Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ 12. ДЕХТО З ЛЮДЕЙ ПРОСТО НЕ РОЗУМІЄ, ЩО ОЗНАЧАЄ ВИРАЗ «НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ»

Я був на межі між сном і явою.

Сонце вистромилося з-за хмар годину тому – тепер ліс уже був не чорним, а сірим. Сет скрутився калачиком й захропів близько першої, а на світанку я збудив його, щоб передати варту. Та навіть після цілої ночі чатування мені важко було відключитися настільки, щоб заснути, проте Сетів ритмічний біг приносив полегшу. Один, два, три, чотири; один, два, три, чотири – туп-туп-туп-туп– глухі удари по вогкій землі, знову і знову – Сет намотував кола довкруж землі Калленів. Ми вже протоптали стежку. Голова Сета була порожньою, просто суміш сірого й зеленого – то ліс пролітав повз нього. Це приносило мені заспокоєння. Сповнювало мою голову картинками, які він бачив, і не дозволяло моїм власним ментальним образам вийти на сцену.

І раптом ранкову тишу розітнуло пронизливе Сетове виття.

Я відштовхнувся від солончаку – передні мої ноги вже бігли, а задні ще не встигли відірватися від землі. Я мчав до того місця, де застиг Сет, його вухами дослухаючись до тупотіння лап, що рухалися в нашому напрямку.

Доброго ранку, хлопці.

З Сетового горла зірвалося збентежене скавуління. Та зненацька ми обоє фиркнули, прочитавши нові думки, що увірвалися в нашу свідомість.

О, чорт! Забирайся, Лі!– простогнав Сет.

Я зупинився біля Сета, який сидів задерши морду – ладен був знову завити, цього разу з розпачу.

Припини скавчати, Сете.

Еге ж! Гав-гав-гав! – відгукнувся на це Сет і почав шкребти землю лапами, лишаючи глибокі борозни в землі.

Лі з’явилася в полі зору – її маленьке сіре тіло звивалося поміж чагарів.

Припини скавчати, Сете. Ти як дитина.

Я гаркнув на неї, притиснувши вуха до голови. Вона автоматично відступила на крок.

Ти що собі думаєш, Лі?

Вона тяжко зітхнула. Хіба не очевидно, га? Я приєднуюся до вашої поганенької зграйки відступників. Ви, вурдалацькі сторожові пси!Її низьке гарчання перейшло у саркастичний сміх.

До біса ти приєднуєшся! Забирайся геть, перш ніж я порвав твої піджилки!

Спершу впіймай мене! – вищирилася вона й напружилася перед стрибком. – Кортить поганятися, безстрашний ватажку?

Я глибоко вдихнув повітря, надимаючи легені, аж поки не роздулися боки. Зачекавши, поки минеться імпульс щосили зарепетувати, я різко видихнув.

Сете, збігай повідом Калленів, що це всього-на-всього твоя дурнувата сестричка, – я вклав у свої слова якнайбільше різкості. – А я тут усе з’ясую.

Вже біжу! – Сет був невимовно радий утекти. Він розчинився у напрямку будинку.

Лі заскавчала, потягнулася за ним, шерсть у неї на загривку здибилася. Ти ж не дозволиш йому опинитися серед вампірів сам-одному?

Певен, він радше віддасть себе на поталу вурдалакам, аніж залишиться з тобою хоч на одну хвилину.

Стули писок, Джейкобе. О-о-ой! Вибач – я мала на увазі, стуліть писок, ваша високосте Вожак.

Якого біса ти тут опинилася?

Ти гадав, що я спокійненько сидітиму собі вдома, поки мій брат добровільно лізе в зуби вурдалакам?

Сет не хоче твого захисту, та й не потребує. Взагалі ніхто не радий тут тебе бачити.

Ой-ой! Ви вразили мене в самісіньке серце! Га, – рикнула вона, – скажи мені, хто радий буде мене бачити, і я негайно заберуся туди.

То це не стосується Сета, еге ж?

Як це не стосується? Я просто намагаюся пояснити, що ваше небажання мене бачити не грає жодної ролі. Цей фактор на мене аж ніяк не впливає, розумієш, до чого я веду?

Я заскреготів зубами й зробив зусилля, щоб прямо тримати голову.

Це Сем тебе послав?

