Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 46 страниц)

Коли він озирався вперше, була лише біла пляма на тлі дерев. Наступного разу він уже бачить темний піджак і червону пляму, очевидно, краватку. Попереду нього – лігво, смердюча діра, яка лише випадково виглядає, як будинок. З його появою в голові Генрі починає гудіти. Замість запаху соснового лісу, який обступає його з усіх боків, відчувається нудотний аромат парфумів: «Мій гріх».

«Те, що позаду мене, хай би що то було, воно веде мене, веде, як бичка на бійню».

Він замислюється над тим, щоб звернути ліворуч чи праворуч, зникнути в лісі, скориставшись тим дивом, що він може бачити. Але є ще дещо. Темні пливкі фігури, схожі на закопчені шарфи. Він навіть може розгледіти одну з них. Вона схожа на гігантського собаку з виряченими очима і довгим язиком, таким же червоним, як краватка тієї фігури, що наближається до нього.

«Не можна дозволити йому завести мене в дім, – думає він, – я маю вибратись звідси до того, як воно зможе завести мене туди… але як? Як?»

Рішення приходить до нього з вражаючою простотою. Усе, що йому потрібно, це прокинутись. Тому що це сон. Це просто…

– Це сон! – Генрі викрикує і робить різкий ривок уперед, він не йде, бо він сидить, сидить у своєму власному зручному кріслі, і зараз, швидше за все, його штани стануть мокрими, бо він заснув з банкою кінґслендського світлого пива на нозі…

Але нічого не розливається, тому що немає банки з пивом. Він обережно повертається праворуч і намацує її на столі, поруч із книжкою «Відблиски в золотому оці», виданням зі шрифтом для сліпих. Він, очевидно, поклав її туди перед тим, як заснути й потрапити в цей страшний кошмар.

Проте Генрі більше ніж упевнений, що цього не робив. Він поклав книжку і пиво на ноги, звільняючи руки, щоб торкатись рельєфних крапок, які розповідають історії. Щось дбайливо взяло книжку і банку, можливо, навіть після того, як вони впали, і поклало на стіл. Щось, що пахне парфумами «Мій гріх».

У повітрі тхне ним. Генрі робить довгий, повільний вдих широкими ніздрями і щільно стуленим ротом.

– Ні, – чітко каже він. – Я відчуваю запах квітів… і запах миючих засобів для килимів… і запах смаженої цибулі, яку смажив учора. Цей запах ледь вловимий, але він досі є. Ніс знає.

Усе правильно, але запах був. Він зник, тому що вона пішла, але вона повернеться. І раптом він усвідомлює, що хоче, щоб вона повернулася. Якщо він і наляканий, то лише через те, що не знає, чого боїться, чи не так? Так, тільки так. Він не хоче бути сам у компанії спогаду про гіркий сон.

Касети.

Він має послухати записи. Він пообіцяв Джеку.

Генрі, похитуючись, підводиться на ноги і йде до вітальні, натискає ту ж саму кнопку. Цього разу його вітає голос Генрі Шейка – найдобродушнішої людини у світі.

– Агов, веселі котики і запальні кішечки, на годиннику «Булова» дев’ятнадцята година чотирнадцять хвилин. Надворі дуже класна температура – сімдесят п’ять градусів, а тут, в уявній танцювальній залі, чудові сімдесят градусів. То чому б нам не відірватися і не піддатися їхній чарівності?

Дев’ятнадцята година чотирнадцять хвилин! Коли востаннє він спав удень протягом трьох годин? До того ж коли востаннє в нього був сон, у якому він міг бачити? Відповідь на друге питання, наскільки він пам’ятає, – ніколи.

Де була ця стежка?

Що то було таке позаду нього?

Що то було за місце попереду нього?

