Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ 18. ЦЬОГО ПРОСТО НЕ ОПИСАТИ СЛОВАМИ

Тіло Белли, стікаючи кров’ю, звивалося в руках Розалії, наче через нього пропускали електричний струм. І весь цей час обличчя її було порожнім – безтямним. Нею крутило щось, що вирувало у нутрі. І коли вона конвульсивно здригалася, гучні розриви й хрускіт відлунювали воднораз зі спазмами.

Розалія та Едвард застигли на якусь частку секунди – і разом відмерли. Розалія стиснула тіло Белли в руках і, викрикуючи щось так швидко, що неможливо було розрізнити окремі слова, вони з Едвардом помчали сходами на другий поверх.

Я погнав за ними.

– Морфій! – Едвард заволав до Розалії.

– Алісо! Дзвони Карлайлу! – каркала Розалія.

Кімната, в якій я опинився, схожа була на реанімацію, влаштовану в центрі бібліотеки. Освітлення було білим, яскравим. Беллу поклали на стіл під палючу лампу, в світлі якої вона схожа була на привида. Тіло її билося, як риба на піску. Розалія притисла Беллу до столу, здираючи з неї одяг, поки Едвард застромляв їй голку у вену.

Скільки разів я уявляв її собі оголеною? А зараз не міг на неї дивитися. Я боявся, що ці спогади назавжди залишаться в голові.

– Що коїться, Едварде?

– Він задихається!

– Напевно, плацента відійшла!

І десь поміж усього цього Белла отямилася. Вона відгукнулася на їхні слова воланням, яке ледь не розірвало моїх барабанних перетинок.

– ВИЗВОЛЬТЕ його! – зарепетувала вона. – Він не може ДИХАТИ! Робіть щось МЕРЩІЙ!

Я побачив, як в очах її налилися червоні крапки – то луснули судини від крику.

– Морфій… – проричав Едвард.

– НІ! МЕРЩІЙ! – зойкнула вона – і ще один фонтан крові виплеснувся з рота. Едвард притримував її голову, марно силкуючись звільнити від крові рот, щоб вона могла дихати.

Аліса влетіла в кімнату й пристебнула маленький синій мікрофон Розалії до вуха. Тут-таки Аліса позадкувала геть, її золоті розширені очі палали, а Розалія щось нестямно шипіла в телефон.

У яскравому світлі шкіра Белли була багряною, а не білою. Червоне проступало під шкірою на величезній тремтячій ґулі, яка була її животом. Вигулькнула рука Розалії зі скальпелем.

– Нехай спершу подіє морфій! – заволав Едвард на неї.

– Нема часу! – зашипіла на нього Розалія. – Він помирає!

Долоня її опустилася над Беллиним животом, і там, де лезо торкнулося шкіри, хляпнула червона рідина. Наче відро перевернули, наче на повну відкрутили кран. Белла смикнулася, але й не крикнула. Вона й досі задихалася.

І раптом Розалія наче втратила точку опори. Я помітив, як змінився вираз її обличчя, як вуста її вищирилися, оголюючи ікла, а в чорних очах зблиснула спрага.

– Ні, Розо! – заричав Едвард, але руки його були в пастці: він намагався підтримувати Беллу, аби та не задихнулася.

Я стрибнув на Розалію, перескочивши через стіл і навіть не перевернувшись на вовка. Коли я врізався в її кам’яне тіло, відкидаючи до дверей, то відчув, як скальпель глибоко вп’явся мені в ліву руку. Правою долонею я хапнув її за обличчя, перекриваючи ніс і рот.

Затискаючи лице Розалії, я крутнув її тіло, щоб добряче дати їй під дих – відчуття було, наче я врізався в бетонну стіну. Вона відлетіла до дверей, відламавши половину лутки. Крихітний мікрофон у її вусі тріснув на скалки. Тут-таки опинилася Аліса, вхопила її за горло й потягнула в хол.

Я мав віддати належне білявці: вона й не думала опиратися. Вона хотіла, аби ми її здолали. Дозволила мені жбурнути себе – аби тільки я врятував Беллу. Тобто врятував ту істоту.

Я висмикнув лезо з руки.

– Алісо, забери її звідси! – заволав Едвард. – Відведи її до Джаспера та тримайїї там! Джейкобе, ти мені потрібен!

Я не бачив, як упоралася Аліса. Я кинувся до операційного столу – Белла вже посиніла, очі її були широко розплющені, невидющі.

