Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 46 страниц)

…тоді Території і все, що там є, так чи інакше мають стосунок до цих мерзенних злочинів, і його було втягнено в щось надзвичайно важливе, поки що йому не зрозуміле. Вежа. Промінь. Він бачив це в маминих рукописах, щось про те, що Вежа падає, Промені ламаються: усі ці речі є частинками головоломки, хай би що вони означали, оскільки Джек інтуїтивно відчуває, що Тайлер Маршалл досі живий, захований у якійсь кишені потойбічного світу. Через те що ні з ким не може про це поговорити, навіть із Генрі Лайденом, він почувається самотнім.

Думки Джека розвіює галас, що чується за стінами зруйнованої будівлі. Звук нагадує індіанську атаку в ковбойських фільмах: крики, зойки й тупотіння ніг. Жінка відтворює звук поліційної сирени, що лунала кілька хвилин тому. Дейл бурмоче:

– Господи! – і біжить слідом за Боббі і Джеком.

Надворі приблизно півдюжини божевільних гасають зарослим травою гравієм перед «Смачно в Еда». Діт Джесперсон і Шнобель сильно приголомшені їхньою з’явою, щоб якось зреагувати. Вони спостерігають, як божевільні вистрибують і хаотично ганяють туди-сюди. Від них зчиняється неймовірний шум. Один волає:

– ВБИТИ РИБАКА! ВБИТИ ПІДЛОГО НЕГІДНИКА!

Інший вигукує:

– ЗАКОН, ПОРЯДОК І БЕЗКОШТОВНЕ ПИВО!

Худорлявий дивак у комбінезоні підхоплює:

– БЕЗКОШТОВНЕ ПИВО! МИ ХОЧЕМО БЕЗКОШТОВНЕ ПИВО!

Сварлива жінка, що надто стара для майки і синіх джинсів, ганяє довкруж, розмахує руками й нестямно верещить. Посмішки на їхніх обличчях свідчать про те, що це якийсь тупий жарт. І при цьому вони вповні відводять душу.

На початку провулка показується авто поліції штату, а за ним Навіжений Угорець на «Понтіаку» з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ». У цьому хаосі Генрі Лайден схиляє голову й посміхається сам до себе.

Побачивши, що шеф ганяється за котримось із чоловіків, гладкий Діт Джесперсон, похитуючись, прямує до Дудлс Зенґер, на яку точить зуб відтоді, як вона котрогось вечора образила його в готелі «Нельсон». Діт упізнає Тедді Ранкельмана, високого чоловіка з перебитим носом, за яким женеться Дейл. Він знає Фредді Сакнессама, але Фредді, поза сумнівом, занадто швидкий для нього. Крім того, Діт усвідомлює: якщо він торкнеться Фредді Сакнессама, то вже через вісім годин зляже від страшної хвороби. За худорлявим типом носиться Боббі Дюлак, тож мішенню для Діта залишається Дудлс. Він сподівається, що кине її на траву, віддячивши таким чином за образу, якої вона завдала йому шість років тому в старому барі готелю «Нельсон». (Перед дюжиною найвульгарніших типів Френч Лендінґа Дудлс порівняла його з Таббі, смердючим старим дворовим псом тодішнього шефа.)

Діт дивиться в її очі, вона миттю перестає стрибати, щоб покликати його помахом пальчиків обох рук. Він кидається до неї, але коли добігає до місця, де вона стояла, Дудлс устигає переміститися на шість футів праворуч, мов баскетболістка.

– Таббі, Таббі, – каже вона. – Ходи, візьми, Таб, Таб.

Розлючений Діт майже дотягується до неї, мало не втративши рівновагу. Дудлс відскакує та сміється, повторюючи ненависну фразу. Діт не розуміє… не розуміє, чому Дудлс просто не втече? Таке враження, ніби вона хоче, щоб її впіймали, але спершу, хоче потягнути час.

Після ще однієї спроби, у результаті якої він знову дає маху на дюйм чи два, Діт Джесперсон витирає піт з лиця і роззирається навколо. Боббі Дюлак надіває наручники на худорлявого типа, а справи у Дейла і Голлівуда Сойєра не набагато кращі, ніж у нього. Тедді Ранкельман і Фредді Сакнессам не даються в руки й витанцьовують, обоє регочуть і вигукують дурнуваті гасла, мов ідіоти. Чому нікчемні мерзотники завжди такі жваві? Діт здогадується, що таким падлюкам, як Ранкельман і Сакнессам, доводиться набагато більше бігати, ніж звичайним людям.

Він кидається до Дудлс, але вона ковзає повз нього, і далі хихоче, високо стрибає і танцює. Через її плече Діт бачить, що Голлівуд нарешті схопив Сакнессама, заламує його руку й кидає на землю.

– Вам не варто завдавати мені фізичної шкоди, – каже Сакнессам. Він переводить погляд і киває: – Агов, Ранкі!

Тедді Ранкельман дивиться на нього, а тоді також переводить погляд і зупиняється. Шеф вимовляє:

– Що, здохли?

– Ми нагулялися, – каже Ранкельман. – Розумієте, ми просто розважалися.

– Ох, Ранкі, я хочу ще трохи погратися, – каже Дудлс, зробивши ще кілька вертких стрибків.

Тієї ж миті Шнобель Сент-Пір немов гора з’являється між нею і Діт. Він ступає кілька великих кроків уперед, Дудлс намагається відстрибнути, але він хапає її та несе до шефа.

– Шнобелю, ти більше мене не любиш? – запитує Дудлс.

Шнобель бурчить, висловлюючи відразу, і кладе її перед шефом. Двоє копів із поліції штату відступають, відчуваючи ще більшу відразу, ніж байкер. Якби психічні процеси Діт можна було розшифрувати за допомогою стенографа, то в результаті ми б отримали: Він, мабуть, дуже тямущий, оскільки варить чудове-чудове пиво «Кінґслендський Ель». А подивіться на шефа. Він так сильно старається, що, здається, навіть не помічає, що ми втратили цю справу.

– Ви «РОЗВАЖАЛИСЯ»? – репетує шеф. – Що з вами, ідіоти? Невже ви не маєте ніякої поваги до бідної дівчинки?

Тоді як копи поліції штату виходять наперед, щоб узяти справу під свій контроль, Діт бачить, що Шнобель на мить здивовано закляк на місці, а тоді непомітно, на скільки це можливо, відійшов убік. Ніхто, крім Діта Джесперсона, не звертає на нього уваги – величезний байкер зробив свою справу, а тепер іде. Арнольд Грабовський, який так чи інакше ховається за спинами Брауна і Блека, пхає руки в кишені, зводить плечі й зі сором’язливим вибаченням дивиться на Діт. Діт не розуміє, у чому звинувачує себе Навіжений Угорець. Чорт, він щойно прийшов?

Діт озирається, Шнобель важко рухається до закуту будівлі – і, о сюрприз, сюрприз! – з’являється трохи схвильований, але найкращий друг усіх присутніх і найкращий репортер – Венделл Ґрін. «Ось іще один мерзотник», – думає Діт.

Шнобелю подобаються розумні та врівноважені жінки, такі як Ведмедиця; безмозкі шльондри, такі як Дудлс, дратують його. Він простягає руку, хапає Дудлс і несе під пахвою її вкрите штучним шовком тіло, що звивається, мов хробак.

Дудлс вимовляє:

– Шнобелю, ти більше мене не любиш?

Він опускає тупу шавку на землю перед Дейлом Ґілбертсоном. Коли Дейл нарешті вибухає гнівом і кричить на чотирьох перерослих підлітків-правопорушників, Шнобель пригадує знак, який Фредді дав Ранкі, дивиться через плече начальника на фасад старого магазину. Ліворуч від вицвілого сірого входу Венделл Ґрін із різних ракурсів наводить камеру на групу людей, що стоять перед ним, клацаючи фотографії одна за одною. Коли він бачить через об’єктив, що Шнобель на нього дивиться, Венделл випростовується й опускає фотоапарат. На його обличчі з’являється ніякова усмішка.

Ґрін, очевидно, спустився сюди об’їзною дорогою, тому що копи нізащо б його не пропустили. Неважко здогадатися, що Дудлс і ці нікчеми потрапили сюди тим самим шляхом. Він сподівається, що це не він привів їх сюди, але все можливо.

Репортер, на шиї якого теліпається камера, не відриваючи очей від Шнобеля, тихцем відходить повз напівзруйновану споруду. Рухається винувато й перелякано, нагадуючи Шнобелю гієну, що прокрадається до мертвеччини. Венделл Ґрін дуже боїться Шнобеля, і Шнобель це знає. Ґріну пощастило, що Шнобель справді не відкрутив йому голову, а лише сказав це. І ще… Шнобель дивується, чому б це за даних обставин Ґріну підкрадатися, як гієна. Він же не думає, що його можуть побити тут у присутності копів?

