Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ 10. ЧОМУ Ж Я ПРОСТО НЕ ЗАБРАВСЯ? ТАК-ТАК, