Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 37 страниц)

Едвард натхненно нахилився до нього:

– Вона відчула, що я позаду, й ладна була захищатися. І тільки-но усвідомила, що її переслідують, куди й поділася зосередженість на полюванні! Я ще нічого схожого не бачив! Вона миттю усвідомила, що саме відбувається, і тоді… вона затамувала подих і втекла.

– Ого! – пробурмотів Еммет. – Серйозно?

– Він не все розповідає, – буркнула я, засоромлена ще більше, ніж до того. – Він випустив те, що я заричала на нього.

– То ви двійко обмінялися парочкою чудових хуків? – радісно запитав Еммет.

– Ні! Звісно, ні!

– Ні? Справді ні? Ти не напала на нього?

– Еммете! – запротестувала я.

– О, яка прикрість! – застогнав Еммет. – Ти ж єдина особа, яка могла взяти його тепленьким, адже він не може влазити тобі в голову, як нам, і до того ж у тебе чудове виправдання, – він зітхнув. – Я вмираю– так хотів би подивитися, як би він упорався без жодних своїх переваг.

Я обпекла його крижаним поглядом.

– Я б ніколи!..

Мою увагу привернуло те, як нахмурився Джаспер; схоже було, що він стурбований більше, ніж раніше.

Едвард жартівливо пхнув його кулаком у плече:

– Бачиш, що я мав на увазі?

– Це неприродно, – буркнув Джаспер.

– Вона могла накинутися на тебе – це ж було за кілька годин після перетворення! – насварилася Есме, притиснувши руку до серця. – Нам слід було піти з вами!

Але я вже не слідкувала за розмовою, бо ж Едвард розповів свій анекдот до кінця. Я втупилася у прегарну дитину біля дверей, яка також і досі дивилася на мене. Її маленькі ручки в ямочках тягнулися до мене, наче вона точно знала, хто я така. Моя рука автоматично піднялася, повторюючи її жест.

– Едварде, – попрохала я, визираючи з-за Джаспера, щоб роздивитися її ліпше, – будь ласка!

Джаспер зціпив зуби й не поворухнувся.

– Джаспере, того, що ти очікуєш, не станеться, – тихо мовила Аліса. – Повір мені.

На секунду їхні погляди схрестилися, і тоді Джаспер кивнув. Він відступив із дороги, але поклав руку мені на плече й попрямував разом зі мною, коли я поволі рушила.

Я зважувала кожен крок, перш ніж ступити, аналізувала власний настрій, печіння в горлі, розташування родини навколо мене. Оцінювала, наскільки сильною почуваюся і наскільки швидко вони змогли би приборкати мене. Моя ступа була зовсім повільною.

І раптом дитина, яка весь час крутилася на руках Розалії, щомиті виказуючи дедалі більше роздратування, голосно та пронизливо схлипнула. І всі зреагували так, ніби – як і я – ще ніколи не чули її голосу.

Її вмить оточили, одна я закам’яніла на місці. Крик Ренесми пронизав мене, пришпиливши до підлоги. Дивним чином очі мої напружилися, наче от-от вибухнуть.

Й от уже Ренесму гладять усі без винятку руки, заспокоюють. Усі, крім моїх.

– Що сталося? Вона поранена? Що таке?

Джейкобів голос був найголоснішим – він перекрикував усіх решту. Я вражено спостерігала, як він потягнувся по Ренесму, а потім просто вжахнулася, коли Розалія без заперечень віддала дитину йому.

– Ні, з нею все гаразд, – заспокоїла його Розалія.

Розалія заспокоювала Джейкоба?!

Ренесма цілком охоче пішла до Джейкоба, пхнула його в щоку своєю крихітною ручкою, а тоді розвернулася та знову потягнулася до мене.

– Бачиш? – мовила до нього Розалія. – Вона просто хоче до Белли.

– Вона хоче до мене? – прошепотіла я.

Очі Ренесми – мої очі – нетерпляче втупилися в мене.

Едвард миттю опинився обіч мене. Він легенько поклав долоні мені на передпліччя й підштовхнув вперед.

– Вона чекала на тебе майже три дні, – сказав він.

Тепер ми стояли буквально за крок від неї. Здавалося, вона випромінювала хисткі гарячі хвилі, які обпікали мене.

А може, просто це Джейкоб тремтів. Наблизившись, я помітила, як трусилися в нього руки. І попри його очевидне хвилювання, обличчя його було таким спокійним, якого я вже давним-давно в нього не бачила.

