Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 37 страниц)
Єлизар знизав плечима.
– Мені ж із Кармен вдалося піти від них… – і похитав головою: – Але будь-який зв’язок, слабший, ніж зв’язки між подружжям, загрожений. Принаймні у звичайному клані. Здебільшого такі зв’язки слабші, ніж у нашій родині. Завдяки тому, що ми утримуємося від людської крові, ми цивілізованіші – і це дозволяє нам будувати стосунки на любові. Не думаю, що їй вдасться зруйнувати нашу відданість, Таню.
Таня кивнула, начебто заспокоєна, а Єлизар продовжив свої міркування:
– Я гадаю, що єдиною причиною, з якої Аро вирішив приїхати особисто, та ще й привезти стількох із собою, може бути те, що він замислив не покарання, а надбання. Він має бути присутній, аби контролювати ситуацію. Але йому особисто потрібна вся гвардія для захисту від такого великого й обдарованого клану. З іншого боку, в такому разі решта патріархів залишилися б у Волтеррі незахищеними. А це занадто ризиковано: хтось може спробувати скористатися. Отож вони приїдуть усі. А як іще він має бути певен, що збереже той дар, яким так захоплюється? – міркував Єлизар.
Едвардів голос був тихим, як подих:
– Минулої осені в його думках я побачив, що він понад усе хотів би мати в своєму клані Алісу.
Я роззявила рота, згадуючи кошмари, які марилися мені давним-давно: Едвард і Аліса в чорних мантіях, у них червлені, як кров, очі, їхні обличчя холодні й чужі; вони стояли поряд, як тіні, а Аро тримав їх за руки… Невже Аліса нещодавно угледіла в майбутньому те саме? Невже вона побачила, як Челсі намагається заглушити її любов до нас, прив’язати її до Аро, Гая та Марка?
– Ось чому Аліса поїхала? – запитала я, і голос мій здригнувся на її імені.
Едвард притулив долоні мені до обличчя.
– Гадаю, так. Щоб Аро не дісталося те, чого йому кортить найбільше. Щоб не дати свій дар йому до рук.
Я вчула, як Катя й Таня перемовляються стурбованими голосами, і згадала, що вони нічого не знають про Алісу.
– І тебе він теж хоче, – прошепотіла я.
Едвард стенув плечима, і якусь мить його обличчя було дуже спокійним.
– Не так уже. Я не можу запропонувати чогось, чого він і так не має. І крім того, все залежатиме від того, чи знайде він спосіб підкорити мене. Він знає мене й усвідомлює, наскільки нелегко це буде, – він сардонічно звів брову.
На Едвардову безтурботність Єлизар тільки нахмурився.
– Між іншим, він знає і твої слабкості також, – зауважив він і виразно поглянув на мене.
– Зараз цього не варто обговорювати, – швидко кинув Едвард.
Єлизар проігнорував натяк і провадив:
– Аро захоче і твою дружину також. Безперечно, його заінтригував дар, який здатен був опиратися його впливу навіть у людському тілі.
Едвардові було неприємно обговорювати цю тему. Мені також. Якщо б Аро захотів чогось від мене – та будь-чого! – йому досить було поставити Едварда під загрозу – і я б миттю скорилася. І навпаки.
Невже смерть – менше зло? Невже насправді нам варто лякатися неволі?
Едвард змінив тему:
– Гадаю, Волтурі просто чекали на щось таке – на зручну нагоду. Вони не переймалися заздалегідь, яке вигадати виправдання для своїх дій, вони просто склали план – і чекали, коли годяще виправдання з’явиться саме собою. Ось чому Аліса змогла побачити, як розвиватимуться події, ще перш ніж Ірина з’явилась у Волтурі. Рішення було ухвалене давно, просто слід було дочекатися вірогідного обґрунтування.
– Якщо Волтурі використовують ту довіру, яку покладають на них безсмертні… – пробурмотіла Кармен.
– Хіба це важить? – зауважив Єлизар. – Хто нам повірить? Та навіть якби і вдалося всіх переконати, що Волтурі зловживають своєю владою, що зміниться? Ніхто не вистоїть проти них.
– Хоча серед нас є дещиця божевільних, які ладні спробувати, – зронила Катя.
Едвард похитав головою:
– Катю, ви тут тільки за свідків. Якою б не була мета Аро, не думаю, що він заради неї готовий заплямувати репутацію Волтурі. Якщо ми зможемо на його звинувачення навести обґрунтовані докази, йому доведеться відпустити нас із миром.
