Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 37 страниц)
Це не вперше ми заговорили, проте не можна сказати, що ми підтримували бесіду.
– Скучаю за чим? – муркнув він.
– За всім – за теплом, за м’якою шкірою, за тонкими запахами… Я почуваюся, наче нічого не втратила, але мені просто здалося, що тобі має бути трішки сумно через те, що втратив ти.
Він тихенько й лагідно засміявся.
– Важко знайти в світі людину меншсумну, ніж я зараз. Я б навіть сказав, неможливо. Небагато людей отримують у житті усе, чого прагнуть, та ще й усе, про що й не насмілювалися мріяти, в один день.
– Ти уникаєш запитання?
Він притулився до мене щокою.
– Ти тепла, – сказав він.
Певною мірою, це було правдою. На мій дотик його долоня була теплою. Відчуття було зовсім не таким, як торкнутися палкої, мов полум’я, Джейкобової долоні, але набагато комфортнішим. Природнішим.
Далі він дуже повільно провів пальцями по моєму обличчю, від підборіддя спустився до шиї, а тоді аж до талії. Я не стрималася й напівзаплющила очі.
– Ти м’яка.
Його пальці гладили мою шкіру, мов атласні, отож я одразу зрозуміла, щó він має на увазі.
– А що ж до запахів, то, мушу зізнатися, я навряд чи сумую за ними. Ти пригадуєш запах отих двох туристів, які трапилися нам на полюванні?
– Я щосили намагаюся не згадувати.
– А тепер уяви, що ти когось із них цілуєш.
– Фу!
– Отож-бо. І моя відповідь – ні. Мене переповнює радість, бо я нічогоне втратив. Ні в кого немає стільки, стільки зараз маю я.
Я саме хотіла йому нагадати про один виняток із цього твердження, але знагла мої вуста стали дуже-дуже зайняті.
Коли ставок забарвився світанком у перлисто-рожевий колір, у моїй голові зринуло ще одне питання.
– Скільки так триватиме? Я маю на увазі – Карлайл та Есме, Еммет і Роза, Аліса і Джаспер, вони ж не сидять цілісінькі дні, замкнувшись у своїх кімнатах. Вони виходять на люди, вони весь час одягнуті. Отож оце… жаданняколись скінчиться? – я присунулася ближче до нього – до речі, це було нелегко, – щоб наочно продемонструвати, що саме маю я на увазі.
– Важко сказати. Всі люди різні, а ти – як я бачу – кардинально відрізняєшся взагалі від усіх. Середньостатистичний вурдалак-перволіток занадто керований спрагою, тож на деякий час ніщо інше його не цікавить. Але тебе це, схоже, не стосується. Та після першого року юний вампір згадує про інші свої потреби. Ні спрага, ні жадання нікуди не зникають, просто ти вчишся збалансовувати їх, вчишся розставляти пріоритети й керувати своїми відчуттями…
– То скільки це триватиме?
Він розсміявся, наморщивши носа.
– Найгірше було з Розалією та Емметом. Минуло щонайменше десять років, перш ніж я зміг перебувати у радіусі п’ятьох миль біля них. Навіть Карлайлові та Есме було важко це витримувати. Отож вони нарешті не вдержалися й виставили щасливу парочку за двері. Есме і їм збудувала будинок. Більший за цей, адже Есме знає, що полюбляє Розалія і чого не любиш ти.
– Отже, десять років? – (Я була цілком переконана, що Еммет і Розалія й близько біля нас не стояли, але якби озвучила зараз цифру в понад десять років, це можна було б витлумачити, як зухвальство). – А тоді всі стають нормальними? Як от зараз?
Едвард знову всміхнувся.
– Не певен, що ти маєш на увазі, говорячи про «нормальність». Ти бачила, як моя родина веде близький до людського спосіб життя. Але ж тоді ти спала ночами, – він підморгнув мені. – А коли тобі немає потреби спати, у тебе залишається купа вільного часу. І тоді збалансовувати свої… інтереси стає доволі легко. Саме тому я – найкращий музика в усій родині, ось чому – якщо випустити з уваги Карлайла – я прочитав найбільше книжок, вивчав чи не всі науки, вільно володію чи не всіма мовами… Еммет майже переконав тебе, що я такий всезнайко через уміння читати думки, але правда полягає в тому, що в мене просто було забагатовільного часу.
Ми воднораз розреготалися, і від руху, до якого спричинився сміх, наші тіла переплелися ще сильніше, отож бесіда миттю перервалася.