– Яка різниця, – каже Генрі в порожній кімнаті, – якщо вона порожня. – Це був сон, і квит. Час братися за записи…

Він не хоче слухати їх, йому в житті не хотілось нічого чути менше (ну, хіба, можливо, «Чи знає хтось, котра година?» у виконанні «Чикаґо»), але він змушений. Якщо це зможе врятувати життя Тая Маршалла чи життя хоча б одної дитини, то він змушений.

Повільно, з острахом роблячи кожен крок, Генрі Лайден навпомацки йде до студії, у якій на програвачі на нього чекають дві касети.

– На небесах немає пива, – Мишеня співає невиразним, монотонним голосом.

Його щоки вже покрились огидними червоними плямами, ніс западає на бік, як атол після підводного землетрусу.

– Ось чому ми п’ємо його тут. Коли… ми відходимо… наші… друзі пиво п’ють.

Так уже триває протягом чотирьох годин: філософські вислови, інструкції для любителів пивоварів-початківців, уривки з пісень. Світло, що просочується крізь ковдри на вікнах, помітно тьмяніє.

Мишеня робить паузу, його очі заплющені. Він заводить іншу пісеньку.

– Сотня пляшок пива на стіні… одна пляшка впаде, бути…

– Я маю йти, – каже Джек.

Він чекав скільки міг, переконаний, що Мишеня, хотів йому щось сказати, але більше він чекати не може. Тай Маршалл чекає на нього.

– Стривай, – каже Док.

Він порпається в сумці й витягує шприц. У сутінках він піднімає його й постукує нігтем по скляному корпусі.

– Що це?

Док похмуро посміхається до Джека і Шнобеля.

– «Спід», – каже він і вводить рідину в руку Мишеняти.

Спочатку нічого не відбувається, але щойно Джек розтуляє рот, щоб повторити, що йому потрібно йти, Мишеня різко розплющує очі. Тепер вони червоні – яскраво-кривавого кольору. Коли погляд Мишеняти звертається в бік Джека, він знає, що той бачить його. Можливо, уперше справді бачить, відтоді, відколи тут.

Ведмедиця вилітає з кімнати, повторюючи фразу:

– Не можу більше, не можу більше, не можу більше, не можу більше…

– Чорт, – хриплим голосом каже Мишеня. – Прокляття, мої справи кепські. Так?

Шнобель на мить ніжно торкається голови друга.

– Так, чуваче. Думаю, так. Ти можеш нам допомогти?

– Вкусив мене раз. Лише раз, і тепер… тепер… – Його жахливі червоні очі повертаються до Дока. – Ледь бачу тебе. Кляті дивні очі.

– Чуваче, не буду тобі брехати, – каже Док. – Ти помираєш.

– Ще ні, – каже Мишеня. – Дай щось, щоб написати. Щоб намалювати карту. Швидко. Не знаю, що ти вколов мені, Доку, але та собача штука сильніша. Я недовго буду при пам’яті. Швидше!

Шнобель намацує біля ніжки дивана книжку з м’якою палітуркою. Враховуючи серйозні книжки, які стоять на полицях, ця здається Джеку просто смішною – «Сім звичок ефектних людей». Шнобель відриває палітурку ззаду і дає Мишеняті.

– Олівець, – хрипить Мишеня. – Швидше. Воно все в мені, чуваче. Усе тут… у голові.

Він торкається лоба. Шматок шкіри завбільшки з четвертак залишається на його долоні. Мишеня витирає шкіру об ковдру, неначе козу з носа. З кишені жилета Шнобель витягує невеличкий недогризок олівця. Мишеня бере його і робить жалюгідну спробу всміхнутися. Чорний слиз з куточків очей і далі витікає на щоки, і тепер вони нагадують розмазане зіпсоване желе. Ще більше гною витікає зі шпаринок на лобі, з найдрібніших чорних точок, які нагадують Джеку книжку, написану шрифтом для сліпих, що її він бачив у Генрі. Коли Мишеня кусає нижню губу, щоб зосередитись, ніжна плоть одразу ж тріскає. Кров стікає бородою. Джек припускає, що запах зогнилого м’яса нікуди не зник, Шнобель мав рацію: до нього звикаєш.