– Звісно, – муркнула Таня.
Але ніхто не почувався переконаним. Кілька довгих хвилин усі мовчали.
А далі я вчула, як шини з’їхали з шосе й повернули на ґрунтівку, яка вела до будинку Калленів.
– О чорт, це ж Чарлі, – тихо вилаялась я. – Може, Деналі пересидять нагорі, поки…
– Ні, – сказав Едвард чужим голосом. Очі його були якимись далекими – він втупився у вхідні двері. – Це не твій батько, – він перевів погляд на мене. – Це Аліса знайшла і прислала до нас Пітера та Шарлотту. Отож час підготуватися до нового раунду.
РОЗДІЛ 32. ГОСТІ
Величезний будинок був так натоптаний гостями, що ніхто не міг уже почуватися в ньому комфортно. Трималися тільки тому, що нікому з гостей не було потреби спати. Тільки обіди були ризикованими. Гості намагалися дотримуватися наших правил. Форкс і Ла-Пуш, включно з околицями, були забороненою зоною; полювати дозволялося тільки поза межами штату. Едвард, гостинний господар, позичав свою машину, кому заманеться, не змигнувши оком. Я в цій ситуації почувалася доволі неприємно й утішалася хіба думкою, що вони так і так би полювали деінде в світі.
Джейкоб непокоївся навіть більше за мене. Вовкулаки створені природою для того, щоб рятувати людські життя, а тут, буквально за крок від кордонів зграї, тривали масові вбивства. Але за цих обставин, коли життя Ренесми опинилося під гострою загрозою, він тримав язик за зубами й пропалював поглядом дірки в підлозі, щоб не дивитися на вурдалаків.
Мене здивувало, з якою легкістю наші гості-вампіри сприйняли Джейкоба, – погані передчуття Едварда не справдилися. Здавалося, вони просто не помічають присутності Джейкоба: він був неначе не зовсім живою істотою, проте й, безперечно, не їжею. До нього ставилися так, як часом люди, які не люблять тварин, поводяться з домашніми улюбленцями своїх друзів.
Зараз Лі, Сет, Квіл та Ембрі перейшли у підпорядкування Сема, і Джейкоб би охоче приєднався до їхнього вартування, якби міг хоч мить витримати без Ренесми, а Ренесму цілком поглинули дивні Карлайлові приятелі.
Півдюжини разів нам довелося повторити історію, яку ми розповіли клану Деналі. Спершу для Пітера й Шарлотти, яких Аліса з Джаспером відправили до нас, навіть нічого не пояснивши; як і більшість людей, які знали Алісу, вони повірили на слові, незважаючи на брак пояснення. Аліса не сказала їм і слова про те, куди вони самі подалися з Джаспером. І навіть не натякнула, чи побачаться вони ще у майбутньому.
Ні Пітерові, ні Шарлотті ще не доводилося бачити безсмертну дитину. Хоча вони знали правила, їхня реакція не була такою відразливою, як спершу в Деналі. Вони з цікавістю «вислухали» Ренесмині пояснення. І цього виявилося досить. Вони готові були свідчити на нашу користь так само, як і Танина родина.
Карлайл знайшов і прислав до нас своїх приятелів із Єгипту й Ірландії.
Першим прибув ірландський клан. Шуван (в усіх сенсах велична жінка, чиє дебеле тіло просто заворожувало своїми плавними рухами) була головою клану, але і вона, і її суворий чоловік Ліум цілковито довіряли судженням наймолодшого члена клану. Маленька Меґі, з її танцюючими рудими кучериками, не справляла такого величного враження, як двоє старших із клану, проте у неї був дар відрізняти правду від брехні, отож ніхто й ніколи не ставив під сумнів її вердиктів. Меґі заявила, що Едвард каже правду, отож Шуван і Ліум повністю повірили нашій розповіді, навіть перш ніж Ренесма торкнулася їх.
