Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 37 страниц)
А тоді я поглянула на своє волосся – і застогнала.
– Белло? – він опинився поруч, не встигла я й звуку зронити.
– Я оцезі свого волосся ніколи не витрушу! – вказала я на голову, яка схожа була на куряче сідало. І взялася вибирати пір’я.
– Це так схоже на тебе– турбуватися про волосся, – буркнув він, але теж став позаду й почав вибирати пір’я, причому набагато вправніше.
– Як тобі вдається стримувати сміх? У мене такий кумедний вигляд!
Він не відповів – просто копирсався у волоссі. Але я й так знала відповідь: коли він у такому гуморі, ніщо не зможе його насмішити.
– Нічого так не вийде, – зітхнула я за хвилину. – Пір’я мов приклеїлося. Спробую просто вимити, – я обернулася й обвила руками його за пояс. – Ти хочеш мені допомогти?
– Ні, ліпше зрихтую тобі щось попоїсти, – тихо відповів він і ніжно розплів мої обійми. Він зник, як завжди, миттєво – я тільки зітхнула.
Схоже, мій медовий місяць закінчився. Від цієї думки в горлі став клубок.
Коли я нарешті майже позбулася пір’я і вдягнула незвичну білу бавовняну сукню, яка приховала більшість фіолетових плям, босоніж я потупцяла на запах смажених яєць із беконом, присипаних сиром.
Едвард стояв перед плитою з нержавіючої сталі та знімав омлет на тоненьку блакитну тарілку, яка вже чекала на столі. Від смачного запаху в мене закрутилося в голові. Відчуття було, що я з’їла б і тарілку, і пательню; в животі бурчало.
– Ось, – мовив Едвард. З усмішкою він обернувся до мене й переставив тарілку на маленький кахляний столик.
Я всілася на одному з металевих стільців і миттю взялася до паруючої яєшні. В горлі аж пекло, проте я не зважала.
Едвард сів навпроти мене.
– Мабуть, я рідко тебе годую.
Я проковтнула й нагадала йому:
– Я спала… До речі, дуже смачно. Непогано як на когось, хто сам не їсть.
– З телевізора навчився, – кинув він і подарував мені мою улюблену криву посмішку.
Я була рада побачити її – рада, що він знову став схожим на себе.
– А звідки яйця?
– Я попросив бригаду, яка тут прибирала, накупити харчів. Таке тут уперше, між іншим. Треба їм сказати, щоб пір’я прибрали… – він не договорив, а погляд його застиг десь понад моєю головою. Я мовчала, боячись бовкнути зайве, що знову його засмутить.
Я з’їла все до крихти, хоча наготував він як на двох.
– Дякую, – мовила я потому. І нахилилася через стіл, щоб поцілувати його. Він автоматично відповів на поцілунок, а тоді раптом напружився й відхилився.
Я заскреготіла зубами, і питання, яке я хотіла поставити, прозвучало більш як звинувачення:
– Ти не збираєшся взагалі мене більше торкатися?
Він повагався, а потім підніс руку й погладив мене по щоці. Пучки його легко дотикалися шкіри, і я не змогла боротися з собою – притулилася щокою до його долоні:
– Ти ж знаєш, я не це мала на увазі.
Він опустив руку.
– Я знаю. І ти маєш рацію, – він зробив паузу, трошки задер підборіддя. І провадив упевненим голосом: – Я не кохатимуся з тобою, поки ти не переродишся. Я більше не хочу завдавати тобі болю.
РОЗДІЛ 6. РОЗВАГИ
Розважити мене – ось що стало пріоритетом на острові Есме. Ми плавали з аквалангом (тобто я плавала з аквалангом, адже Едвард міг перебувати під водою без кисню скільки завгодно). Ми дослідили невеличкі джунглі, що оточували невисоку скелясту гору. Ми навідалися до папуг, які мешкали в хижці на півдні острова. Зі скелястої бухти на заході острова ми спостерігали захід сонця. Ми плавали з дельфінами, які полюбляли гратися в теплій воді на мілині. Тобто я плавала з дельфінами, бо коли з’являвся Едвард, вони зникали так швидко, наче то була акула.
