Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 37 страниц)

– Ну що ж, ви вже тут. Чим можу прислужитися?

– Документами, – сказала я, силкуючись додати у свій голос упевненості, наче знала, про що мова.

– Певна річ, – миттю погодився Джей. – Вам потрібні свідоцтво про народження, свідоцтво про смерть, посвідчення водія, паспорти, картки соціального страхування чи…?

Я глибоко вдихнула й усміхнулася. Макс не збрехав ні на крихту.

А тоді усмішка моя розтанула. Аліса для чогось прислала мене сюди – я певна, щоб захистити Ренесму. Це був її останній мені подарунок. Єдина річ, якої, вона знала, я потребую.

А єдиною причиною, для чого Ренесмі могли би знадобитися фальшиві документи, була можлива втеча. А втікати їй довелося б, якби ми програли.

Якби ми з Едвардом тікали разом із нею, їй би не знадобилися документи просто зараз. Я була переконана, що Едвард точно знав, як роздобути – чи виготовити самому – потрібний документ, а ще, певна, знав шляхи, як можна обійтися й без документів. Ми б могли мчати з Ренесмою на руках тисячі миль поспіль. Ми б могли разом із нею переплисти океан.

Якби ми мали змогу захистити її.

А ще уся це таємничість – щоб Едвард не дізнався! Адже був чималий шанс, що коли він знатиме все, згодом про це знатиме й Аро. Якби ми програли, Аро, безперечно, спершу б отримав потрібну йому інформацію, а потім уже знищував Едварда.

Отож усе складалося, як я й підозрювала. Ми не мали шансів перемогти. Але нам треба зробити все можливе, щоб устигнути вбити Деметрі й дати Ренесмі шанс утекти.

Моє застигле серце лежало в грудях, як валун, – його вага причавлювала. Усі мої надії випарувалися, як туман на сонці. Мої очі звузилися.

Кому я можу доручити таку місію? Чарлі? Але ж він – просто беззахисна людина. Та й як мені передати йому Ренесму? Під час бійки його точно не буде поблизу. Отож лишається єдина особа. Та й, зрештою, завжди існувала тільки ця одна особа.

– Два свідоцтва про народження, два паспорти, одне посвідчення водія, – мовила я низьким напруженим голосом.

Якщо він і помітив зміну мого виразу обличчя, то вдав, що нічого не зауважив.

– На чиї імена?

– На імена Джейкоба… Вовксона. Та… Ванесси Вовксон.

(Мені здалося, що коротке «Нессі» цілком виправдане для імені «Ванесса». А Джейкоб нарегочеться з прізвища Вовксон).

Ручка швидко бігала по аркушу паперу.

– Які другі імена?

– Вигадайте щось непретензійне.

– Як скажете. Вік?

– Для чоловіка – двадцять сім років, для дівчинки – п’ять.

Джейкоб цілком може справити таке доросле враження. Він же ж просто чудовисько. А якщо зважити, як швидко росте Ренесма, мені краще зробити невеличкий запас. А він може бути її, скажімо, вітчимом…

– Мені потрібні світлини, якщо ви хочете готові документи, – зауважив Джей, перервавши мої думки. – Але пан Джаспер зазвичай любив усе доводити до пуття сам.

Ось чому Джей не відає, яка на вигляд Аліса!

– Стривайте, – мовила я.

Мені поталанило. У моєму гаманці було кілька родинних світлин, а серед них і така, що пасувала ідеально: Джейкоб стояв на ґанку, тримаючи Ренесму на руках. Ми зробили її місяць назад. Аліса ж дала мені це фото усього кількадень тому… О! Може, тут ідеться не про одинокий талан. Аліса знала, що в мене є така світлина. Може, їй навіть було якесь туманне видіння, що фото знадобиться, отож вона мені його й вручила.

– Ось.

Джей хвильку вивчав світлину.

– Ваша дочка дуже на вас схожа.

Я напружилася.

– Вона більше схожа на батька.

– Але батько – не цей чоловік, – він торкнувся Джейкобового обличчя.

Я звузила очі – й на лискучому чолі Джея знову виступили намистини поту.

– Ні. Він просто дуже близький друг родини.

– Перепрошую, – пробурмотів він, а ручка вже знову записувала. – Як швидко вам потрібні документи?

– За тиждень?

– Це термінове замовлення. Коштуватиме воно вдвічі… Пробачте! Я забув, до кого говорю.