Амун та інші єгипетські вампіри – то була цілковито інша історія. Незважаючи на те, що двох наймолодших членів клану – Бенджаміна та Тію – переконали пояснення Ренесми, Амун відмовився торкатися її та звелів своєму клану залишити наш будинок. Бенджамін (неймовірно радісний вурдалак, на вигляд – зовсім хлопчисько, який водночас здавався неймовірно самовпевненим і напрочуд безтурботним) переконав Амуна зостатися, з погрозою натякнувши йому на можливий розпад клану. Амун зостався, проте й далі навідріз відмовлявся торкатися Ренесми, та ще й не дозволяв цього робити своїй дружині Кебі. Стосунки в цьому клані були дуже дивними, незважаючи на те, що єгиптяни зовні були вельми схожими – чорнокосими, з оливковою шкірою, вони справляли враження кровних родичів. Амун був найстаршим у клані, очевидним лідером. Кебі ходила за ним як тінь, і я й слова від неї не почула. Тія, Бенджамінова дружина, теж була на диво мовчазною, та коли вона промовляла, в усьому, що вона скаже, відчувалася глибока думка й виваженість. І все ж здавалося, що їхній усесвіт крутиться довкола Бенджаміна, наче він був магнітом, який утримував баланс між іншими членами клану. Я запримітила, як уважно дивився на цього маленького хлопчика Єлизар, і зробила висновок, що той має талант, який притягує решту клану.
– Не все так просто, – пояснив мені Едвард, коли ми вночі нарешті лишилися самі. – У Бенджаміна такий винятковий талант, що Амун боїться втратити його понад усе. Точно як ми хотіли приховати від Аро Ренесму, – він зітхнув, – Амун хотів приховати від Аро Бенджаміна. Амун створив Бенджаміна, наперед знаючи, що той матиме особливий дар.
– Що він уміє?
– Таке, чого Єлизару навіть ніколи не траплялося. І я про таке не чував. Таке, проти чого навіть твій щит не захистить, – він усміхнувся до мене своєю кривуватою усмішкою. – Він реально може впливати на сили природи – на землю, вітер, воду й вогонь. Нічого ілюзорного – цілком фізичний вплив на природу. Бенджамін і досі експериментує зі своїм даром, а Амун намагається відточити його дар, як зброю. Але ти ж сама бачила – Бенджамін вельми незалежний. Ним неможливо маніпулювати.
– Він тобі подобається, – зробила я висновок із його тону.
– У нього напрочуд загострене відчуття правди та кривди. Мені подобаються такі люди.
Амун же був зовсім іншим, отож вони з Кебі трималися осторонь, хоча Бенджамін і Тія вже досить тісно заприятелювали і з кланом Деналі, і з ірландськими вампірами. Ми сподівалися, що повернення Карлайла зніме напругу в стосунках з Амуном.
Еммет і Роза присилали нам одиноких вурдалаків – кочівників, які симпатизували Карлайлу, якщо таких вдавалося знайти.
Першим приїхав Ґарет – високий м’язистий вурдалак із живими рубіновими очима й солом’яним волоссям, стягнутим ззаду шкіряним ремінцем. З першого погляду на нього стало очевидним, що він – авантюрист. Я була певна, який би виклик ми йому не кинули, він би охоче прийняв його, аби тільки випробувати самого себе. Він швидко зацікавився сестрами Деналі й почав розпитувати про їхній незвичайний спосіб життя. І я миттю подумала: либонь, «вегетаріанство» стане для нього ще одним випробуванням, якому він, мабуть, незабаром себе піддасть просто для того, щоб перевірити, чи пройде він і цей тест.
Приїхали також Мері та Рендал – вони вже були друзями, хоча й не кочували разом. Вони вислухали історію Ренесми й зосталися з нами за свідків, як і решта. Як і Деналі, вони зважували, як варто вчинити, якщо Волтурі не схочуть нас слухати. Всі троє кочівників, схоже, залюбки залишаться з нами.
І що більше гостей приїжджало, то кислішим ставав Джейкоб. Він намагався триматися від вурдалаків подалі, коли це було можливо, а коли ж неможливо, буркотів до Ренесми, що декому варто було б скласти перелік гостей, якщо дехто хоче, аби він правильно вимовляв імена кровопивць.
Карлайл та Есме повернулися за тиждень, за кілька днів потому – Еммет і Розалія, і коли вони нарешті приїхали додому, всім нам стало легше. Карлайл привіз із собою ще одного друга, хоча слово «друг» у цьому разі було не зовсім правильним. Алістер був англійським вампіром-мізантропом, який вважався найближчим Карлайловим приятелем, хоча не міг витримати обміну візитами частіш ніж раз на століття. Алістер вважав за краще кочувати на самоті, тож Карлайлові, щоб привезти його, довелося нагадати йому про безліч послуг, які Карлайл зробив для нього. Алістер тримався осторонь від решти гостей, і схоже, серед присутніх кланів у нього не було прихильників.
