Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 46 страниц)

Звичайно, що він пам’ятає її, хоча скам’яніле обличчя лише віддалено нагадує ту непристойну дівчину на ім’я Дудлс Зенґер, котра подавала напої в готелі «Нельсон» близько десяти років тому. Венделл вважає, що її, швидше за все, звільнили за те, що вона надто багато пила на роботі, але Бог його знає, за що її звільнили. Тоді Венделл залишав багато грошей у барі готелю «Нельсон». Він намагається пригадати, чи не стрибав у гречку до Дудлс.

Про всяк випадок він каже:

– О, це так, і хіба можна забути таку вродливу тендітну дівчину, як ви?

Хлопцям це гидко слухати. Дудлс штовхає ліктем під ребра Тутса Біллінґера, даруючи Венделлу легку усмішку, і каже:

– Ну, дякую, дуже мило з вашого боку, сер. – Так, точно, він трахав її.

Це був ідеальний момент, щоб відіслати цих недоумків назад до їхніх робочих нір, але на Венделла надходить натхнення.

– А чи не могли б такі чудові люди допомогти джентельмену з преси і заробити при цьому п’ятдесят баксів?

– П’ятдесят кожному чи всім разом? – запитує Тедді Ранкельман.

– Давайте всім разом, – каже Венделл.

Дудлс нахиляється вперед і каже:

– Двадцять кожному, згоден, розумнику? І ми погодимось зробити те, що ти хочеш.

– О, ви краєте моє серце, – каже Венделл.

Витягує гаманець і бере чотири двадцятки, залишаючи собі лише десятку і ще три долари на цілий день. Вони беруть гроші й одразу ж ховають.

– А тепер що я від вас хочу, – каже Венделл, нахилившись до вікна і чотирьох зацікавлених постатей у кабіні.

12

Через кілька хвилин, похитуючись, пікап доїжджає до кінця лісосмуги, де асфальт переходить у зарості бур’янів і високу траву. За кілька ярдів, обіпершись на підставки, вишикувались у ряд залишені мотоцикли Грізної П’ятірки. Венделл, котрий сів на місце Фредді Сакнессама, виходить і ступає кілька кроків уперед, сподіваючись, що жоден зі смердючих ароматів сухого поту, немитого тіла й несвіжого пива, якими тхнуло від його попутників, не залишився на його одязі. Він чує, як позаду Фредді зістрибує з вантажної платформи, а інші вилазять із салону й галасують удвічі більше, ніж потрібно. Венделлу видно лише безбарвні трухляві стіни «Смачно в Еда», що височіють серед густого мережива дикої моркви й тигрових лілій. До них доносяться тихі голоси, один з них належить Шнобелю Сент-Піру. Венделл швидко перевіряє свій «Нікон», знімає накривку об’єктива, прокручує новий кадр на плівці, а тоді повільно тихими кроками ступає повз мотоцикли вздовж однієї стіни зруйнованої споруди. Невдовзі він дивиться вгору на переповнену дорогу й патрульну машину, що слугує бар’єром. Трохи далі від машини, ближче до шосе, Денні Чеда і Пем Стівенс сперечаються з півдюжиною чоловіків і жінок, котрі хаотично залишили свої авто, як діти іграшки. Так довго тривати не може, якщо Чеда і Стівенс уявили, що вони дамба, то дамба от-от розколеться. Чудові новини для Венделла: чим більший безлад, тим більша свобода дій, щоб зробити сюжет іще яскравішим. Йому б хотілось пробурмотіти це в диктофон просто зараз.

Недосвідченість підлеглих капітана Ґілбертсона, очевидно, виявляється в марних спробах офіцерів Чеди і Стівенс повернути величезну кількість жителів, які прагнуть побачити на власні очі найсвіжіші факти божевілля Рибака… Ох, і ще щось, і ще щось: але цей журналіст зумів опинитися в центрі подій, маючи за честь смиренно служити вухами й очима своїх читачів…

Венделлу страшенно не хотілося б розгубити такі чудові слова, але він не може ризикувати, його можуть почути. Він наближається до фасаду «Смачно в Еда».

Смиренні вуха народу підслуховують на диво люб’язну розмову Шнобеля Сент-Піра і Дейла Ґілбертсона, які стоять перед будівлею; смиренні очі народу бачать, як Джек Сойєр ходить із порожньою поліетиленовою торбинкою, а на пальцях його правої руки висить кепка. Смиренний ніс народу відчуває страшний сморід, який гарантує наявність трупа, що розкладається в убогій маленькій споруді праворуч. Джек рухається трохи швидше, ніж зазвичай, і хоча зрозуміло, що він іде до пікапа, чомусь постійно роззирається навколо.

Що тут відбувається? Золотий Хлопчик має дещо злодійкуватий вигляд. Він поводиться так, як грабіжник у магазині, коли ховає смаколики під пальто, а золоті хлопці не повинні так поводитися. Венделл піднімає камеру і фокусує її на об’єкті. Ось і ти, Джеку, давній товаришу, давній приятелю, давній друже, ти принесеш мені чудовий прибуток. Глянь у камеру, а тепер покажи, що в тебе в руках. Венделл робить знімок і дивиться через об’єктив, як Джек підходить до свого авто. Золотий Хлопчик збирається сховати щось у бардачку, думає Венделл, і він не хоче, щоб хтось бачив, що він це робить. Дуже погано, дитинко, але тебе знімає прихована камера. Дуже погано і для смиренних очей і вух округу Френч, тому що, коли Джек Сойєр підходить до авто, він не сідає в нього, а нахиляється і щось крутить у руках, показуючи нашому благородному журналістові лише чудовий вигляд його спини і нічого більше. Проте благородний журналіст усе одно робить фото, щоб доповнити послідовність наступних фотографій, на яких Джек Сойєр повертається від пікапа з порожніми руками і вже йде спокійно. Він заховав свої брудні скарби, щоб ніхто їх не побачив, але що це були за скарби?

Аж раптом у Венделла Ґріна неначе блискавка влучила. Його скальп здригається, а хвилясте волосся ледь не стає дибки. Чудовий сюжет щойно став ще неймовірно чудовішим. Диявольський убивця, понівечене мертве дитя і… падіння героя! Сойєр виходить із напівзруйнованої будівлі, тримаючи в руках поліетиленову торбинку й кепку з написом «Брюерс». Переконавшись, що його ніхто не бачить, ховає це у вантажівці. Він знайшов ці речі в «Смачно в Еда» і викрав їх просто з-під носа свого друга та прихильника Дейла Ґілбертсона. Золотий Хлопчик забрав речові докази з місця злочину! У Венделла є докази на плівці, у Венделла є докази проти великого й могутнього Джека Сойєра. Венделл збирається розгромити його вщент. Боже, о Боже, Венделлу хочеться танцювати, що він і робить. Він не в змозі стримувати себе від незграбного виконання джиґи з прекрасним фотоапаратом у руках і недбалою посмішкою на обличчі.

Він почувається так добре, так урочисто, що ледь не забуває про чотирьох ідіотів, які чекають на його сигнал. Агов, давай без сентиментів. Таблоїди супермаркетів прагнуть витончених гостросюжетних фотографій Ірми Френо, і Венделл Ґрін – саме той, хто їм їх надасть.

Венделл ступає ще крок у напрямку до передньої стіни напівзруйнованої будівлі й бачить те, що змушує його завмерти. Четверо байкерів пішли до краю зарослої дороги і, здається, допомагають Чеді та Стівенс завертати людей, котрі бажають подивитися на тіла. Тедді Ранкельман чув, що Рибак скидав щонайменше шість, а можливо, і вісім напівз’їдених дітей у цю халупу: новини стають іще сенсаційнішими, коли фільтруються через спільноту. Отже, копи можуть розраховувати на додаткову допомогу, але Венделлу хотілося б, щоб Шнобель і команда громили тут усе, а не допомагали впорядковувати. Він доходить до кінця будинку й визирає з-за рогу, щоб побачити все, що там відбувається. Щоб отримати те, чого він хоче, Венделл має дочекатися слушного моменту.