Мишеня перевертає обкладинку боком, тоді малює низку швидких закарлючок.

– Дивись, – каже він до Джека. – Це Міссісіпі, так?

– Так, каже Джек.

Коли він нахиляється, то знову починає відчувати запах. Зблизька це навіть не сморід, а запах, що намагається заповзти в глотку. Джек не відхиляється, він знає, яких зусиль це все коштує Мишеняті. Останнє, що він може зробити, – це відіграти свою роль.

– Це центр – «Нельсон», «Лаккі», «Азенкурський Театр», «Пивний бар»… тут Чейз-стрит звертає на Ліол-роуд, Шосе-35… ось «Лібертивіль»… «Спілка Ветеранів»… «Ґольц»… О Господи…

Мишеня починає на дивані битися в конвульсіях. Плями на обличчі і згори тіла починають сочитися. Він скрикує від болю. Його рука впускає олівець і хапається за лице.

Джек чує чіткий голос десь із глибини – лагідний, знайомий голос, який він пам’ятає відтоді, коли був у дорозі багато років тому. Це, мабуть, голос Талісмана. Чи того, що залишилось від нього в його пам’яті й душі.

«Воно не хоче, щоб він говорив. Воно намагається вбити його, перш ніж він зможе сказати. Воно в цій чорній штуці, можливо, воно і є ця чорна штука, тому тобі треба позбутись її…»

Коли робота огидна, інколи деякі речі можна зробити, лише від’єднавши розум, краще керуватись інстинктами. Не задумуючись, Джек простягає руку до чорного слизу, що витікає з очей Мишеняти, і бере його. Слиз тягнеться, як гума, звивається і корчиться в руках, намагається ущипнути чи вкусити. Зрештою з ляскотом відривається. Джек скрикує і кидає цю чорну гидоту на підлогу. Слиз намагається заповзти під диван. Джек дивиться на це зі страшенною огидою, витираючи руки об сорочку. Док ляскає сумкою по одному шматку. Шнобель розчавлює каблуком чобота. Слиз видає пищання.

– Що це, в біса, за лайно? – запитує Док. Його зазвичай хрипкий голос змінюється на фальцет. – Що, чорт забирай…

– Нічого, – каже Джек. – Не зважай. Дивись на нього! Дивись на Мишеня!

Червоний блиск трохи зійшов з очей Мишеняти. На якусь мить його погляд стає нормальним. Звичайно, він бачить їх, здається, біль минув.

– Дякую, – важко дихає він. – Мені хотілося б, щоб ти зовсім його отак забрав, але воно повертається. Будь уважним.

– Я слухаю, – каже Джек.

– Ти кращий, – відповідає Мишеня. – Думаю, ти це знаєш. Ти думаєш, що зможеш знайти місце, навіть якщо ці двоє не можуть, і, можливо, ти зможеш, але, мабуть, ти не знаєш всього, що… о, чорт.

Десь з-під ковдри чується жахливий різкий звук, неначе щось зламалося. Піт стікає обличчям Мишеняти, змішуючись із чорною отрутою, що виходить із пор, борода стає мокрою, брудно-сірою. Він дивиться на Джека, вирячивши очі, які знову забарвлюються червоною пеленою.

– Воно смокче, – задихаючись говорить Мишеня. – Ніколи не думав, що закінчу свої дні таким чином. Дивись, Голлівуде… – Помираючий малює закарлючками невеличкий прямокутник на своїй карті. – Це…

– «Смачно в Еда», де ми знайшли Ірму, – каже Джек. – Я знаю.

– Так, – шепоче Мишеня. – Добре. Тепер дивись… з іншого боку… вулиць Шуберт і Ґейл… і на захід…

Мишеня креслить лінію, яка веде на північ від Шосе-35. Він малює маленькі кружечки з обох боків від неї. Як Джек розуміє, це дерева. А на початку лінії неначе ворота: «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО».