Безсумнівно, він був знайомий із Джаспером.

– Просто назвіть суму.

Він завагався, чи варто її вимовляти вголос, хоча я була певна: якщо він мав справу з Джаспером, то знав точно, що ціна не має значення. Навіть якщо не брати до уваги величезних рахунків по всьому світу, відкритих на різні імена, в будинку кругом було поховано стільки готівки, що десяток років можна було би втримати на плаву невеличку країну; це нагадало мені, як Чарлі повсякчас тримає запас у сотню рибальських гачків у шухлядці в себе вдома. Маю сумніви, що хтось помітить зникнення невеличкої пачки, яку я прихопила сьогодні, готуючись до зустрічі.

Джей нашкрябав ціну на краєчку верхнього папірця з жовтого стосика.

Я спокійно кивнула. У мене при собі було більше. Я клацнула замком на сумці й відрахувала потрібну суму – у мене все було розкладено на купки по п’ять тисяч доларів, тож часу ця операція забрала небагато.

– Ось.

– Ах, Белло, вам не обов’язково було сплачувати всю суму просто зараз. Зазвичай ви платите половину, а другу половину – після виконання замовлення.

Я слабко всміхнулася.

– Але я довіряю вам, Джею. Крім того, потому як я отримаю документи, ви дістанете премію – в тому ж розмірі.

– Нема потреби, запевняю вас.

– Не хвилюйтеся, – (я вже не могла забрати гроші назад). – Отож зустрінемося наступного тижня тут о тій самій порі?

Він болісно поглянув на мене:

– Взагалі-то я віддаю перевагу, коли йдеться про такі справи, місцям, які не пов’язані з моїми різноманітними роботами.

– Певна річ. Я чиню зараз не зовсім так, як ви очікували.

– Я вже звик, що від родини Калленів варто очікувати будь-чого, – він скривився, але зовсім скоро опанував вираз свого обличчя. – Може, зустрінемося за тиждень о восьмій годині в «Пацифіко»? Це на озері Юніон, і до речі, там подають вишукані страви.

– Чудово.

Я, щоправда, не збиралася приєднуватися до його вечері. А якби схотіла, навряд чи йому б це сподобалося.

Я звелася на рівні ноги й іще раз потиснула йому руку. Цього разу він не здригнувся. Але на обличчі його ясно читалась якась нова тривога. Губи його були стяті, а спина напружена.

– Може, ви боїтеся, що не впораєтеся в строк? – запитала я.

– Що? – поглянув він на мене, заскочений моїм запитанням зненацька. – В строк? О ні, тут нема чого хвилюватися. Я обов’язково зроблю потрібні вам документи вчасно.

Було б непогано, якби Едвард стояв поряд – тоді б я напевно дізналася, чим же насправді так переймається Джей. Я зітхнула. Те, що в мене з’явилися секрети від Едварда, вже само було погано; а те, що мені зараз довелося з ним розлучитися, було взагалі нестерпно.

– Побачимося за тиждень.

РОЗДІЛ 34. ЗАЯВИ

Я вчула музику, перш ніж вилізла з машини. Едвард не сідав за піаніно з того вечора, коли поїхала Аліса. Захряснувши дверцята, я розрізнила музичний перехід, а тоді полилася моя колискова. Едвард ласкаво просив мене додому.

Повільно й обережно я витягнула з машини Ренесму, яка міцно спала, адже ми провели поза домівкою цілий день. Джейкоб залишився з Чарлі – сказав, що Сью підвезе його додому. Цікаво, чи то він намагався забити свою голову всілякими думками, які б витіснили загадку про вираз мого обличчя, коли я переступила поріг будинку Чарлі?

Тепер, повільно наближаючись до домівки Калленів, я усвідомила, що ще зранку поділяла надію та піднесення, які майже видимою аурою витали над великим білим будинком. Але тепер ці почуття були мені чужими.

Мені закортіло розплакатися, щойно я почула пісню, яку награвав для мене Едвард. Але я тримала себе в руках. Не хотіла, щоб він що-небудь запідозрив. У його голові я не полишу для Аро жодної зачіпки, якщо це залежатиме від мене.

Едвард озирнувся й усміхнувся до мене, коли я перетнула поріг, але й далі награвав.

– Ласкаво просимо додому, – мовив він, наче сьогодні був зовсім звичайний день. Наче в будинку не зібралося дванадцять вурдалаків, заклопотаних різноманітними справами, а ще дюжина не розбрелася околицею. – Гарно сьогодні провели час із Чарлі?