Ще одна машина з поліційного відділку Френч Лендінґа обережно просувається поміж транспорту, що завис на 35-му, і рухається до авто Чеди, а тоді їде погойдуючись забур’яненою кам’янистою дорогою перед старим магазином. Двоє молодих копів, на ім’я Голц і Нестлер, котрі працюють на півставки, неквапливо підходять до Дейла Ґілбертсона, намагаючись не реагувати на сморід, нудота від якого збільшується з кожним кроком. Венделл бачить, що цим хлопцям важко приховувати розгублення і здивування, коли вони бачать, що їхній шеф люб’язно розмовляє зі Шнобелем Сент-Піром, якого вони, вірогідно, підозрюють у незліченних невідомих злочинах. Сільські хлопці, недоучки Вісконсинського університету Рівер Фолз. Вони ділять одну зарплатню на двох і так намагаються досягти успіхів у роботі, стати співробітниками поліції, що схильні бачити речі в чорно-білих тонах. Благодушно всміхаючись, Дейл заспокоює їх і Шнобеля, який міг узяти їх по одному в руку й розбити їхні черепи, як намолодо зварені яйці. Очевидно, у відповідь на розпорядження Дейла нові хлопці чвалом повертаються назад до шосе, дорогою ці жалюгідні йолопи шанобливо кидають погляд на Джека Сойєра.

Джек підходить до Дейла, щоб поговорити. Шкода, що Дейл не знає, що його приятель приховує докази, ха! А можливо, розмірковує Венделл, він із ним заодно. Одне можна сказати напевно: все стане ясно, щойно «Вісник» опублікує фотографії.

Тим часом чувак у солом’яному капелюсі й сонячних окулярах просто стоїть, склавши руки на грудях, з безтурботним й упевненим виглядом, неначе в нього все під контролем, неначе він навіть не відчуває смороду. Цей тип, очевидно, ключовий гравець, думає Венделл. Він командує. Золотий Хлопчик і Дейл, хочуть йому догодити, вони це показують мовою тіла. Відтінок поваги, пошани. Якщо вони щось і приховують, то роблять це для нього. Але чому? І хто він, в біса, такий? Це чоловік середнього віку, йому приблизно п’ятдесят, на покоління старший від Джека і Дейла; він надто стильний як для жителя маленького містечка, отже, він із Медісона або Мілуокі. Він, вірогідно, не коп, але не схожий і на бізнесмена. Він самовпевнений, це ясно як білий день.

Тоді ще одна поліційна машина спускається від Шосе-35 і під’їжджає до авто новачків, Золотий Хлопчик і Дейл Ґілбертсон підходять і вітаються з Боббі Дюлаком і ще з одним товстуном, Дітом Джесперсоном, але піжон у капелюсі навіть не дивиться в їхній бік. О, чудовий момент. Він стоїть, зовсім сам, неначе генерал оглядає свої війська. Венделл спостерігає, як таємничий чоловік витягує сигарету, підпалює її та випускає білі клубки диму. Джек і Дейл проводжають новоприбулих до старого магазину, а цей орел і далі палить сигарету, гордовито відділившись від усього, що його оточує. Крізь трухляву стіну Венделл чує, як Дюлак і Джесперсон висловлють незадоволення з приводу смороду; тоді один із них, побачивши тіло, каже:

– Ох!

– Привіт, хлопці! – каже Дюлак.

«Невже це реально? Привіт хлопці?» Голоси допомагають Венделлу добре зорієнтуватися, де тіло, – у кінці кімнати, під дальньою стіною.

Перш ніж троє копів і Сойєр почовгають до виходу зі старого магазину, Венделл висовується, націлює камеру та фотографує таємничого чоловіка. На привеликий його жах, Кіт у Капелюсі моментально повертається в його напрямку і каже:

– Хто мене сфотографував?

Венделл різко відхиляється назад, ховаючись за стіною, але усвідомлює, що цей тип його, очевидно, бачив, його сонцезахисні окуляри просто дивилися на нього! У нього вуха, як у кажана: він почув звук фотоапарата.

– Давай виходь. – Венделл чує, як він каже йому: – Немає сенсу ховатися, я знаю, що ти там.

Венделл бачить лише поліційне авто, що тягнеться за «Понтіаком» із написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», у хвості затору. Там, здається, ситуація доходить до пікової точки. Якщо Венделл не помиляється, то схоже на те, що котрийсь із байкерів витягує одного чоловіка з вікна гарненького зеленого «Олдса».

Саме час викликати підкріплення. Венделл знову прямує до передньої стіни будівлі та махає своєму загону. Тедді Ранкельман волає:

– Ого-го!

Дудлс верещить, як кіт із приходом теплих днів, четверо його помічників пролітають повз нього, створюючи гамір, на який він навіть не міг сподіватися.

