Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 46 страниц)

О, Джек усвідомлює, це його мати. Звичайно. Він перейняв цей смак від своєї матері.

Чомусь таке усвідомлення викликає сльози на очах Джека. «Я надто емоційний через те, що дуже втомлений, – каже він сам собі. – Заспокойся, бо ти вже перегинаєш палицю». Але виявити проблему ще не означає вирішити її, і він не може піти за своєю власною порадою. Тож все своє життя стосовно одягу Генрі Лайден дотримувався думки матері, що, на гадку Джека, прекрасно і зворушливо. Це виражає певну відданість, яку він високо цінить, відданість, яку неможливо висловити словами. Генрі, мабуть, узяв багато від своєї матері: її кмітливість, любов до музики, розсудливість, цілковиту відсутність жалю до себе. Розсудливість і відсутність жалю до себе – чудова комбінація, думає Джек, вона веде до уособлення хоробрості.

Джек нагадує сам собі, що Генрі справді мужній. Генрі, можна сказати, безстрашний, чорт забирай. Це потішно, як він говорить про те, що зміг би водити авто, але Джек переконаний, що якби випала така нагода, його друг стрибнув би за кермо найближчого «Крайслера», завів двигун і, зірвавшись з місця, помчав би шосе. Він би не стрибав від радості й не вихвалявся, така поведінка йому не притаманна; Генрі кивнув би в бік лобового скла і сказав би щось на кшталт: «Схоже кукурудза як для цієї пори року гарна і висока» чи «Я радий, що в Дуейна нарешті дійшли руки, щоб пофарбувати свій дім». Інформацію про те, що кукурудза надто висока і Дуейн Апдуал нещодавно пофарбував будинок, передають Генрі його містичні сенсорні системи.

Джек вирішує, якщо він вийде з Чорного Дому живим, то дозволить Генрі поганяти на його «Ремі». Можливо, вони і заїдуть в канаву, але це буде варте захопливого виразу обличчя Генрі. Якось у суботу після полудня він вивезе Генрі на Шосе-93, і нехай він їде до «Сенд Бар». Якщо Дока і Шнобеля не розірве собака-перевертень і вони виживуть після подорожі до Чорного Дому, то, думаю, їм буде варто насолодитись розмовою з Генрі, котрий, як не дивно, ідеально їм підходить. Шнобель і Док мають познайомитися з Генрі Лайденом, вони полюблять його. Через кілька тижнів вони кататимуть його на «гарлеї», мчатимуть до Централії з Норвей Веллі.

Шкода, що Генрі не може піти з ними в Чорний Дім. Джека пронизує ідея, що не може втілитися в життя. Він знає, що Генрі був би хоробрим і рішучим, але найбільше йому подобається в ній те, що згодом вони обговорювали б те, що робили разом. Ці розмови між ними в одній вітальні чи іншій принесли б чимало задоволення, але Джек не може так наражати на небезпеку Генрі.

– Безглуздо навіть думати про це, – уголос каже Джек.

Він шкодує, що не був цілком відвертим із Генрі – звідти й бере початок безглузде хвилювання через його уперте мовчання. Річ не в тому, що він не зможе це сказати в майбутньому, а в тому, що він не сказав це в минулому. Він мав бути чесним з Генрі від самого початку. Він мав сказати йому про червоне пір’я, яйця вільшанки, як і про своє занепокоєння. Генрі допоміг би йому розплющити очі; він би допоміг Джеку впоратись із незрячістю, оскільки сліпим він був ще більше, ніж Генрі.

