Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 46 страниц)

Проходячи повз будинок Генрі, Джек прикладає два пальці до губ і торкається дерева, передаючи поцілунок. «Генрі. Для всіх світів, для Тайлера Маршалла, для Джуді, для Софі і для тебе, Генрі Лайден».

На мобільному телефоні в кабіні пікапа збережені три повідомлення, всі вони від Дейла, і Джек видаляє їх, навіть не прослухавши. Вдома автовідповідач блимає «4-4-4», безупинно нагадуючи про себе, як голодне немовля. Джек прослуховує повідомлення. Чотири рази найнещаснішим голосом Дейл Ґілбертсон благає повідомити, де тепер його друг Джек Сойєр, і висловлює величезне бажання поговорити з тим же джентльменом, здебільшого про вбивство його дядька і їхнього друга Генрі, а також не завадило б поговорити про кляту різанину в притулку Макстона. І чи про щось говорить йому ім’я Чарльз Бернсайд.

Джек дивиться на свій годинник на руці, думає, що той показує неправильний час, тому дивиться на годинник на кухні, але бачить, що все правильно. Зараз 5 : 42 ранку і півні досі виспівують за сараєм Ренді і Кента Ґілбертсонів. Раптом його знемагає втома, що важча за силу тяжіння, важча за гравітацію. Безсумнівно, на Самне-стрит біля телефону залишили когось із чергових, але Дейл гарантовано спить у своєму ліжку, а Джек хоче говорити лише з Дейлом. Він сильно позіхає, неначе кіт. Ще навіть газет не принесли!

Він знімає піджак і кидає його на стілець, тоді позіхає знову, навіть ще ширше, ніж раніше, можливо, це кукурудзяне поле було не таке вже й зручне: Джек відчуває, що йому придушило шию, а також з’явився біль у спині. Він піднімається сходами, знімає одяг, кидає його на крісло в спальні і завалюється на ліжко. На стіні над кріслом висить освітлена сонцем приваблива картина Фейрфілда Портера, і Джек пригадує, як Дейл відреагував на неї того вечора, коли вони розпакували і повісили всі полотна. Він полюбив цю картину з першого погляду – для нього було, мабуть, новиною, що він міг отримати таке задоволення від живопису. «Гаразд, – думає Джек, — якщо нам пощастить вибратися з Чорного Дому живими, я віддам її йому. Я змушу його її взяти: я буду погрожувати, що порубаю її на шматки і спалю в грубці, якщо він її не візьме. Я скажу, що віддам її Венделлу Ґріну!»

Його очі вже заплющені; він занурюється під ковдру і зникає, хоча цього разу не буквально, з нашого світу. Джек спить і бачить сни.

Він спускається заплутаною лісовою стежкою до палаючого будинку, тварюки і монстри снують і ревуть з обох боків. Вони здебільшого невидимі, але час від часу з’являється покручена рука, гострий хвіст, чорне сухоребре крило, і він відрубує їх важким мечем. Його рука болить. Усе тіло відчуває втому і біль. У нього звідкілясь тече кров, але він не може побачити чи відчути, де має рану, лише кров повільно стікає ззаду по ногах. Люди, котрі були з ним від початку подорожі, мертві, а він, мабуть, вмирає. Йому хотілося б бути не таким самотнім, тому він наляканий.

Палаючий будинок стає вищим і вищим у міру того, як Джек наближається. Звідти лунать крики, плач. По периметру його оточують чорні дерева і тліючий попіл. Цей периметр розширюється з кожною секундою, неначе будівля пожирає всю природу в одну мить. Усе втрачено. Палаючий дім і бездушне створіння, яке водночас є його господарем і в’язнем, торжествує, світ зруйновано навіки, амінь. Дін-та – величезна піч пожирає все на своєму шляху.

Гілки з гострими листками на деревах праворуч від нього, зігнувшись і скрутившись, жалібно стогнуть. Там, де вони найбільше переплітаються, утворюється темрява. Гілляки в’ються, як змії, одне навколо одного, утворюючи щільну, сіру стіну з гострого листя. З тієї стіни з жахливою повільністю з’являється щось схоже на сухорляве, кістляве обличчя. Обличчя в п’ять футів заввишки від маківки до підборіддя випинається з-поміж шарів листя і дивиться туди-сюди, шукаючи Джека.