13

Денні Чеда і Пем Стівенс уже і так ледь дають раду непроханим відвідувачам, аж тут чують звук газуючих мотоциклів і думають, що саме Грізної П’ятірки їм і бракувало для повного щастя. Позбутись Тедді Ранкельмана і Фредді Сакнессама було не так уже й важко, але не минуло і п’яти хвилин, як смуги в східному напрямку Шосе-35 були переповнені людьми, які вважають, що мають повне право подивитися на звалені в напівзруйнованому «Смачно в Еда» трупи. Вони відряджають один автомобіль, а на його місці з’являється два. Усі вимагають довгих пояснень, чому вони як платники податків і зацікавлені громадяни не можуть потрапити на місце злочину, до того ж такого трагічного, такого болючого, такого… ну, такого цікавого. Більшість із них відмовляються вірити, що в руїнах лише тіло Ірми Френо; троє людей поспіль звинувачують Денні в укриванні Рибака, а хтось навіть назвав його «Рибаковим Щитом». Чорт. Як не дивно, але більшість цих мисливців за трупами ледь не переконані, що поліція захищає Рибака!

Дехто, сперечаючись, перебирає пальцями чотки. Одна дама махає розп’яттям просто перед його носом і каже, що його брудна душа пов’язана з пеклом. Щонайменше половина цих людей з камерами. Що за люди їдуть у суботу зранку пофотографувати мертвих дітей? Як розуміє Денні, вони думають, що абсолютно нормальні. А хто покидьок? Він.

Немолодий чоловік, який приїхав сюди з дружиною з Мейд Меріан Вей, каже:

– Молодику, ви, мабуть, єдина людина у всьому окрузі, хто не розуміє, що за історія твориться навколо нас. Ми з Медж вважаємо, що маємо право на сувенір.

Сувенір?

Спітнілий, утомлений, ситий по горло Дейл втрачає самовладання.

– Приятелю, я з тобою абсолютно згоден, – каже він. – Якби це залежало від мене, ви зі своєю любою дружиною обов’язково повезли б звідси у своєму багажнику закривавлену футболку чи хоча б відрізаний палець, а то й два. От я й кажу – наш шеф такий нерозсудливий.

У немолодого подружжя віднімає мову, і вони, шоковані, їдуть додому. Наступний тип у черзі починає кричати, щойно Денні нахиляється до вікна. Він має достоту такий вигляд, як Денні уявляє собі Джорджа Ретбуна, але його голос різкіший і вищий.

– Не думай, що я не бачу, що ти тут робиш, негіднику! – Денні говорить люб’язно, оскільки намагається захистити місце злочину, а тип, схожий на Джорджа Ретбуна, який їде на старому синьому «Додж Караван» без переднього бампера та правого бокового дзеркала, кричить:

– Я сиджу тут уже протягом двадцяти хвилин і спостерігаю, як ви з тією дамою займаєтесь бозна-чим! Сподіваюся, ви не будете здивовані, коли побачите тут ВИЯВЛЕННЯ САМОДІЯЛЬНОСТІ!

Це якраз той делікатний момент, коли Денні чує очевидний гуркіт Грізної П’ятірки, яка наближається до нього по шосе. Він іще не відійшов від того, що знайшов велосипед перед притулком для старих, а думка про сутичку зі Шнобелем Сент-Піром наповнює його мозок темним димом із червоними іскрами. Він схиляє голову, дивиться просто в очі червонолицьому типу, схожому на Джорджа Ретбуна, і говорить низьким, тихим, монотонним голосом:

– Сер, якщо ви й надалі чинитимете в тому ж дусі, я закую вас у кайданки, посаджу на заднє сидіння свого авто, де ви сидітимете, аж доки я не звільнюся. Тоді відвезу вас до відділку і там припишу вам усе, що тільки спаде мені на думку. Обіцяю. Тепер зробіть собі послугу і забирайтеся звідси.

Чоловік роззявляє рота, неначе золота рибка. На його щокатому розпашілому обличчі з’являються бліді плями. Денні досі дивиться йому у вічі, готовий просто зараз надіти наручники й посадити на заднє сидіння авто, якщо той дасть для цього привід. Тип обмірковує вказаний вибір, обачність бере гору. Він потупляє очі, дає задній хід і ледь не врізається в «Міату», що стоїть позаду нього.

– Очам своїм не вірю, – каже Пем. – Який дурень не втримав язика за зубами?

Як і Денні, вона бачить Шнобеля і його друзів, які з ревінням наближаються до них, минаючи декілька зупинених авто.

