Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 46 страниц)

– О чорт, – говорить Денні, ледь не плачучи: – О чорт, чорт, чорт. Оце зараз буде карнавал, і я переконаний, що поліція штату ще не в курсі. Вони будуть шоковані. Дейл буде шокований.

– Усе буде гаразд, – каже Пем, – заспокойся. – Ми перекриємо дорогу й парк. Заховай цей бісів пістолет назад до кобури.

– Так, мамо. – Він трохи заспокоюється, коли Пем розвертає машину і ставить поперек під’їзної дороги, від’їжджає, щоб дати дорогу третій машині, а тоді знову дає вперед, щоб заблокувати шлях.

– Мабуть, ми якраз встигли.

– Так, встигли.

Вони трохи заспокоюються. Обоє забувають про стару дорогу, що пролягає між «Едом» і «Ґольцом», але більшість про неї знають. Шнобель Сент-Пір і його друзі це точно знають. А Венделл Ґрін не знає, але такі, як він, завжди знаходять інший шлях. Інтуїтивно.

11

Поїздка Шнобеля почалась із Міртл Харрінґтон, люблячої дружини Майкла Харрінґтона. Вона пошушукалася телефоном із Річардом Бамстедом, у котрого закохана по вуха попри те, що він одружений на одній з її кращих подруг, Ґлед, яка несподівано померла в себе на кухні в чудовому тридцятиоднорічному віці. Своєю чергою, Ричі Бамстеду вже набридли макаронні запіканки з тунцем і безкінечні розмови телефоном із Міртл. До речі, вона завжди говорить пошепки. Йому вистачило б їх уже на два життя наперед. Проте сьогодні він із задоволенням, як не дивно, без дратівливості, слухає цей шепіт. Він їздить за кермом вантажівки пивоварної компанії «Кінґсленд», тож певною мірою знайомий зі Шнобелем Сент-Піром і рештою хлопців.

Спершу Ричі думав, що Грізна П’ятірка – це банда хуліганів, оскільки ці здоровані з довгим, по плечі, розпатланим волоссям і пишними бородами з ревінням ганяють містом на своїх «гарлеях», але якось у п’ятницю стояв поруч з одним із них, на прізвисько Мишеня, у черзі до каси. Мишеня опустив на нього погляд і сказав щось смішне про те, що любов до праці, на жаль, ніяк не відображається на зарплаті. Між ними зав’язалася приголомшено цікава розмова. Через два дні після закінчення зміни він побачив Шнобеля Сент-Піра і ще одного, на прізвисько Док, коли ті балакали у дворі. Замкнувши на ніч вантажівку, він підійшов до них і втрутився в їхню розмову. Він почувався ніби в прокуреному блюз-барі й водночас на чемпіонському етапі гри в «Небезпеку». Ці хлопці – Шнобель, Мишеня, Док, Сонні, Диктатор Білл – схожі на лютих прихильників рок-н-ролу, проте, виявляється, вони геть не пустоголові. Шнобель – головний пивовар спеціальних проектів відділу «Кінґсленд Ель», а решта хлопців були під ним. Вони відвідували університет, оскільки зацікавлені у виготовлені високоякісного пива. Хлопці полюбляють гарно проводити час. У Ричі з’явилося палке бажання теж мати такий мотоцикл і зависати так, як вони, але довгий суботній день і вечір у «Сенд Бар» довели, що повернутись до попереднього життя – це все, що йому треба. Йому забракло терпіння, щоб випити два кухлі «Кінґсленда», гідно зіграти партію в більярд, випити ще два кухлі під час обговорення впливу Шервуда Андерсона і Ґертруди Штайн на раннього Гемінґвея і ще кількох серйозних тем, перехилити ще кілька кухлів, зберегти при цьому досить ясний розум, щоб ганяти стрімголов околицями, підчепити парочку досвідчених дівчат Медісона, викурити неймовірну кількість першокласного лайна і так їздити до світанку. Людей, котрі, роблячи все це, можуть утриматися на хорошій роботі, можна тільки поважати.

Щойно Ричі про все дізнався, то вирішив, що просто зобов’язаний сказати Шнобелю, що поліція нарешті знайшла тіло Ірми Френо. Те, що надокучлива Міртл сказала, що це секрет, він проігнорував, але він більше ніж упевнений, що, розповівши цю новину, вона зателефонувала ще щонайменше п’ятьом людям. Ці люди зателефонують своїм найкращим друзям, і невдовзі вже половина Френч Лендінґа вирушить до тридцять п’ятого, щоб подивитися. Шнобель має право бути там, як ніхто інший, хіба ні?