Якби я з’явилася тут за велінням Сема, ви б не змогли мене чути. Я вже не належу до його зграї.

Я уважно дослухався до думок, які примішувалися до її слів. Якщо вона спланувала якийсь підступ, щоб відвернути увагу, то я мав бути насторожі, щоби вчасно зметикувати. Але ж нічого не було! Її заява була цілком правдивою. Небажана, майже безнадійна правда.

То тепер ти стаєш на мій бік? – саркастично запитав я. – Га-га-га! Так я й повірив.

У мене обмежений вибір. Повинна обирати з того, що маю. Повір, мене це тішить не більше, ніж тебе.

А от це неправда. У її свідомості прослизнуло якесь збудження. З одного боку, вона була невдоволена, а з другого – дивовижно натхненна. Я заглибився у її свідомість, намагаючись збагнути.

Вона ощетинилася, ображена на таке втручання. Зазвичай я намагався просто позбутися Лі – ніколи раніше я не пробував зрозуміти її.

Нас перервав Сет – він озвучував своє пояснення Едвардові. Лі збуджено заскавчала. Едвардове обличчя, яке з’явилося у вік ні, як минулої ночі, ніяк не зреагувало на новину. Це було порожнє обличчя, мертве.

Ого, кепський він має вигляд, – пробурмотів Сет. Але й на цю думку вампір не зреагував. Натомість зник у будинку. Сет крутнувся й рушив до нас. Лі трошки розпружилася.

Що відбувається? – спитала Лі. – Швиденько введи мене в курс справи.

Нема сенсу. Бо ти не залишишся.

Хай там як, пане Вожак, а я залишаюся. Оскільки схоже на те, що я маю належати до якоїсь зграї – я-бо вже пробувала порвати з усіма й бути самотнім вовком, і ти сам знаєш, що ні біса воно не спрацьовує, – я обрала тебе.

Лі, ти не любиш мене. Я не люблю тебе.

Щиро дякую, ваша відвертосте. Але це не має значення. Я залишаюся з Сетом.

Ти ж не терпиш вурдалаків. Тобі не здається, що тут виникає деякий конфлікт інтересів?

Ти теж не терпиш вурдалаків.

Але я зв’язаний нашою спілкою. Ти ж – ні.

То я триматимусь від них на віддалі. Я можу чатувати надворі разом із Сетом.

І я маю тобі це довірити?

Вона витягнула шию, звелася навшпиньки, намагаючись бути зі мною на одному рівні, й утупилася мені в зіниці. Я не зраджу своєї зграї.

Мені закортіло задерти писок догори й завити, точно як Сетові перед тим. Це не твоя зграя! Це взагалі не зграя! Є тільки я, і я – самотній вовк. Що це з вами таке, Клірвотери? Чому ви не залишите мене в спокої?

Сет, який уже наближався позаду нас, заскиглив – я образив його. Чудово.

Хіба я не допоміг тобі, Джейкобе?

Ти не надто тут напартачив, хлопче, та коли ви з Лі збираєтеся докупи… і якщо єдина можливість позбутися вас – відправити вас додому… Ви ж не здивуєтеся, що мені ліпше буде, якщо ви заберетеся?

Лі, це ти все зіпсувала!

Атож, я знаю, – відтяла вона, і в цій думці сковзнув тягар відчаю.

Я відчув весь біль, вкладений у три коротенькі слова, – його було більше, ніж я міг уявити. Але я не хотів відчувати цей біль. Я не хотів почуватися винним. Звісно, зграя не була доброю до неї, але вона сама приймала це так близько до серця, що гіркота затьмарювала всі її думки й перетворила кожну спробу зазирнути у її свідомість на нічне жахіття.

Сет також почувався винним. Джейку… Ти ж не збираєшся відіслати мене геть, правда? Лі не така вже й погана. Справді. Я маю на увазі, якщо вона долучиться, ми зможемо розширити коло патрулювання. Крім того, тепер у Семовій зграї тільки семеро. Нема навіть мови про те, щоб він почав напад за таких несприятливих обставин. Мабуть, це добре…

Сете, ти ж знаєш, я не хочу бути вожаком зграї.

То не будь вожаком, – запропонувала Лі.

Я фиркнув. Звучить чудово. А тепер можеш бігти додому.