Сторожкість Ґріна Шнобель пов’язує із сигналами Ранкельмана і Фредді, які вони подавали один одному. Коли вони переводили погляд, то дивилися на репортера! Він усе спланував заздалегідь. Ґрін використав цих нікчем для відвернення уваги, щоб мати змогу робити будь-які знімки. Така неперевершена ницість, таке викривлення моральності обурює Шнобеля. Збуджений відразою, він тихо відходить від Дейла та інших полісменів і спостерігає за репортером. Він бачить, що Венделл обмірковує свою втечу, але відразу ж відмовляється від цієї ідеї, мабуть, через те, що знає: немає жодних шансів. Коли Шнобель наближається до нього на відстань десяти футів, Ґрін каже:

– Нам не потрібно неприємностей, містере Сент-Пір. Я просто роблю свою роботу. Безумовно, ви розумієте це.

– Я розумію багато що, – каже Шнобель. – Скільки ти заплатив цим клоунам?

– Кому? Яким клоунам? – Венделл удає, що вперше бачить Дудлс і її друзів. – А-а, їм? То це вони влаштували такий галас?

– А для чого їм це робити?

– Думаю, тому що вони тварюки. – З виразу обличчя Венделла видно, що він вважає себе, як і Шнобеля, людськими істотами, а не тварюками, такими як Ранкельман і Сакнессам.

Дивлячись у вічі Ґріну, а не на камеру, Шнобель наближається до нього й каже:

– Венді, ти справжній тормоз, ти це знаєш?

Венделл підводить руки та тримається на відстані від Шнобеля.

– Агов, можливо, у нас і були якісь суперечки в минулому, але…

Усе ще дивлячись у вічі Венделлу Ґріну, Шнобель кладе праву руку на камеру, а ліву на груди. Він смикає правицею назад, а лівицею сильно штовхає Ґріна. Одне з двох: або розірветься ремінець камери, або зламається Ґрінова шия – Шнобелю байдуже.

Після звуку, що схожий на ляскання батога, репортер відхиляється назад і ледь утримується у вертикальному положенні. Шнобель витягує камеру з футляра, з якого звисають дві розірвані шкіряні стрічки. Він кидає футляр і крутить камеру у своїх великих руках.

– Агов, не робіть цього! – каже Венделл трохи голосніше, ніж зазвичай, одначе не кричить.

– Що це, старий Ф2А?

– Якщо ви знаєте, що це, то, мабуть, розумієте, що це класика. Поверніть його мені.

– Я не поламаю його, тільки почищу. – Шнобель натискає кнопку задньої панелі камери, запихає товстий палець під плівку і видирає весь рулон. Він посміхається до репортера і кидає плівку в бур’яни. – Бач, наскільки йому краще без усього цього лайна? Це чудовий механізм, і його не можна заповнювати сміттям.

Венделл не насмілюється показати наскільки він розлючений. Потираючи болюче місце на шиї, він бурчить:

– Так зване сміття – це моє життя, йолопе. Тепер поверни мені камеру.

Шнобель недбало простягає камеру перед собою.

– Я не зовсім зрозумів, що ти сказав?

Відповівши тільки сердитим поглядом, Венделл хапає камеру з руки Шнобеля.

Коли врешті-решт двоє полісменів прямують до них, Джек відчуває подвійні почуття – розчарування і полегшення. Він розуміє, що вони збираються робити, тож нехай і роблять. Перрі Браун і Джефф Блек заберуть справу Рибака від Дейла і провадитимуть власне розслідування. Відтепер Дейлу діставатимуться випадкові недоїдки з їхнього столу. Найбільше Джек шкодує, що Браун і Блек опинилися в цій божевільні, у цьому цирку. Вони чекали на цей момент – чекали, щоб місцевий хлопець довів свою некомпетентність – але те, що зараз відбувається, – це публічне приниження Дейла, Джек не хотів би, щоб так сталося. Він був вдячний байкерам за приїзд на місце злочину. Шнобель Сент-Пір і його товариші стримували натовп ефективніше, ніж співробітники Дейла. Питання в тому, звідки всі ці люди дізналися?

