Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 37 страниц)
А тепер то був, здавалося, поганий жарт – я справді дотримувалася власного слова.
Якщо я не можу скрикнути, як я попрошу їх убити мене?
Я хотіла тільки смерті. А краще – ніколи не народжуватися. Вся вага мого існування не могла переважити цього болю. Не була варта того, щоб терпіти цей біль іще бодай мить.
Хай я помру, хай я помру, хай я помру…
І довго-довго, нескінченно довго це було єдине, що я відчувала. Тільки пекельні муки, тільки власні беззвучні волання, тільки благання про смерть. Нічого більше – навіть часу. Це була нескінченність, без початку й кінця. Одна безмежна мить болю.
Лише одного разу я відчула переміну – коли біль мій подвоївся. Нижня частина тіла, змертвіла після морфію, раптом теж запалала. Порваний зв’язок відновився, зцілений язиками полум’я.
Нескінченне палання тривало.
Це могло тривати секунди, дні, тижні, роки, але зрештою у мене знову з’явилося відчуття часу.
Три речі трапилися водночас, вони були пов’язані, і я не відала, котра з них ішла першою: плин часу відновився, вплив морфію послабився, сили почали повертатися.
Я відчувала, як потрошку до мене повертається здатність контролювати власне тіло, і нові відчуття стали зарубками в часі. Я збагнула це, коли спромоглася ворухнути пальцем на нозі, а тоді стиснути кулаки. Я збагнула це, але не змогла скористатися з цього.
Хоча полум’я не зменшилося ні на градус (ба більше, у мене з’явилася здатність по-новому відчувати його – усвідомлювати окремо кожен пекельний язичок полум’я, який лизав мене зсередини), я втямила, що можу міркувати.
Змогла згадати, чому саме не здатна кричати. Згадала, навіщо згодилася на ці незносні тортури. Згадала: було дещо, що може виявитися вартим цих тортур.
Ці спомини прийшли саме вчасно, бо я вхопилася за них, коли тягар щез із мого тіла. Ніхто б, спостерігаючи за мною, не помітив цієї зміни. Але всередині, коли я боролася, щоб ні крик, ні рух не зрадили мого болю, щоб нікому іншому не завдати прикрості, з’явилося відчуття, що від стану, коли я була прив’язанадо стовпа, на котрому горіла, я перейшла до стану, кола сама відчайдушно чіпляласяза цей стовп.
У мене тепер було достатньо сили, аби нерухомо лежати, поки мене підсмажували заживо.
Слух мій прояснявся, я тепер сама могла рахувати шалений, гучний стукіт серця, який відбивав час.
Могла рахувати тихі вдихи й видихи когось, хто був зовсім поряд. Вони були повільними, отож я зосередилася на них. Вони означали, що більше часу минуло. Краще, ніж коливання годинникового маятника, ці вдихи й видихи відлічували секунди й наближали кінець горіння.
Мені додавалося сили, думки мої прояснялися. Коли з’явилися звуки, я почала дослухатися.
Легенькі кроки, потім шепіт повітря, яке гойднулося, коли відчинилися двері. Кроки наблизилися, щось натиснуло на моє зап’ястя. Я не відчула холоду пальців. Полум’я випалило й згадку про холод.
– Досі жодних змін?
– Жодних.
Легенький доторк, дихання діткнулося моєї обпаленої шкіри.
– І запаху морфію не зосталося.
– Знаю.
– Белло! Ти мене чуєш?
Я знала, безсумнівно знала, що коли розчеплю зціплені зуби, втрачу контроль – заволаю, заверещу, почну крутитися й кидатися. Якби я розплющила очі, якби хоча б поворухнула пальцем – будь-яка зміна поклала б край моєму самовладанню.
– Белло! Белло, кохана! Ти можеш розплющити очі? Ти можеш стиснути мені долоню?
Потиск пальців. Не відповісти цьому голосу було важче, але я лишилася нерухомою. Я відала, що теперішній біль у його голосі не йшов у жодне порівняння з тим, який міг бибути. Зараз він тільки боявся, що мені, певно, болить.
– Може… Карлайле, може, я запізнився, – голос звучав приглушено, а на слові «запізнився» зірвався.
Моя рішучість на мить похитнулася.
– Слухай її серце, Едварде. Воно дужче, ніж навіть Емметове було. Я ніколи не чув, щоб серце билося так живо. З нею все буде чудово.