Джейку, – подумав Сет. – Але моє місце тут. Я люблю вампірів. Принаймні Калленів. Вони для мене як люди, і я збираюся захищати їх, адже саме для цього ми призначені.

Може, твоє місце й тут, хлопче, але ж не твоєї сестри. А вона планує робити все, що й ти…

Я нагло затнувся, бо відчув дещо, коли сказав це. Щось, що Лі вперто намагалася не показувати в думках.

Лі нікуди не збиралася.

Я гадав, це через Сета, – мовив я кисло.

Вона здригнулася. Звісно, я тут через Сета.

І для того, щоб утекти від Сема.

Її щелепи стиснулися. Я не збираюся нічого тобі пояснювати. Я просто робитиму те, що мені звелять. Я належу до твоєї зграї, Джейкобе. Кінець.

Я загарчав і подався геть від неї.

Чортівня! Мені ніколи її не позбутися. Хоч як би вона не любила мене, хоч як би вона ненавиділа Калленів, хоч як би вона була щаслива повбивати всіх вурдалаків просто-таки зараз, хоч як би її дратувало, що вона має їх натомість захищати, – все це було ніщов порівнянні з тим, що вона почувала, звільнившись від Сема.

Лі не любила мене, тож її не надто бентежив факт, що я не бажав мати з нею справу.

Вона кохала Сема. Досі. І йогонебажання мати з нею справу завдавало їй такого болю, який вона не могла стерпіти – тим паче тепер, коли вона мала вибір. Вона обирала будь-що, тільки не його. Хай навіть їй доведеться оселитися поміж Калленів у ролі кімнатного песика.

Не думаю, що я б зайшла аж так далеко, – подумала вона. Вона спробувала вкласти в слова грубість, агресію, проте в її показовому виступі були великі проколи. – Певна, що спершу я дозволю декому спробувати мене вбити.

Слухай, Лі…

Ні, це ти слухай, Джейкобе. Припини сперечатися зі мною, бо з цього все одно нічого не вийде. Я не стоятиму в тебе на дорозі, о’кей? Я чинитиму так, як ти звелиш. Тільки я не повернуся до Семової зграї, щоб зоставатися жалюгідною колишньою дівчиною, якої він ніяк не може позбутися. Якщо ти хочеш, щоб я таки забралася, – вона всілася на землю й пильно поглянула просто мені в очі, – тобі доведеться змусити мене.

Довгу хвилину я сердито гарчав. Навіть почав відчувати деяке співчуття до Сема, незважаючи на те, як він повівся зі мною, з Сетом. Не дивно, що він вічно командував зграєю. А як іще змусиш їх хоч щось робити?

Сете, ти дуже на мене розсердишся, якщо я вб’ю твою сестру?

Він удав, що цілу хвилину міркує над цим. Ну… мабуть, так…

Я зітхнув.

О’кей, міс Зроблю-все-що-ти-скажеш. Чи не прислужишся ти нам, повідомивши все, що знаєш? Що було потому, як ми втекли вночі?

Спершу всі вили. Проте, гадаю, це ви чули самі. Вили так голосно, що спершу ми не змогли навіть утямити, що більше вас не чуємо. А Сем… – вона не змогла договорити, але ми й самі все прочитали в її голові. Ми з Сетом скулилися. – А далі всі дуже швидко збагнули, що доведеться нам міняти концепцію. Сем планував побалакати зі старійшинами з самого ранку сьогодні. Ми мали зустрітися потім й обміркувати, якого плану триматися. Але я певна, що він не збирався нападати просто-таки зараз. Це ж самовбивство – коли ви з Сетом втекли у самоволку, а кровопивці попереджені. Не знаю, що вони там вирішать, але на місці вурдалаків я б не гуляла в лісі на самоті. На вампірів відкрито сезон полювання.

То ти вирішила сьогодні зранку не з’являтися на збори? – запитав я.

Коли минулої ночі ми розділилися на вартові групи, я попросила дозволу піти додому – пояснити матері, що сталося…

Чорт! Ти сказала мамі?– прогарчав Сет.

Сете, хоч на мить припини з’ясовувати родинні стосунки. Лі, веди далі.

