Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 37 страниц)
– Ні, мені байдуже, коли ти кусаєш Джейкоба. Можеш і далі кусати.
Джейкоб гигикнув.
– Може, тобі краще піти, Джейкобе, – холодно промовив Едвард, кинувши на нього лютий погляд. Едвард іще не пробачив Джейкобу, бо знав: як би там не пішло, мені буде боляче. Але я з радістю витримаю пекучий вогонь у горлі, якщо це найгірше з того, що мене чекає сьогодні.
– Я сказав Чарлі, що буду тут, – відповів Джейкоб. – Йому потрібна моральна підтримка.
– Моральна підтримка, – пирхнув Едвард. – З погляду Чарлі ти – найвідразливіше чудовисько з нас усіх.
– Найвідразливіше? – запротестував Джейк, а тоді тихенько засміявся сам до себе.
Я почула, як шини з’їхали з шосе на безшумну й вологу ґрунтівку, яка вела до будинку Калленів, і моє дихання знову прискорилося. Серце мало б колотитися. Я непокоїлася, що моє тіло позбавлене нормальних реакцій.
Тоді я зосередилася на спокійному серцебитті Ренесми, щоб заспокоїтися і собі. Допомогло досить швидко.
– Так тримати, Белло, – пошепки похвалив мене Джаспер. Едвард міцніше притиснув мене за плечі.
– Ти впевнений? – запитала я його.
– Абсолютно. Ти зможеш упоратися із чим завгодно, – він усміхнувся й поцілував мене.
Це був не зовсім невинний поцілунок, і мої несподівані реакції знову підвели мене. Едвардові вуста мов упорснули збуджувальний препарат просто мені в жили. Я відчула несамовите бажання. Довелося зібрати всю волю в кулак, аби не забувати, що в мене немовля на руках.
Джаспер відчув, як у мене змінився настрій.
– Е-е-е… Тобі, Едварде, не слід зараз так її збуджувати. Вона повинна мати здатність зосередитися.
Едвард відсторонився.
– Ой, – сказав він.
Я засміялася. Від самого початку саме янеодноразово повторювала це слово.
– Пізніше, – мовила я, і від очікування моє лоно стиснулося в клубок.
– Зосередься, Белло, – нагадав Джаспер.
– Так, – я відсторонилася від тремких почуттів. Чарлі – ось моя головна задача. Сьогодні Чарлі має бути в безпеці. А в нас іще ціла ніч попереду…
– Белло.
– Вибач, Джаспере.
Еммет зареготав.
Шум крузера Чарлі все наближався. Легковажна мить минулася, і всі втихомирилися. Я схрестила ноги й практикувалася в морганні.
Машина під’їхала до входу і кілька секунд стояла з увімкненим мотором. Цікаво, Чарлі нервується так само, як і я? Тоді мотор заглух, і грюкнули дверцята. Три кроки по траві, тоді вісім тупотливих кроків дерев’яними сходами. Ще чотири лункі кроки через ґанок. Тиша. Чарлі двічі глибоко вдихнув.
Тук-тук-тук.
Я вдихнула – це має бути востаннє. Ренесма зручніше вмостилася в мене на руках, ховаючи обличчя в моєму волоссі.
Карлайл відчинив двері. Напружений вираз його обличчя перетворився на привітний, наче хтось перемкнув канали в телевізорі.
– Добридень, Чарлі, – мовив він, маючи в міру присоромлений вигляд. Кінець кінцем ми мали бути в Атланті в Центрі контролю інфекційних хвороб. Чарлі знав, що йому збрехали.
– Карлайле, – сухо привітався Чарлі. – Де Белла?
– Я тут, тату.
Ох! Мій голос звучав цілком неправильно. До того ж я використала повітря, щоб заговорити. Я коротко вдихнула, щоб поновити запас, радіючи, що кімната ще не насичена запахом Чарлі.
Порожній вираз обличчя Чарлі краще за слова підтвердив, як дивно прозвучав мій голос. Очі його сфокусувалися на мені й розширилися.
Я розпізнавала почуття, які змінювалися на його обличчі.
Шок. Недовіра. Біль. Втрата. Страх. Злість. Підозра. Дужчий біль.
Я закусила губу. Дивне було відчуття: здавалося, мої нові зуби гостріше вп’ялися в мою гранітну шкіру, ніж колишні людські зуби впивалися в мої м’які людські вуста.