– Я не знаю, але я протаранив би йому палицею горло. А після нього я б знайшов Венделла Ґріна.

– Тобі не треба далеко шукати. Він сидить он у тій, шостій, машині. – Пем показує на зневажливу посмішку Венделла.

– О Боже, – каже Денні. – Я фактично радий бачити цього нещасного жалюгідного хвалька. Тепер я точно зможу сказати йому, що про нього думаю. – Усміхаючись, він нахиляється, щоб поговорити з підлітком за кермом «Міати».

Підліток їде, а Денні відправляє наступне авто, дивлячись на Грізну П’ятірку, яка наближається дедалі ближче і ближче. – Зараз, якщо Шнобель буде дертись мені до обличчя або дасть бодай якийсь привід, я витягну револьвер, Богом клянусь.

– Перевірка документів, перевірка документів, – каже Пем.

– А мені начхати.

– Ну, продовжімо, – каже вона, а також говорить, що коли він витягне револьвер, вона його підтримає.

Навіть водії в черзі, які намагаються пробратися на місце злочину, на хвильку заспокоюються, щоб роздивитися Шнобеля і його хлопців. Вони їдуть, волосся й бороди розвиваються, обличчя застиглі, здається, вони вже готові влаштувати погром. Серце Денні Чеди починає битися швидше, тіло напружується.

Але мотоциклісти Грізної П’ятірки несуться мимо один за одним, навіть не повертаючи голови. Шнобель, Мишеня, Док, Сонні й Диктатор поїхали, залишили місце подій.

– Прокляття, – каже Денні, не розуміючи, чи то він відчуває полегшення, чи то розчарування.

Жах, який його різко охопив, коли вони розвернулися, від’їхавши на тридцять ярдів, допомагає йому зрозуміти, що він відчував полегшення.

– О ні, будь ласка, – каже Пем.

В автомобілях, що зупинили, всі як один повертають голови, проводжаючи поглядом мотоцикли, які знову мчать мимо і повертаються туди, звідки приїхали. Протягом кількох наступних секунд чути лише несамовите ревіння п’яти «Гарлеїв Девідсон». Денні Чеда знімає форменний капелюх і витирає ним чоло. Пем Стівенс розправляє плечі й видихає. Тоді хтось починає сигналити, до нього приєднуються ще двоє, а тип із сивими довгими, як у моржа, вусами, у джинсовій сорочці, показує щось схоже на три чверті поліційного значка в шкіряній обгортці й пояснює, що він кузен окружного судді й почесний член поліції Ла-Рів’єр. Здебільшого це означає, що йому ніколи не виписують штраф за перевищення швидкості і він ніколи не платить за стоянку. Вуса розтягуються в широкій усмішці.

– Офіцере, пропусти мене, і повертайся до своїх справ.

Денні каже, що не пропускати його – це і є його обов’язок. Він змушений повторити це декілька разів, перш ніж у нього з’являється можливість узятись за наступну справу. Відіславши ще не одного незадоволеного громадянина, він дивиться, чи довго йому ще чекати, щоб у нього з’явилася можливість насварити Венделла Ґріна. Репортер не повинен бути далі ніж за два-три авто. Тільки-но Денні підводить голову, знову гудять клаксони, а люди починають кричати на нього. Пропусти нас! Агов, друже, я плачу тобі зарплатню, не забув? Я хочу поговорити з Дейлом, я хочу поговорити з Дейлом!

Кілька чоловіків виходять із авто. Вони тицяють пальцями в бік Денні, щось несамовито репетують, але неможливо зрозуміти, що саме. Денні здається, що йому простромили розжарений прут через ліве око аж до мозку. Щось не так: він не бачить потворного червоного авто Ґріна. Куди, в біса, воно поділось? Чорт, чорт і ще раз чорт, Ґрін, очевидно, вирішив під’їхати до «…В Еда» ґрунтовою дорогою. Денні швидко оглядає поле. Сигнали й сердиті голоси в нього за спиною сягають небезпечного рівня. Ніде не видно ані побитої «Тойоти», ані Венделла Ґріна. Хіба можна в це повірити: пустомеля здався!

За кілька хвилин автомобілі рідшають, і Денні з Пем думають, що їхня робота майже закінчена. Усі чотири полоси Шосе-35 вільні, як це, зазвичай, і буває кожного суботнього ранку. Одна вантажівка спускається в напрямку до Централії.