Менше ніж за тридцять секунд після того, як він спекався Міртл Харрінґтон, Ричі Бамстед знаходить номер Шнобеля Сент-Піра в телефонній книзі та дзвонить йому:

– Ричі, я щиро сподіваюсь, що ти мене дуриш, – каже Шнобель.

– Він подзвонив? – Шнобель хоче, щоб Ричі повторив це. – Той шматок лайна, що їздить на патрульній машині з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», Навіжений Угорець?.. І де, він сказав, дівчинка?

– Чорт, та там буде все місто, – каже Шнобель. – Але дякую, чувак, дуже дякую. Я твій боржник. – За мить до того, як він кидає слухавку, Ричі здається, що Шнобель починає ще щось казати, потопаючи в скипілому припливі емоцій.

У маленькому будинку на Нейлгауз-роу Шнобель Сент-Пір витирає сльози, що течуть аж до бороди, акуратно відсуває на столі телефон на кілька дюймів назад і повертається обличчям до Ведмедиці – своєї фактичної дружини, своєї супутниці, матері Емі. Її справжнє ім’я Сюзен Осґуд. Вона дивиться на нього з-під густого білявого чубчика, одним пальцем тримаючи місце в книжці.

– Це дівчинка Френо, – каже він. – Я маю їхати.

– Їдь, – каже Ведмедиця. – Візьми мобільний і зателефонуй мені, щойно захочеш.

– Так, – каже він, схопивши телефон з підставки, запихає його до передньої кишені джинсів.

Замість того щоб негайно прямувати до дверей, засовує руку в величезний рудувато-коричневий клубок своєї бороди та інтуїтивно розчісує її пальцями. Його ноги приросли до підлоги, в очах зник фокус.

– Рибак зателефонував на «911», – каже він. – Ти можеш повірити в такі нісенітниці? Вони не могли знайти дівчинку Френо самі, їм потрібно було, щоб він зателефонував і сказав їм, де знайти тіло.

– Послухай, – каже Ведмедиця, підводиться і проходить відстань між ними навіть швидше, ніж здається. Вона притуляється своїм маленьким тендітним тільцем до його масивного тіла, і Шнобель вдихає на повні груди її чистий заспокійливий аромат, який поєднує запах мила і свіжого хліба. – Якщо ти з хлопцями поїдеш туди, ти маєш контролювати їх там. Також контролюй там себе, Шнобелю. Хай би як ти розізлився, ти там не дурій і не починай бити всіх підряд. Тим більше, копів.

– Мені здається, ти не хочеш, щоб я туди їхав.

– Ти мусиш. Я просто не хочу, щоб ти загримів у в’язницю.

– Ей, – каже він, – я пивовар, а не шибайголова.

– Не забувай про це, – каже вона і поплескує по плечі: – Ти збираєшся їм зателефонувати?

– Покличу з вулиці. – Шнобель іде до дверей, нахиляється, щоб узяти шолом, і виходить.

Піт стікає його чолом і повільно котиться бородою. Ще два кроки – і він біля мотоцикла, кладе одну руку на сидіння, витирає чоло, а тоді кричить: «КЛЯТИЙ РИБАК СКАЗАВ БІСОВОМУ КОПУ-УГОРЦЮ, ДЕ ШУКАТИ ТІЛО ІРМИ ФРЕНО. ХТО ЗІ МНОЮ?»

З обох боків Нейлгауз-роу бородаті голови раптом висовуються з вікон і гучно вигукують.

– Зачекай!

– Ах ти, дідько!

– Йо!

Четверо кремезних чоловіків у шкіряних піджаках, джинсах, черевиках вилітають зі вхідних дверей. Шнобель ледь не всміхається – він любить цих хлопців, але іноді вони нагадують йому персонажів мультфільму. Ще до того, як вони до нього доходять, він починає пояснювати про Ричі Бамстеда і дзвінок на «911», і ще до того, як він закінчує, Мишеня, Док, Сонні й Диктатор Білл уже осідлали свої мотоцикли й лише чекають сигналу.

– Але ось у чому річ, – каже Шнобель, – дві речі. Ми їдемо туди не для того, щоб самим розібратись у справі Емі, Ірми Френо і Джонні Іркенхема. Ми їдемо туди, щоб переконатися, що вони все роблять правильно, і не будемо нікому там скручувати голову, хіба якщо самі напросяться. Зрозуміли?

Решта гуде, бурмоче й бурчить, очевидно, на знак згоди. Чотири сплетені бороди вихляють то вгору, то вниз.

– А по-друге, якщо ми й маємо скрутити комусь голову, то це Рибакові. Бо ми не повинні миритися з тим лайном, яке нині відбувається. Я тепер переконаний, що настала наша черга вистежити клятого виродка, який убив мою маленьку дівчинку, – голос Шнобеля щемить у горлі, і він підводить руку, стиснену в кулак, перш ніж веде далі. – І вгробив ще одну маленьку дівчинку в халупі за тридцять п’ятим. Я дістанусь до клятої голови цього покидька, а тоді вчиню СПРАВЕДЛИВІСТЬ над його задом!

Його хлопці, його команда, його загін трясуть кулаками в повітрі й вигукують бойовий клич. П’ять мотоциклів із різким шумом заводяться.

– Ми глянемо на це місце із шосе, а тоді об’їдемо дорогою від «Ґольца».

Шнобель кричить, а тоді зривається з місця і мчить дорогою до пагорба на Чейз-стрит у супроводі друзів. Вони їдуть центром міста, Шнобель лідирує, Мишеня й Сонні фактично поруч із вихлопною трубою його мотоцикла, Док і Диктатор за ними, їхні бороди розвіває вітер. П’ятірка мотоциклів спричиняє брязкотіння вікон і зганяє шпаків з намету театру «Азенкур». Шнобель трохи схожий на розлюченого Кінґ-Конґа. Щойно вони минають «7-11», Диктатор і Док підтягуються та їдуть широкою автомагістраллю поруч із Сонні та Мишеням. Люди, що прямують на захід 35-м, побачивши транспорт, що летить просто на них, звертають на узбіччя, а водії, які бачать їх у дзеркалі заднього огляду, висовують руки з вікон і махають їм, повідомляючи, що дають дорогу.

Біля Централії Шнобель минає удвічі більше авто, ніж зазвичай трапляється на шосе передмістя зранку у вихідний день. Ситуація навіть гірша, ніж він очікував: Дейлу Ґілбертсону, очевидно, доведеться поставити кілька копів, щоб заблокувати потік машин, що звертають з 35-го. Адже два копи можуть стримати не більше десяти-дванадцяти бажаючих подивитись на те, що скоїв Рибак. Френч Лендінґ не має достатньої кількості копів, щоб стримати всіх цих навіжених, котрі рвуться до «Смачно в Еда». Шнобель чортихається, уявляючи, що буде, якщо ситуація вийде з-під контролю, подумки перетворює цих Рибаків на кілочки для намету. Втрата контролю – це якраз те, чого він не може дозволити, якщо сподівається на співпрацю з Дейлом Ґілбертсоном і його лакеями.

Шнобель їде в супроводі своїх товаришів, минаючи стару червону «Тойоту», аж раптом у нього з’являється настільки чудова ідея, що він забуває вселити безрозсудний жах у водія цієї таратайки, не подивившись йому просто у вічі й не загарчавши: «Я виготовляю “Кінґслендський Ель” – найкраще пиво у світі, боягузливий ти йолопе». Він уже казав таке двом водіям сьогодні вранці, і жоден його не підвів. На таке звертання заслуговували ті, хто паскудно водили автомобілі або їхали на машині, що мала страшенно жахливий вигляд. Уявляючи, що таким безглуздим способом він погрожує їм статевим насильством, ціпеніючи, як кролики, вони завмирали на місці. Неймовірно весело, як співали жителі Смарагдового міста в повісті «Чарівник країни Оз». Ідея, яка відвернула Шнобеля від його безневинного задоволення, несе в собі простоту й натхнення. Найкращий спосіб співпрацювати — це запропонувати її самому. Він точно знає, як піддобритися до Дейла Ґілбертсона: відповідь була такою ж елементарною, як, одягнувши бейсбольну кепку, взявши ключі від авто, вийти з дому – відповідь, здавалося, була просто в нього під носом.

