Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ 27. ДОРОЖНІ ПЛАНИ
Відтоді як я стала вурдалаком, я значно серйозніше почала ставитися до міфології.
Часто-густо, коли я озиралася на свої перші три місяці безсмертя, то намагалася уявити нитку своєї долі на верстаті ткаль-мойр – хтозна, може, вони справді існують? Я була певна, що моя нитка змінила колір; я гадала, що спершу вона була приємної бежевої барви, такої милої й невиразної, такої, що матиме гарний вигляд на задньому плані. А тепер вона, либонь, ясно-червлена або ж блискучо-золота.
Гобелен, на якому з моєю ниткою перепліталися нитки моєї родини та друзів, був барвистим і прегарним, повним різноманітних яскравих кольорів.
Мене здивували деякі нитки, які вплелися в моє життя. Наприклад, вовкулаки – їхні кольори були глибокими, як темні гущавини лісу, і їх я не очікувала коло себе; тут були Джейкоб, звісна річ, і Сет. Але й старі мої друзі Квіл та Ембрі також вплелися в мій гобелен, коли приєдналися до Джейкобової зграї; і навіть Сем та Емілія сердечно поставилися до мене. Напруга між нашими родинами зменшилася – здебільшого завдяки Ренесмі. Її було дуже легко любити.
Сью та Лі Клірвотери теж уплелися в моє життя – двоє людей, на яких я зовсім не розраховувала.
Здавалося, саме Сью взяла на себе обов’язок допомогти Чарлі вжитися в світ казок. Переважно вона супроводжувала його до Калленів, хоча ніколи не почувалася тут так вільно, як її син та більшість Джейкобової зграї. Говорила вона мало – просто трималася біля Чарлі, щоб захистити його. Вона завжди була першою, до кого він звертав очі, коли Ренесма вчиняла щось надзвичайне для свого віку – а це траплялося нерідко. У відповідь вона зазвичай кидала погляд на Сета, мов кажучи: Еге ж, мене цим не здивуєш.
Лі почувалася серед нас навіть гірше, ніж Сью, і була єдиною, хто відверто вороже поставився до злиття наших родин. Однак між нею та Джейкобом виникла нова дружба, яка тримала її близько до нас усіх. Одного разу я запитала його про це – повагавшись, бо не хотіла пхати носа в чужі справи, але їхні стосунки настільки змінилися порівняно з тими, що були колись, аж я не могла потамувати цікавість. Він стенув плечима і сказав, що це все пов’язано зі зграєю. Тепер вона була другою після нього, «бета» – як колись, давним-давно, назвала це я.
– Я подумав, якщо я насправді збираюся перебрати на себе роль альфа-самця, Вожака, – пояснив Джейкоб, – мені ліпше залагодити всі формальності.
Нові обов’язки змушували її часто консультуватися з ним, а оскільки він повсякчас не відходив від Ренесми…
Лі не почувалася щасливою, перебуваючи поряд із нами, але вона являла собою виняток. Щастя – ось головна барва мого гобелену, визначальний чинник мого теперішнього життя. Настільки визначальний, що тепер я так зблизилася з Джаспером, як не могла й уявити собі.
Хоча спершу він мене дратував.
– От уже ж! – пожалілась я однієї ночі Едвардові, коли ми вклали Ренесму в її колиску із гартованого заліза. – Якщо я досі не вбила ні Чарлі, ні Сью, гадаю, цього вже ніколи й не станеться. Хотіла б я, щоб Джаспер нарешті припинив весь час нависати наді мною!
– Ніхто в тобі не сумнівається, Белло, ні на йоту, – запевнив він мене. – Але ж ти знаєш Джаспера – він не може не клюнути на приємну атмосферу. Від тебе аж пашить щастя, кохана, от він і тягнеться до тебе цілком неусвідомлено.
Едвард міцно пригорнув мене за плечі, бо ніщо так не тішило його, як моя всеохопна радість у новому житті.
Переважну більшість часу я відчувала ейфорію. Дні були закороткими, щоб я встигла намилуватися власною дочкою; ночі були закороткими, щоб устигла потамувати свою жагу до Едварда.
Але в радості був і зворотний бік. Якщо перевернути гобелен нашого життя навиворіт, там у візерунок впліталися чорні та сірі нитки страху й сумнівів.