– Як думаєш, нам їхати туди? – запитує Пем, киваючи в бік зруйнованого магазину.

– Можливо, ще зачекаємо кілька хвилин. – Денні не палає бажанням потрапити в діапазон того смороду. Він залюбки залишився б тут, аж доки не приїдуть медичні експерти й автофургон для збирання доказів. Що людям там таке цікаве? Він би з радістю віддав дводенну зарплатню, щоб його позбавили необхідності дивитися на тіло Ірми Френо.

Тоді Пем і він чують одночасно два різні звуки, і жоден їм не подобається. Перший – це свіжа хвиля транспорту, що мчить до них по шосе; другий – гул мотоциклів з боку старого магазину.

– Там що, є об’їзна дорога? – з недовірою запитує він.

Пем знизує плечима:

– Схоже на те. Але, очевидно, Дейлу доведеться самому розбиратися з громилами Шнобеля, у нас тут і так повний завал.

– Чорт забирай, – каже Денні.

Близько тридцяти пікапів і легкових автомобілів збирається на початку полоси. Вони обоє бачать, що ці люди сердитіші й рішучіші за тих, що були раніше. З кількох останніх машин вийшли кілька чоловіків і жінок, залишивши свій транспорт на узбіччі, прямують у бік офіцерів. Водії перших авто розмахують кулаками, навіть не спробувавши проїхати. Неймовірно, жінка і двоє підлітків ідуть, піднявши вгору транспарант із написом «МИ ХОЧЕМО РИБАКА!». Чоловік у старому брудному «Кадді» висовує руку через вікно і показує власноруч виготовлений плакат «ҐІЛБЕРТСОН МАЄ ПІТИ».

Денні озирається через плече й бачить, що Грізна П’ятірка, очевидно, знайшла об’їзну дорогу, оскільки четверо з них стоять просто перед входом до «…В Еда», як агенти секретної служби, а Шнобель Сент-Пір щось завзято обговорює з шефом. Як здається Денні, вони схожі на глав двох держав, які намагаються домовитися про торговельні відносини. Це не має жодного сенсу взагалі. Денні повертається до авто ненормальних із написами, жінок і чоловіків, що прямують до нього й Пем.

Сімдесятиоднорічний Гувер Далрімпл із сивою цапиною борідкою, випнувши груди, стає перед Пем і починає доводити свої права. Денні пам’ятає його ім’я, оскільки Далрімпл півроку тому ініціював бійку в барі готелю «Нельсон», а тепер він тут, очевидно, щоб помститися.

– Я не розмовлятиму з твоїм напарником, – кричить він, – я не слухатиму, хай би що він мені казав, тому що його абсолютно не цікавлять права громадян нашої держави.

Денні відправляє помаранчевий «Субару», за кермом якого похмурий підліток у футболці із зображенням групи «Блек Саббет», а тоді чорний «Корвет» із дилерськими номерами Ла-Рів’єр і неймовірно лихослівною жінкою. Звідки ці люди? Він не впізнає нікого, окрім Гувера Далрімпла. Денні гадає, що більшість цих людей живуть за містом.

Він уже хоче йти допомагати Пем, аж раптом відчуває чиюсь руку в себе на плечі, оглянувшись, він бачить Дейла Ґілбертсона, а поруч із ним Шнобеля Сент-Піра. Четверо інших байкерів тиняються за кілька ярдів від них. Один із них, той, що має прізвисько Мишеня, а сам як скирта, дивиться на Дейла й усміхається.

– Що ви робите? – запитує Денні.

– Заспокойся, – каже Дейл. – Друзі містера Сент-Піра зголосилися допомогти нам у боротьбі із заворушеннями і, думаю, ми маємо прийняти цю допомогу.

Краєм ока Денні бачить близнюків Нірі, які вириваються вперед, і підводить руку, щоб зупинити їх.

– А їм що з того?

– Звичайна інформація, – каже шеф. – Гаразд, хлопці, до роботи.

Друзі Шнобеля розділяються й підходять до натовпу. Начальник проходить поруч із Пем, котра спершу здивовано дивиться на нього, а тоді киває. Мишеня набирає злого виразу обличчя, підходить до Гувера Далрімпла й каже:

– Владою, наданою мені, я наказую тобі, Гувере, забирайся до дідька звідси. – Старий зник так швидко, що здалося, наче він просто розчинився в повітрі.

