Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 46 страниц)

– Ні!

Одразу ж після цього Шнобель в’їжджає у величезний камінь, чи то якусь іншу перешкоду. Його «Електра Ґлайд» відривається від землі, робить повний переворот у стислому повітрі й падає на нього зверху. Доку спадає на думку, що ця їхня місія – це цілковитий ХАОС. Увесь світ залишився позаду, а зараз вони у великому лайні. Він робить єдину розсудливу річ – дістає свій надійний «9 мм» з кишені і намагається вирахувати, куди стріляти спершу.

Він чує вихлоп у вухах, і до нього хвилею надходять звуки навколишнього світу. Мишеня досі хрипко верещить. Док не може зрозуміти, як він міг не чути гарчання цього пса раніше, незважаючи на ревіння моторів мотоциклів і вереск Мишеняти, це був найгучніший звук у всьому лісі. Клятий «Собака Баскервілів» мчить просто на них, а справи Мишеня і Шнобеля зовсім кепські. Зі звуку можна зрозуміти, що цей звір завбільшки з ведмедя. Керуючи мотоциклом однією рукою, Док націлює пістолет прямо перед собою і мчить повз Шнобеля, котрий саме видерся з-під свого байка. Цей звук надто жахливий – Док уявляє, як собака завбільшки з ведмедя роззявляє пащу над головою Мишеняти, але одразу ж відкидає цю думку. Все відбувається надто швидко, і якщо він не зосередиться, то ці щелепи можуть зімкнутись і на ньому.

Йому вистачає часу лише, щоб подумати: «Це не звичайний собака, він не просто великий…»

…аж раптом праворуч від нього з лісу на них наступає щось величезне і чорне. Воно по діагоналі рухається до Мишеняти. Док натискає гачок, після пострілу тварюка розвертається на півдороги і гарчить на нього. Док бачить лише два чорних ока і роззявлений червоний рот з довгим язиком і великою кількістю гострих собачих зубів. Все решта нечітке і розпливчасте, неначе вкрите плащем з темних клубків диму. Миттєва блискавка цілковитого жаху, що має смак чистої міцної дешевої горілки пронизує Дока від горлянки і аж до яєць. Його мотоцикл розвертається поперек дороги, і він машинально зупиняється. Раптом, здається, впала глибока ніч. Звичайно, що він не може його побачити – як можна побачити чорного собаку посеред ночі?

Створіння знову розвертається і мчить на Мишеня.

«Воно не хоче чинити напад на мене через пістолет і через те, що позаду ще двоє хлопців», – думає Док. Його голова і руки, здається, набрали ще з сорок фунтів, але він бореться з вагою своїх м’язів, знову випростовує руку і стріляє. Цього разу він переконаний, що влучив, але воно лише на мить здригається. Величезна пляма голови потвори повертається до Дока. Гарчання стає ще голоснішим. Довгі сріблясті патьоки собачої слини вилітають з роззявленого рота. Щось схоже на хвіст розмахує вперед-назад.

Коли Док дивиться в глибоку червону пащу, його рішучість слабшає, руки важчають і йому ледь вдається тримати вертикально голову. Йому здається, що він падає в цю червону пащу. Пістолет, бовтаючись, звисає в немічній руці. Він і сам зависає, адже цією рукою він виписував рецепт після операції Дейзі Темперлі. Потвора повертається до Мишеняти. Док чує голос Сонні, який люто матюкається. Від гучного вибуху праворуч йому закладає вуха, і світ занурюється в ідеальну тишу. От тобі й на, – каже Док сам до себе. – Пітьма опівдні.

Пітьма впереміж із пекучим болем у голові і шлунку вражає Сонні. Суцільний біль наскрізь пронизує його тіло. Цей біль не можна ні з чим порівняти – він надзвичайно сильний, очевидно, саме він і став причиною потьмарення. Він і Диктатор Білл, тримаючи дистанцію в шість футів від Шнобеля й Дока, проїхали приблизно п’ятнадцять футів угору вузькою ґрунтовою дорогою. Диктатор відпускає кермо і обома руками хапається за голову. Сонні точно знає, як він почувається: чотири фути розпеченої залізної труби простромили його наскрізь, починаючи від маківки і аж до нутрощів та обпікаючи все всередині.

– О Боже! – скрикує він.