Цей задумливий темночубий вампір повірив Карлайлові на слові стосовно народження Ренесми, відмовившись, як і Амун, торкатися її. Едвард пояснив Карлайлові, Есме та мені, що Алістер боїться зоставатися з нами, бо не знає, чим усе закінчиться. Він інстинктивно не довіряв жодній владі й, відповідно, з підозрою ставився до Волтурі. А все, що відбувалося, тільки підкріплювало його підозри.
– Звісно, тепер вони знатимуть, що я був тут, – почули ми, як він буркотів собі під ніс у себе на горищі – саме там він здебільшого сидів і дувся на всіх. – Зараз уже пізно приховувати це від Аро. А це означатиме, що мені найближчі століття доведеться бігати й переховуватися. Всі, з ким перемовився Карлайл за останні десять років, опиняться в їхньому чорному списку. Не можу повірити, що дозволив утягнути себе в цю кашу. Добре ж ви ставитеся до своїх друзів!..
І якщо він і мав рацію, що всім тепер доведеться бігати й переховуватися від Волтурі, у нього шанси добре заховатися були набагато вищими, ніж у решти. Алістер був мисливцем – хоч, може, і не таким управним, як Деметрі. Просто Алістер інтуїтивно відчував неусвідомлену тягу до того, що шукав. І такої тяги йому буде цілком достатньо, аби точно знати, де варто переховатися, щоб опинитися подалі від Деметрі.
А тоді приїхала пара неочікуваних гостей – неочікуваних, бо ні Карлайл, ні Розалія так і не змогли зв’язатися з амазонським кланом.
– Добридень, Карлайле, – привітала його вища з двох дуже високих і дикуватих жінок. Обидві вони справляли враження, наче їх навмисно розтягнули: довгі руки й ноги, довгі пальці, довгі чорні коси, довгі обличчя з довгими носами. Вдягнені вони були у звірині шкури – безрукавки та тісні штани, зашнуровані по боках шкіряними ремінцями. Але не тільки їхній ексцентричний одяг додавав їм дикості – усе в них, від неспокійних червлених очей до наглих, різких рухів, сприяло такому враженню. Я ще ніколи не зустрічала таких диких вурдалаків.
Але ж їх прислала Аліса, і саме це, м’яко кажучи, вже було несподівано. З якого дива Аліса опинилася в Південній Америці? Тому, що гадала – більше ніхто не зможе зв’язатися з амазонськими вампірами?
– Зафрина та Сенна! А де ж Качірі? – запитав Карлайл. – Я ще ніколи не бачив, щоб ваша трійця розлучалася.
– Аліса сказала, що нам варто поїхати удвох, – відповіла Зафрина грубим грудним голосом, який пасував до її дикунської зовнішності. – Неприємно було розлучатися, проте Аліса запевнила, що ми вам дуже потрібні тут, а їй так само потрібна Качірі деінде. Вона більше нічого не пояснила, тільки наголосила, що слід поквапитися… – Зафрина не договорила, і в її тоні прозвучало запитання. Тоді я – напружившись і завмираючи, як і щоразу, хоч скільки б разів уже не довелося мені цього робити, – принесла Ренесму.
Незважаючи на свою люту зовнішність, вони цілком спокійно вислухали нашу історію, а тоді дозволили Ренесмі самій усе підтвердити. Вони були в такому самому захваті від Ренесми, як і решта вампірів, проте я не могла не хвилюватися, коли бачила, як вони різко та швидко крутяться довкола неї. Сенна ніколи не відходила від Зафрини та здебільшого мовчала, проте це було зовсім не схоже на Амуна й Кебі. Кебі, здавалося, цілком корилася чоловікові; Сенна та Зафрина були ніби двома членами одного організму – і просто так сталося, що саме Зафрині дісталася роль рота.
Новини про Алісу чомусь заспокоїли всіх. Було очевидно, що вона дещо замислила й збиралася уникнути долі, яку для неї приготував Аро.