– Штучне дихання і масаж серця умієш? – рикнув до мене Едвард швидко й вимогливо.

– Так!

Я кинув квапливий погляд на його обличчя – чи немає там ознак, що він поведеться, як Розалія. Але там не було нічого – тільки цілеспрямована ярість.

– Роби так, щоб вона дихала! Я маю визволити його, перш ніж…

Іще один страхітливий хрускіт почувся з нутра – такий гучний, що ми на мить заціпеніли, очікуючи, як Белла заверещить. Але ж ні. Ноги її, які перед тим судомно згиналися, тепер обм’якли, розкинулись якось неприродно.

– Це хребет.

Від жаху я задихнувся.

– Витягни отез неї! – гаркнув я на нього, пожбуривши в нього скальпель. – Зараз вона все одно нічого не відчуває!

А тоді я схилився над її обличчям. Рот її був сухий, тож я притис свої вуста до нього й видихнув із грудей повітря. Я відчув, як надималися її груди – дихальні шляхи були вільні.

На вустах її я смакував кров.

Я чув, як нерівно б’ється її серце. Тримайся, – люто думав я, вдуваючи їй у легені нову порцію повітря. Ти пообіцяла. Змушуй серце битися.

Долинув м’який тихий звук – скальпель розітнув живіт. Знову кров полилася на підлогу.

Наступний звук прошив мене нагло, і я здригнувся. Наче хтось різав метал. Цей дзенькіт повернув спогади про бійку багато місяців тому – звук, із яким ми роздирали перволітків-вурдалаків. Я зиркнув убік – і побачив, що Едвардове обличчя притислося до живота Белли. Вампірські зуби – найпевніший спосіб розтяти вампірську шкіру.

Тремтячи, я вдихнув іще повітря в легені Белли.

Вона кашлянула мені в обличчя, очі її кліпнули, закотилися.

– Белло, не думай втратити свідомість! – загорлав я на неї. – Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Очі її блукали, шукаючи мене – чи його, але не бачили нічого.

Але я не відривав від них погляду.

І раптом тіло її затихло під моїми руками, хоча вона начебто почала хрипко дихати, а серце її нерівно билося. Я збагнув, що означала ця нерухомість: усе було позаду. Ніхто вже не роздирав її зсередини. Воно вже на волі.

Так і було.

Едвард прошепотів:

– Ренесма.

Отож Белла помилилася. Це був не хлопчик, якого вона нафантазувала. Невеликий сюрприз! В чому вона непомилялася?

Я навіть не відвів погляду від її червоних очей, але відчув, як слабко піднялися її руки.

– Дай мені… – каркнула вона пошепки. – Дай її мені.

Гадаю, мені варто було здогадатися, що він виконає будь-яку її забаганку, незалежно від того, якою безглуздою та буде. Але я й уявити не міг, що він послухається її зараз. І не встиг зупинити його.

Щось тепле торкнулося моєї руки. Це мало б одразу привернути мою увагу. Бо мені ніколи нічого не здавалося теплим.

Але я тоді не зміг відірвати погляду від обличчя Белли. Вона моргнула – і погляд її сфокусувався: вона нарешті щось побачила. З грудей її вихопилося дивне слабке муркотіння:

– Рене… сма. Така… хороша.

А тоді вона задихнулася. Задихнулася від болю.

Коли я нарешті зиркнув, було вже запізно: Едвард висмикнув тепле криваве тільце з її безвільних рук. Око моє ковзнуло її шкірою – вона була червона від тої крові, яка хляпнула їй із рота, якою була вимащена вся істота, і від свіжої крові, котра лилася з двох дірочок на її лівому соску.

– Ні, Ренесмо, – помурмотів Едвард, наче збирався навчити почвару чемності.

Я не дивився ні на нього, ні на істоту. Я дивився тільки на Беллу – очі її закотилися.

Востаннє глухо прозвучав удар, тоді серце зробило перебій – і запала тиша.

Вона пропустила заледве півудару, перш ніж долоні мої впали їй на груди й почали робити масаж серця. Подумки я рахував, намагаючись тримати потрібний ритм. Раз. Два. Три. Чотири.

Відірвавшись на секунду, я вдихнув іще одну порцію повітря їй у легені.