Незважаючи на біль, він помічає, що в повітрі можна побачити окремо атоми кисню і вуглекислого газу, які стають такими липкими, що приклеюються до шкіри. Тоді Сонні помічає, що Диктатор закочує очі й непритомніє. Хай би як йому самому було зараз погано, він має захистити Диктатора. Сонні тягнеться до мотоцикла, що їде поруч, бачить, що райдужні оболонки Диктатора зовсім заховалися під повіками, з ніздрів тече кров, а тіло відкидається назад на сидіння і скочується вбік. За секунду він намагається дотягтися до керма чоботом, але чобіт зісковзує і байк зупиняється.

Розпечений до червоного залізний стрижень, здається, розриває живіт Сонні. Він не може зупинити інший мотоцикл, той падає. Він стогне, відхиляється вбік і блює, як йому здається, вибльовує кожен шматочок їжі, яку він коли-небудь їв. Коли шлунок випорожняється повністю, йому стає краще, але Джон Генрі вирішує простромити гігантські рейки крізь його череп. Руки і ноги стають гумовими. Увага Сонні концентрується на мотоциклі. Йому здається, що він стоїть нерухомо і не розуміє, що треба зробити, щоб їхати вперед, але бачить як закривавлена рука тисне на газ. Коли він зривається з місця, йому ледь вдається втримати рівновагу. Це моя кров? Дивується він і пригадує два довгих червоних прапори, що майоріли перед носом Диктатора.

Шум, що раніше був тільки далеким відлунням, дужчає і перетворюється на ревіння «747», що заходить на посадку. Сонні думає, що менше за все хотів би сьогодні зустрітися з тварюкою, яка може видавати такі звуки. Мишеня мав рацію: тут погано, це погане, погане місце, воно таке ж саме, як і місто Харко в Іллінойсі. Сонні більше не бажає зустрічатися з Харко. Одного разу йому достатньо, то чому він їде вперед, замість того щоб розвернутись і втекти на сонячне та спокійне Шосе-35? Чому він витягує свій масивний пістолет із кишені. Усе просто. Він не може дозволити, щоб собака, який реве, як реактивний літак, змішав його братанів із землею, і не має значення, як сильно в нього болить голова.

Джон Генрі втикає костури, але Сонні набирає швидкості, мружачись, дивиться вперед та намагається збагнути, що відбувається. Хтось верещить, але він не може зрозуміти, хто. Крізь ревіння він чує, що падає мотоцикл на землю, його серце здригається. «Шнобель завжди повинен їхати попереду, – думає він, — а інакше ми наражаємося на неприємності». Лунає гучний постріл. Сонні буквально змушує себе протискуватись крізь липкі атоми в повітрі і через п’ять-шість секунд він бачить Шнобеля, якого придавив мотоцикл. За кілька футів далі від Шнобеля в поле зору потрапляє громіздка постать Дока, котрий, сидячи верхи на мотоциклі, націлює свій «9 мм» в якусь ціль на дорозі попереду нього. Док стріляє, із цівки пістолета виривається червоне полум’я.

Здається, він іще в житті не був таким схвильованим і ні на що не здатним. Сонні на ходу зістрибує з мотоцикла й підбігає до Дока, намагаючись роздивитися обстановку. Перше, що він бачить, це блиск мотоцикла Мишеняти, який упав приблизно у двадцяти футах угорі на дорозі наприкінці повороту. Тоді він бачить Мишеня, котрий, сидячи на землі, відкараскується від якоїсь тварюки, яку Сонні ніяк не може розгледіти й помічає лише очі й зуби. Після несвідомого потоку лайливих слів, що зриваються з його уст, Сонні спрямовує пістолет на цю істоту і стріляє, проходячи повз Дока.

Док просто стоїть, він не в змозі навіть поворухнутися. Химерна потвора прямує дорогою і змикає щелепи на нозі Мишеняти. Вона збирається відкусити шматок м’язів завбільшки з гамбургер, але Сонні влучає в потвору експансивною кулею свого «Магнума», – як для навчальної стрільби це надто зухвало, але за даних обставин досить доречно, дуже дякую. Усупереч усім імовірним варіантам і законам фізики неймовірна диво-куля Сонні не пробиває дірку розміром з футбольний м’яч у шкурі істоти. Чудесна куля штовхає тварину в бік і лише відвертає увагу від ноги Мишеняти. Істота навіть не відривається від неї. Мишеня виє від болю.

