив усе можливе, як і ми всі, а тоді передав розслідування до ФБР і поліції штату Вісконсин, які зараз утримують дитину. Точніше сказати, дітей. Ми маємо повідомити, що у Френч Лендінґу знову все гаразд, і останнє, хоча не менш важливе: ми маємо повідомити, що Генрі Лайден – це справжня зірка. Героїчний сліпий, котрий розпізнав Чарльза Бернсайда і зробив вирішальний крок у справі Рибака, смертельно поранивши монстра, хоча, зрештою, йому довелось заплатити за це власним життям.

– Амінь, – каже Дейл. – Любий старий дядько Генрі.

За дверима Віннебаґо він чує гамір наближення сотні людей. Можливо, навіть тисячі. Він думає: «Це, мабуть, те, що чують рок-зірки перед виходом на сцену». Клубок раптом підсувається до горла, і він щосили намагається проковтнути його. Він вважає, якщо й далі думати про дядька Генрі, то все в нього буде гаразд.

– На будь-які інші, – каже Джек, – надто конкретні питання…

– Ми не пам’ятаємо, – каже Шнобель.

– Там було погане повітря, – погоджується Док. – Воно мало запах хлорофосу чи чогось схожого на те.

Джек переглядається з ними, киває, посміхається. В цілому, це буде щасливий момент, думає він. Вшанування любові. Звичайно, думка про те, що він може померти через кілька хвилин, не приходить йому в голову.

– Гаразд, – каже він, – давайте вийдемо і зробимо це. Сьогодні ми політичні діячі, політичні діячі на прес-конференції, політичні діячі, які говорять саме те, про що їх запитують.

Він відчиняє двері автофургона. Гул натовпу стихає в очікуванні.

Вони йдуть до саморобної платформи так: Шнобель, Дейл, Джек і Док. Вони прямують, неначе зірки, під теплі білі спалахи і камери телевізійників. Джек не розуміє, навіщо воно їм – у чарівному Кулі Кантрі день ясний і теплий, – але здається, вони звикли так робити.

Голоси кричать:

– Сюди! – Також висуваються питання, які вони ігнорують – коли настане час відповідати на питання, тоді вони і будуть, як зможуть, – але зараз вони просто приголомшені натовпом.

Шум починається приблизно з двох сотень жителів Френч Лендінґа, які сидять на передніх стільцях у відгородженій зоні просто перед подіумом. Вони підводяться на ноги, дехто аплодує, інші махають кулаками в повітрі, як боксерам переможцям. Преса піднімається за ними, і коли наші четверо друзів виходять сходами на подіум, гул сильнішає. Ми з ними, з ними на платформі і, Боже, ми бачимо стільки облич і знаємо, що всі вони дивляться на нас. Тут Моріс Роузен, який дав Генрі диск «Брудної сперми» під час нашого перебування в місті. За ним контингент нині не існуючого «Притулку для старих Макстона»: прекрасна Еліс Везер в оточенні Елмера Джесперсена, Ади Меєргоф (в інвалідному кріслі), Флори Флостед і братів Боечер – Гермі і Том Тома.

