Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 46 страниц)

– Припустімо… пізно вночі, або коли я залишалась сама протягом тривалого часу, хтось шепотів мені. Нічого конкретного, просто шепотіння з іншого боку товстелезної стіни. Це був голос дівчинки мого віку. Якщо я тоді засинала, то мені завжди снився сон про те місце, де ця дівчинка живе. Я назвала це місце «Потойбіччя». То був світ, схожий на Округ Кулі, лише світліший, чистіший і магічніший. У Потойбіччі люди їздили на каретах і жили у величезних білих наметах. Там були люди, котрі вміли літати.

– Так і є, – каже Джек. Фред переводить погляд зі своєї дружини на нього з болісною невпевненістю. – Це звучить, як божевілля, але це правда.

– До того часу, як у Френч Лендінґу почали відбуватись страшні речі, я вже майже забула про Потойбіччя. Я думала про це, ще коли була дванадцяти-чи тринадцятирічною дівчинкою. Але що ближче підходили жахіття до Френч Лендінґа, до Фреда, до мене і Тая, то страшнішими ставали мої сни, здавалось, я дедалі менше і менше перебувала в реальному житті. Я писала слова, навіть не усвідомлюючи цього, говорила божевільні речі, була не при собі. Я не розуміла, що дівчинка з Потойбіччя намагається мені щось сказати. Дівчинка знову шепотіла мені з іншого боку стіни, але тепер вона вже виросла і була перелякана до смерті.

– Чому ви вирішили, що я зможу допомогти?

– Я це відчула, коли ви арештували Кіндерлінґа, коли ваше фото було в газеті. Перше, що я подумала, коли його побачила: «Він знає про Потойбіччя». Я не замислювалася над тим, як я це зрозуміла, я просто знала – і квит. Тоді, коли Тай зник, а я втратила розум і прокинулася тут, я подумала, що якби ви побачили цих людей, то помітили б, що відділення «Г» не надто сильно відрізняється від Потойбіччя, тоді я згадала про ваше фото в газеті. Відтак я й зрозуміла, як подорожувати. Сьогодні весь ранок я подумки подорожувала Потойбіччям. Я його бачила, торкалась його. Вдихала його неймовірне повітря. Ви знали, містере Сойєр, що в них є велетенські кролики, схожі на кенгуру? Побачивши їх, неможливо не засміятися.

На обличчі Джека з’являється широка усмішка, він нахиляється, щоб поцілувати їй руку, точно так, як це робив її чоловік.

Вона лагідно забирає свою руку з його рук:

– Коли Фред сказав, що зустрів вас і що ви допомагаєте поліції, я знала, що ви тут не просто так.

Ця жінка вражає Джека. У найгірший момент свого життя, коли її син зник, а розум на межі руйнування, вона застосувала всі сили, щоб зібратися з думками і, по суті, створити диво. Вона знайшла в собі можливість подорожувати. Із зачиненого приміщення вона перенеслася у світ, який відомий лише дитячим мріям. Такий неймовірний крок могла зробити лише надзвичайно відважна жінка, тож її чоловік мав рацію.

– Колись ви щось зробили, чи не так? – запитує його Джуді. – Ви були там, у Потойбіччі, і зробили щось – щось надзвичайне. Вам навіть не треба нічого казати, я і так бачу це всередині вас; це ясно як Божий день. Але скажіть так, щоб я це почула, тож скажіть це, скажіть «так».

– Так.

– Зробили що? – запитує Фред. – У цій вигаданій країні? Чому ви кажете «так»?

– Зачекайте, – каже йому Джек. – Я пізніше вам дещо покажу. – І знову повертається до неймовірної жінки, що сидить перед ним.

Джуді Маршалл, котра світиться осягненням, сміливістю і довірою, хоча для нього й заборонений плід, але, здається, вона єдина жінка в цьому чи в будь-якому іншому світі, котру він може кохати все своє життя.

– Ви так само, як і я, – каже вона. – Ви забули про той світ. Ви покинули його і стали полісменом, детективом. Фактично ви стали найкращим детективом усіх часів. Ви знаєте чому?

– Думаю, тому що мені подобалося виконувати свою роботу.

– Що саме вам подобалося?

– Допомагати суспільству. Захищати невинних людей. Запроторювати до в’язниці поганих типів. Це була цікава робота.

