Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 37 страниц)
Ще один погляд він метнув на свідків Волтурі, й очі його кинули виклик кожному обличчю. З цих облич було очевидно, яку силу мали його слова.
– Ви можете приєднатися до нас. Якщо гадаєте, що Волтурі лишать вас серед живих, аби ви комусь переказали, що насправді відбувалося на цьому процесі, то помиляєтеся. Можливо, нас усіх знищать, – він знизав плечима, – а можливо, й ні. Може, ми зараз у рівніших умовах, ніж вони собі гадають. Може, Волтурі нарешті знайшли собі гідного супротивника. Однак я можу вам гарантувати одне: якщо ми загинемо, то так само загинете й ви.
Він закінчив свою гарячу промову, відступивши до Каті й зайнявши войовничу стійку, готовий до битви.
Аро посміхнувся.
– Чудова промова, мій революційний друже.
Ґарет не змінив своєї войовничої пози.
– Революційний? – прогарчав він. – Дозвольте запитати, про яку революцію йдеться? Ви що – мій король? Чи, може, ви волієте, щоб і я вас називав хазяїном, як кличуть вас ваші підлабузники-гвардійці?
– Заспокойся, Ґарете, – терпляче мовив Аро. – Я просто мав на увазі час твого народження. Ти й досі патріот, я бачу.
Ґарет метнув на нього лютий погляд.
– Запитаймо наших свідків, – запропонував Аро. – Вислухаймо їхню думку, перш ніж ухвалювати рішення. Скажіть, друзі, – він недбало обернувся до нас спиною, зробивши кілька кроків до своїх знервованих глядачів, які трималися тепер іще ближче до лісу, – що ви думаєте з цього приводу? Запевняю вас, боїмося ми зовсім не дитини. Але чи готові ми взяти на себе ризик і лишити дитину жити? Чи поставимо ми наш світ під загрозу, аби тільки не зруйнувати цієї родини? Чи мав щирий Ґарет рацію? Чи приєднаєтеся ви до них проти нашого позірного жадання владарювати?
Під його поглядом обличчя свідків стали сторожкими. Маленька чорнокоса жіночка коротко зиркнула на темно-русявого чоловіка, який стояв побіч неї.
– Це все, з чого ми можемо вибирати? – зненацька метнула вона погляд на Аро. – Стати на ваш бік – чи битися з вами?
– Звісно ж, ні, моя найчарівніша Макено, – сказав Аро, вдавано нажаханий тим, що хтось міг дійти такого хибного висновку. – Ви можете з миром залишити нас, як Амун, навіть якщо не погодитеся з рішенням нашої ради.
Макена знову глянула свого чоловіка, і він ледь помітно кивнув.
– Ми прийшли сюди не битися, – вона зробила паузу, видихнула й провадила, – ми прийшли сюди як свідки. І можемо засвідчити, що обвинувачувана родина є невинною. Все, що заявив Ґарет, є правдою.
– Ах, – сумно вигукнув Аро, – мені шкода, що ви бачите це саме так. Але цього не уникнути в нашій роботі.
– Тут ідеться не про бачення, а про чуття, – мовив гучним знервованим голосом русявий чоловік Макени. Він зиркнув на Ґарета. – Ґарет сказав, що у них є спосіб дізнатися, чи кажуть їм правду. Я теж знаю, коли мені говорять правду, а коли ні, – з переляканими очима він присунувся ближче до дружини, чекаючи на реакцію Аро.
– Не бійся нас, мій друже Чарльз. Понад усякий сумнів, патріот щиро вірить у те, що каже, – Аро безжурно гигикнув, і Чарльз звузив очі.
– Ми дали свої свідчення, – мовила Макена. – І забираємося геть.
Вони з Чарльзом помалу позадкували, не обертаючись спиною, аж поки не опинилися під захистом дерев. Іще один чужинець зробив те саме, потім іще троє метнулися йому навздогін.
Я окинула оком тридцять сім вампірів, які зосталися. Дехто з них, здавалося, був занадто збентеженим, щоб ухвалювати якесь рішення. Але більшість усе-таки чудово усвідомлювала, куди зайшла конфронтація. Гадаю, вони не тікали на злам голови тільки тому, що хотіли точно дізнатися, хто зрештою їх переслідуватиме.
Я була переконана, що Аро теж це бачить. Він розвернувся й рушив виваженим кроком до гвардії. Зупинився перед ними та промовив чітким голосом:
– Нас мало, любі мої. І нам не слід розраховувати на допомогу ззовні. Чи варто нам залишити питання невирішеним, аби порятувати власні життя?