Я вже нічого не бачив. Очі мої були мокрі, видимість розмита. Але чутливість до кожного звуку в кімнаті ще загострилася. Слабеньке тук-тукїї серця, яке знехотя піддавалося моїм долоням; стукіт мого власного серця; і ще одне биття – дуже швидке, дуже легке, яке я ніяк не міг упізнати.

Я вдихнув іще повітря Беллі в горло.

– Ти чого чекаєш? – задихаючись гукнув я, знов масажуючи її серце. Раз. Два. Три. Чотири.

– Візьми дитину, – нервово мовив він.

– Викинь її у вікно.

Раз. Два. Три. Чотири.

– Дай її мені, – тихий голос попрохав від дверей.

Ми з Едвардом одноголосно заричали.

Раз. Два. Три. Чотири.

– Я вже оговталася, – запевнила Розалія. – Дай мені дитину, Едварде. Я подбаю про неї, поки Белла…

Я робив Беллі штучне дихання, поки тривав обмін. Швидке стук-стук-стукпочало віддалятися.

– Джейкобе, забери руки.

Я відірвав погляд від білих очей Белли, продовжуючи робити їй масаж серця. Едвард тримав шприц – сріблястий, наче весь він був металевий.

– Що це?

Його кам’яна рука відкинула мою. Вчувся слабенький хрускіт – його змах зламав мені мізинця. Тої ж таки миті він застромив голку Беллі просто в серце.

– Це моя отрута, – відповів він, натискаючи на поршень.

Серце її здригнулося, наче його прошив електрошок.

– А тепер продовжуй масажувати, – наказав він. Голос його був льодяний, мертвий. Лютий і бездумний. Наче він був бездушною машиною.

Я не зважав на біль у мізинці, який уже почав заживати, та знову почав ритмічно тиснути на грудну клітину Белли. Стало важче – наче кров її загусала в жилах, ставала в’язкою і повільною. Поки ганяв тягучу кров її жилами, я спостерігав, що ж робить він.

Схоже було, наче він її цілує, торкаючись вустами шиї, зап’ястків, згину ліктя. Але воднораз я чув тріск – то лускала шкіра під його гострими зубами: він випускав отруту в якомога більше місць. Я побачив, як його блідий язик ковзає по відкритих ранах, та перш ніж мене знудило від видовища, я збагнув, навіщо він це робить. Там, де його язик злизував отруту з її шкіри, ранки миттєво затягувалися. Щоб ні кров, ні отрута не могли вилитися назовні.

Я ще раз вдихнув повітря їй у легені – але вона вже не дихала. Просто без жодних ознак життя здіймалися її груди. Я й далі робив масаж серця, рахуючи, а він маніакально обціловував її, намагаючися склеїти докупи. Вся королівська кіннота, вся королівська рать…

І більше нічого не було – тільки я, тільки він.

Над трупом.

Бо від дівчини, яку ми обидва кохали, лишилося тільки це. Я знав це напевно, адже більше не відчував із нею зв’язку. Їїтут уже не було. Отож і тіло більше не приваблювало мене. Безглузда потреба бути біля неї зникла.

Чи радше перевернулася на сто вісімдесят градусів. Тепер мене тягнуло геть – вниз по сходах і геть надвір. Бажання втекти звідси і більше ніколи, ніколи не повертатися.

– То й забирайся, – рявкнув Едвард і знову відкинув мої руки, посідаючи моє місце. За відчуттями – три пальці зламалися.

Я бездумно розпрямив їх, навіть не помітивши болю.

Він тиснув на її мертве тіло значно швидше, ніж я.

– Вона не мертва, – заричав він. – З нею все буде гаразд.

Але я вже не був певен, чи справді до мене він говорить.

Обернувшись, залишивши його наодинці з його коханою мертвою, я повільно пішов до дверей. Так повільно… Я не міг примусити ноги переступати швидше.

Ось воно. Океан болю. Протилежний бік ген там, за бурхливою водою – так далеко, що я не міг його уявити, поминаючи вже побачити.

Я знову почувався спустошеним – я втратив свою мету. Так довго порятунок Белли змушував мене боротися! Але її неможливо було врятувати. Вона добровільно пожертвувала собою, віддалася на розтерзання потворі, і я програв боротьбу. Все скінчилося.

Я здригнувся на звук, який струшував повітря позаду, поки я сунувся до дверей, – на звук мертвого серця, яке примушують битися.