Тенсі Френо, яка здається трохи ошелешеною, але не безрозсудливою. Вона стоїть поруч із Лестером Муном, котрий обняв її за талію. Арнольд Кишеньковий Ліхтарик Грабовський, Том Лунд, Боббі Дюлак й інші члени відділку Дейла підвелись, підтанцьовують і несамовито аплодують. Дивіться, он там – це Енід Первіс, сусідка, яка зателефонувала Фреду на роботу того дня, коли Джуді, зрештою, дійшла до крайньої межі. Тут Ребекка Вілас, можна сказати, схожа на черницю в сукні з високим коміром (але подякуємо, жаліти сильно її не треба, Бекі назбирала чималеньку суму грошей). З нею Буч Єркса. Позаду натовпу, сором’язливо ховаючись, але будучи не в змозі пропустити тріумф своїх друзів, Вільям Страшнер і Хуберт Кантінаро, більш відомі як Диктатор Білл і Сонні. Дивіться туди! Херп Роупер, що зазвичай стриже Джека, стоїть поруч із Буком Евізом, який доставляє пошту. Стільки всіх тих, кого ми знаємо і з якими маємо попрощатися у зовсім не щасливий момент. У першому ряду Венделл Ґрін підстрибує, як курка на гарячій пательні (бозна як він потрапив в огороджену зону, хоча він з Ла-Рів’єр, а вона – для жителів Френч Лендінґа, але він там), фотографує. Двічі він врізається в Елвену Мортон, економку Генрі. Коли він робить це втретє, вона добряче дає йому по голові. Венделл того майже не помічає. Його голові перепадало і більше під час розслідування справи Рибака. Трохи осторонь ми бачимо того, кого, можливо, могли б впізнати, а можливо, і ні. Поважний темношкірий джентльмен у темних окулярах. Він трохи схожий на старого співака блюзу. Також він трохи схожий на кіноактора на ім’я Вуді Строуд.

Оплески вибухають і вибухають. Люди схвально вигукують. Підкидають в повітря капелюхи, які підхоплює легкий літній вітерець. Те, як їх приймають, – це диво. Їх вітають, тим самим підтверджуючи, навіть приймаючи тих (диво) дітей, яких, подейкують, тримали в сексуальному рабстві, певним чином, пов’язаному з інтернетом. (Чи не погодитесь ви, що всі ці дивні речі пов’язані якимось чином з Інтернетом?) І також, звичайно, вони аплодують, тому що жахіття закінчилося. Страховисько мертве на своєму власному задньому дворі біля підніжжя прозаїчного, тепер уже зруйнованого алюмінієвого стовпа-сушарки для білизни, і вони знову в безпеці.

О, як гучно звучать оплески протягом останніх моментів життя Джека Сойєра на планеті Земля! Птахи стрепенулися на березі річки і, здійнявши крик, піднялись у небо в пошуках тихих околиць. На самій річці вантажне судно відповідає на оплески – чи, можливо, приєднується до них, – сколихнувши повітря гудком знову і знову. Інші кораблі підтримують цю ідею і приєднуються до какофонії.

Джек, не задумуючись, що робить, лівою рукою бере праву руку Дока, а правою – ліву руку Дейла. Дейл бере за руку Шнобеля – і Банда Сойєра підводять разом руки, повернувшись обличчям до натовпу.

Це, звичайно, зводить натовп з розуму. Якби не те, що станеться в наступний момент, то це було б фото десятиліття, а можливо, й століття. Вони стоять там з тріумфом, живі символи перемоги, взявшись за руки, простягають їх у небо, натовп аплодує, відеокамери знімають, «Нікони» блимають, і в цей момент починає діяти жінка в третьому ряду. Це ще одна особа, яку ми знаємо, але нам знадобились секунда чи дві, щоб упізнати її, оскільки вона аж ніяк не була причетна до того, що відбувалось. Вона була… можна сказати, у засідці. Двісті передніх місць розігрувались в лотерею у Френч Лендінґу, яку проводили Деббі Андерсон, Пем Стівенс і Діт Джесперсон. Цій жінці дісталось місце під номером 199. Кілька людей відсахуються від неї, коли вона проходить повз них, хоча, шаленіючи від щастя, вони не сильно переймаються нею, цією блідою жінкою з пасмами волосся солом’яного кольору, що прилипло до її щік, із запахом поту, безсоння і горілки. Вона тримає маленьку сумочку. Сумочка відкрита. Вона засовує в неї руку. І ми, живучи у другій половині двадцятого століття, ставши свідками десятків убивств і замахів, завдяки диво-телебаченню знаємо достоту, за чим тягнеться туди її рука. Нам хочеться закричати, попередити чотирьох чоловіків, які стоять, взявшись за руки і здійнявши їх до неба, але все, що ми можемо, – це спостерігати.

