Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ 36. ЖАГА КРОВІ
Їхнє наближення було величним, навіть красивим.
Рухалися вони строгими рядами. Рухалися всі разом, але це не був марш: вони випливли ідеально синхронно з-за дерев – темні рівні ряди, які, здавалося, вивищувалися понад білим снігом – таким гладким було їхнє наближення.
По периметру їхні шереги були сірими, та що ближче до центру, то темнішали вони, а в центрі робилися зовсім чорними. Всі обличчя були затулені каптурами, затемнені. Легкий шелесткий звук їхніх підошов був таким розміреним, наче музика, – складний і бездоганний ритм.
За сигналом, якого я не зауважила (а може, й не було ніякого сигналу, просто тисяча років практики), їхні шереги розімкнулися. Цей рух був занадто різким, занадто прямим, щоб нагадати розтулення пелюсток, хоча за кольором було дуже схоже на це; то було радше розгортання віяла – граційне, але вуглувате. Постаті в сірих плащах розійшлися на два боки, а темні фігури виступили на їхнє місце в центрі – всі рухи були напрочуд виваженими.
Наближення було повільним, але невпинним – вони не квапилися, не хвилювалися, не напружувалися. Це були кроки неминучого.
Все було, майже як у моєму давньому кошмарі. Бракувало тільки жаги на обличчях, які я бачила уві сні, – посмішок мстивої радості. Поки що Волтурі були занадто дисциплінованими, щоб виказати хоч якість емоції. Не виказували вони також ні подиву, ні страху на вид зібрання вурдалаків, що чекало на них, – на противагу, це зібрання раптом видалося неймовірно неорганізованим і непідготовленим. Не виказали вони також і подиву, угледівши величезного вовка, який стояв поміж нас.
Я не могла втриматися й почала їх рахувати. Їх було тридцять двоє. Навіть якщо не включати двох постатей у чорних плащах позаду, які здавалися заблукалими вівцями і яких я зарахувала до дружин (їхня захищена позиція свідчила про те, що вони точно не братимуть участі в нападі), все одно їх було значно більше за нас. З тими, хто ладен був за нас битися, нас було всього дев’ятнадцятеро, а ще семеро спостерігатимуть за тим, як нас знищують. Навіть якщо врахувати десятьох вовків, їх усе одно було більше.
– Наближаються червоні плащі [19]19
19 квітня 1775 р. відбулася перша сутичка американської колоніальної міліції з британськими регулярними військами, яка поклала початок Американській революції і війні за незалежність. Слова «Наближаються червоні плащі» були сигналом про наближення британських військ.
[Закрыть], наближаються червоні плащі, – пробурмотів загадково Ґарет і коротко гигикнув. Він на крок присунувся ближче до Каті.
– Вони-таки прийшли, – шепнув Владимир до Стефана.
– Дружини, – прошипів Стефан у відповідь. – Уся гвардія. Всі разом. Яке щастя, що ми не наважилися поткнутися у Волтерру.
І раптом, ніби кількості їхньої і без того не було аж забагато, поки Волтурі повільно й велично наближалися, позаду них нові й нові вампіри почали з’являтися на галявині.
Обличчя цієї нескінченної колони вурдалаків здавалися цілковитою протилежністю врівноваженості та беземоційності Волтурі: тут вирував калейдоскоп емоцій. Спершу вони були вражені й навіть трохи заскочені тим, що наразилися на неочікувану силу. Але занепокоєння швидко минулося; вони були в безпеці завдяки своїй переважаючій кількості, завдяки заслону з невмолимих воїнів Волтурі попереду. І на обличчях з’явився вираз, який панував до того, як ми збентежили їх.
Легко було приникнути їм у думки – настільки виразними були обличчя. Це був роззлощений натовп, підбурений до сказу і глухий до справедливості. Я не могла собі навіть уявити справжнього ставлення вурдалацького світу до безсмертних дітей, поки не побачила цих облич.
Було ясно, що ця різношерста, неорганізована зграя – загалом понад сорок вампірів – такі собі свідки з боку Волтурі. Коли ми помремо, вони поширять відомості про те, що знищені злочинці, що Волтурі діяли цілком неупереджено. Більшість із них, здавалося, прагли не лише свідчити – вони ладні були дерти й палити.
На це не було ради. Навіть якби ми бодай якось нейтралізували переваги Волтурі, вони все одно задавили б нас чисельністю. Навіть якби ми вбили Деметрі, Джейкобу не втекти від решти.