Ренесма промовила перше слово, коли їй виповнився рівно тиждень. Цим словом була «мама», що мало б мене зробити щасливою, якби я не так лякалася її стрімкого розвитку, – я заледве змогла впоратися зі своїм застиглим обличчям, аби усміхнутися до неї. Особливо якщо зважати на те, що вона не обмежилася одним словом, а на одному подиху вимовила ціле речення: «Мамо, де дідусь?» – запитала вона ясним, високим сопрано, завдаючи собі клопоту промовити ці слова вголос тільки тому, що я перебувала в протилежному кутку кімнати. Вона вже запитувала Розалію своїм звичайним (радше незвичайним, залежно з якої точки зору розглядати) способом. Розалія не знала відповіді, тож Ренесма звернулася до мене.
Коли вона зробила свій перший крок, менш ніж за три тижні потому, ситуація була схожою. Вона просто якусь хвильку уважно дивилася на Алісу: як її тітонька розставляє букети у вази по всій кімнаті, як вона танцює туди-сюди з повними руками квітів. Ренесма звелася на ніжки, які аж ніяк не були нетвердими, і перетнула кімнату майже так само граційно.
Джейкоб не втримався й заплескав у долоні, адже було очевидно, що саме цього очікувала Ренесма. Він був настільки прив’язаний до неї, що його власні почування завжди були на другому місці; першим його поривом було дати Ренесмі все, що вона захоче. Та коли наші очі зустрілися, в його зіницях я прочитала віддзеркалення власної паніки. Я також силкувалася плескати в долоні, щоб приховати від неї свій переляк. Едвард, який був обіч мене, теж тихенько зааплодував, і хоча ми й слова не промовили вголос, але точно знали, що думаємо зараз одне й те саме.
Едвард і Карлайл захопилися дослідженнями: вони шукали відповідей, чого нам очікувати далі. Інформації було обмаль, і перевірити її правдивість було неможливо.
Аліса та Розалія зазвичай починали наш день із показу мод. Ренесма ще ні разу не вбралася в той сам одяг двічі, частково тому, що миттю з нього виростала, а частково тому, що Аліса та Розалія хотіли зібрати дитячий альбом світлин, у якому, здавалося, зібрані фото за різні роки, а не тижні. Вони зробили тисячі світлин, задокументувавши кожен крок її прискореного дитинства.
У три місяці Ренесма схожа була на великого однорічного малюка або ж на маленького дворічного. Фігура в неї була не такою, як у немовлят: вона була худенькою і граційною, більш пропорційною, як доросла. Бронзові кучерики вже сягали пояса; я б у житті не обстригла їх, навіть якби Аліса й дозволила. Ренесма розмовляла правильно, без помилок і чітко вимовляючи слова, але це траплялося рідко – вона надавала перевагу своєму способу показувати, чого їй кортить. Вона вже не тільки ходила, а й бігала і танцювала. І навіть навчилася читати.
Одного вечора я читала їй Теннісона [13]13
Альфред Теннісон (1809–1892), більше відомий як лорд Теннісон, – один із найвідоміших англійських поетів Вікторіанської епохи.
[Закрыть], оскільки ритміка й мелодика його поезії видавалися заспокійливими. (Мені доводилося щодня шукати все нові й нові книжки: Ренесма не любила, коли їй читали на ніч ту саму історію двічі, як зазвичай люблять інші діти, а для книжок із малюнками їй узагалі бракувало терпцю). Вона простягнула руку, аби торкнутися моєї щоки, і в її уяві я побачила нас із нею, тільки у неїв руках була книжка. Я з усмішкою віддала їй книжку.
– «Тут музика лунає лагідніш, – прочитала вона без запинки, – за пелюстки трояндові в траві, // за вранішню росу, що впала між // каміння на стежки берегові…»
Мов робот, я забрала в неї книжку назад.
– Якщо ти сама читатимеш, як же ти заснеш? – запитала я голосом, який заледве не тремтів.
За розрахунками Карлайла ріст її тіла сповільнювався; проте мозок її розвивався нестримно. Навіть якщо тенденція до сповільнення збережеться, вона стане дорослою щонайбільше за чотири роки.
За чотири роки. А за п’ятнадцять постаріє.
Усього п’ятнадцять років життя.
Але вона була такою здоровою! Життєрадісною, веселою, сяйливою і щасливою. Її очевидний добробут дозволяв мені почуватися щасливою зараз, а майбутнє залишати на завтра.