Отож, коли я перевернулася на людину, то вирішила спершу хвильку поміркувати. Ну, насправді, я міркувала всю ніч. Певна, всі подумали, що я просто заснула. Проте ця ситуація з двома-окремими-зграями, двома-окремими-свідомостями-зграй змушувала багато про що замислитися. Зрештою я зважила все: безпеку Сета, а ще… е-е-е… інші переваги, – проти зради, проти ідеї невідь-скільки нюхати вурдалачий сморід. Ви вже знаєте, щó я вирішила. Мамі я лишила записку. Гадаю, ми почуємо, коли Сем про це дізнається…

Лі нашорошила вухо в західному напрямку.

Еге ж, почуємо, – погодивсь я.

Оце і все. Як ми чинимо далі?– запитала вона.

І вона, і Сет очікувально поглянули на мене.

Але це було саме те, чого я страшенно не любив.

Гадаю, поки що ми просто придивляємося. Це все, що ми можемо вдіяти. А тобі, Лі, мабуть, варто поспати.

Ти спав не більше за мене.

Мені здалося, ти збиралася чинити так, як тобі звелять?

Звісно. Що це мені нагадує?… – буркнула Лі, а тоді позіхнула. – Ну, як знаєте. Мені байдуже.

Джейку, я контролюватиму кордон. Я зовсім не стомився… – Сет був такий щасливий, що я не відіслав його додому, аж танцював від збудження.

Певно, певно. Я піду погляну, як там Каллени.

Сет помчав уздовж нової стежки, протоптаної у вогкій землі. Лі замислено подивилася йому вслід.

Може, коло або два, перш ніж звалюся?… Гей, Сете, закладаємося, що я тебе обжену?

НІ!

Голосно рикнувши, що мало означати смішок, Лі пірнула в ліс навздогін йому.

Я гарчав даремно – пропали тиша та спокій.

Лі намагалася бути чемною – наскільки це для неї взагалі було можливо. Вона силкувалася приховати глузування, намотуючи кола, проте важко було не помічати її самовдоволення. Я згадав вираз «двоє – компанія, троє – натовп». У цьому разі, щоправда, вираз цей не пасував: бо вона однастворювала натовп. Проте якщо вже судилося, щоб нас було троє, я не міг уявити нікого, на кого б я її непроміняв.

Може, на Пола? – підказала вона.

Може, – припустив я.

Вона засміялася сама до себе.

Занадто збуджена й піднесена, щоб ображатися. Цікаво, як довго триватиме це піднесення від того, що їй нарешті вдалося втекти від Семових жалощів.

Тоді я поставлю собі за мету – дратувати менше, ніж Пол.

Ага, починай відсьогодні.

Я перевернувся на людину, коли був за кілька кроків від газону. Я не планував забагато часу тут бути людиною. Щоправда, я також не планував, що у моїй голові оселиться Лі. Натягнув пом’яті шорти й побіг через газон.

Двері відчинилися, перш ніж я ступив на східці, і на мій подив вийшов не Едвард, а Карлайл – обличчя його було змарнілим, наче він зазнав поразки. На мить моє серце зупинилося. Я нагло завмер, не в змозі говорити.

– Джейку, що з тобою? – запитав Карлайл.

– А Белла… вона… – я задихався.

– Вона… в принципі, так само, як і минулої ночі. Я тебе налякав? Вибач. Едвард сказав, що ти йдеш, що ти перекинувся на людину, тож я вийшов привітатися, адже він не відходить від неї. Вона прокинулася.

Й Едвард не хоче втрачати ні хвилини, адже часу лишилося зовсім небагато. Карлайл не сказав цього вголос, але це нічого не змінювало.

Я вже давно не спав – ще відтоді, як закінчилося моє останнє чатування. І нарешті це почало даватися взнаки. Я ступив крок уперед, присів на ґанку та прихилив голову до бильця.

Рухаючись безшумно, як уміють хіба що вампіри, Карлайл присів поряд зі мною на сходинку, притулившись до бильця навпроти.

– Вчора я не мав нагоди подякувати тобі, Джейкобе. Ти не уявляєш, як я ціную твоє… співчуття. Я знаю, що ти хотів захистити Беллу, але ж я завдячую тобі безпекою і решти моєї родини. Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити…

– Не варто дякувати… – пробурмотів я.

– Як скажеш.