Це все, що коли-небудь лякало його, травмувало, бажало зла в цьому світі чи на Територіях. Здалеку величезне обличчя нагадує монстра на ім’я Елрой, який колись намагався зґвалтувати Джека в огидному барі, що називався «Пивниця Оутлі». Згодом воно стає схожим на Морґана Орріса, тоді – на садівника «Дому Сонця», тоді на Чарльза Бернсайда, але оскільки воно сліпо продовжує шукати його з боку в бік, то це наводить на думку, що ці зловісні обличчя нашаровані одне на одне і поєднуються в одне ціле. Цілковитий страх перетворює Джека на камінь.

Обличчя, що випинається з густого листя, шукає його на стежці, тоді повертається назад і припиняє мерехтливий рух туди-сюди. Воно дивиться просто на нього. Сліпі очі бачать його, ніс, хоча й без ніздрів, чує його. Листя тріпоче без задоволення, обличчя наближається, збільшуючись і збільшуючись. Джек не може зробити ані кроку, він дивиться через плече і бачить гниючого чоловіка, який підводиться у вузькому ліжку. Чоловік розтуляє рот і кричить: «ДІЯМБА!»

Серце вискакує з грудей, крик завмирає ще до того, як лунає з його горла. Джек вистрибує з ліжка, стає на ноги, ще навіть не до кінця усвідомивши, що він прокинувся від сну. Все його тіло, здається, тремтить. Піт стікає лобом і зволожує груди. Поступово тремтіння зникає, коли він оглядає все те, що насправді його оточує: не гігантське обличчя, яке виринає з потворної стіни з листя, а лишень стіни його спальні. На протилежній стіні висить картина, яку він збирається подарувати Дейлу Ґілбертсону. Він витирає обличчя, заспокоюється. Йому потрібно піти в душ. Його годинник показує, що зараз 9 : 47 ранку. Він поспав чотири години, і вже час збиратись.

Через сорок п’ять хвилин вимитий, одягнений, ситий Джек телефонує у відділок поліції і просить з’єднати його з капітаном Ґілбертсоном. Об 11 : 25 він і щойно проінформований Дейл – Дейл, котрий дуже хоче побачити докази того, про що розповідав йому його друг, – залишають авто капітана на автостоянці під єдиним деревом біля «Сенд Бар» і прямують до чорного входу гарячим асфальтом повз два нахилених «гарлея».

Частина четверта
Чорний Дім і за ним
26

Ми говорили з вами про невезіння, і в нашій розповіді вже надто пізно повертатися до цієї теми, та все ж чи не погодитеся ви, що більшість будинків – це спроба затримати невезіння? Щоб створити бодай ілюзію нормальності чи осудності у світі? Згадайте лише Лібертивіль з його хоча й банальними, проте милими назвами вулиць – Камелот і Авелон, і Мейд Меріан Вей. І згадайте маленький милий будинок в Лібертивілі, де Фред, Джуді і Тайлер Маршалл колись жили разом. Як іще можна було б назвати будинок під номером 16 по Робін Гуд Лейн, як не одою повсякденності, гімном прозаїчності? Ми могли б те ж саме сказати про будинок Дейла Ґілбертсона, Джека або Генрі, чи не так? Більшість будинків у околиці Френч Лендінґа – справжні. Руйнівний ураган, що пронісся містом, не змінює того факту, що будинки стоять, як хоробрі захисники від невезіння, такі благородні і скромні водночас. Вони є місцями розсудливості.

Чорний Дім – схожий на «Дім на пагорбі» Шерлі Джексона, схожий на «Червону Троянду», відому в Сієтлі, схожий на потворність на межі століть – не розсудливий. Він навіть не зовсім із цього світу. Його важко розгледіти ззовні, він мерехтить – в очах виграє постійна оптична ілюзія, – але якщо вдивлятися в нього протягом декількох секунд, то можна побачити триповерховий будинок абсолютно звичайного розміру. Незвичайним є колір, так – мертво-чорний екстер’єр, навіть вікна пофарбовані в чорне, а добудови і піддашки викликають сумніви з приводу його структурної цілісності. Але якщо забрати всі чари, він має майже такий самий звичайний вигляд, як будинок Фреда і Джуді… хіба що, можливо, не такий доглянений.

Проте всередині він інакший.

Всередині Чорний Дім величезний.

Чорний Дім фактично безмежний.

Це зовсім не те місце, куди хотілося б зайти, заблукавши. Люди, які хоча й рідко, та все ж потрапляли сюди, – безхатьки, нещасні діти, які втекли з дому, а також жертви Чарльза Бернсайда / Карла Бірстоуна, – залишили сліди свого перебування: клаптики тканини, жалюгідні каракулі на стінах дивних величезних кімнат, подекуди навіть купи кісток. Час від часу на очі гостю потрапляє череп, такий, як знаходили 1920 року на березі річки в Гановері, коли місто охопив жах Фрітца Хаармана.