Едвард неймовірно зрадів тому, що амазонський клан приєднався до нас, адже Зафрина була напрочуд обдарованою, і дар її міг легко перетворитися на грізну зброю. Не те щоб Едвард просив Зафрину битися на нашому боці у грядущій війні, проте якщо Волтурі не схочуть зупинитися, побачивши наших свідків, їм усе-таки доведеться зупинитися з іншої причини.
– Її міражі – вельми переконливі, – пояснив мені Едвард, коли виявилося, що я, як завжди, ні біса не бачу з того, що бачать інші. Зафрину і здивував, і заінтригував мій імунітет – вона з таким досі не стикалася, і тому нетерпляче крутилася, поки Едвард описував мені те, що я не могла бачити. Коли Едвард повів далі, погляд його був трохи розфокусованим. – Вона може примусити більшість людей бачити те, що їй заманеться, тільки це – і більш нічого. Наприклад, зараз мені здається, що я – сам-один у дощовому лісі. Картинка така чітка, що я цілком міг би повірити у її правдивість, якби не відчував, що й досі тримаю тебе в обіймах.
Вуста Зафрини склалися у своєрідну жорстку посмішку. За секунду Едвардові очі знов сфокусувалися – і він відповів на її усміх.
– Вражає, – зауважив він.
Ренесма так захопилася нашою розмовою, що безстрашно потягнулася до Зафрини.
– Можна й мені подивитися? – запитала вона.
– А що б ти хотіла побачити? – поцікавилась Зафрина.
– Те, що ви показали татові.
Зафрина кивнула, і я занепокоєно угледіла, як Ренесма безтямно втупилася в порожнечу. За секунду сліпуча усмішка знову осяяла її обличчя.
– Хочу ще, – звеліла вона.
Відтоді Ренесму неможливо було відірвати від Зафрини та її «чарівних картинок». Я хвилювалася, бо була певна, що Зафрина здатна навіювати й картинки далеко не такі чудові. Але через думки Ренесми я й сама бачила те, що їй навіювала Зафрина, і були ці візії такими самими чіткими, як і її власні спогади, – так я могла судити, чи годяться ці навіювання Ренесмі.
Хоча здалась я неохоче, проте не могла не визнати позитиву в тому, що Зафрина розважала Ренесму. Мені потрібні були вільні руки. Мені слід було так багато навчитися, і тілесно, і ментально, а часу залишалося так мало!
Перша спроба застосувати свої здібності в бою провалилася.
Едвард скрутив мене за дві секунди. Але замість дозволити мені вивернутися з його рук (а на це я цілком була спроможна), він відстрибнув подалі від мене. І зразу я збагнула, що щось пішло не так: він застиг, як кам’яний, утупившись у найдальший кут галявини, де ми тренувалися.
– Вибач, Белло, – мовив він.
– Усе гаразд, – кинула я. – продовжимо?
– Я не можу.
– Як це – не можеш? Ми ж тільки почали.
Він не відповів.
– Слухай, я знаю, що в мене нічого не виходить, але ніколи й не вийде, якщо ти мене не навчиш.
Він мовчав. Я грайливо стрибнула до нього. Він навіть і не спробував захищатися, отож ми обоє повалилися на землю. Він і не ворухнувся, коли я притиснулася вустами до його яремної вени.
– Я перемогла, – оголосила я.
Він звузив очі, але нічого не відповів.
– Едварде? Що таке? Чому ти не хочеш учити мене?
Минула ціла хвилина, перш ніж він заговорив.
– Я не можу… цього витримати. Еммет і Розалія навчені незгірш за мене. Таня та Єлизар знають навіть більше за мене. Попроси когось іншого потренувати тебе.
– Це не справедливо! Ти добренавчаєш. Ти ж допомагав Джасперу – ти бився і з ним, і з рештою. Чому ж ти не хочеш битися зі мною? Що я не так зробила?
Він роздратовано зітхнув. Очі його були темними – ні іскорки золота, яке б запалило чорноту.
– Сприймати тебе як мішень, аналізувати твої дії… Міркувати про способи, як можна було б убити тебе… – він здригнувся. – Все занадто реалістично! А у нас так мало часу, що тут уже не важить, хто твій учитель. Будь-хто може навчити тебе азів.
Я нахмурилася.
Він торкнувся моєї нижньої губи, яка ображено надулася, й усміхнувся.
– Крім того, нема потреби. Волтурі зупиняться. Їх змусять зрозуміти.
– А якщо ні, мені потрібнебуде це знання!
– Пошукай собі іншого вчителя.