Лише темношкірий чоловік дивиться, що відбувається. Він повертається і починає йти, знаючи, що вона, ймовірно, випередить його, що він, мабуть, запізниться.

«Ні, – думає Спіді Паркер. – Це не може так закінчитись, не може».

– Джеку, падай! – кричить він, але його ніхто не чує через плескання, вигуки і дикі вітання.

Натовп, неначе навмисно, похитуючись перед ним туди-сюди, блокує йому прохід, куди б він не намагався пройти. Якусь мить Венделл Ґрін, досі здригаючись, як людина в конвульсіях під час епілептичного нападу, загороджує шлях убивці. Вона відштовхує його вбік з божевільною силою. Чому б ні?

Вона і є божевільна.

– Друзі… – Дейл тримає мікрофон біля самого рота, і колонки, прикріплені до найближчих дерев, жалібно виють. Він стоїть з досі підведеними руками, правицею тримаючи руку Джека, лівицею – Шнобеля. На його обличчі з’являється невеличка вражена посмішка.

– Дякую, друзі, ми дуже вдячні за підтримку, але якщо ви заспокоїтесь…

У цей момент Джек бачить її. Він одразу її впізнає, хоча не зустрічався з нею дуже давно, роки. Звичайно, адже вона плюнула йому в обличчя того дня, коли він залишив будівлю суду в Лос-Анджелесі. Плюнула і назвала покидьком, «припирайлом до стіни». «З того часу вона схудла фунтів на п’ятдесят, – думає Джек. – Можливо, й більше». Тоді він бачить руку в сумочці і ще до того, як вона її витягує, розуміє, що відбувається. Найгірше те, що він нічого не може вдіяти. Док і Дейл тримають його руки намертво. Він глибоко вдихає і кричить, як його вчили робити в таких ситуаціях – «Пістолет!» – але Дейл Ґілбертсон не чує, що він каже, і лише киває, неначе відповідає: «Так, це весело». За нею Спіді Паркер розштовхує аплодуючий веселий натовп. Було б чудово, якби він використав якийсь хороший магічний трюк – але ні. Спіді Паркер, відомий на Територіях як Паркус, просто пробиває собі шлях між рядами, в той час як жінка стоїть під платформою і витягує пістолет. Це старий «Бульдог» 32 калібру, обмотаний чорною кухонною стрічкою, і у Джека є лише з півсекунди, щоб подумати, що, можливо, він розсиплеться в неї в руці.

– Пістолет! – кричить знову Джек, і Док Амберсон чує його і бачить навіжену жінку, яка присіла просто перед ними.

– О Боже, – каже Док.

– Ванда, ні! – кричить Джек.

Док відпускає його ліву руку (Дейл досі тримає правицю підведеною в літнє повітря), і Джек простягає її перед себе, як регулювальник вуличного руху. Перша куля Ванди Кіндерлінґ влучає просто в долоню, тоді вона цілиться ще, і куля наскрізь пролітає крізь його ліве плече.

Ванда говорить до нього. Надто багато шуму, щоб Джек міг її почути, але він знає, що вона каже: «Ось, тримай, сучий ти сину, припирач до стінки… Торні передає тобі вітання».

Решту п’ять куль вона відправляє Джеку Сойєру в груди і горло.

Ніхто не чує нечутні клацання, які видає «Бульдог» 32 калібру Ванди, ніхто – через плескання і веселощі, але Венделл Ґрін тримав свою камеру піднятою вгору, і коли детектив смикається назад, палець нашого улюбленого репортера просто рефлекторно натискає кнопку для висування об’єктива. Він робить вісім знімків, третій – це фотографія, яка згодом стане такою ж відомою, як світлини морських піхотинців, що піднімають прапор на Іотзіма і фото Лі Гарві Освальда, який хапається за живіт на парковці перед поліцейським відділком Даласу. На фото Венделла Джек Сойєр спокійно дивиться вниз, у напрямку жінки, що стріляє (яка є просто плямою внизу кадру), його обличчя виражає прощення. Крізь діру в долоні простягненої руки проглядається денне світло. Краплі крові, неначе рубіни, зависли в повітрі поряд з пораненим горлом.