– Джейку, не переймайся через мене, – мовила я до нього. Я панікувала, бачачи Ренесму на його тремтячих руках, але намагалася опанувати себе.

Він насупився до мене, очі його застигли, наче й сам, уявивши Ренесму в мене на руках, не менше запанікував.

Ренесма радісно загукала й потягнулася, раз у раз стискаючи в кулачки свої маленькі ручки.

І в цю мить щось усередині мене клацнуло і стало на місце. Її плач, її знайомі очі, те, що вона, здавалося, ще більше нетерпеливилася возз’єднатися, ніж я, – все це склалося в якусь цілком природну мозаїку, коли вона простягнула кулачки, щоб подолати відстань між нами. Зненацька вона стала цілком реальною, і звіснож, я знала її. І таким природним було зробити останній крок, покласти руки туди, де вони лягають так природно, і притягнути її до себе.

Джейкоб витягнув свої довгі руки так, щоб я могла пригорнути Ренесму до грудей, але не відпустив її. Коли його і моя шкіра діткнулися, він легенько здригнувся. Шкіра його, яка й так завжди здавалася мені гарячою, зараз обпекла мене, як відкрите полум’я. Вона була майже такої самої температури, як і шкіра Ренесми. Відрізнялася хіба на один-два градуси.

Ренесма, схоже, й не зауважила холоду моєї шкіри – чи вже звикла до цього.

Вона звела на мене очі та знову всміхнулася, показавши рівненькі зубки і дві ямочки на щоках. А тоді вельми цілеспрямовано потяглася до мого обличчя.

Щойно вона це зробила, всі руки навколо нас напружилися, очікуючи на мою реакцію. Та я навіть не помітила цього.

Я важко дихала, приголомшена й налякана дивним, тривожним образом, який зринув у голові. Відчуттябуло, наче то – дуже чіткий спогад (я бачила його водночас і очима, і внутрішнім зором), але зовсім незнайомий спогад. Крізь цей образ я втупилася в очікувальне обличчя Ренесми, намагаючись збагнути, що відбувається, силкуючись зберігати спокій.

Попри те, що образ був приголомшливим і незнайомим, він був якимсь неправильним – я начебто упізнала своє обличчя в ньому, своє старе обличчя, але ніби обернене навпаки. Я швидко втямила, що бачу власне лице так, як його бачать інші, а не як я сама в дзеркалі.

Моє обличчя зі спогаду було перекривленим, спустошеним, вимащеним кров’ю і потом. Незважаючи на це, у видінні воно розпливлося в благоговійній усмішці, а карі очі засвітилися з чорних кругів, що залягли навколо них. Образ збільшився, моє обличчя наблизилося до точки спостереження – і знагла зникло.

Ручка Ренесми впала з моєї щоки. Вона усміхнулася ширше, знову на щоках з’явились ямочки.

В кімнаті стояла цілковита тиша, чути було тільки серцебиття. Ніхто не дихав, окрім Джейкоба та Ренесми. Мовчанка тривала; схоже було, всі чекали, щоб я щось сказала.

– Що… це… було? – спромоглася видихнути я.

– Що ти бачила? – зацікавлено запитала Розалія, визираючи з-за Джейкоба, який у цю мить здавався не на своєму місці й вельми заважав. – Що вона тобі показала?

– Це вонамені показала? – прошепотіла я.

– Я ж сказав тобі, що це важко пояснити, – муркнув Едвард мені на вухо. – Але воно добре спрацьовує як засіб спілкування.

– То що це було? – запитав Джейкоб.

Я кілька разів швидко кліпнула.

– Ну. Я. Мені здалося. Але вигляд у мене був жахливий.

– Це єдиний спогад, який у неї був про тебе, – пояснив Едвард. Очевидно було, що він теж бачив цей образ у її голові, коли вона мені його показувала. Він і досі кулився, голос його був хрипким від пережитого спогаду. – Вона дає тобі знати, що встановила зв’язок, вона знає, хто ти.

– Але яквона це робить?

Ренесма не переймалася через мої витріщені очі. Вона легенько всміхалася й тягнула мене за пасмо волосся.

– А як я чую думки? Як Аліса бачить майбутнє? – риторично запитав Едвард і стенув плечима. – Вона має дар.

– Цікавий поворот, – зауважив Карлайл до Едварда. – Її дар начебто протилежний твоєму.