– Так. Вибач, що нас не було так довго. Я трохи побігала крамницями, купуючи подарунки для Ренесми. Знаю, ми навряд чи бучно святкуватимемо, але… – я знизала плечима.

Куточки Едвардових вуст опустилися. Він урвав гру та крутнувся на стільці, обернувшись до мене всім тілом. Поклав мені руку на талію та притягнув мене ближче.

– Я ще про це зовсім не думав. Якщо ти хочеш, щоб ми влаштували свято…

– Ні, – обірвала я його. Внутрішньо я здригнулася на саму думку, що мені довелося б удавати більше оптимізму, ніж я силкувалася виявляти зараз. – Просто не хотіла, щоб свято минулося для неї зовсім без подарунків.

– Можна поглянути?

– Як схочеш. Це дрібничка.

Ренесма спала без задніх ніг, тихенько похропуючи мені в шию. Я їй заздрила. Було б непогано втекти від реальності – хоча б на декілька годин.

Я обережно намацала в сумочці оксамитову торбинку для коштовностей – так щоб не відкривати сумки до кінця, аби Едвард не побачив, скільки там у мене готівки.

– Я проїжджала повз, і око моє зачепилося за цю штучку у вітрині антикварної крамниці.

Я витрусила маленький золотий медальйон йому в долоню. Він був кругленький, і по краю мав викарбуваний орнамент – виноградну лозу. Едвард натиснув на крихітний замочок, і віко відскочило. Тут було місце для невеличкої світлини, а навпроти був напис французькою.

– Ти знаєш, що тут написано? – спитав він зміненим голосом – якимсь притихлим.

– Власник крамнички сказав, там написано щось на взірець «понад власне життя». Так чи ні?

– Так, усе вірно.

Він поглянув на мене – і в очах читалося питання. На мить я зустрілася з ним поглядом, а тоді вдала, наче мою увагу відвернув телевізор.

– Сподіваюся, їй сподобається, – пробурмотіла я.

– Звісно, сподобається, – легко погодився він, буденно, і я була певна, що з цієї секунди він знав: я щось від нього приховую. І ще я була певна, він досі й не здогадується, про що йдеться.

– Віднесімо її додому, – запропонував він, зводячись на ноги і пригортаючи мене за плечі.

Я повагалася.

– Що таке? – з притиском запитав він.

– Я хотіла трохи потренуватися з Емметом…

Цілий день я витратила на свою життєво важливу справу і почувалася так, наче відстала від графіку.

Еммет, який сидів на канапі поряд із Розалію і тримав у руках дистанційне управління, звів голову й очікувально вищирився.

– Чудово. Ліс давно пора прорідити.

Едвард хмуро поглянув спершу на Еммета, а тоді на мене.

– На це й завтра буде доволі часу, – мовив він.

– Не сміши мене, – вибухнула я. – У нас просто не може бути «доволі часу». Такий вислів у минулому. Мені слід багато чому навчитися, і…

Він урвав мене:

– Завтра.

І вираз його обличчя був таким, що навіть Еммет не сперечався.

Дивна річ, як важко мені було знову повернутися до рутини звичного життя – хоча насправді для мене воно ще не було звичним. Але, позбавлена і того крихітного проблиску надії, який я леліяла, я зовсім розкисла.

Я намагалася думати тільки про хороше. Були великі шанси на те, що дочка моя виживе, а з нею і Джейкоб. Наша маленька команда має триматися до кінця, якщо ми хочемо дати можливість Джейкобу та Ренесмі втекти. Так, стратегія, розроблена Алісою, мала шанси на успіх, тільки якщо ми готові до справжнього бою. Отож навіть це вже можна вважати невеличкою перемогою, адже за тисячу років ніхто ще ніколи не кидав виклику Волтурі.

Це не означає кінець світу. Просто кінець світу Калленів. Кінець для мене, кінець для Едварда.

Я віддавала перевагу такому формулюванню – принаймні його кінцівці. Без Едварда я більше не житиму; якщо він полишить цей світ, я полишу його слідом за ним.

Іноді я мимохіть міркувала, чи є у нас якась інша можливість. Я знала, що Едвард насправді в це не вірить, але ж вірить Карлайл. Сама я не могла цього уявити. З іншого боку, я не могла також уявити, що Едварда більше не існує – ніде, ніяк. Якби ми з ним могли десь опинитися разом, це був би щасливий кінець.