Я фізично відчула, як це усвідомлення прийшло до всіх навколо. Розпач завис у повітрі, причавлюючи мене гірше, ніж перед тим.
Тільки один вурдалак у протилежному таборі здавався там чужим: я упізнала Ірину, яка вагалася поміж двох таборів, і вираз її обличчя був зовсім не таким, як у решти. Ірина не могла відвести нажаханого погляду від Тані, яка стояла в наших перших рядах. Едвард загарчав – то був зовсім тихий, проте гарячий звук.
– Алістер мав рацію, – буркнув він до Карлайла.
Я побачила, як Карлайл питально поглянув на Едварда.
– Алістер мав рацію? – прошепотіла Таня.
– Вони – Гай та Аро – прийшли руйнувати та здобувати, – майже беззвучно видихнув Едвард; тільки наші могли його розчути. – Вони вже підготували багатоходову стратегію. Якби звинувачення Ірини якимсь чином виявилося неправдивим, вони налаштовані були знайти іншу підставу для нападу. Але вони вже побачили Ренесму, отож цілком спокійні щодо своїх планів. Ми можемо спробувати виправдатися перед їхніми вигаданими звинуваченнями, проте спершу слід змусити їх зупинитися, вислухати правду про Ренесму, – мовив він і докинув іще тихше: – А вони не збираються цього робити.
Джейкоб дивно й коротко гавкнув.
Аж тут – буквально за дві секунди – процесія нагло зупинилася. Приглушена музика ідеально синхронного наближення стихла. Бездоганна дисципліна не порушилася; Волтурі цілковито завмерли як один. Вони стояли кроків за сто від нас.
Позаду та з боків від себе я чула биття великих сердець – вони наблизилися. Кутиками очей я ризикнула зиркнути праворуч і ліворуч, аби переконатися, що ж зупинило Волтурі.
Вовкулаки приєдналися до нас.
Обабіч нерівної шереги розтяглися довгі лави вовків. За якусь частку секунди я встигла помітити, що тут було понад десятеро вовків – я впізнала знайомих вовкулак та зауважила незнайомих. Тих, що рівномірно оточили нас, було шістнадцятеро, а разом із Джейкобом – сімнадцятеро. З їхнього зросту та завеликих лап було очевидно, що новачки – зовсім юні вовкулаки. Гадаю, я мала б це передбачити. Коли поблизу скупчилося стільки вурдалаків, вибух вовкулацької чисельності був неминучим.
Ще діти помиратимуть. Не уявляю, як Сем міг це дозволи ти, – аж тут я збагнула, що в нього не було вибору. Хай хто з вовкулак приєднався б до нас – Волтурі, безперечно, згодом вистежили б і решту. Вовки поставили на цю сутичку існування свого виду.
Але ми програємо.
Зненацька мене опанувала лють. Більш ніж лють – я була ладна вбивати. Мій безнадійний розпач куди й подівся! Слабка червонувата пелена затулила темні постаті переді мною, і понад усе в цю мить мені кортіло застромити в них зуби, віддирати руки й ноги від їхніх тіл, скидати рештки на купу й палити. Я була настільки скажена, аж ладна пирувати й танцювати навколо їхніх поховальних багать, де вони б горіли живцем; я би реготала, розвіюючи їхній попіл. Вуста мої автоматично заголили зуби, і низьке люте гарчання роздерло горло, вихоплюючись із самого нутра. Я усвідомила, що кутики моїх вуст загнулися у посмішку.
Обіч мене Зафрина та Сенна луною повторили мій приглушений рик. Едвард стиснув мою руку, яку досі тримав у долоні, втихомирюючи мене.
Затінені обличчя Волтурі й досі здебільшого були безвиразними. Тільки дві пари очей зраджували свої емоції. В самому центрі ворожого табору, торкаючись один одного руками, зупинилися Аро та Гай, оцінюючи нас, і вся гвардія застигла разом із ними, чекаючи наказу вбивати. Ці двоє не дивилися один на одного, але було ясно, що вони спілкуються. Марк, який торкався другої руки Аро, здавалося, не брав участі у розмові. Вираз його обличчя не був таким безтямним, як у воїнів, але майже таким самим порожнім. Як і того єдиного разу, коли я його бачила, він видавався цілковито знудженим.