– І ви думали, що вона завжди буде цікавою, тому що там потрібно завжди вирішувати нові проблеми, а для відповіді – завжди нові запитання.

Вона вцілила влучно, озвучивши те, про що він раніше не думав.

– Ви були чудовим детективом, тому що, хоча ви цього й не знали, від вас вимагалося знайти щось суттєве…

Я копісмен, пригадує Джек. Його власний дитячий голос говорив до нього з-за товстелезної стіни.

– Ви мали дещо знайти заради самого себе.

– Так, – каже Джек. – Її слова доходять до глибини його душі, а на очі навертаються сльози. – Я завжди намагався знайти те, що було загублено. Я витратив майже все своє життя на пошуки таємного пояснення.

У пам’яті яскраво, неначе у фільмі, він переглядає епізод, де бачить великий намет, білу кімнату, у якій помирає красива немічна королева, і серед прислуги – маленька дівчинка, на два чи три роки молодша від нього самого, дванадцятирічного хлопчика.

– Ви називали це «Потойбіччя»?

– Я називав це «Території». – Він промовляє це вголос, він неначе нарешті відчинив скриню і тепер може поділитися скарбами.

– Теж гарно. Фред не може цього зрозуміти, але коли я була у своїй ранковій подорожі, я відчувала, що мій син десь у Потойбіччі – на ваших Територіях. Десь захований, подалі від людського ока. У смертельній небезпеці, але досі живий і неушкоджений. У камері. Спить на підлозі. Але живий. Неушкоджений. Думаєте, таке може бути, містере Сойєр?

– Одну секундочку, – каже Фред. – Я знаю, що ти це відчуваєш, я хочу повірити в це також, але ми зараз говоримо про реальний світ.

– Думаю, реальних світів є багато, – каже Джек. – І так, я вірю, що Тайлер десь у Потойбіччі.

– Ви можете його врятувати? Ви можете його повернути, містере Сойєр?

– Ви ж самі казали, місіс Маршалл, – каже Джек – що я тут не просто так.

– Сойєре, я сподіваюсь, те, що ви мені хочете показати, пояснить мені більше, ніж ви тут обоє, – каже Фред. – Нам час закінчувати. Йде наглядач.

Від’їжджаючи з автостоянки лікарні, Фред Маршалл кидає погляд на портфель, що лежить у Джека на колінах, але нічого не каже. Він їде мовчки, аж доки вони не виїжджають на Шосе-93, а тоді мовить:

– Я дуже радий, що ви поїхали зі мною.

– Дякую, – каже Джек, – я теж.

– Я нічого не зрозумів із почутого, але мені б хотілося знати вашу думку з приводу всього цього. Думаєте, все пройшло добре?

– Думаю, що краще просто бути не могло. Ваша дружина… Я навіть не знаю, як її описати. Мені бракує словникового запасу, щоб описати, яка вона чудова.

Фред киває та кидає погляд на Джека.

– Тож ви, сподіваюсь, не думаєте, що вона збожеволіла.

– Якщо це божевілля, то я з радістю був би божевільним разом із нею.

Дві смуги гальково-асфальтного шосе, що простягаються перед ними, піднімаються крутим схилом, а на вершині, здається, сягають безкрайнього, безмежного синього неба.

Ще один сторожкий погляд Фреда.

– То ви кажете, що бачили те, що вона називає Потойбіччям?

– Так, хай як важко було в це повірити.

– Ви можете навіть заприсягтись могилою матері?

– Присягаюсь могилою матері.

– Ви були там? Це був не сон, ви справді там були?

– Улітку, коли мені було дванадцять.

– Я зміг би туди піти?

– Напевно, ні, – каже Джек.

Це неправда, оскільки Фред міг би потрапити на Території, якби Джек узяв його із собою, але Джек хоче зачинити ці двері якомога щільніше. Він може собі уявити Джуді в іншому світі, а Фред – це зовсім інша річ. Джуді вже більше ніж заслужила на подорож на Території, тоді як Фред досі не може повірити в їхнє існування. Джуді почуватиметься там як удома, а її чоловік вчепиться, як реп’ях, і доведеться там панькатися з ним, як із Річардом Слоутом.

– Шкода, – каже Фред. – Якщо не заперечуєте, я б хотів знову зупинитися на вершині.

– Було б дуже добре, – каже Джек.

Фред доїжджає до найвищої точки пагорба, перетинає шосе і зупиняється на узбіччі, встеленому гравієм, з іншого боку дороги.

Замість того щоб вийти з авто, він показує на портфель на Джекових колінах:

– Там те, що ви хочете мені показати?

– Так, – каже Джек. – Я збирався показати вам це раніше, але після того, як ми зупинилися тут уперше, я хотів зачекати, що скаже Джуді. І я радий, що так вчинив. Тепер вам буде все набагато зрозуміліше, Те, що ви чули, пояснює щонайменше половину того, як я це знайшов.

Джек натискає кнопку, розкриває портфель, з-під блідої шкіряної підкладки витягує кепку з написом «Брюерс», яку він знайшов сьогодні вранці.

– О Боже, – налякано каже Фред, – Це… це?.. – Він дивиться всередину і видихає, побачивши ім’я сина.

Він різко переводить погляд на Джека.

– Це Тайлерова. Святі Небеса, це Тайлерова! О Боженьку! – Він притискає кепку до грудей і двічі глибоко вдихає, досі дивлячись на Джека. – Де ви це знайшли? Як давно?

– Я знайшов її на дорозі сьогодні вранці, – каже Джек. – У тому місці, яке ваша дружина називає Потойбіччям.

З довгим стогоном Фред Маршалл відчиняє двері й вискакує з авто. Джек наздоганяє його вже на краю оглядового майданчика, де він стоїть, тримаючи притиснену до грудей кепку, дивлячись на синьо-зелені пагорби за довгими сільськогосподарськими полями, що схожі на строкату ковдру. Він повертає голову, щоб поглянути на Джека.

– Думаєте, він досі живий?

– Я думаю, він живий.

– У тому світі? – Фред показує на пагорби. Сльози ллються з його очей, голос м’якшає: – У світі, який, як казала Джуді, розташований десь там.

– У тому світі.

– Тоді підіть туди і знайдіть його! – кричить Фред. Його обличчя сяє від сліз, він показує на горизонт бейсбольною кепкою. – Підіть туди і поверніть його, чорт забирай! Якщо я не можу, то це маєте зробити ви.

Він ступає на крок уперед, неначе замахується кулаком, а тоді обома руками обіймає Джека Сойєра і схлипує.

Коли плечі Фреда перестають здригатись і він лише важко дихає, Джек каже:

– Я зроблю все, що в моїх силах.

– Я знаю. – Він відступається та витирає обличчя. – Вибачте, що так накричав на вас. Я знаю, що ви хочете нам допомогти.

Вони обоє повертаються до автомобіля. Далеко на заході видніються незрозумілі, розпливчасті, димні плями, неначе блідо-сіра запона накрила другий берег річки.

– Що то? – запитує Джек. – Дощ?

– Ні, туман, – каже Фред. – Надходить із Міссісіпі.

Частина третя
Нічний берег Плутона
15

До вечора температура знижується на п’ятнадцять градусів, мов сумний холод огортає незначну частину Кулі Кантрі. Грози немає, але небо набуває фіолетового відтінку, від річки здіймається туман і оповиває похилий схил Чейз-стрит, спершу облягає ринви, а тоді й будівлі. Він не ховає їх повністю, як це іноді буває взимку та навесні, але робить усе навколо розпливчастим: забирає кольори і пом’якшує форми. У тумані знайоме здається чужим. І запах, задавнений запах чайок, проникаючи глибоко до рецепторів нюху, будить задню частину мозку, що найбільше має здатність вірити в монстрів і породжує страх у серці.

На Самне-стрит Деббі Андерсон досі працює диспетчером. Арнольда Грабовського, Навіженого Угорця, відправили додому без значка, фактично відсторонили, і він відчуває, що варто поставити дружині кілька резонних запитань (відповіді на них він наперед знає, і від цього йому ще дужче щемить серце). Деббі, насупившись своїм зморшкуватим обличчям, стоїть біля вікна із чашкою кави в руці.

– Мені це не подобається, – каже вона Боббі Дюлаку, який похмуро пише звіти. – Це нагадує мені фільми кіностудії «Хаммер», які я бачила по телевізору, ще коли навчалась у старших класах середньої школи.

– Фільми кіностудії «Хаммер»? – каже Боббі, здійнявши погляд.

– Фільми жахів, – каже вона, вдивляючись у густий туман. – Багато з них розповідали про Дракулу. Також про Джека-Різника.