– Це ти, Белло? – прошепотів він.
– Еге ж, – я здригнулася від власного лункого голосу. – Привіт, тату.
Він глибоко вдихнув, щоб відновити рівновагу.
– Добридень, Чарлі, – привітався до нього Джейкоб із дальнього кутка. – Як справи?
Чарлі послав Джейкобу короткий палючий погляд, здригаючись на згадку про недавні події, а тоді знову перевів очі на мене.
Він повільно перетнув кімнату й нарешті зупинився за кілька футів од мене. Метнув звинувачувальний погляд на Едварда, а тоді його очі знову вп’ялися в мої. Тепло його тіла обдавало мене з кожним ударом серця.
– Белло? – знову перепитав він.
Я заговорила трошки нижчим голосом, намагаючись приглушити дзвінкі ноти.
– Це справді я.
Він стиснув щелепи.
– Вибач, тату.
– З тобою все гаразд? – наполегливо запитав він.
– Щира правда – все чудово, – запевнила я його. – Я здорова, як кобила.
Тут мій кисень закінчився.
– Джейк сказав, що це було… необхідно. Що ти помирала, – промовив він так, наче й на йоту не вірив у ці слова.
Я напружилася, зосередилася на теплій вазі Ренесми, схилилася до Едварда, щоб відчути підтримку, і вдихнула.
Запах Чарлі обпік мене вогнем – язики полум’я лизнули горлянку. Але це був не просто біль. Це був наглий удар жаги. Чарлі пахнув так смачно, як я й не могла собі уявити. Хоч якими апетитними здавалися невідомі туристи, котрі стрілися мені під час полювання, але Чарлі пахнув удвічі спокусливіше. І він стояв усього за кілька футів од мене, і від нього сухе повітря наповнювалося вологим ароматом, від якого текли слинки.
Але зараз я була не на полюванні. І це був мій батько.
Едвард зі співчуттям стиснув мене за плечі, а Джейкоб кинув на мене з протилежного боку кімнати винуватий погляд.
Я спробувала взяти себе в руки й не зважати на біль і нестримну спрагу. Чарлі чекав на мою відповідь.
– Джейкоб сказав тобі правду.
– Це на тебе так схоже, – проричав Чарлі.
Я сподівалася, що Чарлі, попри зміни у моєму обличчі, зможе прочитати на ньому докори сумління.
Схована під моїм волоссям, Ренесма нюхнула повітря, коли запах Чарлі долинув і до неї. Я міцніше стиснула її.
Чарлі зауважив мій стурбований погляд униз і прослідкував за ним.
– О, – мовив він, і з його обличчя миттю злетіла лють, залишилось тільки здивування. – Ось вона. Сирітка, яку, Джейкоб казав, ви всиновлюєте.
– Моя племінниця, – гладко збрехав Едвард. Мабуть, він вирішив, що схожість Ренесми на нього все одно неможливо буде приховати. Ліпше зізнатися з самого початку, що вони – родичі.
– Я гадав, ти втратив усю родину, – зауважив Чарлі, і знову в його голосі з’явилося звинувачення.
– Я втратив батьків. Мого старшого брата всиновили, як і мене. І я більше ніколи його не бачив. Але судові виконавці знайшли мене, коли брат із дружиною загинули в автокатастрофі, бо в дитини більше не було жодних родичів.
Едварду це чудово вдавалося. Голос його був рівним, у ньому звучала невинність саме у достатній мірі. Мені доведеться попрактикуватися, щоб і собі навчитися такого.
Ренесма визирнула з-під мого волосся, знову нюхаючи повітря. Вона сором’язливо зиркнула на Чарлі з-під довгих вій, а тоді знову заховалася.
– Вона… вона… е-е-е… вона – красуня.
– Так, – погодився Едвард.
– Але ж це – велика відповідальність. А ви двоє тільки починаєте життя.
– А як іще ми могли вчинити? – Едвард легенько погладив пучками її щоку. Я помітила, як він на мить торкнувся її вуст – це було нагадування. – Ви б самі хіба від неї відмовилися?
– Гм. Ну… – він неуважно похитав головою. – Джейк сказав, її звати Нессі?
– Ні, – відтяла я – голос мій прозвучав гостро й пронизливо. – Її ім’я Ренесма.
Чарлі знову перевів погляд на мене.