– Так, – зітхає Док. – Це тут. Чорний Дім.

Мишеня не зважає, його затуманений погляд зосереджений виключно на Джеку.

– Слухай мене, копе. Ти слухаєш?

– Так.

– Господи, ти краще послухай, – каже йому Мишеня.

Як завжди, робота захоплює Генрі, поглинає і полонить його. Нудьга і смуток ніколи не були в змозі протистояти його давній пристрасті до звуків зі світу зрячих. Мабуть, і страх не може завадити цьому. Найважчим для нього залишається зібратися з мужністю і встромити котрийсь із записів в касетну деку ТЕАС, а не власне послухати їх. У ці миті вагань він упевнений, що відчуває запах парфумів дружини навіть у звуконепроникній та добре провітреній студії. В ці миті вагань він переконаний, що не сам, що хтось (або щось) стоїть просто за дверима студії, дивлячись на нього крізь скло у горішній частині дверей. Так, саме так і є. Будучи зрячими, ми можемо спостерігати те, чого не може побачити Генрі. Ми хочемо сказати йому, що там, ззовні, хтось є, порадити йому, щоб замкнув двері студії. Заради Бога, замкни їх негайно, але ми маємо право тільки спостерігати.

Генрі простягає руку до кнопки на програвачі. Але його палець різко змінює напрямок і натискає перемикач на апараті внутрішнього зв’язку.

– Агов? Там є хтось?

Той, хто стоїть у вітальні Генрі, дивлячись на нього, як на екзотичну рибку в акваріумі, не відповідає. Сонце перейшло на інший бік будинку, і у вітальні зараз зовсім темно. Зрозуміло, що Генрі забудькуватий, коли йдеться про вмикання світла. Чудернацькі капці Елмера Джесперсона (не те щоб вони надто розважали нас за даних обставин) – найяскравіше, що там знаходиться.

– Агов? Є хто?

Особа, що дивиться крізь скло дверей студії, з оскалом посміхається. В руці вона тримає ножиці для живоплоту з гаража Генрі.

– Останній шанс, – каже Генрі і, коли не чує відповіді, перевтілюється в образ Вісконсинського Щура, верещить у телефон, намагаючись налякати того, хто б там не стояв, щоб він виявив себе:

– Давай, дорогенький, давай, трясця твоїй матері, поговори зі Щуром!

Постать, що споглядає за Генрі, відсахується, як змія, коли здобич імітує відволікаючий маневр, але не промовляє ні звуку. З-за вишкірених зубів з’являється шорсткий старий язик. Істота напахкалася парфумами, які місіс Мортон забракло сміливості прибрати з туалетного столика в дамській кімнаті, що поруч зі спальнею господаря, і тепер від гостя віє цим запахом.

Генрі вирішує, що це все лише плід його уяви – якби тут був Морісс Роузен, то він би сказав: «Це помилка, йоу», – і натискає кнопку «ГРАТИ» кінчиком пальця.

Він чує, як Арнольд Грабовський прокашлюється, а тоді представляється, Рибак перебиває його, навіть не давши закінчити: «Привіт підтирайло».

Генрі перемотує, слухає знову: «Привіт підтирайло». Перемотує і слухає ще раз: «Привіт підтирайло». Так, він чув цей голос раніше. Він впевнений у цьому. Але де? Відповіді на такі питання завжди з’являються – рано чи пізно – і дізнаватись їх не так вже й важко. Генрі зосереджено слухає, його пальці танцюють туди-сюди на кнопках деки, як пальці піаніста клавішами «Стейнвея». Відчуття, що за ним спостерігають, зникає, хоча фігура за дверима студії, взута в капці з бджолиними смужками та з ножицями для живоплоту в руках – стоїть непорушно. Посмішка старого монстра поволі зникає. Немолоде обличчя хмурішає. В його погляді з’являється збентеження і, можливо, навіть перші ознаки страху. Йому не подобається, що сліпа риба в акваріумі може розпізнати його голос. Звичайно, це не має значення, можливо, це навіть дає втіху, але якщо й так, то це задоволення містера Маншана, а не його. Але задоволення їм мають приносити одні й ті самі речі… хіба ні?