– Я не хочу нічого чути про Джека-Різника, – каже Боббі. – Вибач, Дебстер. – І пише далі.

На автостоянці біля «7-11» містер Раян Патель стоїть поруч із телефоном (який досі огороджений хрест-навхрест жовтою поліційною стрічкою, і, коли ним знову можна буде користуватися, містер Патель не може сказати). Він дивиться в бік центру міста, яке неначе постає з величезної миски сметани. Будинки на Чейз-стрит потонули в цій мисці. У найнижчій точці Чейз видно лише верхівки двоповерхових будівель.

– Якщо він там, – містер Патель м’яко каже сам до себе, – то сьогодні вночі він робитиме, що захоче.

Сплітає руки на грудях і здригається.

Дейл Ґілбертсон, як не дивно, удома. Він планує повечеряти разом із дружиною і своїм хлопчиком, навіть якщо це призведе до кінця світу. Виходячи зі свого кабінету (у якому провів двадцять хвилин, розмовляючи з офіцером поліції штату Вісконсин Джеффом Блеком, і у розмові йому довелось виявити неабияку стриманість, щоб не кричати), бачить свою дружину, котра стоїть і дивиться у вікно. Її постава майже така сама, як поза Деббі Андерсон, але вона тримає в руці склянку вина, а не чашку кави. Обличчя таке ж зморщене, трохи насуплене.

– Річковий туман, – похмуро каже Сара. – Пелена. Якщо він там…

Дейл тицяє в неї пальцем.

– Не кажи цього. Навіть не думай про це.

Але він знає, що вони обоє не можуть про це не думати. Вулиці Френч Лендінґа – оповиті туманом вулиці Френч Лендінґа – зараз спустошаться: ніхто не ходитиме магазинами, ніхто не прогулюватиметься тротуарами, нікого не буде в парках. Тим більше дітей. Батьки триматимуть їх удома. Навіть на Нейлгауз-роу, де ідеальне виконання батьківських обов’язків швидше виключення із правила, батьки не випустять із дому дітей.

– Я не казатиму цього, – погоджується вона, – але це найбільше, що я можу зробити.

– Що на вечерю?

– А якщо курячий пиріг?

Зазвичай спекотного липневого дня така ідея йому б не сподобалась, але як для сьогоднішнього туманного вечора звучить зовсім непогано.

Він підходить і стає позад неї, міцно обіймає та каже:

– Чудово. Що швидше, то краще.

Вона повертається з розчарованим виразом обличчя.

– Ти збираєшся повернутися?

– У цьому немає необхідності, тепер там керують Браун і Блек…

– Ці мерзотники, – каже вона. – Вони мені ніколи не подобались.

Дейл посміхається. Він знає, Сара, у дівоцтві Асбері, ніколи не переймалась тим, як він заробляє на життя, тож така її шалена вірність неймовірно зворушує його. До того ж сьогоднішній вечір для нього – це життєво важлива необхідність. Це найневдаліший день його кар’єри в правоохоронних органах, який закінчився відстороненням від роботи Арнольда Грабовського. Дейл знає: Арні вірить, що невдовзі повернеться на службу. І швидше за все так і буде, чорт забирай. Враховуючи те, як складаються обставини, Дейлу знадобляться навіть такі бездарні екземпляри, як Навіжений Угорець.

– Хоча повертатися мені й не обов’язково, проте…

– У тебе передчуття.

– Так.

– Хороші чи погані? – Вона поважає інтуїцію чоловіка, і свідченням цього є намагання Дейла залучити до справи Джека Сойєра, адже він зараз живе неподалік, і тепер, щоб зателефонувати йому, достатньо набрати семизначний номер замість одинадцятизначного. А сьогодні, їй здається, такий дзвінок буде цілком доречний.

– І хороші, і погані, – каже Дейл, нічого не пояснюючи їй і не даючи змоги ставити подальші запитання. – Де Дейв?

– На кухні за столом зі своїми улюбленими кольоровими олівцями.

Шестирічний Девід Ґілбертсон страшенно захоплюється «Крайолас». Відтоді як у школі закінчилися заняття, він вималював уже дві коробки олівців. Дейл і Сара надзвичайно сподіваються і навіть говорять це одне одному в ліжку перед сном, що в них, вірогідно, росте справжній художник. Ще один Норман Роквелл, якось сказала Сара. Дейл, котрий допомагав Джеку Сойєру розвішувати чудові та дивовижні картини, сподівався, що і його хлопчик стане художником. Він покладає великі надії на сина, про які боїться говорити навіть у подружньому ліжку за вимкненого світла.