– А ти що думаєш із цього приводу? Може, Карлайл та Есме…
– Вона моя, – не дала я йому договорити. – Я хочуїї.
Чарлі нахмурився.
– Ти хочеш, аби я в такому молодому віці став дідусем?
Едвард усміхнувся.
– Карлайл теж тепер дідусь.
Чарлі кинув недовірливий погляд на Карлайла, який і досі стояв біля дверей; він мав вигляд молодшого, вродливішого Зевсового брата.
Чарлі пирхнув і розреготався.
– Гадаю, від цього мені трішки легше, – він перевів очі на Ренесму. – Від неї просто неможливо погляду відвести.
Його легке дихання заповнило простір між нами.
Ренесма нахилилася до запаху, відкинула моє волосся й уперше прямо подивилася йому в обличчя. Чарлі хапнув ротом повітря.
Я знала, що він бачить. Мої очі – свої очі – на її довершеному личку.
Чарлі важко дихав. Вуста його затремтіли, і я збагнула, що він беззвучно рахує. Він відраховував назад місяці, намагаючись дев’ять місяців утиснути в один. Силкуючись зліпити події докупи, але не в змозі пояснити появу речового доказу, який зараз сидів просто перед ним.
Джейкоб підвівся, перетнув кімнату й поплескав Чарлі по спині. Він нахилився й щось шепнув Чарлі на вухо; тільки Чарлі не знав, що ми всі все чули.
– Без подробиць, Чарлі. Все буде гаразд. Я запевняю.
Чарлі ковтнув і кивнув. А тоді зробив крок до Едварда, стиснувши кулаки, й різонув його палючим поглядом.
– Я не хочу знати подробиць, але з мене досить брехні!
– Вибачте, – спокійно відказав Едвард, – але вам краще добре затямити офіційну версію, ніж дізнатися правду. Якщо ви хочете зберегти секрет, то вам слід пам’ятати тільки офіційну версію. Це захистить Беллу й Ренесму, а також і всіх нас. Заради них ви згодитеся на брехню?
В кімнаті стояло повно статуй. Я схрестила ноги.
Чарлі фукнув і обернув лютий погляд до мене.
– Ти могла б мене якось попередити, дитинко.
– Невже від цього тобі б стало легше?
Він насупився, а тоді став навколішки переді мною. Я бачила, як у нього на шиї під шкірою пульсує кров. Я відчувала її теплу вібрацію.
Відчувала це й Ренесма. Вона всміхнулася й простягнула до нього рожеву долоньку. Я притримала її. Вона притулила другу руку мені до щоки, щоб я прочитала її думки: спрага, цікавість, обличчя Чарлі. Щось було таке в цьому видінні, що дало мені змогу збагнути: вона добре затямила Едвардові слова; вона визнала спрагу, проте тут-таки спромоглася подолати її.
– Ого, – задихнувся Чарлі, поглянувши на її ідеальні зубки. – Скільки їй?
– М-м-м…
– Три місяці, – сказав Едвард, а тоді повільно додав, – тобто вона на вигляд – тримісячне немовля. У якомусь сенсі вона молодша, а в якомусь і доросліша.
Навмисно привертаючи увагу Чарлі, Ренесма помахала йому.
Чарлі судомно кліпнув повіками.
Джейкоб пхнув його ліктем.
– Я ж вам казав, що вона особлива, пам’ятаєте?
Чарлі скулився і відхилився від Джейкоба.
– Та годі вам, Чарлі, – простогнав Джейкоб. – Я такий самий, як і був завжди. Просто вдайте, що сьогоднішнього вечора не було.
На саму згадку в Чарлі побіліли вуста, але він коротко кивнув.
– А тияким боком до цього всього причетний, Джейку? – запитав він. – І скільки знає Біллі? І чому ти тут?
Він поглянув на Джейкобове обличчя, яке пашіло, коли той дивився на Ренесму.
– Ну, я вам геть усе можу розповісти… і Біллі знає все чисто… але вам доведеться багато чого почути про вовку…
– Ох, – не втримався Чарлі, затуляючи вуха. – Не треба.
Джейкоб вишкірився.
– Чарлі, все буде чудово. Просто намагайтеся не вірити в те, що побачили.
Татко промимрив щось нерозбірливе.
– Давай! – знагла заволав Еммет своїм глибоким басом. – Давай, «Ґейторс»!
