Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ 7. НЕСПОДІВАНКА
Чорна шерега наближалася до мене крізь туман щільний, як саван. Я бачила, що їхні червлені очі блищать від бажання, від жаги вбити. Їхні вуста розтулялися, оголюючи гострі вологі зуби – вони чи то ричали, чи то щирилися.
З-за моєї спини лунало дитяче схлипування, але я не могла обернутися й поглянути. Хоч я понад усе хотіла переконатися: з хлопчиком усе гаразд, проте не могла собі дозволити випустити їх із поля зору.
Тіні наближалися, чорні мантії ледь-ледь коливалися від руху. Я бачила, як долоні їхні стискалися в білі мов кість кулаки. Вони потроху розосереджувалися, щоб обійти нас зусібіч. Ми були оточені. Ми мали померти.
Та раптом, мов блиснув фотоспалах, картинка змінилася. Тобто нічого не змінилося – Волтурі й далі насувалися на нас, ладні вбивати. Проте я ніби дивилася під іншим кутом зору. Зненацька я відчула голод. Я хотіла, щоб вони напали. Паніка перейшла в жагу крові, я поповзла вперед, посмішка грала в мене на обличчі, а з-поміж вишкірених зубів вихопився рик…
Я рвучко сіла на ліжку, в жаху збудившись зі сну.
У кімнаті було темно. Гаряче було, мов у парильні. Краплини поту зволожили скроні, стікали по шиї.
Я помацала гарячі простирадла – поряд нікого не було.
– Едварде?
І тоді мої пальці наткнулися на щось гладеньке, пласке, тверде. Складений навпіл аркуш паперу. Я підхопила записку й навпомацки рушила до вимикача.
Записка була адресована місіс Каллен.
Сподіваюся, ти не прокинешся й не помітиш, що мене нема, та якщо раптом таке станеться, повідомляю: я скоро повернуся. Я вирушив на велику землю на полювання. Лягай спати, а коли збудишся, я вже буду поряд. Я кохаю тебе.
Я зітхнула. Ми вже два тижні перебували на острові, отож варто було очікувати, що йому доведеться залишити мене ненадовго, я тільки не знала коли. Таке враження, що тут ми існуємо поза часом; все було ідеально, ми просто пливли за течією.
Я витерла піт із чола. Сну не було в жодному оці, хоча годинник, який стояв на комоді, показував тільки першу годину. Я усвідомлювала, що не зможу заснути, поки мені так жарко, поки я липка від поту. Поминаючи вже те, що коли я вимкну світло й заплющу очі, то миттю, мов навіч, побачу чорні фігури, які підкрадаються до мене.
Я підвелася й безцільно почала блукати будинком, кругом вмикаючи світло. За відсутності Едварда він видавався таким великим і порожнім! Таким інакшим.
Опинилась я в кухні й подумала, що поїсти зараз – найкраще заспокійливе.
Я покопирсалася в холодильнику, поки не відшукала всіх необхідних складових, щоб засмажити курча. Тріскотіння й шипіння олії на пательні, де смажилося курча, видалося мені приємним і домашнім; поки цей звук порушував тишу, я заспокоювалася.
Пахло так смачно, що я вчепилася в м’ясо зубами просто з пательні, обпікаючи язик. Я вкусила п’ять чи шість разів, і нарешті курча охололо настільки, що я почала відчувати його смак. Тепер я жувала повільніше. Щось не так із присмаком? Я ще раз уважно поглянула на м’ясо – воно було білим, на вигляд добре просмаженим… може, не зовсім? Я ще раз укусила, пожувала. Ні – щось точно не так. Я аж підстрибнула – щоб виплюнути в раковину. Зненацька запах смаженого в олії курчати став нестерпним. Я підхопила пательню й вивернула весь вміст у смітник, а тоді відчинила вікно, щоб провітрити кухню. Знадвору увірвався прохолодний вітерець. Він приємно торкався шкіри.
Знагла я відчула себе виснаженою, але мені не хотілося повертатися в задушливу кімнату. Отож я відчинила всі вікна у вітальні, де стояв телевізор, й лягла на диванчику просто під вікном. Я знову увімкнула той сам фільм, що ми дивилися вдень, і заснула ще до кінця вступної пісні.