РОЗДІЛ 25. ПОСЛУГА
А трошки згодом Едвард дуже швидко розставив мої пріоритети.
Для цього йому знадобилося єдине слово.
– Ренесма…
Я зітхнула. Вона скоро прокинеться. Зараз, мабуть, уже близько сьомої ранку. Чи шукатиме вона мене? Зненацька моє тіло почало морозити од відчуття, близького до паніки. Якою вона буде сьогодні?
Едвард миттю збагнув, щó так нагло відвернуло мою увагу.
– Все гаразд, кохана. Вдягайся, і за дві секунди ми вже будемо в будинку.
Мабуть, я мала вигляд поганої акторки, коли стрибнула з ліжка, озирнулася на Едварда – його діамантове тіло ледь-ледь поблискувало у розсіяному світлі, – а тоді зиркнула на захід, де чекала на мене Ренесма, далі знову на нього, і знову в її напрямку – моя голова метлялася з боку в бік зі швидкістю в дюжину разів за секунду. Едвард усміхнувся, але не засміявся; він був витриманим мужчиною.
– Головне – баланс, кохана. Тобі так добре вдається з усім упоратися, що я певен, тобі не знадобиться багато часу, аби навчитися стратегічного планування.
– У нас же вся ніч попереду, правда?
Він вишкірився ширше.
– Ти гадаєш, я б тобі дозволив зараз одягнутися, якби це було не так?
Цього було досить, аби я змогла перетривати денні години. Я зможу контролювати це жадання, яке переповнює, спустошує мене, і тоді я стану гарною… мені важко було вимовити слово навіть подумки. Хоча Ренесма дуже реально й вагомо увійшла в моє життя, було й досі нелегко думати про себе як про матір. Гадаю, будь-яка жінка почувалася б так само, якби в неї не було дев’ятьох місяців, аби зжитися з думкою. І якби в неї була дитина, яка щогодини змінюється.
І миттю згадка про Ренесму, яка так швидко проживає своє життя, змусила мене рознервуватися. Я навіть не затрималася перед вишукано різьбленими подвійними дверима, щоб помилуватися на гардероб, який зібрала Аліса. Я просто увірвалася всередину, щоб підхопити першу-ліпшу річ. Але мені слід було здогадатися, що мене чекає випробування.
– Що з цього моє? – прошипіла я. Як і обіцяно, гардеробна була більшою за нашу кімнату. Мабуть, вона була більшою за решту будинку, разом узяту, але щоб упевнитися, мені б довелося виміряти її на кроки. Я на хвильку уявила, як Аліса переконує Есме відмовитися від класичних пропорцій і погодитися на цю гігантоманію. Цікаво, як Алісі це вдалося.
Все було загорнене в спеціальні торбинки, чисті й білі, ряд за рядом.
– Наскільки я знаю, усе, крім оцього рядочка, – Едвард торкнувся перекладини ліворуч від дверей, – твоє.
– Усе?!
Він стенув плечима.
– Аліса, – зітхнули ми в унісон. Він ужив її ім’я на пояснення, я ж як лайку.
– Чудово, – буркнула я і смикнула змійку на найближчому пакунку. І просто зойкнула, уздрівши шовкову сукню до землі – рожеву, як дитяче платтячко.
Аби знайти хоч щось нормальне, тут можна витратити цілий день!
– Дозволь допомогти, – запропонував Едвард. Він понюхав повітря й рушив на запах у найдальший кінець довгої кімнати. Там стояв убудований комод. Едвард висунув одну з шухлядок. Із тріумфальною посмішкою він простягнув мені пару мистецьки вибілених джинсів.
Я порхнула до нього.
– Як тобі вдалося?
– Джинси мають свій запах – як і все решта. Отож… бавовна?
Він попрямував за своїм носом до невеличкої полиці, де знайшлася біла футболка на довгий рукав. Він кинув її мені.
– Дякую, – гаряче подякувала я. Я понюхала обидві тканини, запам’ятовуючи запахи для наступних пошуків у цій божевільні. Я вже запам’ятала шовк і атлáс; їх я уникатиму.
Знайти одяг для себе в Едварда не забрало і кількох секунд – якби я на власні очі не бачила його голим, то могла б заприсягтися, що немає нічого прекраснішого, ніж Едвард у штанях кольору хакі та світлому пуловері, – а тоді він узяв мене за руку. Ми помчали через внутрішній садок, легко перескочили через мур і влетіли в ліс на карколомній швидкості. Я вивільнила руку, щоб ми могли ще раз позмагатися. Цього разу він мене обігнав.