Це аж ніяк не те місце, де хотілося б опинитись, заблукавши.

Давайте пройдемося цими кімнатами, закутками, коридорами і переходами, знаючи, що в будь-який момент зможемо повернутися до зовнішнього світу, світу нормального, який протистоїть невезінню (проте нам усе одно моторошно, коли ми спускаємося сходами, які здаються безкінечними, і довгими коридорами, що звужуються за горизонтом). Ми чуємо безперервне приглушене гудіння і невиразне брязкання чудернацьких механізмів. Чуємо химерний і невпинний свист вітру, можливо, знадвору, а можливо, з нижнього чи горішнього поверху. Іноді ми вчуваємо тихе валування собаки, безсумнівно, диявольського пса аббала, який вкусив бідного Мишеня. Періодично ми чуємо крюкання ворона і розуміємо, що Ґорґ теж десь тут.

Ми проходимо через вицвілі руїни та кімнати, більшість з них, здається, значно більші, ніж увесь будинок, в якому вони ховаються. І зрештою, ми приходимо до простої вітальні, умебльованої диваном з набивкою з конячої шерсті і стільцями, покритими вицвілим червоним оксамитом. У повітрі смердючий запах приготування їжі (десь поруч кухня, до якої нам іти не варто… якщо ми ще хочемо спати без нічних жахіть). Електричним світильникам тут уже щонайменше років сімдесят, ми запитаємо, як таке може бути, якщо Чорний Дім був побудований 1970 року? Відповідь звичайна: велика частина Чорного Дому – найбільша частина Чорного Дому – вже була тут набагато раніше. Штори в цій кімнаті важкі та вилинялі. Якщо не зважати на пожовклі вирізки з газет, що прикріплені до огидних зелених шпалер, то ця кімната чудово підходила б для першого поверху готелю «Нельсон». Це місце зловісне і водночас звичайне, віддзеркалення уяви старого монстра, який заховався тут і спить на дивані, наповненому кінською шерстю. Спереду його сорочка набуває зловісного червоного кольору. Чорний Дім – не його, хоча у своїй патологічній грандіозності він думає інакше (містер Маншан не позбавляє його цієї віри). Але ця кімната – його.

Вирізки навколо нього розповідають все про смертоносні захоплення Чарльза Чаммі Бернсайда.

ТАК, Я З’ЇВ ЇЇ, – ЗАЯВИВ ФІШ. Нью-Йорк Херальд Тріб’юн.

ДРУГ БІЛЛІ КАСМІ СТВЕРДЖУЄ: «БІЛЛІ ВИКРАВ СІРИЙ ЧОЛОВІК, ТО БУВ ПРИВИД». Нью-Йорк Волд телеграм.

ЖАХ ҐРЕЙС БАДД ТРИВАЄ: ФІШ ЗІЗНАЄТЬСЯ! Лонґ Ісланґ Стар.

ФІШ ЗІЗНАВСЯ «В СМАЖЕННІ І ПОЇДАННІ» ДАФНІ. Нью-Йорк Амерікен.

ФРІЦА ХААРМАНА, ТАК ЗВАНОГО М’ЯСНИКА З ГАННОВЕРА, СТРАТИЛИ ЗА ВБИВСТВО 24 ОСІБ. Нью-Йорк Ворд.

ПЕРЕВЕРТЕНЬ ЗАЯВЛЯЄ: «Я КЕРУВАВСЯ ЛЮБОВ’Ю, А НЕ ХТИВІСТЮ». ХААРМАН ПОМИРАЄ НЕ ПОКАЯВШИСЬ. Ґардіан.

ОСТАННЄ ПОСИЛАННЯ З ГАННОВЕРА: «ВИ НЕ МОЖЕТЕ МЕНЕ ВБИТИ, Я БУДУ СЕРЕД ВАС ВІЧНО». Нью-Йорк Ворд.

Венделлу Ґріну сподобалося б, чи не так?

Їх більше. Господи, спаси нас, набагато більше. Тут навіть Джеффрі Дахмер заявляє: «Я ХОТІВ ЗОМБІ».

Фігура на дивані починає стогнати і ворушитись.

– Стаф-фай, Берні! – Це, здається, надходить з повітря, а не з його губ, хоча вони в нього й ворушаться, неначе він другорядний черевомовець.

