Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 46 страниц)

Про її чудове почуття гумору, ніжність, співчуття, розум, силу свідчать блиск в очах, лінії рота, кожна риса обличчя. Він знає її ім’я, і воно чудово їй підходить. Джеку здається, що він вмить закохався в неї і що вона одразу полонила його, нарешті він може вимовити її чудове ім’я.

Софі.

21

– Софі.

Досі тримаючи її за руку, він підводиться на ноги разом із нею. Його ноги тремтять. Очі здаються надто гарячими і надто великими для їхніх западин. Однаково він відчуває страх і захоплення. Його серце калатає, але удари його приємні. Він вимовляє вдруге її ім’я, трохи гучніше, але його голос, ще надто слабкий, губи заніміли, неначе їх натерли льодом. Він говорить, як людина, яка відходить від сильного удару в живіт.

– Так.

– Софі.

– Так.

– Софі.

– Так.

Йому здається на диво знайомим те, що він повторює її ім’я знову і знову, а вона йому просто відповідає. Знайомим і смішним. Тоді до нього доходить, що ця сцена майже ідентична з такою ж у «Жах Дедвуд Ґалч», яка відбувається після того, як один з відвідувачів салуну «Лейзі 8» б’є Білла Таунса по голові пляшкою віскі і той непритомніє. Лілі у ролі Ненсі О’Ніл жбурляє відро води йому в обличчя, і коли той сідає, вони…

– Це смішно, – каже Джек. – Хороший епізод. Ми б добряче посміялися.

З легкою посмішкою Софі каже:

– Так.

– Ми сміялися б до сліз.

– Так.

– Ми страшенно б реготали.

– Так.

– Я більше не говорю англійською?

– Ні.

Він бачить дві речі в її блакитних очах. Перше – це те, що вона не розуміє англійською ні слова. Друге – вона точно знає, про що він говорить.

– Софі.

– Так.

– Софі… Софі… Софі.

Він намагається зрозуміти цю реальність. Намагається вбити її собі в голову. Усмішка освітлює її обличчя, від неї губи стають ще привабливішими. Джек задумується, як би йому хотілося поцілувати ці уста, і його ноги підкошуються. Раптом він – знову чотирнадцятирічний хлопчик, і йому цікаво, чи наважиться він на легкий поцілунок на добраніч, після того як проведе її додому.

– Так… так… так, – каже вона, її посмішка стає ширшою. – Ти вже все зрозумів? Ти зрозумів, що ти тут і як ти сюди потрапив?

Над ним і навколо нього – хвилі білої прозорої тканини майорять і зітхають, як живі. Півдюжини струменів повітря, що надходять з різних боків, торкаються його обличчя і дають зрозуміти, що разом з ним в цей світ перенісся шар поту, який неприємно пахне. Швидким жестом руки він витирає його з брів і щік, не бажаючи випускати жінку з поля зору більше ніж на мить.

Вони в якомусь наметі. Він величезний, у ньому багато відокремлених кімнат, на якусь мить Джек згадує намет, в якому лежала при смерті Королева Територій, Двійник його матері. Те місце вирізнялось багатством кольорів, великою кількістю кімнат, насиченим запахом ладану і скорботи (оскільки смерть Королеви, здавалось, була неминучою – це було лише питанням часу). Тут усе напіврозвалене і обдерте. У стінах і стелі повно дірок, а в тих місцях, де біла тканина залишилась цілою, вона така тонка, що крізь неї видно схили і дерева на них. Коли віє вітерець, клапті майорять з країв дірок. Просто над головою він бачить темно-бордовий силует. Свого роду хрест.

– Джеку, ти зрозумів, як ти…

– Так. Я перестрибнув. – Хоча його рот вимовляє зовсім інше слово. Буквальне значення цього слова – «горизонтальна дорога». – Здається, я проник сюди, прихопивши з собою кілька предметів з кабінету Шпіґельмана. – Він нахиляється і піднімає плоский камінь із зображеною на ньому квіткою. – Як на мене, то в моєму світі це була копія роботи Джорджиї О’Кіф. А це… – Він показує на чорний обвуглений факел, притулений до однієї стіни. – Я думаю, це була… – Але в цьому світі немає такого слова і те, що він вимовляє, звучить потворно, як лайка німецькою. – Галогенна лампа.

Вона супиться.

– Гал-до-єн-на… лімпа? Лемпа?

Він відчуває, що на його онімілих губах з’являється усмішка.