Я знала, що відбувається. Він намагався зайняти мене так, щоб я не чіплялася до нього з сексом. Щоразу, коли я намагалася розслабити його з допомогою якого-небудь DVD, що їх лежало повно попід величезним плазмовим телевізором, він миттю виманював мене з будинку магічними словами на кшталт коралових рифів, або підводних печер, або морських черепах. Цілий день ми бігали, бігали, бігали, отож коли сідало сонце, я почувалася цілком змореною і виснаженою.
Щовечора я просто засинала над тарілкою; одного разу я буквально заснула за столом, отож Едвардові довелося відносити мене в ліжко. Частково причиною було те, що він весь час готував їжі забагато для однієї людини, але я після цілоденного плавання та прогулянок почувалася такою голодною, що майже все з’їдала. А тоді, з повним шлунком і виснаженим тілом, заледве здатна була тримати очі розплющеними. То все входило в його плани, понад усякий сумнів.
Змореність не додавала мені снаги в мистецтві переконання. Проте я не полишала спроб. Я намагалася наводити аргументи, вмовляти, буркотіти, проте все марно. Зазвичай перш ніж я встигала довести справу до кінця, то вже не тямила себе. А вночі приходили сни – напрочуд реальні; це були здебільшого жахи, дуже яскраві, либонь, через те, що на острові все було перебільшено яскравим, – я прокидалася змученою незалежно від того, скільки проспала.
Десь за тиждень потому, як ми опинилися на острові, я спробувала укласти компроміс. Колись це вже спрацьовувало.
Зараз я спала у блакитній кімнаті. Прибиральники мали прийти тільки завтра, і біла кімната й досі вся була вкрита килимом із пір’я. Блакитна кімната була меншою, і ліжко теж було не таким монструозним. Стіни – темні, до половини оздоблені тиковим деревом, а шпалери над ним були розкішними – з блакитного шовку.
Я вже звикла вдягати на ніч дещо з білизни, припасеної Алісою, – здебільшого речі не такі відверті, як деякі з бікіні, які вона мені напакувала. Цікаво, як вона собі уявляла моменти, в котрі мені знадобиться така вдяганка, – я засоромлено здригалася на саму думку про це.
Почала я помалу – з шовку слонової кістки, бо боялася, що відкрити забагато шкіри в моєму випадку може радше не допомогти, а все зіпсувати; проте я готова була йти й далі. Едвард, здавалося, нічого не помічав, наче я носила все ті ж старі розтягнені светри, що й удома.
Синці мої потроху сходили – десь пожовкли, а десь і зовсім зникли, отож сьогодні ввечері я витягнула з валізи ще відвертішу білизну, коли готувалася до виходу у ванній, оздобленій деревом. То була чорна мереживна білизна, на неї було соромно дивитися ще до того, як я її вдягнула. Я старалася не глядіти в дзеркало – миттю повернулася в спальню. Не хотіла розгубити дорогою всю мужність.
Яким задоволенням було для мене побачити, як на якусь секунду широко розплющилися Едвардові очі, перш ніж він зміг контролювати вираз свого обличчя.
– Ну, як тобі? – запитала я, покрутившись, щоб він мав нагоду роздивитися мене зусібіч.
Він прочистив горло.
– Ти сьогодні дуже вродлива. Та й завжди.
– Дякую, – відповіла я з ноткою гіркоти в голосі.
Я була занадто змучена, отож здалась і швиденько залізла у м’яке ліжко. Він оповив мене руками й пригорнув до грудей, але так він робив щодня – без його прохолодного тіла під боком спати було занадто жарко.
– Давай домовимося, – сказала я сонним голосом.