Отож мої будні тривали, хоча мені перетривати їх тепер було важче.

На Різдво ми навідалися до Чарлі – Едвард, Ренесма, Джейкоб і я. Вся Джейкобова зграя теж була тут, а ще Сем, Емілія та Сью. Так було приємно відчувати їхні величезні теплі тіла, туго напхані по кутках кімнати навколо слабенько прикрашеної ялинки (зразу було видно, коли Чарлі занудьгував і покинув її прикрашати), займаючи всі меблі в будинку Чарлі. Хто б сумнівався – вовкулак тільки надихала майбутня бійка, хай навіть вона відгонила самогубством. Іскри їхнього піднесення котилися будинком, мов електричний струм, і чудово приховували мій власний понурий настрій. Як завжди, Едвард виявився значно кращим актором, ніж я.

Ренесма мала на шиї медальйон, який я вручила їй на світанку, а в кишені її лежав mp3-плеєр, який їй подарував Едвард, – крихітна штучка, в пам’яті котрої могло зберігатися п’ять тисяч пісень, а зараз там були записані Едвардові улюблені. На зап’ястку її красувався химерного плетіння браслет – квілеутський варіант обручки на заручини. Побачивши його, Едвард скреготнув зубами, але мене той зовсім не схвилював.

Скоро, зовсім скоро я передам Ренесму Джейкобові, щоб вона була в безпеці. Як може мене стурбувати хоч який символ відданості, що на неї я так розраховую?

Едвард урятував свято ще й тим, що замовив подарунок і для Чарлі. Вчора його доставили (спецкур’єром за одну ніч), і Чарлі цілісінький ранок читав товстезну інструкцію з користування на радіолокаційну установку для рибальства.

Якщо зважити, як їли вовкулаки, схоже, Сью зготувала чудовий обід. Цікаво, що б сказав чужак про наше зібрання? Чи добре ми грали свої ролі? Чи визнає нас чужинець за щасливе коло друзів, які весело й звично насолоджуються святом?

Гадаю, і Едвард, і Джейкоб зітхнули, як і я, з полегшенням, коли нарешті прийшов час іти додому. Дивне було в мене відчуття: я змушена була витрачати енергію на людський маскарад, коли було так багато важливіших справ! Мені важко було зосередитися. Водночас це, либонь, була наша остання зустріч із Чарлі. Може, то було добре, що я внутрішньо так закам’яніла, аж навіть цього не усвідомлювала.

Я не бачилася з мамою з дня весілля, але насправді була навіть рада, що два роки тому ми роз’їхалися і почали помалу віддалятися одна від одної. Вона була занадто вразливою для мого світу. Чарлі був дужчим.

Може, він би навіть витримав прощання просто сьогодні, от тільки мені забракло духу.

У машині було дуже тихо; за вікном сіялася мжичка – дощ зі снігом. Ренесма сиділа в мене на колінах, граючись зі своїм медальйоном – відкривала й закривала його. Я дивилася на неї й прокручувала в голові слова, які би сказала Джейкобові просто зараз, якби не мала потреби приховувати їх від Едварда.

Якщо колись усе налагодиться і ви будете в безпеці, привези її до Чарлі. Розкажи йому, як міцно я його любила, як важко мені було розлучитися з ним, навіть коли моє людське життя закінчилося. Скажи йому, що він був найкращим батьком. Попроси його передати Рене, що її я любила теж, а ще – що я понад усе сподіваюся, вона буде щаслива та здорова…

Треба передати Джейкобові документи, перш ніж буде запізно. Ще я дам йому записку для Чарлі. І лист для Ренесми. Вона читатиме його, коли вже не буде мене, і дізнається сама, як міцно я її люблю.

Коли ми заїхали на газон, зовні будинок Калленів нічим не відрізнявся, але зсередини я чула якийсь невловимий шум. Безліч приглушених голосів водночас бурмотіли й ричали. У шумі вчувалася напруженість, проте водночас він звучав, як аргументована суперечка. Частіше за інших я вирізняла голоси Карлайла та Амуна.

Едвард припаркувався перед будинком – не схотів об’їжджати його, щоб заїхати в гараж. Ми обмінялися настороженими поглядами, перш ніж вилізти з машини.

Джейкобів гумор змінився: обличчя його стало серйозним та сторожким. Зараз він знову був Вожаком. Було очевидно, що щось сталося, отож йому слід було отримати інформацію, якої потребували вони з Семом.