– Не зважай.

– Але з тобою все гаразд.

Він розуміє, що їй потрібно, щоб з ним усе було гаразд, тож він скаже, що так, але насправді ні. Він хворий і радий цій хворобі. У нього стався любовний напад, від якого йому не вилікуватися. Якщо не враховувати любові до матері, то це почуття було зовсім інше, інший вид любові; хай би що там тлумачив Фрейд – він це відчував уперше. Безперечно, в нього вже були випадки, коли він думав, що закохувався, але це було до сьогоднішнього дня. До того, як він побачив блакить її очей, усмішку і навіть те, як тіні, що падають крізь порваний намет, пливуть по її обличчю, мов косяк риб. У цей момент він би міг кинутися з гори, якби вона попросила, пройшов би крізь палаючий ліс, приніс би полярного льоду, щоб охолодити їй чай, хоча це все одно не означало б, що з ним усе гаразд. Але їй потрібно, щоб так було. Він потрібен Тайлеру.

«Я копісмен», – думає він.

Спершу така концепція здається несуттєвою, порівняно з її красою – її звичайною реальністю, – але згодом він змінює думку. Як завжди. Крім того, що ще його сюди привело? Привело сюди всупереч його волі, маючи найкращі наміри?

– Джеку?

– Так, усе гаразд. Я вже перестрибував раніше. – Але ніколи поруч зі мною не було такої краси, – думає він, – це проблема. Ти — моя проблема, моя леді.

– Так. Приходити і йти – твій талант. Один із твоїх талантів. Мені казали.

– Хто?

– Потім, – каже вона. – Потім. Ще треба зробити велику справу, а поки що мені потрібна хвилинка. Від тебе… у мене перехопило подих.

Джек страшенно радий чути це. Він усвідомлює, що досі тримає її за руку. Він цілує цю руку, як Джуді цілувала його руки у світі з іншого боку стіни, і коли він це робить, то бачить охайні пов’язки на кінчиках її трьох пальців. Він хотів би наважитися обійняти її, але лякає його і її краса, і лишень її присутність. Вона трохи вища за Джуді – можливо, дюйми на два, не більше, – і волосся має світліше, відтінку золотавого нерафінованого меду, що витікає з розламаних стільників. Вона одягнена у звичайний бавовняний халат, білий, з синьою окантовкою, що пасує до її очей. Вузький V-подібний виріз окреслює шию. Подол прикриває коліна. На одній з її босих ніг тонкий майже непомітний браслет. У неї більші груди, ніж у Джуді, стегна трохи ширші. Сестри, можна було б подумати, якби не однакове ластовиння на носі й така сама біла смужка шраму на долоні лівої руки. Джек не сумнівається, що причини шрамів різні, але здобули вони їх в один день і один час.

– Ти її Двійник. Двійник Джуді Маршалл. – Проте слово, яке він вимовляє, зовсім не Двійник, як не дивно і неправдоподібно, він говорить слово арфа.

Замислившись, наскільки близько струни арфи знаходяться поруч одна з одною і що їх розділяє лише один дотик пальця, він вирішує, що слово це було не таке вже й безглузде.

Вона дивиться вниз, усмішка зникає, тоді підводить голову і намагається всміхнутися знову.

– Джуді з іншого боку стіни. Коли ми були дітьми, ми часто розмовляли. Навіть коли ми виросли, то з’являлись одна одній у снах. – Він стривожений, побачивши в її очах сльози, що згодом стікають щоками. – Я довела її до божевілля? Я позбавила її глузду? Будь ласка, скажи, що ні.

– Ні, – каже Джек. – Вона йде по туго натягненому канату, але ще не впала. Вона сильна.

– Ти маєш повернути їй Тайлера, – каже Софі. – Для обох нас. Я ніколи не мала дітей. Я не можу мати дітей. Я стала… жертвою насильства, розумієш. Коли була зовсім юною. Наді мною позбиткувався той, кого ти добре знав.

У Джека з’являється жахлива впевненість. Навколо них колихається пошматований намет, який зітхає дивовижно-ароматним бризом.

– Це був Морґан? Морґан Орріс?

Вона схиляє голову, і це, мабуть, на краще. На обличчі Джека в цей момент з’являється потворний оскал. У цей момент в нього виникає бажання вбити Двійника Мограна Слоута знову. Спочатку він думає, щоб розпитати, що саме сталося, а тоді вирішує, що не варто

– Скільки тобі тоді було?