Цьому покладено край, вирішує Джек. Більше ніяких секретів. Йому пощастило, що в нього є такий друг, як Генрі, і він має продемонструвати, що цінує цю дружбу. Відтепер він розповідатиме Генрі все до найменших деталей: Території, Спіді Паркер, мертвий чоловік на пірсі Санта-Моніки, бейсбольна кепка Тая Маршалла, Джуді Маршалл, Софі. Так, він має розповісти Генрі про Софі, – як він досі йому не розповів? Генрі буде радий за нього, і Джек не може дочекатися, коли це зробить. Генрі вміє порадіти за когось, як ніхто інший; він витончено, спокійно, добросердно висловить захват, тим самим порадує Джека. Який неповторний, у буквальному значенні цього слова, його друг! Якби описати Генрі незнайомцю, то можна сказати лише одне слово: «неймовірний». Хіба може така людина жити в глибокій глушині? Але так, він геть самотній у скромному будинку в районі Норвей Веллі округу Френч Кантрі штату Вісконсин, чекає на порцію «Похмурого дому». Зараз, в очікуванні на Джека, він, мабуть, увімкнув світло на кухні й у вітальні, як він завжди робить на честь давно померлої дружини, котру сильно кохав.

Джек думає: «В мене все ще не так погано, якщо я маю такого друга».

І думає: «Я справді обожнюю Генрі».

Тепер навіть у темряві усе здається йому прекрасним. «Сенд Бар» сяє неоновими вогнями на величезній автостоянці; стрункі високі дерева відбивають світло його фар, коли він звертає на Шосе-93; широкі поля; сяючі лампочки звисають над ґанком «Ройз Стор», неначе різдвяні прикраси. Він із брязкотом переїжджає через перший міст і звертає в глибоку долину. З лівого боку дороги серед фермерських будинків – перші проблиски світла в темряві, схожі на сакраментальні свічки. Усе навколо наділене вищим змістом і говорить само за себе. Він подорожує серед священної тиші. Джек пам’ятає, коли Дейл привіз його вперше у цю долину, і цей спогад теж священний.

Джек навіть не усвідомлює, що його щоками течуть сльози. Його кров холоне в жилах. Із світла фермерських будинків, що приглушує темрява, постають схилені голівки тигрових лілій, які вітали його, коли він уперше спустився в долину. Тигрові лілії сяють у світлі фар, немов щось бурмочучи, і залишаються позаду. Їхні невимовлені слова поєднуються з шурхотом шин, невпинно крутяться, тихо наближаючись до теплого дому Генрі Лайдена. Джек знає, що завтра він може померти і, можливо, це остання ніч у його житті. Те, що він повинен перемогти, ще не означає, що він переможе; величні імперії, шляхетні епохи – і ті зазнавали поразок. Багряний Король у будь-який момент може вийти з Вежі і пронестись світами, сіючи хаос.

Вони всі можуть померти в Чорному Домі: він, Шнобель і Док. Якщо так станеться, Тайлер Маршалл буде не просто Руйнівником, рабом, закованим у ланцюги у вічному пеклі, він буде Суперруйнівником із надприродною силою, яку аббала застосує, щоб перетворити світ на печі, наповнені обгорілими мертвими тілами. «Тільки через мій труп, – думає Джек і сміється дещо божевільно, – це так буквально!»

Який хвилюючий момент; він сміється, витираючи сльози з обличчя. Цей парадокс раптом змушує його відчути, що його розривають навпіл. Краса і страх, краса і біль – це не інакше, як головоломка. Виснажений, знесилений Джек гостро відчуває, що світ неймовірно крихкий і постійно, безперервно рухається до смерті, крім того, він усвідомлює, що в цьому русі і приховується сенс життя. Ти бачиш усю цю захопливу красу? Подивись ближче, бо за якусь мить твоє серце зупиниться.

В якийсь момент він згадує рій золотих бджіл, що спустився на нього, саме від цього вони й захищали його, саме так, каже він собі. Від блаженства блаженств, яке зникає. Те, що ти любиш, ти маєш любити якомога сильніше, тому що якогось дня воно зникне. Він відчув, що це правда, але не знав наскільки.