Ми не востаннє балакали на цю тему, проте мені й на міліметр не вдалося зрушити його в цьому рішенні.
Еммет охоче взявся допомогти мені, хоча на мій погляд, його тренування більше нагадували помсту за програш, коли ми мірялися силами. Якби в мене й досі з’являлися синці, я б розквітла від маківки до п’ят. Роза, Таня та Єлизар виявляли і терпіння, і підтримку. Їхні уроки нагадали мені інструктаж Джаспера минулого червня, хоча ті далекі спогади були розмитими й нечіткими. Декого з гостей моє навчання навіть розважало, отож вони запропонували свою допомогу. Кочівник Ґарет узяв на себе кілька уроків – і виявився на диво вправним учителем; він загалом так добре ладнав з усіма, що я була здивована, як це він і досі не знайшов для себе годящого клану. Одного разу я навіть спробувала битися з Зафриною, а Ренесма спостерігала, сидячи в Джейкоба на руках. Я вивчила кілька трюків, проте більше не просила її про допомогу. Правду кажучи, хоча мені дуже подобалася Зафрина і я була переконана, що вона в жодному разі не заподіє мені зла, ця дикунка вселяла в мене смертельний жах.
Я чимало навчилася від своїх учителів, проте відчуття, що всі мої знання – вельми поверхові, досі не миналося. Я й гадки не мала, скільки секунд протримаюся проти Алека та Джейн. Просто молилася, що цього вистане, аби допомогти решті.
Кожну вільну хвилину, яку я не присвячувала Ренесмі або навчанню, я проводила у дворі разом із Катею, силкуючись навчитися відсувати від себе свій внутрішній щит, щоб захистити когось іншого. У цьому мене підтримував Едвард. Я знала, він сподівався, таким чином я зможу почуватися корисною, тримаючись подалі від лінії вогню.
Але це було дуже важко. Не було за що вхопитися, не було з чим, власне, працювати. Було тільки моє люте бажання принести користь, захистити Едварда, Ренесму та всіх, кого зможу, з моєї родини. Знов і знов силкувалась я примусити цей примарний щит відхилися від мене – але успіхи мої були спорадичними. Враження було, що я намагаюся розтягнути невидиму гумову стрічку – стрічку, яка сама собою могла з цілком конкретної, реальної раптом ставати ефемерною, як дим.
Тільки Едвард згодився на роль піддослідного кролика: він раз у раз отримував Катині удари, поки я намагалася владнати хаос у власній голові. Інколи ми тренувалися кілька годин поспіль, і мені здавалося, що з мене мав би градом котитися піт, лише моє ідеальне тіло бодай у цьому не зраджувало мені. Виснаження було тільки ментальним.
Мене просто вбивало, що Едвардові всякчас доводилося страждати: я без жодної користі обіймала його обома руками, а він усе одно раз у раз здригався від «струму», яким била його Катя. Я щосили намагалася огорнути своїм щитом нас обох; іноді мені це навіть вдавалося – проте майже одразу я втрачала над ним контроль.
Це тренування було просто нестерпним, і я б надала перевагу допомозі Зафрини перед Катею. Тоді б Едвардові просто довелося переглянути безліч Зафрининих міражів, поки я навчуся захищати його від ілюзій. Але Катя наполягла, що мені потрібна сильніша мотивація – малося на увазі, як мені боляче спостерігати за Едвардовими стражданнями. Я вже почала сумніватися в тому, що дізналася про неї в нашу першу зустріч: нібито вона не отримує садистського задоволення від застосування свого дару. Мені здавалося, що вона просто насолоджується нашою грою.
– Гей, – весело мовив Едвард, намагаючись приховати найменші сліди страждання в голосі. Що завгодно, тільки б я не брала участі у військових тренуваннях. – Цього разу я заледве відчув укол. В тебе непогано виходить, Белло.
Я глибоко вдихнула, намагаючись згадати, як це мені вдалося. Посмикала гумову стрічку, силкуючись зберігати її пружність, коли пробую відсувати її геть від себе.
– Ще раз, Катю, – пробурчала я крізь зціплені зуби.
Катя притиснула долоню до Едвардового плеча.
Він зітхнув із полегшенням:
– Цього разу я взагалі нічого не відчув.
Вона звела брову:
– Я трошки зменшила силу «струму».
– От і добре, – гавкнула я.
– Приготуйся, – мовила вона й удруге потяглася до Едварда.