Берні стогне. Повертає голову ліворуч.

– Ні… мені треба поспати. Все… болить.

Він повертає голову праворуч, підтверджуючи заперечення, і містер Маншан говорить знову.

– Стаф-фай, фони йтуть. Ти маєш гухатись, шоб пегевести хлопшика.

Голова перекочується в інший бік. Сонний Берні думає, що містер Маншан досі в його голові, він забув, що в Чорному Домі все по-іншому. Дурненький Берні, тепер він майже ні на що не придатний! Але це ще не кінець.

– Не можу… облиште мене… болить живіт… сліпий… клятий сліпий поранив мене в живіт…

Але він повертає голову в інший бік, і голос знову говорить поруч із правим вухом Берні. Він відмахується, не бажаючи прокидатися, його обличчя виражає страшенний біль. Сліпий поранив його набагато гірше, ніж йому спочатку здавалося. Берні наполегливо стверджує, що хлопчик захований у безпечному місці, що вони ніколи його не знайдуть, навіть якщо зможуть дістатися до Чорного Дому. Що вони загубляться в цій незвіданій глибині кімнат і передпокоїв, і йому цікаво дізнатися, чи вони збожеволіють перед тим, як померти. Проте містер Маншан знає, що один із них відрізняється від будь-кого іншого, хто траплявся в цих місцях. Джек Сойєр знайомий з безмежністю, і в цьому полягає проблема. Хлопчика треба вивести через запасний вхід до Кінцевого світу, заховати в затінку величезної печі Дін-та. Маншан каже Берні, що він зможе зробити з хлопчиком все, що захоче, перш ніж віддасть його аббала, але не тут. Тут надто небезпечно. Вибач.

Берні й далі протестує, але це битва, в якій він не переможе, і знає це. Разом із голосом і запахом готового тухлого м’яса повітря починає вібрувати і кружляти, оскільки наближається власник голосу. Спершу ми бачимо чорний вир і червону пляму – аскотську краватку, – а тоді проявляється неймовірно видовжене біле обличчя, на якому домінує єдине чорне око акули. Це справжній містер Маншан – створіння, яке може жити лише в голові Берні, за межами Чорного Дому і його магічних околиць. Скоро він буде тут, він смикатиме його до цілковитого пробудження (катуватиме його до остаточного пробудження, якщо доведеться), і він використає Берні, доки ще є така можливість, оскільки містер Маншан не може перевести Тая з камери в Чорному Домі. Коли він буде в Кінцевому світі – Шеол, як каже Берні, – усе буде інакше.

Нарешті Берні розплющує очі. Його покручені руки, які пролили стільки крові, тягнуться, щоб відчути вологу своєї власної крові, яка сочиться крізь сорочку. Бачить закривавлену пляму, скрикує від жаху і лякливості. Він не сприймає те, що сліпий смертельно поранив його, як і те, що саме на це він заслуговує після стількох убивств дітей; він сприймає це, як страшенну несправедливість.

Вперше у нього з’являється неймовірно неприємна думка: а що як йому доведеться ще більше заплатити за те, що він зробив протягом своєї довгої кар’єри. Він бачив Кінцевий світ; він бачив Конґе-роуд, яка пролягає до Дін-та. Випалений, палаючий ланшфт навколо Конґе-роуд – неначе пекло і, звичайно, Ан-так, Велика Комбінація, само собою пекло. А якщо це місце чекає на нього? А якщо…

Він відчуває жахливий паралізуючий біль у животі. Містер Маншан, який тепер уже цілком матеріалізувався, простягає одну димучу, не зовсім прозору руку і торкається рани, якої завдав Генрі викидним ножиком. Берні верещить, сльози течуть старими щоками дітовбивці.

– Ви завдаєте мені болю!

– Тепех йти і зхоби, ях я хасаф.

– Я не можу, – схлипує Берні. – Я вмираю. Подивіться, скільки крові. Ви думаєте, я зможу із цим впоратися? Мені вісімдесят п’ять років, чорт забирай!

– Не рефи, Берн-Берн… з того боку є ті, хто филікують тфої гани.

На містера Маншана, як і на сам Чорний Дім, важко дивитися. Він мерехтить з різних ракурсів. Іноді це страшенно видовжене обличчя (воно приховує більшу частину його тіла, неначе надто велика голова карикатури на газетних шпальтах) має два ока, іноді – одне. Іноді здається, що стирчить рудуватий чубчик з його черепа, а іноді, що містер Маншан такий же лисий, як Юл Брінер. Лише червоні губи і білі ікла, які за ними ховаються, залишаються майже незмінними.