У просторах ночі він бачить гігантську фігуру Багряного Короля, котрий тримає маленького хлопчика, щоб використати його як запалювальне скло, від якого загоряться світи і перетворяться на палаючу пустелю. Паркус мав рацію, коли казав, що він не може знищити гіганта, але він може знайти можливість урятувати хлопчика.

Бджоли казали: Врятуй Тая Маршалла.

Бджоли казали: Люби Генрі Лайдена.

Бджоли казали: Кохай Софі.

Приблизно так він і казав, принаймні так зрозумів Джек. Щодо бджіл – вони також говорили це. Він припускає, що бджоли казали: «Роби свою роботу, копісмене», – але якимось іншим чином. Що ж, він буде робити свою роботу, так. Вони подарували йому таке диво, що в нього не залишається іншого вибору.

Його серце наповнюється теплом, коли він звертає на під’їзну дорогу до Генрі. Хіба Генрі – це не ще одне диво?

Джек радісно вирішує, що сьогодні він подарує дивовижному Генрі Лайдену радість, яку той ніколи не забуде. Сьогодні він розповість Генрі свою історію, неймовірно довгу історію подорожі, яку він здійснив у дванадцятирічному віці: Випалені Землі, Раціональний Річард, Аґінкорт і Талісман. Він не промине оповідання про «Пивницю Оутлі», «Дім Сонця», ці подорожі сподобаються Генрі. І Вовк! Генрі буде в захваті від цього, а розповідь про Вовка захопить його аж до підошов шоколадно-коричневих замшевих мокасин. Коли Джек розповідатиме, то кожне слово пояснюватиме, адже він мовчав надто довго.

І коли Джек закінчить розповідати історію до кінця, розповідати принаймні так, як він може, цей світ зміниться, тому що ще одна людина, крім нього, буде знати все, що відбулося. Джек навіть не може уявити, що відчуватиме, коли стіну самотності буде знищено та зруйновано, лишень думка про це наповнює його передчуттям полегшення.

Але, дивно… Генрі не увімкнув світло, і його будинок здається темним і порожнім. Він, мабуть, заснув.

Усміхаючись, Джек вимикає двигун і виходить з кабіни пікапа. Досвід підказує йому, що він зробить не більше трьох кроків у вітальні, перш ніж Генрі здригнеться і вдасть, що він не спав увесь цей час. Одного разу, коли Джек заскочив його отак у темряві, він сказав: «Це просто щоб відпочили очі». А що буде сьогодні? Він планував вечірку Лестера Яна і Чарлі Паркера, тож так йому просто було легше зосередитись? Він вирішив посмажити рибу і хотів перевірити, чи їжа, приготована в темряві, відрізняється на смак? Хай би що це було, це буде потішно. І можливо, вони відсвяткують нову угоду Генрі з ESPN!

– Генрі? – Джек стукає у двері, відчиняє їх і заглядає всередину. – Чорт, Генрі, ти спиш?

Генрі не відповідає, і питання Джека губиться в беззвучній порожнечі. Він нічого не бачить. Кімната – двовимірна пелена темряви.

– Агов, Генрі, я тут. Я тобі таке хочу розповісти!

Знову мертва тиша.

– Ха, – каже Джек і заходить усередину.

Раптом його інстинкти самозбереження б’ють тривогу: потрібно вийти звідси, забиратись звідси, втекти. Але чому в нього таке відчуття? Це лишень будинок Генрі – та й по всьому. Він уже був тут сотні разів і знає, що Генрі або заснув на дивані, або пішов до будинку Джека і, швидше за все, так воно і є. Генрі отримав хорошу пропозицію від представника ESPN, і від хвилювання – навіть Генрі Лайден може хвилюватись, треба лише придивитись ближче, ніж до більшості людей, – вирішив здивувати Джека в нього вдома. Коли Джек не зміг приїхати до п’ятої чи шостої, він вирішив зачекати на нього і тепер, мабуть, міцно спить на Джековому дивані, а не на своєму власному.