Джеку прикро, що постраждали репутація та почуття власної гідності Дейла, але він майже не шкодує, що справа переходить до рук іншої інстанції. Навіть якщо Браун і Блек обнишпорять кожен підвал в окрузі Френч: Джек відчуває, що вони не просунуться далі, ніж їм дозволить Рибак. Щоб іти далі, міркує він, потрібно рухатися в напрямку, який Брауну і Блеку ніколи не зрозуміти, відвідати місця, яких навіть не існує. Іти далі – означає потоваришувати з опопанакс, а чоловіки, такі як Браун і Блек, не вірять ні в що, що хоча б пахне, як опопанакс. Це означає, що – попри те що Джек сказав собі після вбивства Емі Сент-Пір – йому доведеться ловити Рибака самому. Або, можливо, не зовсім самому. Зрештою, у Дейла буде набагато більше часу і не має значення, що зробить поліція штату, – він надто захопився цією справою, щоб просто вийти з неї.

– Начальнику Ґілбертсон, – каже Перрі Браун, – думаю, ми вже досить побачили. Це ви називаєте захистом району?

Дейл махає рукою на Тедді Ранкельмана і повертається до розчарованих копів, представників поліції штату, котрі стоять пліч-о-пліч, як штурмовики. З виразу обличчя Джека видно, що він достеменно знає, що відбувається, і сподівається, що це не буде жорстоке приниження.

– Я зробив усе, що було в моїх силах, – каже Дейл. – Після того як надійшов дзвінок на «911», я говорив із кожним особисто і наказав виїхати по двоє з деяким інтервалом, щоб не спричиняти жодних підозр.

– Шефе, ви очевидно говорили це по радіо, – каже Джефф Блек. – Тому що хтось точно підслухав.

– Я не говорив по радіо, – каже Дейл. – І попередив своїх людей, щоб не поширювали новину. Знаєте, що я подумав, офіцере Блек: якщо Рибак зателефонував нам на «911», можливо, він також зробив кілька анонімних дзвінків мешканцям.

Тедді Ранкельман у цій дискусії був як глядач на тенісному фіналі. Перрі Браун каже:

– Спершу давайте вирішимо, що ви збираєтеся робити із цим чоловіком і його друзями? Ви збираєтеся заарештувати їх? Їхні обличчя нервують мене.

Дейл задумується на мить, а тоді каже:

– Я не збираюся їх заарештовувати. Ранкельмане, забирайся звідси.

Тедді задкує, але Дейл каже:

– Затримайся ще на одну хвилинку. Як ти тут опинився?

– Об’їзною дорогою, – каже Тедді. – Вона починається за магазином «Ґольц». Грізна П’ятірка опинилась тут так само, як і Крутий Репортер містер Ґрін.

– Венделл Ґрін тут?

Тедді показує в бік напівзруйнованого будинку. Дейл кидає погляд через плече, і Джек дивиться в тому ж напрямку. Вони стають очевидцями, як Шнобель Сент-Пір вириває плівку з камери, тоді як Венделл Ґрін спостерігає за цим із переляканими очима.

– Ще одне запитання, – каже Дейл. – Як ти дізнався, що тіло дівчинки Френо тут?

– Я чув, що «…В Еда» п’ять чи шість тіл. Мій брат Ернальд подзвонив мені й розповів. Він чув це від своєї подружки.

– Давай забирайся звідси, – каже Дейл, і Тедді Ранкельман прямує поважною ходою, неначе його вшанували медаллю за чудове виконання громадського обов’язку.

– Так, – каже Перрі Браун. – Шефе Ґілбертсон, усе, крапка. З цього моменту розслідуванням керуватимемо лейтенант Блек і я. Я хочу копію запису дзвінка на «911» і копії всіх заміток і заяв, зроблених вами і вашими офіцерами. Ви будете підпорядковуватись представникам поліції штату й допомагатимете в розслідуванні за вимогою. Ви виконуватимете мої розпорядження та лейтенанта Блека.

– Якщо хочете знати, шефе Ґілбертсон, це набагато більше, ніж ви заслуговуєте. Я ще ніколи не бачив такого гармидеру на місці злочину. Ви значною мірою порушили безпеку цього місця. Скільки вас заходило до… споруди?

– Троє, – каже Дейл. – Я, офіцер Дюлак і лейтенант Сойєр.

