Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 46 страниц)

Цікаво, як довго Морріс Роузен зможе зберігати таємницю? Ну, Генрі сподівається, що він це з’ясує. Йому надто подобається Щур, щоб відмовитися від нього, хоча, очевидно, буде змушений, це вже незаперечний факт.

– Дін Кіссінджер, – бурмоче він. – Генрі Ачесон. Акі-Дакі. Господи, спаси нас.

Він затягується ще раз і викидає сигарету у відро з піском. Час повертатись усередину, час повтору хоум-рану Марка Лоретта, час приймати дзвінки від палких уболівальників спорту, жителів Кулі Кантрі.

І нам пора. Сьома година – б’ють у дзвіниці лютеранської церкви.

У Френч Лендінґу життя починає вирувати із шаленою швидкістю. У цій частині світу ніхто довго не вилежується, і нам теж треба поквапитися, щоб якомога швидше дістатися до кінцевої зупинки нашої подорожі. Невдовзі відбуватимуться події, і відбуватимуться вони дуже стрімко. Все-таки ми молодці, нам залишилася ще лише одна зупинка до крайнього пункту призначення.

Ми злітаємо в тепле, нагріте сонцем повітря і мить кружляємо над вежею KDCU (ми настільки близько, що чуємо «тік-тік-тік» маяка і низький, а точніше сказати, зловісний гул електрики), дивимося на північ і спрямовуємо свій орієнтир. Вісім миль угору по річці – місто Ґрейт Блеф, назване так через оголене вапнякове урвище. Вважається, що над проваллям витають привиди, тому що 1888 року вождь племені індіанців Фокс (його звали Далеке Око) зібрав усіх своїх воїнів, шаманів, жінок і дітей і наказав їм стрибнути назустріч смерті, щоб урятуватися від страшної долі, яку він мигцем побачив уві сні. Усі стрибнули слідом за Далеким Оком, як за Джимом Джонсом, зробили так, як наказано.

Але ми не будемо заходити настільки далеко; примар нам вистачає тут, у Френч Лендінґу. Замість того давайте знову помандруємо Нейлгауз-роу («гарлеї» вже поїхали, на чолі зі Шнобелем Сент-Пір вони відрядилися на денну зміну до пивоварні), уздовж Квін-стрит, повз «Притулок для старих Макстона» (унизу Берні, він досі дивиться у вікно – ах), до Блеф-стрит. Це вже майже сільська місцевість. Навіть тепер, у ХХІ столітті, міста в Кулі Кантрі швидко поступаються лісам і полям.

З Блеф-стрит ми завертаємо ліворуч, на Герман-стрит, район чи то міський, чи то сільський. У міцному цегляному будинку, що стоїть за півмилі від незайманого забудовниками лугу (навіть тут є кілька забудовників, невідомих агентів невезіння) живе Дейл Ґілбертсон із дружиною Сарою і шестирічним сином Девідом.

Ми не можемо залишатися надовго, і з подихом вітру проникаємо крізь кухонне вікно. До того ж воно відчинене, також є вільне місце для нас – якраз на робочому столі, між сковорідкою «Сілекс» і тостером. За кухонним столом сам шериф Ґілбертсон читає газету й закидає до рота пластівці, навіть не відчуваючи їхнього смаку (він забув і про цукор, і про нарізаний скибками банан: ще одна стаття під авторством Венделла Ґріна на першій сторінці «Вісника» спричинила в нього стрес). Цього ранку він поза сумнівом найнещасніша людина у Френч Лендінґу. Скоро ми зустрінемось з єдиним його суперником на це звання, але ще мить побудемо з Дейлом.

Рибак, – похмуро думає він. Щодо цього в нього такі ж міркування, як у Боббі Дюлака і Тома Лунда. – Чому ти не назвав його якось так, щоб більше відповідало межі століть, набридливий трахнутий писако? Щось більш місцеве? Дамербой, мабуть, те що треба.

А Дейл знає чому. Схожість між Альбертом Фішом, який робив свою справу в Нью-Йорку, і їхнім убивцею тут, у Френч Лендінґу, надто вдала, надто смачна, щоб проігнорувати її. Усі жертви Фіша було задушено, як і Емі Сент-Пір та Джоні Іркенхема; Фіш поїдав своїх жертв, тіла обох наших жертв, дівчинки і хлопчика, теж були, очевидно, частково з’їдені; обоє, Фіш і наш убивця, показали, що їм особливо смакує… ну, задня частина по анатомії.