Карлайл та Едвард тихо обговорювали різні варіації майбутнього, а я намагалася не слухати. Вони ніколи не заводили про це мови, коли поблизу був Джейкоб, адже буводин реальний спосіб сповільнити старіння, і від нього Джейкоб точно не буде в захваті. Та і я не була. Занадто небезпечно! – волали мої інстинкти. Джейкоб і Ренесма багато в чому були неймовірно схожими, обоє напівкровки, дві різні істоти водночас. І всі відомості про вовкулак свідчили, що для таких істот вурдалацька отрута – це вірна смерть, а не шлях до безсмертя…
Карлайл та Едвард уже вичерпали всі можливості для досліджень, які можна робити, не полишаючи домівки, і тепер планували розвідати коріння старих легенд на місці, звідки вони походили. Ми повернемося в Бразилію – це стане відправною точкою. У племені тикуна є легенди про таких дітей, як Ренесма… Якщо такі діти і справді існували, то хоч якісь згадки про життя напівбезсмертних дітей збереглися й досі.
Отож лишалося головне питання: коли ми зможемо поїхати.
Затримувала всіх я. По-перше, я хотіла залишатися неподалік Форкса ще деякий час заради Чарлі. По-друге, я знала, що попереду чекає ще одна мандрівка – і ця мандрівка важливіша. І в цю мандрівку потрібно вирушати на самоті.
Це була єдина наша з Едвардом суперечка відтоді, як я стала вампіром. Головним каменем спотикання було оце «на самоті». Але факт лишався фактом: мій план був єдиним, який мав раціональне зерно. Мені слід було відвідати Волтурі, і бажано самій.
Навіть тепер, коли я звільнилася від нічних кошмарів, від будь-яких снів узагалі, неможливо було забути про Волтурі. Та й вони час від часу нагадували про себе.
Аж до того дня, коли прибув подарунок від Аро, я й гадки не мала, що Аліса надіслала Волтурі офіційне повідомлення про весілля; ми були на далекому острові Есме, коли вона мала видіння гвардії Волтурі, а серед них – Джейн та Алека, небезпечно могутніх двійнят. Гай збирався відправити своїх людей на полювання, щоб вони подивилися, чи я ще й досі людина на порушення їхнього вердикту (адже я знала таємниці вурдалацького світу, тож маю або приєднатися, або замовкнути… назавжди). Отож Аліса вислала їм офіційне повідомлення, сподіваючись, що це їх затримає, оскільки вони прочитають підтекст у цій звістці. Але колись-таки вони навідаються. Це невідворотно.
Сам по собі подарунок не був особливо загрозливим. Екстравагантним – так; у своїй екстравагантності він навіть лякав. Але головна загроза читалася в прощальному рядку привітання, написаному чорним чорнилом на квадратному аркуші цупкого білого паперу Аро власноруч:
Понад усе я сподіваюся побачити новоспечену місіс Каллен особисто.
Подарунок прислали у старовинній дерев’яній різьбленій скриньці, інкрустованій золотом і перлами, прикрашеній цілою веселкою коштовного каміння. Аліса сказала, що сама скринька – безцінна, що вона сяє яскравіше за будь-яку коштовність, відому в світі, – окрім тієї, що лежить усередині.
– А я завжди дивувався, куди зникли коштовності корони потому, як Джон Англійський [14]14
Джон Англійський (1166–1216), відомий як Джон Безземельний, – король Англії, молодший брат Ричарда І Левине Серце.
[Закрыть]у тринадцятому сторіччі заставив їх, – зауважив Карлайл. – І якось я зовсім не здивований, що Волтурі теж отримали свою частку.
Намисто було простим: золотий ланцюжок, з ланками як луска, схожий на гладеньку змію, що обвивається навколо шиї. І з нього звисає єдиний камінчик: білий діамант завбільшки з м’ячик для гольфу.
Неприховане нагадування в записці Аро зацікавило мене більше, ніж коштовність. Волтурі мали пересвідчитися, що я – безсмертна, що Каллени скорилися наказам Волтурі, і вони бажали пересвідчитися в цьому якомога хутчіш. А їх не можна допустити в Форкс. Тільки так ми зможемо зберегти свій спокій тут.
– Ти сама не поїдеш, – наполягав Едвард крізь зуби, стискаючи руки в кулаки.
– Нічого вони мені не зроблять, – заспокійливо відповідала я, намагаючись додати впевненості в голос. – Для чого їм це? Я – вампір. Справа зроблена.
– Ні. Беззаперечно ні.
– Едварде, це єдиний шанс захистити її.