Джейкоб і Чарлі аж підстрибнули. Решта ж застигли.
Чарлі першим відійшов, через плече поглянув на Еммета й запитав:
– Флорида виграє?
– Щойно забили перший гол, – підтвердив Еммет. Він метнув на мене погляд, вигнувши брову, як лиходій у водевілі. – Давно пора хоч комусь тут було забити гол.
Я заледве стримала сичання. Отут засичати в присутності Чарлі? Це вже перетинало будь-які межі.
Але Чарлі зараз не помічав нічого. Він іще раз глибоко вдихнув, втягнувши повітря так, наче хотів, щоб воно пройшло геть до черевиків. Я заздрила йому. Він схопився на ноги, обійшов Джейка й упав у крісло.
– Ну, – зітхнув він, – побачимо, чи зможуть вони втримати перевагу.
РОЗДІЛ 26. БЛИСК
– Не знаю, що варто говорити Рене, а що ні, – мовив Чарлі, вже однією ногою за порогом. Він випростав плечі, й у нього забурчало в животі.
Я кивнула.
– Знаю. Не хотілося б її лякати. Ліпше захистити її від цього. Такі речі не для нервових.
Один кутик його рота сумно загнувся.
– Я б теж спробував захистити тебе від цього, якби знав як. Але ж ти ніколи не належала до категорії нервових, правда?
Я усміхнулася у відповідь, крізь зуби зробивши вдих, який обпік мені горло.
Чарлі неуважливо поплескав себе по животі.
– Щось придумаю. У нас іще є час усе обговорити, правда ж?
– Правда, – пообіцяла я.
В якомусь сенсі це був дуже довгий день, а в якомусь – неймовірно короткий. Чарлі спізнювався на вечерю – Сью Клірвотер запросила його та Біллі. Оцебуде сумний вечір, та Чарлі хоч поїсть нормальної їжі; я раділа, що хтось намагається врятувати його від голодної смерті, оскільки сам він куховарити не здатен.
Напруга не відпускала цілий день, і від цього хвилини текли повільно; Чарлі так і не розслабив закам’янілих плечей. Проте зараз він не квапився йти геть. Він передивився дві гри – на щастя, занадто занурений у власні думки, щоб помічати Емметові масні жарти й натяки, які ставали дедалі виразнішими й усе менше стосувалися футболу, – потім послухав коментарі після матчу, тоді новини, й не хотів рушити, поки Сет не нагадав йому про час.
– Чарлі, ви хочете, щоб моя мама й Біллі хвилювалися? Ходімо! Белла та Нессі до завтра нікуди не дінуться. Час уже нам кинути щось за драбину, га?
В очах Чарлі було прозоро написано, що він не вірить Сетовим словам, проте він дозволив Сетові вийти з будинку й попрямував за ним. І тепер, коли він завагався у дверях, сумнів нікуди не подівся. Хмари тоншали в небі, дощ припинився. Можливо, перед самим заходом навіть сонце встигне випірнути.
– Джейк казав, що ви збиралися виїхати, не попередивши мене, – пробурмотів Чарлі до мене.
– Я не хотіла так чинити, якби був інший шлях. Ось чому ми й досі тут.
– Він сказав, що ви можете ще на деякий час залишитися, але тільки якщо я не розкисну і здатен буду тримати язика за зубами.
– Так… але я не можу пообіцяти, що ми ніколи не поїдемо, тату. Усе так складно…
– Без подробиць, – нагадав він мені.
– Справді.
– Але якщо вам усе-таки доведеться поїхати, ти ж до мене навідуватимешся?
– Обіцяю, тату. Тепер, коли ти знаєш достатньо, гадаю, все спрацює. Я триматимусь якомога ближче до тебе.
Якусь хвильку він покусував губу, а тоді нахилився до мене, обережно простягаючи руки. Я перенесла вагу Ренесми (яка зараз дрімала) на ліву руку, зціпила зуби, затамувала подих і легенько обвила праву руку навколо його теплого м’якого пояса.
– Тримайся якнайближче, Білко, – промурмотів він. – Якнайближче.
– Я тебе люблю, тату, – прошепотіла я крізь зуби.
Він затремтів і відхилився. Моя рука впала.
– Я теж тебе люблю, дитинко. Що б не змінилося, але це не зміниться ніколи… – Чарлі торкнувся пальцем рожевої щічки Ренесми. – Вона дуже на тебе схожа.