– Я з тобою більше ні про що не домовлятимуся, – відтяв він.
– Ти ж навіть не знаєш, що я хочу запропонувати.
– Байдуже.
Я зітхнула.
– Чорт забирай. А насправді я хотіла… Менше з тим.
Він закотив очі.
Я ж заплющилася, закинувши наживку. Позіхнула.
Минула заледве хвилина – я ще й не встигла відключитися.
– Ну, гаразд. Чого ти хочеш?
На мить я зціпила зуби, щоб не зареготати. Перед чим він ніколи не міг встояти – то це перед нагодою подарувати мені щось.
– Ну, я просто подумала… Я знаю, що ця ідея з Дартмутом – тільки прикриття, щоб пояснити, куди я поділася, але, щиро кажучи, від одного семестру в коледжі я не вмру, – мовила я, повторюючи ним самим колись сказані слова – коли він намагався переконати мене викинути з голови мрію перетворитися на вампіра. – Чарлі би просто млів від байок про Дартмут, я певна. Звісно, соромно буде, якщо я не зможу тягатися з усіма тими вченіяками. Але вісімнадцять… дев’ятнадцять… хіба така вже різниця? Навряд чи за рік у мене з’являться «гусячі лапки» довкола очей.
Довший час він мовчав. Тоді зовсім тихо мовив:
– Отож, ти би почекала? Ти би ще побула людиною?
Я припнула язика – нехай пропозиція вляжеться у нього в голові.
– Навіщо ти чиниш зі мною так? – процідив він раптом крізь зціплені зуби, спалахуючи від злості. – Невже недостатньо важко без цього? – він згріб у кулак мереживо в мене на стегнах. На мить мені здалося, що він роздере його по шву. Та тут його пальці розтислися. – Байдуже. Я більше з тобою не укладатиму угод.
– Я хочу в коледж.
– Не хочеш ти. Та й не варте воно того, щоб знову ризикувати твоїм життям. Щоб наражати тебе на небезпеку.
– Але я справдіхотіла б поїхати. Звісно, коледж – не головне, бо в дійсності я хочу… я хочу ще трохи побути людиною.
Він заплющив очі й голосно видихнув через ніс.
– Белло, ти доводиш мене до божевілля. Невже ми мільйон разів не сперечалися з цього приводу, і ти завжди благала мене зробити з тебе вурдалака щонайшвидше!
– Так, але… ну, в мене з’явилися причини ще трохи побути людиною, яких я не усвідомлювала раніше.
– І які ж саме?
– Вгадай, – мовила я і відірвалася від подушки, щоб поцілувати його.
Він поцілував мене у відповідь, але не так, щоб я повірила: моє бере гору. Радше можна було зробити висновок, що він просто не хоче мене образити: він цілковито, до одуріння тримав себе в руках. За хвильку він лагідно відсунув мене, а тоді притулив до грудей.
– Ти людина до кінчиків нігтів, Белло. Тобою керують гормони, – гигикнув він.
– У тому-бо й уся справа, Едварде. У цьомумені подобається бути людиною. І не хотілося б від цього відмовлятися просто зараз. Неохота чекати роки й роки, коли єдиним моїм потягом буде кров, щоб оця частина мене хоч якоюсь мірою повернулася.
Я позіхнула, а він усміхнувся.
– Ти змучена. Поспи, кохана, – він почав наспівувати колискову, яку сам склав для мене, коли ми щойно познайомилися.
– Цікаво, а чого це я така змучена? – саркастично пробурмотіла я. – Ти ж нічого такого не планував і не підлаштовував…
Він просто хихикнув і знову почав наспівувати.
– Я так змучуюся, що могла би спати і трохи краще.
Пісня урвалася.
– Ти спала весь час як убита, Белло. Ти ні разу не заговорила уві сні, відколи ми тут. Якби не твій храп, я міг би подумати, що ти в комі.