Мені б хотілося залити собі мозок відбілювачем, щоб випалити з нього все. Випалити спогади останніх хвилин Белли. Я би згодився зруйнувати власний мозок, коли б це забрало спогади – лемент, і кров, і пронизливий тріск, і хрускіт, коли новонароджене чудовисько проривалося з її лона на волю…

Мені кортіло мчати чимдалі, перестрибувати через десять сходинок і втікати геть за двері, але ноги мої були важкі, мов свинець, а тіло почувалося ще змученішим, ніж перед тим. Я почовгав сходами донизу, шаркаючи ногами, як старий згорблений дідо.

На останній сходинці я зупинився, збираючись на силі, щоб виповзти за двері.

Розалія сиділа в дальньому кінці канапи, спиною до мене, воркуючи та муркочучи до згортка з пелюшок, який лежав у неї на руках. Вона напевно ж почула, як я зупинився, але не звернула уваги, що хтось захопив її в цей момент украденого материнського щастя. Може, зараз вона нарешті щаслива. Розалія отримала, що хотіла, – Белла вже ніколи не прийде, щоб відібрати новонароджену істоту в неї. Цікаво, чи не саме на це весь час і сподівалася отруйна білявка?

Вона тримала щось темне в руках, і від згортка, де ховалася крихітна вбивця, линуло жадібне смоктання.

Запах крові в повітрі. Людської крові. Розалія напувала істоту. Звісно, та хоче крові. А чим же ще годувати чудовисько, яке розтерзало власну матір? Вона могла й Беллину кров зараз пити. А може, й пила.

Слухаючи, як смокче кров цей маленький кат, я відчув, що до мене повертаються сили.

Сили, і ненависть, і жар – розпечений жар, який перекочувався хвилями в моїй голові, палив – але не випалював спогадів. Образи в голові підживлювали його, вони були дровами для пекла, але самі не згорали у вогні. Я відчував, що мене з ніг до маківки б’є пропасниця, але й не силкувався стримати дрож.

Розалія цілком була поглинена істотою, вона абсолютно не зважала на мене. Зараз, коли вона така неуважлива, не встигне зупинити мене.

Сем мав рацію. Ця істота була виродком – її існування суперечило законам природи. Чорний бездушний демон. Який не мав права на життя.

Якого треба було знищити.

Схоже, мене зрештою тягне зовсім не до дверей. Я відчував цей потяг, котрий спонукав мене, заохочував уперед. Підштовхував завершити справу, звільнити світ від виродка.

Розалія спробує вбити мене, щойно істота помре, але я битимуся з нею. Не певен, чи встигну прикінчити і її, перш ніж на допомогу збіжаться інші. Може, так, а може, ні. Та мені було байдуже.

Мені було байдуже, чи вовкулаки – будь-яка зі зграй – вирішать помститися за мене, чи визнають дії Калленів справедливими. Нічого вже не мало значення. Я вірив тільки у власну справедливість. У своюпомсту. Істота, яка вбила Беллу, не проживе ні на хвилину довше.

Якби Белла вижила, вона б зненавиділа мене за це. Вона б особисто захотіла придушити мене.

Але мені було байдуже. Їй же було байдуже, як вона вчинила зі мною – дозволила зарізати себе, як тварину? Тож чому я маю брати до уваги її почуття?

А ще ж Едвард. Зараз він, певно, напрочуд заклопотаний – занадто глибоко занурений у божевільне заперечення очевидного, у намагання оживити бездушне тіло; він не дослухається до моїх планів.

Отож у мене не буде шансу стримати свою обіцянку перед ним, якщо тільки – і на це б я не поставив і копійки – я зможу перемогти Розалію, Джаспера й Алісу, трьох проти одного. Та якби я навіть і переміг, не думаю, що мені стане снаги вбити Едварда.

Бо в мене немає до нього співчуття. Чому я маю звільняти його від відповідальності за те, що він учинив? Чи не буде справедливішим – і приємнішим – залишити його жити з нічим, зовсім із нічим?

Я заледве не всміхнувся, незважаючи на ненависть, яка переповнювала мене, коли уявив це. Без Белли. Без бісового поріддя.

А ще без стількох родичів, скількох я спроможуся здолати. Звісно, цих він може спробувати оживити, адже мене вже не буде, щоб спалити їхні тіла. А Беллу вже нікому не оживити.

Цікаво, чи можна буде оживити істоту. Сумнівно. Вона була часточкою Белли, отож мала б успадкувати щось від її вразливості. Я чув це у тоненькому деренчливому серцебитті.