Берні дивиться на свого спільника з надією в очах. Знову проводить руками по твердому і горбкуватому животі. Він підозрює, що горбочки – це згустки. Його так сильно поранили! Такого ніколи не мало статися! Його мали оберігати! Його мали…

– Нафіть сілком мошлифо, – каже містер Маншан, – шо топі там пофехнуть молоті хоки.

– Бути знову молодим, – каже Берні і різко, грубо зітхає. Його подих смердить кров’ю. – Так, я хочу цього.

– Сфишайно, і се мошлифо, – каже містер Маншан, киваючи своїм абсурдно нестабільним обличчям, – мошлифо, аббала і сгобить потагунок. Цьохо я не мошу опіцяти, мій дгуше. Але дешо я мошу поопіцяти.

Істота в чорному вечірньому костюмі й червоній краватці з неймовірною жвавістю проходить уперед і знову встромляє руку крізь сорочку Чаммі Бернсайда, цього разу стиснувши її в кулак, що спричиняє біль, про який старий монстр навіть не здогадувався все своє життя… хоча завдавав такого і навіть більшого невинним жертвам.

Смердюче обличчя містера Маншана наближається до Берні. Одне око яскраво світиться.

– Ти фітшуфаєш фсе се Бегні? Ти шалюхітна тогба бгуту і хоря? Хо-хо, ха-ха, сфишайно фітшуфаєш! Се тфій ки-шеш-них, я тгимаю йохо в гуці! І яхшо ти сарас не пітеш, сопаший фиротку, то я фирфу йохо с тфохо сакрифафленохо тіла, хо-хо, ха-ха, і опмотаю нафколо тфоєї шиї! Ти путеш помихати, снаюши, шо тепе тушать фласні хишхи! Сьохо я сам нафшифся від Фріца, Фріц Хаарман пуф молотим і милим! Сарас! Шо ти кашеш? Ти пгифетеш йохо, ши тепе сатушити?

– Я приведу його! – скрикує Берні. – Я приведу його, лише припиніть, припиніть, ви рвете мене на частини!

– Пгифети йохо на стансію. На стансію, Берн-Берн. Фін не тля пасючих схованок і лисяших ніх – не тля Ком-пін-ас-ій. Тайлег не тля сахрифафлених нішок; фін тля аббала. – Довгий палець із жахливим чорним нігтем торкається чола і постукує ним над очима (на якусь мить Берні бачить два ока, а тоді друге зникає). – Зрозумів?

– Так! Так!

Його нутрощі горять. Рука досі стискає їх. Величезне обличчя містера Маншана зависло над ним.

– На стансію – куди ти приводив інших осоплифих.

– ТАК!

Містер Маншан відпускає його. Він відступається. На щастя Берні, він знову починає ставати прозорим, дематеріалізується. Пожовклі вирізки з газет пролітають не позаду нього, а крізь нього, одне око висить у повітрі над прямокутною плямою аскотської краватки.

– Перехонайся, ши фін отяхнений ф хепху. Сей осоплифий має пути отяхнений в хепху.

Бернсайд енергійно киває. Він досі трохи пахне парфумами «Мій гріх».

– Кепка, так, я маю кепку.

– Путь оперешний, Берні, ти старий і поранений. Хлопець молотий і тофетений до фітшаю. Шфитко піхає. Якшо ти тосфолиш йому фтехти…

Попри біль, Берні посміхається. Хіба досі тікала від нього бодай одна дитина! Навіть якщо ця дитина особлива! Про що йдеться?!

– Не хвилюйтеся, – каже він. – Якщо ви говоритимете з ним… Аббала-дун… скажіть йому, що я ще тримаюсь. Якщо він зцілить мене, то не пошкодує про це. І якщо він зробить мене знову молодим, я приведу йому тисячу молодих. Тисячу Руйнівників.

Тепер містер Маншан тьмяніє і знову має вигляд прозорого, трохи бурхливого повітря у вітальні Берні в глибині дому, який він покинув лише, коли усвідомив, що потребує, щоб хтось піклувався про нього на старості літ.

– Приведи саме йохо, Берн-Берн. Прифеди йохо, і тепе путе нахоротшено.

Містер Маншан зник. Берні стоїть, схилившись над диваном, наповненим кінською шерстю. Живіт стискається, і зрештою біль змушує його кричати, але він не зупиняється, прямує в темряву і витягує чорний пошарпаний шкіряний мішечок, хапає його і залишає кімнату, накульгуючи і хапаючись за закривавлений роздутий живіт.