– Ні, хазяїне, – одностайно відповіли вони.
– Чи вартий захист нашого світу життів когось із нас?
– Так, – видихнули вони. – Ми не боїмося.
– Браття, – суворо мовив Аро, – тут є багато що зважити.
– Слід порадитися, – радо сказав Гай.
– Слід порадитися, – підхопив його слова Марк, який здавався зовсім незацікавленим.
Аро знову обернувся до нас спиною, обличчям до решти патріархів. Вони взялися за руки, сформувавши чорний трикутник.
Щойно увагу Аро відвернула безмовна рада, ще двоє їхніх свідків безшумно зникли в лісі. Я сподівалася, задля їхньої ж користі, що тікатимуть вони швидко.
Час прийшов. Я зняла ручки Ренесми зі своєї шиї.
– Пам’ятаєш, що я тобі казала?
Очі її наповнилися сльозами, але вона кивнула.
– Я люблю тебе, – прошепотіла вона.
Едвард дивився на нас, його топазові очі були розширені. Джейкоб утупився в нас краєчком свого чорного великого ока.
– Я теж тебе люблю, – мовила я, а тоді торкнулася її медальйона, – понад своє життя, – і я поцілувала її в чоло.
Джейкоб занепокоєно заскиглив.
Я звелася навшпиньки та шепнула йому на вухо:
– Зачекай, коли їхня увага відвернеться, а тоді тікай із нею. Біжи щонайдалі звідси. Коли дістанешся якнайдалі пішки, вона дасть тобі все, щоб ви могли сісти на літак.
І на Едвардовому, і на Джейкобовому обличчі застиг майже ідентичний жах, попри те, що один із них був у звіриній подобі.
Ренесма потягнулася до Едварда, він узяв її на руки. Вони міцно обійнялися.
– Тож оце ти від мене приховувала? – прошепотів він понад її головою.
– Від Аро, – видихнула я.
– Аліса?
Я кивнула.
Обличчя його скривилося від розуміння й болю. Чи такий самий вираз обличчя мала я, коли нарешті склала докупи всі Алісині підказки?
Джейкоб тихо гарчав – то було стишене буркотіння, таке ж спокійне й безперервне, як могло би бути муркотіння. Шерсть на його загривку здибилася, а зуби вищирилися.
Едвард поцілував Ренесму в чоло та в обидві щічки, а тоді підняв, щоб посадити Джейкобові на плечі. Вона спритно вилізла йому на спину, тримаючись за його хутро і зручно вмощуючись у глибокій западині поміж величезних лопаток.
Джейкоб обернувся до мене, у виразних очах була мука, а з грудей линуло бурчання.
– Ти єдиний, кому ми можемо її довірити, – пробурмотіла я до нього. – Якби ти так не любив її, як б цього не витримала. Але я знаю, що ти зможеш захистити її, Джейкобе.
Він знову заскиглив, опустив голову і тицьнувся мені в плече.
– Знаю, – прошепотіла я. – Я теж люблю тебе, Джейку. Ти назавжди залишишся моїм старшим боярином.
Сльоза завбільшки з бейсбольний м’яч скотилася з ока у червонувато-буре хутро.
Едвард прихилив голову до плеча, де всадовив Ренесму.
– Прощавай, Джейкобе, брате мій… синку…
Решта не могли не зауважити цієї прощальної сцени. Очі їхні були прикуті до мовчазного чорного трикутника, але я точно знала, що вони дослухаються.
– Тож надії немає? – прошепотів Карлайл. У голосі його не було страху. Тільки рішучість і смиренність.
– Завжди є надія, – муркнула я у відповідь. Може, так воно і є, докинула я сама до себе. – Я знаю тільки свою долю.
Едвард узяв мене за руку. Він знав, що тут я говорю і про нього. Коли я казала «моя доля», то й питань не було – я мала на увазі нас обох. Ми були половинками одного цілого.
Есме уривчасто дихала позаду мене. Вона рушила повз нас, торкаючись дорогою наших облич, зупинилася поряд із Карлайлом і взяла його за руку. Зненацька звідусіль залунали слова прощання й кохання.
– Якщо ми це переживемо, – прошепотів Ґарет до Каті, – я піду за тобою на край світу, жінко.
– Отеперечки він мені каже, – буркнула вона.
Розалія та Еммет квапливо та пристрасно цілувалися.
Тія пестила Бенджамінове обличчя. Він підбадьорливо усміхнувся до неї, піймав її долоню та притулив собі до щоки.