– Дванадцять, – каже вона… Як Джек і думав.

Це сталося того самого року, коли Джекі теж було дванадцять і він приходив сюди, щоб урятувати матір. Але чи приходив він сюди? Чи це справді Території? В нього дещо не такі відчуття. Майже… але не зовсім.

Його не дивує, що Морґан міг вчинити насильство над дитиною дванадцяти років і зробити будь-що, щоб вона не могла мати дітей. Взагалі. Морґан Слоут, якийсь час відомий як Морґан Орріс, хотів владарювати над не одним світом чи двома, а всім всесвітом. То чого вартувало людині з такими амбіціями позбиткуватись над кількома дітьми.

Вона ніжно, неначе пір’їною, проводить пальцем у нього під очима і дивиться на нього зі здивуванням.

– Чому ти плачеш, Джеку?

– Минуле, – каже Джек. – Хіба не воно завжди спричиняє сльози? – І думає про матір, яка сидить біля вікна, курить сигарету і слухає по радіо «Божевільні руки». – Так, саме минуле. Воно болить, і ти нічого не можеш вдіяти.

– Можливо, і так, – погоджується вона, – але сьогодні в нас немає часу думати про минуле. Сьогодні ми маємо думати про майбутнє.

– Так, але чи не міг би я поставити бодай кілька запитань?..

– Гаразд, але лише кілька.

Джек розтуляє рот, намагається говорити, але в нього виходить лише смішний невеличкий набір звуків і нічого більше.

– Маю зізнатись, – каже він їй. – У мене теж перехопило від тебе подих.

На щоках Софі з’являється легкий рум’янець. Вона розтуляє рот, щоб щось сказати… а тоді затуляє його знову. Джеку хотілося б, щоб вона говорила, але разом із тим він радий, що вона замовкла. Він ніжно стискає її руки, і вона дивиться на нього широко розплющеними блакитними очима.

– Я знав тебе? Коли тобі було дванадцять?

Вона хитає головою.

– Але я бачив тебе.

– Можливо. У великому наметі. Моя мати була служницею Доброї Королеви. Я теж була… наймолодшою. Ти міг бачити мене тоді.

Джеку знадобився якийсь час, щоб вирівняти дихання, тоді він веде далі. Часу мало. Вони обоє це знають. Здається, він відчуває його швидкоплинність.

– Ви з Джуді Двійники, але жодна з вас не подорожувала – вона ніколи не була тут, а ти ніколи не була там. Ви… говорите крізь стіну.

– Так.

– Коли вона писала ті речі, це ти нашіптувала їй крізь стіну?

– Так. Я знала, що надто сильно тисну на неї, але була змушена. Змушена! Це не просто питання повернення її дитини, хоча це теж важливе. На те були і набагато серйозніші причини.

– Наприклад?

Вона хитає головою.

– Не я маю тобі про це розповісти. А той, хто набагато величніший.

Він розглядає крихітні пов’язки на кінчиках її пальців і розмірковує щодо того, як Софі і Джуді намагалися пробратися крізь стіну одна до одної. Морґану Слоуту, швидше за все, було достатньо одного лише бажання, щоб він міг стати Морґаном Оррісом.

Коли Джеку було дванадцять, він зустрічав і інших, хто мав таки талант. Не він; він завжди був єдиний у своєму роді і завжди був Джеком у обох світах. Джуді та Софі, однак, не можуть перестрибувати з однієї реальності в іншу. Щось не пускає їх. Вони могли лише перешіптуватися крізь стіну між світами. На те мали б бути важливі причини, але в даний момент він не може вигадати жодної.

Джек оглядає порваний намет, який, здається, дихає сонячним промінням і тінями. Клапті розвіваються. У сусідній кімнаті через дірку в стіні з тонкої тканини він бачить кілька перевернених ліжок.

– Що це за місце? – запитує він.

– Свого роду лікарня, – усміхається вона.

Він здіймає очі вгору.

– О? – і знову звертає увагу на хрест. Він тепер бордовий, але колись, безсумнівно, був червоним. Червоний хрест, дурню, – думає він. – О, але вона трохи… ну… стара?

Усмішка Софі стає ширшою, і Джек помічає в ній іронію. Хай би що це була за лікарня, він припускає, що це далеко не щось на кшталт головної лікарні або відділення швидкої допомоги.