– Алістер поїхав, – пробурмотів Едвард, коли ми долали сходинки.

У вітальні явно відчувалася конфронтація. Попід стінами вишикувалася шерега глядачів – усі вурдалаки, які до нас приєдналися, окрім Алістера та трійці, що сперечалася. Есме, Кебі та Тія стояли найближче до трійці в центрі; посередині кімнати Амун шипів на Карлайла й Бенджаміна.

Едвард стиснув щелепи та квапливо став побіч Есме, тягнучи мене за руку. Я міцно притискала Ренесму до грудей.

– Амуне, якщо ти хочеш піти, ніхто не втримуватиме тебе тут силоміць, – спокійно мовив Карлайл.

– Карлайле, ти вкрав половину мого клану! – вереснув Амун, тицяючи пальцем у Бенджаміна. – Ти для цього мене сюди заманив? Щоб обікрастимене?

Карлайл зітхнув, а Бенджамін закотив очі.

– Еге ж, Карлайл зчинив сутичку з Волтурі, поставив під загрозу всю свою родину – і все заради того, щоб звабити мене туди, де на мене чекає смерть, – саркастично промовив Бенджамін. – Амуне, міркуй логічно. Я тут, бо хочу зробити добру справу – я не збираюся приєднуватися до іншого клану. Ти можеш чинити, як знаєш, звісно, – як щойно зауважив Карлайл.

– Це добре не закінчиться, – прогарчав Амун. – Алістер був єдиною притомною особою серед нас. Нам усім варто було б тікати світ за очі.

– Ти тільки подумай, кого ти назвав притомним, – тихенько промуркотіла вбік Тія.

– Нас усіх знищать!

– До бійки не дійде, – твердо мовив Карлайл.

– Це ти так кажеш!

– А якщо й дійде, ти завжди можеш переметнутися на інший бік, Амуне. Певен, Волтурі гідно поцінують твою допомогу.

Амун пирхнув:

– Мабуть, оцеі є правильна відповідь.

Карлайлів голос був м’яким і щирим:

– Я не триматиму на тебе зла, Амуне. Ми довгий час були друзями, але я б ніколи не попросив тебе померти за мене.

Коли Амун заговорив, голос його уже теж звучав врівноваженіше:

– Але ж ти забираєш у мене Бенджаміна!

Карлайл поклав Амунові руку на плечі, та Амун струснув її.

– Я залишуся, Карлайле, але тобі може від цього бути тільки гірше. Я таки приєднаюся до них, якщо це буде єдиний шлях вижити. Ви всі дурні, якщо гадаєте, що вам до снаги перемогти Волтурі, – він нахмурився, а тоді зітхнув, зиркнув та мене й Ренесму і додав безнадійним голосом: – Я засвідчу, що дитина підросла. Бо це щира правда. Будь-хто б це помітив.

– Ми більше нічого й не просимо.

Амун скривився.

– Але, схоже, отримуєте більше, – він озирнувся до Бенджаміна. – Я дав тобі життя. А ти його марнуєш.

Обличчя Бенджаміна стало таким холодним, яким я ще ніколи його не бачила; цей вираз дивно контрастував з його хлоп’ячими рисами.

– Шкода, що водночас ти не міг замінити мою волю на свою; мабуть, тоді б ти був задоволений із мене.

Амун примружив очі. Він рвучко махнув до Кебі, й вони рушили повз нас до парадного входу.

– Він не йде, – тихо пояснив мені Едвард, – але відтепер триматиметься на віддалі. Він не блефував, коли говорив, що приєднається до Волтурі. Гадаю, він вважає, що загроза завелика, – Едвард знизав плечима.

Хоча ми перемовилися словом між собою, усі, звісна річ, почули нашу розмову. Єлизар відповів на Едвардове зауваження, наче воно адресувалося всім:

– Якщо брати до уваги, щó він там бубонів, тут іще щось. Ми не балакали про плани Волтурі, та Алістер уважав, що хай як переконливо ми доводитимемо вашу невинність, Волтурі не дослухаються. Він гадає, вони знайдуть підстави, щоб досягти тут своєї мети.

Вампіри обмінялися занепокоєними поглядами. Ідея, що Волтурі зловживають власними священними законами собі на користь, нікому не подобалася. Тільки румунський клан тримався спокійно, і їхні півусмішки були іронічними. Здавалося, їх забавляє, як решта вампірів воліють не думати погано про їхніх стародавніх ворогів.