Я намагалася відповідати недбало, хоча почувалася напруженою.
– Більше на Едварда, гадаю, – на мить я завагалася, а тоді додала: – У неї твої кучерики.
Чарлі здригнувся, а далі фиркнув:
– Ха! А таки правда! Ха! Дідусь! – він недовірливо похитав головою. – А мені колись дадуть її потримати?
Я вражено кліпнула, але швидко опанувала себе. Зваживши все якусь мить і поглянувши на Ренесму – вона, здавалося, глибоко спала, – я вирішила, що доведеться покластися на удачу, коли вже сьогодні все так добре складається…
– Ось, – мовила я, передаючи йому дочку. Він автоматично склав руки в незграбне кубельце, і я поклала на них Ренесму. Тіло його було не таким гарячим, як її, але я миттю відчула, як у мене зашкребло в горлі від тепла, що текло в нього під тоненькою шкірою. Від мого мармурового дотику в нього зосталася гусяча шкіра. Не знаю, то була реакція на мою температуру – чи, може, чисто психологічне.
Чарлі тихенько забуркотів, відчувши її вагу:
– А вона… дебеленька.
Я насупилася. Мені вона здавалася легенькою, як пір’їнка.
Мабуть, усі мої відчуття ваги й міри збилися.
– Дебеленька – це добре, – зауважив Чарлі, уздрівши мій вираз. А потім пробурмотів сам до себе: – Їй ліпше бути міцненькою, коли наокруж коїться таке божевілля, – він легенько погойдав її на руках із боку в бік. – Наймиліше немовля з усіх, що я бачив… включно з тобою, дитинко. Вибач, але це правда.
– Я й так це знаю.
– Миле немовля, – повторив він, але цього разу слова були схожі на квоктання.
Я вже бачила нове почуття на його обличчі – бачила, як воно помалу зроджувалося там. Чарлі так само легко піддався її чарам, як і всі ми. Дві хвилини в нього на руках – і він уже в її руках.
– Можна мені прийти завтра?
– Звісно, тату. Певна річ. Ми нікуди не подінемося.
– Краще вам і справді ніде не діватися, – суворо сказав він, але обличчя його було м’яким, адже він і досі споглядав Ренесму. – До завтра, Нессі.
– Ні! І ти туди ж!
– Га?
– Її ім’я Ренесма. Рене плюс Есме, злиті в одне. І жодних варіацій, – я силкувалася заспокоїтися, при цьому глибоко не вдихаючи. – Хочеш знати її друге ім’я?
– Звісно.
– Карлі. Через «К». Як Чарлі плюс Карлайл, злиті в одне. Усмішка осяяла обличчя Чарлі, і від неї навколо очей проявилися зморшки. Мене це заскочило зненацька.
– Дякую тобі, Білко.
– Дякую тобі, тату. Стільки всього так швидко перемінилося! У мене й досі голова йде обертом. Якби зараз тебе не було поруч зі мною, я не знаю, як би я взагалі не втратила… ґрунту під ногами…
Я збиралася сказати «не втратила себе». Але для нього це буде забагато.
У Чарлі забурчало в животі.
– Ходи поїж, тату. Ми нікудине подінемося.
Я згадала, як сама почувалася, коли вперше діткнулася цієї казки: здавалося, що все зникне з першими променями ранішнього сонця.
Чарлі кивнув і неохоче повернув мені Ренесму. Він кинув оком мені за спину – в будинок; якийсь час, поки він роздивлявся велику світлу кімнату, очі його були якимись дикими. Усі й досі були там, окрім Джейкоба, котрий здійснював рейд у холодильнику на кухні. Аліса напівлежала на нижній приступці сходів, а Джаспер поклав голову їй на коліна; Карлайл схилив голову над грубезною книжкою; Есме щось наспівувала собі під ніс, роблячи нотатки в блокноті; Розалія та Еммет попід сходами будували фундамент грандіозного карткового будиночка; Едвард перемістився до піаніно і щось собі тихенько награвав. Не було жодного знаку, що день завершується, що вже час вечеряти або хоча б змінити заняття, готуючись до вечора. Щось невловимо перемінилося в атмосфері. Каллени вже не прикидалися, як раніше, – завіса людськості відхилилася зовсім трошки, але достатньо для того, щоб Чарлі відчув різницю.