– Так, Джеку, дуже стара. Колись на Територіях таких наметів було близько дюжини. На Територіях у Ближчому світі та Середньому світі зараз їх залишилося лише декілька. Можливо, тільки ця. Сьогодні вона тут, завтра… – Софія підводить руки і опускає їх. – Будь-де. Можливо, навіть з іншого боку стіни, яка розділяє нас із Джуді.

– Це щось схоже на подорожуючий медичний рундук комедіантів?

Це, мабуть, жарт, і він здригається, коли вона спочатку киває, тоді сміється і плескає в долоні.

– Так! Так, справді! Хоча ти не захотів би тут лікуватися.

Що саме вона намагається сказати?

– Думаю, що ні, – погоджується він, дивлячись на вицвілі стіни, подерту стелю, давні стовпи-підпірки. – Має вигляд не зовсім стерильний.

Серйозно (але її очі виблискують), Софі каже:

– Якби ти зараз був пацієнтом, то ти б думав, що вона прекрасна у всіх сенсах. І ти б думав, що твої медсестри, Малі Сестри, найкращі, які коли-небудь доводилось мати бідному пацієнту.

Джек роззирається навколо.

– Де ж вони?

– Малі Сестри не приходять, коли світить сонце, і якщо ми хочемо продовжити наше життя в блаженстві, то кожному з нас треба піти своєю дорогою звідси задовго до темряви.

Йому неприємно чути, що вона говорить «кожному своєю дорогою», хоча він знає, що це неминуче. Але ця неприємність не послаблює його цікавості, оскільки копісмен – завжди копісмен.

– Чому?

– Тому що Малі Сестри – упирі, і їхні пацієнти вже ніколи не одужують.

Наляканий та збентежений Джек оглядається навколо. Звичайно, він вірить у це – він припускає, що світ, який породжує перевертнів, може виплодити будь-що.

Вона торкається його зап’ястка. Його охоплює легке бажання.

– Не бійся, Джеку, вони також служать Променю. Все служить Променю.

– Якому Променю?

– Не зважай. – Її рука стискає його зап’ясток. – Той, хто може відповісти на твої питання, скоро буде тут, а можливо, і вже тут. – Вона скоса дивиться на нього і ледь посміхається. – Коли ти його почуєш, то тобі простіше буде ставити питання.

Джек розуміє, що йому вказали на необізнаність, але з її уст це прозвучало так, що не зачепило його. Він покірно йде за нею, минаючи кімнату за кімнатою великої давньої лікарні. Вони прямують, і він розуміє, наскільки величезним є це місце. Попри те що віє легкий вітерець, Джек відчуває ледь чутний неприємний запах, схожий на суміш запаху вина, що бродить, і зіпсованого м’яса. Що це за м’ясо? Джек з острахом здогадується. Він бачив уже понад сто вбивств, тож може собі уявити.

Було б неввічливо з нашого боку покинути Джека в той момент, коли він зустрічає любов свого життя (до того ж – ми маємо свідчити), тож ми й не залишаємо його. Проте давайте прослизнемо крізь тонкі стіни лікарняного намету. Надворі засушливий, але не неприємний пейзаж червоних скель, устелений квітами, що схожі на лілії, низькорослими соснами й кількома кактусами. Десь, не дуже далеко, чується буркотливе прохолодне джеркотіння річки. Лікарняний намет лопотить і розвівається під вітром, немов розташований під мрійливими та мінливими вітрилами корабля. Ми проносимося вздовж східного боку великого порваного намету. На нашому безтурботному, неймовірно приємному шляху бачимо розкидані речі. Тут багато каміння з вигравіюваними малюнками – красива троянда з міді, що втратила форму під дією жахливої спеки, тут є маленький килимок, який складається з двох клаптиків у вигляді ганчірки, що розрубаний навпіл сокирою. Тут також є й інші речі, які не зазнали жодних змін під час циклонічного перельоту з одного світу в інший. Серед розбитого скла ми бачимо обвуглену оболонку кінескопа телевізора, кілька батарейок «Дюрасел АА», гребінець і, мабуть, найдивніше – пару білих нейлонових трусиків зі скромним рожевим написом «Неділя» збоку. Відбулося зіткнення світів, тут, зі східного боку лікарняного намету, уламки є доказом того, наскільки сильним було це зіткнення.