Решта байкерів справляють такий самий ефект на інших розлючених любителів пам’ятних місць.

Денні вважає, що достатньо одного лише суворого погляду чоловіків вагою в триста фунтів, схожих на «Янґолів пекла», які, здається, на грані самоконтролю й скаженої люті, щоб творити чудеса в приборканні бунтівного натовпу. Байкер, що стоїть недалеко від Денні, виганяє Флойда і Френка Нірі, просто здійнявши над ними руку, скручену в кулак. Тільки-но вони повертаються до свого авто, байкер усміхається до Денні та представляється як Білл Кайзер. Товаришу Шнобеля подобається контролювати натовп, усмішка ледь не змінює його гнів.

– А хто ці інші хлопці? – запитує Денні.

Білл Кайзер рекомендує Дока і Сонні, які розсіюють натовп праворуч від Денні.

– Хлопці, чому ви це робите?

Кайзер нахиляє голову на два дюйми від обличчя Денні. Він мов розлючений бик. Не лише його обличчя, а й усе тіло набуло кольору жару і люті. Дейл уже був готовий побачити, як той пускатиме пару зі своїх широких ніздрів. Одна зіниця менша від другої, очі наливаються кров’ю.

– Чому? Ми робимо це заради Емі. Хіба це не зрозуміло, офіцере Чеда?

– Вибачте, – лопотить Денні.

Звичайно. Він сподівається, що Дейл зможе стримати цих монстрів. Спостерігаючи, як Білл Кайзер розгойдує старий «Мустанг» з дурнуватою дитиною за кермом, яка не встигла вчасно дати задній хід, він неймовірно радий, що мотоциклісти прийшли сюди без важких тупих предметів.

На тому місці, де раніше стояв «Мустанг», до Денні й Кайзера прямує поліційна машина. Щойно вона проїжджає крізь натовп, жінка в майці і штанах-капрі товче по вікні з боку пасажира. Авто зупиняється біля Денні, з нього вистрибують полісмени, що працюють на півставки, – Боб Голц і Пол Нестлер, – здивовано глянувши на Кайзера, запитують, чи їм із Пем потрібна допомога.

– Підійди, поговори з шефом, – каже Денні, хоча, мабуть, не варто було.

Голц і Нестлер – хороші хлопці, але їм ще слід багато чого навчитися, наприклад дізнатися про субординацію.

За півтори хвилини з’являються Боббі Дюлак і Діт Джесперсон, Денні і Пем махають, щоб ті проїжджали, тоді як байкери поруч із транспортом гиркають і б’ються з громадянами. З натовпу линуть сердиті крики та звуки боротьби. Денні здається, що він тут уже не одну годину. Розштовхуючи людей врізнобіч, Сонні підходить до Пем. Мишеня і Док також пробираються крізь натовп. Патьоки крові з носа Сонні тягнуться до бороди і стікають по ній біля кутиків рота. Кайзер крокує поруч із Денні.

Коли натовп починає скандувати: «ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО! ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО!» – Голц і Нестлер повертаються, щоб допомагати. «Чорта з два, ми не підемо? – думає Денні. — Хіба це не нагадує В’єтнам?»

Лише почувши приглушений звук поліційної сирени, Денні бачить, як Мишеня розмахує кулаками серед натовпу й відправляє в нокаут трьох людей, до яких може дотягтись. Док кладе руки на відчинене вікно вже знайомого «Олдсмобіля» та запитує невеличкого лисуватого водія, що, на його думку, він зараз зробить.

– Док, облиш його, – каже Денні, але сирена знову верещить і заглушує його слова.

Хоча невеличкий чоловік за кермом «Олдса» і схожий на непоказного вчителя математики або дрібного чиновника, та він володіє рішучістю гладіатора. Це преподобний Ленс Ховдал, учитель недільної школи, яку Денні колись відвідував.

– Я думав, що, можливо, можу чимось допомогти, – каже священик.

– Я тебе майже не чую через увесь цей шум, дозволь мені підійти до тебе, – каже Док.

Він просувається крізь вікно, тоді як знову лунає сирена, а з іншого боку під’їжджає авто.

– Припини, Док, СТОП! – кричить Денні, побачивши, що Браун і Блек повитягували шиї з вікон авто і спостерігають, як бородатий чоловік, тілом схожий на ведмедя грізлі, тягне служителя лютеранської церкви крізь відчинене вікно.