Дурниці про храп я пропустила – знаю, що не хроплю.
– І я не крутилася? Дивно. Зазвичай, коли мені сняться кошмари, я качаюся по всьому ліжку. І репетую.
– А в тебе кошмари?
– Яскраві! Але вони мене виснажують, – я позіхнула. – Не можу повірити, що я не бовкала про них уві сні весь час.
– Що тобі сниться?
– Та різні речі – але все здається однаковим через кольори.
– Кольори?
– Все таке яскраве й реальне! Здебільшого коли я сплю, я якось знаю, що це сон. Але в цих кошмарах у мене немає враження, що я сплю. І від цього мені ще страшніше.
Коли він знову заговорив, у голосі відчувалася стурбованість.
– А що саме тебе лякає?
Я ледь здригнулася.
– В основному… – завагалась я.
– В основному…? – підохотив він мене.
Не знаю чому, але мені не хотілося розповідати Едвардові про дитину, яка з’являється у моєму повторюваному кошмарі, – щось було дуже особисте в цьому конкретному сні. Отож замість розповісти йому все в подробицях, я розповіла тільки одне. Але й цього було, безперечно, достатньо, щоб налякати і мене, і будь-кого.
– Клан Волтурі, – прошепотіла я.
Він міцніше притиснув мене.
– Вони більше ніколи не потурбують тебе. Скоро ти станеш безсмертною, і в них зникнуть підстави.
Я дозволила йому втішатися, почуваючись дещо винною за те, що він неправильно мене зрозумів. Бо насправді кошмари мої були не про це. Бо це не за себе я боялася – я боялася за того хлопчика.
То був той хлопчик, що у моєму найпершому сні, – дитина-вампір із червоними як кров очима, який сидів на купі мертвих тіл тих, кого я любила. Хлопчик, який снився мені чотири рази за останній тиждень, був, безсумнівно, людиною, він мав рожеві щічки та зелені очі. Але як і перший хлопчик, він трусився зі страху, коли клан Волтурі звужував своє коло довкруж нас.
У цьому сні, який водночас був і новим, і знайомим, я мусилазахистити невідому дитину. Іншого вибору я не мала. Та воднораз я знала, що це мені не вдасться.
Едвард прочитав відчай на моєму обличчі.
– Чим тобі допомогти?
Я потрусила головою.
– Це всього-на-всього сни, Едварде.
– Хочеш, я тобі співатиму? Співатиму всю ніч, якщо це зможе відігнати кошмари.
– Не всі сни – кошмари. Деякі приємні. Такі… барвисті. Під водою, там рибки й корали. І здається, що все відбувається насправді, – я не відчуваю, що сплю. Може, проблема в острові? Тут справді занадтояскраво.
– Хочеш додому?
– Ні. Поки що ні. Ми можемо тут іще побути?
– Можемо бути тут стільки, скільки захочеш, Белло, – пообіцяв він.
– Коли починається семестр? Щось я проґавила…
Він зітхнув. Може, він навіть знову почав наспівувати, проте я відключилася раніше, ніж могла в цьому переконатися.
Прокинулася в темряві – і вжахнулася. Сон був таким реальним… таким яскравим, таким чуттєвим… Я голосно хапнула ротом повітря, цілком дезорієнтована в темній кімнаті. Тільки мить тому, здавалося, світило яскраве сонце…
– Белло? – прошепотів Едвард, обхопив мене руками і легенько потрусив. – Що з тобою, сонечко?
– О, – я знову глибоко вдихнула. Просто сон. Не реальний, звичайний. На мій власний подив, сльози мимоволі ринули з моїх очей, побігли по обличчю.
– Белло! – вигукнув він стривожено. – Що трапилося? – Едвард витирав прохолодною рукою сльози з моїх щік, але миттю накочувалися інші.
