Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 46 страниц)

Він іде далі і вже майже дістається дороги, аж раптом починає розуміти, що на південно-західному горизонті щось більше, ніж димок. Також відчувається певна вібрація. Вона б’є в голову, мов мігрень. До того ж біль періодичний, залежить від напрямку його руху. Якщо він повертається занімілим обличчям до півдня, частота пульсації зменшується. Повертається на схід – зникає. На північ – майже немає. А коли крутиться навколо себе – починається наново.

Тепер іще гірше, це як дзижчання мух чи стукіт радіатора в готельному номері, що стає нестерпним, коли починаєш помічати ці звуки.

Джек знову повільно обертається навколо себе. Південь – вібрація слабшає. Схід – зникає. Північ – починає повертатись. Захід – знову дужчає. Південний захід – він неначе кнопка у авторадіоприймачі, крутиться, а тоді зупиняється, натрапивши на потрібну хвилю. Пах, пах, пах. Запекла і неприємна вібрація, що схожа на головний біль, а запах схожий на давній дим…

– Ні, ні, ні, не дим, – каже Джек.

Він стоїть у сонячній високій траві, що сягає його грудей, штани намокли, білі метелики, неначе метушливе віяло, пурхають навколо голови, очі широко відкриті, щоки бліді-бліді. У цей момент він знову виглядає, як дванадцятирічний хлопчик. Аж моторошно: він повернувся до себе молодшого (і, мабуть, кращого).

– Не дим, запах схожий…

Його знову тягне блювати. Запах відчуває не носом – він у його голові. Це запах гнилої копченої ковбаси. Запах напівзогнилої відрізаної ступні Ірми Френо.

– Я відчуваю його, – шепоче Джек, розуміючи, що має на увазі зовсім не запах. Він може керувати вібрацією, як сам захоче… навіть, як він уже зрозумів, зробити так, щоб вона зникла. – Я відчуваю Рибака. Чи то його самого, чи то… не знаю кого.

Він починає йти, але за сотню ярдів знову зупиняється. Вібрація в його голові фактично геть зникла. Стихла, як радіостанція з настанням гарячого робочого дня. Яке полегшення!

Джек майже дістався дороги, яка, поза сумнівами, веде до якоїсь версії Ардена і до Централії та Френч Лендінґа – в інший бік, як раптом чує нечіткий барабанний дріб, що пронизує все його тіло, неначе фоновий ритм Джина Крупа.

Він повертає ліворуч, а тоді скрикує від подиву і захвату водночас. Три величезні коричневі створіння з довгими навислими вухами стрибають повз Джека, здіймаючись над травою, а тоді знову занурюючись у неї, схожі на кроликів, що схрещені з кенгуру, з комічно-жахливими випуклими чорними очима. Вони стрибають дорогою, здіймаючи пил плоскими лапами (хутро на яких біле, а не коричневе).

– Господи! – каже Джек, сміючись і плачучи водночас.

Він ляскає себе долонею по голові: що це було, хлопчику Ричі? Можливо, ти якось це прокоментуєш?

Звичайно ж, Ричі прокоментує. Він каже Джеку, що це була миттєва… бе-геее!… галюцинація.

– О так, звичайно, – каже Джек. – Велетенські милі кролики. Запишіть мене на найближчий сеанс А. А. – Ступивши на дорогу, він знову дивиться на південно-західний горизонт. На пелену диму. На село. Цікаво, його жителям страшно, коли насувається вечірня темрява? Чи закрадається страх, що настане ніч? Чи бояться вони створіння, яке викрадає їхніх дітей? Чи потрібен їм копісмен? Звичайно, що так. Звичайно, вони…

Щось лежить на дорозі. Джек нахиляється і піднімає бейсбольну кепку з логотипом «Мілуокі Брюерс», страшенно недоречну в цьому світі блукаючих кроликів, проте, безсумнівно, реальну. Судячи з пластикового регулятора, що корегує розмір ззаду, це дитяча кепка. Джек дивиться всередину, заздалегідь знаючи, що там знайде. Так і є, на бирці акуратний напис чорнильною ручкою: «ТАЙ МАРШАЛЛ». Кепка не така волога, як джинси Джека, що змокли від вранішньої роси, але не суха. Вона лежить тут, на дорозі, мабуть, ще відучора. Логічно було б припустити, що викрадач Тая доставив його сюди, але Джек не вірить у це. Можливо, це все ті ж самі імпульсивні вібрації спричиняють появу іншої думки, іншого образу: Рибак, добре заховавши Тая, іде цією ґрунтовою дорогою. Під пахвою в нього обгорнена коробка з-під взуття з наклеєними на ній фальшивими марками. Він у бейсбольній кепці Тая, яка йому замала, тому не тримається голови. Але він усе одно не збільшує її розмір за допомогою регулювального ремінця. Не хоче, щоб Джек помилково, бодай на хвилинку, подумав, що це кепка дорослого. Він дражнить Джека, запрошує його в гру.