– Справді, – погодився Едвард. – Мені цікаво…

Я усвідомлювала, що вони продовжують дискусію, але не зважала. Я вдивлялася в найпрекрасніше обличчя на світі. Її гаряче тіло палило мені руки, нагадуючи про той час, коли чорнота мало не перемогла, адже в світі не лишилося жодної опори. Нічого, що могло б витягнути мене з руйнівної чорноти. У ту мить я подумала про Ренесму та знайшла те, що ніколи не відпущу.

– Я теж тебе пам’ятаю, – тихо сказала я їй.

Було цілком природно нахилитися до неї і притиснути вуста їй до чола. Пахла вона чудово. Від аромату її шкіри в мене запекло горло, але я легко це проігнорувала. Ніщо не могло зіпсувати момент. Ренесма була реальною, і я впізнала її. Вона була саме тою, за кого я боролася від самого початку. Мій маленький штовхач, який любив мене уже в лоні. Наполовину Едвардова донька – досконала й мила. Наполовину моя – і це, хоч як може дивно прозвучати, робило її ще милішою, а не гіршою.

Я мала рацію весь цей час. Вона була варта боротьби.

– З нею все гаразд, – пробурмотіла Розалія до Джаспера. Я відчувала, як вони топчуться, не довіряючи мені.

– Чи не досить експериментів для одного дня? – запитав Джейкоб, і голос його був на тон вищим через знервованість. – О’кей, Белла тримається чудово, але ж не варто перегинати палицю.

Я обпалила його по-справжньому роздратованим поглядом. Джаспер одразу неспокійно підсунувся до мене. Ми так скупчилися, що кожна найменша дія здавалася перебільшеною.

– Джейкобе, в чому проблема? – з притиском мовила я. Я трошки потягнула на себе Ренесму, а він змушений був підступити до мене. Тепер він заледве не притискався до мене, а Ренесма торкалася нас обох.

Едвард шикнув на нього:

– Те, що я поставився з розумінням до тебе, не означає, що я ніколи не викину тебе з хати, Джейкобе. Белла тримається неймовірно. Не псуй їй цього моменту.

– Я допоможу йому викинути тебе, собако, – пообіцяла Розалія, булькаючи, як чайник. – Я ще тобі винна добрячого стусана під дих.

Очевидячки, у цихстосунках анічогісінько не змінилося, хіба що погіршилося.

Я втупилася в сердите обличчя Джейкоба. Його очі прикипіли до Ренесми. Коли ми всі отак були скупчені, він одночасно торкався шістьох вампірів – і не схоже, щоб це хоч трохи його хвилювало.

Невже він терпить усе це тільки для того, щоб захистити мене від самої себе? Що могло трапитися під час мого перетворення – моєї переміни на когось, кого він ненавидів, – щоб пом’якшити його ставлення до причини всіх його незручностей?

Я замислилася на цим, спостерігаючи, як він дивиться на мою дочку. Дивиться так… як сліпий, що вперше в житті угледів сонечко.

–  Ні! – ледь не задихнулась я.

Джаспер зціпив зуби, а Едвардові руки обвилися довкола мене, як хвіст удава. Джейкоб вихопив Ренесму з мої рук у ту ж таки мить, і я не чинила опору. Адже я відчула його наближення – нападу, на який вони всі очікували.

– Розо, – мовила я крізь зуби дуже повільно й чітко, – забери Ренесму.

Розалія простягнула руки, і Джейкоб миттю передав їй мою дочку. Удвох вони позадкували геть від мене.

– Едварде, я не хочу поранити тебе, отож, будь ласка, відпусти мене.

Він завагався.

– Ходи стань попереду Ренесми, – запропонувала я.

Він поміркував, а тоді відпустив мене.

Я напружилася, як хижак на полюванні, і зробила два повільні кроки до Джейкоба.

– Ти цього не зробив, – гаркнула я на нього.

Він позадкував, піднявши руки, намагаючись урезонити мене.

– Ти же знаєш, що я не здатен цього контролювати.

– Ти дурний цуцик! Як ти міг! Моє немовля!

Він позадкував до вхідних дверей, він майже біг, а я переслідувала його.

– Белло, я й на гадці не мав!

– Я її одинраз на руках потримала, а ти вже вважаєш, що маєш на неї якісь свої тупі вовчі права? Вона моя.

– Я можу поділитися, – благально мовив він, відступаючи через газон.

– Платіть грошики, – почула я Емметів голос позаду себе. Якась частина мого розуму здивувалася: невже хтось закладався проти такого висліду? Але я не витрачала на це своєї уваги. Я була занадто люта.