Так, я мала рацію, коли стрималася. Карлайл розрадить його. Йому не доведеться страждати разом зі мною.
– А її… її хребет?
– Її ушкодження були не набагато гіршими за травми Есме. Отрута зцілить її, як зцілила Есме.
– Але вона така нерухома. Я точнозробив щось не так.
– Або щось так, Едварде. Синку, ти зробив усе, що зробив би я, і навіть більше. Я не певен, що мені б вистачило наполегливості, вистало віри для того, аби врятувати її. Припини картати себе. З Беллою все буде гаразд.
Уривчастий шепіт:
– Вона, мабуть, конає.
– Ми не можемо бути певні. У неї в крові було забагато морфію. І ми не відаємо, який ефект це мало на неї.
Щось легенько натиснуло мені вище ліктя. Шепіт:
– Белло, я кохаю тебе. Белло, вибач мені.
Як я хотіла відповісти йому! Але я не завдам йому більше болю, поки маю сили триматися спокійно.
І весь цей час пекельний вогонь продовжував випалювати мене. Але в голові моїй було дуже ясно. Я могла міркувати над щойно почутою розмовою, могла згадати, що зі мною сталося, могла думати про майбутнє, і при цьому залишалося ще місце для страждання.
І для хвилювання.
Де моя дитинка? Чому вона не тут? Чому вони не згадують її?
– Ні, я залишуся тут, – прошепотів Едвард, відповідаючи на не вимовлену вголос думку. – Вони самі впораються.
– Яка нестандартна ситуація, – зауважив Карлайл. – А мені здавалося, що я вже все бачив у житті.
– Я займуся цим згодом. Мизаймемося.
Щось м’яко притиснулося до моєї попеченої долоні.
– Я певен, що ми уп’ятьох зможемо уникнути кровопролиття.
Едвард зітхнув.
– Я не знаю, на чий бік ставати. Я б охоче відшмагав обох. Мабуть, згодом.
– Цікаво, як Белла до цього поставиться – на чий бік вона стане, – зронив Карлайл.
Короткий напружений смішок.
– Я певен, що вона мене здивує. Вона завжди дивує.
Карлайлові кроки стихли вдалині; до мого розчарування, я не отримала жодного подальшого роз’яснення. Чи не балакали вони так загадково тільки для того, щоб подратувати мене?
Я знову почала рахувати Едвардові вдихи й видихи, щоб карбувати плин часу.
Через десять тисяч дев’ятсот сорок три вдихи інші тихенькі кроки прослизнули в кімнату. Легші. І… ритмічніші.
Дивина, як я можу розрізняти такі відмінності в кроках, яких до сьогодні я взагалі не могла вчути!
– Скільки ще? – запитав Едвард.
– Уже недовго, – відповіла Аліса. – Гляди, як яснішає її чоло! І я бачу її дедалі чіткіше, – зітхнула вона.
– Досі переживаєш?
– Так, дякую, що нагадав, – буркнула вона. – Ти б також перелякався, якби усвідомив, що твої здібності обмежені. Найкраще я бачу вампірів, адже я одна з них; із людьми теж не виникає проблем, адже колись я була людиною. Тільки не можу бачити нічого про цих дивних напівкровок, бо вони належать до виду, з яким я не маю жодного досвіду. Ба!
– Зосередься, Алісо.
– Гаразд. Зараз Беллу зовсім легко передбачити.
Запала довга тиша, потім зітхнув Едвард. Це був цілком інший звук – щасливіший:
– З нею справді все буде гаразд.
– Звісна річ.
– Ти не була такою оптимістичною два дні тому.
– Два дні тому я ще толком не бачила. Але тепер, коли вона позбулася усіх білих плям, це простіше простого.
– Ти не могла б зосередитися заради мене? Якщо рахувати в годинах – скільки ти ще відводиш їй часу?
Аліса зітхнула:
– Ти такий нетерплячий. Гаразд. Дай мені сек…
Тихий подих.
– Дякую, Алісо, – голос його був радіснішим.
Скільки ще?Невже вони не могли вимовити цього вголос для мене? Невже я забагато прошу? Скільки ще секунд я палатиму? Десять тисяч? Двадцять? Ще один день – вісімдесят шість тисяч чотириста? Чи ще більше?
– Вона просто засліплюватиме.
Едвард приглушено загарчав:
– Вона завжди засліплювала.