«Це в тебе сталося. Не в мене. В тебе».

– Не в мене, в тебе, – каже Генрі. Імітуючи почутий голос, і в нього чудово виходить. – Замало квашеної капусти в салаті, mein[8]8
  Mein – мій (нім.).


[Закрыть] друже, ja[9]9
  Ja – так (нім.).


[Закрыть]?

«Твій найгірший кошмар… найгірший кошмар».

Аббала.

Я Рибак.

Генрі зосереджено слухає. Деякий час він просто слухає запис, тоді слухає одну і ту ж фразу чотири рази: «Поцілуєш мене в яйця, ти мавпо… поцілуєш мене в яйця, ти мавпо… ти мавпо… мавпо…»

Ні, не мавпо. Голос насправді каже мафбо. МАФ-бо.

– Не знаю, де ти зараз, але виріс ти в Чикаґо, – бурмоче Генрі, – у південній його частині. І…

Тепло на обличчі. Раптом він згадує тепло на обличчі. Чому друзі і сусіди? Чому, о великі мудреці?

Ти, як мавпа на жезлі.

Мавпа на жезлі.

Мавпа…

– Мавпа, – каже Генрі. Він потирає скроні кінчиками пальців: – Мавпа на жезлі. МАФ-ба на шеслі. Хто казав це?

Він прокручує запис дзвінка на «911»: «Поцілуєш мене в яйця, ти мавпо».

Він прокручує в пам’яті: «Ти як мавпа на жезлі».

Тепло на обличчі.

Жар? Світло?

І те, і інше?

Генрі витягує касету із записом дзвінка на «911» і кладе іншу, яку Джек приніс сьогодні.

«Привіт Джуді. Ти сьогодні Джуді чи Софі? Аббала передає тобі вітання, а Ґорґ каже “Кар-кар-кар!” [Хрипкий безпристрасний сміх.] Тай теж передає вітання. Твій маленький хлопчик дуже самотній…»

Коли Тайлер Маршалл плаче, наляканим голосом кричить із колонок, Генрі морщиться і різко нахиляється вперед.

«Бутуть, ша фби-фстфа».

Акцент тепер набагато сильніший, пародія, жарт: «Діти Катцен’яммер зустріли перевертня», – але якось ще більш викривлено.

«Малункі ті-дди… фи-ля, як пжениця. Филяшуд, як…»

– Виляжуть, як мавпа на жезлі, – каже Генрі. – МАФ-ба. ФИ-ля-шуд. Хто ти, сучий ти сину?

Він повертається до запису дзвінка на «911».

«Є батоги в пеклі і ланцюги в Шеол». Але більше це звучить, як «патохи в пехлі, лансюхи в Шайол».

Патохи. Лансюги. МАФ-ба на жезлі. Шеслі.

– Ти, як… – Генрі починає, а тоді відразу згадує ще одну фразу.

– «Кошмар леді Маґовен». Добре.

Поганий кошмар чого? Патохів в пехлі? Лансюхів в Шайол? Маф-б на жезлі?

– О Боже, – тихо каже Генрі. – О… мій… Боже. Танці. Він був на танцях.

Тепер усе стає на свої місця. Які ж усі дурні! Злочинно дурні! Велосипед хлопчика… саме там він і був. Саме там, Господи Ісусе! Вони всі були сліпими, зроби їх усіх суддями.

– Але він був таким старим, – шепоче Генрі. – Старезним! Як можна було здогадатись, що такий чоловік міг би бути Рибаком?

За цим іде наступне питання. Якщо Рибак достоту житель «Притулку для старих Макстона», то, Господи, де захований Тай Маршалл? Як цей виродок пересувається по Френч Лендінґу? У нього десь є авто?