Наприкінці цього засміченого шлейфу – можна сказати, на чолі комети – сидить чоловік, котрого ми впізнаємо. Ми не звикли бачити його в такому жалюгідному коричневому одязі (до того ж він явно не знає, як його носити, бо якщо подивитися з неправильного кута, то можна побачити набагато більше, ніж кортить), він узутий у сандалі, а не в черевики, зачесаний так, що волосся зібране на потилиці в «кінський хвіст» і зав’язане шнурівкою з невичиненої шкіри, проте перед нами, безсумнівно, Венделл Ґрін, котрий бурмоче щось сам до себе. Слина бризкає з рота. Він пильно дивиться на папір, що неохайно скручений навколо правої руки, ігноруючи всі набагато глобальніші зміни, зосереджується тільки на цьому. Якщо він зможе зрозуміти, як його міні-диктофон «Панасонік» перетворився на маленьку купку старовинного паперу, то, можливо, зрозуміє і решту. Не раніше.

Венделл (ми й надалі називатимемо його Венделлом, і не має значення, яке ім’я він може чи не може мати в цьому куточку існування, до того ж він і сам не знає, та й не хоче знати) помічає батарейки «Дюрасел АА». Дотягнувшись, піднімає їх і починає намагатись засунути в маленьку купку старовинного паперу. Це не спрацьовує, звісно, але Венделл все одно намагається. Як сказав би Джорж Ретбун: «Дайте хлопцю мухобійку – і він спробує впіймати її на обід».

– Агов, – каже видатний журналіст-нишпорка Кулі Кантрі, знову і знову встромляючи батарейки в паперовий сувій. – Агов… давайте. Агов… давайте! Чорт-чорт, агов, давайте…

Звук – Господи, допоможи! – острогів двоколісного візка, що наближається, відвертає Венделла від цього заняття, він підводить погляд і дивиться широко виряченими очима. Він ще не зовсім втратив розум, але йому здається, що він привіз дружину і дітей в «Діснейленд». Чи зможе він після всього цього залишитись при здоровому глузді?

Колись у нашому світі був чудовий чорношкірий актор Вуді Строуд. (Лілі знала його; вони знімалися в одному фільмі, а саме в тупій стрічці «Руйнівний експрес» студії «Американ Інтернешнл» наприкінці шістдесятих.) Чоловік, що наближається до того місця, у якому Венделл Ґрін умостився з батарейками і цілим жмутком паперу в руках, неймовірно схожий на того актора. На ньому потерті джинси, синя сорочка із «шамбре», шалик на шиї, шкіряний ремінь із важким револьвером і приблизно чотирма дюжинами гільз. У нього голомоза голова і глибоко посаджені очі. На одному плечі на чудово сплетеному ремінці висить гітара, на другому сидить, як виявляється, папуга. Папуга має дві голови.

– Ні, ні, – каже Венделл трохи сварливим голосом, – ні. Не бачу. Не бачу цього. – Він схиляє голову і знову починає встромляти батарейки в купу паперу.

Тінь чоловіка, що підійшов, падає на Венделла, який уперто відмовляється зводити погляд.

– Здоров був, незнайомцю, – каже чоловік.

Венделл досі не підводить очей.

– Мене звати Паркус. Я тут слідкую за місцевим порядком. Як я можу до вас звертатися?

Венделл відмовляється реагувати, якщо не враховувати тихе бурчання із заслиненого рота.

– Я запитав про ваше ім’я.

– Вен, – каже наш давній знайомий (ми не можемо назвати його другом), не зводячи погляду. – Вен. Делл. Ґрі… Ґрін. Я… я… я…

– Не поспішайте, – каже Паркус (не без співчуття). – Я зачекаю, доки нагріється ваше залізне тавро.

– Я… Яструб Новин!

– О? То ось що ви таке? – Паркус присідає, Венделл поступається назад, упритул до хиткої стіни намету. – О, хіба це не варто барабанного дробу на чолі параду? Ось що я вам скажу, я бачив яструба-риболова, яструба-червоного і бачив яструба-великого, але ви мій перший яструб новин.

Венделл підводить погляд, швидко кліпаючи.

Одна голова папуги на лівому плечі Паркуса говорить:

– Бог – це любов.

– Забирайся до дідькової матері, – каже друга голова.

– Усі мають шукати річку життя.

– Відвали, – каже друга.

– Ми ростемо до Бога, – відповідає перша.

– Згинь, – заперечує друга.