Аліса фиркнула.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Погляньна неї.
Едвард нічого не відповів, але слова Аліси дали мені надію, що зрештою я не нагадувала брикет вугілля, яким почувалася. Відчуття було, що дотепер я вже точно мала перетворитися на купу обпалених кісток. Кожна клітинка моїх кісток обернулася на попіл.
Я чула, як Аліса, мов вітерець, вислизнула з кімнати. Чула шелест тканини. Чула, як дзижчить лампочка, що звисає зі стелі. За вікном я чула, як вітер ковзає по стінах. Я чула все.
Внизу хтось дивився бейсбол. «Маринери» вигравали на два очки.
– Зараз моячерга, – гавкнула Розалія на когось, а у відповідь долинуло приглушене гарчання.
– Гей, ви там, – втрутився Еммет.
Хтось зашипів.
Я прислухалася, але більше нічого не чулося, крім гри. Бейсбол був не таким цікавим, щоб відвернути мене від болю, тож я почала знову дослухатися до Едвардового дихання, рахуючи секунди.
Через двадцять одну тисячу дев’ятсот сімнадцять із половиною секунд біль змінився.
Гарна новина: він почав щезати з кінчиків пальців на руках і ногах. Зникати повільно, але це вже було щось новеньке. Мабуть, це воно. Мабуть, біль починає відступати…
Але була й погана новина. Вогонь у моєму горлі змінився. Горло не тільки палало – воно почувалося, як пергамент. Сухе як кістка. Спрагле. Палючий вогонь, палюча спрага…
Ще одна погана новина: вогонь у моєму серці став іще гарячішим.
Як це взагалі можливо?
Моє серцебиття, і так квапливе, ще пришвидшилося – вогонь збільшив його ритм до нового шаленого темпу.
– Карлайле, – гукнув Едвард. Голос його був тихим, але чітким. Я була певна, що Карлайл почує його, якщо він у будинку або десь поблизу.
Вогонь відступав із долонь, залишаючи їх блаженно безболісними й прохолодними. Але відступав він до мого серця, яке палало, мов сонце, і билося з новою лютою швидкістю.
Карлайл увійшов до кімнати, поруч із ним була Аліса. Їхні кроки були такими чіткими, я навіть могла сказати, що Карлайл іде праворуч, на півкроку попереду Аліси.
– Слухайте, – звернувся до них Едвард.
Найголоснішим звуком у кімнаті було моє пришвидшене серцебиття, яке стукотіло в такт із вогнем.
– А, – мовив Карлайл, – майже скінчилося.
Полегшення, яке принесли його слова, затьмарилося невгамовним болем у серці.
Але вже й зап’ястя мої звільнилися, і кісточки на ногах. Там уже вогонь цілковито згас.
– Скоро, – радо погодилася Аліса. – Я покличу всіх. Може, Розалія краще…?
– Так, нехай дитина залишається подалі.
Що?! Ні! Ні!Що він мав на увазі – нехай моє дитятко залишається подалі? Що це він собі думає?
Пальці мої смикнулися – роздратування пробилося крізь ідеальну маску спокою. Тишу в кімнаті порушувало тільки гучне, як відбійний молоток, серцебиття – всі на мить завмерли й припинили дихати.
Мої норовливі пальці стиснула долоня.
– Белло! Белло, кохана!
Чи зможу я відповісти йому й не заверещати? Я поміркувала про це хвильку, а тоді вогонь, який відступав із ліктів та колін, з новою силою прошив мені груди. Ні, ліпше не ризикувати.
– Я їх закличу просто зараз, – мовила Аліса, і в голосі її прозвучала нагальність, а тоді я вчула повів вітерцю, коли вона вислизнула з кімнати.
А далі – ох!
Серце моє зірвалося, воно забилося, як вертолітний гвинт, звук був майже безперервний; враження було, що воно зараз вихопиться крізь ребра. Вогонь палав у грудях, засмоктуючи останні язики полум’я в тілі, щоб підживити неймовірний, палючий біль. Цей біль приголомшив мене, відірвав мене від стовпа, за який я чіплялася. Спина моя вигнулася дугою, наче вогонь у серці тягнув мене догори.
Жоден мій м’яз не поворухнувся, коли тіло рухнуло назад на стіл.