А як же Тайлер Маршалл, який існував на всіх цих сторінках переважно в устах інших людей? Як сильно він постраждав? Наскільки він наляканий? Чи залишився він при здоровому глузді?

З приводу його фізичного стану, то в нього струс, але він одужує. Рибак лише погладжував його по руці і сідницях (моторошний дотик, який змусив Тайлера згадати відьму в «Гензель і Ґретель»). Психологічно… ви будете шоковані це почути, але доки містер Маншан підганяє Берні, хлопчик Джуді і Фреда щасливий. Так і є, він щасливий. А чому би і ні? Він у Міллер-Парку.

«Мілуокі Брюерс» збентежили цього року усіх знавців, усіх песимістів, які говорили, що вони не дотягнуть навіть до четвертого липня. Ну, висновки робити рано, але четверте настало і вже минуло, а «Брю Крю» повернулись до Міллера, щоб боротися за перше місце з Цинциннаті. Вони ведуть гру значною мірою завдяки Ричі Сексону, котрий перейшов до Мілуокі з «Клівленд Індіанс» і котрий, як сказав би Джордж Ретбун, справжній профі.

Вони ведуть гру, і Тай — на грі! ЧУДОВО! Він не просто на грі, він у першому ряду. Поруч з ним – великий, спітнілий, червонолиций – сам Великий Джордж репетує щодуху, в одній руці, тримаючи пиво, другою обіпершись на спинку сидіння. Джеромі Берніц із «Крю» швидко біжить на першу базу, і як немає сумнівів, що шорт-стоп Цинциннаті впіймає м’яч і швидко позбудеться його, так само немає сумнівів (принаймні у Джорджа Ретбуна), що до того часу Берніц уже буде в безпеці! Від хвилювання Ретбун зривається, його лисина виблискує під ніжним небом кольору лаванди, пінява цівка пива стікає аж до ліктя по підведеній руці, блакитні очі мерехтять (можна сказати, що цими очима він бачить не просто багато, а абсолютно все), і Тай чекає, всі чекають, і ось воно, уособлення літа в Кулі Кантрі, дивовижне ревіння, яке означає, що все гаразд, страх відходить, невезіння скасовано.

– СУДДЯ, НУ Ж БО, ДАВАЙ! НУ-У-У-У Ж БО-О-О! НАВІТЬ СЛІПОМУ ОЧЕВИДНО, ЩО ВІН БУВ У БЕЗПЕЦІ!

Натовп поруч із першою базою божеволіє, чуючи цей крик, а найбільше тих чотирнадцятеро людей, які сидять із плакатом: «МІЛЛЕР ПАРК РАДО ВІТАЄ ДЖОРДЖА РЕТБУНА І ЦЬОГОРІЧНИХ ПЕРЕМОЖЦІВ ПИВНОГО КОНКУРСУ НА КDSU». Тай якийсь час вистрибує і сміється, розмахуючи кепкою з написом: «Брю Крю». Він думав, що забув ввести дані цього року, тож припускає, що батько (або, можливо, мати) зробили це за нього і він виграв! Не головний приз, який передбачав бути бет-боєм від команди «Брю Крю» під час усієї гри із Цинциннаті, але те, що він отримав (чудове місце поруч із іншими переможцями), – це, на його думку, навіть краще. Звичайно, Ричі Сексон – це не Марф Мак-Ґір – ніхто не може лупанути по м’ячу так, як Біг Мак, – але круто, що Сексон грає за «Брюерс» цього року, просто круто, що Тайлер Маршалл виграв…

Хтось трясе його за ногу. Тай намагається забрати її, не бажаючи втрачати цей сон (цієї найкращої втіхи серед тих жахів, які звалилися на нього), але рука безжалісна. Вона трясе. Вона трясе і трясе.

– Фста-фай, – бурчить голос, і сон починає затьмарюватись.

Джордж Ретбун повертається до Тая, і хлопчик бачить дивовижну річ: його очі, які були проникливими і виразними всього кілька секунд тому, стали тьмяними і затьмареними. «Господи, він сліпий, – думає Тай. – Джордж Ретбун насправді…»

– Фста-фай, – кричить голос.

Тепер він ближче. Ще мить, і сон геть розтане. Але до того Джордж говорить із ним. Голос тихий, зовсім не схожий на звичний голос коментатора спортивних новин.

– Допомога вже на підході, – каже він. – Будь спокійний, котику. Будь…

– Фста-ФАЙ, ти, гімнюк!