Коли я вдруге розплющила очі, сонце вже подолало півшляху в небі, проте зовсім не світло збудило мене. Мене пригортали прохолодні руки. Та водночас шлунок мені різонув біль – так наче хтось мене кулаком вдарив у живіт.
– Перепрошую, – бурмотів Едвард, зимною рукою стираючи піт із мого чола. – От і вся моя дбайливість… Я не подумав, що тут буде так жарко, коли мене не буде. Наступного разу, перш ніж мені йти, треба буде встановити кондиціонер.
Я не могла зосередитися на тому, що він говорив.
– Вибач! – хапнула я ротом повітря, виборсуючись із його рук.
Він автоматично розтиснув обійми.
– Белло?
Я помчала до ванної кімнати, затискаючи рот долонею. Мені було так зле, що я навіть не зважала (спершу), що він весь час був поруч зі мною, поки я навколішках стояла перед унітазом, а мене шалено вивертало.
– Белло! Що сталося?
Я ще не в змозі була відповісти. Він тривожно притримував мене, прибирав волосся з мого обличчя, чекав, поки я знову зможу дихати.
– Чортове тухле курча! – застогнала я.
– Ти як? – напруженим голосом запитав він.
– Усе гаразд, – видихнула я. – Просто отруїлася. Тобі не варто дивитися. Іди собі.
– І не подумаю, Белло.
– Іди собі, – зі стогоном повторила я, намагаючись звестися на ноги, аби прополоскати рот. Він лагідно допоміг мені, ігноруючи мій слабенький опір.
Коли рот нарешті був чистий, Едвард відніс мене в ліжко й обережно посадив, підтримуючи обома руками.
– Отруїлася?
– Так, – каркнула я. – Засмажила собі курча вночі. На смак було жахливе, я все викинула. Але я встигла трохи проковтнути.
Він поклав мені холодну руку на чоло. Приємно було.
– Зараз як ти почуваєшся?
Я хвильку подумала. Напад нудоти минувся так само раптово, як і з’явився, і було мені само, як і щоранку перед тим.
– Досить непогано. До речі, я трохи голодна.
Він змусив мене потерпіти ще годину й випити велику склянку води, а тоді підсмажив яєць. Почувалась я цілком пристойно, тільки була трохи виснажена через те, що прокидалася вночі. Едвард увімкнув новини CNN – ми давно вже втратили зв’язок зі світом, навіть якби почалася світова війна, ми б і гадки про це не мали, – і я сонно вмостилася в нього на колінах.
Мені швидко набридли новини, отож я відвернулася й поцілувала його. Але як і зранку, щойно я ворухнулася, гострий біль вибухнув у животі. Я помчала геть, затискаючи рот долонею. Я була певна, що цього разу не добіжу до ванної, отож погнала до раковини в кухні.
Він знову притримував моє волосся.
– Може, варто поїхати в Ріо, навідатися до лікаря, – схвильовано запропонував він, коли я вже полоскала рот.
Я похитала головою і посунула в коридор. Лікарі – це уколи.
– Все буде гаразд, коли я почищу зуби.
Коли смак у роті поліпшився, я пошукала у валізі маленьку аптечку, яку Аліса спакувала для мене: повний набір людських засобів від бинтів до знеболювального і – саме це я і шукала – пігулки від шлункових розладів. Може, мені вдасться привести шлунок до ладу й заспокоїти Едварда.
Та перш ніж я знайшла пігулки, натрапила на дещо інше з того, що зібрала для мене Аліса. Я взяла маленьку синю коробочку й довгу хвилю вдивлялася в неї, забувши про все на світі.
А тоді почала рахувати про себе. Раз. Два. Три.
Стукіт сполохав мене, коробочка впала назад у валізу.
– Як ти? – запитав Едвард. – Тебе знову нудить?
– І так, і ні, – відповіла я задушеним голосом.
– Белло? Можна увійти? – він був дуже стурбований.
– Га…разд.
Він зайшов і швидко оцінив мій стан: я по-турецькому сиділа на підлозі біля валізи й витріщалася невидющим поглядом у порожнечу. Він опустився поряд, рукою торкнувся чола.
– Що сталося?
– Скільки днів минуло з весілля? – прошепотіла я.
– Сімнадцять, – автоматично відповів він. – Белло, що таке?