У нутрі моєму розпочалася боротьба – прискорене серцебиття силкувалося перегнати полум’я. У цій битві не було переможців. Полум’я було приречене, адже зжерло все, що ще можна було зжерти; але й серце моє галопом мчало до свого останнього удару.
Полум’я зібгалося, зменшилося до єдиного людського органу, який іще залишився в мені, в останньому незносному стрибку. У відповідь на цей стрибок пролунав глибокий, слабкий удар. Моє серце зробило перебій, а потім іще раз тихо стукнуло.
І все. Ніхто не дихав. Навіть я.
Якусь мить усе, що я усвідомлювала, то була відсутність болю.
А тоді я розплющила очі й із подивом витріщилася поперед себе.
РОЗДІЛ 20. НОВЕ ЖИТТЯ
Все було напрочуд виразним.
Загостреним. Чітким.
Діамантове світло над головою й далі було сліпучо-яскравим, і все-таки я цілком ясно бачила розжарену спіраль усередині лампочки. У білому світлі я вирізняла кожну-кожнісіньку барву веселки, а на краю спектру – восьмий колір, назви якому не знала.
Позаду світла я могла розрізнити окремі скабки на темній дерев’яній стелі. А поперед неї бачила порошинки в повітрі, з одного боку підсвічені промінцями, а з другого темні – чіткі й виразисті. Вони крутилися, як маленькі планети, кружляли навколо одна одної у небесному танку.
Порошинки були такими красивими, що я вражено вдихнула й затамувала повітря; від цього руху пилинки закрутились у вирі. В мене виникло дивне відчуття. Я зважила все – і збагнула, що від свого інстинктивного поруху не відчула полегшення. Мені не потрібне було повітря. Легені мої не чекали на нього. Вони байдуже зреагували на вдих.
Мені не потрібне було повітря, але воно подобалосямені. У ньому я мов на смак відчувала кімнату, в якій лежала: приємні порошинки, суміш задавненого повітря зі свіжим струменем знадвору. Духмяний запах шовку. Натяк на щось тепле й бажане, яке мало би бути вологим, але насправді не є таким… Від цього запаху в моєму горлі пересохло й запекло – це було віддалено схоже на вогонь отрути, хоча до смаку примішувався кусючий запах хлору й аміаку. Але понад усе я відчувала схожий на смак квіткового меду аромат, який був найсильнішим, найближчим до мене.
Я вчула, як інші теж почали дихати – разом зі мною. Їхній подих приносив трошки інший, відмінний від квіткового меду аромат. Кориця, гіацинт, груша, морський бриз, хліб у печі, глиця, ваніль, шкіра, яблуко, мох, лаванда, шоколад… Я порівняла його в голові з тисячами відомих мені запахів, але жоден не пасував. А він був такий солодкий і приємний!
Телевізор унизу приглушили, і я вчула, як хтось – Розалія? – рухалася на першому поверсі.
А ще я почула слабенький ударний ритм, і в унісон із ритмом кричав сердитий голос. Музика? Реп? На мить я була зачудована, але скоро звук віддалився, наче повз відчинене вікно проїхала машина.
Здригнувшись, я збагнула, що це могло так і бути. Невже зараз я здатна була чути аж до шосе?
Я не усвідомлювала, що хтось тримає мене за руку, допоки цей хтось легенько не стиснув моєї долоні. Як раніше, щоб приховати біль, моє тіло застигло, аби не зрадити подиву. Не такого доторку я очікувала. Шкіра була абсолютно гладенькою, але температура її була не такою, як завжди. Нехолодною.
Але після секундної затримки моє тіло відгукнулося на незнайомий дотик так, що це вразило мене ще більше.
Повітря зашипіло в мене в горлі, вихоплюючись крізь стиснені зуби з низьким погрозливим звуком, що нагадував дзижчання цілою рою бджіл. Перш ніж зник звук, м’язи мої напружилися й вигнулися, відхиляючись від незнаного. Я підскочила так швидко, що кімната мала закрутитися вихором перед очима, але натомість я й далі чітко бачила кожну порошинку, кожну скабку на дерев’яній стелі, кожну ниточку до мікроскопічних деталей, коли погляд мій пролітав повз них.
Отож у мить, коли я усвідомила, що в захисній позі зіщулилася попід стіною – десь за одну шістнадцяту секунди, – я вже знала, що саме налякало мене так і що реакція моя була неадекватною.