Але я не бачила всіх облич, переповнених любові й болю. Мою увагу відвернув наглий тремтливий тиск іззовні на мій щит. Я не могла збагнути, звідки той походить, але відчуття було таким, наче тиснуть на кінці нашої шереги, зокрема на Шуван і Ліума. Тиск не завдав жодної шкоди і зник.
Тихі й закам’янілі постаті патріархів, які й далі радилися, не ворухнулися. Але, гадаю, сигнал таки прозвучав, хоч я його й проґавила.
– Приготуйтеся, – шепнула я до своїх. – Починається.
РОЗДІЛ 38. МОГУТЬ
– Челсі намагається зруйнувати нашу прив’язаність одне до одного, – прошепотів Едвард. – Але не може намацати. Вона не відчуває нас… – очі його перебігли до мене. – Це ти робиш?
Я похмуро всміхнулася.
– Я тільки це й роблю.
Едвард зненацька відскочив од мене й потягнувся рукою до Карлайла. Воднораз я відчула значно потужніший удар у щит саме в тому місці, де він захисно огорнув Карлайлове світло. Це не було боляче, проте й не вельми приємно.
– Карлайле! З тобою все гаразд? – Едвард божевільно хапнув ротом повітря.
– Так. А що?
– Джейн, – відповів Едвард.
Тільки-но він вимовив її ім’я, з дюжину спрямованих атак вдарилися в щит за одну секунду – вони вгризалися в еластичну тканину, намагаючись поцілити дванадцять різних світляних крапок. Я зігнулася, щоб переконатися – щит не пошкоджений. Не схоже, що Джейн здатна пробити його. Я швидко роззирнулася – з усіма все було гаразд.
– Неймовірно, – сказав Едвард.
– Чому ж вони не чекають на рішення? – прошипіла Таня.
– Це звичайний перебіг подій, – різко відповів Едвард. – Вони зазвичай знерухомлюють підсудних, аби ті не змогли втекти.
Я поглянула на Джейн, котра витріщилася на нас розлючено й недовірливо. Я була цілком переконана, що крім мене, їй іще не траплялася особа, яка б витримала її вогненні атаки.
Мабуть, я тут не повелася, як доросла. Але я подумала, що в Аро забере щонайбільше півсекунди, аби здогадатися, що мій щит трохи потужніший, ніж гадав Едвард; на моєму чолі вже зосередилася атака, тож не було жодної потреби приховувати міру моєї сили. Отож я послала Джейн широку самовдоволену посмішку.
Очі її звузилися, і я відчула ще один удар, цього разу спрямований на мене.
Я ширше розтяглась у посмішці, оголюючи зуби.
У Джейн вихопився пронизливий напівзойк-напіврик.
Усі підстрибнули, навіть дисциплінована гвардія. Всі, окрім патріархів, які й поглядів не підвели, занурені у свою нараду. Брат-близнюк ухопив Джейн за руку, бо вона вже приготувалася стрибнути.
Румуни зловісно загиготіли в очікуванні.
– Я ж казав тобі: час прийшов, – Владимир мовив до Стефана.
– Ти тільки поглянь на обличчя цієї відьми! – хихикнув Стефан.
Алек поплескав сестру по плечу, потім пригорнув за плечі. Він обернувся до нас – лице його було абсолютно спокійним, янгольським.
Я чекала тиску, якогось знаку нападу, але нічого не відчула. Він і далі витріщався в нашому напрямку, і його миле личко було врівноваженим. То він нападав чи ні? Чи вже пробрався крізь мій щит? Може, я – єдина, хто й досі здатен його бачити? Я вчепилася в Едвардову руку.
– З тобою все гаразд? – задихаючись, запитала я.
– Так, – прошепотів він.
– А Алек атакує?
Едвард кивнув.
– Його дар не такий прудкий, як у Джейн. Він підбирається поволі. Він дістанеться тебе за кілька секунд.
І тут я побачила все – коли нарешті отримала підказку, чого чекати.
Дивний прозорий туман плив понад снігом, майже невидимий на білому. Це нагадало мені міраж – легеньке тріпотіння краєвиду, легеньке марево. Я відсунула щит від Карлайла, від усіх, хто стояв на передовій, перелякавшись, що туман, який підкрадався до нас, вдарить занадто близько до них. А може, він пробереться просто крізь мій невловимий захист? Може, нам час тікати?