Це серце билося. А Беллине серце – ні.

Я ухвалив рішення буквально за секунду.

Дрож бив мене дедалі сильніше та швидше. Я згрупувався, щоб стрибнути на біляву вурдалачку й зубами видерти в неї з рук маленьку вбивцю.

Розалія знову вуркотіла до істоти, відставляючи металеве горнятко й піднімаючи істоту вгору, щоб притиснути собі до щоки.

Чудово. Чудова позиція для нападу. Я нахилився вперед і відчув гарячу хвилю, яка передувала переверненню, а потяг до убивці зріс – він був набагато сильнішим, ніж раніше, таким дужим, що нагадав мені відчуття після наказу Вожака – наче він здатен розчавити мене, якщо я не скорюся.

Цього разу я прагнувскоритися.

Убивця відвела очі від Розалії і втупилася в мене, і погляд її був набагато сфокусованішим, між мав би бути у немовляти.

Теплі карі очі, кольору молочного шоколаду – точно такої самої барви, як були очі Белли.

Нагло я перестав тремтіти. Жар хвилями пронизував моє тіло, але то був зовсім інший жар – він не палив мене.

Я мов світився.

У мене всередині все розпадалося, а я витріщався на порцелянове личко напіввампіра, напівлюдини. Всі нитки, які прив’язували мене до життя, швидко лускалися, наче відривалися од зв’язки повітряних кульок. Усе, що робило мене тим, ким я був: кохання до мертвої дівчини нагорі, любов до батька, відданість новій зграї, любов до братів, ненависть до ворогів, мій дім, моє ім’я, моє я, – все відірвалося од мене тої миті – трик, трик, трик– і полетіло кудись у небо.

Але я не похитнувся. Нова нитка міцно втримала мене на місці.

Не одна нитка – мільйони! І не ниток, а сталевих канатів. Мільйони сталевих канатів прив’язали мене до точки, яка була центром усесвіту.

Я майже фізично бачив, як усесвіт крутився довкола однієї точки. Я ніколи не усвідомлював ладу всесвіту – а тут він був очевидним.

Вже не тяжіння землі тримало мене там, де я стояв.

То була дівчинка-немовля на руках білявої вурдалачки, то вона тримала мене на землі.

Ренесма.

Згори долинув новий звук. Єдиний звук, який міг збентежити мене в цю мить.

Шалений стукіт, прискорене биття…

Перетворене серце.

КНИГА ТРЕТЯ
БЕЛЛА

Особиста прив’язаність – розкіш, яку можна собі дозволити, тільки коли всі вороги знищені. До цього ж часу кожен, кого ти любиш, заручник, який підриває твою мужність і спотворює твій суд.

Орсон Скотт Кард, «Імперія»

Передмова

Це більше був не нічний кошмар – чорна шерега, яка сунула на нас крізь льодяний туман, збурунений їхніми ногами.

Ми всі помремо, – подумала я в паніці. Мене переповнювала розпука через ту, кого я оберігала, але навіть думка про розпуку відвертала мою пильність, а зараз я не могла собі цього дозволити.

Мов привиди, вони наступали, їхні чорні мантії гойдалися від руху. Я бачила, що пальці їхні скрючені, мов білі як кість пазурі. Вони розосередилися, розійшлися, щоб підступити до нас зусібіч. Нас було значно менше. Все скінчилося.

Та знагла, мов небо розітнула блискавка, сцена цілковито змінилася. Хоча начебто нічого не змінилося – Волтурі й далі насувалися на нас, готові вбивати. Змінився тільки кут, під яким я тепер дивилася на світ. Зненацька я відчула голод. Мені кортіло, щоб вони напали. Паніка поступилася місцем жадобі крові, і я поповзла вперед, усміхаючись, і рик вихопився з-поміж моїх вишкірених зубів.

РОЗДІЛ 19. ВОГОНЬ

Біль був приголомшливим.

Саме так – я була приголомшена. Я не розуміла, не тямила, що зі мною відбувалося.

Тіло моє відштовхувало біль, і я раз по раз поринала в чорноту, яка полегшувала секунди або й хвилини агонії, та водночас ускладнювала і так слабкий зв’язок із реальністю.

Я спробувала розділити свій світ.

Сон був чорним, а біль приглушеним.

Ява була червоною, а відчуття таким, наче мене розпиляли навпіл, на мене наїхав автобус, потовкла ціла банда чемпіонів із боксу, потоптали бики, занурили в кислоту – і все це водночас.