Ох. Звісно. Едвард більше не міг здаватися мені холодним. Тепер температура наших тіл була однаковою.
Я завмерла ще на якусь одну восьму секунду, щоб звикнути до сцени перед очима.
Едвард спирався на операційний стіл, який був моїм погребальним вогнищем, руку він простягнув до мене, а обличчя його було тривожним.
Едвардове лице було найголовнішим у цій сцені, проте периферійним зором я відмічала все навколо – про всяк випадок. Запустивсь якийсь захисний механізм, і я автоматично шукала ознак небезпеки.
Моя вампірська родина обережно чекала попід стіною у протилежному кінці кімнати біля дверей, Еммет і Джаспер стояли попереду. Наче й справді буланебезпека. Нюхом я не відчувала нічого незвичного. Тільки слабенький аромат чогось делікатесного – щоправда, спотворений хімічними запахами – знову залоскотав моє горло, від чого воно заболіло й запекло.
Аліса визирала з-за Джасперового ліктя, на обличчі її сяяла широчезна усмішка; світло грало на її зубах – ще одна веселка з вісьмох кольорів.
Ця усмішка заспокоїла мене – і все стало на свої місця. Джаспер та Еммет вийшли наперед, щоб у разі чого захистити інших. Тільки я не відразу усвідомила, що небезпечною була саме я.
Але це все відбувалося десь збоку. Головна ж частина мене й досі була зосереджена на Едвардовому обличчі.
До цієї миті я ще ніколи по-справжньому не бачила його.
Скільки разів я витріщалася на Едварда й чудувалася з його вроди? Скільки годин – днів, тижнів – свого життя провела я, мріючи про того, кого вже тоді вважала ідеалом? Я гадала, що знаю його обличчя ліпше за власне. Думала, що це єдина певна річ у моєму світі: бездоганність Едвардового обличчя.
Та я була просто сліпа!
Вперше в житті, коли з моїх очей впала людська полуда, я побачила його обличчя. Затамувала подих і гарячково почала шукати слова, і ніяк не могла знайти. Потрібні були кращі, потужніші слова.
В цей момент інша частка мене втямила, що поблизу немає небезпеки, тож я механічно випросталася; відтоді як я зістрибнула зі столу, минула майже ціла секунда.
Мене вразило, як рухається моє тіло. Не встигла я подумати, що треба випростатися, як уже стояла. Ця дія взагалі не зайняла часу – зміна була миттєвою, наче руху зовсім не відбулося.
Я продовжувала вдивлятися в Едвардове обличчя, знову застигнувши.
Він повільно обійшов стіл – кожен крок його займав майже півсекунди, кожен крок був плавним, як вода, яка омиває гладкі камінці, – а рука його й далі була простягнена до мене.
Я спостерігала, з якою грацією він наближається, вбираючи його рухи своїми новими очима.
– Белло! – звернувся він тихим заспокійливим тоном, але хвилювання в його голосі затьмарило моє ім’я якоюсь напругою.
Я не могла відразу відповісти, загубившись ув оксамитових брижах його голосу. Це була майже ідеальна симфонія, симфонія, зіграна на одному інструменті, але інструменті набагато складнішому, ніж будь-який зі створених людьми…
– Белло, кохана! Вибач, я знаю, зараз ти дезорієнтована. Але з тобою все гаразд. Усе чудово.
Все? Розум мій закрутився, відмотуючи назад спогади до моєї останньої години людського життя. Зараз спогад здавався нечітким, наче я дивилася крізь щільну чорну вуаль – адже мої людські очі були наполовину сліпими. Все було вельми розмитим.
Коли він зауважив, що все гаразд, чи мав він на увазі Ренесму? Де вона? З Розалією? Я силкувалася згадати її обличчя – я знала, що вона неймовірно вродлива, – але просіювати людські спогади страшенно дратувало. Її обличчя губилося в темноті, в кепському освітленні…
А що Джейкоб? Із нимусе гаразд? Чи мій найкращий друг, який стільки настраждався через мене, тепер зненавидів мене? Чи повернувся він назад до Семової зграї? А Сет і Лі також?
Чи були зараз Каллени в безпеці – чи моє перетворення розпалило війну зі зграєю? Чи Едвардові слова означали, що всього цього не сталося? Чи він просто намагався заспокоїти мене?
А Чарлі? Що я йому тепер скажу? Він, мабуть, дзвонив, коли я горіла. Що йому відповіли? Що, він гадає, сталося зі мною?
Поки якусь частку секунди я міркувала, яке питання поставити першим, Едвард неспокійно потягнувся до мене й погладив мене пучками по щоці. Дотик був гладеньким як атлáс, легеньким як пір’їна, і температура шкіри точно співпадала з моєю.
Його дотик, здалося, проникнув мені під шкіру, попід кості на моєму обличчі. Відчуття було кусючим, мов електричний розряд, – воно прошило кістки, спустилося по хребту й затремтіло в животі.
Стривай, – подумала я, коли дрож розквітла в тепло, в млість. Хіба я не мала втратити ці відчуття? Хіба відмова від почуттів не була частиною угоди?
Я була перволітком-вурдалаком. Сухий палючий біль у моєму горлі беззаперечно свідчив про це. І я знала, що означало бути перволітком. Людські відчуття та емоції мали б повернутися до мене пізніше у якійсь іншій формі, але я була переконана, що на самому початку й близько нічого такого не почуватиму. Тільки спрагу. Такою була угода, такою була ціна. Я згодилася сплатити її.
Та коли Едвардова долоня вразила моє обличчя своїм шовковим і твердим дотиком, збудження шугнуло моїми висохлими венами, прошивши мене від маківки до п’ят.
Він звів одну бездоганну брову, очікуючи, коли я заговорю.
Я обхопила його руками за шию.
Знову було відчуття, що ніякого руху не відбулося. В один момент я стояла прямо й нерухомо, як статуя, – і тої ж таки миті він уже був у моїх руках.
Теплий – принаймні так мені здалося. Запах його був таким солодким і п’янким, який я й близько не могла оцінити своїм старим людським нюхом, але на сто відсотків це був Едвард. Я притулилася обличчям до його гладеньких грудей.
І раптом він ніяково ворухнувся. Відхилився від моїх обіймів. Я втупилася в його обличчя, спантеличена й налякана цією відмовою.
– М-м-м… Обережно, Белло. Ай!
Я відкинула руки, сплівши пальці в замок, щойно все зрозуміла.
Я була занадто дужою.
– Ой, – пробурмотіла я.
Він усміхнувся так, що моє серце б зупинилося, якби воно й досі билося.
– Не панікуй, кохана, – мовив він, піднявши руку й торкнувшись моїх вуст, напіврозтулених від усвідомленого жаху. – Просто зараз ти трошки міцніша за мене.
Мої брови зійшлися на переніссі. Я про це також знала, але зараз це здавалося ще сюрреалістичнішим, ніж будь-що інше в цьому цілком сюрреалістичному моменті. Я була дужчою за Едварда. Я примусила його скрикнути «Ай!».
Долоня його знову погладила мене по щоці, й розчарування миттю випарувалося, коли моє нерухоме тіло пронизала нова хвиля бажання.
Ці відчуття були настільки сильнішими за все, до чого я звикла, що було важко дотримуватись якогось певного плину думок, незважаючи на те, якою ясною тепер була моя голова. Кожне нове чуття переповнювало мене. Я згадала, як одного разу Едвард сказав (голос його був слабкою тінню порівняно з кришталевою музикою, котру я чула зараз), що такі як він, такі як ми легко захоплюються. Тепер я збагнула чому.
Я зробила навмисне зусилля, щоб зосередитися. Я мала дещо сказати. Щось найважливіше.
Дуже обережно – так обережно, що навіть рух можна було вловити, я витягнула праву руку з-за спини й підняла вгору долоню, щоб торкнутися його щоки. Я силкувалася не звертати уваги ні на перлистий колір власної руки, ні на шовковистість його долоні, ні на струм, який прошив мої пучки.
Я вдивилася в його очі й уперше почула власний голос.
– Я кохаю тебе, – промовила я, і це прозвучало, як спів. Мій голос бринів і відлунював, як дзвін.
Його усмішка у відповідь засліпила мене значно сильніше, ніж засліплювала, коли я була людиною, бо тільки зараз я по-справжньому побачила її.
– І я кохаю тебе, – сказав він.
Він узяв моє обличчя в долоні й нахилився до нього – зовсім повільно, і це нагадало мені, що я маю бути обережною. Він поцілував мене – спершу це був м’який шепіт, який зненацька зробився дужчим, шаленішим. Я силкувалася не забувати, що маю бути лагідною з ним, але в цьому вирі почуттів було занадто важко пам’ятати щось, було важко втримати послідовний плин думок.