Земля під нашими ногами з буркотінням здригнулася, і наглий вітер жбурнув сніг поміж нами та Волтурі. Бенджамін теж угледів, як до нас підкрадається загроза, отож намагався здути туман геть. Завдяки снігу було добре видно, де він змусив вітер дути, але туманові нічого не сталося. Враження було, що вітер без жодної шкоди дме крізь тінь – тіні нічого не буде.
Трикутник патріархів нарешті розпався, коли з гуркотом земля розкололася й посеред галявини з’явилася довга й вузька зиґзаґувата розщелина. На мить ґрунт хитнувся під моїми ногами. Снігові лавини побігли в розколину, але туман перескочив через неї, так само неушкоджений силою тяжіння, як і вітром.
Аро та Гай дивилися на розщелину розширеними очима. Марк теж поглянув туди – без жодних емоцій.
Вони мовчали; вони також чекали, коли туман підкрадеться до нас. Вітер завив дужче, але не зміг збити туман із курсу. Тепер посміхалася Джейн.
І тут туман врізався в стіну.
Я відчула це, тільки-но він торкнувся мого щита: він мав насичений солодкавий, нудотний смак. Це віддалено нагадало мені присмак новокаїну на язиці.
Туман поповз угору, шукаючи лазівки, слабкого місця. І не знаходив. Пальчики туману мацали все – тягнулися вгору й у боки, силкуючись пробитися всередину і водночас засвідчуючи неймовірну величину захисної мембрани.
В обох таборах обабіч розколини, зробленої Бенджаміном, вампіри хапали ротами повітря.
– Чудова робота, Белло! – стиха похвалив мене Бенджамін.
Моя усмішка повернулася на вуста.
Я бачила, як прискалив очі Алек, і на його обличчі уперше з’явився сумнів, бо туман поповз за роги мого щита, не чинячи жодної шкоди.
І тут я збагнула: я зможу! Певна річ, у їхньому списку я стаю головним пріоритетом, номером один із тих, хто має померти, але поки я тримаюся, ми маємо рівні шанси з Волтурі. У нас є і Бенджамін, і Зафрина, а в них не буде ніякої надприродної допомоги. Якщо я триматимуся.
– Мені доведеться дуже зосередитися, – шепнула я Едвардові. – Коли почнеться бійка, буде вельми важко втримувати щит довкола потрібних людей.
– Я нікого до тебе не підпущу.
– Ні. Ти маєш підібратися до Деметрі. До мене нікого не підпустить Зафрина.
Зафрина рішучо кивнула.
– Цього перволітка ніхто й пальцем не торкнеться, – пообіцяла вона Едвардові.
– Я би сама взялася до Алека та Джейн, але тут від мене більше користі.
– Джейн лишіть мені, – зашипіла Катя. – Їй слід самій спробувати, які на смак її ліки.
– А Алек завинив мені багато життів, але я вдовольнюся одним його, – проричав Владимир із другого боку. – Він – мій.
– Мені лишіть Гая, – рівним голосом сказала Таня.
Решта почали ділити між собою цілі, але дуже швидко їх перервали.
Аро, спокійно дивлячись на Алеків даремний туман, нарешті заговорив.
– Перш ніж ми голосуватимемо, – почав він.
Я сердито похитала головою. Мене стомила ця вистава. Знов мене почала палити жага крові, і я пожаліла, що від мене користі буде більше, якщо я не битимусь. Мені кортілобитися.
– Дозвольте нагадати, – провадив Аро, – що яким би не було рішення ради, тут не повинна спалахнути бійка.
Едвард рикнув – то був похмурий смішок.
Аро сумно поглянув на нього.
– Втратити будь-кого з вас – непростиме марнування життів. Але чи не найбільше це стосується тебе, юний Едварде, і твоєї дружини-перволітка. Волтурі радо прийняли би будь-кого з вас до своїх рядів. Беллу, Бенджаміна, Зафрину, Катю. Перед вами – широкий вибір. Зважте його.
Спроба Челсі похитнути нас безсило розбилася об мій щит. Аро пробігся очима по наших твердих поглядах, шукаючи ознак вагання. Судячи з виразу його обличчя, ознак не було.
Знаю, йому понад усе кортіло зберегти життя мені та Едвардові, уярмити нас так, як він збирався поневолити Алісу. Але ця війна занадто серйозна. Він не виграє, допоки я житиму. Я люто зраділа тому, що моя могуть не дає йому шансу не вбитимене.
– Отож, проголосуймо, – з очевидною неохотою промовив він.