Усе це дуже правдоподібно, але воно не узгоджується із сигналами нервових закінчень. «Йди! Залиш! Ти не хочеш бути тут!»

Він знову кличе Генрі, і у відповідь – тиша, як він і очікував.

Піднесений настрій, з яким він їхав сюди, минувся, але Джек не помітив того моменту. Якби він досі був детективом відділку вбивств, то це той момент, коли він би витягнув зброю. Джек тихо заходить у вітальню. Він відчуває два сильні запахи. Один – аромат парфумів, а другий…

Другий запах він теж упізнав. Його присутність тут означає, що Генрі мертвий. Та частина Джека, яка не є копом, стверджує, що запах крові нічого подібного не означає. Генрі міг поранитись під час боротьби, і Рибак міг забрати його в інший світ, як він зробив із Тайлером Маршаллом. Генрі, мабуть, десь захований на Територіях, щоб використати його для наживки чи як козир. Він і Тай, мабуть, поряд і чекають на порятунок.

Джек знає, що все це неправда. Генрі мертвий, і вбив його Рибак. Його робота – знайти тіло. Він копісмен, і має відповідно діяти. Те, що шукати труп Генрі, – це остання річ у світі, яку він хотів би робити, не змінює його становища. Сум буває різний, у Джека Сойєра він схожий на гранітну стіну, уповільнює кроки і стискає щелепи. Джек рухається ліворуч і простягає руку до вимикача, неначе ця кам’яна печаль скеровує його руку в потрібне місце на стіні, неначе це рука Генрі.

Він дивиться на стіну, коли загоряється світло, тому лише боковим зором оглядає інтер’єр кімнати, і йому здається, що збитків їй завдано не так багато, як він думав. Перевернена лампа, повалений стілець. Коли Джек повертає голову, дві зміни у вітальні Генрі кидаються у вічі. Перша – це червоне гасло на протилежній стіні кремового кольору; друга – це неймовірна кількість крові на підлозі. Сліди крові, неначе карта пересувань Генрі, і вона вказує, що він заходив, а тоді виходив із кімнати. Кров починається в коридорі й тягнеться вервечкою великої кількості бризок за диван з дерев’яними спинками, кількість крові вказує на те, що її може залишити лише поранена тварина. Там ціла калюжа крові. Ще одна калюжа на дерев’яній підлозі під довгим низьким столом, де Генрі іноді полюбляв класти свій CD-програвач і стосик дисків. Від стола ще один ряд крапель і бризок, що веде назад до коридору. Джеку здається, що Генрі, мабуть, втратив вже надто багато крові, коли нарешті відчув себе у безпеці, і виповз з-під столу. Хоча хтозна, як усе було.

Доки Генрі лежав мертвим чи вмираючим, Рибак взяв якийсь одяг – його сорочку? носовичок? – і використав, як щільну незграбну щітку. Він вмочив її в кров за диваном і, залишаючи кривавий слід, підніс до стіни, щоб написати кілька букв, а тоді повторив те саме кілька разів, аж доки не вивів останню літеру повідомлення.

ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ, ДАВАЙ ДІСТАНЬ МЕНЕ!

БК БК БК БК

Але Багряний Король не писав своїх ініціалів, і Чарльз Бернсайд теж, їх написав хазяїн Рибака, чиє ім’я для нашого слуху звучить, як містер Маншан.

«Не хвилюйся, я прийду зовсім скоро», – думає Джек.