– Лейтенант Сойєр, – каже Браун. – Вибачте, а хіба лейтенант Сойєр знову повернувся до лав поліції Лос-Анджелеса? Чи, можливо, він став офіційним членом вашого відділку? Якщо ні, то чому ви надали йому доступ до споруди? Перш за все, що містер Сойєр узагалі тут робить?

– Він викрив таку кількість убивств, яку нам з вами не розслідувати за все життя, хай би скільки ми прожили.

Браун злобливо дивиться на Джека, Джефф Блек дивиться прямо. Позаду представників поліції штату Арнольд Грабовський також дивиться на Джека Сойєра, але його погляд зовсім інший, не такий, як у Перрі Брауна. З виразу обличчя Арнольда можна зрозуміти, що він хотів би бути невидимим, і коли він зустрічається очима з Джеком, то швидко переводить погляд убік й потуплює очі.

«Ох, – думає Джек. — Звичайно, Навіжений, Навіжений, Навіжений, Навіжений Угорець, он воно що».

Перрі Браун запитує в Дейла, що містер Сент-Пір і його друзі тут роблять, і Дейл відповідає, що вони допомагають утримувати натовп. Чи пообіцяв Дейл містеру Сент-Піру в обмін на цю послугу, що він буде в курсі розслідування? Так, щось на кшталт цього.

Джек ступає крок назад і обходить Арнольда Грабовського.

– Неймовірно, – каже Браун, – скажіть мені, шефе Ґілбертсон, чому ви одразу не повідомили про новину мене та лейтенанта Блека?

– Я зробив усе, як того вимагає процедура, – каже Дейл.

У відповідь на наступне запитання він каже, що так, він викликав медичних експертів і автофургон для збирання доказів, які, як вони вже можуть бачити, добираються сюди.

Навіжений Угорець намагається оволодіти собою й не може додуматись ні до чого кращого, ніж удати, що йому терміново потрібно в туалет. Коли Джек кладе руку йому на плече, він напружується і стає, як дерев’яна фігура індіанця перед входом до тютюнового магазину.

– Заспокойся, Арнольде, – каже Джек, а тоді підвищує голос. – Лейтенанте Блек, якщо ви беретесь за цю справу, то ось інформація, яку вам краще дізнатися.

Браун і Блек звертають на нього увагу.

– Чоловік дзвонив на «911» із таксофону біля магазину «7-11» на Шосе-35 Френч Лендінґа. Дейл відгородив телефон стрічкою і попередив власника, щоб той не допускав туди людей, ви можете зняти з телефону потрібні відбитки пальців.

Блек записує щось у блокнот, а Браун каже:

– Джентльмени, я думаю, ви свою роль уже виконали. Шефе, візьміть своїх людей і відженіть усіх до початку провулку. До того часу, як медичні експерти і я вийдемо з будівлі, я не хочу тут бачити жодної душі, враховуючи вас і ваших полісменів. Я зателефоную вам десь через тиждень, якщо в мене буде якась інформація.

Мовчки Дейл повертається і показує Боббі Дюлаку на провулок, наприкінці якого натовп зменшився до кількох упертих осіб, що стоять, обіпершись на автомобілі. Браун і Блек потискають руки медичним експертам і ведуть переговори зі спеціалістами, які відповідають за збирання доказів.

– Тепер, Арнольде, – каже Джек, – тобі подобається бути копом, чи не так?

– Мені? Я обожнюю бути копом. – Арнольд не може зустрітися поглядом із Джеком. – І я міг би бути хорошим копом, я це знаю, але шеф не вірить у мене. – Він ховає руки, які тремтять, у кишені штанів.

Джек розривається між співчуттям до цього, в принципі, безневинного чоловіка і бажанням копнути його в кінець провулку. Хорошим копом? Арнольд не міг би бути навіть хорошим начальником бойскаутів. Завдяки йому Дейл зазнав публічного приниження і зараз почувається, неначе його запроторили на лаву запасних.

– Але ти не виконав наказу, чи не так, Арнольде?

Арнольда неначе блискавкою вдарило.

– Що? Я нічого не робив.

– Ти сказав комусь, можливо, навіть кільком людям.

– Ні! – Арнольд несамовито крутить головою. – Я лише подзвонив своїй дружині і все. – Він благально дивиться на Джека. – Рибак говорив зі мною, він казав мені, де залишив тіло дівчинки, і я хотів, щоб Паула це знала. Чесно, Гол… лейтенанте Сойєр, я не думав, що вона подзвонить комусь іще, я хотів сказати лише їй.