– Як ти насмілився на імпринтингіз моїмнемовлям? Ти з глузду з’їхав?

– Я ненавмисно! – захищався він, задкуючи до дерев.

Раптом він уже був не сам. Знову з’явилися двоє величезних вовків, зайнявши позиції обабіч нього. Лі клацнула на мене зубами.

Застрашливе гарчання вихопилася з-поміж моїх зціплених зубів. Звук стривожив мене, але не настільки, щоб зупинити.

– Белло, чому б тобі не послухати хвильку? Будь ласка! – благав Джейкоб. – Лі, відступися! – докинув він.

Лі оскалила зуби й не ворухнулася.

– Чого це я маю слухати? – зашипіла я. У голові моїй царювала лють. Вона затьмарювала все інше.

– Бо то саме ти мені це сказала. Пригадуєш? Ти сказала, що наші життя пов’язані. Що ми – одна родина. Ти сказала, що ти – частина мого життя, а я – частина твого, бо так має бути. Отож… тепер так і є. Ти ж цього хотіла.

Я спопелила його лютим поглядом. Я справді розпливчасто пам’ятала схожі слова. Але мій новий кмітливий розум на два кроки випереджав ті дурниці, що він зараз бовкав.

– Ти гадаєш долучитися до моєї родини як зять?! – верескнула я. Мій голос-дзвіночок підвищився на дві октави – і все одно звучав, як музика.

Еммет зареготав.

– Зупини її, Едварде, – муркнула Есме. – Вона шкодуватиме, якщо зараз поранить його.

Але позаду мене так нікого й не було.

– Ні! – у цей час наполягав Джейкоб. – Як ти можеш на це дивитися під таким кутом? Вона ж просто немовля, чорт забирай!

– А я про що!!! – зарепетувала я.

– Ти ж знаєш, що я про неї не думаю так! Ти гадаєш, Едвард дозволив би, щоб я й досі жив, якщо б це було правдою? Все, чого я прагну для неї, – це безпеки та щастя – невже це погано? Невже ти хочеш не цього самого? – волав він на мене.

У мене скінчилися слова, і я просто загарчала на нього.

– Вона дивовижна, правда? – почула я, як промурмотів Еммет.

– Вона ще й руху не зробила до його горла, – погодився Карлайл цілком приголомшено.

– Гаразд, тут ти виграв, – з претензією мовив Еммет.

– Тримайся від неї подалі, – зашипіла я на Джейкоба.

– Я не можу!

Я кинула крізь зуби:

–  Спробуй. Починай уже.

– Це неможливо. Ти не пам’ятаєш, як я тобі був потрібен три дні тому? Як нам важко було триматися на віддалі одне від одного? Тепер твоя залежність зникла, правда?

Я тільки попелила його очима, не певна, до чого він веде.

– Це було через неї, – пояснив Джейкоб. – З самого початку. Ми мали бути разом – уже тоді.

Я згадала – і тут-таки втямила; щось у мені розслабилося, коли це божевілля знайшло пояснення. Але водночас моє роздратування посилилося. Невже він гадає, що такого пояснення мені достатньо? Що його уточнення переверне мою думку?

– Тікай, поки ще маєш нагоду, – застерегла я.

– Та ну тебе, Білко! Нессі теж мене любить, – заперечив він.

Я закам’яніла. Навіть припинила дихати. Позаду мене всі теж замовкли – зреагували тривожно.

–  Як… ти її назвав?

Джейкоб зробив іще крок назад, засоромлено глянувши на мене.

– Ну, – забубонів він, – те ім’я, що ти вигадала, і не вимовиш, і я…

– Ти дав моїй дочці прізвисько Лох-Неського чудовиська?! – каркнула я.

І нарешті кинулася до його горла.

РОЗДІЛ 23. СПОГАДИ

– Вибач, Сете. Знаю, я мав стояти ближче.

Едвард і досівибачався, і мені не здавалося це ні справедливим, ні доречним. Врешті-решт це не Едвардцілковито й непростимо втратив контроль над собою. Не Едварднамагався відірвати Джейкобу голову – Джейкобу, який навіть не перевернувся на вовка, щоб захищатися, – не Едвардвипадково зламав Сетові плече і ключицю, коли той стрибнув, щоб розборонити. Не Едвардзаледве не вбив свого найкращого друга.