У цей момент його ніхто б не засуджував, якби він вийшов надвір, де в повітрі не тхне кров’ю і парфумами, щоб зателефонувати з мобільного на Саммер-стрит. Можливо, на чергуванні залишився Боббі Дюлак, навіть Дейл іще може бути у відділку. Щоб виконати свій громадянський обов’язок, йому достатньо сказати лише вісім чи дев’ять слів. Після чого він зможе поставити мобільний у кишеню, сісти на східці перед будинком Генрі і сидіти там, аж доки слуги закону і порядку швидко здолають довгий шлях. Їх буде багато, щонайменше чотири авто, можливо, п’ять. Дейл буде змушений зателефонувати поліцейським Брауну і Блеку, котрі, у свою чергу, будуть змушені зателефонувати у ФБР. Десь за сорок п’ять хвилин вітальня Генрі буде заповнюватися людьми, які вимірюватимуть, записуватимуть у блокноти, підписуватимуть речові докази, фотографуватимуть плями крові. Тут будуть медичні експерти і фургон для зібрання доказів і, коли перший етап цих робіт сягне кінця, двоє людей в білих халатах занесуть ноші через вхідні двері і завантажать на них те, заради чого вони приїхали.

Джек розглядає цей варіант не довше ніж кілька секунд. Він хоче подивитися, що Рибак і містер Маншан зробили з Генрі, – він мусить це побачити, у нього немає вибору.

Його невблаганний сум вимагає цього, і якщо Джек не підкорятиметься командам своєї печалі, то ніколи не почуватиметься так, як раніше. Сум, який, неначе металевий сейф, заховав у себе любов до Генрі, веде його вглиб кімнати. Джек рухається повільно, вибираючи шлях, неначе людина, що переходить потік і переступає з каменя на камінь. Він шукає чисті місця, де можна поставити ногу. З іншого кінця кімнати червоні літери, заввишки приблизно у вісім дюймів, насмішливо спостерігають за ним. До них ведуть червоні краплі на стіні.

ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ

Підморгує, неначе неонова вивіска. ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ. ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ.

ДАВАЙ ДІСТАНЬ МЕНЕ!

ДАВАЙ ДІСТАНЬ МЕНЕ!

Він хоче вилаятись, але сум не дає йому вимовити слова, що виринають у голові. На початку коридору, що веде до студії та кухні, Джек переступає довгий кривавий слід і повертається спиною до вітальні та спалахів неону, що відвертають увагу. Світло в коридор проникає лише на три чи чотири фути. У кухні – абсолютна непроникна темрява. Двері студії напіввідчинені, м’яке світло відбивається в шибці.

У коридорі на підлозі скрізь розбризкані сліди крові. Він більше не може не наступати на них і йде коридором, зосередивши погляд на прочинених дверях студії. Генрі Лайден ніколи не залишає прочинені двері в коридор, вони завжди замкнені. Генрі був чепуруном. Він був змушений бути таким: якби він залишив двері студії відчиненими, то наступного разу, йдучи на кухню, обов’язково зіштовхнувся б із ними. Безлад і гармидер, який залишив убивця Генрі, непокоїть Джека більше, ніж йому того хотілося б, можливо, навіть більше, ніж він це усвідомлює. Безлад надзвичайно обурює Джека: як він насмілився посягнути на його друга?

Він доходить до дверей, торкається їх, відчиняє ширше. У повітрі висить концентрований запах парфумів і крові. У студії майже так само темно, як на кухні. Тут можна розгледіти лише нечіткий обрис приймача і темні прямокутники колонок, що прикріплені до стіни. Вікно в кухні непомітне через чорну пелену надворі. Джек досі тримає руку на дверях, підходить ближче і думає, що бачить спинку високого стільця і постать, яка звалилась на стіл перед приймачем. Тільки тепер він чує безкінечний звук з програвача який повідомляє, що на бобіні закінчилася плівка.

– Омійбоже, – каже Джек одним словом.

Неначе увесь цей час він очікував побачити щось інше, а не те, що перед ним. Звук стрічки з жахливою наполегливою впевненістю доводить той факт, що Генрі мертвий. Сум Джека бере гору над безглуздим бажанням вийти з будинку і зателефонувати всім копам штату. Він змушує його намацати вимикач електричного струму. Він не може піти; він має засвідчити те, що сталося, так само, як і з Ірмою Френо.