Собака повертається і дивиться на Сонні червоними очима завбільшки з бейсбольний м’яч. Він роззявляє пащу з гострими білими зубами і клацає ними. Драглистий слиз вилітає з його пащеки. Потвора опускає плечі і ступає вперед. Дивовижно, розмір і лють вищиру збільшується. Він попереджає Сонні: якщо той не втече, то буде наступною стравою в меню.

– Спробуй це, – каже Сонні і стріляє просто в пельку тварюці.

Голова потвори мала б розлетітись на маленькі шматочки, але постріл «Магнума» нічого не змінив.

«От дідько», – думає Сонні.

Очі дикої собакоподібної істоти горять, клиноподібна голова, здається, зібрала в повітрі всю темряву і олюднила її. Щойно чорна темрява відхиляється вбік, Сонні бачить товсту шию, що переходить у величезний торс і дужі передні лапи. Можливо, щось змінилося на краще, можливо, врешті-решт, потвору вдалося знешкодити. Сонні затискає лівою рукою зап’ясток правиці, націлюється в груди собакоподібної істоти і стріляє. Вибух, здається, заповнює вуха ватою, а в голові залізні костурі нагріваються, мов електрична спіраль, зрештою гострий біль зосереджується між скронями.

З грудей створіння витікає темна кров. Сонні Кантінейро тріумфує. Тепер можна оглянути більшу частину монстра: широка спина і щось схоже на задні лапи. Це собакоподібна істота невідомої породи, заввишки чотири з половиною фути, схожа на гігантського вовка. Коли потвора починає насуватися на нього, Сонні знову стріляє. Мов луна, звучить ще один постріл, куля осою з посиленим дзижчанням свистить біля його грудей.

Монстр, похитуючись, відступає і накульгує на поранену ногу. Його лютий погляд пронизує очі Сонні. Він ризикує і дивиться через плече, бачить Шнобеля, котрий прицілився і стоїть посеред вузької дороги.

– Що ти дивишся на мене, стріляй! – волає Шнобель.

Його голос, здається, збуджує Дока, котрий підводить руку і націлюється. Тоді всі троє натискають гачки, і невеличка дорога перетворюється на полігон для стрілянини. Собакоподібна істота («Пекельний собака», – думає Сонні), накульгуючи, ступає ще крок назад і широко роззявляє жахливу пащу, щоб завити від люті і злості. Зрештою потвора припиняє виття, заломлює задні лапи під тіло, перестрибує через дорогу і зникає в лісі.

Сонні змагається з бажанням впасти від хвилі полегшення і втоми. Док повертається всім тілом і стріляє в темряву за дерева, аж доки Шнобель не кладе свою руку на його правицю, наказуючи зупинитися. Повітря пахне порохом і якимсь мускусним, огидно солодким запахом тварюки. Блідо-сірий дим здається майже білим через темніше повітря. Шнобель повертає змарніле обличчя до Сонні, білки його очей багряні.

– Ти влучив у цю кляту тварюку, чи не так? – Через вату у вухах Сонні голос Шнобеля тихий і металічний.

– Так, чорт забирай. Щонайменше двічі, а то й тричі.

– Ми з Доком теж по разу влучили. Що воно, в дідька, таке було?

– Дідько і було, – каже Сонні.

Плачучи від болю, Мишеня вже втретє благає:

– Допоможіть!

Нарешті його почули. Повільно рухаючись і тримаючись руками за ті частини тіла, які болять найбільше, вони шкандибають дорогою і падають на коліна поруч із Мишеням. Права штанка його джинсів порвана і просочена кров’ю, його обличчя перекошене.

– Ви що, глухі, недоумки?

– Майже, – каже Док. – Скажи, я хоча б не прострелив тобі ногу.

– Ні, як не дивно. – Він здригається і різко вдихає. Повітря шипить між зубами. – Але ви і стріляли! Погано, що не прицілились раніше, ніж він укусив мене за ногу.

– Я прицілився, – каже Сонні. – І як результат – ти досі маєш ноги.

Мишеня пильно дивиться на нього, а тоді хитає головою.

– Що сталося з Диктатором?

– Він втратив приблизно літр крові через кровотечу з носа і відрубився, – каже йому Сонні.

Мишеня зітхає, неначе нарікаючи на тлінність роду людського.

– Думаю, ми вже можемо спробувати вибратися із цієї божевільної діри.

– Як твоя нога? – запитує Шнобель.

– Не зламана, якщо ти питаєш саме про це. Але сказати, що з нею все гаразд, теж не можу.