Одна маленька частинка цієї відповіді сидить за кермом червоної «Тойоти», яку щойно обігнали Шнобель і його весела компанія. Венделлу Ґріну мав дістатись глузливий докір з обох причин. Його маленьке авто, можливо, колись і не було таким страшненьким, але тепер воно настільки спотворене численною кількістю вм’ятин і подряпин, що викликає насмішку; до того ж їздить Ґрін із непохитною пихатістю, оскільки вважає, що це «круто». Він женеться на жовте світло, не виконує правил розмічення на дорозі й зухвало не дотримується дистанції. Звичайно ж, зловживає своїм клаксоном з будь-якої нагоди. Венделл – це небезпека. Те, як він водить авто, цілком відповідає його характеру: неуважний, необачний, ховається за щит величності. Зараз він їде навіть гірше, ніж зазвичай, оскільки намагається обігнати всі інші автівки на дорозі, зосередивши увагу на кишеньковому диктофоні, який він тримає біля рота, і своїм золотим голосом виливає золоті слова, сидячи в дорогоцінній машині. (Венделл часто жалкує про недалекоглядність їхньої місцевої радіостанції, нарікаючи, що надто багато часу присвячується таким дурням, як Джордж Ретбун і Генрі Шейк, але вона могла б піднятись на новий рівень, просто виділивши йому щодня близько години ефіру на коментар новин.) О, чарівне поєднання слів Венделла і голосу Венделла – Едвард Марроу в розквіті своєї кар’єри не звучав так красномовно, так дзвінко.

Ось, що він каже: «Сьогодні вранці я приєднався до шокованого, засмученого, просто доскіпливого каравану скорботного паломництва, що рухається на схід уздовж звивистого буколічного Шосе-35. Вже не вперше цей журналіст вражений, вражений глибоко колосальним контрастом між миловидністю і спокоєм пейзажів Кулі Кантрі та мерзенністю й жорстокістю психічно хворого людського створіння, що криється в душі того, кого ми навіть не підозрюємо. Новий абзац.

Новини поширюються як лісова пожежа. Сусід зателефонував сусіду, друг подзвонив другу. З приводу ранкового дзвінка на «911» до відділку поліції Френч Лендінґа, понівеченого тіла маленької Ірми Френо, що лежить у зруйнованому колись кафе-морозиво, кафе «Смачно в Еда». То хто ж подзвонив? Точно якийсь законослухняний громадянин. Зовсім ні, леді і джентльмени, зовсім ні…»

Леді і джентльмени, це репортаж із передової, новини, які пишуться в той же час, що й відбуваються, концепція досвідченого журналіста може претендувати на Пулітцерівську премію. Сенсаційну новину Венделл Ґрін дізнався від свого перукаря Рой Роял, котрий це почув від дружини Тіллі Роял, яку повідомила сама Міртл Харрінґтон, тож Венделл Ґрін виконав свій обов’язок перед читачами: він схопив диктофон і камеру й вибіг до свого брудного автомобіля, навіть не зателефонувавши головному редакторові «Вісника». Йому не потрібен фотограф, він може зробити фотографії старим надійним «Нікон Ф2А», що на пасажирському сидінні, органічне поєднання слів і картинок… детальний огляд найжахливішого злочину нового століття… глибоке занурення в природу зла… жалісливий образ страждань суспільства… безжалісне викриття бездарності одного відділку поліції…

Усе це крутиться в його голові, мелодійні слова ллються одне за одним у мікрофон зведеного диктофона, тож не дивно, що Венделл Ґрін не чує звуку мотоциклів чи присутності Грізної П’ятірки взагалі, аж доки не дивиться вбік, підшуковуючи ідеальну фразу. Поглянувши вбік, він бачить, що не більше ніж за два фути ліворуч – Шнобель Сент-Пір верхи на своєму «гарлеї», його охоплює паніка, по губах можна прочитати, як він

виспівує

га.

Ні, не може бути. Як відомо Венделлу, Шнобель Сент-Пір матюкається, як чорнороб у бійці на набережній. Коли після смерті Емі Сент-Пір Венделл, котрий просто підкоряючись давнім правилам свого ремесла, завітав до будинку номер один по вулиці Нейлгауз-роу, щоб запитати в стражденного батька, як він почувається, усвідомлюючи, що його дитину було зарізано, як свиню, і частково з’їдено монстром у людській подобі, Шнобель схопив його, безневинного репортера, за горло, випустив потік непристойної лайки і закінчив ревінням, що коли він ще хоча б раз побачить містера Ґріна, то відірве йому голову, а те, що залишиться, використає як статевий отвір.