Він проводить пальцями по пластиковому вимикачу і затримується на ньому. До горла підступає нудота. Він клацає вимикачем і в студії спалахує світло.

Тіло Генрі лежить у високому шкіряному кріслі, руки зіперлися на стіл, тримаючись з обох боків за раритетний мікрофон, обличчя повернене ліворуч. Він досі в сонцезахисних окулярах, але одна із тонких металевих дужок зігнута. Спершу здається, що все пофарбовано в червоний колір, тому що стіл геть залитий кров’ю Очевидно, деякий час кров крапала на коліна і стегна Генрі. Усе обладнання забризкане кров’ю. Частина щоки Генрі відкушена. Також на руці Генрі не було двох пальців. Джек, котрий фіксує в кімнаті всі деталі, помічає, що найбільше крові Генрі втратив через рану на спині. Під просоченим кров’ю одягом знаходиться травма, але кров краплями стікає по спинці стільця і зі столу. Рибак, очевидно, зачепив якийсь внутрішній орган, або розрізав артерію.

Дуже мало крові, незважаючи на невеликі краплі на кнопках керування, потрапило на магнітофон. Джеку важко пригадати, як працює цей механізм, але він бачив, як Генрі змінював бобіни, досить часто, щоб мати уявлення, що потрібно робити. Він вимикає магнітофон і просовує кінець стрічки до порожньої котушки. Тоді вмикає механізм і натискає клавішу «ПЕРЕМОТКА», стрічка легко рухається голівками і перемотується з однієї бобіни на другу.

– Ти зробив запис для мене, Генрі? – запитує Джек. – Мабуть, так, але я сподіваюся, ти не помер, говорячи мені те, що я вже знаю.

Зупинившись плівка клацає. Джек натискає кнопку увімкнення і затамовує подих.

Товстошиїй, червонолиций, славетний Джордж Ретбун гримить із колонок.

– Кінець дев’ятого і господарів поля відправили в душ, друже, але гру не ЗАКІНЧЕНО, доки останній СЛІПИЙ ЖИВИЙ!

Джек обпирається на стіну.

Генрі Шейк заходить у кімнату і каже йому зателефонувати в притулок Макстона, Вісконсинський Щур простромлює голову і кричить про Чорний Дім, Шейк, Шейх, Шейк і Джордж Ретбун провадять короткі дебати, в яких перемагає Шейх. Джеку цього більше ніж достатньо, він не може зупинити сльози, та він і не намагається, нехай собі течуть. Останній виступ Генрі його вкрай зворушує. Це так чудово, так бездоганно – так бездоганно схоже на Генрі. Генрі Лайден тримається в живих, говорячи голосами всіх своїх персонажів, що виконали свою роботу. Вони були надійною командою, Джордж, Шейх і Щур, а тепер пішли на дно разом із кораблем, адже в них не було іншого вибору. Знову з’являється Генрі Лайден, і голос, який слабшає з кожною фразою, каже, що Джек може подолати дурного і тупого. Генрі помираючим голосом промовляє, що прожив неймовірно прекрасне життя. Його голос переходить на шепіт і він додає три слова, сповнені приємного зачарування: О Жайворонку, привіт. Джек відчуває в цих словах усмішку.

Плачучи та похитуючись, він виходить зі студії. Йому хочеться впасти в крісло і плакати, аж доки не виплаче всіх сліз, але він не може так сильно підвести ні себе, ні Генрі. Він проходить коридором, витирає сльози, чекає, коли невблаганний сум допоможе йому впоратися з горем. Це допоможе йому також і в Чорному Домі. Печаль неможливо зупинити або відхилити; вона неначе сталева вісь у його хребті.

Примара Генрі Шейка шепоче: «Джеку, ця печаль ніколи не покине тебе. Ти проти?»