– Що там? – запитує Док.

– Важко сказати, – каже йому Мишеня. – Я не відповідаю на запитання медиків, які заригані.

– Ти зможеш керувати мотоциклом?

– Так, чорт забирай. Шнобелю, хіба таке коли-небудь було, щоб я не міг керувати мотоциклом?

Шнобель і Сонні стають з боків і з болісними зусиллями зводять Мишеня на ноги. Коли вони відпускають його руки, Мишеня ступає на кілька незграбних кроків.

– З нею зовсім не все гаразд, – каже він.

– З нею все чудово, – каже Шнобель.

– Шнобелю, старий, ти знаєш, що в тебе яскраво червоні очі? Прокляття, та ти неначе Дракула.

Вони всі квапляться. Док хоче оглянути ногу Мишеняти; Шнобель бажає переконатися, що Диктатор Білл досі живий; до того ж усі вони хочуть вибратися з цього місця і повернутися до нормального повітря і сонячного світла. У їхніх головах товче, м’язи болять від напруження. Жоден із них не може бути абсолютно впевненим, що собакоподібна істота не готується до чергового нападу.

Поки вони говорять, Сонні піднімає «Фет Бой» Мишеняти і котить його до господаря. Мишеня береться за ручки і, скривившись, штовхає свій транспортний засіб уперед. Шнобель і Док приводять до ладу свої мотоцикли, Сонні теж знаходить свій і піднімає з бур’янів за шість футів звідти.

Шнобель розуміє, що не поглянув на Чорний Дім, коли був на повороті, він згадує, як Мишеня казав: «Це лайно не хоче, щоб його бачили», – і думає, що Мишеня мав рацію: Рибак не хотів, щоб вони там були, і Рибак не хотів, щоб його дім бачили. Він прокручує все в голові, так само й те, як перевернувся його «Електра Ґлайд» у повітрі після того, як мерзенний голос заговорив у його свідомості. Проте в єдиному Шнобель переконаний, що Джек Сойєр більше нічого не приховуватиме від нього.

Раптом у нього з’являється жахлива думка, і він запитує:

– З вами відбувалося щось чудернацьке – щось справді дивне – перш ніж диявольський собака вистрибнув з лісу? Я маю на увазі не з фізичної точки зору.

Він дивиться на Дока і бачить на його обличчі збентеження. «Привіт?» – думає Шнобель.

Мишеня каже:

– Та йди ти до чорта. Я не збираюся про це говорити.

– Я абсолютно згоден з Мишеням, – каже Сонні.

– Тож я так розумію, що ваша відповідь «так», – каже Шнобель.

Диктатор Білл лежить на узбіччі із заплющеними очима, увесь в крові від рота до талії. Повітря досі сіре і липке, їхні тіла, здається, важать по тисячу фунтів, мотоцикли, неначе на свинцевих колесах. Сонні підкочує свій байк до тіла Диктатора, яке лежить горілиць і, не панькаючись, б’є його по ребрах.

Диктатор розплющує очі і стогне:

– Чорт, Сонні, – говорить він. – Ти мене вдарив. – Його очі мерехтять, він підводить голову із землі й помічає, що його одяг увесь у крові. – Що сталося? Мене вдарили?

– Ти поводився як герой, – каже Сонні. – Як ти почуваєшся?

– Хай йому грець. Де я вдарився?

– Звідки мені знати? – каже Сонні. – Давайте вибиратися звідси.

Інші проїжджають повз них. Диктатору Біллу вдається підвестися на ноги і, доклавши чергових героїчних зусиль, він піднімає свій байк і йде поруч із Сонні. Він штовхає його до шосе вниз стежкою слідом за іншими. Його дивує головний біль і кількість крові на тілі. Коли він минає останні дерева і приєднується до друзів на Шосе-35, несподівано чітко усвідомлює і відчуває, що тіло, здається, стає настільки легким, що може злетіти, він знову ледь не втрачає свідомість.

– Не думаю, що мене підстрелили, – каже він.

Ніхто не звертає уваги на Диктатора. Док запитує в Мишеняти, чи той не хоче поїхати в лікарню.

– Ніяких лікарень, чуваче. Лікарні вбивають людей.

– Тоді хоча б дозволь оглянути твою ногу.

– Гаразд, дивись.

Док стає на коліна на узбіччі дороги і підтягує штанку джинсів Мишеняти до коліна. Він робить це дуже обережно, але Мишеня все одно здригається.