Ява приносила враження, що тіло моє б’ється і звивається, хоча насправді я не могла і м’язом поворухнути.

Ява давала усвідомлення, що існувало дещо набагато важливіше, ніж ці тортури, проте я не могла згадати, що саме.

Ява навалилася на мене занадто швидко.

Якоїсь миті все було так, як і мало бути. Я була оточена людьми, яких любила. Усмішками. І хай як це було неймовірно, але в мене складалося враження, що незабаром я отримаю все, чого так прагнула, за що боролася.

А тоді якийсь крихітний, неважливий гвинтик зламався.

Я побачила, як перехилилося моє горнятко, темна кров потекла з нього, лишаючи плями на бездоганно білому покривалі, й інстинктивно кинулася рятувати ситуацію. Я вже бачила, що інші, прудкіші руки випереджають мене, проте й сама тягнулася…

А в нутрі моєму щось рвонуло у протилежний бік.

Тріск. Хрускіт. Біль.

Чорнота навалилася – і раптом змилася новою хвилею тортур. Я не могла дихати – колись я тонула, але відчуття було зовсім іншим; зараз у горлі просто пекло.

Знову чорнота.

Голоси – вони волали, а біль повертався.

– Напевно, плацента відійшла!

Щось гостріше за леза прошило мене – це були слова, які я втямила, незважаючи на нелюдський біль. Відійшла плацента– я знала, що це означає. Це означало, що дитина моя вмирає у мене в лоні.

– Визвольте його! – заверещала я до Едварда. Чому він і досі нічого не вдіяв? – Він не може дихати! Робіть щось мерщій!

– Морфій…

Він хотів зачекати, поки подіє знеболювальне, – а наша дитина тим часом умиратиме?!

– Ні! Мерщій… – задихнулась я, не в змозі докінчити фразу.

Чорні крапки заплямували світло в кімнаті, коли мій живіт розтяв інший, холодний біль. Це збентежило мене – я інстинктивно хотіла захистити лоно, малюка, мого крихітного Едварда-Джейкоба, але я була заслабкою. У легенях пекло – кисень уже весь вигорів.

Біль знову відступив, хоча зараз я чіплялася за нього. Мій малюк, моє немовля помирає…

Скільки часу минуло? Секунди чи хвилини? Біль відступив. Тіло заніміло. Я нічого не відчувала. Я й досі нічого не бачила, проте чула. У легенях знову з’явилося повітря – воно бульбашками дерло горло – вгору-вниз.

– Белло, не думай втратити свідомість! Ти чуєш мене? Тримайся! Ти менене полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Джейкоб? Джейкоб і досі був тут, і досі намагався врятувати мене.

Звісно, – хотіла я йому відповісти. Звісно, моє серце битиметься. Хіба я їм обом не пообіцяла?

Я хотіла відчути своє серце, знайти його, але загубилася у власному тілі. Я не відчувала нічого, що мала б, усе наче зрушило зі своїх місць. Кліпнула й нарешті знайшла свої очі. Я бачила світло. Шукала поглядом не це, але то було вже краще, ніж нічого.

Намагаючись сфокусувати погляд, я почула Едвардів шепіт:

– Ренесма.

Ренесма?

Не блідий ідеальний синок, намарений мною? На мить це вразило мене. А тоді мене огорнула тепла хвиля.

Ренесма.

Я змусила свої вуста ворушитися, змусила бульбашки повітря перетворитися на слова на язику. Змусила руки простягнутися.

– Дай мені… Дай мені її.

Світло затанцювало, відбиваючись від Едвардових кришталевих рук. Іскри відсвічували червоним – кольором крові, якою була вимащена його шкіра. І в долонях у нього теж було червоне. Щось маленьке, яке пручалося, і з нього скрапувала кров. Він притулив тепле тільце до моїх слабких рук, щоб я начебто потримала його. Волога шкіра була гарячою – гарячою, як у Джейкоба.

Погляд мій сфокусувався; зненацька все було чітко і ясно.

Ренесма не плакала, але дихала коротко й важко. Очі її були розплющені, вираз у них був такий уражений, що мені аж стало смішно. Маленька, ідеально кругла голівка була вкрита копною скуйовдженого, вимащеного кров’ю волоссячка. Райдужні оболонки очей були знайомого – неймовірного – шоколадного кольору. Попід кров’ю шкіра її була блідою – кремова слонова кість. Уся, окрім щік, на яких грав рум’янець.