Постаті свідків із боку Волтурі хитнулися до нас, їхні очі зупинили люті погляди на Ренесмі та мені, але вони трималися ближче до краю лісу, лишаючи широку вільну смугу поміж собою та солдатами Волтурі. Тільки Ірина наблизилася до Волтурі – вона була усього за кілька кроків від жінок патріархів (обидві вони були світлокосі, з мов посипаними пудрою обличчями та вкритими плівкою очима) і їхніх здоровезних охоронців.
Позаду Аро стояла жінка в темно-сірому плащі. Я не була певна, але мені здалося, що вона торкається його спини. То це інший «щит» – Рената? Цікаво, як уже зауважив Єлизар, чи здатна вона буде подужати мене?
Але я не витрачатиму свого життя намарно, намагаючись пробитися до Га я чи Марка. Я мала перед собою важливіші мішені.
Я обшукала очима шерегу й без зайвих зусиль вирізнила два маленькі сірі плащі майже в центрі зібрання. Алек та Джейн, либонь, найменші серед гвардійців, стояли обіч Марка, а з другого боку застиг Деметрі. Їхні милі личка були спокійними, не виказували жодних емоцій; вони вдягнені були в найтемніші плащі, якщо не рахувати чорних мантій патріархів. «Відьомські близнюки» назвав їх Владимир. Їхня сила була наріжним каменем нападницької стратегії Волтурі. То були діаманти з колекції Аро.
М’язи мої напружилися, а отрута заповнила рот.
Затуманені очі Аро та Га я металися вздовж нашої шереги. Я зауважила розчарування на обличчі Аро, коли погляд його знов і знов обдивлявся нас, шукаючи обличчя, якого тут не було. Від досади він закопилив губи.
У цю мить я почувала хіба що вдячність за те, що Аліса втекла.
Пауза все тривала, і дихання Едварда прискорювалося.
– Едварде? – запитав Карлайл тихо та збентежено.
– Вони не певні, як чинити далі. Вони зважують варіанти, відшукують головні цілі – мене, звісно, тебе, Єлизара, Таню. Марк оцінює міцність нашої прив’язаності одне до одного, шукає слабких місць. Вони роздратовані присутністю румунів. Вони занепокоєні тим, що не впізнають деяких облич – зокрема Зафрини та Сенни, а ще, певна річ, через вовкулак. Ще ніколи не траплялося так, щоб їхня чисельність була переважена. Ось що їх зупинило.
– Переважена? – недовірливо прошепотіла Таня.
– Вони не рахують своїх свідків, – видихнув Едвард. – Ті – ніщо, вони нічого не важать як вояки. Аро просто обожнює публіку.
– Може, мені слід заговорити? – запитав Карлайл.
Едвард повагався, а тоді кивнув:
– Це єдиний шанс, який тобі дається.
Карлайл випростав плечі та ступив кілька кроків наперед із нашої оборонної лави. Нестерпно було дивитися на нього – самотнього, незахищеного.
Він простягнув руки, обернувши їх долонями догори у вітальному жесті.
– Аро, мій давній друже! Ми сто років не бачилися!
На довгу мить над білою галявиною запанувала мертва тиша. Я відчувала, як Едвардове тіло вивергає напругу, що більше він дослухався до думок Аро. Секунди спливали, і напруження зростало.
А тоді Аро ступив уперед із самого центру армії Волтурі. Його щит, його Рената рушила за ним, мов пучки її пальців були пришиті до його мантії. Шереги Волтурі вперше зреагували. Лавою прокотилося приглушене гарчання, брови нахмурилися, губи оголили зуби. Кілька з солдатів нахилилися вперед, стаючи у войовничу стійку.
Аро стримав їх жестом:
– Спокійно.
Він ступив іще кілька кроків, а тоді схилив голову набік. Його молочні очі зблиснули цікавістю.
– Справедливі слова, Карлайле, – видихнув він своїм тонким пронизливим голосом. – Хоч вони і здаються невчасними, зважаючи на армію, яку ти тут зібрав, аби вбити і мене, і моїх близьких.
Карлайл похитав головою і простягнув праву руку, мов їх і досі не відділяло близько ста кроків.
– Вам варто тільки торкнутися моєї руки, аби переконатися, що в мене такого й на гадці не було.
Хитрі очі Аро звузилися.
– Але ж чи мають значення твої наміри, любий Карлайле, зважаючи на твої дії? – він нахмурився, і обличчям його майнула тінь печалі – я не була певна, щира вона чи ні.