Ренесма вже прокинулася; вона сиділа на підлозі поряд із Розою та Емметом і гралася купкою погнутого срібного начиння. У правій ручці вона затиснула покручену срібну ложку. Щойно вона угледіла мене крізь скло, то пожбурила ложку на підлогу – у паркеті лишилася відчутна вм’ятина – і наказово тицьнула в мене. Всі довкола розсміялися; Аліса, Джаспер, Есме та Карлайл сиділи на канапі, спостерігаючи за нею, наче вона була найцікавішим у світі кіно.
Я була в дверях, перш ніж вони встигли засміятися, перетнула кімнату й тої ж таки миті підхопила її з підлоги. Ми широко всміхнулися одна одній.
Вона змінилася, але не надто. Знову трішки виросла – перетворювалася з немовляти на дитину. У неї на чверть дюйма виросли кіски, і кучерики підстрибували від кожного руху. Я дозволила собі пригадати свої страхи – я собі нафантазувала значно гірше. Завдяки перебільшеним страхам реальні зміни я сприйняла майже з полегшенням. Навіть без Карлайлових вимірів я була певна, що ріст її уповільнився порівняно з учорашнім днем.
Ренесма поплескала мене по щоці. Я здригнулася. Вона знову була голодна.
– Коли вона прокинулася? – запитала я, тільки-но Едвард зник у коридорі, що вів на кухню. Я була переконана, що він саме збирається зладнати їй сніданок, адже побачив її думки так само чітко, як і я. Цікаво, чи помітив би він особливість її контакту, якби тільки він один мав змогу спілкуватися з нею? Мабуть, він би просто слухав її, як слухає всіх інших…
– Кілька хвилин тому, – відповіла Роза. – Ми б тебе от-от і самі покликали. Вона хотіла тебе – ліпше сказати, вимагала. Есме пожертвувала одним із найкращих своїх срібних столових наборів, щоб розважити маленьке чудовисько, – Роза усміхнулася до Ренесми з таким усепоглинаючим обожнюванням, що цілком перекреслювало її епітети. – Ми не хотіли… е-е-е… турбувати вас.
Розалія закусила губу й відвела погляд, щоб не розреготатися. Я відчула, як Еммет беззвучно сміється позаду мене – мені передалися вібрації фундаменту будинку.
Я високо задерла підборіддя.
– Ми швиденько приготуємо твою кімнату, – мовила я до Ренесми. – Тобі сподобається в будиночку. Він чарівний, – я поглянула на Есме. – Дякую, Есме. Дуже-дуже. Він просто ідеальний.
Перш ніж Есме відповіла, Еммет знову зареготав – цього разу вголос.
– Він і досі не завалився? – вичавив він поміж смішками. – Я був певен, що ви двоє розвалите його до останнього камінчика. Чим це ви займалися вночі? Обговорювали національний борг? – він застогнав від сміху.
Я заскреготіла зубами й нагадала собі про вчорашні негативні наслідки мого кепського гумору. Звісно, Еммета поламати не так легко, як Сета…
Згадка про Сета змусила мене поставити нове запитання:
– А де сьогодні вовкулаки?
Я визирнула крізь скляну стіну, але цього разу ніде не було і знаку Лі.
– Джейкоб сьогодні забрався напрочуд рано, – пояснила мені Розалія, і на чолі в неї прорізалася зморшка. – Сет пішов із ним.
– Чим він був так засмучений? – запитав Едвард, з’являючись у кімнаті з горнятком для Ренесми в руці. Мабуть, у пам’яті Розалії було значно більше емоцій, ніж відбилося на її чолі.
Не дихаючи, я передала Ренесму Розалії. Може, у мене і суперсамоконтроль, але я ще не готова годувати її. Ще ні.
– Не знаю… мені нема діла, – рикнула Розалія, але все-таки відповіла на Едвардове запитання розлогіше: – Він спостерігав за Ренесмою уві сні, розтуливши рот, як дебіл – яким він і є, а тоді знагла скочив на рівні ноги, хоча начебто нічого не сталося – принаймні я нічого не зауважила, – і погнав геть. Я зраділа, позбувшись його. Що більше часу він проводить тут, то менше шансів, що його сморід хоч колись вивітриться.
– Розо, – лагідно зупинила її Есме.
Розалія труснула волоссям.
– Гадаю, це вже не має значення. Ми тут надовго не затримаємося.