Хоча обидві голови говорять спокійно, можна сказати, у ритмі поміркованої бесіди, Венделл відходить ще далі, дивиться вниз і несамовито відновлює своє марне заняття з батарейками і купкою паперу, який він скрутив руркою і тримає в брудній спітнілій руці.

– Не зважайте на них, – каже Паркус. – Я вже давно не зважаю. Я вже їх майже не чую, правда. Замовкніть, хлопці.

Папуги замовкають.

– Одна голова Благовісник, а друга – Богохульник, – каже Паркус. – Вони завжди поруч, щоб нагадувати мені, що…

Його перебиває звук кроків, що наближаються. Він знову підводиться, роблячи лишень один вправний легкий рух. Джек і Софі підходять, тримаючись за руки абсолютно несвідомо, як діти дорогою до школи.

– Спіді! – кричить Джек, широко усміхаючись.

– Ти ба, Джек-Мандрівник! – каже Паркус теж усміхнено. – Оце так зустріч! Подивіться на себе, сер, – та ти зовсім виріс.

Джек біжить уперед і закидає руки на плечі Паркуса, котрий у відповідь обіймає його міцно і сердечно. За мить Джек тримає Паркуса на витягнених руках і дивиться на нього.

– Ти був старшим – принаймні ти здавався мені старшим. В обох світах.

Досі посміхаючись, Паркус киває. І коли він знову говорить, то так само, як Спіді Паркер, – протяжно.

– Думаю, я справді здавався старшим, Джеку. Пам’ятаєш, ти був тоді зовсім дитиною.

– Але…

Паркус махає одною рукою.

– Іноді я виглядаю старшим, іноді – не таким вже й старим. Усе залежить від…

– Вік – це мудрість, – набожно каже одна голова папуги.

– Ти клятий старий маразматик.

– …залежить від місця і обставин, – закінчує Паркус, а тоді промовляє: – Я казав вам, хлопці: замовкніть. Ви продовжуєте, тож зараз зламаю ваші худі шиї. – Його увагу привертає Софі, котра, мов налякана лань, дивиться на нього широкими, здивованими очима. – Софі, – каже він. – Радий тебе бачити, люба. Хіба ж я не казав, що він прийде? І ось він тут. Трохи пізніше, ніж я очікував, та все ж.

Вона робить глибокий реверанс, опускаючись на коліно та нахиляючи голову.

– Дякую-сей, – каже вона. – Прийди з миром, стрільцю, і пройди свій шлях вздовж Променя з моєю любов’ю.

При цьому Джек відчуває дивний глибокий холод, ніби безліч світів говорять у гармонійному тоні, низькому, але гучному.

Спіді – Джек досі думає, що це Спіді, – бере її за руку і наполягає, щоб вона підвелася.

– Встань, дівчино, і подивися мені в очі. Я не стрілець тут, як і деінде, навіть якщо ношу стару зброю час від часу. У будь-якому разі нам є про що поговорити, немає часу для церемоній. Ви обоє йдіть зі мною. Нам треба переговорити, як кажуть досвідчені стрільці. Чи казали, до того, як світ зрушився з місця. Я підстрелив чималу кількість куріпок, думаю, їх можна досить смачно приготувати.

– Як щодо… – Джек жестом показує на Венделла Ґріна, котрий, присівши з купкою паперу в руках, щось бурмоче.

– Ну, він здається таким заклопотаним, – каже Паркус. – Сказав мені, що він Яструб Новин.

– Думаю, він трохи перебільшив, – відповідає Джек. – Старий Венделл – Стерв’ятник Новин.

Венделл трохи повертає голову. Він відмовляється підводити очі, але на устах з’являється презирлива посмішка, яка, швидше, схожа на рефлекторну, ніж щиру.

– Чули? Це він бореться. – На устах знову з’являється посмішка, і цього разу презирство, здається, не таке рефлекторне. Це фактично злість. – Зол… Зол… Золо-тий Хлопець. Голлі. Вуд.

– Він зумів зберегти щонайменше свій шарм і свою joie de vivre[7]7
  Joie de vivre (фр. радість життя) – французька фраза, що часто використовується в англійській мові для висловлення радісного задоволення життям; урочистість духу.


[Закрыть], – каже Джек. – З ним тут буде все гаразд?

– Небагато з тих, хто має бодай трохи мізків у голові, гуляє поруч із наметом Малих Сестер, – каже Паркус. – З ним усе буде гаразд. І коли легкий вітерець донесе до нього запах чогось смачненького, думаю, ми зможемо погодувати його. – Він повертається до Венделла. – Ми будемо з того боку. Якщо ви захочете, можете прийти. Зрозуміли мене, містере Яструб Новин?