Дейл дивиться на свої пластівці, занурює ложку в кашу й відсуває тарілку рукою.

А листи. Він не може забути листи.

Дейл дивиться вниз, на свій портфель, що притулений до стільця, як вірний собака. Там лежить папка, яка притягує його, мов хворий ниючий зуб притягує язик. Можливо, він і може не брати справу до рук, принаймні доки він удома, де грає в м’яча із сином і кохається з дружиною, проте не брати до голови… це вже зовсім інша річ, як вони кажуть у таких випадках.

Альберт Фіш написав довгого жахливого відвертого листа матері Ґрейс Бадд, жертві, яка нарешті відправила старого канібала в останню подорож – на електричний стілець. («Який буде кайф від електрошоку!» – Фіш говорив це тюремникам. – «Це єдине, чого я ще не пробував!») Нинішній діяч написав схожі листи, один було адресовано Гелен Іркенхем, а інший – батькові Емі, жахливому (але щиро вбитому горем, на думку Дейла) Арманду Шнобелю Сент-Пір. Було б чудово, якби Дейл міг повірити, що ці листи були написані якимось баламутом, який ніяк не пов’язаний із убивствами, але обоє вони містили інформацію, приховану від преси, інформацію, яку, очевидно, лише вбивця міг знати.

Дейл нарешті підкоряється спокусі (це добре зрозумів би Генрі Лайден) і піднімає свій портфель. Він відкриває його, дістає товсту папку і кладе на те місце, на якому нещодавно стояла тарілка з пластівцями, портфель кладе знову біля стільця, розгортає папку (підписану СЕНТ-ПІР – ІРКЕНХЕМ, а не РИБАК). Він гортає останні шкільні фотографії, які призводять до глибокого суму. На них – двоє усміхнених, з рідкими зубами дітей. Висновок державного судмедексперта надто жахливий, щоб читати, а фотографії з місця злочину надто моторошні, щоб дивитися. (Ох, але ж він змушений переглядати їх знову і знову, змушений дивитися на закривавлені ланцюги, мухи, розплющені очі.) Тут також є різні витяги, найдовше інтерв’ю зі Спенсером Гоудалом, котрий знайшов хлопчика Іркенхема, і деякий час його вважали підозрюваним.

Далі йдуть ксерокопії трьох листів. Один був надісланий Джорджу і Гелен Іркенхемам (підписано лише Гелен, якщо це має значення). Другий – Арманду Шнобелю Сент-Пір (підписаний саме таким чином, із прізвиськом і т. д.). Третій був надісланий матері Ґрейс Бадд до Нью-Йорка вбивцею її дочки наприкінці весни 1928 року.

Дейл кладе їх усі три один біля одного.

Грейс сіла мені на коліна й поцілувала мене. Я зважився з’їсти її. – Це Фіш написав до місіс Бадд.

Емі сіла мені на коліна й обняла мене. Я зважився з’їсти її. – Написано Шнобелю Сент-Пір, то що ж тут дивного, що він погрожує спалити поліцейський відділок Френч Лендінґа дотла? Дейл не любить сучого сина, але має зауважити, що відчував би те ж саме, якби був на місці Шнобеля.

Я пішов нагору й зняв увесь одяг, бо знав, що якщо цього не зробити, то можу забруднити його кров’ю, – пише Фіш до Місіс Бадд.

Я обійшов курник ззаду й зняв увесь свій одяг, щоб не забруднитися кров’ю, – анонім до Гелен Іркенхем.

І постають питання: як може мати, яка отримала такого листа, залишатися при здоровому глузді? Хіба це можливо? Дейл думав, що ні. Гелен відповіла на запитання з логічною послідовністю, навіть запропонувала йому чаю, коли він востаннє заходив до них, але її скляні ошелешені очі натякали на те, що вона постійно на препаратах.

Три листи: два нових, одному майже сімдесят п’ять років. До того ж усі три такі схожі. Листи до Сент-Пір та Іркенхем написані від руки шульгою, як вважають державні експерти. Папір звичайний, білий, мімеографічний, фірми «Хаммерміль», доступний у кожному канцелярському магазині Америки, такому, наприклад, як, «Офіс Діпо» чи «Стейпл». Ручкою, мабуть, кульковою, фірми «Бік» – от тобі й зачіпки.

Фіш до місіс Бадд 28-го: Я її не трахав, хоча міг би, якби захотів. Вона вмерла незайманою.