А проти цього у нього не було аргументів. Моя логіка була незламною.
Навіть за той короткий час, що я бачилася з Аро, я здогадалася, що він – колекціонер, і найціннішими експонатами в його колекції є живіістоти. Він цінував красу, таланти й унікальність своїх безсмертних прибічників набагато більше, ніж будь-яку коштовність, замкнену в сейфі. Досить того, що він захопився даром Едварда й Аліси. Я не дам йому більше підстав заздрити родині Калленів. Ренесма була вродливою, обдарованою, унікальною – вона була єдиною у своєму роді. Тож йому не можна дозволити побачити її, навіть у чиїхось думках.
А я була єдиною, в чиї думки він не здатен проникнути. Певна річ, що я вирушу сама.
Аліса не хвилювалася через мою мандрівку – її більше турбувало те, що всі її видіння були якимись розмитими. Вона казала, що часом вони такі ж непевні, як видіння, пов’язані з неприйнятими рішеннями, котрі можутьпризвести до конфлікту, який невідомо як розв’яжеться. Оця непевність і змушувала Едварда, який і так вагався, заперечувати мою мандрівку на самоті. Він хотів принаймні провести мене до літака в Лондоні, але я не могла дозволити, щоб Ренесма залишилася без обохбатьків. Отож мене проведе Карлайл. Від цього і я, і Едвард трохи розслабилися: Карлайл буде від мене всього за кілька годин лету.
Аліса знову і знову зазирала в майбутнє, але видіння, які вона бачила, не були пов’язані з тим, що вона хотіла дізнатися. Нова тенденція на біржі; можливий візит примирення Ірини, хоча вона ще остаточно не ухвалила рішення; дзвінок від Рене (я практикувалася говорити «грубим» голосом, і щодень мені дедалі краще вдавалося, – для Рене я й досі була хвора, але вже потроху видужувала).
Ми придбали квитки до Італії на другий день потому, як Ренесмі виповнилося три місяці. Я планувала зовсім коротку мандрівку, отож і не повідомляла Чарлі про неї. Джейкоб усе знав, і він підтримував Едварда. Але сьогодні суперечка стосувалася Бразилії. Джейкоб наполягав, що поїде з нами.
Ми втрьох: Джейкоб, Ренесма і я, – разом вирушили на полювання. Ренесма не вельми полюбляла кров тварин – і саме тому Джейкобові дозволялося брати участь у полюванні. Джейкоб влаштовував між ними змагання, і тоді вона залюбки згоджувалася на таку поживу.
Ренесма вже цілком усвідомлювала, що таке правда й кривда, коли йшлося про полювання на людей; просто вона гадала, що донорська кров – дуже милий компроміс. Людська їжа насичувала її і, здається, добре перетравлювалася, та коли вона змушена була її їсти, то мала такий точно мученицький вигляд, як і я в минулому житті, коли змушена була їсти цвітну капусту й боби. Принаймні кров тварин була смачнішою за це. Вона за натурою любила суперництво, отож можливість подолати Джейкоба під’юджувала її до полювання.
– Джейкобе, – мовила я, ще раз пробуючи переконати його, поки Ренесма потанцювала геть від нас уздовж просіки, шукаючи запах, який їй буде до вподоби, – у тебе є певні зобов’язання тут. Сет, Лі…
Він фиркнув.
– Я ж не нянька для своєї зграї. І зрештою, у них у всіх є обов’язки в Ла-Пуші.
– Такі ж, як і твої? А ти як – офіційно кидаєш школу? Якщо ти хочеш не відстати від Ренесми, тобі варто вчитися вдвічі наполегливіше.
– У мене невеличкі канікули. Я повернусь до школи, коли все трохи… сповільниться.
Щойно він це промовив, як я забула всі свої аргументи, й ми обоє автоматично поглянули на Ренесму. Вона видивлялася сніжинки, які кружляли над її головою і танули, перш ніж прилипнути до пожовклої трави на довгастому гостроконечному видолинку, куди ми дійшли. Її пишна сукенка кольору слонової кості була хіба трошечки темнішою за сніг, а від рудувато-каштанових кучериків парувало, хоча сонце заховалося глибоко за хмарами.
Поки ми спостерігали, вона на мить присіла – а тоді підстрибнула футів на п’ятнадцять угору. Маленькі ручки хапнули сніжинку, й вона легко опустилася на ноги.