– Мишеня, – каже він, – я ніколи не бачив такого укусу собаки.

– І собаки такого теж.

– Якого собаки? – запитує Диктатор.

– Ця рана якась дивна, – каже Док. – Тобі потрібні антибіотики, і до того ж негайно.

– У тебе є антибіотики?

– Звичайно, що так.

– Тоді поїхали до Шнобеля, і можеш колоти там скільки влізе.

– Як скажеш, – відповідає Док.

20

Приблизно в той час, коли Мишеня і Шнобель уперше невдало шукають невеличку дорогу і знак «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», Джек Сойєр чує набридливий дзвінок мобільного телефону. Він сподівається, що телефонує Генрі Лайден, який хоче повідомити йому нову інформацію з приводу записаного телефонного дзвінка на «911». Звичайно, було б чудово, якби він його впізнав, проте Джек навіть не сподівається, що Генрі розпізнає голос; Рибак-Бернсайд приблизно того ж віку, що й Потсі, до того ж Джек не думає, що старий лиходій провадить помітне соціальне життя чи тут, чи на Територіях. Єдине, що Генрі може зробити, – це завдяки своєму витонченому слуху почути в голосі Бернсайда особливі нотки й описати всі нюанси, які він вчуває у ньому. Якби ми не знали, що Джек вірить у властивість свого друга чути нюанси і відтінки голосів інших людей, то нам могло би це видатись чимось безглуздим, як, приміром, віра в магію. Джек сподівається, що відпочивши та набравшись сил, Генрі Лайден зможе дізнатися щонайменше одну чи дві ключові деталі в цій історії або якусь відмінну ознаку, що звузить коло пошуків. Для Джека цікава будь-яка інформація, отримана від Генрі. Якщо телефонує хтось інший, то він планує закінчити розмову якомога швидше.

Голос, який відповідає на вітання, змушує його переглянути свої плани. Фред Маршалл хоче поговорити з ним, але Фред такий збуджений і говорить так незв’язно, що Джек вимушений попросити його пригальмувати і почати спочатку.

– У Джуді знову зрив, – каже Фред. – Джуді… бурмоче і марить. Вона стала такою ж навіженою, як раніше, дереться стінами. О Боже, вони одягли її в гамівну сорочку, і від цього вона божеволіє ще більше. Вона хоче допомогти Таю, це все через той запис. Господи, це просто нестерпно, Джеку, містере Сойєр, я знаю, що говорю безладно, але я справді хвилююсь.

– Ви ж не хочете сказати, що хтось прислав їй запис дзвінка на «911»? – каже Джек.

– Ні, ні… який ще запис на «911»? Я кажу про запис, доставлений сьогодні в лікарню. Він був адресований Джуді. Вони дали їй послухати його, ви можете в це повірити? Мені хочеться задушити лікаря Шпіґельмана і ту медсестру Джейн Бонд. Що з цими людьми? Прийшла касета, вони кажуть: о, чудово, вам прислали послухати касету, тримайте, зараз принесемо магнітофон. У психіатричному відділенні? Хіба не можна було хоча б прослухали її перед цим? Послухайте, хай би що ви зараз робили, я буду вам безмежно вдячний, якщо ви дозволите заїхати за вами і поїдете зі мною туди. Ви могли б з нею поговорити. Ви єдиний, хто може її заспокоїти.

– За мною не треба заїжджати, тому що я вже в дорозі. Що було на касеті?

– Я не зрозумів. – Фред Маршалл починає говорити набагато чіткіше. – Чому ви їдете туди без мене?

Якусь мить подумавши, Джек говорить йому цілковиту брехню.

– Я подумав, що ви, мабуть, уже там. Шкода, що це не так.

– Думаю, мені вистачило б глузду, щоб прослухати плівку, перш ніж вмикати її Джуді. Знаєте, що то був за запис?

– Рибака, – каже Джек.

– Звідки ви знаєте?

– Він великий любитель таких трюків, – каже Джек. – І що було в тому записі?