Було враження, що раніше він ніколи мене не цілував – наче це був наш перший поцілунок. І, щиро кажучи, він і справді ніколи раніше такмене не цілував.
Я почувалася майже винною. Звісно, зараз я порушую угоду. Бо ж цього я теж не мала б відчувати.
Хоча мені не потрібен був кисень, дихання моє прискорилося – я задихалася, як коли горіла. Але це був цілком інший вогонь.
Хтось прочистив горло. Еммет. Я миттю впізнала глибокий голос, жартівливий і роздратований водночас.
Я й забула, що ми не самі. А тоді усвідомила, що притуляюся до Едварда так, як на людях не надто чемно притулятися.
Засоромлена, я на півкроку відступила – знову миттєвим рухом.
Едвард гигикнув і зробив крок зі мною, так і тримаючи руки довкола моєї талії. Обличчя його палало – наче поза діамантовою шкірою горіло біле полум’я.
Я зробила цілком непотрібний вдих, щоб заспокоїтися.
Наскільки відрізнявся цей поцілунок! Я вдивлялася у Едвардів вираз обличчя й порівнювала розмиті людські спогади з оцим ясним насиченим відчуттям. Вигляд у нього був… самовдоволений.
– Ти мене не надто балував, – звинуватила я його своїм новим співочим голосом, ледь-ледь звужуючи очі.
Він розсміявся, сяючи від полегшення, що все нарешті позаду – страх, біль, непевність, очікування, все-все вже в минулому.
– На той час і не можна було інакше, – нагадав він мені. – А тепер твоячерга не розчавити мене, – знову розреготався він.
Я нахмурилася, зважуючи його пропозицію, і тоді слідком за Едвардом почали реготати й інші.
Карлайл обійшов Еммета й швидко попрямував до мене; очі його були зовсім трошки сторожкими, але Джаспер ступав за ним слід у слід. До сьогодні я ніколи по-справжньому не бачила й Карлайлового обличчя також. У мене з’явилася нагальна потреба моргнути – наче я витріщалася на сонце.
– Як ти почуваєшся, Белло? – запитав Карлайл.
Я поміркувала якусь частку секунди.
– Приголомшено. Стільки всього… – не договорила я, дослухаючись до власного голоса-дзвіночка.
– Так, спершу буваєш розгублений.
Я кивнула швидко й різко.
– Але я почуваюся собою. Нібито такою, як була. Я не очікувала цього.
Едвардові руки легенько стисли мене за талію.
– Я ж тобі казав, – прошепотів він.
– Ти досить добре контролюєш себе, – зауважив Карлайл. – Набагато краще, ніж ясподівався, навіть незважаючи на той час, що ти мала, аби морально підготуватися до перетворення.
Я згадала про дикі переміни настрою, про складнощі з концентрацією, і прошепотіла:
– Але я ще не певна.
Він серйозно кивнув, а тоді його діамантові очі зблиснули цікавістю.
– Схоже, цього разу з морфієм ми вгадали. Скажи мені, що ти пам’ятаєш із процесу трансформації?
Я завагалася, чітко вловлюючи Едвардове дихання, яке лоскотало мені щоку, пропускаючи хвильки струму через шкіру.
– До цього все було… вельми туманним. Я пам’ятаю, що дитинка не могла дихати…
Я поглянула на Едварда, миттєво нажахана спогадом.
– Ренесма здорова й чудово почувається, – запевнив мене він із блиском в очах, якого я раніше ніколи в нього не помічала. Він вимовив її ім’я з якимсь внутрішнім жаром. Із благоговінням. Так релігійні люди згадують своїх богів. – А потому що ти пам’ятаєш?
Я зосередилася, щоб одягнути непроникну маску. Я ніколи не вміла брехати.
– Важко пригадати. Спершу було дуже темно. А тоді… Я розплющила очі й побачила все.
– Дивовижно! – видихнув Карлайл, очі його загорілися.
Гіркота огорнула мене, і я чекала, коли спалахнуть мої щоки та зрадять мене. І раптом згадала, що вже ніколи не червонітиму. Може, саме це вбереже Едварда від правди.
Але мені треба буде зізнатися Карлайлу. Колись. Коли йому знадобиться створити ще одного вурдалака. Проте сама можливість цього видавалася вельми малоймовірною, тож це трошки пом’якшувало сором за мою брехню.
