Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 37 страниц)
– Що таке? – вимогливо запитала я.
– Белло, – заспокійливо мовив Едвард. – Це не дуже гарна ідея. Вона наполовину людина, кохана. Її серце б’ється, у жилах її шумує кров. І перш ніж твоя спрага буде цілковито під контролем… Ти ж не хочеш поставити її під загрозу, правда ж?
Я нахмурилася. Звісно, я цього не хочу.
Але невже я не контролюю себе? Я розгублена, це правда. Увага легко перескакує з предмета на предмет, це правда. Але невже я небезпечна? Для неї? Для власної дочки?
Проте я не мала стовідсоткової певності, що можу відповісти «ні». Отож мені доведеться виявити терплячість. Це буде важко. Адже допоки я її знову не побачу, вона здаватиметься нереальною. Просто туманний сон… про когось чужого…
– Де вона? – я пильно прислухалася – і вчула серцебиття з-під підлоги піді мною. Я чула, що дихає не одна людина – тихо, наче внизу також дослухалися. А ще звучав стукіт, деренчання, яке я не могла зрозуміти…
Але звук серцебиття був таким привабливим, що в мене потекли слинки.
Саме тому мені справді спершу доведеться навчитися полювати, перш ніж я побачу її. Моє чуже немовля.
– Розалія з нею?
– Так, – відповів Едвард коротко, і я бачила, що якась думка засмучує його. Я подумала, що між ним і Розалією знову виникли розбіжності. Невже вони знов почали ворогувати? Та я не встигла запитати, бо Едвард уже забрав мої руки з плаского живота й знову потягнув мене.
– Стривай, – вдруге запротестувала я, силкуючись зосередитися. – А як же Джейкоб? А Чарлі? Розкажи все, що я проґавила. Скільки часу я була… непритомною?
Едвард, здавалося, не помітив, як я завагалася на останньому слові. Натомість він іще раз обмінявся сторожкими поглядами з Карлайлом.
– Щось не так? – прошепотіла я.
– Все так, – запевнив мене Карлайл, зробивши дивний наголос на останньому слові. – Фактично нічого не змінилося – ти була без тями заледве понад дві доби. Як для такого складного перетворення, твоя зміна минула напрочуд швидко. Едвард дуже постарався. Яка інновація – впорснути отруту просто в серце! Це була його ідея, – він зробив паузу й усміхнувся до сина, потім зітхнув. – Джейкоб і досі тут, а Чарлі й досі певен, що ти хворієш. Він гадає, що зараз ти в Атланті, проходиш обстеження в Центрі контролю інфекційних захворювань. Ми дали йому неправильний номер, він просто в розпачі. Весь час надзвонює Есме.
– Мені слід подзвонити йому… – промурмотіла я сама до себе, але, слухаючи власний голос, одразу передбачила складнощі. Він не впізнає цього голосу. Я не зможу заспокоїти його… Та раптом я згадала про перший сюрприз: – Стривайте, то Джейкоб і далі тут?
Вони знову обмінялися поглядами.
– Белло, – швидко сказав Едвард, – нам багато чого варто обговорити, але спершу ми маємо потурбуватися про тебе. Тобі, певно, болить…
Коли він зауважив це, я згадала про вогонь у горлі й конвульсивно ковтнула.
– Але Джейкоб…
– У нас попереду ціла вічність на пояснення, кохана, – лагідно мовив він.
Звісно. Я зможу трошки зачекати з відповіддю; слухати стане легше, коли лютий біль вогненної спраги не відвертатиме більше моєї уваги.
– О’кей.
– Чекай, чекай, чекай! – проспівала Аліса від дверей. Вона протанцювала через усю кімнату – неймовірно граційно. Як і у випадку з Едвардом і Карлайлом, я була вражена, коли наче вперше поглянула на її обличчя. Яка вродливиця! – Ви пообіцяли, що першого разу я зможу бути присутня. А що як вам двом у лісі трапиться якесь природне дзеркало?
– Алісо… – запротестував Едвард.
– Я на секундочку, – мовивши це, Аліса вилетіла з кімнати.
Едвард зітхнув.
– Про що це вона?
Та Аліса вже повернулася, тягнучи величезне люстро в золоченій рамі з кімнати Розалії, заввишки ледь не вдвічі більше за неї, а завширшки більше у кілька разів.