Анонім до Шнобеля Сент-Пір: Я її НЕ трахав, хоча міг би, якби захотів. Вона вмерла НЕЗАЙМАНОЮ.

Анонім до Гелен Іркенхем: Можливо, це заспокоїть тебе – я його НЕ трахав, хоча міг би, якби захотів. Він вмер НЕЗАЙМАНИМ.

Дейл загруз по вуха і розуміє це, але сподівається лише на те, що він не цілковитий дурень. Цей діяч, хоча він і не підписався іменем старого канібала, явно хотів, щоб зв’язок таки був. Він робив усе так само, окрім того, що не лишав кілька дохлих форелей на місці злочину.

Гірко зітхнувши, Дейл кладе листи в папку, а папку в портфель.

– Дейле? Любий? – Чути сонний голос Сари з другого поверху.

Дейл підстрибує, неначе його заскочили за чимось непристойним, і застібає портфель.

– Я на кухні, – озивається він.

Вони не переймаються, що можуть розбудити Дейві; він спить як убитий, щонайменше до сьомої тридцять кожного ранку.

– Запізнюєшся?

– Еге ж. – Він часто запізнюється, а тоді перекриває це роботою до сьомої, восьмої або навіть до дев’ятої години вечора.

Венделла Ґріна це не цікавило… принаймні не дуже, але дайте йому час. Говоріть про своїх канібалів!

– Полий квіти перед тим, як піти, гаразд? Останнім часом так сухо.

– Так, звичайно. – Дейл любить поливати Сарині квіти.

Найкраще йому думається із садовим шлангом у руці.

Нагорі пауза… але він не чує шаркання її капців назад до спальні. Він чекає. І нарешті:

– У тебе все добре, любий?

– Чудово, – докладаючи всіх зусиль, щоб його голос прозвучав задушевно.

– Ти так вовтузився, перш ніж заснути.

– Та все гаразд.

– Знаєш, про що Дейв запитав мене минулого вечора, коли я мила йому голову?

Дейл закочує очі, оскільки ненавидить ці розмови на далекій відстані. Сарі, здається, вони навпаки подобаються. Він підводиться і наливає собі ще одну чашку кави.

– Ні, про що?

– Він запитав: «Батько що, скоро втратить роботу?»

Дейл завмер із чашкою в руках на півдорозі до рота.

– І що ти сказала?

– Я сказала – ні. Звичайно.

– Тоді ти сказала правильно.

Він чекає, але це все. У Девіда нестійка психіка, як і в будь-якого іншого маленького хлопчика, і він не хотів би його пригнічувати. Сара почовгала назад до їхньої кімнати, очевидно, в душ.

Дейл повертається за столик. Робить ковток кави, кладе руку на чоло й заплющує очі. У цей момент добре видно, який він наляканий і нещасний. Дейлу лише сорок два, і він людина з поміркованими звичками, але на безжалісному сонячному світлі, що падає крізь те вікно, у яке ми сюди потрапили, на мить здається шістдесятирічним хворим.

Він схвильований своєю роботою, розуміє: якщо не впіймає типа, який убив Емі та Джоні, то вилетить з відділку ще до кінця року. Його також непокоїть Девід… хоча Дейві – це не основна причина його хвилювання. Він так само, як і Фред Маршалл, фактично не може уявити, що Рибак міг би взяти їхню із Сарою дитину. Ні, він більше переживає за інших дітей Френч Лендінґа, можливо, дітей Централії та Ардена.

Він боїться, що не зможе впіймати цього сучого сина. Що він уб’є третю, четверту, одинадцяту, дванадцяту жертву.

Бог бачить, він просив допомоги. І отримав її… певною мірою. Є два державні поліцейські детективи, призначені на цю справу, і хлопець із ФБР із Медісона допомагає (на неофіційній основі, оскільки ФБР не бере офіційної участі в розслідуванні). Дейлу ця неофіційна допомога здається сюрреалістичною, однією з причин цього є дивний збіг їхніх імен: агент ФБР Джон П. Реддінґ, державні детективи Перрі Браун і Джеффрі Блек. Тож у його команді є Коричневий, Чорний і Червонястий. Сара їх називає «Кольоровий загін». Усі три дають чудово зрозуміти, що вони виконують непосильну роботу, а Дейл Ґілбертсон – цілковитий нуль.

Господи, але я думав, що Джек захоче мені допомагати, я зробив би його напарником, як в одному зі старих вестернів.

Так, справді. Напарником.