– Прошу, добре подумай – розкажи мені все, що пригадаєш, – збуджено попросив Карлайл, і я не змогла стриматися й не скривитися. Я не хотіла й далі брехати, бо могла вибовкати все. І ще я не хотіла думати про той вогонь. На відміну від людських спогадів, цей був напрочуд яскравим, і виявилося, що я здатна згадати його до найменших подробиць.
– О, вибач, Белло, – миттю вибачився Карлайл. – Звісно, зараз тебе має мучити спрага. А балачки можуть і почекати.
Поки він не згадав про це, я цілком спокійно терпіла спрагу. В голові моїй тепер уживалося дуже багато речей. Якась окрема ділянка мозку реєструвала всі відчуття в горлі – майже рефлективно. Так, як мій старий мозок контролював дихання й кліпання повіками.
Але Карлайлове припущення пробудило цю ділянку мозку. Зненацька я вже не могла ні про що думати, крім сухості й болю в горлі, і що більше я на цьому зосереджувалася, то гірше мені пекло. Долоня підскочила й обхопила глотку, наче хотіла притлумити полум’я, яке палало всередині. Відчуття власної шкіри під пучками було дивним. Вона була такою гладенькою, що видавалася м’якою, хоча насправді була твердою, як камінь.
Едвард забрав руки з талії й узяв другу мою долоню.
– Белло, то ходімо на полювання.
Очі мої розширилися, і біль від спраги відступив, переможений приголомшенням.
Я? На полювання? Разом з Едвардом? Але… як? Я й гадки не мала, як чинити.
Він прочитав переляк на моєму обличчі й підбадьорливо усміхнувся.
– Це дуже легко, кохана. Спрацює інстинкт. Не хвилюйся, я все тобі покажу.
Я не ворухнулася, і тоді він розцвів своєю фірмовою півусмішкою та звів догори брову.
– А мені здавалося, що тобі завжди кортілопоглянути, як я полюю.
Я коротко й заразливо засміялася (якась частина мене зачудовано дослухалася до дзвінкого мелодійного сміху), бо його слова нагадали мені розмову з мого затуманеного людського життя. І цілу секунду я пригадувала свої перші дні з Едвардом – справжній початок свого життя, закарбовуючи це в голові так, щоб уже ніколи не забути. Я не очікувала, що пригадування буде таким важким. Наче я продиралася крізь брудну воду. Я знала з досвіду Розалії, що коли звертатися до людських спогадів достатньо часто, вони не зітруться з часом. Я ж не хотіла забувати й хвилини, проведеної з Едвардом, – навіть зараз, коли попереду в нас була вічність. Отож мені слід буде потурбуватися, щоб зацементувати людські спогади в бездоганній пам’яті вампіра.
– То ходімо? – запитав Едвард. Він потягнувся до долоні, яку я досі притискала до горла. Пальці його погладили мені шию. – Я не хочу, щоб ти відчувала дискомфорт, – ледь чутно муркнув він. Раніше я б ніколи цього не розчула.
– Зі мною все гаразд, – мовила я за людською звичкою з усім зволікати. – Стривай. Спершу…
Стільки всього! І я так і не поставила жодного запитання. Зараз були справи важливіші, ніж мій голод.
Тепер заговорив Карлайл.
– Так?
– Я хочу побачити її. Ренесму.
Було навдивовижу важко вимовити це ім’я. Моя дочка– сказати подумки ці слова було навіть важче. Все здавалося таким далеким! Я спробувала згадати, що почувала три дні тому, й автоматично руки мої висковзнули з Едвардових долонь і потягнулися до живота.
Плаский. Порожній. Я вчепилася в світлий шовк, який прикривав шкіру, раптово запанікувавши, а якась незначна ділянка мозку відмітила, що Аліса, мабуть, одягнула мене.
Я знала, що в лоні моєму нічого не лишилося, я слабко пам’ятала криваву сцену пологів, але фізичний доказ цього й досі не вкладався у голові. Я знала тільки, як любити мого маленького штовхача всередині. Зовні ж вона здавалася чимось, що я собі просто вигадала. Розпливчастий сон – сон, який наполовину був нічним кошмаром.
Поки я боролося з розгубленістю, Едвард і Карлайл обмінялися сторожкими поглядами.