– Я тільки за.

«Це назавжди. Хай би куди ти йшов, хай би що ти робив. Крізь які б двері не проходив. Хай би з якою жінкою був. Якщо в тебе будуть діти — з твоїми дітьми. Ти будеш чути це в музиці, яку слухатимеш, і бачитимеш в книжці, яку читатимеш. Це буде частиною твоєї їжі, яку ти споживатимеш. Це назавжди. У всіх світах. У Чорному Домі».

– Я — ця печаль, а вона — це я.

Шепіт Джорджа Ретбуна удвічі голосніший, ніж Шейх, Шейк, Шейха: «Ну, чорт забирай, друже, можу я почути, як ти кажеш ДІЯМБА?»

– Діямба.

«Тепер, я думаю, ти знаєш, чому бджоли обіймали тебе. Тобі хіба не треба подзвонити?»

Так. Але йому нестерпно бути в цьому закривавленому будинку; йому потрібно вийти на тепле літнє нічне повітря. Джек не зважає, куди стає ногами. Він перетинає зруйновану вітальню і виходить крізь двері. Його печаль іде з ним. Бо він – це вона, а вона – це він. Встелене зірками безкрає небо нависло високо над ним. Він витягує вірний мобільний телефон.

І хто відповідає на дзвінок у відділку поліції Френч Лендінґа? Арнольд Кишеньковий Ліхтарик Грабовський, звичайно, з новим прізвиськом, він нещодавно повернувся до правоохоронних сил. Джекова новина приводить Кишенькового Ліхтарика Грабовського в стан великого збудження. Що? Боже! О ні. О, хто б міг подумати? Так, так, сер. Я зроблю це негайно, безперечно.

Тож доки колишній Навіжений Угорець намагається стримати тремтіння рук і голосу, коли набирає домашній номер телефону шефа і передає те, що повідомив йому Джек, сам Джек відходить подалі від будинку, подалі від об’їзної дороги і від пікапа, подалі від усього, що нагадує йому про людське існування, на луг, застелений високою жовто-зеленою травою. Його печаль прямує разом з ним, оскільки вона краще знає, що йому потрібно.

Насамперед, йому потрібен відпочинок. Сон, якщо сон – це можливо. Тиха рівнина, подалі від шуму, червоних вогнів сирен і божевільних, надто активних, полісменів. Подалі від того безумства, де людина може лягти і розглядати частиночку небес. Пройшовши з півмилі, Джек доходить до такого місця між кукурудзяним полем і околицею лісистих пагорбів. Засмучений розум говорить виснаженому тілу лягти, вмоститися якомога зручніше, і тіло підкоряється. Зірки над головою вібрують і затьмарюються, хоча, звичайно, справжні зірки у знайомому нашому справжньому небі так не роблять, тож це, мабуть, оптична ілюзія. Джекове тіло простягається, килимок з трави і верхнього шару ґрунту під ним, здається, підлаштовується під нього, хоча це теж, мабуть, ілюзія, оскільки всі знають, що в справжньому житті справжній ґрунт, як правило, твердий, жорсткий і кам’янистий.

Засмучений розум Джека Сойєра каже знеболеному тілу, щоб воно засинало. І воно, як не дивно, справді засинає. За кілька хвилин спляче тіло Джека Сойєра набуває різких змін. Обриси, здається, пом’якшуються, кольори його пшеничного волосся, світлого жовто-коричневого піджака, м’яких коричневих черевиків бліднішають. Тіло стає прозорішім, набуває властивостей туману чи хмари. Крізь нього ми зараз можемо побачити м’які зім’яті травинки, що слугують йому матрацом. Що довше ми дивимося, то чіткіше бачимо травинки під ним, оскільки його тіло стає все прозорішим і прозорішим. Нарешті від нього залишається лише мерехтіння, яке зникає задовго до того часу, коли випрямится трава, що була під фігурою Джека.