Зі склянкою вина в руці Дейл виходить на кухню.

– Що ти малюєш, Дейве? Що…

Він зупиняється. Олівці залишені. Як і картина, на якій, мабуть, іще не домальовано чи то НЛО, чи то круглого журнального столика.

Двері чорного входу відчинені. Вдивляючись у білу пелену, що приховує гойдалку і Девідів гімнастичний снаряд «Джунглі», Дейл відчуває жахливий страх, що перехоплює горло і душить його. Тієї миті він знову відчуває запах Ірми Френо, жахливий запах сирого тухлого м’яса. Відчуття, що його сім’я живе в захищеному магічному колі – це може статися із будь-ким, але ніколи, ніколи не станеться з нами, – тепер зникло. На зміну йому приходить абсолютна впевненість: Девід зник. Рибак виманив його з дому і забрав у туман. Дейл бачить вищир на обличчі Рибака. Він бачить руку в рукавичці – у жовтій рукавичці, – якою той затуляє рот його сину, а не вирячені перелякані очі його дитини.

Не просто в туман, а взагалі з відомого світу.

Девід.

Він біжить через кухню. Його ноги підкошуються. Дейл ставить бокал із вином на олівець на столі, ніжка зісковзує, а він навіть не помічає, що вино проливається і, мов кров із вени, заливає незавершений малюнок Девіда. Він виходить у двері й намагається крикнути, але його голос неспроможний навіть на зітхання:

– Девід?.. Дейв?

За мить, яка, здається, триває вічність, він не чує відповіді. Але зненацька до нього доноситься тихе тупотіння ніг по вологій траві. Сині джинси і червона смугаста сорочка регбі показуються з густого туману. Ще мить – і він бачить усміхнене обличчя свого любого сина і копицю золотавого волосся.

– Тату! Татку! Я гойдався на гойдалці в тумані! Я був, немов у хмарі!

Дейл хапає його. І йому дуже кортить зробити сину боляче, вліпити ляпаса за те, що налякав батька. Але порив минає так само швидко, як і з’являється. Натомість Дейл цілує Девіда.

– Я знаю, – каже він, – це, мабуть, весело, але час іти в хату.

– Чому, татку?

– Тому що іноді маленькі хлопчики губляться в тумані, – каже він, вдивляючись у затуманений двір.

Йому видно столик, а точніше, його тінь; він би ніколи не здогадався, якби раніше не бачив його тисячу разів. Знову цілує сина.

– Іноді маленькі хлопчики губляться, – повторює він.

Тепер можна провідати наших друзів, як давніх, так і нових. Джек і Фред Маршалл повернулися з Ардена (жоден із них не запропонував зупинитися в «Ґерті Кітчен» у Централії, коли проїжджали мимо), і обоє зараз перебувають у своїх тим чи іншим чином порожніх будинках. Дорогою назад до Френч Лендінґа Фред, щоб зберегти душевну рівновагу, ні на мить не випускав бейсбольну кепку сина. Він і зараз дивиться по телевізору новини та їсть розігріту в мікрохвильовці вечерю в надто порожній вітальні, тримаючи її в руках.

Звичайно ж, головна тема новин сьогоднішнього вечора – Ірма Френо. Фред береться за пульт, щойно вони після кількох відзнятих тремтячою рукою кадрів про «Смачно в Еда» демонструють репортаж із трейлерного парку «Холідей». Оператор наводить фокус на котрийсь із пошарпаних вагончиків, на запилюженому ґанку якого ростуть кілька чудових квіток на трьох дошках, покладених на два цементні блоки.

– Тут, на околиці Френч Лендінґа, знайшла місце скорботи вбита горем мати Ірми Френо, – говорить кореспондент з місця подій. – Можна собі тільки уявити, що сьогодні відчуває ця мати-одиначка.

Репортер, хоча й приємніший, ніж Венделл Ґрін, проте так само нагнітає атмосферу нездорового ажіотажу.

Фред натискає на пульті кнопку «ВИМКНУТИ» і бурчить:

– Чому б вам не дати бідолашній жінці спокій? – Він дивиться на порізану яловичину на тарілці, але апетиту немає.