– Вен. Делл. Ґрін.

– Венделл Ґрін, так сер. – Паркус дивиться на інших: – Давайте, швиденько.

– Не можна забувати, – бурмоче Софі, поглядаючи позад себе. – За кілька годин настане темрява.

– Ні. – Паркус погоджується, коли вони піднімаються найближчим схилом: – Не можна залишати його біля намету до настання темряви. Цього не можна допустити.

На далекому схилі пагорба рослинності більше – навіть є маленький струмочок, що, напевно, тече до річки, яку Джек чує десь удалині – однак природа тут все одно нагадує радше північну Неваду, ніж західний Вісконсин. Джек думає, що деякою мірою це цілком логічно. Останнє перенесення було не таким, як зазвичай. У нього відчуття, що його перекинули, як камінчик через усе озеро, а от як бути із цим бідному Венделлу…

Вони спускаються в лощину, праворуч прив’язаний кінь у затінку, як здається Джеку, дерева Джошуа. Приблизно за двадцять ярдів униз лощиною ліворуч вздовж вимитого каміння акуратно розкладене багаття, але вогонь ще не запалений. Джеку не дуже подобається, як виглядає ця місцина – каміння нагадує йому давні зуби. Це не подобається не лише йому. Софі зупиняється, сильніше стискаючи його пальці.

– Паркусе, нам обов’язково йти туди? Будь ласка, скажіть, що ні.

Паркус повертається до неї з приємною усмішкою, і Джек добре знає – це точно усмішка Спіді Паркера.

– Демон Красномовець зник з цього кола багато років тому, люба, – каже він. – І ти це знаєш, оскільки ніхто краще за тебе не знає історії.

– Хоча…

– Зараз не час вдаватися до страху, – каже їй Паркус. У його голосі чується нотка нетерпіння і «страх» – це не зовсім те слово, яке він говорить, але те, як Джек його розуміє. – Ти чекала на нього в наметі Малих Сестер?..

– Лише тому, що вона була з іншого боку…

– …а тепер я хочу, щоб ти йшла з нами, – Джеку здається, що чоловік став вищим. Його очі загоряються. Джек думає: «Стрілець. Так, думаю, він міг би бути стрільцем. Як в одному з маминих старих фільмів, але насправді».

– Гаразд, – каже вона, тихо. – Ти не міг би обняти мене?

Джек, безумовно, радий надати таку послугу.

Коли вони проходять між двома каменями, Джеку здається, що він чує шепіт перемішаних слів. Серед них один голос одразу говорить чітко, здається, залишаючи слід слизу, коли проникає у вухо: «Тавай, тавай, тавай, ого, на крифавй неназега, соро він пгийде, мій хороший дгуг Маншан, у мене для нього такий пгиз, ого, ого…»

Джек дивиться, як його давній друг Паркус присідає біля мішечка і послабляє шворки.

– Він близько, так? Рибак. Чорний Дім, він теж близько.

– Так, – каже Паркус і висипає з мішечка приблизно дюжину підстрелених відгодованих тіл мертвих птахів.

Побачивши куріпок, Джек згадує Ірму Френо і думає, що не зможе їсти. Коли бачить, що Паркус і Софі насаджують пташок на зелені палиці, його неохота їсти збільшується. Але після того, як вони розпалюють вогонь і птахи набувають рум’яної скоринки, його шлунок оцінює це і наполягає, що запах куріпок дивовижний, а смак, мабуть, ще кращий. Він згадує, що тут завжди все краще.

– Ось ми і прийшли на коло для розмов, – каже Паркус, у цей момент усмішка зникає з його обличчя.

Він дивиться на Джека і Софі, котрі з похмурою серйозністю сидять поруч, досі тримаючись за руки. Його гітара притулена до каменю. Поруч із нею обидві голови папуги, Благовісника і Богохульника, заховавшись у пір’я, сплять і, безсумнівно, бачать зовсім різні сни.

– Хоча Демона, можливо, вже давно немає, проте легенди кажуть, що такі речі залишають слід, який розв’язує язик.

– Як поцілунок каменю Красномовства, мабуть, – підказує Джек.

Паркус хитає головою.

– Сьогодні ніякого красномовства.

– Якби ж то ми мали справу зі звичайним покидьком, – каже Джек. – Я би впорався.