– Я й досі вважаю, що нам треба прямувати до Нью-Гемпшира і влаштуватися там, – мовив Еммет, вочевидь, на продовження давнішої розмови. – Белла вже записалася в коледж у Дартмуті. Не схоже, що вона занадто довго готуватиметься до школи, – він обернувся до мене й усміхнувся, піддражнюючи. – Я впевнений, ти будеш асом у навчанні, адже не виглядає на те, що тобі буде чим зайнятися вночі, окрім науки.
Розалія гигикнула.
Не втрачай голови, не втрачай голови, повторювала я собі. І навіть запишалася, коли справді не втратила голови.
Отож я вельми здивувалася, що Едвард утратив свою.
Він заричав – це був наглий вражаючий звук, – і обличчя його затьмарила найчорніша лють, наче грозові хмари.
Та перш ніж будь-хто з нас устиг відповісти, Аліса скочила на ноги.
– Що він робить? Що цей песробить – він зруйнував мій графік на весь день! Я ж нічогоне бачу! Ні! – вона обернула до мене сповнені муки очі. – А ти поглянь на себе! Ти без менене можеш навіть із шафою впоратися!
Якусь мить я була навіть удячна за те, що Джейкоб щось собі замислив.
Але зненацька Едвардові долоні стиснулися в кулаки, він загарчав:
– Він балакав із Чарлі. Він гадає, що Чарлі прямує за ним. Він їде сюди. Сьогодні.
Аліса зронила слово, яке, вимовлене її мелодійним, дуже жіночним голосом, здалося вельми дивним, а тоді ринулась геть через двері у двір.
– Він розповів Чарлі? – видихнула я. – Але… невже він не усвідомлює? Як міг він так учинити? – Чарлі не можедізнатися про мене! Про вампірів! Це ж включає його у список, із якого навіть Каллени не зможуть його врятувати. – Ні!
Едвард говорив крізь зціплені зуби:
– Джейкоб уже тут.
На сході, мабуть, дощило. Джейкоб перетнув поріг, труснувши волоссям, як собака; краплі впали на килим і на канапу, лишаючи по собі кругленькі сірі сліди на білому. Зуби його блищали поміж темних вуст, очі були ясні та збуджені. Він рухався підстрибом, наче думка про зруйнування світу мого батька вельми тішила його.
– Привіт! – кинув він нам, усміхаючись.
Запала цілковита тиша.
Лі й Сет прослизнули в дім позаду нього, зараз вони були у своїй людській подобі; у них обох затрусилися руки від напруги, яка зависла в кімнаті.
– Розо, – мовила я, простягнувши руки. Без жодного слова Розалія віддала мені Ренесму. Я притиснула її ближче до свого нерухомого серця, хапаючись за неї, як за талісман, аби не зірватися. Я триматиму її на руках доти, доки не переконаюся, що моє рішення загризти Джейкоба ґрунтується на виважених міркуваннях, а не на люті.
Ренесма сиділа дуже тихо, вона спостерігала і слухала. Скільки вона вже розуміла?
– Чарлі скоро буде тут, – спокійно сказав мені Джейкоб. – Він їде одразу за мною. Я так зрозумів, що Аліса побігла по темні окуляри для тебе?
– Ти забагато розумієш, – процідила я крізь зуби. – Ти… що… накоїв?!
Джейкобова усмішка розтанула, але він і досі був занадто збуджений, щоб відповісти серйозно.
– Білявка й Еммет сьогодні збудили мене своєю нескінченною розмовою про те, що ви всі переїжджаєте на інший кінець країни. Хіба я міг тобі дозволити поїхати? Чарлі був найбільшою проблемою, правда? Що ж, проблема вирішена.
– Ти хоч усвідомлюєш, що наробив? Розумієш небезпеку, якій піддаєш його?
Він фиркнув.
– Я не піддаю його небезпеці. Хіба що ти могла б. Але ж у тебе надприродний самоконтроль, правда? Це не так прикольно, як читання думок, якщо хочеш знати мою думку. Не так захопливо.
Едвард метнувся через кімнату, ледь не кинувшись Джейкобу в обличчя. І хоча він був на голову нижчий за Джейкоба, той сахнувся від його приголомшливої люті, наче Едвард нависнув над ним.
– Це в теорії, дворняго, – рикнув він. – Ти гадаєш, що ми маємо провести випробування на Чарлі? Ти усвідомлюєш, через який фізичний біль доведеться пройти Беллі через тебе, навіть якщо вона встоїть? А через який емоційний – якщо не встоїть? Я так бачу, що станеться з Беллою, більше не хвилює тебе! – останнє слово він просто виплюнув.