Одночасно спалахнуло кілька стишених розмов, але я слухала тільки румунів. Можливо, тому, що білявий Владимир раз у раз кидав на мене погляди.

– Я вельми сподіваюся, що Алістер мав рацію, – пробурмотів Стефан до Владимира. – Хай який буде кінець, поширяться чутки. Час прийшов світові побачити, на кого перетворилися Волтурі. Їхнє царство ніколи не впаде, якщо всі віритимуть у дурниці, нібито вони захищають наш стиль життя.

– Принаймні коли ми правили, то чесно показували, якими є насправді, – докинув Владимир.

Стефан кивнув:

– Ми ніколи не вдягали білих капелюхів і не вдавали святих.

– Гадаю, прийшов час війни, – мовив Владимир. – І хіба нам іще колись пощастить знайти кращу армію, з якою можна злучитися? Отримати ліпший шанс?

– Нема нічого неможливого. Одного дня…

– Ми вже чекаємо півтора тисячоліття, Стефане! А вони за ці роки тільки зміцнюють позиції, – Владимир зробив паузу і знов зиркнув на мене. Він не виказав жодного здивування, помітивши, що я також на нього дивлюся. – Якщо Волтурі переможуть у цій суперечці, влада їхня тільки збільшиться. З кожною виграною битвою їхня сила зростає. Ти тільки подумай, кого вони отримають в особі цього перволітка, – він хитнув підборіддям у мій бік, – а вона ж заледве починає пізнавати свій дар. А отой володар стихій! – Владимир кивнув на Бенджаміна, який миттю напружився. Як і я, більшість присутніх зараз підслухала за румунами. – Вони вже мають близнюків, тож їм не потрібні ні ілюзіоністка, ні електрична жінка, – очі його перемістилися на Зафрину та Катю.

Стефан поглянув на Едварда.

– Та й зчитувач думок теж не вельми потрібен. Але я бачу, до чого ти ведеш. Справді, якщо вони переможуть, виграш їхній буде чималим.

– Більшим, ніж ми можемо дозволити, ти згоден?

Стефан зітхнув:

– Гадаю, я згоден. А це означає…

– …що ми маємо виступити проти них, поки ще є надія.

– Якби нам вдалося скалічити їх, чи хоча б викрити перед усіма…

– Тоді одного дня хтось інший довершить нашу справу.

– І здійсниться старовинна вендета. Нарешті.

– Отож ми битимемося, – підсумував Стефан.

І хоч я бачила, як їх із середини розриває навпіл жадоба помсти та інстинкт самозбереження, в посмішках, якими вони обмінялися, було очікування.

– Ми битимемося, – погодився Владимир.

Гадаю, їхнє рішення було добрим для нас; як і Алістер, я була переконана, що сутички не уникнути. У цьому разі двійко додаткових вурдалаків на нашому боці тільки б допомогли. Але від рішення румунів я й досі здригалася.

– Ми теж битимемося, – мовила Тія, і її зазвичай серйозний голос прозвучав іще суворіше. – Ми вважаємо, що Волтурі перевищують свої повноваження. І не хочемо долучитися до їхньої армії, – очі її затрималися на її чоловікові.

Бенджамін вишкірився й кинув на румунів пустотливий погляд:

– Схоже на те, що на мене з’явився ажіотажний попит. І мені доведеться боротися за право залишатися вільним.

– Це вже не вперше мені доведеться воювати, щоб вислизнути з васальної залежності від короля, – насмішкувато мовив Ґарет. Він підійшов і поплескав Бенджаміна по спині. – Отож за звільнення від гноблення!

– Ми підтримуємо Карлайла, – сказала Таня. – І битимемося вкупі з ним.

Виступ румунів, здавалося, збудив у всіх потребу заявити і свою позицію.

– Ми ще не вирішили, – мовив Пітер. Він поглянув згори вниз на свою мініатюрну дружину – губи її були незадоволено піджаті. Здавалося, вона своє рішення прийняла. Цікаво яке.

– Я також, – зауважив Рендал.

– І я, – додала Мері.

– Зграї битимуться на боці Калленів, – зненацька втрутився Джейкоб. – Ми не боїмося вурдалаків, – докинув він зі смішком.

– Дітлахи, – буркнув Пітер.

– Немовлята, – виправив його Рендал.