– Я не вчиняв того злочину, за який ви прибули мене покарати.
– Тоді вступися і дай нам покарати винних. Справді, Карлайле, ніщо б так не потішило мене, як можливість сьогодні зберегти твоє життя.
– Ніхто не порушував закону, Аро. Дозвольте мені пояснити, – і знову Карлайл простягнув руку.
Перш ніж Аро відповів, Гай майнув і став обіч нього.
– Стільки безглуздих правил, стільки непотрібних законів ти створив для себе, Карлайле, – прошипів біловолосий старець. – Як ти можеш захищати порушення справді вагомого закону?
– Закон не був порушений. Якби ви вислухали…
– Ми бачимо дитину, Карлайле, – рикнув Гай. – Не вважай нас дурнями.
– Вона небезсмертна дитина. Вона не вурдалак. Я можу легко це довести буквально за кілька секунд…
Гай обірвав його:
– Якщо вона не одна з заборонених, то чого ж ти зібрав ціле військо, аби захищати її?
– Свідків, Гаю, я зібрав свідків, так само як і ви, – Карлайл указав на люту зграю на краю лісу; дехто з них у відповідь загарчав. – Будь-хто з оцих наших друзів зможе розповісти вам правду про цю дитину. Або ж ви самі можете на неї поглянути, Гаю. Подивіться на рум’янець людської крові на її щоках!
– Фальшивий! – відтяв Гай. – Де наш інформатор? Нехай вийде наперед! – він почав обертати голову, допоки не угледів Ірину, яка ховалася за дружинами. – Ти! Вийди!
Ірина безтямно втупилася в нього, й обличчя її було як у людини, яка не цілковито прокинулася від нічного кошмару. Гай нетерпляче поклацав пальцями. Один із охоронців дружин ворухнувся й грубо поплескав Ірину по спині. Ірина двічі моргнула й повільно, мов сомнамбула, рушила до Гая. Зупинилася за кілька кроків, досі не відриваючи очей від сестер.
Гай подолав відстань між ними й ляснув її по обличчю.
Їй не могло бути боляче, проте в цьому жесті було щось жахливо принизливе. Це як дивитися, як хтось копнув собаку. Таня та Катя воднораз зашипіли.
Іринине тіло напружилося, очі її нарешті сфокусувалися на Гаї. Він тицьнув пальцем-пазуром у Ренесму (вона вчепилася в мою спину, а пальчики її досі були заплутані в Джейкобовій шерсті). Гай у моїх очах забарвився у червоний колір. З Джейкобових грудей вихопилося гарчання.
– Це та дитина, яку ти бачила? – вимогливо запитав Гай. – Дитина, яка не була просто людською?
Ірина перевела на нас погляд, уперше вдивившись у Ренесму відтоді, як ступила на галявину. Голова її схилилася набік, на обличчі читалося збентеження.
– Ну? – проричав Гай.
– Я… я не впевнена, – розпачливо відповіла вона.
Гаєва рука здригнулася, ніби він хотів удруге ляснути її по лицю.
– Що ти маєш на увазі? – запитав він – у його шепоті бринів метал.
– Вона не така, але гадаю, та сама. Я маю на увазі, вона змінилася. Ця дитина більша за ту, яку я бачила, але…
Лютий видих вилетів крізь Гаєві нагло вищирені зуби, й Ірина затнулася, не договоривши. Аро метнувся до Га я і, стримуючи, поклав йому руку на плече.
– Зберігай спокій, брате. У нас є час, щоб усе з’ясувати. Нема потреби квапитися.
З похмурим виразом на обличчі Гай обернувся спиною до Ірини.
– А тепер, люба, – промурмотів Аро теплим солоденьким голосом, – покажи мені те, що ти намагаєшся сказати, – і він простягнув руку до зніченої вампірки.
Ірина невпевнено взяла його за руку. Аро тримав її заледве п’ять секунд.
– Бачиш, Гаю, – мовив він, – як легко можна домогтися, чого нам треба?
Гай нічого не відповів. Краєчком ока Аро зиркнув на свою публіку, свій натовп, а тоді обернувся до Карлайла.
– Що ж, у наших руках, схоже, опинилася таємниця. Здається, дитина підросла. І водночас в Ірининій пам’яті збереглася безсмертна дитина. Цікаво.
– Саме це я і намагаюся пояснити, – сказав Карлайл, і з його зміненого голосу я вгадала, що він розслабився. Це була саме та зупинка, на яку ми покладали всі свої туманні надії.