– Скажіть мені, і я вам скажу. Я знаю лише те, що зміг зрозуміти зі слів Джуді, і те, що згодом мені розповів доктор Шпіґельман. – Голос Фреда Маршалла починає тремтіти. – Рибак дражнив її. Ви можете в це повірити? Він казав: «Твій маленький хлопчик дуже самотній». А тоді ще щось на кшталт: «Він просить і просить, щоб подзвонити додому, привітатись зі своєю матусею». Джуді казала лише, що в нього дивний іноземний акцент, чи то дефект мови, чи то що, але його спершу було нелегко зрозуміти. А тоді він каже: «Скажи привіт матусі, Тайлере», – і Тайлер… – голос Фреда переривається, він змушений боротися з емоціями, перш ніж продовжує. – Тайлер, ох, Тайлер був дуже пригнічений, він кликав на допомогу. – Фред робить довгу паузу, Джек чує глибокий вдих. – І він плакав, Джеку, він плакав. – Фред більше не в змозі тамувати свої почуття, він плаче відверто, не стримуючи емоцій.

Джек слухає позбавлений гордості безпорадний плач людини, в якої горе і сум замінили всі інші емоції, і він усім серцем тягнеться до Фреда Маршалла. Ридання стишуються.

– Вибачте. Іноді я думаю, що в гамівну сорочку одягати треба мене.

– І на цьому запис урвався?

– Тоді він знову говорив… – Якусь мить Фред просто голосно дихає, намагаючись дати раду думкам. – Вихвалявся своїми вчинками. «Бутуть ше фибифиства, а пізля того снову і снову, ви взі ше матимемте смогу сим назолодитизь», – процитував мені Шпіґельман! Діти Френч Лендінґа виляжуть, як пшениця в полі. «Филяшудь, як пшенися». Хто так говорить? Що це може бути за людина?

– Хотів би я знати, – каже Джек. – Можливо, він говорив з акцентом, щоб звучати ще страшніше. Чи щоб змінити свій голос. – «Він би ніколи не маскував свій голос, – думає Джек, – він надто пишається собою, щоб ховатись за акцентом». – Мені доведеться забрати плівку з лікарні та послухати її особисто. Я передзвоню вам, щойно матиму якусь інформацію.

– І ще одне, – каже Маршалл. – Я, мабуть, припустився помилки. Близько години тому заходив Венделл Ґрін.

– Усе, що пов’язано з участю Венделла Ґріна, – це автоматично помилка. То що сталося?

– Він неначе все знав про Тайлера, і йому було лише потрібно, щоб я все підтвердив. Я подумав, можливо, йому розповів усе Дейл чи поліцейські штату. Але Дейл не оприлюднив би цієї інформації, чи не так?

– Венделл має мережу інформаторів, які постачають йому новини. Усе, що він знає, він дізнається від них. Що ви йому сказали?

– Практично все, – каже Маршалл. – У тому числі і про касету. О Боже, я такий дурень. Але я подумав, що в тому немає нічого страшного, адже все одно все випливе рано чи пізно.

– Фреде, ви казали йому щось про мене?

– Лише те, що Джуді довіряє вам і ми обоє вам вдячні за допомогу. Ще я сказав, що ви, можливо, провідаєте її сьогодні після обіду.

– Ви щось згадували про бейсбольну кепку Тая?

– Думаєте, я вже зовсім схиблений? Наскільки я розумію, це якось пов’язано з тим, що пов’язує вас із Джуді. Якщо я сам нічого не розумію, то як я можу розповідати про це Венделлу Ґріну? Принаймні я змусив його пообіцяти, що він триматиметься подалі від Джуді. Я чув про його «бездоганну» репутацію, але мені здається, що це перебільшення.

– Ви сказали йому вдосталь усього, – каже Джек. – Я буду на зв’язку.

Коли Фред Маршалл вішає слухавку, Джек набирає номер Генрі.

– Можливо, я заїду трохи пізніше, Генрі. Я їду до лютеранської лікарні округу Френч. Джуді Маршалл отримала касету від Рибака, і якщо мені дозволять її забрати, то я тобі її привезу. Там щось дуже дивне – на цій плівці, як я розумію, записаний голос з іноземним акцентом.

Генрі каже Джеку, що не варто поспішати. Він іще не слухав перший запис і тепер зачекає, доки Джек привезе другий. Він може почути щось корисне, якщо прослухає їх разом, для порівняння. Принаймні він зможе сказати Джеку, чи це голос однієї і тієї ж самої людини.

– І не хвилюйся за мене, Джеку. Скоро заїде місіс Мортон, щоб відвезти мене на КDCU. Сьогодні на Джорджа Ретбуна чекає ласий шматок – шість чи сім реклам по радіо. «Коли сьогодні ввечері ви захочете запросити свою кохану, свою любу, свою подружку, свою дружину, свою найкращу подругу на, м-м-м-м-м, чудову вечерю, навіть сліпому очевидно, щоб виразити почуття своїй пасії, вам не знайти кращого місця, ніж “Ріб Кріб” кузена Бадді на Сауз Вобаш-стрит, у прекрасному місці, у центрі Ла-Рів’єр!»