– То був просто сон, – я не змогла стримати схлип, голос мій урвався. Безпричинні сльози турбували мене, але я не могла позбутися відчуття горя, яке раптом охопило мене. Я так хотіла, щоб той сон був реальністю!
– Все гаразд, люба, все гаразд. Я з тобою, – він колисав мене, але зашвидко, щоб це могло заспокоїти. – Тобі знову наснився кошмар? То все не насправді, то все не насправді.
– Це був не кошмар, – я похитала головою, зворотнім боком долоні тручи очі. – Це був приємнийсон, – голос мій знову зірвався.
– То чому ж тоді ти плачеш? – вражено запитав він.
– Бо я прокинулася, – заплакала я, обвиваючи його руками за шию так міцно, що ледь не задушила, і схлипуючи в нього на грудях.
Він коротко засміявся з такої логіки, але сміх був напружений і стурбований.
– Усе гаразд, Белло. Дихай глибоко.
– Все було таким живим! – плакала я. – Я хотіла, щоб це було насправді!
– То розкажи мені свій сон, – підохотив він мене. – Може, це допоможе.
– Ми були на пляжі… – я не договорила, а натомість трошки відсунулася, щоб поглянути очима, повними сліз, на його схвильоване янгольське обличчя, туманне в темряві. Я замислено втупилася в нього, а безпідставне горе потроху вщухало.
– А потім? – нарешті не витримав він.
Я моргнула, струшуючи сльози з очей.
– О Едварде…
– Белло, розкажи мені, – наполягав він, і його очі блищали від занепокоєння через біль у моєму голосі.
Але я не могла розказати. Натомість я знову закинула руки йому на шию й гаряче притиснула вуста до його вуст. Це не було жадання – то була необхідність, гостра – на межі болю. Він зразу відповів на поцілунок, але за мить я відчула опір.
Едвард ніжно, дуже ніжно відсторонив мене, здивований, і міцно взяв за плечі.
– Ні, Белло, – рішуче сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, наче турбувався, чи не з’їхала я з глузду.
Я здалася, руки безсило впали, а непоясненні сльози знову струмком покотилися по обличчю, схлипи рвалися з горла. Він має рацію – мабуть, я збожеволіла.
Він втупився в мене збентеженим поглядом, у якому читався біль.
– П-п-пробач, – промимрила я.
У відповідь він знову пригорнув мене, притискаючи до своїх мармурових грудей.
– Не треба, не треба, Белло! – у розпачі простогнав він.
– Будь ласка, – злетіло з вуст благання, приглушене його шкірою. – Будь ласка, Едварде!
Не знаю, чи зворушили його сльози, які бриніли в моєму голосі, чи він не був готовий протистояти моєму неочікуваному натиску, чи його жага була такою ж неподоланною в ту мить, як і моя. Та якою б не була причина, а він притягнув мої вуста до своїх і зі стогоном здався.
І ми почали з того місця, де обірвався мій сон.
Прокинувшись зранку, я намагалася не ворушитися, щоб вирівняти дихання. Я боялася розплющувати очі.
Я лежала на Едвардових грудях, але він теж не ворушився, і руки його не пригортали мене. А це був поганий знак. Я боялася зізнаватися, що вже прокинулась, аби не наразитися на його гнів – незалежно від того, на кого саме сьогодні він почувався сердитим.
Я спробувала обережно підглянути крізь приплющені вії. Він утупився в темну стелю, а руки закинув за голову. Я звелася на лікті, щоб ліпше роздивитися його обличчя. Воно було спокійним, без жодних емоцій.
– Наскільки я сьогодні потовчена? – запитала я тихенько.
– З ніг до голови, – мовив він, але тут-таки обернув до мене голову і вдоволено вищирився.
Я зітхнула з полегшенням.
– Дужеперепрошую, – сказала я, – я не хотіла тебе образити… Ну, я не знаю, що це зі мною було минулої ночі, – я похитала головою на згадку про безпричинні сльози, про безмежне горе.