Веселі крики і оплески припиняються, неначе їх відрізали. Це момент жахливої збентеженої тиші. Джек Сойєр двічі поранений в легені і один раз у серце, а також у руку і горло, стоїть незворушно, дивлячись на дірку нижче розчепірених пальців, але вище від зап’ястка. Ванда Кіндерлінґ пильно дивиться на нього, підвівши очі вгору, оголивши зціплені зуби. Спіді Паркер дивиться на Джека з виразом неприхованого жаху, який не можуть приховати його широкі сонцезахисні окуляри. Ліворуч від нього, вгорі, на одній зі спеціально встановлених для засобів масової інформації автовишок, які оточують платформу, молодий відеооператор втрачає свідомість і падає на землю.

Тоді раптом стоп-кадр, відзнятий Венделлом, не знаю чого, переривається, і все повертається до руху.

Ванда Кіндерлінґ кричить:

– Побачимось у пеклі, Голлівуде! – Кілька людей згодом підтвердять це. А тоді прикладає дуло свого «32-го» собі до скроні.

Її погляд злісного задоволення змінюється на більш типове приголомшене нерозуміння, коли натискання її пальця викликає лише звичайне клацання. «Бульдог-32» – порожній.

За мить її вже майже немає – зламана шия, зламане ліве плече, зламані чотири ребра – оскільки Док стрибає зі сцени на неї і кидає її на землю. Його лівий черевик випадково зачіпає голову Венделла Ґріна, але цього разу у Венделла лише виступає кров на вусі. Ну, не завжди ж йому має діставатись сповна, чи не так?

На платформі Джек Сойєр дивиться на Дейла і не вірить, намагається говорити і не може. Він похитується, залишається ще якусь мить у вертикальному положенні, а тоді валиться з ніг. Приголомшений захват на обличчі Дейла вмить змінюється на шок і страх від хвилювання. Він хапає мікрофон і кричить:

– ЙОГО ПІДСТРЕЛИЛИ, ПОТРІБЕН ЛІКАР! – Колонки верещать іще більше.

Не підходить жоден лікар. Багато хто з натовпу в паніці починає тікати. Паніка поширюється.

Шнобель стає на одне коліно, повертає Джека. Джек дивиться на нього, досі намагаючись говорити. Кров ллється з кутиків його рота.

– О чорт, погано, Дейле, все зовсім погано, – кричить Шнобель, а тоді його хтось штовхає і він звалюється.

Хто б міг подумати, що худий старий негр, вистрибнувши на сцену, зможе звалити такого здорованя, як Шнобель, але це не звичайний старий. І ми це чудово знаємо. Його оточує тонка, але добре видима оболонка білого світла. Шнобель бачить її. Його очі розширюються.

Натовп тимчасом розбігається в чотирьох напрямках за компасом. Паніка заражає також деяких леді і джентльменів із преси. Не Венделла Ґріна; він тримається, мов герой, робить знімки, аж доки його «Нікон» не стає порожнім, як пістолет Ванди Кіндерлінґ. Він фотографує темношкірого чоловіка, коли той стоїть, тримаючи Джека Сойєра на руках; знімає, коли Дейл Ґілбертсон кладе руку на плече темношкірого; фотографує, коли темношкірий повертається і говорить з Дейлом. Коли Венделл пізніше запитає у начальника поліції Френч Лендінґа, що той старий тип сказав йому, Дейл відповість, що не пам’ятає – крім того, серед того всього гармидеру він ледь міг щось розібрати. Все це брехня, але ми можемо бути впевнені в тому, що якби Джек Сойєр почув відповідь Дейла, то пишався б ним. Коли сумніваєшся, то кажи, що не пам’ятаю.