Запала тиша. Я чув решту, які були в будинку. Нагорі Еммет, Аліса і Джаспер перемовлялися тихими серйозними голосами. В іншій кімнаті наспівувала собі під ніс якусь мелодію Есме. Розалія та Едвард дихали десь зовсім поруч – я не міг відокремити їхні дихання, проте добре розрізняв тяжке сапання Белли. І я чув її серцебиття. Воно звучало… нерівномірно.

У мене було враження, що доля вирішила так, аби мені за добу довелося зробити все, що я поклявся ніколи не робити. Ось я тут – вичікую собі, поки вона помре.

Я більше не хотів нічого слухати. Говорити було легше, ніж слухати.

– А вона – теж ваша родина? – запитав я Карлайла. Звернув увагу на його обмовку ще тоді, коли він згадав про рештусвоєї родини, якій я допоміг.

– Так. Белла вже моя дочка. Любима дочка.

– І ви дозволите їй померти?

Довший час він мовчав, аж я звів на нього погляд. Обличчя його було зовсім знесиленим. Я знав, як він почувається.

– Уявляю, що ти про мене тепер думаєш, – нарешті мовив він. – Але я не можу ігнорувати її бажання. Це неправильно – робити вибір за неї, змушувати її.

Я хотів розізлитися на нього, але з ним це було важко. Наче він кидав мої власні слова назад мені ж, тільки перекинувши їх догори дриґом. Щойно вони здавалися правильними – і раптом стали зовсім неправильними. Бо ж Белла помирає! І все-таки… Я добре пам’ятав, як це: опинитися на землі, причавленим Семовою тушею… не мати вибору – і під примусом поважитися на вбивство коханої. Але цього разу все було не так. Сем помилявся. І Белла закохалася не в того.

– Як гадаєте, є хоч мізерний шанс, що Белла впорається? Я маю на увазі, встигне перетворитися на вампіра і все таке. Вона розповіла мені про… про Есме.

– Я б сказав, що в теперішній ситуації – шанси п’ятдесят на п’ятдесят, – тихо відповів він. – Я бачив, як вурдалацька отрута творила чудеса, проте буває такий стан людського організму, коли навіть отрута не допоможе. Серце Белли останнім часом занадто важко працює; якщо воно дасть збій… я вже нічого не зможу вдіяти.

Серце Белли зненацька запульсувало та зробило перебій – мов на підтвердження його страхітливих слів.

Може, планета почала крутитись у зворотному напрямку? Може, саме тому сьогодні було з точністю до навпаки порівняно з учора? Як я можу сьогодні покладати надії на те, що ще вчора мені здавалося найстрашнішим у житті?

– Що ж та істота робить із нею? – прошепотів я. – Вчора їй було так зле! Я бачив… усі ті трубки і все таке. Я підглядав у вікно.

– Плід несумісний з її тілом. По-перше, занадто дужий, проте з цим вона б могла деякий час упоратися. Гірше те, що він не дозволяє їй отримувати потрібні їй поживні речовини. Її тіло відторгає будь-яку їжу. Я намагаюся годувати її внутрівенно, проте кров не поглинає розчину. Її стан щохвилини погіршується. Я спостерігаю, як вона – і її плід – доводить себе до голодної смерті. Я не можу цього зупинити, не можу навіть сповільнити. Не можу втямити, чого отехоче, – на останніх словах його втомлений голос урвався.

Я почувався точно так само, як учора, коли угледів чорні синці у неї на животі, – я був лютий і трішки не при собі.

Я стиснув руки в кулаки, щоб вони не тремтіли. Я ненавидів істоту, яка вбивала Беллу. Для чудовиська було не досить лупцювати її зсередини. Воно іще й морить її голодом. Либонь, підшукує, куди вп’ятися зубами – щоб висмоктати соки до краплі. Воно іще замале, щоб убивати, тож задовольняється тим, що висисає Беллине життя.

Але я точно міг їм пояснити, чого саме хоче чудовисько: крові та смерті, смерті та крові.

Шкіра моя палала, наче в неї уп’ялися колючки. Я зосереджено, повільно вдихав і видихав, щоб хоч якось заспокоїтися.

– Хотів би я хоч приблизно знати, що це за істота, – промурмотів Карлайл. – Але плід добре захищений. Я не зміг на УЗД побачити жодного зображення. І сумніваюся, що мені б удалося проколоти амніотичний мішок, та й Розалія все одно не дозволить мені навіть спробувати.