– Поганий хід, Арнольде, – каже Джек. – Ти маєш розповісти шефу, що ти накоїв, і маєш зробити це негайно. Дейл заслуговує на те, щоб знати, що пішло не так, щоб він не звинувачував себе. Тобі ж подобається Дейл, чи не так?

– Шеф? – Голос Арнольда висловлює повагу до шефа. – Звичайно, що так. Він, він… чудовий. Але він мене не звільнить?

– Це залежить від нього, Арнольде, – каже Джек. – Як на мене, то ти на це заслуговуєш, але, можливо, тобі пощастить.

Навіжений Угорець човгає в бік Дейла. Джек спостерігає за їхньою розмовою якусь мить, а тоді проходить повз них до старого магазину, біля якого нещасні Шнобель Сент-Пір і Венделл Ґрін дивляться мовчки один одному у вічі.

– Вітаю, містере Сент-Пір, – каже він. – І тебе вітаю, Венделле.

– Я подам скаргу, – каже Ґрін. – Я збирався написати найбільшу історію за своє життя, а цей телепень розірвав плівку. Ви не можете так ставитися до преси; ми маємо право фотографувати все, що нам, в дідька, подобається.

– Може, ти ще скажеш, що в тебе також було право фотографувати тіло моєї мертвої доньки? – Шнобель дивиться на Джека. – Цей кусок лайна заплатив Тедді та іншим йолопам, щоб вони поводилися так, неначе з’їхали з глузду, щоб ніхто не помітив, як він прокрадеться всередину і сфотографує дівчинку.

Венделл тицяє пальцем у груди Джека.

– У нього немає на це доказів. Але я скажу вам дещо, Сойєре. Я зробив кілька ваших знімків. Ви приховували докази у своїй вантажівці, я зловив вас на гарячому. Тож подумайте двічі, перш ніж ображати мене, а інакше я виведу вас на чисту воду.

Здається, небезпечний червоний туман заповнює Джекову голову.

– Ти збирався продати фотографії тіла дівчинки?

– А тобі яка різниця? – На обличчі Венделла Ґріна з’являється широка огидна посмішка. – Ти теж не безвинний. Можливо, ми можемо допомогти один одному?

Червоний туман темнішає та наповнює Джекові очі.

– Ми можемо допомогти один одному?

Стоячи позаду Джека, Шнобель Сент-Пір стискає і розтискає кулаки. Джек знає, що Шнобель чудово зрозумів його тон, але уявлення доларових знаків міцно вчепилися за Венделла Ґріна, і Джекова погроза здається йому звичайним запитанням.

– Ви дозволяєте мені перезавантажити камеру і зробити необхідні знімки – я мовчатиму про вас.

Шнобель схиляє голову та знову потискує руки.

– Ось що я вам скажу: я хлопець щедрий, можливо, я навіть міг би взяти вас у спільники, скажімо, десять відсотків – ваші.

Джек волів би зламати йому ніс, але стримується і задовольняється ударом у живіт репортера. Ґрін хапається за живіт і складається вдвоє, його обличчя наливається рум’янцем. Він задихається. Його очі виражають збентеження і зневіру.

– Бачиш, Венделле, я також хлопець щедрий. Я зекономив тобі не менше ніж тисячу доларів за лікування в стоматолога, до того ж і зламаної щелепи.

– Не забудь іще про пластичну хірургію, – каже Шнобель, покручуючи кулак у долоні другої руки.

Він має такий вигляд, неначе хтось украв його улюблений десерт із обіднього столу. Обличчя Венделла набуває червонувато-фіолетового відтінку.

– До твого відома, Венделле, хай там що тобі здалося, що ти бачив, – я не приховував доказів. І якщо вже на те пішло, я викривав їх, але ти навряд чи це зрозумієш.

Ґріну щастить вдихнути не більше за кубічний дюйм повітря.

– Коли потік повітря почне до тебе повертатися, заберешся звідси. Повзи, якщо доведеться, повертайся до своєї машини і, заради Бога, зроби це якнайшвидше, а інакше наш друг відправить тебе в інвалідний візок, у якому ти проведеш решту свого життя.

Повільно Венделл Ґрін підводиться на коліна, ще раз вдихає, стає майже вертикально. Він помахує їм однією рукою, але не зовсім зрозуміло, що це означає. Можливо, він хоче сказати Шнобелю і Джеку, щоб вони трималися від нього подалі або що він більше їх не потурбує, а можливо, і те і інше. Його черево вивалилося з-під ремінця, руки стискають живіт, Ґрін, спотикаючись, заходить за будинок.

– Я маю подякувати вам, – каже Шнобель. – Ви допомогли мені виконати обіцянку, яку я дав своїй жінці. Венделл Ґрін – це тип, якого я б з радістю розчленував.

– Я боявся, що не встигну вас випередити.

– Я вже майже не міг себе стримувати.

Вони обоє всміхаються.

– Шнобель Сент-Пір, – каже Шнобель і простягає руку.

– Джек Сойєр, – Джек потискає йому руку і відчуває біль від міцного рукостискання.

– Ви дозволите представникам поліції штату виконувати всю роботу, чи будете продовжувати своє власне розслідування?

– А ви як думаєте? – каже Джек.

– Якщо вам знадобиться бодай якась допомога, то лише попросіть. Бо я дуже хочу дістати цього сучого сина і, як я розумію, у вас більше шансів знайти його, ніж у будь-кого.

Дорогою назад до Норвей Веллі Генрі каже:

– Ох, Венделл справді зробив фото тіла дівчинки. Коли ти вийшов з будівлі й пішов до пікапа, я почув, що хтось зробив кілька знімків, але подумав, що це, можливо, Дейл. Тоді ще раз почув, коли ви з Дейлом і Боббі Дюлаком були всередині. Я зрозумів, що хтось сфотографував мене. Ну, подумав я, це, мабуть, містер Венделл Ґрін, і сказав йому вийти з-за стіни. Аж раптом налетіли ті люди з криками і зойками. У той час, як це сталось, я почув, що містер Ґрін чвалом вигулькнув з-за будинку, зайшов до будівлі та зробив там кілька знімків, а тоді крадькома вийшов і став збоку споруди, щоб спостерігати за тим, що відбувається, де його і схопив Шнобель. Шнобель – чудовий хлопець, правда?

– Генрі, ти взагалі збирався мені це сказати?

– Звичайно, що так, але ти гасав туди-сюди, а я знав, що Венделл Ґрін не піде, поки його не виженуть. Я більше ніколи не прочитаю жодного його слова. Ніколи.

– Так само, як і я, – говорить Джек.

– Але ж ти не облишиш справу Рибака, попри те що сказав пихатий коп поліції штату?

– Я не можу зараз облишити, правду кажучи. Думаю, що сни наяву, про які я говорив учора, пов’язані із цією справою.

– Айві-дайві. Тепер давай повернемось до Шнобеля. Мені почулось, чи він справді сказав, що хотів би розчленувати Венделла?

– Думаю, не почулось.

– Він, мабуть, чудова людина. Я чув від свого племінника, що Грізна П’ятірка проводить суботні вечори в «Сенд Бар». Наступного тижня, можливо, я заведу старе авто Роуді й поїду до Централії, вип’ю пива та поговорю з містером Сент-Піром. Я впевнений, він має гарний смак у музиці.

– Ти хочеш поїхати до Централії за кермом свого авто? – Джек здивовано дивиться на Генрі, котрий, попри всю абсурдність, лише ледь усміхається.

– Сліпі можуть чудово водити, – каже Генрі. – Можливо, навіть краще, ніж зрячі. У будь-якому разі Рей Чарльз міг.

– Та ну, Генрі. Чому ти вирішив, що Рей Чарльз умів водити авто?

– Чому ти запитуєш? Однієї ночі в Сієтлі, це було, ох, сорок років тому, після того як я виступав на KIRO, Рей підібрав мене, щоб покататись. Усе пройшло гладко, як зад леді Ґодіви. Ніяких проблем. Ми, звичайно, притримувалися об’їзних доріг, але я впевнений, що Рей іноді розганявся до п’ятдесяти п’яти миль на годину.

– Навіть якщо припустити, що таке справді було, тобі не було страшно?

– Страшно? Звичайно, ні. Я був його навігатором. Я не думаю, що в мене могли б виникнути якісь проблеми під час поїздки до Централії об’їзним шосе. Єдина причина, чому сліпі не водять, – це те, що зрячі їм не дозволяють. Це проблема влади. Вони хочуть нас маргіналізувати. Шнобель Сент-Пір чудово б мене зрозумів.

– А я думав, що до божевільні потраплю лише після полудня, – каже Джек.