Я знову про себе рахувала. Піднявши вгору палець, я змусила його помовчати й самими вустами лічила дні. Перший раз я неправильно порахувала. Ми тут, виявляється, довше, ніж я гадала. Я ще раз почала спочатку.
– Белло! – прошепотів він наполегливо. – Я тут скоро з глузду з’їду!
Я ковтнула, щоб прочистити горло. Не помогло. Тож я просто запхала руку у валізу, трішки пошукала й дістала блакитну коробочку тампонів. І мовчки показала йому.
Він збентежено вирячився на мене.
– Що? Ти хочеш сказати, що твої хворобливі напади – просто ПМС?
– Ні, – спромоглася вичавити я. – Ні, Едварде. Я намагаюся сказати, що в мене п’ять днів затримки.
Вираз його обличчя не змінився. Наче я й не говорила нічого.
– Гадаю, то в мене було зовсім не отруєння, – докинула я. Він не відповів. Він закам’янів.
– Ці сни, – сухо пробурмотіла я сама до себе. – І те, що я так багато сплю. І плач. І реакція на їжу. Ох… ох… ох!
Едвардів погляд потух, наче він більше мене зовсім не бачив. Рефлективно, мимохіть я торкнулася рукою власного живота.
– Ох! – пискнула я ще раз.
Зірвалася на ноги, вивільняючись з Едвардових непорушних рук. Я ще навіть не змінила маленьких шовкових шортиків і кофтини, в яких спала вночі. Я задерла блакитну тканину і втупилась у свій живіт.
– Цього не може бути, – прошепотіла я.
У мене не було й крихти досвіду у питаннях вагітності, дітей – та про що б тут не йшлося, – але ж я не тупа. Я переглянула досить фільмів і серіалів, щоб упевнитися: все має бути не так. У мене затримка всього-на-всього п’ять днів. Якби я й булавагітна, моє тіло ще б навіть цього й не помітило. Зранку мене ще не могло нудити. Ні сон, ні звички в харчуванні в мене ще не могли змінитися.
І понад усякий сумнів, у мене аж ніяк не могла за цей час вирости внизу живота ґуля.
Я повигиналася вперед-назад, щоб роздивитися її зусібіч, наче сподівалася, що під правильним кутом зору вона зникне. Торкнулася пальцями невеликої пухлини – і здивувалася, наскільки ця ґуля попід шкірою була твердою.
– Цього не може бути, – повторила я, адже ґуля не ґуля, затримка не затримка (а затримка явно була, хоча раніше й одного дня не траплялося), я аж ніяк не могла бути вагітною. Єдиною особою, з якою в мене були інтимні стосунки, був вурдалак, хай йому грець!
Вурдалак, який і досі, мов закам’янілий, сидів на підлозі й не подавав жодних ознак, що коли-небудь іще зможе ворушитися.
Отож має бути якесь інакше пояснення. Щось зі мною не так. Дивна південноамериканська хвороба, що має всі ознаки вагітності, тільки значно прискореної…
А тоді я дещо пригадала – пригадала ранок, який тисячу років тому присвятила глибокому дослідженню. Я сиділа у своїй кімнатці в будинку Чарлі, крізь вікно пробивався сіренький день, а я втупилася в екран старого буркотливого комп’ютера й квапливо переглядала сайт під назвою «Вампіри від А до Я». То сталося менш ніж за добу потому, як Джейкоб Блек, намагаючись розважити мене квілеутськими легендами, в які й сам на той час не вірив, сказав мені, що Едвард – вурдалак. Я швидко переглядала інформацію на першій сторінці – в основному міфи про вампірів, розповсюджені в різних куточках світу. Про філіппінського вурдалака Данаг, про єврейську естрі, про румунських вараколакі, про італійських стрегоні бенефіці(ця легенда, до речі, ґрунтується на перших сутичках мого теперішнього свекра з кланом Волтурі, хоча на той час я і гадки про це не мала)… Я дедалі менше вірила в байки, які ставали все неймовірнішими. З наступних сторінок у мене залишилися хіба якісь уривки спогадів. Здебільшого все це було схоже на вигадки-виправдання таких проблем, як висока дитяча смертність і подружня невірність. Ні, люба, нікого в мене немає! Ця гарна молодичка, яка на твоїх очах вислизала з хати, то злий сукуб [8]8
Сукуб (від лат. succuba– наложниця) – в середньовічних легендах демониця, що навідувалась уночі до молодих чоловіків і викликала в них хтиві сни.