Гай нетерпляче заговорив:
– Ця дитина – невідомо хто. Нема підстав вдаватися до такого ризику, щоб залишити їй життя. Вона має бути знищена, а також і всі, хто захищає її, – він очікувально всміхнувся.
Я силкувалася притлумити непокірливий крик у відповідь на його глузливу посмішку.
Марк звів байдужі очі; голосуючи, він дивився наче крізь нас.
– Я не бачу жодної безпосередньої загрози. Наразі дитина цілком безпечна. Ми можемо змінити своє судження згодом. Гадаю, нам слід піти з миром, – голос його був слабшим, ніж легесенькі зітхання його братів.
Ніхто з гвардійців і не збирався розслаблятися, вчувши його миролюбні слова. Не зникла й очікувальна посмішка Гая. Так наче Марк узагалі нічого не казав.
– Тепер мій вердикт буде вирішальним, – уголос міркував Аро.
Зненацька Едвард напружився.
– Так! – просичав він.
Я ризикнула зиркнути на нього. Обличчя його світилося тріумфом, якого я не могла пояснити, – такий вираз обличчя міг би бути у згубного янгола, що споглядає, як палає світ [20]20
Див. Перша книга хроніки 21:15.
[Закрыть]. Прегарний і жахаючий.
Гвардія зреагувала тихим занепокоєним бурмотінням.
– Аро! – гукнув Едвард, майже заволав, і в голосі його була неприхована перемога.
Аро на мить завагався, оцінюючи цілком відмінний Едвардів гумор, перш ніж відповісти.
– Так, Едварде? Ти щось маєш…
– Можливо, – мило відповів Едвард, контролюючи своє непоясненне збудження. – Але спершу чи можу я роз’яснити один момент?
– Звісна річ, – мовив Аро, зводячи брови; в його тоні не було нічого, крім увічливої зацікавленості. Я скреготнула зубами: Аро ніколи не був таким небезпечним, як коли намагався бути чемним.
– Загроза, яку, ви передбачаєте, може нести моя дочка, чи вона базується тільки на тому, що ви не можете передбачити, хто з неї виросте? Чи в цьому головне питання?
– Так, друже Едвард, – погодився Аро. – Якби тільки ми могли переконатися… мати певність, що коли вона виросте, то зможе ховатися від людського світу… не ставити під загрозу нашу таємницю й безпеку… – він не договорив, знизавши плечима.
– Отож, якби ми знали напевно, – підказав Едвард, – ким вона стане… тоді не буде жодних підстав для голосування взагалі?
– Якби була можливість бути абсолютнопевними, – погодився Аро, і легенький, як пір’ячко, голос став трішки пронизливішим. Він не міг збагнути, куди хилить Едвард. Я теж не могла. – Тоді – так, тоді б не було підстав для суду.
– І тоді б ми розійшлися з миром, знову добрі приятелі? – з ледь уловимою іронією запитав Едвард.
Аро відповів іще пронизливіше:
– Звісно, мій юний друже. Ніщо не принесло б мені більшого задоволення.
Едвард тріумфально хихикнув.
– Тоді я можу вам іще дещо показати.
Аро примружив очі.
– Вона цілковито унікальна. Про її майбутнє можна хіба що гадати.
– Вона не цілковито унікальна, – не погодився Едвард. – Рідкісна, певна річ, але не єдина в своєму роді.
Я силкувалася побороти шок, побороти раптову надію, яка намагалася розквітнути, бо вона загрожувала відвернути мою увагу. Туман, який викликав нудоту, і досі завихрювався по краях мого щита. І я, стараючись зосередитися, знову відчула гострий, як лезо ножа, удар у свою захисну мембрану.
– Аро, ви не попросите Джейн припинити атакувати мою дружину? – увічливо поклопотався Едвард. – Ми й досі обговорюємо докази.
Аро підняв руку.
– Спокійно, любі. Вислухаймо його.
Тиск зник. Джейн вищирила на мене зуби; я не стрималася й радісно вишкірилася до неї.
– Алісо, ти не приєднаєшся до нас? – голосно погукав Едвард.
– Аліса! – вражено шепнула Есме.
Аліса! Аліса! Аліса! Аліса!
– Аліса! Аліса! – забурмотіли голоси довкола мене.
– Аліса! – видихнув Аро.
Мене прошило полегшення та яра радість. Довелося зібрати всю волю в кулак, аби втримати щит на місці. Туман Алека й далі силкувався пробитися, шукав слабинку, та й Джейн би побачила, якби я лишила для неї дірочку.