Її крихітне личко було таким ідеальним, що я закам’яніла. Вона була вродливішою за власного батька. Неймовірно. Неможливо.

– Ренесма, – прошепотіла я. – Така… хороша.

Неможливе обличчя зненацька всміхнулося – широкою свідомою усмішкою. Попід рожевими мушлями вуст прозирнув повний ряд молочно-білих зубів.

Вона нахилила голову до моїх грудей, шукаючи тепла. Шкіра її була гарячою і шовковистою, але не піддавалася, як моя.

Аж раптом мене знову прошив біль – один теплий удар. Я задихнулася.

І тоді її забрали. Янгольського личка моєї донечки ніде не було. Я не бачила й не відчувала її.

Ні!– хотілося заволати мені. Віддайте її назад!

Але слабкість перемогла. На мить мені здалося, що руки мої перетворилися на безвільні гумові шланги, а тоді відчуття в руках зникло геть-чисто. Я більше не відчувала їх. Я більше не відчувала себе.

Чорнота затулила очі – цілковита чорнота. Наче на обличчя миттю пов’язали товсту чорну пов’язку. Зав’язали не тільки очі, а й усю мене, причавили незмірним тягарем. Боротися з цим не було снаги. Я знала, що набагато легше буде піддатися. Дозволити чорноті причавити мене глибше, глибше, глибше – туди, де немає ні болю, ні виснаження, ні занепокоєння, ні страху.

Якби йшлося тільки про мене, я б не змогла боротися довго. Я була просто людиною, і сили в мене були просто людські. Як висловився Джейкоб, задовго намагалась я вжитися з надприродним.

Але йшлося не тільки про мене.

І якби я зараз пішла найлегшим шляхом, дозволила чорноті поглинути мене, я би зробила боляче іншим.

Едвард. Едвард. Його й моє життя переплелися в єдине. Обірвіть одне – й обірветься друге. Якби він пішов, я б не змогла цього пережити. Якби я пішла, він також не зміг би цього пережити. А світ без Едварда здавався мені цілком безглуздим. Едвард мусивжити.

Джейкоб – він тисячу разів прощався навіки й тисячу разів повертався до мене, коли я найбільше його потребувала. Джейкоб, якого я ранила стільки разів, що почувалася злочинницею. Чи наважусь я ранити його ще раз – на цей раз найгірше? Він залишався зі мною, незважаючи ні на що. А зараз він усього-на-всього просив, щоб я зосталася заради нього.

Проте тут було так темно, що я не бачила жодного з їхніх облич. Все ввижалося нереальним. І тому не здаватися було ще важче.

Але я й далі боролася з темнотою – радше рефлективно. Я не намагалася здолати її. Просто чинила опір. Щоб вона остаточно не поглинула мене. Я не була Атлантом, а чорнота здавалася важкою, як небесне склепіння, – я не могла втримати її на плечах. Все, на що я була здатна, це не дозволити розчавити себе дощенту.

То було дуже схоже на мене – я ніколи не мала снаги повставати проти сил, дужчих за мене: не могла ні нападати на ворогів, ні втікати від них, щоб уникнути болю. По-людському слабка, єдине, що я вміла, це терпіти. Перетривати. Вижити.

І зараз цього має бути досить. Сьогодні цього має вистачити. Я витерплю, поки не прийде допомога.

Я знала, що Едвард робитиме все, на що здатен. Він не здасться. І я не здамся.

Я затримала чорноту небуття на волосину від себе.

Але цього було недосить – самого мого переконання. Чорнота насувалася, поступово долаючи крихітних простір, який розділяв нас, мені потрібне було щось більше, звідки черпати сили.

Я не могла уявити Едвардового обличчя. Ні Джейкобового, ні Алісиного, ні облич Розалії, Карлайла, Рене, Чарлі, Есме… Нічого. Це налякало мене – а раптом уже запізно?

Я відчувала, що кочуся нестримно – і нема нічого, за що зачепитися.

Ні!Мені треба було витерпіти. Едвард розраховував на мене. Джейкоб. Чарлі. Аліса… Розалія… Карлайл… Рене… Есме…

Ренесма.

І тоді, хоча я й досі нічого не бачила, я відчуладещо. То був наче фантомний біль у кінцівках – мені здалося, що я знову відчуваю власні руки. А на них я чула щось крихітне, тверде і напрочуд, напрочуд тепле.