– Пасії?

– Не звертай уваги, це всього лише новий жарт Джорджа Ретбуна.

Сміючись, Джек говорить Генрі, що вони побачаться пізніше, і розганяє свій «Рем» до швидкості сімдесяти миль на годину. Що б сказав на це Дейл? Виписав би йому штраф за перевищення швидкості?

Він не заїжджає на стоянку, а паркується просто перед лікарнею. Джек чвалом мчить через тротуар, в думках у нього лише Території та Джуді Маршалл. Справа просувається, набираючи темп, і в нього з’являється враження, що коло звужується навколо Джуді – ні, навколо нього і Джуді. Рибак обрав їх цілеспрямованіше, ніж свої перші три жертви: Емі Сент-Пір, Джоні Іркенхем і Ірма Френо – це просто були діти приблизно одного віку, на їхньому місці могли бути будь-які інші три дитини. Проте Тайлер – син Джуді Маршалл, і це вирізняло його серед інших. Джуді бачила Території, Джек подорожував ними, а Рибак жив там так само, як клітина раку живе в здоровому організмі. Рибак прислав Джуді касету, Джеку – жахливий подарунок. У Тенсі Френо він зрозумів, що Джуді – це ключ і двері, які цей ключ відмикає, куди ж іще можуть вести ці двері, як не в Потойбіччя Джуді?

Потойбіччя. Боже, як гарно! Можна навіть сказати прекрасно.

А-а-а-а… разом із цим словом з пам’яті виринає обличчя Джуді Маршалл. З появою цього обличчя двері в його уяві, двері, що належать йому і лише йому, відчиняються. На якусь мить Джек Сойєр зупиняється, він застигає в шести футах від входу до лікарні, його охоплює пригніченість, страх і радісне очікування.

Через двері в його свідомості ллється потік незв’язних образів: зупинене колесо огляду, копи Санта-Моніки ходять колами за жовтою поліцейською стрічкою, вогні, що відбиваються від лисини чорношкірого чоловіка. Так, голомоза голова чорношкірого чоловіка, яку він менше за все хотів бачити, а точніше, страшенно не хотів, постала перед його зором, з’явилася знову. Була гітара, але була вона в іншому місці; належала чудовому, який наполегливо благав про підтримку, безутішному Спіді Паркеру, благословенному Богом, проклятому Богом, вподобаному Богом Спіді, який торкався струн і співав:

 
Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек,
Довго йтимеш ти туди,
Довше ще назад іти.
 

Світи обертаються навколо нього, світи всередині світів і світи поруч із ними відділені тонкою мембраною, яка складається з тисячі тисяч дверей, і треба лише знати, як їх знайти. Тисяча тисяч червоних пір’їн, крихітних пір’їн вільшанки, сотень вільшанок, залетіли крізь одні такі двері Спіді. Спіді, дякую за вільшанку і за сині яйця вільшанки, як співалось у пісні «Вставай, вставай, не будь соньком».

Чи: «Вставай, вставай, не будь ДУРКОМ!»

Джек чує божевільне, але не таке вже й геніальне, ревіння Джорджа Ретбуна: «Навіть СЛІПОМУ ОЧЕВИДНО, до чого все ЦЕ йде, ХИТРУНЬКО!»

– Та невже? – уголос промовляє Джек.

Дуже добре, що старша медсестра Джейн Бонд, наглядач Бонд, Агент Нуль-Нуль-Нуль, не почула його. Вона сильна, але водночас несправедлива. Якби раптом вона зараз опинилась поруч, то наділа б йому наручники, дала б заспокійливі й за допомогою тих ліків поселила б його у своїх володіннях.

– Я знаю те, чого ти не знаєш, давня приятелько: Джуді Маршалл має Двійника, і цей Двійник уже давно шепоче їй крізь стіну. Воно й не дивно, що врешті-решт вона почала кричати.