Джаспер весь час стояв так тихо й спокійно, що відтоді, коли він зробив кілька кроків слідком за Карлайлом, я цілковито забула про нього. Тепер він знову ворухнувся – затулив Алісу, не зводячи з мене очей. Адже і тут я являла собою небезпеку.
Я знала, що зараз він намагається з’ясувати атмосферу довкола мене, отож він напевне помітив, як мене вразило його обличчя, коли я вперше поглянула на нього зблизька.
Своїми підсліпуватими людськими очима я майже не помічала шрамів, які залишились йому на згадку про війну з армією перволітків-вампірів на Півдні. Тільки коли на них світило яскраве сонце, я могла заледве розрізнити слабенькі відмітини на шкірі.
Тепер, коли я стала бачити по-новому, шрами зробилися найяскравішими у його зовнішності. Неможливо було відвести погляду від його спотвореної шиї та щелепи – важко повірити, що навіть вурдалак міг витримати стільки зубів, які вп’ялися в його горло.
Інстинктивно я напружилася та стала в захисну позу. Будь-який вампір, хоч раз побачивши Джаспера, вчинив би так само. Шрами були – мов записи на дошці пошани. Небезпека, – волали вони. Скільки вурдалаків пробували вбити Джаспера? Сотні? Тисячі? І всі вони загинули в марній спробі.
Джаспер і побачив, і відчув, як я оцінюю його, відчув мою обережність, і криво посміхнувся.
– Едвард заледве не побив мене за те, що я не підвела тебе до люстра перед весіллям, – сказала Аліса, відвертаючи мою увагу від свого застрашливого коханця. – Ще раз йому в зуби я не попадуся.
– В зуби? – скептично мовив Едвард, зводячи вгору одну брову.
– Ну, може, я трохи перебільшую, – муркнула вона неуважливо, обертаючи дзеркало до мене.
– І може, зараз ти просто вдовольняєш власні вуаєристичні збочення.
Аліса підморгнула йому.
Але я дослухалася до цього обміну люб’язностями тільки якимсь незначним краєчком мозку. Решта ж зосередилася на особі в люстрі.
Перша моя реакція – неусвідомлене задоволення. Незнайома істота в дзеркалі була безперечно вродливою, настільки ж вродливою, як Аліса чи Есме. Вона, навіть стоячи, наче порхала, а її бездоганне обличчя було блідим як місяць на тлі темного важкого волосся. Члени її були округлими й міцними, шкіра ледь-ледь світилася – наче перлина.
Друга реакція – жах.
Хтовона? З першого погляду я не могла знайти власних рис у цьому гладенькому досконалому обличчі.
А очі! Я знала, чого очікувати, але її очі змусили дрижаки пробігти в мене по тілу.
Весь час, поки я вивчала істоту в дзеркалі, охоплена різноманітними почуттями, її обличчя залишалося на диво врівноваженим – дерев’яна статуя богині, яка не виказує жодних ознак збурення, що вирує в мені. А потім її повні вуста ворухнулися.
– Очі! – видихнула я, не змігши вимовити «мої очі». – Скільки?
– За кілька місяців вони потемніють, – мовив Едвард м’яким і заспокійливим тоном. – Кров тварин приглушує цей колір набагато швидше, ніж людська кров. Спершу вони стануть бурштиновими, потім золотими.
Мої очі палатимуть пекельним червоним вогнем іще кілька місяців?!
– Місяців? – голос мій підвищився через стрес. У дзеркалі бездоганні брови недовірливо піднялися над палючими червоними очима – яскравішими, ніж мені доводилося бачити.
Джаспер зробив крок уперед, стривожений глибиною мого несподіваного хвилювання. З юними вурдалаками він був занадто добре знайомий; чи мій вибух емоцій був призвісткою небезпечної поведінки?
Ніхто мені не відповів на мовчазне запитання. Я обернулася до Едварда й Аліси. Вони обоє були заглиблені в себе – реагували на Джасперів неспокій. Дослухалися до його причини, зазирали в найближче майбутнє…
Я знову зробила глибокий – непотрібний – вдих.
– Ні, зі мною все гаразд, – запевнила я їх. Погляд мій метнувся до чужинки в люстрі й назад. – Просто… забагато нового.
Джаспер звів брови на переніссі, й через це став помітнішим шрам через ліве око.
– Я не знаю, – пробурмотів Едвард.