Коли Джек уперше приїхав до Френч Лендінґа чотири роки тому, офіцери одразу охрестили його Голлівудом. Дейл тоді ще зовсім не знав, що це за людина. До того часу, коли вони заарештували Торнберґа Кіндерлінґа – так, здавалося б, безневинного, маленького Торнберґа Кіндерлінґа, важко повірити, але це абсолютна правда. Тепер Дейл розуміє, що це кращий детектив від природи, якого Дейлу доводилося коли-небудь зустрічати.

Єдиний детектив від природи.

Саме так. Єдиний. А також вони розділили славу про спільне затримання (безумовно, через наполегливу вимогу новачка з Лос-Анджелеса), хоча це була робота Джека, саме він провернув авантюру. Він був схожий на літературного персонажа з відомого детектива, як Еркюль Пуаро, Еллері Квін. Хіба що не переймався дедуктивним методом, не постукував себе по скроні й не говорив про свої «маленькі сірі клітинки».

– Він уважно слухав, – бурмоче Дейл і підводиться, прямує до чорного входу, а тоді повертається за портфелем. Він поставить його на заднє сидіння своєї патрульної поліційної машини, перш ніж поллє квіткову клумбу. Йому не хочеться, щоб ці жахливі фотографії були в будинку довше, ніж у тому є потреба.

Він уважно слухає.

Так, наприклад, Джек уважно слухав Жанну Мессенґейл, барменку з бару. Дейл тоді ніяк не міг зрозуміти, чому той проводить так багато часу з маленькою хвойдою; у його голові навіть промайнула думка, що містер Лос-Анджелес Лляні Штани намагається затягти її в ліжко, щоб, повернувшись додому, розповідати всім своїм друзям на Родео-драйв про подорож до Вісконсину, про те, яке там надзвичайне повітря і які там ніжки – довгі й сильні. Але все було не зовсім так. Він її уважно слухав, і нарешті вона сказала йому те, що він хотів почути.

Так, справді, люди роблять безглузді речі, коли вип’ють, – сказала Жанна. – Зараз я покажу, як робить у нас тут один тип після декількох чарок. – Вона затисла кінчиками пальців ніздрі… вивернувши долоню назовні.

Джек і далі ледь посміхався, маленькими ковтками попиваючи содову: І щораз вивертає долоню? Отак? – Він передражнює жест.

Жанна посміхається, напівзакохана: Саме так, красунчику, ти швидко вчишся.

Джек: Іноді буває. Як звати того типа, люба?

Жанна: Кіндерлінґ. Торнберґ Кіндерлінґ. Вона похихикала. Але після однієї-двох чарок, після того, як починає затискати носа, просить, щоб його називали Торні.

Джек досі посміхається: А п’є він, люба, джин «Бомбей»? З кубиком льоду, додаючи трохи настоянки?

Посмішка Жанни почала зникати, тепер вона дивилася на нього як на чаклуна: Як ти дізнався?

Але це вже було не важливо, тепер усе стало на свої місця: він зібрав усі необхідні докази. Справу закрито, гру закінчено, застебніть ширінку.

Урешті-решт, Джек полетів назад до Лос-Анджелеса, узявши під варту Торнберґа Кіндерлінґа. Торнберґ Кіндерлінґ – неагресивний, в окулярах страховий агент фермерських господарств із Централії. Це людина, яка і мухи би не скривдила, за столом він нізащо б не сказав слово «лайно», не насмілився б попросити склянку води спекотного дня, але зміг убити двох проституток у Місті Ангелів. Він їх не душив; він зробив свою роботу ножем фірми «Бак», який зрештою привів Дейла до «Спортивного магазину Лепхема» – огидного маленького пункту продажу поруч із «Сенд Бар», найжахливішим пивним закладом у Централії. Завдяки тестам ДНК він уже міг притиснути Кіндерлінґа до стінки, але Джеку все ж таки було важливо дізнатись про місце походження знаряддя вбивства. Він зателефонував Дейлу, щоб особисто йому подякувати, і Дейл, який ніколи в житті не бував західніше від Денвера, був безглуздо зворушений таким знаком уваги. Джек повторював кілька разів під час слідства, що занадто багато доказів не буває, особливо коли йдеться про справжнього поганця, такого, як Торні Кіндерлінґ. Цей тип заявив про своє божевілля, проте Дейл, який щиро сподівався, що його викличуть для показу свідчень, був у захваті, коли суд присяжних відхилив таку заяву і його було засуджено до довічного ув’язнення.