– Забрав хлопчика з нашого світу, – мимрить Джек. – Утік з ним до цього світу. Заховав у якомусь безпечному місці, як павук ховає свою здобич. Живого? Мертвого? Думаю, живого. Не знаю чому. Можливо, це просто те, у що я хочу вірити. Залишив його. Тоді пішов туди, де заховав Ірму. Взяв її ступню та приніс мені. Проніс її через цей світ, а тоді перестрибнув назад, у мій світ, щоб залишити на моєму ґанку. Можливо, він загубив кепку дорогою? Можливо, вона впала з його голови?

Джек так не вважає. Джек вважає, що цей клятий мудак, це падло, яке стрибає з одного світу в інший, залишило кепку навмисно. Знаючи, що коли Джек ітиме цією дорогою, то знайде її.

Джек притискає картуз до грудей, як уболівальники в «Міллер-Парк», які висловлюють повагу до прапора під час виконання національного гімну, заплющує очі й зосереджується. Це навіть легше, ніж він очікував. Є речі, які ніколи не забуваються: як чистити апельсин, як кататися на велосипеді, як зробити сальто вперед і назад між світами.

Такому, як ти, аж ніяк не потрібно дешевого вина, – він чує з голосу свого давнього друга Спіді Паркера, що той ледь не засміявся. За мить він чує сигнал зустрічного автомобіля, поступається назад і розплющує очі. Бачить, що це асфальтова дорога – Норвей Веллі-роуд, але…

Лунає сигнал, і миттєво старий брудний «Форд» із шумом пролітає повз Джека, ледь не зачепивши його ніс дзеркалом заднього огляду з боку пасажирського сидіння. Тепле повітря вже вкотре наповнюється хоча й слабким, проте різким запахом вуглеводів, який укриває Джекові щоки та брови, і супроводжується дитячим обурливим голосом:

– …Чорт, зійди з дороги, коз-зел…

– Випускник якогось задрипаного бичачого коледжу назвав мене «козлом», – каже Джек голосом свого кращого друга Річарда Раціонального, до того ж він додає пишномовне Бе-геее! Його серце важко стукає. Боже, він перестрибував і ледь не опинився під колесами цього авто!

«Будь ласка, Джеку, не говори дурниць, – каже Річард. – Тобі все це наснилося».

Джек знає краще. Хоча він і дивиться навколо себе зі здивуванням, його серце зовсім не здивоване, анітрохи. По-перше, у нього досі є кепка – кепка Тая Маршалла з логотипом «Брюерс». По-друге, міст через річку Тамарак саме за наступним пагорбом. В іншому світі, світі зі стрибаючими кроликами, він пройшов приблизно милю. У цьому він пройшов щонайменше чотири.

Усе так, як було колись, думає він, так само, як було тоді, коли він був шестирічним хлопчиком і йому здавалось, що люди живуть лише в Каліфорнії і більше ніде. Але це неправильно. Якось неправильно.

Джек стоїть на узбіччі асфальтної дороги, яка була ґрунтовою лишень кілька секунд тому, стоїть, втупивши очі в бейсбольну кепку Тая Маршалла, намагаючись зрозуміти, що і як саме не так, розуміючи, що в нього нічого не вийде, номер не пройде. Усе це було давним-давно, і до того ж він із тринадцяти років намагався заховати дивні спогади свого дитинства. Іншими словами, більшу частину свого життя. Так не буває, що людина тривалий час забувала, а тоді просто клацнула пальцями і згадала…

Джек клацає пальцями. Каже вже теплішому літньому ранку:

– Що було, коли мені було шість? – І дає відповідь на своє запитання: – Коли Джекі було шість, татко грав на сурмі.

Що це означає?