– Це не має значення, – бурмоче Генрі. – У будь-якому разі, не зараз. Хто він і де він? От що важливо.

Тепло на обличчі – перша спроба його розуму визначити час і місце голосу Рибака – від прожектора, звичайно, прожектора Симфонічного Стена, рожевого, як свіжі ягоди. І якась жінка, якась мила літня жінка…

«Містере Стен, йоу-хоу, містере Стен?»

…запитала, чи він приймає замовлення, але, перш ніж Стен відповідає, приглушений грубий голос схожий на тертя двох каменів…

«Я перший, стара».

…перебив. Приглушеним… грубим… неприємним німецьким акцентом, який був притаманний жителям південної частини Чикаґо, другого, а то й третього покоління. Не зовсім так, як говорили вони, але натяк на той акцент все ж є, чи не так? О, так.

– Маф-ба, – каже Генрі, дивлячись перед собою. Дивлячись просто на Чарльза Бернсайда – якби ж він тільки знав! – Шесл. Филяшуть. Hasta la vista[10]10
  Hasta la vista – до побачення (ісп.).


[Закрыть]… дитинко.

То якого можна дійти висновку, врешті-решт? Що старий маніяк говорить трохи схоже на Арнольда Шварценеґґера?

Хто була ця жінка? Якби він міг пригадати її ім’я, він міг би подзвонити Джеку, або Дейлу, якщо Джек не буде відповідати на телефон…і покласти край поганому сну Френч Лендінґа.

«Кошмар леді Маґовен». Добре.

– Кошмар, – Генрі каже, а тоді регулює голос і повторює, – Кожж-мар. – Він знову добре імітує.

Старий дивак, котрий стоїть за дверима студії, вважає, що навіть занадто добре. Він злісно супиться і клацає садовими ножицями. Як може цей сліпий говорити так схоже на нього? Це неправильно, це абсолютна помилка. Старий монстр палко жадає вирізати голосові зв’язки з горла Генрі Лайдена. Скоро, обіцяє собі, він зробить це.

І з’їсть їх.

Сидячи в офісному кріслі, нервово вистукуючи пальцями по блискучій дубовій поверхні, Генрі згадує коротку зустріч на сцені. Це було не так давно, на танцях на Святі полуниці.

«Скажіть мені своє ім’я і назву пісні, яку б ви хотіли почути.

Я Еліс Везер, і… “Місячне сяйво” Бенні Ґудмана».

– Еліс Везер, – каже Генрі. – Ось як її звали, і якщо вона не знає твого імені, мій смертоносний друже, то я мавпа на жезлі.

Коли він починає підводитись, хтось – щось – починає стукати по шибці зверху дверей.

Ведмедиця підходить ближче, фактично змушує себе зробити це, і тепер вона, Джек, Док і Шнобель зібралися навколо дивана, куди наполовину занурився Мишеня. Він схожий на людину, яку затягує сипучий пісок.

«Ну, – думає Джек, – тут немає сипучих пісків, але він важко вмирає. У цьому немає жодних сумнівів».

– Слухай сюди, – каже Мишеня.

У куточках очей знову з’являється чорний слиз. Гірше, він сочиться з куточків рота. Сморід гниття стає сильнішим, ніж будь-коли, оскільки внутрішні органи почади здаватися в цій боротьбі. Джек дивується, що вони протримались так довго.

– Говори, – каже Шнобель. – Ми слухаємо.

Мишеня дивиться на Дока.

– Коли я закінчу, зробиш мені феєрверк. Дозу «кадиллаку». Зрозумів?

– Ти хочеш випередити те, що хоче тебе знищити?

Мишеня киває.

– Я згоден, – погоджується Док. – Ти підеш з усмішкою на обличчі.

– Сумніваюся, брате, але я спробую.

Мишеня переводить почервонілі очі на Шнобеля.