Софі дивиться на нього збентежено.

– Він має на увазі, що якби це був звичайний шахрай, – пояснює їй Паркус. – «Міцний горішок». – Він дивиться на Джека. – З одного боку, це і є те, з чим тобі доведеться мати справу. Карл Бірстоун – це, скажімо, не більше ніж звичайний монстр, про якого аж ніяк не скажеш, що він не зміг би скоїти вбивство. Але для того, що відбувається у Френч Лендінґу, його просто використали. У твоєму світі, Джеку, кажуть «одержимий дияволом». Тут, на Територіях, ми б сказали: «У нього вселився привид»…

– Або він принижений свинями, – додає Софі.

– Так, – киває Паркус. – У світі, що за межами нашого, у Середньому світі, сказали б, що його заразив демон. Але демон – це набагато більше, ніж бідний старий дух, що колись жив серед цих каменів.

Джек цього майже не чує. Його очі сяють. «Щось на кшталт Бірн Штейн, – як йому сказав Джордж Поттер минулої ночі тисячу років тому. – Це не точно так, але дуже близько».

– Карл Бірстоун. – Він здіймає стиснене зап’ястя і тріумфально трясе ним. – Це було його іменем у Чикаґо. Бернсайд – тут, у Френч Лендінґу. Справу завершено, гру закінчено, застебніть ширінку. Де він, Спіді? Допоможи мені не гаяти часу т…

– Замовк… ни, – каже Паркус.

Він говорить низьким, майже невблаганним голосом. Джек відчуває, що Софі притискається до нього, і він робить те ж саме у відповідь. Те, як цей чоловік говорить, не схоже на його друга, зовсім не схоже. «Ти маєш перестати думати про нього, як про Спіді, – каже Джек сам собі, — це не він і ніколи ним не був. Це був лишень персонаж, який міг заспокоїти і причарувати налякану дитину, яка втікає зі своєю матір’ю».

Паркус обертає пташок, які тепер гарно підрум’янилися з одного боку і крапають жиром у вогонь.

– Мені шкода, що я так грубо звернувся до тебе, Джеку, але ти маєш розуміти, що твій Рибак – це лише дрібниця порівняно з тим, що насправді відбувається.

«Чому б тобі не сказати Тенсі Френо, що він дрібниця? Чому б тобі не сказати Шнобелю Сент-Піру?»

Джек думає про це, але не говорить уголос. Він навіть боїться того блиску, яке бачить в очах Паркуса.

– Те ж саме стосується двійників, – каже Паркус. – Викинь цю ідею з голови. Це лише зв’язок між твоїм світом і Територіями. Ти не можеш убити якогось «міцного горішка» тут і тим самим завершити життя твого канібала там. Якщо ти вб’єш його там, у Вісконсині, – те, що живе всередині нього, просто перестрибне до іншого хазяїна.

– Те?..

– Коли він жив усередині Альберта Фіша, Фіш називав його Манді Ман. Тип, у якому він зараз, називає його Маншан. Це лише те, як обидва змогли вимовити слово, яке неможливо передати жодною з існуючих земних мов у жодному з існуючих земних світів.

– Спіді, скільки взагалі є світів?

– Багато, – каже Паркус, дивлячись на вогонь. – І ця справа стосується кожного з них. Чому ще, по-твоєму, я робив усі ті речі? Надсилав пір’я, яйця вільшанки, робив усе, що тільки міг, щоб розбудити тебе.

Джек думає про Джуді, яка дерла стіни аж до крові, і відчуває сором. Спіді, здається, робив майже те ж саме.

– «Вставай, вставай, сонько», – каже він.

Паркус, здається, балансує між докором і усмішкою.

– Звичайно, що ти все це помічав, оскільки це змусило тебе втекти з Лос-Анджелеса.

– Чому ти думаєш, що я втік?

– Ти втік, як Йона, коли Бог наказав йому йти проповідувати в Ніневію. Я вже думав, що мені доведеться відправити кита, щоб поглинув тебе.

– Саме так я й почуваюся, – каже йому Джек.

– Я теж, – тихим голосом каже Софі.

– Нас усіх проковтнули, – каже чоловік із пістолетом у кобурі. – Хочеться нам того чи ні, але ми всі в череві чудовиська. Це ка – доля і фатум. Твій Рибак, Джеку, це твоє ка. Наше ка. Це більше, ніж убивство. Набагато більше.