Він повільно бере кепку Тайлера і кладе собі на голову. Вона не підходить, і Фред миттю вирішує попустити пластиковий регулятор ззаду. Але від цієї ідеї йому стає моторошно. Невже він боїться, що це вб’є сина? Лише від звичайної перестановки фіксатора? Ця думка вражає його безглуздістю. Він міркує, якщо так піде і далі, то він скоро так само збожеволіє, як його дружина… або Сойєр. Довіряти Сойєру – таке ж божевілля, як думати, що перестановка фіксатора в кепці може вбити сина… проте він у все це вірить. Бере виделку і знову їсть, кепка Тая з написом «Брюерс» – у нього на голові, мов шапочка Спанкі в давньому короткометражному фільмі «Пострілята».

Шнобель Сент-Пір сидить на своєму дивані в самих трусах із розгорненою книжкою на колінах (до речі, це лірична збірка Вільяма Блейка), але він її не читає. Ведмедиця спить в іншій кімнаті, а він бореться з бажанням зганяти в «Сенд Бар», купити кранк і повернутися до того, чого навіть не торкався протягом п’яти років. З того часу, як померла Емі, він бореться із цим бажанням кожнісінького дня і останнім часом виграє в цій боротьбі, лише нагадуючи собі, що, як буде під дією диявольської отрути, не зможе знайти Рибака й покарати його, як той на те заслуговує,.

Генрі Лайден у студії з парою величезних навушників «Акай» на голові, слухаючи Воррена Вача, Джона Банча і Філа Фленіґана, пливе з ними в одному човні під їхню пісню «Пам’ятаю квітень». Він відчуває запах туману навіть через стіни, йому цей запах нагадує сморід у «Смачно в Еда». Іншими словами, огидний запах смерті. Генрі цікаво, як Джек з’їздив до відділення «Г» лютеранської лікарні округу Френч. І він думає про свою дружину, яка останнім часом (а саме після вечірки в Макстона, хоча він це ще не зовсім усвідомлює) здається ближчою ніж будь-коли. Йому неспокійно.

Так, справді, ми перевірили всіх друзів, але принаймні один, здається, випав з поля зору. Чарльза Бернсайда немає ні в кімнаті для відпочинку притулку Макстона, де зараз у старому кольоровому телевізорі, прикрученому до стіни, демонструється серіал «Сімейні зв’язки», ні в їдальні, у якій іще можна перекусити, ні в його власній кімнаті, у якій зараз хоча й застелені чисті простирадла, та повітря все одно насичене запахом задавненого лайна. Як щодо ванної кімнати? Немає. Торвальд Торвальдсон зайшов, щоб попісяти й помити руки, але більше тут нікого немає. Одна дивина: в одній із кабінок – перевернений мохнатий капець. Він має яскраві чорно-жовті смуги, тому схожий на труп величезного мертвого джмеля. І ще – це кабінка друга ліворуч. Улюблена кабінка Берні.

Чи варто нам його шукати? Мабуть, що варто. Мабуть, нам буде нелегко усвідомлювати, що ми не знаємо, де цей негідник. Давайте ковзнемо крізь туман, а тоді тихо, мов сон, спустимось на Чейз-стрит. Тут є готель «Нельсон», перший поверх якого занурився в річковий туман. Коричнево-жовта лінія позначає рівень колишньої повені, але зараз у тьмяному світлі це лише натяк на мітку. З одного боку – зачинений магазин вісконсинського взуття, з іншого – таверна «Лаккі», у якій наразі клишонога літня жінка (звати її Берта ван Дузен) нахиляється й кладе руки на великі коліна. Її знудило, і вона блює в стічну канаву, оскільки перебрала світлого кінґслендського пива. Берта видає звуки, схожі на скрегіт механічної коробки передач. У дверях готелю «Нельсон» на неї чекає старенький дворняжка. Коли жінка повернеться, собачка нишком підкрадеться і з’їсть напівперетравлені сосиски, що плавають у пиві.

З таверни лунає втомлений дзвінкий голос покійного Діка Керлесса. Він співає про «Ліси Гейнесвілля», у пісні йдеться про надгробки через кожну милю.