– Коли все буде скінчено, загорніть мене в один із нейлонових тентів, що в гаражі, засуньте мене в ванну, я впевнений, що до опівночі ви зможете змити мене в каналізацію… як пивну піну. Я був би обережним на вашому місці. Не… торкайтеся того, що залишиться.

Ведмедиця заливається слізьми.

– Не плач, люба, – каже Мишеня. – Я випереджу його. Док обіцяв. Шнобелю?

– Я тут, друже.

– Зроби мені маленьку послугу. Гаразд? Прочитаєте вірш… Одена… той, що спричиняє мороз у яйцях…

– «Не читайте Біблію за її прозу», – каже Шнобель. Він плаче. – Гаразд, Мишеня.

– Прослухаєте щось із репертуару «Небіжчика»… можливо, «Брижі»… і обов’язково випийте достатньо «Кінґслендського», щоб достойно провести мене в моє наступне життя. Думаю, могили… на яку б ви могли відлити, не буде, але… зробіть усе, що у ваших силах.

Джек не може не засміятись. І тепер настала його черга вловлювати всю силу багряних очей Мишеняти.

– Копе, пообіцяй мені, що ти зачекаєш до завтра, щоб йти туди.

– Мишеня, я не впевнений, що зможу це зробити.

– Ти мусиш. Сьогодні там не буде диявольського собаки… у лісі біля будинку буде щось інше… інші речі. – Він жахливо закочує очі. Чорна гидота, неначе дьоготь, стікає на бороду. Тоді він збирається з силами і веде далі: – Вони просто з’їдять тебе, як цукерку.

– Думаю, у мене немає іншого вибору, – насупившись, каже Джек. – Там є маленький хлопчик, він в…

– Безпеці, – шепоче Мишеня.

Джек здіймає брови. Він не впевнений, що почув Мишеня правильно. І навіть якщо так, чи може він вірити в те, що почув? Мишеня пожирає сильна огидна отрута. Він ще може протистояти їй, говорити всупереч їй, але…

– Ненадовго він у безпеці, – каже Мишеня. – Не від усього… є те, що може дістатись до нього, я припускаю… але на даний час він у безпеці від містера Манчін. Так його звати? Манчін?

– Маншан. Я думаю. Звідки ти знаєш це?

Мишеня надзвичайно моторошно всміхається Джекові. Це усмішка вмираючого віщуна. Він знову торкається лоба, і Джек з жахом зауважує, що його пальці, розплавившись, тануть один за одним та від нігтів чорніють.

– Я все дізнався. Кажу тобі. І послухай: нехай краще хлопчика з’їсть там… там, де він є… якийсь гігантський жук, чи краб, ніж ти маєш померти, рятуючи його. Бо тоді аббала точно заволодіє хлопчиком. Так каже твій… твій друг.

– Який друг? – з підозрою, запитує Док.

– Не зважай, – каже Мишеня. – Голлівуд знає. Правда, Голлівуде?

Джек неохоче киває. Це Спіді, звичайно ж. Чи Паркус, якщо хочете.

– Зачекай до завтра, – каже Мишеня. – До опівдня, коли сонце найсильніше в обох світах. Пообіцяй.

Спочатку Джек не може нічого сказати. Суперечні почуття розривають його.

– Все одно, доки ви дістанетесь до Шосе-35, буде цілковита темрява, – спокійно каже Ведмедиця.

– А в лісі тім – справжнє лайно, – каже Док. – Порівняно з ним, клята Відьма з Блер – пухнасте кошеня. Я не думаю, що тобі хотілось би зустрітись із ним уночі, хіба що ти прагнеш зустрічі зі смертю..

– Коли ви все зробите… – шепоче Мишеня. – Коли ви все зробите… якщо хтось із вас залишиться… спаліть це місце дотла. Ту діру. Той склеп. Спаліть дотла, ви чуєте мене? Зачиніть двері.

– Так, – каже Шнобель. – Почули і зрозуміли, друже.