Але я не відчувала полегшення. Я чекала, майже безтямна від люті, нових стратегічних ходів, які передбачав Едвард.
Карлайл знову простягнув руку.
Аро мить повагався.
– Я би радше отримав пояснення від особи, яка грає центральнішу роль у цій історії, мій друже. Чи не помилюсь я, сказавши, що це не ти спричинився до переступу закону?
– Не було жодного переступу.
– Хай там як, а я вислухаюкожну грань правди, – легенький, мов пір’їна, голос Аро потвердішав. – І найкращий шлях це зробити – отримати свідчення від твого талановитого сина, – він кивнув у напрямку Едварда. – Оскільки дитина тулиться до його дружини-перволітка, я роблю висновок, що без Едварда тут не обійшлося.
Звісно, йому потрібен був Едвард. Щойно він зазирне в Едвардову голову, одразу ж дізнається всінаші думки. Окрім моїх.
Едвард швидко обернувся, щоб поцілувати мене й Ренесму в чоло, уникаючи мого погляду. Тоді він перетнув засніжену галявину, поплескавши Карлайла по плечу, проминаючи його. Я вчула позаду тихеньке скиглення – Ренесмин переляк вихопився назовні.
Червона пелена, яка застилала від мене Волтурі, спалахнула ясніше. Я не могла дивитися, як Едвард самотою перетинає порожній білий простір, – але водночас і не могла допустити, щоб Ренесма бодай на крок наблизилася до наших ворогів. Суперечливі почуття роздирали мене; я застигла так нерухомо, що здавалося, кістки мої від зусилля просто потріскаються.
Я угледіла, як посміхається Джейн, коли Едвард перетнув невидимий кордон між нами, коли він був уже ближче до них, аніж до нас.
І все вирішила ота легенька самовдоволена посмішка. Лють моя досягла апогею – вона була дужчою, аніж жага крові, яку я відчула, коли вовкулаки прирекли себе на цю безнадійну війну. На язику я відчувала сказ – щира потуга прокочувалася моїм тілом, як накочуються хвилі прибою. М’язи мої напружилися, я діяла автоматично. Всією силою свого розуму я пожбурила щит, долаючи неможливу віддаль – через усе поле, вдесятеро далі, ніж мені коли-небудь вдавалося, – пожбурила, як спис. Від зусилля повітря з гавканням вихопилося з моїх грудей.
Щит вилетів із мене, як кулька чистої енергії, як ядерний гриб сталевого кольору. Він пульсував, мов живий, – я відчувалапульсацію з верхівки до країв.
Це й близько не нагадувало тепер еластичної тканини; в мить, коли гору взяла неприборкана, дика міць, я збагнула, що раніше сама стримувала себе: я чіплялася за власний щит у самозахисті, підсвідомо не бажаючи його відпускати. А тепер я випустила його на волю, і мій щит без жодних зусиль рвонув від мене на добрячих п’ятдесят ярдів, і на це знадобилося мінімальне зусилля. Я відчула, який він гнучкий – як іще один м’яз, покірливий моїй волі. Я штовхнула його, сформувавши з нього довгастий овал. І все попід прикриттям гнучкого сталевого щита раптом перетворилося на частину мене – життєві сили всього, що я затуляла щитом, я відчувала як крапочки яскравого жару, як сліпучі іскри світла, котре мене оточувало. Я метнула щит далі – на всю довжину галявини, і видихнула з полегшенням, відчувши Едвардове блискуче світло попід моїм захистом. Я притримала щит, так скорочуючи свій новий м’яз, аби він щільненько облягав Едварда – тоненькою, проте непробивною плівкою, яка відділяла його тіло від ворогів.
Минула заледве секунда. Едвард і далі прямував до Аро. Все цілковито змінилося, але ніхто не помітив вибуху, окрім мене. Зляканий смішок зірвався з моїх вуст. Я відчувала, як усі на мене поглянули, й зауважила, як Джейкобові великі чорні очі витріщилися на мене, мов на божевільну.
Едвард зупинився за кілька кроків від Аро, і я з деяким сумом усвідомила, що хоча б я, безперечно, і могла, я в жодному разі не повинназапобігти цьому обміну думками. Саме в цьому полягала наша мета: змусити Аро вислухати наш бік історії. Мені було заледве не фізично боляче це зробити, але я неохоче підтягнула до себе щит і лишила Едварда знову незахищеним. Бажання реготати випарувалося. Я вся зосередилася на Едварді, готова затулити його тої-таки миті, коли щось піде не так.