Ця погроза і стала причиною миттєвого страху Венделла. Він дивиться в дзеркало заднього огляду й бачить Шнобелів загін, який розтягнувся на всю дорогу, як окупантська армія готів. Він уявляє, як вони розмахують черепами на мотузках, зроблених із людської шкіри, і кричать, що вони зроблять із його шиєю після того, як відірвуть голову. Все, що він збирався диктувати в безцінній машині, миттєво випарувалось разом із мріями виграти Пулітцерівську премію. Його шлунок стискається, краплини поту виступають із кожної шпаринки на його широкому рум’яному обличчі. Ліва рука тремтить на кермі, права – крутить диктофон, мов кастаньєти. Він відпускає педаль газу й відкидається на спинку сидіння авто, повертаючи голову праворуч настільки, наскільки це можливо. Його єдине бажання – скрутитися калачиком під панеллю з дротів, прикинувшись ембріоном. Страшенне ревіння позаду дедалі гучнішає, серце в грудях б’ється як риба об лід. Венделл скиглить. Шеренга литаврів створює гуркотіння, що вібрацією відбивається на дверях авто.

Мотоцикли пролітають повз нього і женуться по шосе вгору. Венделл Ґрін витирає обличчя, повільно змушує себе сісти прямо. Його серце вже не вискакує з грудей. Світ по той бік лобового скла, який здавався маленьким, як мушка, повернувся назад, до нормального розміру. Венделл вважає, що він злякався не більше, ніж будь-яка жива істота настрахалася би за цих обставин. Турбота про себе насичила його, як гелій наповнює повітряну кульку. Багато хто з тих, кого він знає, узагалі з’їхали б з дороги, а більшість навіть навалили б у штани. А що зробив Венделл Ґрін? Він лише трохи сповільнив рух – та й по всьому. Він вчинив, як справжній джентльмен, давши дорогу засранцям Грізної П’ятірки, які проїздили повз нього. Він набирає швидкості, спостерігаючи за байкерами, які мчать попереду.

Венделл досі крутить диктофон у руці. Він підносить його до рота, облизує губи й раптом розуміє, що забув, що збирався сказати. Порожня стрічка прокручується від початку до кінця.

– Чорт, – каже він, натискаючи кнопку «ВИМК».

Натхненні фрази, мелодійні каденції безслідно зникли, мабуть, назавжди. Але ситуація, здається, ще гірша. Венделлу видається, що вся низка логічних зв’язків зникла разом із втраченими фразами. Він пам’ятає форму великої кількості обрисів, щонайменше півдюжини пронизливих статей про Рибака… що робити? Треба виграти Пулітцерівську премію, це точно, але як? Частина його мозку, що вималювала ідею тексту, зараз була порожньою. Шнобель Сент-Пір і його громили вбили, як йому зараз здавалося, найкращу думку, яка коли-небудь з’являлась у Венделла Ґріна, і він не впевнений, чи зможе її оживити. Що ці виродки-байкери взагалі тут роблять?

Відповідь очевидна. Якийсь мерзенний добрий дядечко вирішив, що Шнобель має знати про дзвінок Рибака на «911», і тепер кодло байкерів прямує до зруйнованого «Смачно в Еда» так само, як і він. На щастя, ще не так багато людей їдуть туди, він зможе триматися подалі від своєї Немезиди. Не маючи іншого вибору, він пропускає декілька автомобілів, щоб не їхати за байкерами.

Рух стає щільнішим, швидкість сповільнюється; попереду байкери, вишикувавшись у лінію, їдуть один за одним, повільно повзуть у бік курної дороги, що веде до «Еда». Перебуваючи на сімдесят чи вісімдесят ярдів позаду, Венделл бачить двох копів, чоловіка і жінку, які намагаються розігнати цікавих. Щоразу, як перед ними з’являється нове авто, вони жестикулюють, розвертають його й відправляють, показуючи на дорогу. Іншими словами, поліційний автомобіль припаркований збоку, поперек дороги, і блокує проїзд, не пропускаючи абсолютно нікого. Така сцена не надто засмучує Венделла. Для журналістів це звична річ. Журналісти – це посередники, шпаринки, через які так чи інакше заборонені місця та події доходять до широкого загалу. Венделл Ґрін тут виконує роль представника народу, крім того, він найшановніший журналіст у західній частині штату Вісконсин.