– Ти так і не розповіла мені свій сон.
– Мабуть, так і не розповіла – але, можна сказати, показала, – нервово реготнула я.
– О, – мовив він. Очі його розширилися, а тоді він моргнув. – Як цікаво!
– Це був дуже приємний сон, – промурмотіла я. Він нічого на це не сказав, тільки кілька секунд потому зауважив:
– Мене пробачили?
– Я ще маю подумати.
Я сіла на ліжку, щоб гарненько себе обдивитися, – принаймні ніде не було пір’я. Та щойно я ворухнулася, як мене хитнуло від дивного головокружіння. Я гойднулась і знову повалилася на подушки.
– Ой… у голові крутиться.
Ось коли він мене нарешті пригорнув.
– Ти довго спала. Дванадцять годин.
– Дванадцять?
Дивно.
Поки я говорила, то швиденько окинула себе поглядом, стараючись робити це непомітно. Вигляд у мене був цілком нормальний. Синці на руках були тижневої давності, уже жовтіли. Для експерименту я потягнулася. Теж усе нормально. Навіть краще, ніж нормально.
– Закінчила інвентаризацію?
Я засоромлено кивнула.
– І подушки, здається, всі цілі.
– Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, – він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.
– Шкода, шкода, – мовила я. – Мені вона так подобалася!
– Мені теж.
– Більше жодних втрат? – скромно запитала я.
– Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, – зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом – і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.
– Гм, – нахмурилась я. – Як це я могла такого не почути?
– Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.
– Я справді була трошечки зайнята, – визнала я, червоніючи на обличчі.
Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.
– Мені так цього бракуватиме!
Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.
– А тияк почуваєшся?
Він засміявся.
– Що таке? – вимогливо запитала я.
– У тебе такий винуватий вигляд – наче ти вчинила злочин.
– Я й почуваюсявинною, – пробурмотіла я.
– Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.
Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.
– Слово «спокусила» означає попередній замір.
– Може, я неправильно висловився, – допустив він.
– Ти не сердишся?
Він сумно усміхнувся.
– Ні, я не серджуся.
– Чому ж так?
– Ну… – він помовчав. – По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, – він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. – Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.
Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.
– Я ж тобі казала– потрібна практика.
Він закотив очі.
У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.
– Людині пора снідати? – запитав він.
– Так, будь ласка, – мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух – і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.
– Що з тобою?
– Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.
Цього ранку куховарила я – насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.
– Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?
– Відсьогодні.
– А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? – із-під умивальника він витягнув кошик для сміття – той був повен коробок із-під яєць.
– Дивно, – мовила я, ковтаючи величезний шматок. – У цьому місці в мене змінився апетит… – (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) – Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…
Він сів поруч зі мною.
– Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем – ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали – отож і жодних зобов’язань немає.
Я фиркнула.
– Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні?– я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. – Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, – я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. – Мені ще не досить.
Він підозріло на мене подивився.
– Цього? – запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. – То все це – тільки через секс? – закотив він очі. – Як же я про це не подумав? – глузливо пробурмотів він. – Скількох сварок можна було б уникнути!
Я зареготала.
– Отож-бо.
– Ти людина до кінчиків нігтів, – сказав він укотре.
– Я знаю.
Вуст його торкнулася тінь усмішки.
– То ми поїдемо в Дартмут? Справді?
– У першому семестрі я, мабуть, провалюся.
– Я з тобою позаймаюся, – тепер він розплився в широкій усмішці. – Тобі сподобається в коледжі.
– Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?
Він винувато скривився.
– Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.
– Ти купив будинок?
– Нерухомість – чудова інвестиція.
Я вигнула брову, тоді опустила її.
– Тож усе готово.
– Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…
– Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.
Він вишкірився.
– Скільки ще ми можемо тут побути?
– Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…
Він намалював щасливе майбутнє – щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майжедля всіх.
Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскількидобре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.