Жінка у дзеркалі нахмурилася.
– Яке запитання я проґавила?
Едвард вишкірився.
– Джаспер дивується, як тобі це вдається.
– Вдається що?
– Контролювати свої почуття, Белло, – відповів Джаспер. – Я ще не зустрічав перволітка, який би так поводився: умів приборкати почуття на самому початку. Спершу ти була засмучена, та коли побачила наше хвилювання, ти приборкала свій смуток, взяла себе в руки. Я був готовий допомогти, але тобі це не знадобилося.
– Це погано? – запитала я. Я інстинктивно заледеніла, очікуючи на його вердикт.
– Ні, – відповів він, але в голосі його не було певності.
Едвард погладив мене по руці, наче заохочуючи відтанути.
– Белло, це просто вражає, хоча ми й не розуміємо, як це тобі вдається. І не знаємо, скільки ти протримаєшся.
Я зважувала його слова якусь частку секунди. Я можу накинутися на них щомиті? Можу перетворитися на чудовисько?
Але я нічого такого не відчувала в собі… А може, це й неможливо було відчути.
– А про це ти що думаєш? – втрутилася Аліса нетерпляче, вказуючи на дзеркало.
– Я не впевнена, – розмито мовила я, не бажаючи визнавати, наскільки видовище насправді налякало мене.
Я витріщилася на вродливу жінку з жахливими очима, шукаючи хоч якихось власних рис. Щось було-таки у формі вуст – якщо заплющити очі на сліпучу вроду, видно було, що її верхня губа трошечки недосконала – завелика порівняно з нижньою. Коли я знайшла цю маленьку знайому ваду, мені потеплішало на душі. Може, у тому віддзеркаленні десь є і решта мене.
Для експерименту я підняла руку – і жінка в люстрі вчинила так само, торкнувшись власного обличчя. Її червоні очі напружено спостерігали за мною.
Едвард зітхнув.
Я відвернулася від неї та, звівши брову, поглянула на Едварда.
– Розчаровані? – запитала я, і мій голос-дзвіночок був спокійним.
Він розсміявся.
– Так, – визнав він.
Я відчула, як шок нарешті пробився через маску спокою на моєму обличчі, а за тим миттю мені стало боляче.
Аліса заричала. Джаспер подався вперед, чекаючи мого нападу.
Але Едвард не зважав на них – він міцно пригорнув моє нове кам’яне тіло й притиснувся вустами до моєї щоки.
– А я так сподівався, що зможу читати твої думки, коли твій мозок стане схожим на мій, – промурмотів він. – І ось я – знову розчарований, запитую себе, що ж коїться у твоїй голові!
Мені зразу зробилося легше.
– Та годі, – легковажно зауважила я, розслабившись, що мої думки й тепер зоставалися тільки моїми, – схоже, розум мій так і залишиться з дефектом. А зате я гарненька.
Коли я потроху почала звикати до себе, знову ставати самою собою, робилося дедалі легше жартувати з ним.
Едвард загарчав мені у вухо:
– Белло, ти завждибула не просто гарненькою.
Тут Едвард відірвався від мене і зітхнув.
– Гаразд, гаразд, – відповів він комусь.
– Що таке? – запитала я.
– Ти дедалі більше нервуєш Джаспера. Може, після першого полювання він нарешті розслабиться.
Я поглянула на Джасперове стривожене обличчя й кивнула. Не хотіла когось покусати тут, якщо до цього йшлося. Краще зірватися серед дерев, ніж серед родини.
– Гаразд. Тоді полювання, – погодилась я, і від хвилювання й передчуття у мене засіпало в животі. Я відірвала Едвардові долоні від своєї талії і, тримаючи його за одну руку, відвернулася від жінки в люстрі.
РОЗДІЛ 21. ПЕРШЕ ПОЛЮВАННЯ
– Через вікно? – запитала я, позираючи вниз із другого поверху.
Загалом я не так уже й боялася висоти, але через той факт, що тепер я могла настільки чітко бачити кожну подробицю внизу, перспектива значно менше приваблювала мене. Гостряки каміння на землі випиналися так, як я собі раніше й уявити не могла.
Едвард усміхнувся.
– Це найзручніший вихід. Якщо боїшся, я тебе сам винесу.
– Тепер, коли перед нами вічність, ти турбуєшся за ті кілька секунд, які у нас займе, щоб вийти через двері у двір?