А тоді я вчула, як біжать вони через ліс – летять, скорочуючи відстань чимшвидше, навіть не намагаючись зберігати тишу.
Обидва табори завмерли в очікуванні. Свідки Волтурі нахмурилися – з’явився новий привід для збентеження.
І тут із південного заходу танцюючою ходою вийшла Аліса, і мені здалося, що благословення бачити знову її обличчя просто-таки звалить мене з ніг. Джаспер відстав від неї на кілька дюймів, його гострі очі були лютими. Одразу позаду них бігли три незнайомці; першою прямувала висока м’язиста жінка з розкошланим темним волоссям – безперечно, Качірі. Вона мала такі самі довгі руки, ноги й риси обличчя, як і решта з амазонського клану, навіть іще виразніші.
За нею рухалася невисока вампірка з оливкою шкірою, чорне волосся якої, заплетене в косу, билося їй по спині. Її глибокі бордові очі нервово перебігали з одного табору на інший.
Останнім нісся хлопець… не такий швидкий і не такий управний у бігу. Шкіра його була неймовірно насиченого темно-брунатного кольору. Очі його окинули зібрання – їхня барва була дуже теплою, жовтувато-коричневою. Волосся він мав чорне, теж заплетене в косу, як і в жінки, але не таке довге. Він був прегарний.
Коли він наблизився, новий звук уразив натовп глядачів – це було серцебиття, яке пришвидшилося від зусилля.
Аліса легко перестрибнула туман, який розсіювався, досі б’ючись у мій щит, і різко зупинилася обіч Едварда. Я потягнулася, щоб торкнутися її руки, і водночас зі мною це зробили Едвард, Есме, Карлайл. Для іншого привітання часу не було. Джаспер та решта стрибнули за нею крізь щит.
Гвардія замислено спостерігала, як запізнілі гості легко перетнули невидимий кордон. Дужі бійці, як Фелікс, зупинили погляди, в яких зненацька засвітилася надія, на мені. Вони не були певні, що саме здатен витримати мій щит, проте тепер стало очевидно, що фізичної атаки він не зупинить. Щойно Аро дасть команду, вибухне бліцкриг, і я буду єдиним об’єктом. Цікаво, скількох зможе засліпити Зафрина, наскільки це сповільнить їх? Чи достатньо цього буде, аби Катя та Владимир викреслили Алека та Джейн із рівняння? Я більшого й не просила.
Едвард, незважаючи на свою зосередженість на останньому ударі, якого він збирався завдати, люто напружився у відповідь на їхні думки. Але він опанував себе і знову звернувся до Аро.
– Останні тижні Аліса шукала власних свідків, – мовив він до патріарха. – І повернулася не з порожніми руками. Алісо, чому б тобі не представити свідків, яких ти привела?
Гай заричав:
– Час для свідків минувся! Голосуй, Аро!
Аро підніс руку, щоб утихомирити брата, не спускаючи очей з обличчя Аліси.
Аліса легко ступила вперед і представила незнайомців:
– Це Уйлен та її племінник Науель.
Слухати її голос… було враження, що вона ніколи й не полишала нас.
Погляд Га я напружився, коли Аліса озвучила стосунки між прибульцями. Свідки Волтурі перешіптувалися. Вурдалацький світ змінювався, і всі тепер це відчували.
– Говори, Уйлен, – звелів Аро. – Давай свої свідчення, заради яких ти тут.
Маленька жінка схвильовано поглянула на Алісу. Аліса підбадьорливо кивнула, а Качірі поклала їй руку на плечі.
– Я – Уйлен, – виголосила жінка чіткою англійською, проте з дивним акцентом. Коли вона продовжила, стало очевидно, що вона готувалася до цієї промови, що вона тренувалася. Мова її лилася, як добре заучений дитячий віршик. – Півтора століття тому я жила серед свого народу мапуче [21]21
Араукани (самоназва «мапуче» – «люди землі») – група індіанських племен Південної Америки (центральна та південна частини Чилі, південна Аргентина).
[Закрыть]. У мене була сестра Піра [22]22
Pire (мапуче) – «сніг».
[Закрыть]. Батьки назвали її так через те, що в неї була шкіра біла, як сніг у горах. Вона буде дуже вродлива – занадто вродлива. Одного дня вона таємно прийшла до мене й розповіла про янгола, на якого наразилася в лісі, а потім він став навідуватися до неї вночі. Я застерігала її, – Уйлен скорботно похитала головою. – Так наче синці на її шкірі не були достатнім попередження. Я знала, що це Libishomenіз наших легенд, але вона і слухати не хотіла. Її зачарували.