Не те щоб найкращому другові зовсім не було за що відповісти, але ж очевидно: Джейкоб не зробив нічого такого, щоби спровокувати мою бурхливу реакцію.

Тож чи не яповинна була вибачатися? Я зробила другу спробу.

– Сете, я…

– Не хвилюйся через це, Белло, зі мною все гаразд, – мовив Сет, а Едвард воднораз із ним докинув:

– Белло, кохана, ніхто тебе не засуджує. Ти й так добре тримаєшся.

Вони ще ні разу не дали мені навіть речення закінчити.

І те, що Едвард ледве стримувався, щоб не усміхнутися, тільки погіршувало справи. Я знала, що Джейкоб не заслуговував на таку бурхливу реакцію, але Едварду, схоже, це приносило задоволення. Може, він би теж не відмовився бути перволітком і мати виправдання, щоб трохи зігнати на Джейкобі своє роздратування.

Я силкувалася цілковито притлумити злість, але це було важко, я ж бо знала, що зараз Джейкоб надворі з Ренесмою. Захищає її від мене, божевільного перволітка.

Карлайл примотав іще одну шину до Сетової руки, і Сет здригнувся.

– Вибач, вибач! – пробурмотіла я, знаючи, що мені все одно так і не вдасться сформулювати повноцінне перепрошення.

– Не дурій, Белло, – перебив Сет, поплескавши мене по коліну здоровою рукою, в той час як Едвард із другого боку потер мені руку.

Здавалося, Сет не має нічого проти, що я сиджу поряд із ним на канапі, поки Карлайл накладає шини.

– За півгодини зі мною все буде в нормі, – вів далі він, досі плескаючи мене по коліну й не зважаючи, яке воно холодне і тверде. – Та будь-хто вчинив би так само, дізнавшись про Джейкоба і Несс… – він обірвав себе на півслові та квапливо змінив тему. – Ну, принаймні ти мене не вкусила абощо. Оце було б прикро.

Я заховала обличчя в долонях і здригнулася на саму думку, на саму можливість цього. А це ж могло так легко статися! А вовкулаки реагують на вурдалацьку отруту зовсім не так, як люди, – для них вона токсична.

– Я погана.

– У жодному разі. Це я мав… – почав був Едвард.

– Припини, – зітхнула я. Не хотілося, щоб він картав себе за все, як він це завжди робив.

– Щастя, що Несс… Ренесма не отруйна, – мовив Сет по секундній ніяковій паузі. – Бо вона кусає Джейкоба повсякчас.

Я опустила руки.

– Справді?

– Натурально. Щойно він чи Роза невчасно піднесуть їй обід до рота. Роза вважає, це дуже прикольно.

Я вражено витріщилася на нього, водночас почуваючи провину за те, що це мене якось по-особливому потішило.

Звісно, я вже знала, що Ренесма не отруйна. Бо ж я була першою людиною, кого вона вкусила. Але цього я не сказала вголос, бо ж симулювала цілковиту непам’ять про нещодавні події.

– Що ж, Сете, – мовив Карлайл, випростуючись і відступаючи від нас, – гадаю, я зробив усе, що міг. Намагайся не рухатися… ну, кілька годин принаймні, – Карлайл хихикнув. – Хотів би я, щоб лікування людей приносило такі миттєві результати, – на секунду він поклав руку на Сетів чорний чуб. – Не крутися, – звелів він і зник нагорі. Я чула, як зачинилися двері в його кабінет, і мені стало цікаво, чи вже прибрали всі сліди мого перебування там.

– Деякий час я можу посидіти спокійно, – погодився Сет, коли Карлайл уже зник, а тоді широко позіхнув. Обережно, щоб не рушити руку, він схилив голову на спинку канапи й заплющив очі. За кілька секунд рот його розтулився.

Хвилину я хмурилася на його спокійне обличчя. Як Джейкоб, Сет, здається, мав дар засинати на власне бажання. Знаючи, що деякий час мені ні перед ким вибачатися, я звелася; від мого руху канапа навіть не здригнулася. Все, пов’язане з фізичними зусиллями, було дуже легким. Але решта…

Едвард провів мене до вікна і взяв за руку.

Лі нетерпляче ходила вздовж ріки, час від часу зупиняючись, аби поглянути на будинок. Легко було розрізнити, коли вона очима шукала свого брата, а коли – мене. Вираз її змінювався з турботливих позирків на убивчі погляди.