– Останнє, – каже Мишеня. Тепер він говорить безпосередньо до Джека. – Ти можеш знайти його… але, думаю, у мене є ще дещо, що тобі потрібно. Це слово. Воно має силу, коли звучить з твоїх уст, через те, чого ти… ти торкався. Колись давно. Я цього не розумію, але…

– Все правильно, – каже йому Джек. – Я торкався. Яке слово, Мишеня?

В якусь мить він думає, що Мишеня вже ніколи не скаже цього слова. Щось явно бореться з ним, щоб він не промовив його. У цій боротьбі Мишеня виходить переможцем. Так, думає Джек, дуже схоже, що його життя добігає кінця.

– Діямба, – каже Мишеня. – Тепер ти, Голлівуде. Ти скажи це.

– Діямба, – каже Джек, і ряд важких книжок у м’яких обкладинках висковзують з однієї з саморобних полиць унизу біля дивана. Вони зависають в затемненій кімнаті і з гуркотом падають на підлогу. Ведмедиця тихо скрикує.

– Не забудь його, – каже Мишеня. – Воно тобі знадобиться.

– Як? Як воно мені знадобиться?

Мишеня стомлено хитає головою.

– Не… знаю.

Шнобель тягне руку через плече Джека і бере карту з намальованими закарлючками.

– Зустрінемось завтра вранці біля «Сенд Бар», – каже він Джеку. – Приїдеш туди до одинадцятої тридцяти, і ми будемо на тій клятій дорозі якраз близько полудня. Поки що це, мабуть, залишиться в мене. Невеличка страховка того, що ти все зробиш, як сказав Мишеня.

– Добре, – каже Джек.

Йому не потрібна карта, щоб знайти Чорний Дім Чаммі Бернсайда, але Мишеня, безперечно, має рацію. Це, мабуть, не те місце, де хотілося б опинитись після настання темряви. Йому дуже шкода, що він змушений залишити Тая Маршалла на Випалених Землях – у нього відчуття, що це неправильно, це фактично гріх, але він має пам’ятати, що на кону набагато більше, ніж один загублений хлопчик.

– Шнобелю, ти впевнений, що хочеш туди повернутися?

– Чорт, ні, я не хочу туди повернутись, – каже Шнобель майже обурено. – Але щось убило мою дочку – мою дочку! – і прийшло воно сюди звідти! Ти хочеш сказати, що це не так?

Джек не відповідає. Звичайно, що так. І звичайно, він хоче, щоб Док і Шнобель були поруч із ним, коли він зверне на під’їзну дорогу до Чорного Дому. Якщо вони зможуть дійти туди, буде чудово.

«Діямба, – думає він, – діямба. Не забути».

Він повертається до дивана.

– Мишеня, ти…

– Ні, – каже Док. – Думаю, йому не потрібна доза «кадиллаку».

– Га? – Джек дурнувато втуплює очі в пивовара-байкера.

Він почувається дурним. Дурним і виснаженим.

– Жодного звуку, лише цокає його годинник, – говорить Док, а тоді починає співати.

За мить Шнобель і Ведмедиця приєднуються. Джек відступає від дивана з думкою, на диво схожою з Генрі: як могло так швидко стати так пізно? Як, у біса, це сталось?

– На небесах немає пива… ось чому ми п’ємо його тут… і коли… коли ми йдемо…

Джек навшпиньках перетинає кімнату. На дальній стіні – годинник з підсвіткою і написом: «Кінгслендський золотий світлий Ель Преміум». Наш давній друг – який уже виглядає на всі свої роки і зовсім уже не щасливчик, – дивиться на годинник і не вірить, аж доки не порівнює зі своїм годинником на руці. Майже восьма. Він пробув тут кілька годин.

Майже зовсім темно, і Рибак досі десь там. Не говорячи вже про його товаришів з іншого світу.

«Діямба», – думає він знову і відчиняє двері. Коли він ступає на пересохлий ґанок і зачиняє за собою двері, то щиро вигукує в сутінки:

– Спіді, я б з радістю скрутив тобі шию!