Вона розповіла мені, коли впевнилася, що дитина темного янгола вже зростає в її лоні. Я не збиралася відмовляти її від наміру втекти – була певна, навіть наші батько з матір’ю погодяться, що дитину слід знищити, а разом із нею і Піру. Ми вирушили з нею в найглибшу лісову гущавину. Вона шукала свого янгола-демона, але так і не знайшла. Я піклувалася про неї, полювала для неї, коли вона зовсім ослабла. Вона їла сире м’ясо, пила тваринну кров. Тепер мені вже не потрібні були жодні підтвердження, чию дитину вона носить у лоні. Я тільки сподівалася врятувати їй життя, перш ніж знищу чудовисько.
Але вона любила свою ненароджену дитину. Вона назвала малюка Науель (так зветься кіт, який мешкає в джунглях), бо дитя зміцніло й почало ламати їй кістки, – і все одного любила його.
Я не змогла врятувати її. Дитина продерла собі шлях на волю з її лона, і вона швидко померла, благаючи мене потурбуватися про Науеля. Це була передсмертна воля – і я погодилася.
Він укусив мене, коли я спробувала відірвати його від тіла матері. Я заповзла в джунглі, щоб померти. Я далеко не залізла – біль був просто нестерпним. Але він знайшов мене; немовля продерлося крізь зарості, лягло біля мене й чекало. Коли біль минувся, я знайшла його – він скрутився обіч мене та спав.
Я піклувалася про нього, поки він не навчився самостійно полювати. Ми полювали у селищах навколо нашого лісу, тримаючись від людей подалі. Ми ще ніколи не опинялися так далеко від дому, але Науель хотів поглянути на дитину тут.
Закінчивши, Уйлен вклонилася і позадкувала, нарешті наполовину заховавшись за Качірі.
Аро піджав вуста. Він утупився в темношкірого юнака.
– Науелю, то тобі півтори сотні років? – запитав він.
– Плюс-мінус десяток років, – відповів той ясним, красивим і теплим голосом. Акцент був майже непомітний. – Ми не святкуємо днів народження.
– В якому віці ти досягнув зрілості?
– Приблизно за сім років по народженні – на той час я уже виріс.
– І відтоді не змінювався?
Науель знизав плечима.
– Принаймні я не помічав змін.
Я відчула, як Джейкобовим тілом пробіг дрож. Мені не хотілося поки що про це думати. Спершу нехай минеться небезпека.
– А чим ти харчуєшся? – провадив Аро – здавалося, він не може потамувати цікавості.
– Здебільшого кров’ю, але й іноді людською їжею. Я можу вживати і те, і те.
– Ти здатен створити безсмертну особу? – Аро вказав на Уйлен, і в голосі його вчулася напруга. Я з новою силою зосередилася на щиті: либонь, він вишукує новий привід.
– Так, але інші не здатні.
Вражений шепіт прокотився обома таборами.
Аро звів брови:
– Інші?
– Мої сестри, – Науель вдруге знизав плечима.
Аро дико витріщився на нього й не зразу зміг опанувати власний вираз обличчя.
– Може, ти розповіси свою історію цілком, бо в неї, схоже, є продовження.
Науель нахмурився.
– За кілька років по смерті моєї матері батько розшукав мене, – його вродливе обличчя ледь помітно скривилося. – Він був задоволений, знайшовши мене, – тон Науеля свідчив, що задоволення не було обопільним. – Він уже мав двох дочок, але в нього не було синів. Тож він очікував, що я приєднаюся до нього, як учинили мої сестри.
Він здивувався, що я не сам. Мої сестри не отруйні, але чи це через стать, чи просто так сталося випадково… хтозна! У мене вже була родина – Уйлен, і мене не зацікавила, – він підкреслив два слова, – його пропозиція. Час від часу ми бачимося. У мене з’явилася ще одна сестра; вона досягла зрілості років десять тому.
– Як ім’я твого батька? – запитав Гай крізь зціплені зуби.
– Хоам, – відповів Науель. – Він уважає себе науковцем. Гадає, що створює нову надрасу, – він навіть не намагався приховати відрази в голосі.
Гай поглянув на мене.
– Твоя дочка отруйна? – різко й вимогливо запитав він.
– Ні, – відповіла я. Від цього питання голова Науеля сіпнулася – його жовтувато-коричневі очі втупилися в мене.
Гай поглянув на Аро, чекаючи підтвердження, проте Аро був заглиблений у власні думки. Він закопилив губи й довго дивився на Карлайла, потім на Едварда, і нарешті зупинив погляд на мені.