– Не татко, – каже раптом Джек. – Не мій татко. Декстер Ґордон. Мелодія називалась «Татко грає на сурмі». Чи то альбом. Платівка. – Він стоїть там само, помотавши головою, додає. – Грай, татку, грай. «Татко грає на сурмі». – І раптом усе повертається. Декстер Ґордон грає на високоякісній звуковій апаратурі. Джекі Сойєр за диваном бавиться іграшковим лондонським таксі. Воно було важким, тому здавалося реальнішим, ніж просто іграшковим. Його батько і батько Річарда розмовляють. Філ Сойєр і Морґан Слоут.

Ти тільки уяви, яким цей хлопець був би там, – каже дядечко Морґан. Тоді вперше Джек Сойєр почув про Території. Коли Джеку було шість, він познайомився зі словом. А…

– Коли Джекі було дванадцять, він уже фактично був там, – каже він.

Смішно! – реве син Морґана. – Надзвичайно… бе-геее!.. смішно! А зараз ти розповідатимеш мені, що там у небі були люди!

Але, перш ніж Джек починає розповідати уявному варіанту свого давнього друга це чи щось інше, під’їжджає ще одне авто. Воно зупиняється. Підозріливо дивиться з вікна водія (Джеку здається, що це її звичний вираз обличчя і він, по суті, нічого не означає) Елвена Мортон, покоївка Генрі Лайдена.

– Що ви, в біса, тут робите, Джеку Сойєр? – запитує вона.

Він усміхається до неї:

– Не дуже добре спав, місіс Мортон. Вирішив трохи прогулятись, щоб провітрити голову.

– Ви завжди блукаєте росою і туманом, коли хочете провітрити голову? – запитує вона, опустивши погляд на його мокрі до колін, а то й вище, джинси. – Допомагає?

– Думаю, я заблукав у своїх власних думках, – каже він.

– Гадаю, так і є, – каже вона. – Сідайте, я підвезу вас майже до самого дому. Якщо, звичайно, вам більше не треба провітрювати голову.

Джек вимушений усміхнутись. Вона така добра. Нагадує йому про його покійну матір. (Коли нетерплячий син запитував її, що і коли вони їстимуть на обід, Лілі Кавано-Сойєр полюбляла казати: «Смажений пук із цибулею, вітряний пудинг і повітряний соус на десерт, приходь, будемо їсти о, е-е, пів на надцяту».)

– Думаю, моя голова вже провітрилась, навіть більше, ніж я очікував, – каже він і обходить спереду стару коричневу «Тойоту» місіс Мортон.

На пасажирському сидінні – коричнева сумка, з якої стирчить зелень. Джек відсуває її поближче до середини, а тоді сідає.

– Я не знаю, чи подає Бог тому, хто рано встає, – каже вона, їдучи далі, – але те, що він допомагає першому покупцю купити найкращу зелень у «Ройз», то це вже точно. Мені подобається приїздити туди швидше за ледарів.

– Ледарів, місіс Мортон?

Вона по-своєму підозріливо посміхається, очі дивляться вбік, правий кутик її рота вигнувся вниз, мов відчувши щось кисле.

– Займають місце за прилавком для ланчу і говорять «Рибак – це, Рибак – те». Хто ним може бути, яким він може бути – швед, чи поляк, чи ірландець – і, звичайно ж, що вони зроблять йому, якщо впіймають, і що його вже давно впіймали б, якби справу вів хтось інший, а не цей тупоголовий вайло Дейл Ґілбертсон. Таке вони кажуть. Легко говорити, коли ти вклав свій зад на один зі стільців Роя Содерхольма з чашкою кави в одній руці та пончиком у другій. Це моя особиста думка. Звичайно ж, половина з них отримують допомогу з безробіття, але ж вони не будуть про це говорити. Мій батько завжди казав: «Покажи мені того, хто не хоче косити траву в липні, і я покажу тобі людину, яка не береться ані за холодну воду увесь рік».

Джек зручно влаштовується на сидінні, колінами впершись у панель, і спостерігає, як летить дорога. Скоро він повернеться додому. Його штани починають сохнути, і він почувається на диво спокійно. Елвена Мортон йому подобається через те, що з нею не доводиться перейматись тим, щоб підтримувати розмову: вона про все подбає сама. Він знову згадав про матір. Про дуже балакучих (таких, як дядько Морґан) вона зазвичай казала, що їхній клятий язик «підвішений і надрізаний з обох боків».