Коли він наближається ще на тридцять футів, то бачить, що копи, які намагаються врегулювати рух – це Денні Чеда і Пем Стівенс; його впевненість похитнулася. Кілька днів тому вони обоє у відповідь на його прохання поділитись інформацією відрядили його до дідька. Пем Стівенс, вірогідно, вперта сучка, професійна зануда. Інакше чому б це дамі з доволі пристойною зовнішністю захотілося бути копом? Стівенс не пропустить його, бодай заради власного задоволення, – а це принесе їй насолоду! Очевидно, Венделл розуміє, що йому доведеться якось прослизнути. Він уявляє, як повзе полем на череві, й здригається від відрази.

Дивно, Шнобель і його кортеж, навіть не звертаючи уваги на авто, вишикувались у лінію й повільно просуваються в бік Чеди і Стівенс. Вони навіть не повертають голови, щоб, роззявивши роти, подивитись на напівзруйновану халупу, авто капітана, пікап, який Венделл одразу ж упізнав, і чоловіків, що стоять на стоптаній траві, двоє з яких – Дейл Ґілбертсон і власник пікапа, Голлівуд Джек Сойєр, цей зарозумілий лос-анджелеський самозакоханий дурень. (Третій, на котрому кремовий капелюх, окуляри, елегантна сорочка, не відіграє там зовсім ніякої ролі, принаймні для Венделла. Цей тип має вигляд, неначе щойно зійшов із якогось давнього фільму Хамфрі Боґарта.) Їхні шоломи досі націлені лише вперед, наче вони прямують до Централії, щоб улаштувати погром у «Сенд Бар». Вони просуваються далі, п’ятеро виродків, байдужі, як зграя диких собак. Щойно вони виїжджають на велику дорогу, четверо з них знову їдуть так, що утворюють паралель позаду Шнобеля, неначе віяло розгорнулося на шосе. Потім всі як один різко звертають ліворуч і розвертаються, залишаючи п’ять великих шлейфів пилу і гравію позаду себе. Не зменшуючи швидкості, навіть не думаючи уповільнюватись, вони знову діляться на один-два-два і мчать назад на захід, до місця злочину і Френч Лендінґа.

Побий мене грім, думає Венделл. Шнобель підібгав хвоста і здався. От слабак. Наближаючись, групка байкерів, здавалося, дедалі збільшувалася, і незабаром Венделл Ґрін уже зблизька міг розгледіти похмуре обличчя Шнобеля під шоломом, яке, наближаючись, теж збільшувалося.

– Я ніколи не міг подумати, що ти такий боягуз, – каже Венделл, спостерігаючи, як наближається Шнобель.

Вітер розділяє його бороду на дві рівні частини, що розвіваються врізнобіч. За сонцезахисними окулярами здається, що він цілиться з рушниці. Від думки, що Шнобель може націлити свій погляд на нього, кишечник Венделла починає подавати тривожні симптоми.

– Невдаха, – каже він не надто голосно.

З ревінням, що розриває барабанні перетинки, Шнобель мчить повз покоцану «Тойоту». Решта Грізної П’ятірки теж з гучним завиванням женуться далі.

Усвідомлення того, що Шнобель боягуз, тішить його серце. Він дивиться в дзеркало заднього огляду й бачить, як байкери зменшуються. Однак думка, яку він не може проігнорувати, мов черв’як вгризлася в його мозок. Можливо, Венделл і не сучасний Едвард Марроу, проте він пропрацював репортером майже тридцять років, тож інтуїція в нього розвинена. Думка звивисто блукає каналами його мозку і посилає кілька слушних сигналів. Венделл розгадав таємний план байкерів, зрозумів, що відбувається.

– От собака, – каже він і з широкою посмішкою безперервно сигналить клаксоном, викручує кермо ліворуч, стукається об автомобіль, що попереду, завдаючи мінімальної шкоди крилу, як своєму, так і попередньому. – Підступний виродок, – каже він, ледь не сміючись від захвату.

«Тойота» виїжджає з потоку транспорту, що рухається на схід, і повільно переходить на смугу, що прямує на захід. Сигналячи і пхикаючи, він женеться за байкерами.