Ренесма стурбовано притиснула пальчики мені до щоки і дуже емоційно повторила для мене останню сцену.
Едвардові слова нарешті пробили діру у Джейкобовому дивно піднесеному гуморі. Вуста його похмуро стиснулися.
– Беллі доведеться пройти через біль?
– Такий, мов їй застромляють у горло розпечену до білого коцюбу!
Я здригнулася, пригадуючи запах чистої людської крові.
– Я не знав, – прошепотів Джейкоб.
– То може, варто було спершу спитатися? – проричав Едвард крізь зціплені зуби.
– Ти б мене зупинив.
– Тебе слідбуло зупинити…
– Не про мене мова, – втрутилась я. Я стояла нерухомо, тримаючись за Ренесму і за свій здоровий глузд. – Мова про Чарлі, Джейкобе. Як ти міг так піддати його небезпеці? Ти не розумієш, що його вибір зараз – смерть або перетворення на вурдалака? – мій голос затремтів від сліз, які вже ніколи не проллються з моїх очей.
Джейкоб і досі переймався через Едвардові звинувачення, а мої слова, схоже, зовсім не турбували його.
– Розслабся, Белло. Я йому нічого не розказував такого, чого б ти не хотіла.
– Але ж він приїде сюди!
– Еге ж, такий був план. Хіба він не включав головного пункту – «нехай Чарлі сам робить хибні висновки»? Ось я і виметикував олживий хід, якщо можна так сказати.
Мої пальці на мить відірвалися від Ренесми. Я миттю знову стиснула їх.
– Джейкобе, скажи прямо. Мені бракує терпцю на викрутаси.
– Белло, я йому нічого про тебе не розповідав. Майже нічого. Я розповів йому про себе. Я б радше висловився так – я показав.
– Він перевернувся на вовка на очах у Чарлі, – прошипів Едвард.
– Ти… що?! – прошепотіла я.
– Він сміливий. Такий самий сміливий, як і ти. Свідомості не втратив, блювати не почав – нічого такого. Маю зізнатися, я був заскочений. Але ти би побачила його обличчя, коли я почав роздягатися! Це було щось! – пирхнув Джейкоб.
– Ти просто ідіот! У нього міг статися серцевий напад через тебе!
– З Чарлі все гаразд. Він крутий. Якщо ти мені даси хвильку, то сама переконаєшся, що я вам тут іще послугу зробив.
– Півхвилини, Джейкобе, – голос мій був сухим і сталевим. – Маєш тридцять секунд на те, щоб висловитися, перш ніж я віддам Ренесму Розалії і відгризу твою жалюгідну голову. Цього разу Сет не встигне зупинити мене.
– Боже, Белло! Раніше ти таких мелодрам не влаштовувала. Це теж притаманно вампірам?
– Двадцять шість секунд.
Джейкоб закотив очі й упав у найближче крісло. Його маленька зграя змінила позиції – вони розташувалися з флангів, але зовсім не розслабилися, як він. Лі не спускала з мене очей, зуби вона ледь-ледь заголила.
– Отож. Сьогодні вранці я постукав у двері Чарлі й запросив його на прогулянку. Він розгубився, але я сказав, що це стосується тебе – що ти повернулася в місто, тож він зразу попрямував за мною в ліс. Я сказав, що ти вже не хворієш; усе склалося трохи дивно, але добре. Він уже ладен був мчати до тебе, але я сказав, що спершу маю йому дещо показати. І перевернувся, – знизав Джейкоб плечима.
У мене було таке відчуття, наче зуби мої затиснуті лещатами.
– Повтори кожне слово, яке ти промовив до нього, чудовиську.
– Ну, ти ж сказала, що в мене тільки тридцять секунд… о’кей, о’кей! – (Вираз мого обличчя, певно, переконав його, що зараз я не в гуморі для жартів). – Отож… Я перевернувся назад і вдягнувся, а коли він знову зміг дихати, я сказав щось таке: «Чарлі, світ, у якому ви живете, не такий, як ви гадали. Гарна новина полягає в тому, що нічого не змінилося – окрім того, що тепер ви все знаєте. Життя триватиме, як завжди тривало. І ви можете миттю почати вдавати, що ні в що таке не вірите».