Собака байдуже гарчить, коли ми проходимо повз нього і прослизаємо у вестибюль «Нельсона». Тут поточені міллю голови вовка, ведмедя, лося і з одним скляним оком наполовину лисиця й бізон дивляться на порожні дивани, вільні крісла, ліфт, що не працює приблизно з 1994 року, стійку адміністратора. (Тепер в офісі адміністратор Морті Файн, закинувши ноги на порожню шафу картотеки, читає «Піпл» і колупається в носі.) У вестибюлі готелю «Нельсон» завжди вчувається запах річки, який стійко просочився крізь усе навкруг, але сьогодні ввечері він сильніший, ніж зазвичай. Це запах примушує нас думати про погані речі, втрачені вклади, фальшиві чеки, погіршення стану здоров’я, вкрадені канцелярські товари, невиплачені аліменти, пустопорожні обіцянки, рак шкіри, втрачені амбіції, забуті коробки від пробників дешевих товарів, змерклі надії, змертвілу шкіру та плоскостопість. Сюди приходять тільки тоді, коли бували раніше, інші варіанти практично виключені. Це місце, у якому чоловіки, що залишили свої родини ще двадцять років тому, лежать на вузьких ліжках та заплямованих сечею матрацах, кашляють і курять цигарки. Старий брудний бар (у якому старий брудний Гувер Далрімпл раніше був постійним відвідувачем і влаштовував погроми кожної п’ятниці та неділі) зачинили на початку червня, після того як міська рада одностайно за це проголосувала. Причиною цього стало те, що Дейл Ґілбертсон приголомшив місцеву політичну еліту, показавши їм відео (відзняте офіцером відділку поліції Френч Лендінґа Томом Лундом, честь йому і шана), на якому три стриптизерки, котрі назвалися «Тріо анального університету», показували номер з огірками на малесенькій сцені. Але мешканцям «Нельсона» достатньо лишень завітати в сусідні двері, щоб купити пива, – усе напохваті.

У «Нельсоні» запроваджено потижневу оплату. До номеру можна взяти електроплитку, але тільки з дозволу і тільки після перевірки дроту. Якщо хтось помирає в «Нельсоні», то, цілком можливо, останнє, що він чує, – це рипучі звуки над головою, які є результатом того, що такий же безпорадний старий невдаха мастурбує у своєму ліжку.

Давайте піднімемось на другий поверх повз старий пожежний шланг у скляному ящику. Повернемо праворуч на сходову клітку (обіч таксофон, на якому жовтою фарбою написано «НЕ ПРАЦЮЄ») і продовжимо підніматися. Коли ми досягаємо третього поверху, запах річкового туману доповнює запах бульйону, який хтось розігріває в себе на плитці (дріт якої було перевірено у чинному порядку одним із менеджерів – або Морті Файном або Джоржем Смітом), запах поширюється з № 307. Якщо ми проникнемо крізь замкову шпарину (тут ніколи не було і не буде електронних замків для карток), то опинимося в товаристві сімдесятирічного лисіючого худорлявого і дотепного Ендрю Рейлсбека. Раніше він продавав пилососи в «Електолюксі» і побутову техніку в магазині «Сильванія», але ті дні вже давно проминули. Зараз у нього золотий вік.

Нам одразу ж може спасти на думку, що це кандидат для притулку Макстона, але Енді Рейлсбек знає це місце і схожі місця. Це не для нього, спасибі. Він достатньо дружелюбний, але йому зовсім не хочеться, щоб указували, коли лягати спати, коли прокидатися і коли можна зробити ковток віскі «Ерлі Таймс». У нього є друзі в притулку Макстона, він часто їх відвідує, тож час від часу зустрічається поглядом із блискучими, порожніми, хижими очима Живчика. У нього неодноразово виникала думка, що містер Макстон, здається, з радістю перетворив би тіла своїх підопічних на мило, якби знав, що зможе заробити на цьому гроші.

Ні, для Енді Рейлсбека третій поверх готелю «Нельсон» – це те що треба. У нього є своя плитка, у нього є пляшка самогону, у нього є чотири колоди «Байсікл», і він розкладає пасьянс тими вечорами, коли в нього безсоння.

Сьогодні ввечері містер Рейлсбек зробив три чашки супу «Ліптон», оскільки хоче запросити Ірвіна Тронберрі, щоб повечеряти й побазікати. Можливо, потім вони завітають у сусідні двері «Лаккі» і візьмуть пива. Він дивиться на суп і бачить, що той повільно кипить, відтак він вдихає аромат пари і киває. Також у нього є крекери, які добре поєднуються із супом. Він залишає кімнату, щоб піднятися сходами і постукати у двері Ірві, але те, що він бачить у коридорі, змушує його заклякнути на місці.