[Закрыть]. Мені пощастило, що я живим зостався!(Звісна річ, тепер, коли я стільки знаю про Таню та її сестер, можу повірити, що деякі з цих байок таки були правдивими). Для жінок теж існувало виправдання. Як ти можеш звинувачувати мене в невірності – й то тільки через те, що ти повернувся після дворічної відсутності в морі, а я вагітна! Він же просто загіпнотизував мене своєю чаклунською силою вурдалака…
За одним із визначень інкуб [9]9
Інкуб, інкубус – у середньовічних повір’ях демон-перелесник.
[Закрыть]мав здатність стати батьком дитини своєї бідолашної жертви.
Мов п’яна, я похитала головою. Але ж…
Я подумала про Есме, а особливо про Розалію. У вампірів не може бути дітей. Якби така змога була, Розалія уже давно б усе розвідала. Міф про інкубів – чистої води вигадка.
Проте… деяка відмінність таки є. Звісна річ, Розалія не може понести дитину, адже вона наче заморожена в тому стані, в якому з людського світу перейшла в нелюдський. Вона зовсім не могла змінюватися. А людське тіло, жіноче тіло має змінюватися, щоб понести дитину. По-перше, це щомісячна зміна циклу, потім інші зміни, пов’язані з ростом плода. Тіло Розалії не могло змінюватися.
А от моє могло. І змінювалося. Я торкнулася ґулі на животі, якої ще вчора не було.
А люди-чоловіки – вони більш-менш лишаються незмінними з періоду зрілості аж до старості. Раптом у голові сплила згадка, яка взялася невідь-звідки: Чарлі Чапліну було за сімдесят, коли в нього народилася остання дитина. Чоловіки не знають циклів, їхня здатність стати батьком не обмежується певними роками.
Отож звідки чоловікам-вурдалакам знати, чи вони можуть стати батьками, якщо їхні партнерки не могли стати матерями? Чи був у світі вампір, який відчув би нагальну потребу перевірити цю теорію зі звичайною жінкою? Чи з’явилося б у нього таке бажання?
Але один такий вампір був.
Одна половина мого мозку перебирала факти, згадувала й міркувала, тоді як друга половина – та, яка контролювала здатність моїх м’язів рухатися, – закам’яніла й неспроможна була повернутися до нормальної роботи. Я не могла поворушити вустами, бодай промовити слово, а як же кортіло крикнути до Едварда: поясни мені, що відбувається! Мені так хотілося дотягнутися до нього, торкнутися, але тіло не слухалося. Я просто витріщалася на власні перелякані очі в дзеркалі й обережно притискала ґулю на власному животі.
А тоді, зовсім як у яскравому сні минулої ночі, картинка зненацька змінилася. Все, що я бачила в дзеркалі, здавалося цілком інакшим, хоча насправді нічого незмінилося.
Що ж спричинило цю дивну переміну? Просто м’яка маленька ґуля штовхнула мою долоню – просто з мого нутра.
І тут-таки задзвонив Едвардів телефон, пронизливо й настирливо. Жоден із нас не поворухнувся. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Я намагалася не слухати його, просто чекала. Вираз мого обличчя в дзеркалі вже не був таким збентеженим – радше здивованим. Я й не помітила, коли дивні беззвучні сльози заструменіли з очей в мене по щоках.
А телефон усе дзвонив. Краще б уже Едвард відповів – адже в мене такий важливий момент. Можливо, найважливіший у моєму житті.
Телень! Телень! Телень!
Нарешті роздратування привело мене до тями. Я присіла навколішки поряд із Едвардом – я просто відчувала, як обережно тепер рухаюсь, як чую кожен свій порух, – і почала лапати його кишені, поки не зайшла телефон. Я ще очікувала, що він усе-таки сам візьме трубку й відповість, але він і не ворухнувся.
Я впізнала номер, тож могла здогадатися, з якого це дива вона подзвонила.
– Привіт, Алісо, – мовила я. Голос усе ще мене не слухався. Я прочистила горло.
– Белло? Белло, з тобою все гаразд?
– Так… Е-е-е… А Карлайл недалеко?
– Недалеко. А що трапилося?