Тепер Венделлу Ґріну не доведеться повзти на пузі кукурудзяним полем: той підступний виродок, Шнобель Сент-Пір, знає іншу дорогу до «Смачно в Еда»! Усе, що залишається нашому зірковому репортеру, – триматися подалі, щоб залишатися непоміченим, і він отримає безкоштовну перепустку на сцену. Чудово. Ох, яка іронія: Шнобель подає пресі руку допомоги – щиро дякую тобі, нахабний відморозку. Венделл навряд чи сподівається, що Дейл Ґілбертсон допустить його туди, але виштовхнути звідти його буде набагато важче. За ті кілька хвилин, що в нього будуть, він зможе поставити кілька запитань, зробить кілька фото, які свідчитимуть самі за себе, і – головне! – сповниться атмосферою, щоб написати одну з легендарно яскравих статей.

З радістю в серці Венделл нишком рухається шосе зі швидкістю п’ятдесят миль на годину, дозволяючи байкерам їхати далеко попереду, проте не даючи їм зникнути з поля зору. Кількість автомобілів, що рухаються назустріч, різко зменшується. Спочатку їдуть дві-три машини, потім одна, а тоді й геть зникають. Неначе бажаючи залишатись непоміченими, Шнобель і його друзі звертають із шосе до космічного купола «Ґольца». Венделл відчуває, як з глибини душі виринають нотки невпевненості: невже в Шнобеля і його незграб раптом з’явилося палке бажання проїхатися на тракторі чи сінокосарці? Він тисне на газ і починає думати, що, можливо, вони помітили його й вирішили відірватись від «хвоста». Наскільки йому відомо, тут немає нічого, окрім автосалону, гаража для технічного обслуговування і стоянки. Прокляте місце схоже на пустир. Позаду стоянки… що? З одного боку, пам’ятає він, заросле чагарником поле, що простягається аж до горизонту. З іншого боку ростуть дерева, але не так густо, як у лісі. З того місця, де він знаходиться, йому видається, що це лісосмуга, яка пагорбом спускається вниз.

Навіть не увімкнувши поворот, він перетинає зустрічну смугу і мчить до «Ґольца», досі чуючи звук мотоциклів, але вже приглушений. У Венделла закрадається думка, що вони обдурили його й утекли, покепкували з нього! На вершині підйому він повертає і прямує до стоянки. Два величезні жовті трактори стоять перед гаражем технічного обслуговування, і немає жодної машини. Порожню стоянку огороджує високий бетонний бордюр у дальньому кінці. З іншого боку стоянки, за деревами, бордюр різко переходить в асфальтову дорогу, що веде до автосалону. Венделл вивертає кермо і мчить до бордюру. Він досі чує мотоцикли, але зараз звук схожий на далеке дзижчання бджолиного рою. Вони десь за півмилі звідси, міркує Венделл, і вистрибує з «Тойоти». Він запихає диктофон до кишені піджака, перекидає через шию ремінець свого «Нікона», оббігає бордюр і вибігає на луг. Ще до того, як він доходить до лісосмуги, йому вже видно залишки колись заасфальтованої, зруйнованої та порослої старої дороги, що прямує схилом униз поміж дерев.

Венделл припускає, що старе кафе «…в Еда» знаходиться приблизно за милю звідси, він думає, чи зможе його автомобіль проїхати даний відрізок цією нерівною та зруйнованою дорогою. Місцями асфальт потріскався, а де-не-де просто розсипався, перетворившись на чорний гравій. Подекуди виднілися змієподібні коріння дерев, а також забур’янені ями. Для мотоцикла все це не проблема, але його «Тойоті» швидше за все тут не проїхати. Венделл бачить, що йому краще пройтись, тож він спускається старою дорогою поміж дерев. Він бачив, що відбувається на шосе, тож переконаний, що в нього ще достатньо часу до того, як приїдуть медичні експерти й автофургон для збирання доказів. Навіть за підтримки видатного Голлівуда Сойєра з місцевих копів ніякого толку.