Едвардове підборіддя зверхньо задерлося, і він простягнув Аро руку з таким виглядом, немов робить йому велику честь. Аро, здалося, тільки зрадів такому ставленню, але його радість розділили не всі. Рената, тінь Аро, нервово затріпотіла. Гай нахмурився так, що ввижалося, його пергаментна, напівпрозора шкіра назавжди вкриється зморшками. Маленька Джейн показала зубки, а поряд із нею зосереджено прискалив очі Алек. Гадаю, він був готовий, як і я, діяти щомиті.
Аро подолав відстань без затримки – і справді, чого йому було боятися? Величезні тіні світло-сірих плащів – дужі бійці, як Фелікс, – стояли за кілька кроків од нього. Джейн своїм палючим даром могла жбурнути Едварда на землю, де він би звивався від болю. Алек міг осліпити й оглушити його, перш ніж він зробить крок до Аро. Ніхто не відав, що я маю силу зупинити їх, – навіть сам Едвард.
З безтурботною усмішкою Аро взяв Едварда за руку. Його повіки миттю склепилися, а далі плечі його зігнулися під тягарем інформації.
Кожна прихована думка, кожен маневр, кожен план – все, що Едвард чув у головах оточення за останній місяць, – усе зараз перетекло в голову Аро. А потім і давніші спогади: кожне видіння Аліси, кожна тиха хвилинка, проведена в родинному колі, кожна картинка в Ренесминій голові, кожен поцілунок, кожен доторк, яким ми з Едвардом обмінялися… Все це тепер належало також і Аро.
Я зашипіла від розпачу, і щит хитнувся від мого роздратування, огортаючи наші шереги.
– Заспокойся, Белло, – шепнула до мене Зафрина.
Я зціпила зуби.
Аро й далі проникав у Едвардові спогади. Едвардова голова теж похилилася, жили на шиї напнулися – він перечитував усе, що тільки-но прочитав у його голові Аро, а на додачу – реакцію самого Аро.
Ця двостороння, проте нерівна розмова тривала досить довго, тож навіть гвардія вже почувалася неспокійно. Тихеньке бубоніння прокотилося їхніми лавами, поки Гай не рикнув на них, вимагаючи тиші. Джейн хилилася вперед, наче не могла стриматися, а обличчя Ренати застигло від напруження. Якусь хвильку я досліджувала цей могутній щит, який здався мені лякливим і слабким; хоча вона приносила користь Аро, я була певна, що воїн із неї ніякий. Її задачею було захищати, а не воювати. У ній не було жаги крові. Хай яким новачком я була, та знала напевно, що якби йшлося про двобій із нею, я би стерла її з лиця землі.
Аро випростався, і я миттю змістила фокус; очі його широко розплющилися, в них плескався острах і сторожкість. Він не відпустив Едвардової руки.
Едвардові м’язи ледь помітно розслабилися.
– Бачите? – запитав Едвард, і його оксамитовий голос був спокійним.
– Так, бачу, справді, – погодився Аро, і – дивина – він був майже в захваті. – Маю сумніви, що є іще двійко серед смертних а чи безсмертних, хто здатен був би так чітко та ясно все побачити.
На обличчях вишколеної гвардії читалася така ж недовіра, яку почувала і я.
– Ти дав мені привід для міркувань, мій юний друже, – провадив Аро. – Це більше, ніж я очікував.
Він і досі не відпускав Едвардової руки, і Едвардова напружена поза свідчила про те, що він дослухається.
Едвард нічого не відповів.
– Можна мені з нею познайомитися? – запитав Аро майже благально, виявляючи несподіваний щирий інтерес. – Я й гадки не мав про існування такого, про при століття свого життя! Яка сторінка вписана в нашу історію!
– Що там таке, Аро? – гаркнув Гай, перш ніж Едвард устиг відповісти. Саме це запитання змусило мене взяти Ренесму на руки та притулити до грудей, захищаючи.
– Ти собі навіть уявити не можеш, мій практичний друже. Слід тобі хвильку поміркувати, що ту справедливість, заради якої ми сюди прибули, в цьому випадку неможливо застосувати.
Гай здивовано зашипів на його слова.
– Тихше, брате, – заспокійливо застеріг його Аро.