– Я… на сто відсотків не… певна…
– З Едвардом усе гаразд? – стурбовано запитала вона. Відвернувшись від трубки, вона гукнула Карлайла, а тоді, не встигла я відповісти на її перше питання, вимогливо поцікавилася: – Чому він сам не зняв трубки?
– Я не певна…
– Белло, що відбувається? Я щойно бачила…
– Що ти бачила?
Мовчання у відповідь.
– Даю Карлайлу трубку, – нарешті сказала вона.
У мене було відчуття, наче в мої вени вприснули льодяну воду. Якби Аліса побачила у видінні мене з зеленооким немовлям-янголятком на руках, вона б мені сказала, правда?
Поки я якусь секунду чекала, щоб Карлайл узяв трубку, це видіння, яке я приписала Алісі, танцювало в мене попід повіками. Крихітне, гарненьке немовля, навіть вродливіше, ніж дитина в моєму сні, – маленький Едвард у мене на руках. Гаряча хвиля прокотилась у венах, розтоплюючи лід.
– Белло, це Карлайл. Що трапилося?
– Я… – я не знала, що говорити. А раптом він тільки поглузує з моїх висновків, скаже мені, що я божевільна? Може, мені просто сниться ще один яскравий сон? – Я трохи хвилююся за Едварда… Вампіри можуть переживати шоковий стан?
– Він поранений? – у голосі Карлайла прозвучала тривога.
– Ні-ні, – запевнила я його. – Просто… дуже здивований.
– Белло, я нічого не розумію.
– Мені здається… ну, мені здається, що… можливо… можливо, я… – я глибоко зітхнула, – вагітна.
Наче на підтвердження моїх слів я відчула легенький поштовх у нутрі. Рука смикнулася до живота.
По довгій паузі Карлайл згадав про свою медичну освіту.
– Коли був перший день твого останнього менструального циклу?
– За шістнадцять днів до весілля, – зовсім недавно я в голові все точно підрахувала, тож могла відповідати з певністю.
– Як ти почуваєшся?
– Дивно, – відповіла я, мій голос зірвався. Нова хвиля сліз ринула по щоках. – Все це звучить як маячня… Я розумію, що для всього цього явно зарано… Може, я таки збожеволіла. Але мені сняться чудернацькі сни, я весь час їм, і плачу, і блюю… І клянуся – от тільки-но щось ворухнулосяв мене в животі.
Едвард підкинув голову.
Я зітхнула з полегшенням.
Едвард простягнув руку по телефон, обличчя в нього було блідим і жорстким.
– Е-е-е… здається, Едвард хоче з вами побалакати.
– То дай йому трубку, – напруженим голосом мовив Карлайл.
Не до кінця певна, що Едвард здатенговорити, я вклала трубку в його простягнуту руку. Він притис її до вуха.
– Це можливо? – прошепотів він.
Довший час він просто слухав, незряче витріщаючись просто себе.
– А Белла? – зрештою запитав він. Вільною рукою він пригорнув мене й притягнув ближче до себе.
Знову він довго, нескінченно довго слухав, а тоді мовив:
– Так. Так, обов’язково.
Він відірвав телефон од вуха й натиснув кнопку відбою. Одразу ж потому він настукав на трубці інший номер.
– То що сказав Карлайл? – нетерпляче запитала я.
Едвард відповів мертвим голосом:
– Він гадає, що ти вагітна.
Від цих слів мені на спину мов хто приском сипонув. Маленька ґуля забилася в нутрі.
– Куди ти дзвониш? – запитала я, коли він знову притиснув трубку до вуха.
– В аеропорт. Ми повертаємося додому.
Едвард безперервно балакав по телефону понад годину. Гадаю, він улаштовував нам переліт назад, хоча певності не було: він говорив не англійською мовою. Здавалося, що він сперечається, а іноді спілкувався крізь зуби.
Він сварився й водночас пакувався. Крутився кімнатою, мов розбурхане торнадо, проте по собі замість руїни полишав порядок. Дещо з мого одягу він жбурнув купою на ліжко, і я збагнула, що час вбиратися. Поки я вдягалася, він і далі з кимсь сперечався, допомагаючи собі жестикуляцією.