– Кілька тижнів, – погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: – Я тут подумала – ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?
Він розсміявся.
– Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.
Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.
– Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…
– Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.
Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.
– Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.
– Ніхто ж не стукав.
Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.
Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.
З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос – він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.
Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них – своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.
Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе – страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.
Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.
– Що таке з нею? – прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.
Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.
– Каура – наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною – чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, – і далі в його голосі не було неспокою. – Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen– демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, – він скосив на мене оком.
Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.
– Але вигляд у неї був переляканий, – мовила я.
– А вона і є перелякана – та ще більше вона турбується за тебе.
– За мене?
– Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, – він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. – Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.
– О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, – засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.
Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.
– Кіно-доміно, – промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.
Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої темні очі й рушила далі коридором.
– Вона подумала саме те, що я думаю, вона подумала, правда? – зронила я.
Він розсміявся на моє закручене речення.
– Так.
– Ось, – мовила я, простягаючи руку й хапаючи перший-ліпший фільм. – Ввімкни оцей, і ми вдамо, що дивимося кіно.
То виявився старий мюзикл, де всі всміхалися й носили пишні сукні.
– Саме пасує до медового місяця, – затвердив мій вибір Едвард.
Поки актори на екрані танцювали під веселеньку вступну пісню, я зручно вмостилася на софі, звернувшись клубочком на Едвардових руках.
– То тепер ми зможемо повернутися в білу спальню? – ліниво запитала я.
– Ну, не знаю… Я ж уже розламав спинку ліжка в іншій кімнаті так, що вона не підлягає ремонту, – мабуть, ліпше ми постараємося збитки зосередити тільки в одній частині дому в надії, що Есме ще раз нас коли-небудь запросить.
Я широко всміхнулася.
– А ти очікуєш більших збитків?
Він розсміявся на мій вираз обличчя.
– Гадаю, буде ліпше, якщо все буде підготовлено, ніж коли я чекатиму, щоб ти знову спровокувала мене.
– Так, бо це неминуче, – недбало підтвердила я, але пульс мій пришвидшився і кров застугоніла в жилах.
– А що це сталося з твоїм серцем?
– Нічого. Я здорова, як корова, – я хвильку помовчала. – Може, сходимо перевіримо зону катастрофи?
– Мабуть, увічливіше буде дочекатися, поки ми залишимося на самоті. Ти, може, й не помітиш, як я ламаю меблі, але декого це може налякати.
Щиро кажучи, я вже й забула, що в сусідній кімнаті хтось був.
– Справді. Чорт.
Густаво й Каура безшумно рухалися будинком, я ж нетерпляче чекала, поки вони закінчать, і намагалася хоч трохи звертати увагу на екран, де всі жили довго й щасливо. Мене починало хилити в сон, незважаючи на те, що, як засвідчив Едвард, я й так проспала півдня, – коли різкий голос потурбував мене. Едвард сів рівно, досі тримаючи мене на руках, й відповів Густаво бездоганною португальською мовою. Густаво кивнув і тихо попрямував до дверей.
– Вони закінчили, – пояснив мені Едвард.
– Отже, ми нарешті самі?
– Може, спершу пообідаємо? – запропонував він.
Я закусила губу, розриваючись навпіл. Я справдізголодніла.
З посмішкою він узяв мене за руку й повів до кухні. Він так добре вивчив моє обличчя – вже байдуже було, що він не може проникати в мої думки.
– Це виходить із-під контролю, – пожалілась я, коли наїлася донесхочу.
– Може, по обіді хочеш поплавати з дельфінами – трохи витратити калорій? – запитав Едвард.
– Пізніше. У мене інший план зі спалення калорій.
– Ну-ну, що за план?
– Там іще лишилася половина спинки на ліжку…
Але я не договорила. Він уже згріб мене в обійми, своїми вустами змусив мене замовчати і з нелюдською швидкістю помчав до блакитної спальні.