Це мало б видатися доброю новиною – саме на такі слова я сподівалася, саме в цю відстрочку смертного вироку ми майже не вірили. Аро вислухав правду. Аро визнав, що ми не переступили закону.
Але очі мої були прикуті до Едварда, і я зауважила, як напружилися м’язи у нього на спині. Я пригадала пораду Аро «поміркувати», яку він дав Гаю, і збагнула, що тут криється подвійне дно.
– То ти познайомиш мене зі своєю дочкою? – вдруге запитав Аро в Едварда.
Гай був не єдиним, хто зашипів у відповідь на такий поворот.
Едвард неохоче кивнув. Але ж Ренесма прихилила так багато сердець! Аро завжди видавався ватажком древніх вурдалаків. Якби він став на наш бік, чи зважилися б інші виступити проти нас?
Аро й досі стискав Едвардову долоню і зараз відповів на питання, якого ніхто з нас не вчув:
– Гадаю, в даному разі, зважаючи на обставини, компроміс цілком прийнятний. Зустрінемося на середині.
Аро відпустив його руку. Едвард обернувся до нас спиною, Аро приєднався до нього, цілком буденно закинувши руку Едвардові на плечі, наче вони були найліпшими друзяками: він не хотів розривати зв’язку з Едвардовою шкірою. Вони вирушили через галявину до нас.
Гвардія як один ступила за ним. Аро недбало здійняв долоню, навіть не глянувши на них.
– Стривайте, мої любі. Це правда, вони не завдадуть нам кривди, якщо ми прийшли з миром.
На це гвардія зреагувала відвертіше, ніж раніше: долинуло ричання й шипіння, але ніхто не зрушив із місця. Рената, тулячись до Аро ближче, ніж зазвичай, тривожно заскиглила.
– Хазяїне, – прошепотіла вона.
– Не жахайся, люба, – відповів він. – Все гаразд.
– Мабуть, вам варто взяти кількох гвардійців, – запропонував Едвард. – Тоді вони почуватимуться ліпше.
Аро кивнув, наче то була мудра заувага, про яку міг би й сам подумати. Він двічі клацнув пальцями.
– Феліксе, Деметрі!
Миттю обабіч нього опинилося двоє вампірів, і мали вони точно такий самий вигляд, як і минулого разу, коли я вперше їх зустріла. Обидва були високими й темночубими; Деметрі був струнким і міцним, як лезо меча, а Фелікс – величезним і загрозливим, як дубець із залізними шпичаками.
– Белло, – покликав мене Едвард, – принеси Ренесму… і приведи кількох друзів.
Я глибоко вдихнула. Тіло моє напружилося, протестуючи. Сама ідея, що Ренесма опиниться в центрі конфлікту… Але я довіряла Едварду. Він би вже знав, якби Аро замислив якийсь підступ.
До послуг Аро зараз було троє захисників, тож я приведу з собою двох. Я й секунди не міркувала.
– Джейкобе? Еммете? – тихо запитала я. Еммета я запросила, бо він аж умирав – так поривався опинитися там. Джейкоба – бо він би просто не витримав, якби йому довелося лишитися.
Обидва кивнули. Еммет весело вишкірився.
Я перетнула галявину, а вони трималися обабіч мене. Ще одна хвиля невдоволення прокотилася лавами гвардійців Волтурі, коли вони угледіли мій вибір: безперечно, вони не довіряли вовкулакам. Аро підняв руку, стишуючи їхній протест.
– Цікава тут у вас компанія, – буркнув Деметрі до Едварда.
Едвард нічого не відповів, але з-поміж Джейкобових зубів вихопилося приглушене гарчання.
Ми зупинилися за кілька кроків від Аро. Едвард випірнув із-під долоні Аро та швидко приєднався до нас, узяв мене за руку.
Якусь мить ми мовчки дивилися одні на одних. А тоді Фелікс, тихо і мовби вбік, привітав мене:
– Ну, здрастуй знову, Белло.
Він самовпевнено вишкірився, бічним зором слідкуючи за кожним рухом Джейкоба.
Я сухо всміхнулася до цього величезного, мов гора, вурдалака.
– Привіт, Феліксе.
Фелікс гигикнув:
– Гарний маєш вигляд. Безсмертя личить тобі.
– Дуже дякую.
– Дуже прошу. Як шкода, що…
Він не договорив, але мені не потрібен був Едвардів дар, аби знати закінчення речення. Як шкода, що за мить ми вас усіх повбиваємо.