Коли мені не стало терпцю витримувати брутальну енергію, яку він випромінював, я тихо вийшла з кімнати. Його маніакальна зосередженість спровокувала в мене нудоту – не таку сильну, як уранці, проте неприємну. Почекаю десь собі, поки в нього гумор поліпшиться. Я не могла говорити з цим льодяним, зосередженим Едвардом, який, щиро кажучи, мене навіть трошки лякав.
І знову я опинилась у кухні. У шафці знайшлась коробка солоної соломки. Неуважливо я почала жувати, витріщаючись у вікно на пісок, і на скелі, і на дерева, і на океан, – все просто блищало на сонці.
Хтось штовхнув мене зсередини.
«Знаю, – відгукнулась я. – Я теж не хочу їхати».
Ще хвильку я дивилась у вікно, але більше ніхто не штовхався.
– Я не розумію, – прошепотіла я, – хіба це погано?
Дивовижно – так. Неймовірно навіть. Але погано?
Ні.
Тож чому Едвард такий роздратований? До речі, це саме він наполіг на такому квапливому весіллі.
Я намагалася міркувати логічно.
Може, це не так уже й дивно, що Едвард прагне просто зараз повернутися додому. Він хоче, аби Карлайл оглянув мене, підтвердив, що мої припущення правдиві, – хоча в мене з цього приводу навіть сумнівів не виникало. Можливо, вони хочуть з’ясувати, чому я вже вагітна аж до такої міри– що і ґуля з’явилася, і штовхається хтось, і все таке. Бо це точно не нормально.
І щойно я про це подумала, як збагнула: оце воно. Він, мабуть, хвилюється за дитину. Це просто я ще не встигла налякатися. Мій мозок працює повільніше, ніж його, – мій і досі милувався картиною, яку сам намалював собі: крихітний зеленоокий Едвард (такі очі були в Едварда, коли він іще був людиною), вродливий і чарівний, лежить у мене на руках. Я сподівалася, що дитинча буде викапаний Едвард, без жодних моїх рис.
Дивина, наскільки нагло прийшла ця картина й наскільки всеохопно полонила мене. З того найпершого поштовху весь світ перемінився. Спершу був тільки один, без кого я не могла прожити, а тепер їх двоє. Жодного роздвоєння – любов моя не ділилася на двох, зовсім ні. Навпаки, серце моє мовби розрослося, збільшилося вдвічі. І все цілком було заповнене. Від цього в мене поморочилось у голові.
Раніше я ніколи не розуміла болю й неприйняття Розалії. Я ж бо ніколи не уявляла себе матір’ю, та й не прагнула цього. Мені зовсім легко було пообіцяти Едвардові: байдуже, що в мене не буде дітей, – бо мені і справді було байдуже. Абстрактні діти ніколи мене не хвилювали. Вони видавалися галасливими замазурами. Та мені й ніколи не доводилося мати з ними до діла. Коли я мріяла, щоб Рене народила мені братика, то завжди уявляла, що це буде старшийбратик. Щоб це він піклувався про мене, а не навпаки.
Але моя дитина, Едвардова дитина – то зовсім інша річ.
Вона необхідна була мені, як повітря. То не був вибір – то була потреба.
Можливо, в мене кепська уява. Можливо, я просто ніколи не могла собі уявити, як мені сподобаєтьсябути заміжньою, аж поки не одружилася. Не могла уявити, що захочу мати дитину, аж поки ця дитина не зародилася…
Я поклала руку собі на живіт, чекаючи наступного поштовху, і сльози покотилися в мене по щоках.
– Белло?
Я обернулася, стурбована його голосом. Той був занадто холодний, занадто обережний. Обличчя його цілком відповідало голосу: таке ж порожнє і жорстке.
А тоді він побачив, що я плачу.
– Белло! – він умить перетнув кімнату й узяв моє обличчя в долоні. – Тобі боляче?
– Ні, ні…
Він пригорнув мене до грудей.
– Не бійся. Ми будемо вдома за шістнадцять годин. З тобою все буде гаразд. Коли ми приїдемо, Карлайл уже буде готовий. Він про все потурбується, і з тобою все буде гаразд.
– Що значить – потурбується? Що ти маєш на увазі?
Він трохи відхилився й зазирнув мені в очі.
– Ми позбудемося отого всередині тебе, поки воно не завдало тобі болю. Не бійся. Я не дозволюзробити тобі боляче.