За ними стоїть іще один «подарунок» – Арнольд Грабовський, Навіжений Угорець, котрий дивиться виряченими очима крізь лобове скло свого авто з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», мов наляканий тим хаосом, що відбувається навколо. Дорога зараз схожа на зону бойових дій. Денні крокує серед галасливого натовпу, штовхає кількох людей на своєму шляху, прямуючи до Дока і свого колишнього вчителя недільної школи, який, здається, шокований, але неушкоджений.

– Денні, Боже мій, – каже пастор. – Я безумовно радий тебе бачити.

Док дивиться на них обох:

– Ви знайомі?

– Преподобний Ховдале, це Док, – каже Денні. – Доку, це преподобний Ховдал, пастор лютеранської церкви в Маунт Хеброн.

– Святі Угодники, – каже Док і одразу ж починає пригладжувати шви і лацкани піджака невеличкого чоловічка, неначе хоче привести його у форму. – Вибачте, преподобний, сподіваюсь, я не завдав вам великої шкоди.

Державним копам і Навіженому Угорцю нарешті вдається пробратися крізь натовп. Шум стихає, залишається лише тихий гамір – так чи інакше друзі Дока затулили роти найгаласливішим членам опозиції.

– На щастя, вікно ширше, ніж я.

– Скажіть, можна я якось зайду, поговорити з вами, – каже Док. – Я останнім часом багато читав про перше століття християнства. Знаєте, Ґеза Вермеш, Джон Домінік Кросан, Паула Фредріксен і таке інше. Хотілося б почути вашу думку.

Хай би що хотів відповісти преподобний Ховдал, його заглушує раптовий вибух шуму з іншого кінця провулка. Звуки, що були схожі на крики божевільних, вселяли ще більший жах, ніж коли наближалася Грізна П’ятірка. Що, в дідька, там могло статися?

– «Привіт хлопці?» – Не в змозі стримати своє обурення, Боббі Дюлак дивиться спочатку на Дейла, а потім на Джека. Його голос стає вищим і твердішим.

«Невже це реально? Привіт хлопці?»

Дейл кашляє в кулак і знизує плечима.

– Він хотів, щоб ми знайшли її.

– Так, звичайно, – каже Джек. – Він сказав нам прийти сюди.

– Але навіщо він це зробив? – запитує Боббі.

– Він пишається своєю роботою. – З далекого куточка пам’яті Джека огидний голос каже: «Не лізь, не зв’язуйся зі мною, а інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр». Не маючи більше доказів, крім свого переконання, Джек розуміє: якщо він дізнається, кому належить цей голос, то він дізнається ім’я Рибака.

Він не може; все, що Джек Сойєр може пригадати в цей момент, – це сморід, гірший, ніж смердюча хмара, що заповнює цей напівзруйнований будинок, – огидний запах, що надходить із південного заходу іншого світу. Це теж був Рибак, чи хай би хто він був у тому світі.

У його свідомості пробуджується думка, гідна колишньої зірки з відділу розслідування вбивств поліції Лос-Анджелеса, і він каже:

– Дейле, я думаю, ти маєш дати Генрі послухати запис дзвінка на «911».

– Не розумію. Навіщо?

– Генрі чує навіть те, що кажан не може. Навіть якщо він не впізнає голос, він дізнається в сотні разів більше, ніж ми зараз знаємо.

– Дядько Генрі ніколи не забуває голоси, це правда. Гаразд, давай забиратися звідси. Медичні експерти й автофургон для збирання доказів будуть за кілька хвилин.

Відстаючи від двох інших чоловіків, Джек думає про кепку з написом «Брюерс» і те, де він її знайшов, – у світі, існування якого він заперечував більшу частину свого життя і повернення до якого сьогодні вранці вразило його до глибини душі. Рибак залишив кепку для нього на Територіях, землях, про які він уперше почув, коли був шестирічним хлопчиком Джекі – коли Джекі було шість, татко грав на сурмі. Та величезна пригода повертається до нього не тому, що він так хоче, а тому, що вона має повернутися: вона змушує брати самого себе за шворки й тягнути вперед. Вперед, до свого власного минулого. Рибак пишається справою своїх рук, так, Рибак свідомо дражнить їх – це настільки очевидно, що жодному з них не доводиться озвучувати це – але насправді Рибак цькує лише Джека Сойєра, єдиного, хто бачив Території. І якщо це правда, швидше за все, так і є, тоді…