Він трошки нахмурився.
– Внизу Ренесма та Джейкоб…
– А-а-а…
Еге ж. Тепер я чудовисько. І маю триматися подалі від усього, що може запустити мої дикі інстинкти. А зокрема – від людей, яких люблю. Навіть від тих, яких я ще толком і не знаю.
– А це нормально… що Ренесма… там унизу з Джейкобом? – прошепотіла я. І з запізненням втямила, що чула на першому поверсі, либонь, саме Джейкобове серце. Я знову пильно прислухалася, але тепер розрізняла тільки одне стабільне серцебиття. – Він її не так щоб дуже любив…
Едвардові вуста дивним чином напружилися.
– Повір мені, вона у повній безпеці. Я точно знаю всі Джейкобові думки.
– Так, звісно, – буркнула я та знову роззирнулася.
– Боїшся? – кинув він мені виклик.
– Трошки. Я не знаю, як…
А ще я спиною відчувала присутність нашої родини, яка мовчки спостерігала за мною. Здебільшого мовчки. Еммет один раз уже не стримав тихенького гиготіння. Одна помилка з мого боку – і він качатиметься по підлозі. І тоді почнуть складатися анекдоти про єдиного в світі незграбного вурдалака…
Крім того, сукня – либонь, Аліса примудрилася натягнути її на мене, коли я взагалі нічого не тямила у вогні, – аж ніяк не пасувала ні для стрибків, ні тим паче для полювання. Блідий, як блакитний лід, шовк в обтяжку? Для чого це вона мене так вбрала? Для вечірки опісля?
– Слідкуй за мною, – мовив Едвард. А тоді цілком розкуто зробив крок із високого відчиненого вікна й упав униз.
Я пильно дивилася, щоб запам’ятати кут, під яким він зігнув коліна, аби пом’якшити удар об землю. Звук його приземлення був зовсім тихим – приглушений удар, мов хтось обережно причинив двері або ж акуратно поклав книжку на столі.
На вигляд було нескладно.
Зціпивши зуби, щоб якнайкраще зосередитися, я спробувала зімітувати його розслаблений крок у повітря.
Га! Здавалося, земля наближалася так повільно, що я ще й чекала, аби поставити ноги… (А в які це туфлі взула мене Аліса? На шпильках? Вона геть збожеволіла!)…аби поставити ноги так, наче я роблю крок уперед на прямій поверхні.
Я пом’якшила удар пальцями, щоб не зламати тоненьких підборів. Схоже, моє приземлення було таким самим тихим, як і Едвардове. Я усміхнулася до нього.
– Справді. Просто.
Він відповів усмішкою.
– Белло!
– Що?
– Це було вельми граційно – навіть для вампіра.
Я хвильку поміркувала, а тоді розцвіла. Якби він сказав просто так, то Еммет би вже зараз реготав. Але не схоже, щоб комусь було смішно, тож його зауваження, либонь, має під собою ґрунт. Оце вперше за моє життя… чи радше існування… хтось ужив означення граційнащодо мене.
– Дякую, – мовила я до нього.
А тоді я одну по одній скинула туфлі з ніг і пожбурила назад у відчинене вікно. Мабуть, трохи засильно, проте я почула, що хтось устиг їх упіймати, перш ніж вони пробили обшивку на стіні.
Аліса буркнула:
– Її смак не покращився так, як рівновага.
Едвард узяв мене за руку – я й досі не могла не дивуватися шовковистості його шкіри, її приємній температурі – та помчав через двір до річки. Без жодних зусиль я прямувала за ним.
Все, пов’язане з фізичними зусиллями, здавалося напрочуд простим.
– Поплаваємо? – запитала я, коли ми зупинилися на березі річки.
– Щоб зіпсувати твою чарівну сукню? Ні. Ми стрибнемо.
Я стиснула вуста, зважуючи його слова. Річка була щонайменше ярдів п’ятдесят завширшки.
– Ти перший.
Він торкнувся моєї щоки, відступив на кілька кроків назад, швидко розігнався та стрибнув із плаского каменя, який глибоко сидів у березі річки. Я споглядала його швидкий рух, поки він летів понад водою, зробив сальто й зник поміж густого гілля дерев на тому боці річки.
– Показуха, – пробурмотіла я й почула його виразний сміх.
Я відійшла на п’ять кроків і глибоко вдихнула.