– Отого?! – видихнула я.
Він рвучко відвернувся, поглянув на двері.
– Я й забув, що сьогодні має приїхати Густаво. Зараз я відправлю його й миттю повернусь, – він вислизнув із кімнати.
Я вхопилася за стіл, щоб не впасти. Коліна в мене трусилися.
Едвард щойно назвав мого маленького штовхача отим. І сказав, що Карлайл допоможе його позбутися.
– Ні, – прошепотіла я.
Все я неправильно зрозуміла. Йому байдуже було до дитини. Він хотів позбутисяїї. Чудова картинка в моїй голові миттю змінилася, потемніла. Моє вродливе немовля плакало, а руки мої були заслабкими, щоб захистити його.
Що ж мені робити? Чи вдасться мені умовити родичів? А якщо ні? Чи цим пояснюється дивна мовчанка Аліси по телефону? Це таке їй було видіння? Едвард і Карлайл вбивають бліде красиве немовля перш, ніж воно народилося…
– Ні, – прошепотіла я, і голос мій був твердий. Цього небуде. Я цього не дозволю.
Здалеку вчулося, як Едвард балакає по-португальському. Знову сперечається. Звуки наблизилися, і я почула роздратоване буркотіння. Потім зазвучав інший голос, тихий і боязкий. Жіночий голос.
Едвард зайшов до кухні, ведучи за собою жінку, й попрямував просто до мене. Він стер сльози з моїх щік і крізь твердо стяті вуста прошепотів мені на вухо:
– Вона конче хотіла зоставити нам харчі, які привезла, вона приготувала обід, – (якби він не був таким напруженим, таким сердитим, певна, він закотив би очі). – Але то відмовка, бо насправді вона хоче переконатися, що я не вбив тебе, – наприкінці голос його став холодним як лід.
Каура нервово прослизнула в двері з накритим тарелем у руках. Якби я знала португальську, чи якби хоч іспанська моя не була такою примітивною, я би спробувала подякувати цій жінці, яка наважилася розсердити вурдалака, хвилюючись за мене.
Очі її перебігали з мене на Едварда і назад. Я бачила, що вона оцінює колір мого обличчя, сльози в очах. Пробурмотівши щось, чого я не зрозуміла, вона поставила таріль на стіл.
Едвард щось кинув у відповідь – я ще ніколи не чула, щоб він говорив так грубо. Вона повернулася, щоб іти геть, і сплеск її довгої спідниці сколихнув хвилю запахів їжі. Міцних запахів – цибулі та риби. Я затисла рот і рвонула до кухонної раковини. Я відчула Едвардову руку в себе на чолі й крізь шум у вухах почула його заспокійливе бурмотіння. На секунду його рука зникла, і долинув стукіт зачиненого холодильника. На щастя, разом зі звуком зник і запах, а Едвардові руки знову холодили моє обличчя. Швидко все минулося.
Я сполоснула рот під краном, а він збоку гладив мою щоку.
У нутрі дехто мене легенько й очікувально штовхнув.
Усе гаразд. З нами все гаразд, подумки мовила я до нього.
Едвард розвернув мене, пригорнув. Я схилила голову йому на плече. Руки мої інстинктивно притислися до живота.
Хтось голосно хапнув ротом повітря, і я глянула вгору.
Жінка ще й досі була тут, так і вагалася в дверях і простягала руки, наче хотіла допомогти. Очі її застигли на мої долонях, вони щирилися від потрясіння. Рот її розтулився.
А тоді Едвард теж гучно хапнув ротом повітря, миттю обернувся до жінки, водночас ховаючи мене в себе за спиною. Однією рукою він обійняв мене, притримуючи позаду.
Зненацька Каура заволала на нього – голосно, злісно, її незрозумілі слова літали кімнатою, мов ножі. Вона здійняла вгору свої крихітні кулачки і зробила два кроки вперед, потрясаючи кулаками в нього перед обличчям. Незважаючи на її лють, в очах очевидно прозирав жах.
Едвард теж ступив до неї, і я стисла його руку, побоюючись за жінку. Та коли він перервав жінчину тираду, голос його здивував мене, особливо зважаючи на те, яким різким він був, коли вона нерепетувала на нього. Тепер він був тихий, благальний. І не тільки: тональність його змінилася, він став грудним, на тон нижчим. Не думаю, що зараз він балакав по-португальському.