– Проколоти? – буркнув я. – А що це дасть?

– Що більше я дізнаюся про плід, то краще уявлятиму, на що він здатен. Багато б я віддав за бодай краплину амніотичної рідини! Хоч би дізнатися хромосомний набір…

– Докторе, мені важко за вами встежити. Ви не могли б пояснити все на хлопський розум?

Він коротко хмикнув – навіть сміх його звучав виснажено.

– О’кей. Ти на якому рівні вивчав біологію? Хромосомні пари вивчав?

– Здається. У нас двадцять три, правильно?

– У людей.

Я кліпнув.

– А у вас скільки?

– Двадцять п’ять.

Я нахмурився й поміркував.

– І що це означає?

– Я гадав, що ми – цілком різні види живих істот. Споріднені менше, ніж лев і хатня кицька. Але оцей новий вид життя… ну, схоже на те, що генетично ми набагато сумісніші, ніж я міг собі уявити, – він сумно зітхнув. – Я не знав, що цих двох варто було попередити.

Я теж зітхнув. Легко було ненавидіти Едварда за незнання. Я й ненавидів. Проте важко було почуватися так само стосовно Карлайла. Може, тому, що до Карлайла я не ревнував так скажено.

– Було б незле дізнатися хромосомний набір – щоб з’ясувати, до кого цей плід ближчий – до нас чи до неї. І тоді знати, чого чекати, – він стенув плечима. – Проте, може, це й нічого б не дало. Гадаю, мені просто хочеться щось вивчати, аналізувати – просто щоб мати що до роботи.

– Цікаво, які в мене хромосоми, – бовкнув я. Я згадав про олімпійські тести на стероїди. Либонь, вони й ДНК досліджують?

Карлайл засоромлено кахикнув.

– У тебе двадцять чотири пари, Джейкобе.

Я повільно обернувся та втупився в нього, вигнувши брову.

Він почервонів.

– Мені просто було… цікаво. Отож я й наважився, коли в червні лікував тебе.

Я хвильку міркував над його словами.

– Гадаю, це б мало мене роздратувати. Але мені чомусь байдуже.

– Мені прикро. Я мав спершу запитати твого дозволу.

– Та все гаразд, докторе. Ви ж не мали нічого злого на думці.

– Ні. Я присягаюся, що не мав нічогозлого на думці. Просто я… просто ваш біологічний вид приголомшив мене. За багато сторіч біологічні особливості вампірів стали цілком звичними для мене. А відмінність вашого виду від людей набагато цікавіша. Я б сказав, є щось у цьому чаклунське.

– Трах-тибідох-тибідох, – пробурмотів я. Він – ну точно як Белла з усією цією чаклунською маячнею.

Карлайл знову втомлено всміхнувся.

А тоді ми почули голос Едварда з будинку – і замовкли, дослухаючись.

– Белло, я миттю. Тільки перекинуся словом із Карлайлом. До речі, Розаліє, ти не складеш мені компанію? – у голосі Едварда були якісь нові нотки. У цьому мертвому голосі наче з’явилося життя. Іскра. Не надії – сподіванняна надію.

– Що таке, Едварде? – хрипко спитала Белла.

– Тобі нема чого хвилюватися, кохана. Я на секундочку. Розо, будь ласка!

– Есме! – погукала Розалія. – Ти не наглянеш за Беллою замість мене?

Я почув шурхіт вітру – Есме злетіла сходами вниз.

– Звісна річ, – мовила вона.

Карлайл ворухнувся – обернувся, щоб очікувально поглянути на двері. Едвард першим прослизнув через поріг, Розалія насідала йому на п’яти. Обличчя його, як і голос, уже не було таким мертвим. Він здавався неймовірно зосередженим. Розалія мала підозріливий вигляд.

Едвард причинив за нею двері.

– Карлайле, – муркнув він.

– Що трапилося, Едварде?

– Мені здається, дотепер ми все робили та сприймали неправильно. Я ото зараз слухав тебе та Джейкоба, і коли ви заговорили про те, чого… хоче плід, у Джейкоба майнула цікава думка.