Я чула, як Джейкоб і Розалія на ґанку тихенько гиркаються, чия зараз черга годувати Ренесму. Ці стосунки бути такими ж натягнутими, як завжди; вони сходилися тільки в одному: мене треба тримати подалі від моєї власної дитини, поки я на сто відсотків не вилікувалася від нападів роздратування. Едвард не погоджувався з їхнім вироком, але я не сперечалася. Я теж хотіла мати певність. Щоправда, мене турбувало, що моїсто відсотків і їхністо відсотків можуть суттєво відрізнятися.

Якщо не рахувати їхньої сварки, Сетового повільного дихання, а ще злостивого зітхання Лі, було зовсім тихо. Еммет, Аліса та Есме полювали. Джаспер лишився вдома, щоб наглядати за мною. Зараз він ненав’язливо стояв за колоною сходів, намагаючись не набридати.

Я скористала спокоєм у хаті для того, щоб обміркувати все, що Едвард і Сет сказали мені, поки Карлайл накладав шини на Сетову руку. Поки я горіла, то багато чого проґавила, отож це була перша справжня нагода заповнити пробіли.

Головним був кінець міжусобної війни з Семовою зграєю – ось чому всі так вільно йшли собі з дому й верталися, коли заманеться. Перемир’я було міцнішим, ніж завжди. Чи радше відповідальнішим – це з чиєї точки зору дивитися.

Відповідальним – бо найвищий закон над усіма законами зграї виголошував, що жоден вовк ніколи не вб’є особу, з якою іншого вовка поєднує імпринтинг. Цього не стерпить уся зграя. А провина, вмисна чи невмисна, не зможе бути прощена; задіяні вовки битимуться на смерть – іншого виходу немає. Колись дуже давно таке трапилося – ненавмисно. Жоден вовкулака ніколи зумисно таким чином не знищить свого брата.

Отож Ренесма була недоторканна через те, що Джейкоб до неї зараз почував. Я намагалася більше думати про позитивний бік цієї справи, ніж негативний, хоча це й було нелегко. У моїй свідомості зараз було досить місця, щоб прихистити обидва почуття.

І Сем не міг оскаженіти через моє переродження, адже Джейкоб – волею справжнього Вожака – дав своє веління на це. Мене мучило усвідомлення, чим я зобов’язана Джейкобу, бо мені насправді кортіло просто лютитися на нього.

Я наполегливо спрямовувала свої думки в інше русло, щоб контролювати власні емоції. Я міркувала ще над одним цікавим феноменом: хоча зграї між собою не могли спілкуватися подумки, Джейкоб і Сем виявили, що вожаки, перевернувшись на вовкулак, здатні говорити між собою. Це спілкування було не таким, як раніше: вони вже не чули кожної думки, як до розриву. Тепер це більше було схоже на звичайну розмову, пояснив Сет. Сем міг чути тільки ті думки, якими Джейкоб хотів поділитися, і навпаки. І тепер, коли вони знову почали розмовляти, то виявили, що можуть спілкуватися і на віддалі.

Вони нічого цього не знали, допоки Джейкоб сам – попри заперечення Сета й Лі – не пішов до Сема, щоб пояснити ситуацію з Ренесмою. Це був єдиний раз, коли він залишив Ренесму відтоді, як уперше побачив її.

Коли Сем збагнув, як тотально все змінилося, він разом із Джейкобом повернувся, щоб побалакати з Карлайлом. Вони розмовляли як люди (бо Едвард відмовився відійти від мене, аби перекладати їхні думки), й угода була поновлена. Але дружні почуття, можливо, вже ніколи не вдасться відновити.

Та хоч однією турботою менше.

Проте ще одна турбота, хоч і не така загрозлива, як зграя роз’ятрених вовків, і досі лишалася.

Чарлі.

Сьогодні вранці він розмовляв з Есме, але це не стримало його від того, щоб передзвонити ще двічі – кілька хвилин тому, саме коли Карлайл «ремонтував» Сета. Карлайл та Едвард просто не зняли трубки.

Що було б найправильнішим йому сказати? Чи мали Каллени рацію? Чи справді сказати йому, що я померла, – найкращий, наймилосердніший вихід? Чи зможу я спокійно лежати в труні, поки він і мама оплакуватимуть мене?

Мені це здавалося неправильним. Але про те, щоб поставити Чарлі або Рене під загрозу, коли Волтурі такі одержимі секретністю, не може навіть бути мови.