Він ледь посміхається, недбало підводить руку, щоб приховати посмішку від місіс М. Якщо вона запитає його, чому він сміється, що він їй скаже? Що він щойно подумав, що в неї підвішений язик? Також цікаво, як думки і спогади знову повертаються. Чи не він ще вчора хотів зателефонувати матері, забувши, що вона померла? Здається, неначе це було в іншому житті. Одному лише Богу відомо, що він уже не той чоловік, який сьогодні вранці втомлено звісив ноги з ліжка з почуттям, що не назвеш інакше як приреченість. Він востаннє був такий сповнений енергії тоді, як… ну, тоді, коли Дейл уперше віз його цією ж дорогою, щоб показати чудову місцину, котра раніше належала Дейловому батькові.

Елвена Мортон тим часом їде далі.

– Хоча я також визнаю, що користуюсь будь-яким приводом, щоб вийти з дому, коли він розпочинає свого Навіженого Монголоїда. – Навіженим Монголоїдом вона називає Вісконсинського Щура Генрі.

Джек киває з розумінням, не знаючи, що за кілька годин він зустрінеться з хлопцем на прізвисько Навіжений Угорець. У житті трапляються збіги.

– Щоразу, коли він рано-вранці вирішує записувати Навіженого Монголоїда, я йому кажу: «Генрі, навіть якщо вам так потрібно кричати, говорити жахливі речі, вмикати музику у виконанні молокососів, котрих узагалі не можна допускати до туби чи залишати наодинці з увімкненою електричною гітарою, то навіщо це робити зранку, щоб псувати собі весь день?» І це справді так, після чотирьох разів із п’яти, як він перетворюється на цього Навіженого Монголоїда, він увесь день лежить у ліжку, приклавши лід до своєї бідолашої голови, до того ж не бере ані шматочка в рот у ці дні. Залишена мною вечеря – я завжди залишаю йому вечерю в одному і тому ж місці в холодильнику, за винятком, коли він каже, що хоче щось приготувати сам, – здебільшого він навіть не торкається її, а навіть якщо її там немає, то, я думаю, він просто згортає її до утилізатора відходів.

Джек мугикає. Це все, що від нього вимагається. Її слова ллються через край, а він тим часом думає, як покладе кросівку до мішечка, узявши її камінними щипцями, і відвезе до відділку поліції, тим самим розпочавши ланцюг речових доказів. Він міркує, що йому потрібно переконатися, чи немає чогось іще в коробці з-під взуття, і оглянути обгортковий папір. Він також хоче перевірити обгортки пакуночків від цукру. Можливо, на них надруковано назву ресторану під зображенням пташок. Це малоймовірно, але…

– А він каже мені: «Місіс М., я не можу нічого із цим вдіяти. Інколи я просто прокидаюся Щуром. Хоча мені й доводиться потім дорого за це платити, проте це така насолода – бути в цьому образі. Безмежна насолода». Я запитую в нього: «Яка може бути насолода від музики, якщо вона про дітей, які хочуть убити своїх батьків, їсти ембріони, займатися сексом із тваринами і таке інше?» – Я запитала його, бо одна пісня саме про це і була, Джеку, я чула це ясно як білий день, а він каже: «Оппа, почалось».

Вони вже фактично доїхали до під’їзної дороги, що веде до будинку Генрі. За чверть милі видно дах Джекового дому. Його пікап мирно виблискує на під’їздній доріжці. Йому не видно ґанку, і тим більше не видно того жахіття, що лежить там на дошках, чекаючи, що хтось його прибере. Прибере заради честі.

– Я б могла вас підвезти ближче, – каже вона. – І чому я так не зробила?

Джек згадує про кросівку і запах гнилої копченої ковбаси, що ширився навколо, посміхається, хитає головою та швидко відчиняє двері для пасажира.

– Думаю, мені ще треба трохи подумати, – каже він.

Вона дивиться на нього з тим самим виразом підозри, який приховує в собі, як здається Джеку, любов. Вона знає, що Джек прикрасив життя Генрі Лайдена, і вірить, що цього достатньо, щоб вона полюбила його. Принаймні йому хочеться так думати. Йому спадає на думку, що вона нічого не сказала з приводу бейсбольної кепки в його руках, але чого б це їй щось говорити? У цій місцевості кожен чоловік має щонайменше чотири таких.