У мене? Що це ятам подумав? Окрім очевидної ненависті до плоду? Але в цьому я був принаймні не сам. Я був певен, що Едвардові важко вживати такі ніжні слова, як «плід».

– В такомусвітлі ми ще цю проблему не розглядали, – провадив далі Едвард. – Ми намагалися забезпечувати Беллу тим, що потрібно їй. Але тіло її приймає таку їжу приблизно так само добре, як приймали б наші тіла. А може, нам варто спершу спробувати задовольнити потреби… плоду? Може, якби нам це вдалося, і все інше пішло б легше?

– Едварде, я не дуже розумію… – зауважив Карлайл.

– Ти тільки подумай, Карлайле! Якщо в цієї істоти більше від вампіра, ніж від людини, як гадаєш, чого вона так шалено прагне – і не отримує? Джейкоб правильно вгадав.

Я вгадав? Я прокрутив у голові нашу розмову, намагаючись спам’ятати, які саме думки не захотів висловити вголос. І пригадав водночас із тим, як здогадався Карлайл.

– О, – здивовано вигукнув він. – Ти вважаєш, воно… голодне?

Розалія присвиснула. Більше вона не видавалася підозріливою. Її відворотно-прекрасне обличчя сяяло, очі збуджено розширилися.

– Звісна річ, – муркнула вона. – Карлайле, у нас є цілий запас крові першої групи, резус негативний, який ми приготували для Белли. Непогана ідея, – докинула вона, уникаючи мого погляду.

– М-м-м… – Карлайл замислено потер рукою підборіддя. – Цікаво… Але з іншого боку, яким чином було б найкраще влити?…

Розалія похитала головою.

– Нема часу вигадувати велосипед. Треба почати з традиційного способу.

– Стривайте хвилинку, – прошепотів я. – Зачекайте. Ви що… ви збираєте примусити Беллу пити кров?

– Це була твоя ідея, цуцику, – сказала Розалія, нахмурившись, але так і не дивлячись на мене.

Я проігнорував її – спостерігав за Карлайлом. Та сама тінь надії, що була в Едвардових очах, з’явилась і в очах доктора. Він стиснув вуста, міркуючи.

– Але ж це… – я не міг дібрати слова.

– Страховинно? – підказав Едвард. – Огидно?

– Типу того.

– Але якщо це їй допоможе? – прошепотів він.

Я сердито похитав головою.

– А як ти збираєшся це зробити? Заткнути їй у глотку трубку?

– Я збираюся спершу запитати її думку. Проте перед тим я хотів порадитися з Карлайлом.

Розалія кивнула.

– Коли їй сказати, що це може допомогти малюкові, вона погодиться на все. Навіть якщо й справді доведеться годувати їх через трубку.

І тоді я збагнув – щойно вчув оцей ніжний мусі-пусі голосочок, коли вона вимовила слово «малюк», – що білявка погодиться на все, аби тільки врятувати те кляте чудовисько-кровопивцю. То ось воно що – те, що об’єднало її з Беллою? Розалію цікавить тільки дитина?

Краєм ока я помітив, як Едвард коротко кивнув, не дивлячись у мій бік. Проте я знав, що він відповідає на моє німе питання.

Ха. Ніколи не думав, що в цій холоднокровній Барбі прокинеться материнський інстинкт. Отож не про турботу про Беллу йдеться – коли треба буде, Розалія, либонь, власноруч застромить трубку їй у горло.

Едвард стиснув вуста – лишилася вузенька щілина, і я одразу збагнув, що маю рацію.

– Та-ак, у нас нема часу, щоб розсиджуватися тут і базікати, – нетерпляче мовила Розалія. – То що ти скажеш, Карлайле? Варто спробувати?

Карлайл шумно зітхнув, а тоді звівся на ноги.

– Ми спитаємо Беллу.

Білявка самовдоволено посміхнулася – була певна, що коли йдеться про Беллу, то тут нема чого хвилюватися.

Я теж змусив себе звестися й поплентався за ними, коли вони всі зникли в будинку. Я й сам не знав чому. Просто дурна цікавість, мабуть. Це було мов у фільмі жахів. Чудовиська і кров повсюди.

Белла лежала пластом на лікарняному ліжку, а живіт її під простирадлом височів, мов гора. Шкіра її була восковою – безбарвною і навіть начебто прозорою. Можна було подумати, що вона вже мертва, якби її груди не здіймалися легенько, якби вона не дихала слабенько. Та ще не її очі, які слідкували за нашою четвіркою виснажено, але з підозрою.