Зненацька я знову відчула тривогу. Не через те, що можу впасти або поранитися, – я злякалася, що розтрощу ліс.
Це відчуття зростало в мені повільно, але я нарешті усвідомила в собі дику, шалену силу, від якої тремтіли члени. Я зненацька збагнула, що якби схотіла прокласти тунель попідводою, кігтями викопати чи прогризти собі дорогу в її кам’яному дні, це б не забрало багато часу. Предмети довкола мене: дерева, кущі, каміння… будинок, – усе тепер мало вельми вразливий вигляд.
Сподіваючись, що на тому боці річки Есме нічого особливого не вирощує, я почала розганятись – і зупинилась як стій, коли тонкий шов тріснув дюймів на шість вище стегон. Аліса!!!
Ну, Аліса завжди ставилася до одягу так, ніби його наступного дня слід викидати, що вдруге його не можна вдягати, отож це не має її засмутити. Я обережно нахилилася, взялася за непошкоджений шов і легеньким рухом рвонула його до середини стегна. Тепер розрізи були однакові.
Отак краще.
З будинку долинув приглушений сміх, а хтось навіть скреготнув зубами. Сміх долетів із другого поверху вниз, а от із першого я дуже виразно вчула цілком інший – грубий глибокий смішок.
То Джейкоб також за мною спостерігає? Не можу уявити, що він зараз думає – чи що він досі робить у будинку. Я собі гадала, що наше возз’єднання – якщо він узагалі колись зміг би пробачити мене – відбудеться у віддаленому майбутньому, коли я стану врівноваженішою, а час залікує усі рани, які я полишила в його серці.
Я не озирнулася, щоб поглянути на нього, хвилюючись через можливі перепади настрою. Не варто дозволяти якійсь одній емоції взяти гору над моєю хисткою рівновагою. Джасперів страх тримав мене в напрузі. Мені треба пополювати, перш ніж я візьмуся до інших справ. Я спробувала забути про все і по-справжньому зосередитися.
– Белло! – гукнув Едвард із лісу – голос його наближався. – Хочеш іще раз поглянути, як це робиться?
Але я все чудово пам’ятала, певна річ, і не хотіла давати Емметові нагоду ще більше позбиткуватися з процесу мого навчання. Стрибок пов’язаний із фізичними вміннями – отож має бути інстинктивним. Я глибоко вдихнула й помчала до річки.
Коли не заважала спідниця, я сягнула води одним довгим стрибком. Він тривав якусь частку секунди – і воднораз нескінченність: і очі мої, і розум мій працювали так швидко, що відчували кожен крок. Я легко поставила праву ногу на рівному камені й доклала зусилля рівно стільки, щоб відштовхнути власне тіло, яке просто злетіло в повітря. Я зважала значно більше на ціль, ніж на зусилля, тож помилилася в розрахунку необхідної сили – але, на щастя, помилилася не в мінус, я в плюс, отож хоча б не скупаюся в річці. Відстань у п’ятдесят ярдів виявилася залегкоюціллю…
Цей стрибок був дивним, запаморочливим, елекризуючим, проте зовсім коротким. Минула одна секунда – і я вже була на другому боці.
Я боялася, що щільні зарості, які підступали до води, заступлять мені дорогу, проте вони, навпаки, тільки допомогли. Коли я летіла до землі, то зовсім легко й природно витягнула одну впевнену руку й ухопилася за зручну гілляку; потім гойднулася, відпустила гілку й приземлилася на пальці – за п’ятнадцять футів від землі, на широкій гілці ситхінської ялини.
Відчуття було фантастичним.
Крізь дзвінкий звук мого задоволеного сміху пробивався інакший шум – це Едвард гасав у пошуках мене. Мій стрибок був удвічі довшим за його. Коли він підбіг до дерева, де я сиділа, очі його були розширені від подиву. Я спритно зістрибнула з гілки обіч нього, безшумно приземлившись на пальці.
– Добре в мене вийшло? – запитала я, від збудження прискорено дихаючи.
– Дуже добре, – схвально усміхнувся він, але недбалий тон суперечив здивуванню в очах.
– Можна ще раз?
– Зосередься, Белло, ми ж на полюванні.
– О… так, – кивнула я, – на полюванні.
– Тримайся за мною… якщо зможеш, – вишкірився він, зненацька змінивши свій тон на глузливий, і помчав геть.
Біг він швидше за мене. Я не могла уявити, як йому вдавалося переставляти ноги з такою неймовірною прудкістю, але я й близько не могла повторити це. Але я, натомість, була дужчою, отож кожен мій стрибок був утричі довшим за його. І я полетіла крізь живе зелене павутиння обіч нього, а не позаду. На бігу я не могла стримати схвильованого сміху; але сміх не заважав зосередитися і не сповільнював руху.
Нарешті я спромоглася втямити, чому Едвард на бігу ніколи не врізався в дерева – це питання в попередньому житті залишалося для мене загадкою. Відчуття було особливим – баланс між швидкістю і чіткістю. Адже поки я пролітала над, під та крізь густий підлісок зі швидкістю, від якої все навкруги мусило б перетворитися на розмиту зелену піну, я насправді ясно бачила кожен найменший листочок на кожній найменшій гілочці на кожному найменшому кущику, який минала.
Вітер, спричинений моєю прудкістю, здував назад волосся й розчахнуту сукню, і хоча я знала, що такого не може бути, його доторк до шкіри видавався теплим. Так само, як і жорстка земля попід моїми босими ногами не могла здаватися м’яким оксамитом, а віття, яке хльоскало мене по обличчю, не мало би бути схожим на дотик лагідної пір’їни.
Ліс видався мені набагато заселенішим, ніж зазвичай: крихітні істоти, про чиє існування я й не підозрювала, ховалися поміж листя довкруж мене. Всі вони завмирали, коли ми пролітали повз, а дихання їхнє прискорювалося зі страху. Тварини реагували на наш запах набагато мудріше, ніж люди. На мене їхній запах мав цілком протилежний вплив.
Я чекала, коли вже нарешті задихаюся, проте дихалося мені зовсім без зусиль. Чекала, коли почнуть пекти м’язи, але здавалося: що більше я звикала до бігу, то далі зростала моя міць. Мої стрибки видовжувалися, і незабаром уже Едварду довелося наздоганяти мене. Я знову захоплено зареготала, відчувши, що він уже пасе задніх. Мої босі ноги торкалися землі так рідко, що враження було – я радше лечу, ніж біжу.
– Белло, – сухо покликав він рівним, навіть лінивим голосом. Більше кроків не було чути – він зупинився.
Якусь мить я вагалася, чи варто коритися.
Але, зітхнувши, я крутнулася й легко плигнула до нього – ярдів на сто назад. Очікувально поглянула на нього. Він усміхався, вигнувши брову. Він був таким вродливим – неможливо було погляду відвести.
– Ти збираєшся полювати в нашій країні? – зачудовано запитав він. – Чи плануєш до вечора вже бути в Канаді?
– І тут непогано, – згодилась я, зважаючи менше на те, що саме він говорив, а більше на заворожливу плавність, із якою ворушилися його вуста. Важко було зосередитися, коли моїм новим очам усе видавалося таким свіжим. – На що ми полюємо?
– На лося. Я гадав, для першого разу підійде щось легеньке… – він не договорив, помітивши, як звузилися мої очі на слові «легеньке».
Але я не збиралася сперечатися. Зараз, коли я знову згадала про спрагу, вона, здавалося, затьмарювала кожнісіньку думку в моїй голові, домішувалася до значно приємніших думок про біг, і про Едвардові вуста, і про поцілунки, і про… Ця палюча спрага! Я не могла відмахнутися від неї.
– Постій хвильку спокійно, – мовив Едвард, легко поклавши долоні мені на плечі.
Він його дотику жага миттєво притлумилася.
– А тепер заплющ очі, – пробурмотів він.
Коли я скорилася, він підняв долоню до мого обличчя й погладив мене по щоці. Я відчула, як прискорилося моє дихання, й очікувала, що зараз почервонію, – знаючи, що цього ніколи не станеться.
– Слухай, – звелів Едвард. – Що ти чуєш?
Усе, – могла б я відповісти: його довершений голос, його подих, як торкаються одна одної його губи, коли він говорить, шепіт пташок, які чистять пір’ячко у верховітті, їхнє швидке серцебиття, шелест кленових листків, тихеньке тріскотіння мурах, які прямують вервечкою стовбуром найближчого дерева. Але я знала: він має на увазі щось особливе, отож дозволила вухам захопити побільше віддалених звуків, шукаючи чогось інакшого, ніж легенький шум життя навколо мене. Десь неподалік була відкрита місцина – звук вітру над полем трави був зовсім інакшим – і невеличкий струмок із кам’янистим дном. І звідти, від води, лунав плюскіт язиків, які хлебтали воду, і голосне биття важких сердець, які качали широкі потоки крові…
Миттєво в мене немов набрякло горло.
– На березі струмка, на північному сході? – запитала я, досі не розплющуючи очей.
– Так, – схвально мовив він. – А тепер… дочекайся подуву вітру… що ти відчуваєш?
Здебільшого його запах – квітково-медовий, настояний на сонці. А ще густий земляний дух гнилизни й моху, смоли вічнозелених дерев, м’який, майже пряний аромат гризунів поміж коріння дерев. Та коли я вдихнула глибше, відчула запах чистої води – він, незважаючи на спрагу, зовсім не привабив мене. Я зосередилася на воді й відчула пахощі, які, либонь, були пов’язані зі звуком хлебчучих язиків і стуком сердець. Іще один теплий дух, густий і ясний, дужчий за всі інші. І все ж таки не принадніший, аніж запах від струмка.
Він хихикнув.
– Знаю – доведеться звикати.
– Троє? – спробувала вгадати я.
– П’ятеро. Ще двоє ховаються поміж дерев позаду решти.
– Що я маю робити?
У голосі його явно прозвучала усмішка:
– А що б тобі зараз хотілося зробити?
Я хвильку поміркувала, дослухаючись із заплющеними очима й принюхуючись. Ще одна хвиля пекучої спраги затьмарила мою свідомість, і раптом теплий і ясний запах уже не був таким непривабливим. Нарешті щось гаряче й вологе потрапить у моє пересохле горло. Очі мої різко розплющилися.
– Поменше думай, – попередив мене Едвард, забираючи долоню від мого обличчя й роблячи крок назад, – просто віддайся на волю інстинкту.
Я дозволила собі прямувати на запах, майже не усвідомлюючи власного руху, коли, мов привид, полетіла пагорбом униз до дзюркотливого струмка. Моє тіло самочинно припало до землі, я мить повагалася на узліссі. Здалеку я помітила величезного лося з розгалуженими рогами, які вінчали його голову, він стояв на краю води; четверо інших, мов тіні, вже ліниво прямували на схід у ліс.
Я зосередилася на запаху цього лося – на гарячій точці на його косматій шиї, де тепло пульсувало найдужче. Всього-на-всього тридцять ярдів – два-три кроки – розділяли нас. Я напружилася для першого стрибка.
Та щойно мої м’язи згрупувалися, війнув дужчий вітерець – цього разу з півдня. Не замислюючись, я вистрибнула з-поміж дерев на стежку, перпендикулярно до мого початкового напрямку, злякавши лося, який помчав у ліс, і погналася за новим, значно принаднішим запахом. Це був не вибір – нагальність.
Запах цілковито керував мною. Тільки одна думка билася в голові, коли я винюхувала цей слід, – спрага й дух, який обіцяв утамувати її. Жага дедалі дужчала, вона зробилася такою болючою, що в мене переплуталися всі думки і я мимоволі згадала відчуття вогню у венах, спричиненого отрутою.
І тільки одне зараз могло збити мене з курсу – інстинкт потужніший, важливіший, ніж потреба загасити полум’я, – інстинкт самозахисту від небезпеки. Інстинкт самозбереження.
Знагла я усвідомила, що мене переслідують. Принада запаху, якому неможливо було опиратися, боролася з імпульсом розвернутися й боронити намічену жертву. У грудях загуркотів звук, губи самі собою розтулилися, застережливо оголюючи зуби. Кроки мої сповільнилися, а потреба захистити власну спину боролася зі спокусою втамувати спрагу.
І тут я вчула, що переслідувач наздоганяє мене, отож самозахист переміг. Я крутнулася на місці, й гарчання вихопилося з глотки.
Дикий тваринний рик, який зірвався з мого власного горла, був таким несподіваним, що я затнулася. Він розтривожив мене – і водночас на секунди просвітлив мою голову: спричинене спрагою помутніння відступило, хоча сама спрага й досі пекла.
Вітер змінився – він кинув мені в обличчя пахощі землі й близького дощу, звільняючи від принади отого другого запаху – такого смачного, що міг належати хіба що людині.
Едвард вагався за кілька кроків од мене, піднявши руки, наче хотів обійняти мене – чи стримати мене. Обличчя його набуло обережного й напруженого виразу – я ж від жаху завмерла.
Я усвідомила, що ледь не напала на нього. Зусиллям волі я виструнчилася, відкинувши захисну позу. Затамувавши подих, я намагалася зосередитися на чомусь іншому, бо мене страшенно лякала сила запаху, яка долинала з півдня.
Едвард помітив, що на обличчі моєму знову з’явився осмислений вираз, отож зробив крок до мене, опустивши руки.
– Мені слід негайно забратися звідси, – прошипіла я крізь зуби на останньому подиху.
На його обличчі застиг уражений вигляд.
– Ти здатнаопиратися?
Я не мала часу перепитувати, що саме він має на увазі. Знала, що змога мислити ясно триватиме доти, доки я зможу змушувати себе не думати про…
Я знову помчала – просто рвонула на північ, намагаючись концентруватися на тисняві в грудях, яка, я гадала, викликана нестачею повітря. На меті я мала відбігти геть якнайдалі, щоб не відчувати звабливого запаху. Щоб я просто не могла його внюхати, навіть якщо знову мною опанує інстинкт…
Вдруге я усвідомила, що мене переслідують, але цього разу в мене не сталося нападу божевілля. Я боролася зі спокусою втягнути повітря носом, щоб пересвідчитися: мене наздоганяє Едвард. Мені не довелося боротися надто довго: хоча я мчала, як ракета, прокладаючи крізь гущавину найпрямішу можливу стежку, незабаром Едвард порівнявся зі мною.
Нова думка вразила мене – і я зупинилась як урита. Я вже була певна, що тут поблизу ніде немає спокуси, проте про всяк випадок затамувала подих.
Едвард проскочив повз, здивований через мою наглу зупинку. Він розвернувся й за секунду вже був побіля мене. Поклав мені руки на плечі й втупився в очі – шок усе ще переважав на його обличчі.
– Як тобі це вдалося? – вимогливо запитав Едвард.
– Але ж ти піддавався мені раніше? – кинула я у відповідь, ігноруючи його запитання. А я гадала, що це моя власна заслуга!
Коли я розтулила рота, то відчула повітря на смак – тепер до нього нічого не домішувалося, жодного принадливого запаху, який спокушав мою спрагу. Я обережно вдихнула.
Він стенув плечима й похитав головою, наче не хотів, щоб його відволікали.
– Белло, як це тобі вдалося?
– Втекти? Я затамувала подих.
– Але як ти не піддалася на поклик полювання?
– Коли ти опинився в мене за спиною… Мені так соромно…
– Навіщо ти вибачаєшся переді мною? Це саме я припустився жахливого недбальства. Я гадав, що ніхто не зможе так далеко відхилитися від головних стежок, але ж я мав спершу перевірити! Яка дурна помилка! То б іне слід переді мною вибачатися.
– Та ж я ричала на тебе! – мене досі жахала думка, що я була здатна на таке блюзнірство.
– Так, певна річ. Але ж це природно. Проте я ніяк не збагну, як тобі вдалося втекти.
– Що ж іще я могла зробити? – запитала я. Його поведінка заплутала мене – що ж він очікував від мене? – Там же міг бути хтось із моїх знайомих!
Він налякав мене, раптом вибухнувши голосним реготом, закинувши голову назад і сколихнувши луною верхівки дерев.
– Чого це ти смієшся з мене?
Він миттю зупинився, і знову вираз його став сторожким.
Тримай себе в руках, – подумки наказала я собі. Слід держати свої емоції під контролем. Наче я була молодим вовкулакою, а не вурдалаком.
– Я сміюся не з тебе, Белло. Я регочу, бо я в шоці. А в шоці я, бо цілковито вражений.
– Чому?
– Ти не повинна мати здатність так реагувати. Ти не повинна бути такою… врівноваженою. Ти не повинна мати змогу стояти отут зі мною й обговорювати це спокійно та холоднокровно. Ба більше, ти неповинна була виявити здатність перервати полювання, коли у повітрі витав запах людської крові. Навіть старим вампірам не так легко це зробити – тому ми завжди дуже обережно обираємо місця для полювання, щоб не наражатися на спокусу. Белло, ти поводишся так, ніби прожила десятки років, а не дні.