Цього разу він здригнувся, приглушене сичання вихопилося з-поміж його зціплених зубів.
– Вибач! Вибач! Вибач! – запричитала я, кусаючи губу. Ну, чому в мене не виходить?
– Ти чудово вправляєшся, Белло, – сказав Едвард, міцно пригортаючи мене до себе. – Ти практикуєшся заледве кілька днів – і вже час від часу тобі вдається. Катю, скажи їй, що в неї чудово виходить.
Катя піджала губи.
– Ну, не знаю. У неї, безперечно, неймовірний потенціал, а ми тільки-но почали навчання. Але вона могла б показувати кращі результати. Їй просто бракує стимулу.
Я витріщилася на неї, не вірячи власним вухам й автоматично оголюючи зуби. Як вона може говорити щось про брак мотивації, коли б’є струмом Едварда просто в мене на очах?!
Бубоніння прокотилося серед глядачів (а їхня кількість із початку нашого тренування постійно зростала – спершу за нами спостерігали тільки Єлизар, Кармен і Таня, згодом приєднався Ґарет, далі долучилися Бенджамін і Тія, Шуван і Меґі, а зараз навіть Алістер підглядав за нами з вікна на третьому поверсі). Глядачі погоджувалися з Едвардом – вони вважали, що мені непогано вдається.
– Катю… – мовив Едвард застережливо, коли в її голові визрів якийсь новий план, проте вона вже майнула геть. Вона помчала уздовж ламаної лінії берега до місця, де помалу прогулювалися Зафрина, Сенна та Ренесма – Ренесма тримала Зафрину за руку, й вони обмінювалися картинками. Джейкоб дибав назирці, як тінь.
– Нессі, – сказала Катя (гості швидко підхопили це прізвисько, яке мене так дратувало), – ти хочеш допомогти мамі?
– Ні, – проричала я.
Едвард заспокійливо обійняв мене. Я струснула його руки, щойно Ренесма полетіла до мене через двір, а за нею побігли Катя, Зафрина та Сенна.
– Ні, і ще раз ні, Катю, – прошипіла я.
Ренесма потягнулася до мене, і я автоматично розкрила для неї обійми. Вона скрутилася калачиком у мене на руках, притискаючи голівку мені під пахву.
– Але, мамо, я хочудопомогти! – мовила вона твердо. Долонька її тулилася до моєї шиї, і вона послала мені образ нас двох – нас у команді.
– Ні, – заперечила я, швидко задкуючи. Катя зробила упевнений крок до мене, рука її потягнулася до нас.
– Не підходь, Катю, – попередила я її.
– Аякже, – вона рушила вперед. Усміхалася вона як ловець, який бачить здобич.
Я перекинула Ренесму собі за спину, відступаючи в тому ж темпі, в якому Катя наступала. Тепер руки мої були вільними, і якщо Катя хоче зберегти на зап’ястках свої долоні, їй ліпше триматися подалі.
Катя, либонь, нічого не збагнула – адже сама вона й гадки не мала про почуття, яке поєднує матір і дитину. Вона не усвідомлювала, що зайшла не просто далеко, а задалеко. Я так розлютилася, що в мене перед очима попливли червоні плями, а на язику з’явився металевий присмак. Сила, яку я зазвичай намагалася стримувати, вільно потекла у мої м’язи, і я була певна, що коли Катя змусить мене, я легко причавлю її, перетворивши на камінь твердий, як алмаз.
Лють змусила мене гостріше переживати всі свої відчуття. Зараз навіть пружність мого щита здавалася реальнішою – то вже була не гумова стрічка, а тоненька плівка, яка огортала мене з ніг до голови. Ярість роздирала моє тіло, але завдяки їй я краще відчувала свій дар, наче могла торкнутися його. Я розтягнула плівку, відсунувши її від себе, заховавши Ренесму під нею цілковито – про всяк випадок, якщо Каті все-таки вдасться заскочити мене зненацька.
Катя зробила ще один умисний крок до мене, і скажений рик вихопився з мого горла та крізь зціплені зуби.
– Обережно, Катю, – застеріг її Едвард.
Катя ступила ще крок, а тоді припустилася помилки, яку зауважила навіть я – хоч якою недосвідченою я була. Вона зробила короткий стрибок назад і відвернулася, поглянувши на Едварда.