Моє немовля. Мій маленький штовхач.

Я змогла. Проти всіх законів природи я виявилася достатньо сильною, щоб виносити Ренесму, випестити її, поки вона не зміцніє достатньо, аби жити без мене.

Гаряча точка на моїх фантомних руках відчувалася вельми реалістично. Я вхопилася за неї. Притисла її до того місця, де мало бути моє серце. Тримаючись за теплу пам’ять про свою донечку, я усвідомила, що зможу терпіти стільки, скільки буде потрібно.

Теплота навпроти мого серця ставала дедалі реальнішою, дедалі теплішою. Гарячішою. Жар був таким явним, що важко було повірити – він уявний.

Гарячіше.

Неприємно. Занадто гаряче. Занадто, занадто гаряче.

Наче я вхопилася не за той кінець нагрітої плойки: перший імпульс – випустити з рук розпечене залізо. Але в руках моїх нічого не було. І долоні мої зовсім не притискалися до грудей. Руки як мертві лежали вздовж тіла. Вогонь був усередині мене.

Вогонь розгорявся – зростав і зростав, допоки не перевершив усього, що я будь-коли почувала.

Я відчула, як у грудях у вогні щось пульсує, і втямила, що знову знайшла власне серце – саме в ту мить, коли понад усе бажала ніколи вже більше нічого не відчувати. Воліла поринути в чорноту, поки ще мала таку нагоду. Мені кортіло піднести руки й роздерти собі груди, щоб вирвати серце – тільки би припинити ці тортури. Але я не відчувала рук, не могла поворухнути жодним пальцем, наче їх і не було.

Коли Джеймс розчавив мою ногу своєю ступнею, то були тільки квіточки. То було, мов хтось пір’їною лоскотнув мене. Я б залюбки витримала це зараз, сотню разів витримала. Сотню таких переломів. Я би витримала це і була вдячна.

І немовля, яке билося в мої ребра, шукаючи собі шлях назовні, – то було ніщо. То було, мов скупатися в холодній водичці. Я б витримала це тисячу разів. Я би витримала це і була вдячна.

Вогонь палав нестерпно, мені хотілося верещати. Благати будь-кого вбити мене просто зараз, бо я не витримаю і секунди такого болю. Але я не могла поворушити вустами. Тягар і досі лежав на грудях, причавлюючи.

Я усвідомила, що тепер мене тиснула не темрява – це було моє власне тіло. Таке важке. Мене огортало полум’я, яке прогризало собі шлях від серця, розповсюджуючись нестерпним болем у плечі й живіт, звільняючи собі шлях у горло, язиками своїми лижучи моє обличчя.

Чому ж я не могла поворухнутися? Чому ж я не могла скрикнути? Такого мені не розповідали.

Мозок мій був на диво ясний, загострений нестерпним болем, отож відповідь прийшла майже водночас із запитанням.

Морфій.

Здавалося, відтоді як ми обговорювали все з Едвардом і Карлайлом, я померла тисячу разів. Едвард і Карлайл сподівалися, що велика кількість знеболювального допоможе приглушити вогонь отрути. Карлайл уже випробував це на Емметі, але тоді отрута подіяла швидше, ніж знеболювальне, і просто заблокувала доступ ліків у кров. Знеболювальне не змогло розповсюдитися по тілу.

Я намагалася втримати спокійний вираз на обличчі, кивала й дякувала своїй так рідко щасливій зірці за те, що Едвард не здатен читати мої думки.

Адже я вже випробувала суміш морфію й отрути в своїй крові та знала відчуття. Я знала, що полегшення, яке приносить знеболювальне, фактично нівелюється вогнем, котрий палає у жилах, коли отрута розтікається в крові. Але навіть не збиралася натякнути їм на це. Бо від цього він іще неохочіше б зважувався на моє перетворення.

Але я й уявити собі не могла, що морфій матиме на мене таку дію – що він пришпилить мене до ліжка і знерухомить. Паралізує мене, поки я палатиму зсередини.

Я пам’ятала всі розповіді. Знала, що Карлайл намагався поводитись якнайтихіше, аби його не викрили, коли він отак горів. Я відала зі слів Розалії, що крик не приносить полегшення. І сподівалася, що зможу триматися, як Карлайл. Що я повірю словам Розалії і зціплю зуби. Адже кожен зойк, який зірветься з моїх вуст, терзатиме Едварда.