Літній чоловік у бахматому синьому халаті тікає з підозрілою швидкістю. З-під поли халата видніються білі, як живіт коропа, пописані вузлуватими венами ноги незнайомця. На лівій нозі – пухнастий чорно-жовтий капець. Права нога в нього боса. Хоча наш новий друг не може сказати точно, оскільки перед ним лише спина, але йому здається, що він не схожий ні на кого зі знайомих Енді.

Крім того, проходячи вздовж головним коридором третього поверху, він швидко і сильно смикає за кожну ручку. Як тюремний наглядач. Або злодій. Клятий злодій.

Видно, що це чоловік похилого віку, старший за Енді, зодягнений так, начебто має лягати в ліжко, але Енді на те не зважає, він цілковито впевнений, що це крадій. Навіть боса нога не доводить, що тип мав би бути в приміщенні, а не прийти з вулиці. Енді розтуляє рота, щоб крикнути щось на кшталт: Я можу вам допомогти? або Ви шукаєте щось?, а тоді передумує. У нього з’являються певні передчуття з приводу цього типа і пов’язані вони з тим, як незнайомець несеться коридором і смикає кожну ручку, та й не тільки. Це передчуття небезпеки і темряви. Халат дивака має кишені, Енді бачить це, в одній з них може бути захована зброя. Злодії не завжди озброєні, але…

Стариган завертає за ріг і зникає. Енді замислено стоїть там, де й стояв. Якби в нього в номері був телефон, він, мабуть, подзвонив би вниз і попередив Морті Файна, але в нього немає апарата. То що ж робити?

Після нетривалих внутрішніх дебатів він прямує коридором і заглядає за ріг. Тут немає виходу, лише троє дверей номерів: № 312, № 313 і наприкінці № 314, єдиний не порожній номер у тупику. Чоловік із № 314 проживає тут з весни, але все, що Енді про нього знає, це як його звати: Джордж Поттер. Енді запитував про Поттера обох, і Ірві, і Гувера Далрімпла, але Гувер нічого не знає про нього, Ірві теж.

– Ти маєш знати, – заперечив Енді. Ця розмова відбувалась десь наприкінці травня – на початку червня, приблизно в той час, коли зачинився бар на першому поверсі. – Я бачив вас у «Лаккі», коли ви разом пили пиво.

Ірві з притаманним йому цинізмом звів одну кудлату брову.

– Ти бачив, як я пив із ним пиво? Та хто ти такий? – дратівливо запитав він. – Моя клята дружина?

– Я просто кажу. Коли п’єш пиво з людиною, то про щось говориш…

– Зазвичай, можливо. Але не з ним. Я сів, замовив келих пива і насолоджувався власними думками. Я спитав: «Що думаєте про “Брюерс” цього року?» І він відповів: «Вони відстій, як і минулого. Я слухаю “Кабс” по своєму рах-діо…»

– Це він так сказав «Рах-діо»?

– А хто, я? Ти коли-небудь чув, щоб я казав «рах-діо»? Я кажу «радіо», як і всі нормальні люди. Ти слухаєш чи ні?

– Не схоже, ніби тут є що слухати.

– Твоя правда, друже: «Я слухаю “Кабс” по своєму “рах-діо”, і для мене цього досить. Коли я був дитиною, ми з батьком завжди їздили до Ріґлі». Тож я дізнався, що він із Чикаґо, і більше нічого.

Спершу Енді подумав, що клятий злодій, котрого він випадково побачив у коридорі третього поверху, це і був Поттер, але містер Джордж Відлюдник Поттер високий, як тополя, і має близько шести футів чотирьох дюймів зросту та гарне, хоча і трохи сиве волосся. Містер Один Капець – нижчий. Згорблений, як жаба. (Отруйна жаба, одразу ж з’являється в голові Енді.)

Він там, – думає Енді. – Клятий злодій у номері Поттера, можливо, порпається в шухлядах, шукаючи невеличкий таємний запас. П’ятдесят чи шістдесят доларів, скручених і загорнутих у шкарпетку, як я це зазвичай роблю. Або краде радіо Поттера. Його кляте «Рах-діо».