Рудий підліток у футболці з написом «БЕЙСБОЛЬНА КОМАНДА ВИЩОЇ ШКОЛИ АРДЕНА» буквально штовхає двері за шість футів від Джека й кидає на нього нашорошений, збентежений погляд. «Боже, дорослі такі дивні, – говорить цей погляд, – хіба це не чудово, що я ще дитина?» Оскільки він лишень старшокласник, а не працівник психіатричного відділення, він не надіває на нашого героя наручники і не дає заспокійливі, відвівши в карцер. Він просто спрямував погляд на божевільного і йде далі, хоча й з відтінком настороженості.

Це все через Двійників, звичайно ж. Дорікаючи себе за дурість, Джек постукує кісточками пальців по голові. Він мав би побачити це раніше; він мав одразу зрозуміти. Якщо в нього й було якесь виправдання, то це те, що він відмовлявся думати про цю справу, незважаючи на зусилля Спіді розбудити його, а потім він надто зосередився на Рибакові, аж до сьогоднішнього ранку. Аж доки він не побачив свою матір по телевізору в «Сенд Бар», у нього й близько не виникало думки про Двійника-монстра. У дитинстві Джуді Маршалл її Двійник розмовляв із нею крізь цю мембрану між двома світами; через дедалі більший неспокій за останній місяць її Двійнику довелося простягти руки крізь мембрану і сильно потрясти Джуді. Оскільки Джек єдиний у своєму роді і не має Двійника, аналогічне завдання лягло на плечі Спіді. Тепер усе стало на свої місця, Джек не може повірити, що йому знадобилось стільки часу, щоб помітити закономірність.

Саме тому його обурювало все, що заважало просто стояти перед Джуді Маршалл: Джуді – це шлях до її Двійника, до Тайлера і до знищення Рибака та його «партнера» на Територіях, творця диявольської палаючої споруди, яку ворон на ім’я Ґорґ показав Тенсі Френо. Хай там що відбудеться сьогодні у відділенні «Г» – це змінить світ.

Серце вистукує в очікуванні, Джек залишає яскраве сонячне світло і поринає у блідо-жовтий простір величезного вестибюлю. На стільцях так само багато пацієнтів у халатах; у дальньому кутку лікарі обговорюють, можливо, діагноз особливо важкого пацієнта, а можливо, майстерне попадання в десяту лунку в клубі в Арден Кантрі; ті ж золотаві лілії люб’язно підводять розкішні голівки перед сувенірним магазином. Тут усе так, як було минулого разу, і це заспокоює Джека. Він пришвидшує крок і поспішає на зустріч із непередбачуваними подіями, які чекають на нього на п’ятому поверсі.

Той самий нудьгуючий адміністратор дає таку ж, а можливо й ту саму, зелену картку з написом «ВІДВІДУВАЧ». Ліфт, на диво, схожий на той, що у Рітс Готель в місті Вендомі, покірно трясеться вгору повз другий і третій поверхи, а на четвертому зупиняється, щоб впустити молодого лікаря, який нагадує Родеріка Ашера. Він випускає Джека на п’ятому, де красиве блідо-жовте світло здається на відтінок чи два тьмяніше, ніж унизу, у величезному вестибюлі. Джек виходить із ліфта й прямує шляхом, який він проходив у супроводі Фреда Маршалла: через двоє великих подвійних дверей, повз відділення геронтології і амбулаторне відділення офтальмології, архів і, зрештою, ближче підходить до непередбаченої непередбачуваності, дедалі вужчими і темнішими коридорами, які ведуть до кімнати столітньої давнини з високими вузькими вікнами і темно-коричневою стійкою.

Чари розвіює черговий, що сидить за полірованим столом, – особа, яка на даний момент є вартовим цього царства. Він вищий, молодший і значно похмуріший, ніж його попередник. Коли Джек говорить, що хотів би побачитись із місіс Маршалл, молодик кидає презирливий погляд на картку з написом «ВІДВІДУВАЧ» і запитує, чи він родич, чи – ще один погляд на картку – медичний професіонал. Джек визнає, що ні те, ні інше. Але якщо молодик повідомить медсестрі Бонд, що містер Сойєр хоче поговорити з місіс Маршалл, то вона гарантовано відчинить неприступні металеві двері та впустить його всередину, оскільки це, так чи інакше, вона зробила вчора.

– Дуже добре, якщо так і було, – відповідає молодик, – але сьогодні медсестра Бонд аж ніяк не відчинить дверей і точно нікого не впустить, тому що сьогодні її немає на чергуванні. Але хіба вчора містер Сойєр приїжджав провідати місіс Маршалл не з одним із її родичів, скажімо, містером Маршаллом?