На останній фотографії Венделла Дейл і Шнобель дивляться з однаково приголомшеним виразом обличчя, коли старий тип піднімається східцями до Віннебаґо з Джеком Сойєром на руках. Венделл не уявляє, як такий старий може нести такого здорованя – Сойєр має футів шість висоти і щонайменше 190 фунтів ваги – але він вважає, що це те ж саме, що дозволяє збентеженій матері підняти авто чи вантажівку, якою затисло її дитину. До того ж це не має значення. Це дрібниці у порівнянні з тим, що станеться далі.

Коли група чоловіків, яка складається з Дейла, Шнобеля і Дока вдираються в Віннебаґо (Венделл – у хвості цієї групи), то бачать один перевернений стілець і кілька крапель крові Сойєра на кухні, у якій Джек давав своїй маленькій банді останні інструкції. Слід крові веде до задньої частини автофургона, де розташовані складане ліжко і туалетна кабінка. Тут краплі й бризки уриваються.

Джек і старий, який доніс його сюди, просто зникли.

Док і Шнобель бурмочуть щось майже в істериці. Вони перебивають один одного питаннями, куди зник Джек, і збентежено міркують над останніми кількома хвилинами на платформі, перш ніж почалась стрілянина. Здається, вони не можуть це просто відпустити, і в Дейла самого з’являється думка, що і він тривалий час не зможе цього забути. Тепер Дейл усвідомлює, що Джек побачив жінку, яка наближалась, і намагався вивільнити руку з його руки, щоб мати можливість зреагувати.

Він думає, що, мабуть, саме час закінчувати з роботою начальника поліції і шукати собі інше заняття. Але не зараз. Зараз він хоче забрати Шнобеля і Дока від поліцейських, заспокоїти їх. І він має їм щось сказати, що допоможе їм у цьому.

Том Лунд і Боббі Дюлак приєднуються до нього, і вони троє разом зі Шнобелем і Доком виходять із Віннебаґо, де спеціальний агент Реддінґ і детектив поліції штату Вісконсин уже розташовують ПРЗ (периметр розслідування злочину). Щойно вони заходять за платформу, Дейл дивиться в обличчя двох здоровенних байкерів.

– Слухайте мене, – каже Дейл.

– Я мав стати перед ним, – каже Док. – Я бачив, що вона йде, чому я не став перед ним…

– Заткнись і слухай!

Док замовкає. Том і Боббі також слухають, їх очі розширюються.

– Темношкірий сказав дещо мені.

– Що? – запитує Шнобель.

– Він сказав: «Дозволь мені забрати його, можливо, ще є шанс».

Док, який знається на вогнепальних пораненнях, видає зневірливий смішок.

– І ти йому повірив?

– Тоді не зовсім, – каже Дейл. – Але коли ми зайшли всередину і побачили, що там нікого немає…

– І задніх дверей теж, – додає Шнобель.

Скептицизм Дока дещо зблід.

– Ти справді думаєш?..

– Так, – каже Дейл Ґілбертсон і витирає очі: – Я маю сподіватися, і ви хлопці маєте допомогти мені.

– Гаразд, – каже Шнобель. – Тоді допоможемо.

Нам здається, що тут ми маємо залишити їх назавжди, де вони стоять під блакитним літнім небом поруч із Батьком Вод, стоять поруч із платформою, на стінках якої кров. Скоро життя знову наздожене їх і поверне до шаленого ритму, але протягом кількох хвилин вони разом, їх об’єднує надія щодо нашого спільного друга.

Давайте залишимо їх так, гаразд?

Залишимо їх у надії.

КОЛИСЬ ДАВНО НА ТЕРИТОРІЯХ…

Колись давно (як зазвичай починаються всі найкращі історії, коли всі жили в лісі і ніде інде) вкритий шрамами Капітан Зовнішньої Варти на ім’я Фаррен провів переляканого хлопчика по імені Джек Сойєр через намет Королеви. Проте цей маленький хлопчик не бачив двору Королеви; ні, його вели лабіринтами коридорів, завісами, таємними і рідко відвідуваними місцями, де павуки снували у високих кутках, а повітря було спекотним і важким від запахів, які ширилися з кухні.