Коли Венделл проходить деяку відстань, звук моторів мотоциклів гучнішає, немов, доїхавши до кінця дороги, хлопці зупинилися, щоб обговорити подальший план дій. Чудово. Венделл сподівається, вони базікатимуть, аж доки не наздожене їх; він хоче подивитись, як вони кричатимуть і махатимуть кулаками. Він хоче стати свідком, як вони розмахуватимуть залізяччям, кому яке потрапить під руку під впливом гніву й адреналіну. Венделлу хочеться сфотографувати, як Шнобель Сент-Пір, прицілившись правою рукою, виб’є Дейлу Ґілбертсону передні зуби або душитиме його приятеля Сойєра. Але найбільше йому кортіло зробити фотографію, заради якої він був готовий підкупити будь-якого копа, окружного чиновника, державного службовця чи безневинного свідка, який би не відмовився простягти йому руку допомоги, – хорошу, чисту, драматичну картинку з голим трупом Ірми Френо. Бажано таку світлину, яка не залишала б сумнівів, що це справа рук Рибака, хай там що. А два фото було б іще краще: одне з її обличчям для пікантності, а друге з рештками тіла для гостросюжетності – але хоча б зробити одне загальне. Таке зображення облетіло б увесь світ, зібравши мільйони. Цікаво, на скільки розщедрився б один лише «Нешнел Інквайєр» – дві сотні тисяч, три? За фото бідної маленької мертвої Ірми Френо з очевидними слідами понівечення. Та це ж золота жила!

Венделл пройшов десяту частину милі жахливою старою дорогою, його зосередженість поділялась між зловтішаннями з приводу грошей, які маленька Ірма Френо зможе перекачати в його кишеню, і острахом, щоб не впасти і не скрутити щиколотку. Та раптом гуркотіння «гарлеїв» Грізної П’ятірки різко затихає. Здається, утворилась абсолютна тиша, яка одразу ж заповнюється тихішими звуками. Венделл чує кожен свій вдих і видих, а також ще якийсь шум позаду, який поєднує скрегіт і глухі удари. Він повертається і бачить, що вгорі, на початку зруйнованої дороги, старий пікап, похитуючись, прямує до нього.

Це так кумедно, машина хитається з боку в бік, спочатку потрапляє одним колесом в заглибину, а потім іншим знімає верхній шар поверхні дороги. Тобто це було б смішно, якби ці люди їхали не для того, щоб особисто побачити тіло Ірми Френо. Та пікап наїжджає на грубий корінь, і чотири темні голови підстрибують у кабіні, мов маріонетки. Венделл прямує до них, маючи намір відіслати цих селюків туди, звідки вони приїхали. Пікап призупиняється, зачепивши плоский камінь так, що аж іскри летять з-під шасі. На думку Венделла, машина має щонайменше років тридцять. Це одне з небагатьох авто на ходу, що має вигляд навіть гірший, ніж його власне. Коли воно, трясучись, наближається до нього, Венделл крізь бур’яни й гілки на ржавому бампері бачить, що це «Інтернешнл Харвестер». Хіба «Інтернешнл Харвестер» досі випускає пікапи? Венделл підводить руку, як присяжний засідатель, коли приймає присягу, але машина, підстрибуючи на вибоїнах, долає ще кілька футів дороги, перш ніж зупинитися. Лівий бік значно вищий, ніж правий. У затінку дерев Венделл не може добре розглянути обличчя, що дивляться на нього крізь лобове скло, але в нього з’являється відчуття, що принаймні двоє з них йому добре знайомі.

Чоловік за кермом висуває голову з вікна і каже:

– О-хо-хо, це ж містер Крутий Репортер власною персоною.

– І перед вашим носом теж зачинили двері? – це Тедді Ранкельман, чиє ім’я Венделл часто бачить, коли переглядає поліційні звіти.

Інших троє пасажирів у кабіні ревуть, як віслюки, у відповідь на дотеп Тедді. Двох Венделл знає: Фредді Сакнессам, один із тих, що мешкають у зубожілих халупах біля річки, і Тутс Біллінґер, худий хлопець, котрий живе на кошти, отримані за зібраний в Ла-Рів’єр і Френч Лендінґу металобрухт. Так само, як і Ранкельмана, Тутса було заарештовано за хуліганство, але він ніколи не був засуджений. Жахливо одягнену неохайну жінку йому важко впізнати.

– Вітаю, Тедді, – каже Венделл. – І вас, Фредді й Тутс. Ні, після того, як я побачив, що там коїться, я вирішив приїхати сюди.

– Гей, Вен-делле, не впізнаєте мене? – жалісливо каже жінка. – Дудлс Зенґер, на випадок, якщо вам памороки відбило. Я раніше зависала з гуртом хлопців у Фредді Бел Ер, а Тедді був у зовсім іншій компанії, але після того, як ми втекли від міс Сучки, дехто захотів повернутися до бару.