Він прямує дорогою, волосся спадає (дні, коли він стригся в «Чез-Чез» на Родео-драйв, давно проминули – це Кулі Кантрі, і коли він вирішує постригтися, то йде до старого Герба Рупера на Чейз-стрит, поруч зі спілкою ветеранів), він іде незграбно, роблячи великі кроки, як хлопчик. Місіс Мортон висувається з вікна і кричить йому вслід:

– Зніміть ці джинси, Джеку! Одразу ж, як прийдете додому! Не чекайте, доки вони висохнуть на вас! Це може стати причиною артриту!

Він підводить руку, не обертаючись, кричить у відповідь:

– Гаразд!

Через п’ять хвилин він знову йде вздовж своєї під’їзної алеї. Нехай лише на деякий час, проте страх і пригнічення залишили його. Збудження теж, що безумовно полегшує ситуацію. Найгірше для копісмена – це братися за розслідування в збудженому стані.

Побачивши на ґанку коробку, обгортковий папір і надміру популярну кросівку, Джек подумки повертається до слів місіс Мортон, коли вона цитувала великого мудреця Генрі Лайдена.

Я не можу нічого з цим вдіяти. Інколи я просто прокидаюсь Щуром. Хоча мені й доводиться потім дорого за це платити, проте це така насолода — бути в цьому образі. Безмежна насолода.

Безмежна насолода. Джек теж відчував таке час від часу, коли був детективом, інколи під час дослідження місця злочину, але частіше при допиті свідка, який знав більше, ніж хотів казати… але Джек Сойєр майже завжди здогадувався про це, відчував це. Він припускає, що теслі відчувають те саме, коли в них особливо добре виходить теслярська робота, скульптори, коли їм добре вдається ніс чи підборіддя, архітектори, коли бачать, що лінії на їхніх кресленнях прокладені правильно. Єдина проблема: хтось у Френч Лендінґу (можливо, і з окружних міст, проте Джек припускає, що з Френч Лендінґу) відчуває те ж саме, убиваючи дітей і з’їдаючи частини їхніх тіл. Хтось у Френч Лендінґу дедалі частіше прокидається Рибаком.

Джек заходить до будинку через чорний хід. Зупиняється на кухні, щоб узяти великий мішечок, кілька торбинок для сміття, совок і віник. Він відчиняє льодогенератор і висипає приблизно половину кубиків у один із пластикових мішечків, оскільки Джек Сойєр розуміє, що ступня бідної Ірми Френо досягла вже максимальної стадії розкладання.

Він пірнає у свій кабінет, хапає там жовтий блокнот, чорний маркер, кулькову ручку. У вітальні він дістає коротші щипці. Й одразу ж повертається на ґанок. Джек Сойєр уже не приховує свою таємничу особистість.

Я КОПІСМЕН, – думає він, посміхаючись. – Захисник американського способу життя, друг покалічених, кульгавих і мертвих.

Тоді, коли він дивиться на кросівку, оповиту жалюгідною маленькою хмаркою смороду, він відчуває величезну таємничість, яку і ми відчували, коли вперше набрели на Ірму під уламками занедбаного ресторану. Він поставиться до решток Ірми з честю, наскільки це лишень можливо, як і ми поставилися з честю до самої дитини. Він думає про розтини, на яких він був присутній, про всю важливість, яка приховується за брутальними жартами про м’ясну лавку.

– Ірмо, це ти? – запитує він спокійно. – Якщо так, то допоможи мені. Поговори зі мною. Настав час, коли мертві мають допомогти живим. – Джек мимовільно цілує свої пальці і здмухує поцілунок униз, до кросівки.

Він думає: Я б убив ту людину, чи нелюда, хто зробив це. Підвісив би його, щоб він кричав, аж доки не навалить у штани. Щоб він поринув у сморід своїх власних нечистот.

Але такі думки не зовсім гідні, тож він їх проганяє.

Перша торбинка – для кросівки із рештками ступні всередині. Бере щипцями. Щільно зав’язує. Записує маркером дату на мішечку. Описує кульковою ручкою в блокноті характерні ознаки речового доказу. Кладе в торбинку для сміття з льодом.

Друга – для кепки. Щипців тут не треба; він уже взяв її рукою. Кладе її в торбинку. Щільно зав’язує. Занотовує маркером дату, описує характерні ознаки в блокноті.

Третя торбинка – для коричневого обгорткового паперу. Він тримає його якусь мить щипцями, обстежує фальшиві марки з птахами. «ВИГОТОВЛЕНО “ДОМІНО”» – надруковано під кожною картинкою, і це все. Ані назви ресторану, ані чогось такого. У торбинку. Щільно зав’язує. Занотовує маркером дату. Описує характерні ознаки.