Решта вже підійшли до неї – просто перелетіли через кімнату. Моторошно було дивитися на це. Я ж наближався повільним кроком.

– Що відбувається? – вимогливо запитала Белла хрипким шепотом. Її воскова рука смикнулася вгору – наче вона хотіла захистити свій роздутий живіт.

– У Джейкоба виникла ідея, яка може тобі допомогти, – мовив Карлайл. Ліпше б він про мене й не згадував. Я ж бо ніяких ідей їм не продавав. Віддайте належне її чоловікові-кровопивці, він заслужив. – Це буде… неприємно, але ж…

– Але це допоможе малюкові, – оптимістично перебила його Розалія. – Ми придумали кращий спосіб його нагодувати. Можливо.

Повіки Белли здригнулися. Тоді вона виснажено кахикнула – то був смішок.

– Неприємно? – прошепотіла вона. – Боюся, невелика буде різниця, – вона покосилася на трубку, як стирчала їй із руки, і знову кахикнула.

Білявка засміялася разом із нею.

Це дівчисько мало вигляд, що жити їй лишилося пару годин, їй усе тіло мало боліти, та вона ще знаходила сили жартувати! Це так схоже на Беллу. Зняти напругу, зробити краще іншим.

Едвард обійшов Розалію – він не поділяв загальних веселощів. Мене це порадувало. Для мене було полегшенням – хоч якимсь – бачити, що він страждає ще більше за мене. Він узяв Беллу за руку – не за ту, котрою вона й досі затуляла живіт.

– Белло, кохана, ми хочемо попросити тебе зробити дещо страховинне, – мовив він, використовуючи ті самі означення, що й у розмові зі мною, – дещо огидне.

Ну, принаймні він нічого від неї не приховував.

Вона легенько, хапливо вдихнула.

– Наскільки огидне?

Відповів Карлайл.

– Нам здається, що плодові потрібна їжа не така, як тобі, а така, як нам. Нам здається, він голодний.

Вона кліпнула.

– Ой! Ой!

– Твій стан – стан вас обох – ненастанно погіршується. Ми не можемо марнувати час, щоб шукати трохи легшого для тебе способу… Найшвидший шлях перевірити нашу теорію…

– Мені доведеться випити самій, – прошепотіла Белла. Вона ледь помітно кивнула – сили вистало хіба що на найпростіший рух. – Я зможу. Попрактикуюся на майбутнє, еге ж? – її безкровні вуста розтягнулися в слабкій усмішці, коли вона дивилася на Едварда. Але він не усміхнувся навзаєм.

Розалія почала нетерпляче відбивати такт ногою. Цей звук неймовірно дратував. Цікаво, як вона вчинить, якщо я просто зараз швиргону її об стіну?

– Ну, то хто для мене упіймає ведмедика гризлі? – прошепотіла Белла.

Карлайл і Едвард обмінялися швидкими поглядами. Розалія припинила стукотіти ногою.

– Що таке? – здивувалася Белла.

– Експеримент буде набагато ефективнішим, якщо ми не згладжуватимемо гострих кутів, – мовив Карлайл.

–  Якщоплоду хочеться крові, – пояснив Едвард, – то хочеться йому крові зовсім не тваринної.

– Ти не почуєш відмінності, Белло. Просто не думай про це, – заохотила її Розалія.

Беллині очі розширилися.

– Хто? – видихнула вона, і погляд її метнувся до мене.

– Я тут не в ролі донора, Білко, – пробурмотів я. – Крім того, отехоче людської крові, тож моя навряд чи підійде…

– У нас є запас крові, – пояснила Розалія, перебиваючи мене, перш ніж я встиг закінчити фразу, – наче мене там і зовсім не було. – Ми для тебе тримали – так, про всяк випадок. Тож ні про що не турбуйся. Все буде гаразд. У мене гарне передчуття, Белло. Я певна, що малюкові значно покращає.

Белла провела долонею по животі.

– Ну, – ледь чутно прохрипіла вона, – явмираю з голоду, тож певна, що й він теж, – знову вона намагалася жартувати. – Спробуймо. Мій перший вурдалацький чин.