Він стенув плечима, похитав головою і зітхнув.
– До завтра, Белло, – нахмурився він і додав: – Я хотів сказати… Ти маєш гарний вигляд… Просто треба звикнути.
– Дякую, тату.
Чарлі кивнув і замислено попростував до машини. Я спостерігала, як він від’їжджає; і тільки коли його шини виїхали на трасу, я збагнула: я впоралася! Справді пережила цілий день і не завдала Чарлі шкоди. Самотужки. У мене точноє особливий дар!
Все було занадто добре, щоб бути правдою. Чи дійсно мені вдалося отримати нову родину, не втративши старої? А мені здавалося, що вчора був ідеальний день!
– Ого! – прошепотіла я. Моргнула й відчула, як третя пара контактних лінз розчинилася.
Звуки піаніно обірвалися, і миттю Едвардові руки обвилися довкола моєї талії, а підборіддя його вляглося мені на плече.
– Це мав вигукнути я!
– Едварде, я впоралася!
– Так, ти впоралася. Ти поводилася неймовірно. Ти так хвилювалася, що доведеться пережити рік як перволіток, а потім раз – і ти просто проминула цю стадію, – він тихенько засміявся.
– Я взагалі не певен, що вона – вурдалак, поминаючи вже перволітка, – докинув Еммет із-під сходів. – Вона занадто цивілізована.
Всі нескромні зауваження, які він зронив у присутності мого батька, знову зазвучали в моїх вухах, і добре було, що я тримала Ренесму на руках. Не в змозі зовсім не реагувати, я коротко рикнула.
– Ой-ой, як страшно! – зареготав Еммет.
Я зашипіла, й Ренесма крутнулася в мене на руках. Вона кілька разів кліпнула, подивилася навколо збентеженим поглядом. Понюхала повітря, а тоді потягнулася до мого обличчя.
– Чарлі повернеться завтра, – запевнила я її.
– Чудово, – сказав Еммет. Цього разу Розалія розреготалася разом із ним.
– Дуже дотепно, – глузливо мовив Едвард, простягаючи руки, щоб узяти в мене Ренесму. Він підморгнув, коли я завагалася, отож я, трохи розгублена, віддала йому дочку.
– Ти що маєш на увазі? – запитав Еммет.
– Тобі не здається, що трішки небезпечно вступати в конфронтацію з найдужчим вампіром у хаті?
Еммет відкинув голову й пирхнув:
– Я тебе прошу!
– Белло, – промурмотів до мене Едвард, знаючи, що Еммет дослухається, – пам’ятаєш, кілька місяців тому я просив тебе про послугу, яку ти зможеш зробити для мене, коли станеш безсмертною?
Щось таке я туманно пригадувала. Я просіяла нечіткі людські спогади про наші розмови. За мить пригадала й хапнула ротом повітря:
– Ох!
Аліса довго заливалася дзвінким сміхом. Джейкоб, із повним ротом харчів, вистромив голову з-за рогу.
– Що таке? – проричав Еммет.
– Справді? – запитала я Едварда.
– Повір мені, – мовив він.
Я глибоко вдихнула.
– Еммете, а як щодо невеличкого спору?
Він миттю скочив на ноги.
– Я в захваті. Викладай.
Я закусила губу. Він такий здоровезний.
– А може, ти злякалася?… – почав був Еммет.
Я випростала плечі.
– Ти. І я. Поміряємося силами. За обіднім столом. Просто зараз.
Еммет розплився в посмішці.
– Е-е-е… Белло, – швидко мовила Аліса, – мені здається, Есме дуже любить цей столик. Це антикваріат.
– Дякую, – самими вустами сказала Есме.
– Не питання, – мовив Еммет, радісно всміхаючись. – Ходімо зі мною, Белло.
Я рушила за ним у двір до гаража; усі решта попрямували за нами. Тут із-поміж каміння, намитого рікою, вирізнявся величезний гранітний валун – очевидячки, Емметова ціль. Хоча цей валун був майже круглий і нерівний, він цілком згодиться для справи.
Еммет поклав лікоть на каменюку й жестом припросив мене.