– Еге ж, шкода, що не кажи… – муркнула я.
Фелікс підморгнув.
Аро не звернув уваги на нашу бесіду. Він зачаровано схилив голову набік.
– Я чую її дивне серцебиття, – пробурмотів він із майже містичним страхом у голосі. – Я чую її дивний запах, – його туманні очі метнулися до мене. – Це щира правда, юна Белло, безсмертя тобі просто неймовірно личить, – мовив він. – Наче ти була створена саме для такого життя.
Я коротко кивнула, приймаючи його лестощі.
– Тобі сподобався мій подарунок? – запитав він, не зводячи погляду з кулона, який я мала на шиї.
– Він чарівний. Із вашого боку це було дуже, дуже щедро. Дякую! Мабуть, мені слід було надіслати вам листа з подякою.
Аро задоволено розсміявся.
– Це просто крихітна дрібничка, яка у мене валялася без діла. Мені здалося, вона пасуватиме до твого нового обличчя, і я справді не помилився.
Я вчула легке сичання, яке долинуло з центру шереги Волтурі. І визирнула з-поза плеча Аро.
Гм-м-м. Схоже, Джейн не надто радіє з того, що Аро зробив мені подарунок.
Аро прочистив горло, щоб привернути мою увагу.
– Можу я привітатися з твоєю донечкою, моя чарівна Белло? – солодко запитав він.
Саме на це я й сподівалася, нагадала я собі. Зборовши бажання схопити Ренесму й тікати щодуху, я зробила два повільні кроки вперед. Щит мій звисав позаду, як каптур, ховаючи під собою всю мою родину – тільки Ренесма лишалася незахищеною. Відчуття було неправильним, жахливим.
Аро зустрів нас, аж світячись на обличчі.
– Яка ж вона вродливиця! – пробурмотів він. – І так схожа на тебе й на Едварда, – а тоді докинув голосніше: – Добридень, Ренесмо.
Ренесма кинула на мене швидкий погляд. Я кивнула.
– Добридень, Аро, – сухо відповіла вона своїм високим дзвінким голосом.
Зачудування читалося в очах Аро.
– Що таке? – прошипів Гай позаду нього. Його, здавалося, дратувало те, що доводиться запитувати.
– Напівсмертна-напівбезсмертна, – пояснив Аро йому та решті гвардійців, не відводячи зачарованого погляду від Ренесми. – Зачата й виношена цією вампіркою-перволітком, поки та ще була людиною.
– Неможливо, – насмішкувато мовив Гай.
– То ти гадаєш, що вони надурили мене, брате? – на обличчі Аро був здивований вираз, але Гай здригнувся. – А серцебиття, яке ти чуєш, теж трюк?
Гай нахмурився і так засмутився, мов лагідні слова Аро були ударами.
– Спокійніше й обережніше, брате, – застеріг його Аро, досі всміхаючись до Ренесми. – Я добре знаю, як любиш ти справедливість, але покарати цю дивовижну крихітку за її походження – це зовсім не справедливість. А скільки всього ми ще маємо пізнати, скільки всього пізнати! Знаю, ти не з таким захватом ставишся до колекціонування різних історій, але вияви до мене терпимість, брате, поки я додаю до своєї збірки розділ, який просто вражає мене своєю неможливістю. Ми йшли сюди, очікуючи здійснити справедливість і засмутитися через зраду друзів, але гляди, що ми отримали навзамін! Нове яскраве знання про самих себе, про наші можливості.
Він заклично простягнув до Ренесми руку. Але вона хотіла не цього. Вона відхилилася від мене й потяглася вгору, щоб притулити пучки пальчиків до обличчя Аро.
Аро не зреагував так бурхливо, як більшість із тих, хто вперше контактував із Ренесмою, – він так само звик до потоку свідомості та спогадів інших людей, як і Едвард.
Усмішка його розтягнулася, він задоволено зітхнув.
– Чудово, – прошепотів він.
Ренесма відкинулася назад на мої руки, її маленьке личко було вельми серйозним.
– Будь ласка? – запитала вона.
Усмішка його стала ніжною.
– Звісно, я не маю жодної охоти скривдити твоїх рідних, дорогоцінна Ренесмо.
Голос Аро був таким заспокійливим і лагідним, що на мить обдурив мене. А тоді я вчула, як Едвард скреготнув зубами, а десь далеко позаду нас Меґі роздратовано засичала у відповідь на таку можливість.