Рука на щиколотці тисне, паралізує. З криком Тай розплющує очі. Таким чином він повертається у світ і до нашої розповіді.

Він миттєво згадує, де він. Це камера з рудувато-сірими залізними ґратами, що розташована посередині кам’яного, запавутиненого, освітленого електричними лампочками коридору. В одному з кутків стоїть якась їжа, щось схоже на тушковане м’ясо. В іншому – відро, в яке він мав пісяти (або какати, що, дякувати Богу, йому не кортіло робити). У кімнаті є ще лише порваний, зношений матрац, з якого Берні зараз його і стягує.

– О, так, – каже Берні. – Прокидайся нарешті. Добре. Тепер підводься. На ноги, підтирайло. У мене немає часу гратися з тобою, чорт забирай.

Тайлер підводиться. Запаморочення пронизує все тіло, і він кладе руку на голову. На цьому місці є слід від згуслої крові. Коли він торкається його, то різкий біль сягає аж щелеп і змушує їх стиснутись, але також від цього руху зникає запаморочення. Він дивиться на руку. На його долоні шматочки шкіри і засохлої крові. «Це місце, куди він вдарив мене тим клятим каменем. Ударив би він мене трохи сильніше, і я би вже грав на арфі».

Але, здається, цей чоловік теж поранений, його сорочка закривавлена, зморшкувате обличчя бліде, неначе воскове. Позаду нього двері до камери відчинені. Тай прикидає дистанцію до коридору, сподіваючись, що робить це непомітно. Але Берні вже надто давно в цій грі. «Вше не отний малий намахався фтехти на своїх сакрифафлених нішках, ох-хо».

Він просовує руку до мішечка і витягує пристрій з руків’ям пістолета і насадкою з нержавіючої сталі на кінці.

– Знаєш, що це, Тайлере? – запитує Берні.

– «Тазер», – каже Тай. – Так?

На обличчі Берні з’являється вищир, який виставляє напоказ пеньки зубів.

– Розумний хлопчик! Хлопчик, який дивиться телевізор, я б сказав. Так, це «Тазер». Але особливий. Він збиває з ніг корову на відстані в тридцять ярдів. Зрозумів? Спробуєш утекти, хлопчику, і я звалю тебе наповал. Виходь.

Тай ступає кілька кроків і виходить із камери. Він уявлення не має, куди цей жахливий стариган хоче його відвести, та все ж відчуває полегшення від того, що вийшов. Матрац був найгіршим, який тільки може бути. Хлопчик здогадується, що він не перша дитина і навіть не десята, яка, плачучи, засинала на ньому з болем в серці і болючою ґулею на голові. І, мабуть, навіть не п’ятдесята.

– Звертай ліворуч.

Тай звертає. Старий зараз позаду нього. За якусь мить він відчуває, як кістляві пальці хапають його за праву сідницю. Цей старий робить так уже не вперше (щоразу нагадуючи йому відьму з «Гензель і Ґретель», яка просила дітей, що загубилися, витягти руку з клітки), але цього разу він робить це якось інакше. Слабше.

«Скоро помре, – думає Тай, і ця думка – ця спокійна стриманість – дуже, дуже нагадує Джуді. – Швидше помирай, швидше помирай, старий, тоді мені не доведеться».

– Це моя, – каже старий… але говорить він, задихаючись, уже не так самовпевнено. – Я половину запечу, а решту піджарю. З беконом.

– Не думаю, що ви зможете багато з’їсти, – каже Тай, сам дивуючись, наскільки спокійним є його голос. – Здається, хтось протаранив ваш живіт досить н…

Чується тріскотіння, і Тай відчуває жахливий поштрик у лівому плечі. Він скрикує, завалюється на стіну в коридорі, що веде від його камери, намагається схопитися за вражене місце, силкується не розплакатися, старається вхопитися за свій маленький чудовий сон про те, що він на грі з Джорджем Ретбуном та іншими переможцями Пивного конкурсу на KDCU. Він знає, що забув зареєструватись цього року, але уві сні це не має значення. Тому він такий прекрасний.

О, але так болить! І незважаючи на всі його зусилля – на все, що йому передалося від Джуді Маршалл, – починають литись сльози.

– Хочеш ще раз? – важко дихаючи, каже старий. Його голос водночас слабкий і істеричний, і навіть дитина Тайового віку знає, що це небезпечне поєднання. – Хочеш ще раз, просто на удачу?

– Ні, – зітхає Тай. – Не робіть так більше, будь ласка, не треба.