Джейкоб глузливо вишкірився.

– Ну, я теж у команді, – мовила Меґі, виборсуючи плечі з-під руки Шуван, яка намагалася втримати її. – Я знаю, що правда за Карлайлом. І не можу цього ігнорувати.

Шуван втупила у наймолодшого члена свого клану стривожений погляд.

– Карлайле, – сказала вона так, ніби вони були самі, не зважаючи на несподівану офіційність зібрання, на неочікуваний потік декларацій. – Я не хочу, щоб дійшло до бійки.

– Я теж, Шуван. Ти ж знаєш, що і я хочу цього найменше, – його вустами ковзнула півусмішка. – Мабуть, тобі слід зосередитися на тому, що справу слід довершити мирним шляхом.

– Тобі ж відомо, що це не допоможе, – заперечила вона.

Я згадала, як Роза та Карлайл обговорювали голову ірландського клану; Карлайл уважав, що Шуван має непомітний, проте потужний дар повертати все так, як хочеться їй, – хоча сама Шуван у це й не вірила.

– Але й нікому не завадить, – мовив Карлайл.

Шуван закотила очі.

– То мені просто варто уявити той результат, якого хочу я? – саркастично поцікавилася вона.

Тепер Карлайл відверто посміхався:

– Якщо ти не проти.

– Тоді моєму клану зовсім не потрібно робити гучні заяви, так? – відбила вона подачу. – Якщо можливості бійки навіть не існує, – вона знову поклала руку на плечі Меґі, пригортаючи дівчину до себе. Ліум, чоловік Шуван, при цьому стояв нерухомо й без жодного виразу на обличчі.

Майже всі в кімнаті, здавалося, були заінтриговані вочевидь жартівливою суперечкою Карлайла та Шуван, але ці не схотіли нічого пояснювати.

Отож на цей вечір драматичні промови скінчилися. Зібрання повільно розпорошилося – дехто вирушив на полювання, дехто збавляв час за Карлайловими книжками, або біля телевізора, або за комп’ютерами.

Едвард та ми з Ренесмою вирушили на полювання. Джейкоб не відставав від нас.

– Тупі п’явки, – бурмотів він собі під носа, коли ми вийшли надвір. – Вони гадають, що мають над нами якусь вищість, – він пирхнув.

– Вони будуть уражені, коли немовлятапорятують їхні життя, правда ж? – мовив Едвард.

Джейк усміхнувся та стукнув його кулаком у плече:

– Гей, атож! Ще й як будуть!

Це було не останнє наше полювання. Всі ми запланували ще одне полювання ближче до того часу, коли очікували візиту Волтурі. Оскільки час не був точно визначеним, ми про всяк випадок вирішили провести кілька ночей на великій галявині – «бейсбольному полі», яке бачила у видінні Аліса. Єдине, що ми знали точно, то це те, що вони з’являться в той день, коли сніг затримається на землі. Ми не хотіли, щоб Волтурі занадто наближалися до міста, а Деметрі точно приведе їх туди, де будемо ми. Я міркувала, чиїм слідом він ітиме, і вирішила, що, певно, Едвардовим, адже мене він навряд чи зможе вистежити.

Полюючи, я думала про Деметрі, мало зважаючи на свою здобич а чи на кружляння сніжинок, які нарешті з’явились у повітрі, але швидко танули, не встигаючи осісти на кам’янистому ґрунті. Чи усвідомлює Деметрі, що йому не вислідкувати мене? І якими будуть його дії? Якими будуть дії Аро? Чи Едвард помилявся? Адже щодо мене було повно винятків, повно обхідних доріжок навколо мого щита. Все, що не стосувалося безпосередньо моєї свідомості, було вразливим: я була незахищена перед даром Джаспера, чи Аліси, чи Бенджаміна. Може, талант Деметрі теж працює по-іншому.

А тоді мені спало на думку дещо, від чого я похолоділа. Я впустила з рук напіввипитого лося просто на каміння. Сніжинки швидко випаровувалися навколо теплої туші з тихеньким шумом. Я безтямно витріщилася на власні закривавлені руки.

Едвард помітив мій стан і поквапився до мене, покинувши власну здобич невисмоктаною.

– Що сталося? – тихо запитав він, а очі його прочісували ліс навколо нас, шукаючи ознак загрози, яка наполохала мене.

– Ренесма, – видихнула я.