Десь хвильку Чарлі намагався отямитися, а тоді захотів дізнатися, що ж насправді відбувається з тобою – що це за така рідкісна хвороба. Я сказав йому, що ти справдіхворіла, але зараз уже все гаразд, просто в процесі одужання ти трошки змінилася. Він хотів знати, в якому сенсі «змінилася», і я сказав, що тепер ти значно більше схожа на Есме, ніж на Рене…
Едвард зашипів, а я просто нажахано витріщилася на нього; наша розмова повертала у небезпечному напрямку.
– За кілька хвилин він запитав – зовсім тихо запитав, – чи ти теж перевертаєшся на тварину. Я сказав: «Про це вона може тільки мріяти!» – гигикнув Джейкоб.
Розалія з відразою пирхнула.
– Я почав йому розповідати про вовкулак, але він мені й слова не дав мовити – Чарлі обірвав мене і сказав, що «обійдеться без подробиць». Тоді він запитав, чи ти знала, з чим маєш справу, коли виходила заміж за Едварда. Я мовив: «Звісна річ, вона знала все вже пару років, відтоді як приїхала у Форкс». Йому цене дуже сподобалося. Я дозволив йому трохи побурчати, поки він не виговориться. Коли ж він заспокоївся, то попросив мене про дві речі. По-перше, він хотів побачити тебе, і я запропонував поїхати першим і попередити вас.
Я глибоко вдихнула.
– Про яку другу річ він попросив?
Джейкоб усміхнувся.
– Ти зрадієш. Він просив, щоб йому розповідали якомога менше про все це. Якщо йому не обов’язково щось знати, то краще не розповідай. Тільки те, що конче треба знати, без подробиць.
Вперше відтоді, як у хату увійшов Джейкоб, я відчула полегшення.
– З цим я упораюся.
– А щодо решти, то він вважає за краще вдавати, що все нормально, – Джейкобова усмішка стала самовдоволеною; він, певно, гадав, що зараз я маю почувати перші ознаки вдячності.
– Що ти розповів йому про Ренесму? – я намагалася додати металу в голос, борючись із деякою вдячністю. Бо вона була завчасною. Наша ситуація і досі була вельми заплутаною. Навіть якщо Джейкобове втручання і допоможе Чарлі зреагувати на все набагато краще, ніж я могла хоч колись сподіватися…
– А… Я сказав, що у вас із Едвардом з’явився новий рот, який слід годувати, – він глипнув на Едварда. – Сирітка, – фиркнув Джейкоб. – Не думаю, що ви проти цієї брехні. Це ж усе частина гри, правда? – Едвард не відповів, тож Джейкоб повів далі: – На цей раз Чарлі уже нічому не дивувався, тільки запитав, чи ви всиновили її. «Вона тепер їхня дочка? І я тепер ніби дідусь?» – ось як він висловився. Я підтвердив, привітав дідуню і все таке. Він навіть усміхнувся.
Очі мої знову розширилася, але цього разу не від страху чи злості. Чарлі усміхнувся, дізнавшись, що він дідусь? Чарлі побачить Ренесму?
– Але ж вона так швидко росте! – прошепотіла я.
– Я сказав, що вона настільки особлива, що ми всі разом і близько біля неї не стояли, – м’яко мовив Джейкоб. Він підвівся й наблизився до мене, відмахнувшись від Лі й Сета, які хотіли прямувати за ним. Ренесма потягнулася до нього, але я тісніше притиснула її до себе. – Я сказав йому: «Повірте, вам не треба все це знати. Але якщо ви не зважатимете на деякі химери, то будете в захваті. Вона – найчудовіша дитина в світі». І ще я сказав, якщо він усе це витримає, ви зможете залишитися в місті надовго, тож у нього з’явиться можливість ліпше пізнати Ренесму. Але якщо він не впорається, ви поїдете. Він сказав, якщо на нього не виллють тонну інформації, він упорається.
Джейкоб напівусміхнено втупився в мене – він чекав.
– Я не збираюся дякувати тобі, – мовила я. – Ти все одно піддав Чарлі величезній небезпеці.
– Мені дужеприкро, що тобі доведеться терпіти біль. Я не відав про це. Белло, зараз наші стосунки змінилися, але ти назавжди лишишся моїм найкращим другом, і я завжди любитиму тебе. Але тепер це буде правильна любов. Тепер усе вирівнялося. У нас обохє хтось, без кого ми не можемо жити, – він усміхнувся своєю найджейкобівською усмішкою. – Досі друзі?
Хоч як би я не старалася, а не могла втриматися й не усміхнутися навзаєм. Малесенькою усмішкою.