– То тоді йди! І щоб більше ніяких зухвалих клятих зауважень!

Тай починає йти. Подекуди він чує, як крапає вода. Подекуди чує приглушене каркотіння ворона – мабуть, того самого, що заманив його сюди. Як би йому хотілося мати при собі малокаліберку Еббі, щоб знести це диявольське блискуче чорне пір’я в повітря. Але зовнішній світ, здається, десь дуже далеко – на відстані не одного світлового року. Джордж Ретбун сказав йому, що допомога вже на підході, а деякі речі, які ми чуємо в снах, є віщими, так казала його мати ще задовго до того, як почала ходити, мов пришелепкувата.

Вони дійшли до круглих сходів, які здається, ведуть униз, у безкінечність. З глибини надходить запах сірки і палючий жар. Ледве чути щось схоже на крики і стогін. Брязкотіння машин голоснішає. Також вчуваються сторожкі скрипучі звуки, очевидно, ременів і ланцюгів.

Тай зупиняється і думає, що старий тип не довбане його знову, аж доки не вбачатиме в тому великої необхідності, адже Тай може впасти на цих довгих гвинтових сходах. Він може вдаритись тим місцем, де старий наніс йому удар каменем, або зламати собі шию, або взагалі упасти зі сходів. А старому треба, щоб він був живий, принаймні поки що. Тай не знає чому, але інтуїтивно він відчуває, що це так.

– Куди ми йдемо, містере?

– Дізнаєшся, – каже Берні суворим голосом. – І якщо ти думаєш, що я не довбану тебе, поки ми на сходах, мій маленький друже, то ти сильно помиляєшся. А тепер іди.

Тайлер Маршалл починає спускатися сходами повз величезні галереї і балкони, вниз по колу, вниз по колу. Іноді в повітрі вчувається запах гнилої капусти. Іноді – запах запалених свічок. Іноді – мокрої гнилі. Тай нарахував сто п’ятдесят сходинок, а тоді припинив рахувати. Він відчуває пекучий біль у стегнах. Старий, що йде за ним, задихається, двічі перечіпляється, лається, тримаючись за давні перила.

«Падай, старий, – лунає в голові у Тая. – Падай і вмирай, падай і вмирай».

Але нарешті вони доходять до найнижчої сходинки. Вони опиняються в круглій кімнаті з брудною скляною стелею, крізь яку видно сіре небо, що нависло огидним мішком. У розбитих горщиках ростуть рослини, які своїми жадібними щупальцями вкривають помаранчеву цеглу. Перед ними двоє дверей – здається, такі двері називають французькими, як думає Тай, – відчинені. За ними напівзруйнований двір, оточений старезними деревами. Серед них є навіть пальми. З деяких гілля звисає неначе канати. Це, мабуть, баньяни. Тут є і такі, яких він не знає. Єдине, у чому він зараз упевнений: це те, що вони зараз не у Вісконсині.

У дворику стоїть об’єкт, який він знає дуже добре. Щось із його власного світу. Очі Маршалла знову наповнюються слізьми, коли він бачить його – ніби рідне обличчя у безнадійно чужому місці.

– Стій, мавпо, – каже старий, уже ледь дихаючи. – Повернись.

Коли Тайлер повертається, то бачить, що пляма на сорочці старого збільшилася. Кров поширюється аж до плечей, а ремінь на бахматих старих синіх джинсах, намокнувши, почорнів. Але рука, що тримає «Тазер», незворушна, як скеля.

«Дідько б тебе забрав, – думає Тайлер. – Дідько б тебе забрав у пекло».

Старий кладе мішечок на маленький столик і просто стоїть, намагаючись вдихнути ковток повітря. Тоді порпається в мішечку (звідти чується слабкий, металевий дзвін) і витягує м’яку коричневу кепку. В такій кепці іноді можна побачити акторів, таких як Шон Коннері. Старий простягає її.

– Надівай. І якщо спробуєш спіймати мене за руку, я довбану.

Тайлер бере кепку. Він очікував, що відчує текстуру замші, і був дуже здивований, коли зрозумів, що вона з металу, швидше навіть з фольги. Він відчуває неприємне дзижчання в руці, як полегшений варіант удару «Тазером», і благально дивиться на старого.

– А це обов’язково?

Берні підводить «Тазер» і вишкірює зуби у мовчазному оскалі. Тай неохоче натягує кепку. Дзижчання одразу ж заповнює його голову. Якусь мить він не може думати… а тоді це відчуття зникає, залишається лише слабкість у м’язах і сильна пульсація в скронях.