Була ще моя ідея – дозволити Чарлі поглянути на мене, коли я буду готова до цього, і нехай він сам робить – неправильні – висновки. Формально вурдалацькі закони не будуть порушені. Чи не краще буде для Чарлі, коли він знатиме, що я жива – до певної міри – і щаслива? Навіть якщо я буду чужою, дивною і, можливо, лякатиму його?

Наприклад, зараз мої очі були зокрема вельми страхітливими. Скільки ще мине часу, поки я буду здатна контролювати себе, а колір моїх очей зміниться і я зможу побачитися з Чарлі?

– Белло, що таке? – тихо запитав Джаспер, відчувши те, як я поступово напружилася. – Ніхто на тебе не сердиться, – (приглушене гарчання з берега річки заперечило його слова, але він не зважав), – ніхто навіть не здивований. Точніше, ми таки здивовані. Здивовані, що ти так швидко змогла опанувати себе. Ти дуже добре тримаєшся. Набагато краще, ніж можна було очікувати.

Поки він говорив, у кімнаті запанував спокій. Сет почав тихенько похропувати. Я відчувала певне умиротворення, але не забула про свої клопоти.

– Взагалі-то я думала про Чарлі.

На ґанку миттю стихла суперечка.

– А, – пробурмотів Джаспер.

– Нам ліпше забратися звідси, правда ж? – запитала я. – Бодай на деякий час. Вдати, що ми поїхали в Атланту абощо.

Я відчула, що Едвард втупився в мене, але сама й далі дивилася на Джаспера. І саме він відповів мені серйозним голосом:

– Так. Це єдина можливість захистити твого батька.

Якусь хвильку я міркувала.

– Мені так його бракуватиме! Та мені всіх тут бракуватиме.

Джейкоба, – подумала я несамохіть. Незважаючи на те, що дивний потяг і зник, і вияснився – і я певною мірою відчула полегшення від цього, – він усе одно лишався моїм другом. Кимсь, хто знав мене справжню і приймав саме такою. Навіть коли я перетворилася на чудовисько.

Я міркувала про Джейкобові слова, якими він умовляв мене, перш ніж я атакувала його. Ти сказала, що наші життя пов’язані. Що ми – одна родина. Ти сказала, що ти – частина мого життя, а я – частина твого, бо так має бути. Отож… тепер так і є. Ти ж цього хотіла.

Але мені здавалося, що я хотіла не цього. Не зовсім цього. Я прокрутила пам’ять назад – до слабких, розмитих спогадів мого людського життя. Назад до найважчих часів у моєму житті – часів без Едварда, найчорніших часів, які я силкувалася поховати в своїй голові. Я не могла дібрати правильні слова – я тільки пам’ятала, що хотіла б, аби Джейкоб був моїм братом і ми могли любити одне одного без збентеження і болю. Бути родиною. Але я не могла підставити дочку в це рівняння.

Я згадала момент пізніше (один із безлічі, коли я сказала Джейкобу «прощавай»): я вголос міркувала, з ким він урешті поєднає життя, хто виправить усю шкоду, якої завдала я. Сказала щось таке, що, ким би вона не була, вона не буде гідною його.

Я пирхнула, й Едвард питально звів брову. Я просто похитала головою.

Та крім того, як сильно я скучатиму за своїм другом, була проб лема і серйозніша. Чи колись Сем, Джаред або Квіл прожили хоча б день, не поглянувши на предмет свого імпринтингу – Емілію, Кім або Клару? Чи здатнібули вони? Як би вплинула розлука з Ренесмою на Джейкоба? Якого б завдала болю?

У мені ще вирувало достатньо люті, аби відчувати задоволення – не через Джейкобів біль, а через ідею забрати Ренесму від нього. Як могла я витримати думку про те, що Ренесма належить Джейкобу, коли вона ще заледве належить мені?

Рух на ґанку перервав мої міркування. Я почула, як вони піднялися сходами й зайшли крізь двері. Саме в цю мить Карлайл спустився донизу, тримаючи в руках дивні знаряддя: рулетку та ваги. Джаспер метнувся до мене. Наче пролунав якийсь сигнал, який я проґавила, навіть Лі всілася надворі й витріщилася у вікно з таким виразом, ніби очікує на процедуру знайому, але цілком нецікаву.

– Уже шоста, – сказав Едвард.

– І що? – запитала я, не відриваючи погляду від Розалії, Джейкоба та Ренесми. Вони стояли на порозі, Розалія тримала Ренесму на руках. Розалія мала сторожкий вигляд. Джейкоб хвилювався. Ренесма була прегарна й виявляла нетерпіння.