Ренесма надійно сховалася в мене за спиною; я приготувалася до стрибка.
– Ти чуєш Ренесму? – запитала Катя Едварда спокійним і недбалим голосом.
Едвард метнувся, щоб стати поміж нами, заступаючи мені дорогу до Каті.
– Ні, анічогісінько, – відповів він. – А тепер дай Беллі трохи заспокоїтися, Катю. Не варто її аж так дратувати. Я знаю, що на вигляд вона – зрілий вампір, але насправді їй заледве кілька місяців.
– Едварде, у нас немає часу розводити сентименти. Нам доведеться підштовхнути її. У нас зосталося декілька тижнів, а в неї є потенціал, щоб…
– Відступися бодай на хвильку, Катю.
Катя насупилася, але до Едвардового застереження поставилася серйозніше, ніж до мого.
Ренесма притулила долоньку мені до шиї; вона нагадувала мені про Катин напад, доводячи, що ніхто не збирався заподіяти кривду, що татко за всім наглядав…
Але мене це не заспокоїло. У мене й досі перед очима була червона пелена. Проте зараз я краще себе контролювала й уже в душі визнавала, що в Катиних словах є раціональне зерно. Злість допомагала мені. Під тиском я навчуся швидше.
Але це не означало, що ситуація мені подобалася.
– Катю, – проричала я й поклала долоню Едвардові на потилицю. Я й досі відчувала, як міцний еластичний щит, мов кокон, огортає мене й Ренесму. Я посунула його далі, ховаючи під ним і Едварда. В еластичній тканині не було ні дірочки, ні тонкого місця. Я важко дихала, тож у словах моїх було більше задиханості, ніж люті. – Ще раз, – мовила я до Каті, – тільки цього разу – Едварда.
Вона закотила очі, але метнулася вперед і притиснула долоню Едвардові до плеча.
– Нічого, – сказав Едвард. У голосі його я відчула посмішку.
– А зараз? – запитала Катя.
– Нічого.
– А зараз?! – на цей раз у її голосі була відчутна напруга.
– Нічогісінько.
Катя скрипнула зубами й відступила.
– А це ви бачите? – глибоким, грудним голосом дикунки промовила Зафрина, пильно спостерігаючи за нами трьома. В її мові вчувався дивний акцент, і наголоси вона ставила в несподіваних місцях.
– Я не бачу нічого незвичайного, – зауважив Едвард.
– А ти, Ренесмо? – запитала Зафрина.
Ренесма всміхнулася до Зафрини й похитала головою.
Лють моя майже випарувалася, отож я зціпила зуби й почала важко дихати, намагаючись розтягнути еластичний щит; здавалося, що довше я його тримаю, то важчим він стає. Він намагався повернутися на місце, він уже почав угинатися.
– Нікому не панікувати, – попередила Зафрина невеличку групу наших глядачів. – Хочу поглянути, наскільки сягає її сила.
Вражене зітхання зірвалося з вуст одразу кількох глядачів – Єлизара, Кармен, Тані, Ґарета, Бенджаміна, Тії, Шуван, Меґі – усіх, окрім Сенни, яка, здавалося, була готова до будь-чого, на що здатна Зафрина. Очі в усіх затуманилися, обличчя були напруженими.
– Піднімете руку, коли до вас повернеться зір, – звеліла Зафрина. – А тепер ти, Белло. Спробуй огорнути щитом іще когось.
Я гучно видихнула. Катя була до мене найближче, якщо не рахувати Ренесми й Едварда, але ж і вона стояла щонайменше за десять футів од мене. Я стиснула щелепи й відштовхнула від себе щит, силкуючись відсунути неподатливу плівку подалі. Дюйм по дюйму я пхала його до Каті, опираючись протидії, яку викликало кожне моє зусилля. Працюючи, я бачила тільки напружене Катине обличчя і застогнала з полегшенням, щойно очі її змигнули й сфокусувалися. Вона підняла руку.
– Неймовірно! – собі під ніс промурмотів Едвард. – Це схоже на однобічне дзеркало – я їх бачу, а вони мене ні. Я можу читати їхні думки, а вони не здатні дотягнутися до мене. І я здатен читати думки Ренесми, хоча коли сам був із тамтого боку, то нічого не чув. Я певен, що зараз Катя цілком могла би вдарити мене струмом, бо ми під однією парасолькою. Але я й досі не чую твоїх думок… Як це так?