Він простягнув мені долоню – для потиску.
Я глибоко вдихнула й пересадила Ренесму на одну руку. І вклала ліву долоню в його – він навіть не здригнувся від доторку моєї холодної шкіри.
– Якщо я сьогодні не вб’ю Чарлі, будемо вважати, що я тебе пробачила.
– Колити сьогодні не вб’єш Чарлі, ти будеш переді мною у величезному боргу.
Я закотила очі.
Він простягнув другу руку до Ренесми, цього разу прохально.
– Можна?
– Насправді я тримаю її, аби руки були зайняті і я не могла придушити тебе, Джейкобе. Може, трохи згодом.
Він зітхнув, але не наполягав. Дуже мудро з його боку.
І тут Аліса влетіла в кімнату з повними жменями й диким виразом на обличчі.
– Ти, ти і ти, – гавкнула вона, спопеляючи поглядом вовкулак. – Якщо вам конче треба залишатися, забирайтеся в куток і сидіть тихенько там. Дайте мені поглянути. Белло, краще віддай йому дитину. Тобі потрібні вільні руки.
Джейкоб переможно посміхнувся.
Насичений розчин страху наповнив моє нутро, коли я усвідомила вагу того, що зараз звалиться на мене. Я збиралася випробувати на своєму батькові, як на піддослідному кролику, свій примарний самоконтроль. Слова, сказані Едвардом раніше, знову загриміли у моїх вухах.
Ти усвідомлюєш, через який фізичний біль доведеться пройти Беллі через тебе, навіть якщо вона встоїть? А через який емоційний – якщо не встоїть?
Я не могла уявити болю, якщо я не встою. Я судомно почала ковтати повітря.
– Візьми її, – прошепотіла я, і Ренесма ковзнула з моїх рук на Джейкобові.
Він кивнув, і на його чолі з’явилися занепокоєні зморшки. Він помахав своїй зграї, і всі троє забралися у найдальший куток кімнати. Сет і Джейкоб миттю всілися на підлозі, тільки Лі похитала головою і закопилила вуста.
– Мені дозволять піти? – процідила вона. У людському тілі їй, здавалося, було некомфортно, вона й досі була вдягнена в ту саму брудну футболку і бавовняні шорти, що й у той день, коли верещала на мене, а її розкуйовджене волосся стирчало навсібіч. Руки в неї і далі трусилися.
– Звісно, – мовив Джейкоб.
– Тримайся на сході, щоб не потрапити в поле зору Чарлі, – докинула Аліса.
Лі й не глянула на Алісу; вона позадкувала до дверей у двір і стрибнула в кущі, щоб там перевернутися на вовка.
Едвард знову опинився біля мене, погладив мене по обличчю.
– Ти впораєшся. Я знаю це точно. Я тобі допоможу, і ми всі виграємо.
Моє обличчя аж пашіло від паніки, коли я зазирнула Едвардові в обличчя. Чи досить у нього сили? Аби зупинити мене, якщо я зроблю невірний рух?
– Якби я не вірив, що ти впораєшся, ми б сьогодні ж забралися звідси. Просто зараз. Але ти зможеш. І ти будеш щасливішою, якщо Чарлі залишиться у твоєму житті.
Я силкувалася стишити дихання.
Аліса простягнула руку. На долоні в неї лежала маленька біла коробочка.
– Вони тебе дратуватимуть – від них не боляче, просто видимість затьмарюється. І це дратує. Колір очей також буде не зовсім таким, як був раніше, але ж це краще, ніж червоні очі?
Вона підкинула коробочку з контактними лінзами, і я впіймала її.
– Коли це ти…
– Ще до того, як ви вирушили у медовий місяць. Я готувалася до кількох можливих варіантів майбутнього.
Я кивнула і відкрила коробочку. Я ще ніколи не носила контактних лінз, але ж це не може бути занадто складно. Підхопила одну коричневу лінзу й притиснула її вигнутим боком до ока.
Я моргнула, і плівка затьмарила мій зір. Певна річ, крізь неї було видно, але також я бачила і текстуру самої лінзи. Око раз у раз фокусувалося на мікроскопічних подряпинах і структурі плівки.
– Тепер ясно, що ти мала на увазі, – пробурмотіла я, вдягаючи другу лінзу. Цього разу намагалася не моргати. Око автоматично спробувало позбутися чужорідного тіла. – Який я маю вигляд?
Едвард усміхнувся.