– Вона отам за деревами, – запевнив він мене. – Я чую і її думки, і Джейкобові. З нею все гаразд.

– Я не те мала на увазі, – мовила я. – Я міркувала про свій щит… про те, що ти вважаєш, він справді чогось вартий, справді здатен допомогти. Я знаю, всі сподіваються, що я зможу захистити ним Зафрину та Бенджаміна – хай би й на декілька секунд за раз. А якщо це помилка? А якщо саме твоя віра в мене призведе до нашої поразки?

Голос мій підвищувався, в ньому вчувалася істерика, хоча я досі здатна була говорити тихо. Я не воліла засмучувати Ренесму.

– Белло, що спонукало тебе так думати? Певна річ, чудово вже те, що ти здатна сама захиститися, але ж ти не можеш брати на себе відповідальність за порятунок решти. Не варто засмучуватися без потреби!

– А що як я взагалі нікого не зможу захистити? Оте, що я намагаюся робити, воно дає збій, воно працює спорадично! У ньому немає ні схеми, ні ґрунту! Може, проти Алека воно взагалі не спрацює.

– Ш-ш-ш, – заспокоїв він мене. – Не панікуй. І не переймайся через Алека. Його дар нічим не відрізняється від того, як працює дар Джейн або Зафрини. Це просто ілюзія – і тому він не здатен проникнути в твою голову так само, як і я.

– Але ж Ренесма здатна! – розпачливо прошипіла я крізь зуби. – Це здавалося таким природним, що я навіть ніколи не замислювалася над цим. Це було невід’ємною її рисою. Вона ж бо вкладає свої думки мені в голову точно так само, як і всім решта. У моєму щиті є діри, Едварде!

Я безпорадно втупилася в нього, очікуючи, що він погодиться й підтвердить моє осяяння. Його вуста були стиснені, наче він намагався підібрати правильні слова. Вираз його обличчя був цілковито розслабленим.

– Ти вже давно про це міркуєш, правда ж? – з притиском запитала я, почуваючись дурепою, яка всі ці місяці не звертала уваги на очевидне.

Він кивнув, і кутик його вуст піднявся у слабкій усмішці.

– Відтоді як вона уперше тебе торкнулася.

Я зітхнула на власну дурість, але його спокій утихомирив трохи й мене.

– А тебе це не турбує? Ти не вбачаєш у цьому проблеми?

– У мене є дві теорії, одна з них здається обґрунтованішою.

– Спершу давай менш обґрунтовану.

– Ну, вона ж твоя дочка, – зауважив він. – Генетично вона – наполовину ти. Колись я кпив із тебе, що твій мозок працює в іншому хвильовому діапазоні, ніж наші всі. Можливо, вона вміє ловити твою хвилю.

Мене це не переконало.

– Але ж ти її чуєш чудово. Всіїї чують. А якщо Алек теж уміє ловити іншу хвилю? А що як?…

Він поклав палець мені на вуста.

– Над цим я також розмислив. Ось чому я гадаю, що друга моя теорія має більше підстав на правдивість.

Я скреготнула зубами, чекаючи.

– Пригадуєш, що сказав мені Карлайл тоді, коли вона вперше показала тобі свій спогад?

Звісно, я все пам’ятала:

– Він сказав: «Цікавий поворот. Її дар начебто протилежний твоєму».

– Отож. І я почав міркувати. Може, вона й від тебе отримала талант – і теж його «обернула».

Я зважила його слова.

– Ти нікого не пускаєш у свою голову, – почав він.

– Але всі пускають її в свої голови, – вагаючись, закінчила за нього я.

– Отака моя теорія, – мовив він. – І якщо вона здатна проникнути в твою голову, я маю сумніви, що на всій планеті у когось є такий щит, який би захистив від неї. А це може нам придатися. Ми вже бачили, що ніхто з тих, хто дозволив їй поділитися з ним своїми думками, не зміг заперечити їхню правдивість. І гадаю, ніхто не зможе опиратися їй і не дозволити поділитися своїми думками, якщо опиниться у достатній близькості до неї. Якщо Аро дасть їй змогу пояснити…

Я здригнулася на саму думку, що Ренесма опиниться так близько від жадібних молочно-туманних очей Аро.

– Ну, – сказав Едвард, розтираючи мої напружені плечі, – принаймні Аро доведеться побачити й визнати правду.

– Але чи правда зможе його зупинити? – пробурмотіла я. На це питання Едвард не мав відповіді.