– Час зважувати й міряти Несс… Ренесму, – пояснив Карлайл.

– О! І ви це щодня робите?

– Чотири рази на день, – неуважливо відповів Карлайл, закликаючи трійцю до канапи. Мені здалося, що Ренесма зітхнула.

– Чотири рази на день? Щодня? Навіщо?

– Вона швидко росте, – муркнув Едвард до мене тихо й напружено. Він стиснув мою долоню, другою ж рукою міцно пригорнув мене за талію – наче йому треба було на когось зіпертися.

Я не могла відірвати погляду від Ренесми, щоб побачити його обличчя.

Вона мала чудовий, цілком здоровий вигляд. Шкіра її світилася, як підсвічений алебастр, а на щічках цвіли трояндові пелюстки. З такою сліпучою вродою не могло нічого бути негаразд. Звісно, в її житті не може бути нічого небезпечнішого, ніж власна матір, правда ж?

Відмінність між моїм новонародженим немовлям і дитиною, яку я побачила годину тому, була б очевидною для будь-кого. Різниця між Ренесмою годину тому і зараз була майже невловимою. Людське око ніколи б не помітило її. Але вона була.

Тіло її видовжилося. Стало трошки гінкішим. Обличчя було вже не таким круглим – на якусь крихітну часточку воно стало овальнішим. Кучерики на якусь одну п’яту сантиметра підросли. Вона самотужки витягнулася на руках Розалії, поки Карлайл рулеткою міряв її зріст, а потім окружність голови. Він нічого не записував – у нього ідеальна пам’ять.

Я бачила, що Джейкоб схрестив руки на грудях так само міцно, як Едвард обвив свої довкола мене. Його широкі брови зійшлися на переніссі в одну лінію над глибоко посадженими очима.

Ренесма виросла з однієї клітини до нормального немовляти всього за кілька тижнів. Вже за кілька днів по народженні вона мала такий вигляд, наче скоро почне ходити. Якщо вона й далі так ростиме…

Мій новий вампірський розум не мав жодних проблем із математикою.

– Що ж нам діяти? – злякано прошепотіла я.

Едвардові руки напружилися. Він точно зрозумів, що я мала на увазі.

– Не знаю.

– Ріст сповільнюється, – зауважив Джейкоб крізь зуби.

– Нам іще знадобиться кілька днів вимірювань, щоб уточнити тенденцію, Джейкобе. Жодних обіцянок я поки що не можу давати.

– Вчора вона виросла на два дюйми. А сьогодні менше.

– Якщо мої виміри точні, то на одну тридцять другу дюйма, – тихо сказав Карлайл.

– Тож робітьточні виміри, докторе, – мовив Джейкоб майже із погрозою в голосі. Розалія застигла.

– Ти ж знаєш, що я роблю все, що можу, – запевнив його Карлайл.

Джейкоб зітхнув.

– Гадаю, це все, що я можу просити.

Я знову відчула роздратування – наче Джейкоб украв мої власні слова і цілковито перебрехав їх.

Ренесма, схоже, теж була роздратована. Вона почала крутитися й наказово простягнула ручку до Розалії. Розалія нахилилася, щоб Ренесма могла торкнутися її обличчя. Через секунду Роза зітхнула.

– Чого вона хоче? – запитав Джейкоб, знову укравши мої слова.

– Беллу, звісно, – мовила до нього Розалія, і мені від цього потепліло на душі. Тоді вона поглянула на мене. – Ти як почуваєшся?

– Стурбована, – визнала я, й Едвард притиснув мене до себе.

– Ми всі стурбовані. Але я не це мала на увазі.

– Я цілком себе контролюю, – запевнила я. Зараз спрага стояла останньою в моєму переліку. Крім того, Ренесма пахла чудово – але зовсім не так, як пахне їжа.

Джейкоб закусив губу, але й не поворушився, щоб зупинити Розалію, коли вона передала мені Ренесму. Я бачила, яка напружена Роза, і мені було цікаво, яку емоційну атмосферу в кімнаті зараз діагностує Джаспер. Чи він так пильно зосереджений на мені, що не відчуває нікого іншого?

Ренесма потягнулася до мене воднораз зі мною, обличчя її осяяла сліпуча усмішка. Вона так зграбно сіла в мене на руках, ніби вони були призначені саме для неї. І тут-таки притулила гарячу ручку мені до щоки.