– Розкішний. Звісно…
– Так, так, вона завжди має розкішний вигляд, – нетерпляче закінчила його думку Аліса. – Це ліпше, ніж червоні очі, та це й усе. Брудний коричневий колір. Твої карі очі мали значно приємніший відтінок. І пам’ятай, що лінзи не вічні – твоя отрута розчинить їх за кілька годин. Отож якщо Чарлі затримається довше, тобі доведеться відпроситися на хвильку й замінити їх. А це й на краще, адже людям час від часу треба ходити в туалет, – вона похитала головою. – Есме, дай їй кілька порад, як поводитися по-людському, поки я покладу у ванній кілька коробочок із контактними лінзами.
– Скільки у нас часу?
– Чарлі з’явиться за п’ять хвилин. Тож тільки ази.
Есме кивнула, підійшла і взяла мене за руку.
– Головне – не сиди нерухомо і не рухайся зашвидко, – пояснила вона мені.
– Сядеш, якщо він сяде, – втрутився Еммет. – Люди не люблять стояти.
– Десь так щопівхвилини перебігай очима з предмета на предмет, – докинув Джаспер. – Люди не витріщаються на щось одне надто довго.
– Коли схрестиш ноги, посидь так хвилин зо п’ять, потім поміняй позу ще хвилин на п’ять, – мовила Розалія.
Я кивала на всі пояснення. Ще вчора я помітила, що вони не забували поводитися саме так. Мені здалося, я зможу копіювати їхні манери.
– І моргай принаймні тричі на хвилину, – сказав Еммет. Він насупився, тоді метнувся до дистанційного управління, що лежало на краєчку столу, й увімкнув телевізор. Показували молодіжний футбол, і він кивнув сам до себе.
– Воруши руками. Відкинь з чола волосся, або вдай, що в тебе щось засвербіло, – мовив Джаспер.
– Я просила Есме, – поскаржилася Аліса, повернувшись. – Ви виллєте на неї забагато інформації.
– Ні, гадаю, я все запам’ятала, – відповіла я. – Сидіти, переводити погляд, моргати, метушитися.
– Правильно, – підтвердила Есме. Вона пригорнула мене за плечі.
Джаспер нахмурився.
– Ти здебільшого затамовуватимеш подих, але тобі слід трошки ворушити плечима, вдаючи, що ти дихаєш.
Я вдихнула і коротко кивнула.
Едвард пригорнув мене з вільного боку.
– Ти впораєшся, – повторив він, бурмочучи слова підтримки мені на вухо.
– Дві хвилини, – сказала Аліса. – Може, тобі ліпше зразу сісти на канапу. Зрештою, ти ж була хвора. Так він зразу й не побачить, як ти зараз рухаєшся.
Аліса потягнула мене до канапи. Я намагалася рухатися повільно, вдавати з себе незграбу. Вона закотила очі – мабуть, я не впоралася зі своїм завданням.
– Джейкобе, мені потрібна Ренесма, – покликала я.
Джейкоб нахмурився й не зрушив із місця.
Аліса похитала головою.
– Белло, через неї я не зможу бачити…
– Але вона мені потрібна. Вона мене заспокоює, – у моєму голосі можна було безпомильно почути паніку.
– Гаразд, – простогнала Аліса. – Тримай її нерухомо, і я намагатимусь дивитися, що робиться навколо неї, – вона втомлено зітхнула, наче її змусили вийти на роботу на вихідні. Джейкоб також зітхнув, але приніс мені Ренесму, а тоді швидко ретирувався під Алісиним спопеляючим поглядом.
Едвард сів поряд зі мною й обійняв нас разом із Ренесмою. Він нахилився і дуже серйозно зазирнув Ренесмі в очі.
– Ренесмо, сьогодні тебе і твою маму навідає дехто особливий, – сказав він серйозним голосом, наче очікував, що вона зрозуміє кожне слово. Чи вона зрозуміла? Вона поглянула на нього розумними суворими очима. – Він не такий, як ми, навіть не такий, як Джейкоб. І нам слід бути з ним дуже обережними. Ти не повинна балакати з ним, як ти балакаєш із нами.
Ренесма торкнулася його обличчя.
– Правильно, – мовив Едвард. – І ще, коли ти його побачиш, ти відчуєш спрагу. Але тобі не можна його кусати. Його рани не заживуть так швидко, як Джейкобові.
– Вона тебе розуміє? – прошепотіла я.
– Розуміє. Ти будеш обережною, правда, Ренесмо? Ти нам допоможеш?
Ренесма знову торкнулася його.