Гай заричав.
– Ми владнаємо помилку тут, а тоді вирушимо на південь, – вимогливо сказав він до Аро.
Аро довгу й напружену мить видивлявся мені в очі. Я гадки не мала, чого він чекає, чим задовольнився, але оцінивши мене, він раптом перемінився: щось невловимо змінилося і в напружених вустах, і в очах, і я збагнула, що він ухвалив рішення.
– Брате, – м’яко сказав він до Гая. – Схоже, небезпеки немає. Це несподіваний поворот, але загрози я не бачу. Ці діти вампірів вельми схожі на нас, виходить.
– То за це ти віддаєш свій голос? – з притиском запитав той.
– Так.
Гай нахмурився.
– А цей Хоам? Цей безсмертний, залюблений у досліди?
– Мабуть, нам слідіз ним побалакати, – погодився Аро.
– Воля ваша – зупиніть Хоама, – прямо сказав Науель, – але не чіпайте моїх сестер. Вони ні в чому не винні.
Аро кивнув, вираз його обличчя був спокійним. А далі він обернувся до гвардійців з теплою усмішкою.
– Любі мої, – звернувся він, – сьогодні ми не битимемося.
Гвардійці одностайно кивнули й випросталися, облишивши войовничі стійки. Туман швидко розсіявся, але я не опускала щита. Може, це ще один трюк.
Коли Аро знов обернувся до нас, я спробувала зазирнути їм в очі. Вираз Аро був такий самий люб’язний, як завжди, але попід цією маскою я зненацька відчула порожнечу. Наче він поклав край інтригам. Гай, безперечно, був обурений, але цього разу його лють була звернена на себе; він здався. Марк на вигляд був… знуджений – іншого слова й не підібрати. Гвардійці загалом відновили спокій і дисципліну; вони вже не були індивідуальностями – тільки спільнотою. Лави вишикувалися, готові до відступу. Свідки Волтурі й досі були насторожені; один по одному вони залишали галявину, розчиняючись у лісі. Коли число їхнє помітно зменшилося, останні заквапилися. Незабаром не лишилося нікого.
Аро простягнув до нас руки майже у винуватому жесті. Позаду нього більшість гвардії, а серед них Гай, Марк і тихі загадкові дружини уже швидко пливли геть, і лави їхні знову були стрункими. Тільки троє, які, схоже, були його особистими охоронцями, затрималися.
– Я дуже радий, що все вирішилося без насилля, – мовив Аро солодко. – Мій друже Карлайл, я щасливий, що знову можу називати тебе другом! Сподіваюся, ти не тримаєш на мене зла. Певен, ти усвідомлюєш важкий тягар обов’язків, які лежать на наших плечах.
– Ідіть з миром, Аро, – сухо відповів Карлайл. – І не забувайте, що нам слід зберігати таємничість у цій місцевості, тож потурбуйтеся, щоб гвардія не полювала в околиці.
– Звісно, Карлайле, – запевнив його Аро. – Мені шкода, що я заслужив твою немилість, мій любий друже. Можливо, з часом ти пробачиш мене.
– Можливо, з часом ви доведете знову, що ви нам друг.
Аро схилив голову в поклоні – то був образ докорів сумління, і поплив геть, ще навіть не розвернувшись. Ми мовчки спостерігали, як останній із Волтурі зник поміж дерев.
Було зовсім тихо. Я не опускала щита.
– Невже все скінчилося? – прошепотіла я до Едварда. Він широко всміхнувся мені.
– Так. Вони здалися. Як усі задираки, попід бундючністю вони ховають боягузливість, – він хихикнув.
Аліса розреготалася разом із ним.
– Серйозно, люди! Вони не повернуться. Всі можуть розслабитися.
Ще на мить запала тиша.
– Кляте безталання! – буркнув Стефан.
То був переломний момент.
Зірвалися радісні вигуки. Над галявиною лунало оглушливе виття. Меґі ляскала Шуван по спині. Розалія та Еммет знову цілувалися – довгим і ще пристраснішим поцілунком, ніж перед тим. Бенджамін і Тія тримали одне одного в обіймах, так само як Кармен і Єлизар. Есме міцно пригорнула Алісу та Джаспера. Карлайл тепло дякував новоприбулим із Південної Америки, які нас усіх порятували. Качірі стояла поряд із Зафриною та Сенною, і їхні пальці були сплетені. Ґарет підхопив Катю в повітря й кружляв із нею.