Він змітає пір’я і кладе його в четвертий мішечок. Ще пір’я є в коробці. Він піднімає коробку щипцями, висипає пір’я на совок, раптом відчуває різкий удар у грудях – здалося, неначе з лівого боку в грудній клітці товче кулак. На дні коробки щось написано. Тим же маркером «Шарпі», що й було написано безглузді листи. Той, хто це писав, знав, кому він це писав. Не фізичному наявному Джеку Сойєру, адже в такому разі Рибак, поза сумнівами, назвав би його Голлівудом.

Це повідомлення адресовано внутрішньому Джеку Голлівуду Сойєру і дитині, якою він був колись.

Відвідай «Смачно в Еда», копісмене. Твій друг-диявол

РИБАК.

– Твій друг-диявол, – бурмоче Джек. – Так. – Він піднімає коробку щипцями і опускає її в другу торбинку для сміття; в нього більше немає достатньо великого мішечка, щоб він міг покласти її туди. Потім він акуратно складає всі речові докази в купку. Це завжди має вигляд буденний і прозаїчний, як фотографії, які ми звикли бачити в кримінальних журналах.

Він заходить усередину і набирає номер Генрі, побоюючись, що слухавку візьме місіс Мортон, але, дякувати Богу, біля телефону був Генрі. Він уже вийшов з образу Щура, хоча в рурці Джек ще чує тихий шум і різкий звук «електричної гітари».

Генрі каже, що чудово знає про «Смачно в Еда», але з якого це дива Джека раптом зацікавило це місце?

– Зараз це не що інше, ніж просто руїна; Ед Ґілбертсон помер досить давно і у Френч Лендінґу багато хто був тому лише радий, Джеку. Це місце можна було назвати «царством антисанітарії». Дивно, що там ніхто не отруївся. Ти запитаєш, чому міністерство охорони здоров’я його не зачинило, – тому що в Еда були знайомі. Дейл Ґілбертсон один із них.

– Вони були родичами? – запитує Джек.

Генрі відповідає:

– Так, твою мать. – Зазвичай його друг ніколи б так не сказав.

Джек розуміє, що в Генрі цього разу не болить голова, Щур досі в його мозку. Джек чув, як щось схоже вряди-годи вилітало з уст Джорджа Ретбуна, вигуки несподівано грубим голосом зі шляхетного горла Генрі – таким голосом Генрі прощається, кидаючи при цьому «Дінь-дон» або «Айві-дайві» мовою Шейх, Шейк, Шейха.

– Де саме воно розташоване? – запитує Джек.

– Важко сказати, – відповідає Генрі. Тепер його голос трохи дратівливіший. – За територією магазину з продажу фермерського знаряддя, устаткування… «Ґольц». Наскільки я пам’ятаю, там була дуже довга під’їзна дорога. Якщо там і був колись якийсь знак, то його вже давно немає. Коли Ед Ґілбертсон продав свій останній хот-дог, що аж кишів мікробами, ти, напевно, навчався ще в першому класі. А навіщо тобі все це?

Джек знає: те, що він задумав, – безглуздо за стандартами звичайного розслідування, оскільки краще не брати нікого із собою на місце злочину, особливо на місце вбивства, але це ж не звичайне розслідування. Один із речових доказів він приніс із іншого світу. Цього достатньо, щоб переконатися, що слідство незвичайне? Зрозуміло, що він зміг би знайти давно зруйновану забігайлівку «Смачно в Еда»; будь-хто з «Ґольца» спромігся б, поза сумнівами, показати йому дорогу. Але…

– Рибак щойно прислав мені одну з кросівок Ірми, – каже Джек. – Зі ступнею Ірми всередині.

Перша реакція Генрі – глибокий різкий вдих.

– Генрі? З тобою все гаразд?

– Так. – Голос Генрі приголомшений, але спокійний. – Який жах для матері дівчинки. – Він робить паузу. – І для тебе. І Дейла. – Знову пауза. – Для всього міста.

– Так.

– Джеку, ти хочеш, щоб я поїхав з тобою до Еда?

Генрі може, Джек знає це. Без проблем. Айві-дайві. Але якщо реально розібратись, чому він кличе насамперед Генрі?

– Так, – каже він.

– Ти подзвонив у поліцію?

– Ні.