Але що тому передувало? Що стало першопричиною цього? Уміння слухати. Ось і все. Він слухав барменшу, яка звикла, що чоловіки зазвичай витріщаються на її груди, а її слова в одне вухо впускають, а з іншого випускають. А кого Голлівуд Джек слухав до Жанни Мессенґейл? Здається, деяких повій зі стриптиз-бару «Сансет»… Можливо, краще сказати, усе їхнє кодло. (Як же їх можна назвати? – задумується Дейл, ідучи до гаража за шлангом. – Можливо, шиммі нічних метеликів? Стадо індичок-розпусниць.) Жодна з них не змогла впізнати Торнберґа Кіндерлінґа серед інших підозрюваних, оскільки Торнберґ, який був у Лос-Анджелесі, сильно відрізнявся від того, який подорожував сільськогосподарськими підприємствами в Кулі та Міннесоті. Лос-Анджелеський Торні носив перуку, лінзи замість окулярів і фальшиві вусики.

– Найграндіознішим було змінити колір шкіри на темніший, – казав Джек. – Зовсім трохи, але цього було досить, щоб бути схожим на місцевого.

– Був членом драматичного гуртка протягом усіх чотирьох років навчання в середній школі у Френч Лендінґу, – похмуро зауважив Дейл. – Я довідався, що в дитинстві цей виродок грав Дон-Жуана – хіба в таке можна повірити?

Багато підступних маленьких змін (здається, цього було забагато, щоб суд присяжних повірив у його божевілля), але Торні забув про одну особливу прикмету, яка його і виказала: полюбляв затискати кінчиками пальців ніздрі, вивернувши долоню назовні. Якійсь проститутці це запам’яталось, і вона згадала про цю звичку мигцем, так само, як і Жанна Мессенґейл, Джек одразу зрозумів, що вже чув таке. Тому що він уважно слухав.

Подзвонив мені, щоб подякувати за дослідження ножа і щоб знову розповісти мені про суд присяжних, думає Дейл, але другого разу він хотів ще дещо, і я знав, що саме. Я знав ще до того, щойно він розтулив рота.

Хоча Дейл і не такий геніальний детектив, як його друг із Золотого Штату, проте він помітив, що молодий чоловік несподівано зацікавився пейзажем західного Вісконсину. Джек закохався в Кулі Кантрі, Дейл міг закластися на чималеньку суму, що це була любов з першого погляду. Було важко не помітити захоплений вираз його обличчя, коли вони їхали з Френч Лендінґа до Централії, з Централії до Ардена, з Ардена до Міллера: подив, насолода, навіть, можна сказати, захват. Дейлу здавалося, що Джек схожий на людину, котра приїхала на місце, де ніколи не була раніше, а виявилося, що повернулася додому.

– Це просто неймовірно, – одного разу він сказав Дейлу. Вони обоє їхали на Дейловому старому патрульному поліційному автомобілі «Кепріс», який теж важко з будь-чим порівняти (у якому іноді, соромно сказати, навіть клаксон заїдає). – Ти хоч усвідомлюєш, Дейле, як тобі пощастило, що ти живеш тут? Це, мабуть, найкрасивіше місце у світі.

Дейл, котрий прожив у Кулі все своє життя, не заперечував.

Після закінчення їхньої останньої розмови з приводу Торнберґа Кіндерлінґа Джек нагадав Дейлу про те, як він колись попросив Дейла (чи то жартуючи, чи то серйозно) дати йому знати, якщо буде продаватись гарна невеличка місцина десь за містом у Дейлових краях. З Джекового трепету в голосі Дейл одразу зрозумів, що він не жартував.

– Тож ти переді мною в боргу, – бурмоче Дейл, тримаючи шланг. – Ти переді мною в боргу, виродку. – Звичайно ж, він неофіційно просив Джека допомогти йому в розслідуванні справи Рибака, але Джек відмовився… він просто злякався.

– Я у відставці, – сказав він безцеремонно. – Дейле, якщо ти не знаєш, що означає це слово, ми можемо зазирнути до словника разом.

Але це смішно, чи не так? Звичайно, що так. Як може людина, котрій не виповнилося тридцяти п’яти, бути у відставці? Особливо, якщо вона чудово виконує свою роботу?

– Хлопче, ти переді мною в боргу, – він повторив тепер, уже йдучи вздовж будинку, щоб закрутити кран.

Небо безхмарне, добре политий зелений газон – тут, на Герман-стрит, здається, жодної ознаки невезіння. Проте воно є, і ми навіть відчуваємо це. Дисонантний звук, неначе звук потоку летальних вольт, проходить через сталеві підпори вежі KDCU.

Але ми тут уже надто довго затрималися. Нам потрібно знову злетіти й рухатися далі, до своєї кінцевої мети цього раннього ранку. Ми ще не все знаємо, але ми знаємо три важливі речі: по-перше, що Френч Лендінґ – це місто у жахливій тривозі; по-друге – що кілька людей (перша – Джуді Маршалл, другий – Чарльз Бернсайд) розуміють на глибокому рівні, що хвороба міста зайшла набагато далі, ніж просто напад одного слабкого педофіла-вбивці; по-третє, що ми не зустріли нікого, хто зміг би свідомо оцінити силу невезіння, яке зараз повзе на тихе містечко поруч із річкою Тома і Гека. Кожна особа, котру ми зустрічали, по-своєму сліпа, як Генрі Лайден. Ця ж правда стосується і людей, з якими ми ще не зустрічалися: Шнобеля Сент-Піра, Венделла Ґріна, Кольорового загону.

Наші серця жадібно прагнуть героя. Поки що ми не можемо його знайти (адже зараз ХХІ століття, минули дні Д’Артаньяна і Джека Обрі, а настали часи Джорджа Буша і «Брудної сперми»), проте ми можемо знайти людину, яка колись давно була героєм. Тож давайте пошукаємо нашого давнього друга, що його ми якось зустрічали тисячу чи більше миль на схід звідси, на узбережжі спокійного Атлантичного океану. Минули роки, і вони певним чином змінили того хлопчика, він забув багато і провів чималу частину свого дорослого життя, переконуючи всіх, що хворий на амнезію. Але він єдина надія Френч Лендінґа, тож давайте візьмемося за крила й полетимо на схід, назад над лісами, полями і пагорбами.

Здебільшого ми бачимо милі безперервних сільськогосподарських угідь: безліч кукурудзяних полів, пишні луки, широкі жовті покоси люцерни. Брудні вузькі дороги ведуть до білих будиночків ферм і багатьох високих корівників, зерносховищ, циліндричних цементних блоків для силосу й довгого металевого піддашшя для устаткування. Чоловіки в джинсових піджаках ходять добре второваними стежками між будинками й корівниками. Ми можемо навіть відчути запах сонячного проміння. Це аромат, що поєднує запах масла, дріжджів, землі, зростання і гниття. Він підсилюється в міру того, як сонце сходить, а проміння сильнішає.

Під нами Шосе-93 перетинає Шосе-35 у центрі крихітної Централії. Порожня автостоянка позаду «Сенд Бар» чекає на прибуття гучної Грізної П’ятірки, які, зазвичай, по суботах проводять тут другу половину дня, вечори й ночі, насолоджуючись більярдом, гамбургерами й амброзією, створенню якої вони присвятили все своє дивакувате життя. «Кінґслендський Ель» – найкращий продукт пивоварної компанії «Кінґсленд» – найліпше пиво, яке гідно тримається серед виготовлених на спеціалізованій пивоварні чи в бельгійському монастирі. Шнобель Сент-Пір, Мишеня і К° кажуть, що це найкраще пиво у світі, то чому б нам сумніватися? Вони не лише знають набагато більше про пиво, ніж ми, – вони вклали в нього частинку свого натхнення, знань і вмінь, щоб зробити «Кінґслендський Ель» найкращим у броварній майстерності. Фактично, вони переїхали до Френч Лендінґа через бажання працювати саме на цій пивоварні, яку обрали після ретельних міркувань.

Хочеться спробувати «Кінґслендського Елю», але 7 : 30 ранку – це надто рано, щоб пити будь-що, крім фруктового соку, кави або молока (опріч Ванди Кіндерлінґ, що теж думає про пиво, навіть про «Кінґслендський Ель», як про дієтичну добавку до аристократичної горілки); а ми далі рушаємо на пошуки нашого давнього друга і наближаємося у міру можливості до героя, якого востаннє бачили хлопчиком на узбережжі Атлантичного океану. Ми не можемо марнувати жодної хвилини; скоро ми будемо на місці, тут і зараз. Милі летять під нами, а вздовж Шосе-93 поля звужуються, а пагорби піднімаються з обох боків.

Поспішаючи, ми маємо зрозуміти, що це за місце, де ми знаходимося.