Я знову розхвилювалася, побачивши міцні м’язи на Емметовому передпліччі, але намагалася тримати лице. Едвард запевнив, що деякий час я буду дужчою за всіх. Він був цілком цього певен, і я почуваласядужою. Настільки дужою? – майнула думка, коли я споглядала Емметові біцепси. Проте мені було тільки два дні, і це має спрацювати. Хіба що зі мною взагалі все не так. Може, я не така міцна, як нормальний перволіток? Може, саме тому мені так легко контролювати себе?
Коли я поклала лікоть на валун, то намагалася зберігати байдужий вираз обличчя.
– О’кей, Еммете. Якщо я виграю, ти більше не зрониш жодного слова про моє статеве життя ні до кого, навіть до Рози. Жодних алюзій, жодних натяків – нічого.
Він звузив очі.
– Згода. А якщо виграю я, то натяки стануть набагатопрозорішими.
Він почув, як у мене зупинилося дихання, й злорадно вишкірився. У його очах не було й знаку блефу.
– Ти ж швидко здасися, молодша сестричко? – піддів мене Еммет. – У тобіж небагато дикого, правда? Я певен, що в тому будиночку і подряпини не лишилося, – зареготів він. – А Едвард тобі розповідав, скільки будинків розвалили ми з Розою?
Я заскреготіла зубами й ухопилася за його велику долоню.
– Раз, два…
– Три, – рикнув він і натиснув на мою руку.
Нічого не сталося.
Ні, я відчувала, що він докладає зусилля. Мій новий мозок, здається, добре ладнав із математикою, і я була певна, якби він не зустрів опору, його рука проломила б каменюку без жодних зусиль. Тиск посилився, і мені спало на думку: цікаво, чи цементовоз, який рухається зі швидкістю сорок миль на годину з крутої гірки, втелющиться в перепону з такою ж силою? А якщо збільшити швидкість до п’ятдесятьох миль? До шістдесятьох? Може, доведеться ще збільшувати швидкість…
Але й цієї моці було замало, щоб зрушити мене. Його рука тиснула на мою з неймовірною силою, та мені було навіть приємно. Дивним чином відчуття було втішним. Відтоді як я розплющила очі, я так силкувалася бути обережною, щоб не трощити все на своєму шляху! І нарешті змогла розслабитися й використати свої м’язи. Дозволити силі вилитися назовні, не стримувати її.
Еммет заричав; на чолі його зібралися зморшки, а все тіло напружилося й налягло на перепону – на непорушну руку. Я дозволила йому попотіти – фігурально висловлюючись – якусь хвильку, поки сама насолоджувалася божевільним відчуттям – міццю, що струменіла з моєї руки.
Проте минуло кілька секунд – і я занудьгувала. Я нагнулася. Еммет на дюйм подався.
Я розреготалася. Еммет грубо рикнув крізь зуби.
– Тримай рот на замку, – нагадала я йому та вчавила його руку у валун. Тріск, від якого загуло у вухах, луною прокотився поміж дерев. Камінь затремтів, і величенький шматок – десь в одну восьму завбільшки – відколовся по невидимій лінії слабкості й гримнув на землю. Він упав Емметові на ногу, і я не стримала смішка. До мене долинув приглушений регіт Джейкоба й Едварда.
Еммет відбив ногою уламок валуна аж за річку. На своєму шляху той навпіл розтяв молоденький клен, а тоді врізався в стару ялину, яка гойднулася й упала на інше дерево.
– Матч-реванш. Завтра.
– До завтра моя сила не висотається, – зауважила я. – Може, тобі ліпше зачекати бодай із місяць.
Еммет загарчав, оголивши зуби:
– Завтра.
– Гей, що ж не зробиш, аби ти був щасливий, старший братику!
Розвернувшись, аби йти геть, Еммет копнув гранітну брилу, здійнявши хмару куряви й уламків. Це було так мило – по-дитячому.
У захваті від незаперечного факту, що зараз я була дужчою за найдужчого вурдалака, який траплявся мені в житті, я розчепірила пальці й притиснула долоню до валуна. А тоді почала помалу занурювати пальці в камінь, не так лишаючи ямки, як трощачи камінь на своєму шляху; його консистенція нагадала мені твердий сир. Зрештою в руці в мене лишилася жменя гравію.
– Круто, – муркнула я.
Розпливаючись в усмішці, я рвучко крутнулася на місці та зробила рух, схожий на прийом карате, врізаючись ребром долоні в камінь. Камінь хруснув і застугонів і – здійнявши велику хмару куряви – розвалився навпіл.
Я не стрималася й загиготіла.
І не звертала уваги на смішки за спиною, поки ногами й руками трощила валун на дрібні кавалки. Це була така чудова розвага, що я й сама нестримно підсміювалася. Аж поки до гиготіння не долучився тоненький сміх – лункий, як дзвіночок, і я миттю покинула дітвацьку розвагу.
– Це вона щойно сміялася?
Всі витріщалися на Ренесму з такими самими враженими обличчями, яке було і в мене.
– Так, – мовив Едвард.
– А хто тут несміявся? – буркнув Джейк, закотивши очі.
– Ти ще скажи, що у свій перший забіг ти, собако, трохи не попустив віжок, – підколов його Едвард, але цього разу в його голосі не прозвучало антагонізму.
– Це зовсім інша річ, – сказав Джейкоб і жартівливо гупнув Едварда кулаком у плече. – Белла ж начебто доросла. Вона одружена, вона мамуся і все таке… Хіба не має вона виявляти побільше гідності?
Ренесма нахмурилася й торкнулася Едвардового обличчя.
– Чого вона хоче? – запитала я.
– Поменше гідності, – усміхнувся Едвард. – Вона отримувала майже таке саме задоволення, спостерігаючи за тобою, як і я.
– Я смішна? – запитала я Ренесму, крутнувшись назад і простягаючи до неї руки в ту ж таки мить, коли вона простягнула долоньки до мене. Я вихопила її з Едвардових рук і дала їй уламок камінця, який мала в долоні. – Хочеш спробувати сама?
Вона усміхнулася своєю блискучою усмішкою і затиснула камінчик в обох долонях. Здушила його, і від зусилля поміж брівками в неї залягла зморщечка.
Пролунав хрускіт, здійнялася хмарка пилу. Ренесма насупилася й простягнула один уламок мені.
– Зараз зробимо, – мовила я, розчавлюючи камінь на пісок.
Вона заплескала в долоні й засміялася; цей неймовірний звук змусив нас усіх приєднатися до неї.
Зненацька сонце прорвалося крізь хмари, стрельнувши в нас довгими червоними й золотими променями, і мене просто вразила краса власної шкіри у призахідному сонці. Я була ошелешена.
Ренесма провела пучками по гладенькій шкірі, що зблиснула, мов діамант, і приставила свою ручку до моєї. Її шкіра сяяла зовсім трошки – легенько й загадково. Це не втримає її вдома сонячної днини, як мене мій блиск. Вона діткнулася мого обличчя й подумала про відмінність – це її сердило.
– Ти найвродливіша, – запевнила я її.
– Не певен, що можу з цим погодитися, – зауважив Едвард, і коли я обернулася, щоб відповісти йому, сонячне світло на його обличчі позбавило мене дару мовлення.
Джейкоб приставив руку дашком до чола, вдаючи, що затуляє очі від сяйва.
– Химерна Белла, – зронив він.
– Вона – неймовірна істота, – пробурмотів Едвард, мов на згоду, наче Джейкобове означення правило за комплімент. Він засліплював і сам був засліплений.
Дивовижне було відчуття – не дивне, гадаю, бо зараз усе здавалося незвичайним, – оця здатність щось робити легко й природно. Людиною я ніколи не була першою бодай у чомусь. Мені легко вдавалося ладнати з Рене, проте, мабуть, є безліч людей, яким би це вдавалося ще легше; і Філ – яскравий тому приклад. Я була гарною ученицею, але ніколи не найкращою. Мене беззаперечно можна було виключити звідусіль, де йшлося про фізкультуру. У мене не було ні артистизму, ні музикальності, не було й особливих талантів. Бо ж ніхто не роздає нагороди за читання книжок. За вісімнадцять років посередності я цілком звикла до своєї звичайності. І тепер я збагнула, що давно вже махнула рукою на себе й не сподівалася зблиснути хоч якимсь талантом. Просто намагалась якнайкраще використовувати те, що маю, так до ладу і не вписавшись у навколишній світ.
А тепер усе було по-іншому. Тепер я була неймовірною – і у власних очах, і в чужих. Наче я народилася саме для того, щоб зрештою стати вампіром. На саму думку про це мені закортіло розреготатися, а ще – заспівати. Я врешті-решт знайшла своє справжнє місце у світі, де я пасувала, де я зблиснула.