Він зараз запитає мене, чому ні, і що я йому відповім? Що я не хочу, щоб Боббі Дюлак, Том Лунд і всі інші топтались там, змішували свої запахи із запахом убивці, аж доки я сам усе не рознюхаю? Що я не довіряю маминим мазунчикам, бо вважаю, що вони все лише зіпсують, до дідька, і Дейл у тому числі.

Але Генрі не запитує.

– Я чекатиму на тебе на початку під’їзної дороги, – каже він. – Лише скажи коли.

Джек підраховує, скільки часу йому знадобиться, щоб попіклуватися про речові докази – запакувати все в коробку й завантажити в багажник. Нагадує собі, що треба взяти стільниковий, який зазвичай просто стоїть на підставці в його кабінеті. Він захоче повідомити всіх, щойно знайде рештки Ірми і все огляне першим. Тоді він дозволить Дейлу і його хлопцям приїхати. Тоді нехай беруть із собою кого захочуть, хоч групу випускників, які марширують. Він дивиться на годинник і бачить, що вже майже восьма година. Як швидко стало настільки пізно? Дистанції коротші в іншому світі, це він пам’ятає, та хіба там і час швидший? Чи, може, він просто загубився в часі?

– Я буду там о восьмій п’ятнадцять, – каже Джек. – Але коли ми приїдемо до «Смачно в Еда», ти сидітимеш у пікапі як зразковий хлопчик, аж доки я не скажу, що можеш вийти.

– Зрозумів, mon capitaine.

– Дінь-дон. – Джек вішає слухавку і повертається на ґанок.

Та не все сталось так, як Джеку гадалось. Не вдається йому першим оглянути і обнюхати місце злочину. Фактично сьогодні по обіді у Френч Лендінґу досить напружена ситуація, що ледь не виходить із-під контролю. Попри безліч факторів, головною причиною негараздів стане Навіжений Угорець.

Це прізвисько має дрібку доброго старого гумору, і схоже воно на те, як часом називають худорлявого банківського клерка «Великим Джоі» чи власника книгарні в трифокальних окулярах – «Орлиним Оком». Арнольд Грабовський за зросту у п’ять футів і шість дюймів та ваги в сто п’ятдесят фунтів є найменшим чоловіком у поточному реєстрі Дейла Ґілбертсона. Насправді він стоїть поряд із Деббі Андерсон і Пем Стівенс, котрі трохи вищі за нього й більше важать (маючи тільки шість футів, Деббі могла б їсти яєчню завбільшки з голову Арнольда Грабовського). Навіжений Угорець – досить безневинний, він один із тих, хто вибачається, коли виписує штраф, незважаючи на неодноразові зауваження Дейла, що це погана манера поведінки, і який, як відомо, розпочинав допит із таких невдалих фраз, як «Вибачте, але я хотів би поцікавитись». У результаті Дейл здебільшого дає йому роботу в кабінеті або в місті, де всі його знають і не звертають на нього уваги. Він їздить по початкових школах, у яких його називають «Приязний Офіцер». Він викладає перші уроки про шкоду марихуани. Малеча, не здогадуючись, що перед ними Навіжений Угорець, обожнює його. Коли він проводить серйозніші лекції про наркотики, пиятику і необережне водіння в старшій школі, діти дрімають або переписуються за допомогою цидулок, хоча вони також думають, що видане йому федеративним фондом авто – низький, глянцевий «понтіак» із написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ» на дверях – досить класне. По суті, офіцер Грабовський особливий, як тунець без майонезу.

У сімдесятих, бачте, він грав за «Сент-Луїс», а тоді за «Канзас-Сіті Роялс», був реліф-пітчером, надзвичайно сором’язливим хлопцем, і звали його Аль Грабовський. Здавалося, що він не йде від лави запасних, а прокрадається, і, перш ніж почати грати (зазвичай у дев’ятому іннінгу, коли всі бази зайняті і вирішальна гра), Аль Грабовський відвертався від бази, нахиляв голову, міцно стискав кулаки, завзято підкачував їх і збирався з силами. Тоді повертався й починав кидати неймовірно швидкі точні кидки. Тоді, звичайно ж, його і прозвали Навіженим Угорцем: навіть сліпому очевидно, що він був, чорт забирай, найкращим пітчером у команді вищої ліги. І звичайно, що через це Арнольда Грабовського ми тепер знаємо як Навіженого Угорця. Він кілька років тому навіть намагався відростити вусики, як у Фу Манша. Але оскільки Аль Грабовський Фу був сором’язливим, то з вусиками він був схожий на розмальованого зулуса. З Арнольда лише насміхалися: «Фу відрощує вуса на своєму спокійному бухгалтерському обличчі», – тож він їх поголив.