Якусь мить жінка здивовано витріщалася на нього, а тоді примружилась і прохарчала довге запитання тою ж таки невідомою мовою.
У мене на очах Едвардове обличчя стало сумним і серйозним, він кивнув. Вона відступила на крок і перехрестилася.
Він наблизився до неї, вказуючи в мій бік, а тоді поклав руку мені на щоку. Вона знову сердито відповіла, жести її були звинувачувальними, тицьнула в нього пальцем. Коли вона все сказала, він знову почав умовляти її тихим, наполегливим голосом.
Вираз її обличчя змінився – вона втупилась у нього з очевидним сумнівом, і поки він говорив, погляд її час від часу ковзав по мені. Едвард замовк, а вона, здавалося, про щось міркувала. Переводила очі з мене на нього й назад, а тоді несамохіть зробила крок уперед.
Руками вона прималювала кулю собі до живота. Я зацікавилася – а їхні легенди про хижих кровопивць нічого не говорять про це? Чи не може вона чого-небудь знати про істоту, яка зростає в моєму нутрі?
Цього разу вона зробила кілька цілком свідомих кроків уперед і поставила пару коротких запитань, на які Едвард знехотя відповів. А тоді своєю чергою поставив запитання – зовсім коротке. Вона мить повагалась і повільно похитала головою. Коли він знову заговорив, у голосі його було стільки болю, що я шоковано звела на нього очі. Обличчя його кривилося від муки.
У відповідь вона попрямувала до мене, поки не змогла дотягнутися до мене й покласти свою долоню повéрх моєї, яка лежала на животі. Вона вимовила одне слово португальською.
– Morte, – тихо зітхнула вона. Далі відвернулась, похиливши плечі, наче розмова зістарила її, та вийшла з кухні.
Моя іспанська була не аж такою примітивною, щоб не зрозуміти цього.
Едвард знову закам’янів, просто втупився вслід їй із мукою на обличчі. За кілька секунд долинув звук мотора з човна, який незабаром розтав удалині.
Едвард сидів нерухомо, допоки я не рушила до ванної. Тут він притримав мене за плече.
– Ти куди? – прошепотів він із болем у голосі.
– Почищу зуби.
– Не переймайся через те, що вона сказала. Все це просто легенди, давні брехні для розваги.
– Я нічого не зрозуміла, – мовила я, хоча то було не зовсім так. Та й чи можу я зараз зневажити навіть і легенди? Моє життя зусібіч стикалося з легендами. І всі вони виявилися правдивими.
– Я вже спакував твою зубну щітку. Зараз дістану.
Він поперед мене попрямував до спальні.
– А ми скоро їдемо? – гукнула я навздогін.
– Щойно ти будеш готова.
У спальні він бігав із кутка в куток, чекаючи, щоб знову запакувати зубну щітку. Тільки-но почистила зуби, я її вручила йому.
– Я віднесу валізи в човен.
– Едварде…
Він озирнувся.
– Що?
Я вагалася – хотілося хоч кілька секунд побути на самоті.
– Ти не міг би… взяти з собою трохи харчів? Раптом я знову зголоднію.
– Звісна річ, – відповів він, і погляд його зненацька пом’якшився. – Ні про що не турбуйся. Ми будемо в Карлайла буквально за кілька годин, правда. Все скоро буде позаду.
Я кивнула – не довіряла власному голосу.
Він розвернувся й вийшов із кімнати, тримаючи по великій валізі в кожній руці.
Я ж крутнулася й підхопила телефон, який він зоставив на столі. Зазвичай він ніколи нічого не забував, а тут забув, що Густаво має приїхати, забув телефон на столі. Він був такий схвильований, що заледве тямив себе.
Я розгорнула телефон і пробіглася списком контактів. Щастя, що він вимкнув на трубці звук, – а то б точно мене підловив. Він іще в човні? Чи вже вертається? Чи він із кухні мене вчує, якщо я шепотітиму?
Я знайшла потрібний номер – ще ніколи в житті я не дзвонила на нього. Натиснула кнопку виклику і схрестила пальці на удачу.
– Алло? – відповів легкий як вітерець голос.
– Розаліє? – прошепотіла я. – Це Белла. Будь ласка. Мені потрібна твоя допомога.