Ренесма обернулася до нас зі своєю сліпучою усмішкою на вустах – ніде правди діти, я й досі до неї не звикла – й розтулила долоньку, щоб показати ідеальної форми восьмикутну льодяну зірочку, перш ніж вона розтане.
– Дуже гарна, – гукнув Джейкоб, оцінивши її зусилля. – Та мені здається, що ти пасеш задніх, Нессі.
Вона пострибала до Джейкоба; він розвів руки саме вчасно, щоб вона заскочила на них. Їхні рухи були ідеально синхронними. Вона так робила, коли хотіла щось сказати. Вона й досі не любила говорити вголос.
Ренесма торкнулася його обличчя, мило нахмурившись, поки ми дослухалися до тупоту невеличкого стада лосів, які десь удалині перетинали ліс.
– Зві-і-існо, ти не відчуваєш спраги, Нессі, – трошки саркастично відповів Джейкоб, проте водночас наче вибачаючи її. – Ти просто боїшся, що я знову впіймаю найбільшого!
Вона зістрибнула з Джейкобових рук, легко приземлившись на ніжки, і закотила очі – коли вона так робила, то була неймовірно схожою на Едварда. А тоді гайнула до дерев.
– Краще я, – мовив Джейкоб, коли я нахилилася вперед, начебто збираюся побігти за нею. Він здер футболку й помчав у ліс, на бігу здригаючись усім тілом. – Якщо махлюватимеш, тобі не зарахується, – гукнув він до Ренесми.
Я усміхнулася, побачивши, як за ними закружляло листя, і похитала головою. Іноді Джейкоб видавався молодшим за Ренесму.
Я затрималася, даючи мисливцям кілька хвилин фори. Наздогнати їх буде неймовірно легко, а Ренесма зрадіє, якщо здивує мене розмірами своєї здобичі. Я знову всміхнулася.
У вузенькому видолинку було зовсім тихо й порожньо. Легкий сніжок іще літав у мене над головою, але вже майже не сніжило. Аліса передбачила, що він не ляже ще принаймні кілька тижнів.
Зазвичай ми з Едвардом разом вирушали на полювання. Але сьогодні Едвард був із Карлайлом – вони планували подорож до Ріо, змовлялися поза Джейкобовою спиною… Я насупилася. Коли я повернуся, то стану на бік Джейкоба. Він муситьпоїхати з нами. Для нього від цього так само багато залежить, як і для нас, – фактично все його життя залежить, так само як і моє.
Поки думками я зверталася до найближчого майбутнього, очі мої звично оглядали гори, вишукуючи здобич, попереджуючи небезпеку. Я навіть не замислювалася над цим – обережність тепер була частиною мого нутра.
А може, справді була причина для настороженості – якийсь крихітний важіль, який зачули мої загострені, мов лезо, відчуття перш, ніж я це усвідомила.
Коли очі мої ковзнули по гребеню далекої скелі – застиглій блакитно-сірій масі на тлі чорно-зеленого лісу, сріблястий – а може, золотавий? – блиск привернув мою увагу.
Очі мої сфокусувалися на кольорі, якого не мало бути там – далеко-далеко, що навіть орлине око не змогло б розрізнити. Я вдивилася.
Вона теж дивилася на мене.
Це була, беззаперечно, вампірка. Шкіра її була мармурово-біла, у мільйони разів гладкіша, ніж людська шкіра. Навіть за хмарної погоди вона легенько блищала. Якби її не видала шкіра, то зрадила б непорушність. Тільки вурдалаки та статуї можуть так ідеально застигати.
Волосся її було попелястим, попелясто-русявим, майже срібним. Саме цей колір привернув мою увагу. Волосся звисало прямо до круглого підборіддя, розділене проділом навпіл.
Я її не знала. Була цілком переконана, що ніколи не зустрічалася з нею, навіть коли ще була людиною. Жодне з облич у моїх непевних людських спогадах не нагадувало цього. Але за темно-золотавими очима я миттю здогадалася, хто вона.
Зрештою Ірина вирішила прийти.
Якусь хвильку я витріщалася на неї, а вона на мене. Цікаво, чи вона теж одразу здогадалася, хто я така? Я вже майже підняла руку, збираючись помахати, але зненацька її губи легенько скривилися, й вираз обличчя миттю став ворожим.
З лісу долинув переможний крик Ренесми, відлуння Джейкового виття, і я побачила, як інстинктивно скривилося обличчя Ірини, коли виття за кілька секунд долетіло й до неї. Вона метнула погляд праворуч – і я точно знала, що вона там побачила. Величезного червонувато-бурого вовкулаку, можливо, саме того, який роздер Лорана. Скільки часу вже вона спостерігала за нами? Я була певна, що досить довго для того, щоб помітити наші приятельські стосунки.
Її обличчя перекосилося від болю.
Я інстинктивно розвела руками, немов вибачаючись. Вона обернулася до мене й вищирила зуби. Щелепи розтиснулися, і вчулося ричання.
Коли слабкий звук долинув до мене, вона вже розвернулася та зникла в лісі.
– Чорт! – простогнала я.
Я погнала в ліс за Ренесмою та Джейкобом – мені було неприємно, що я втратила їх двох із поля зору. Я не відала, в якому напрямку рухається Ірина та наскільки вона зараз люта. Вампіри дуже мстиві, і це почуття для них не так легко здолати.
Я мчала стрімголов і за дві секунди вже дісталася їх.
– Мій більший, – почула я наполегливий вигук Ренесми, прориваючись крізь густі зарослі терну на маленьку галявину, де стояли вони.
Джейкоб притиснув вуха до голови, побачивши мій вираз обличчя; він поплазував уперед, вищиривши зуби, – ніс його й досі був закривавлений від здобичі. Очі його сканували ліс. Я чула, як у його горлі наростає рик.
Ренесма насторожилася так само, як і Джейкоб. Покинувши мертвого оленя, що лежав біля її ніг, вона стрибнула мені на руки та притиснула з цікавістю долоньки мені до обличчя.
– В мене занадто бурхлива реакція, – запевнила я їх обох. – Усе гаразд, я гадаю. Стривайте.
Я витягнула мобілку й натиснула кнопку екстреного зв’язку. Едвард відповів після першого ж гудка. Джейкоб і Ренесма уважно слухали те, що я розповідала Едвардові.
– Вирушай сюди і бери з собою Карлайла, – проспівала я так швидко, що не була певна, чи Джейкоб зможе розрізнити бодай слово. – Я зустріла Ірину, вона теж бачила мене, але вона угледіла Джейкоба, розлютилась і втекла, гадаю. Тут вона не з’являлася – принаймні поки що, – але мала такий засмучений вигляд, що, може, і з’явиться. Якщо ж ні, вам із Карлайлом слід наздогнати її і побалакати з нею. Мені так прикро!
Джейкоб забуркотів.
– Будемо біля вас за півхвилини, – запевнив мене Едвард, і до мене долинув свист вітру, який він здіймав на бігу.
Ми помчали назад до вузького видолинку й чекали на них мовчки – ми з Джейкобом дослухалися до всіх незвичайних звуків.
Та коли наблизився звук, він виявився знайомим. А за мить Едвард опинився поруч зі мною, Карлайл відстав від нього на пару секунд. Проте я вражено вчула важкий тупіт великих лап позаду Карлайла. Гадаю, мені не слід було дивуватися. Якщо є хоч якийсь натяк на небезпеку для Ренесми, Джейкоб просто мусив подвоїти охорону.
– Вона була отам біля скелі, – зразу ж повідомила я всім, вказуючи на точне місце. Якщо Ірина втікала, то вона вже далеченько. Чи зупиниться вона, щоб вислухати Карлайла? У неї був такий вираз обличчя, що я в цьому сумнівалася. – Може, вам варто покликати Еммета й Джаспера, щоб вони приєдналися до вас. Вона була… справді засмучена. І вона заричала на мене.
– Що? – сердито вигукнув Едвард.
Карлайл поклав долоню йому на руку.
– Вона в жалобі. Я наздожену її.
– Я піду з тобою, – наполіг Едвард.
Вони обмінялися довгим поглядом – мабуть, Карлайл зіставляв ступінь Едвардового роздратування на Ірину та користь від його здатності читати думки. Зрештою Карлайл кивнув, і вони помчали шукати слід, не викликаючи ні Еммета, ні Джаспера.
Джейкоб нетерпляче пирхнув і ткнув мене в спину носом. Мабуть, він хоче чимшвидше забрати Ренесму в безпечний будинок – про всяк випадок. З цим я погоджувалася, тож ми поквапилися додому, а Лі й Сет бігли обабіч нас.
Ренесма в мене на руках почувалася цілком благодушно – оскільки полювання так нагло урвалося, їй доведеться вдовольнитися донорською кров’ю. В думках вона трішки лукавила.