Навіжений Угорець Френч Лендінґа не погана людина; він віддається роботі на повну, і за звичайних обставин рівень його праці достатньо високий. Але зараз незвичайні часи у Френч Лендінґу. Це дні невезучого невезіння, дні аббала-опопанакс, він однозначно один з офіцерів, яких Джек боїться. Сьогодні вранці він, зовсім того не бажаючи, зробить і без того погану ситуацію ще гіршою.

Рибак подзвонив на номер «911» о 8 : 10 ранку, коли Джек закінчував робити нотатки у своєму жовтому блокноті, а Генрі прогулювався своєю під’їзною алеєю, з великою насолодою вдихаючи запах літнього ранку, незважаючи на те, що в голові він прокручував страшну новину, яку йому повідомив Джек. На відміну від деяких офіцерів (таких як Боббі Дюлак), Навіжений Угорець читає текст, написаний поруч із телефоном «911», слово в слово.

Арнольд Грабовський: Вітаю, це відділ поліції Френч Лендінґа, говорить офіцер поліції Грабовський. Ви набрали «911». У вас щось сталося?

[Нерозбірливий звук… хтось прокашлюється?]

А.Г.: Алло? Це офіцер Грабовський, ви подзвонили на «911». У вас…

Абонент: Привіт, підтирайло.

А.Г.: Хто це? У вас щось сталося?

Аб.: Це в тебе сталося. Не в мене. У тебе.

А.Г.: Хто це, прошу?

Аб.: Твій найгірший кошмар.

А.Г.: Сер, можу я попросити вас відрекомендуватися?

Аб.: Абаббала. Абаббала-Дун. [Набір звуків.]

А.Г.: Сер, я не…

Аб.: Я Рибак.

[Мовчання.]

Аб.: Що сталося? Злякався? Ймовірно, злякався.

А.Г.: Сер. Ах сер. Такі жарти караються законом…

Аб.: Є батоги в пеклі і ланцюги в шайол. [Абонент, можливо, каже: «Шеол».]

А.Г.: Ах, сер, я б хотів знати ваше ім’я…

Аб:. Ім’я моє – Легіон. Мій номер – багато. Я щур під підлогою Всесвіту. Роберт Фрост так казав. [Сміється.]

А.Г.: Сер, якщо ви зачекаєте, я можу з’єднати вас зі своїм начальником…

Аб.: Замовкни і слухай, підтирайло. Розмова записується? Я сподіваюсь на це. Я б міг тому загладити [чи то, можливо, він каже «завадити», він говорить невиразно], якби захотів, але я не хочу.

А.Г.: Сер, я…

Аб.: Поцілуєш мене в яйця, ти, мавпо. Я залишив вам одну і я втомився чекати, коли ви її знайдете. Завітайте до «Смачно в Еда». Можливо, зараз вона вже трохи розклалася, але свіженькою вона була неймовірно [абонент розкотисто вимовляє «р» у слові «неймовірррно»] смачною.

А.Г.: Де ви? Хто це? Це жарт…

Аб: Передавай вітання копісмену.

На початку телефонної розмови пульс Навіженого Угорця був у межах норми – шістдесят вісім ударів на хвилину. Після закінчення, о 8 : 12, серце Арнольда Грабовського несамовито шалено стукотить. Обличчя бліде. Під час розмови він подивився на дані абонента, прочитав і записав номер, що висвітлився, в нього так тремтіла рука, що цифри стрибали вгору-вниз трьома рядками блокнота. Коли Рибак вішає слухавку, він чує звук вільної лінії. Грабовський настільки схвильований, що намагається перенабрати номер на червоному телефонному апараті, забувши, що «911» – одна з односторонніх ліній. Його пальці тиснуть на панель телефону, він кладе рурку на місце і дивиться на апарат так, неначебто той щойно його вкусив.

Грабовський хапає слухавку чорного телефону, який стоїть за апаратом «911», і щосили клікає на кнопки, але пальці не слухаються його, і він водночас натискає на дві цифри. Він знову лається, а Том Лунд, котрий проходить мимо з чашкою кави, каже: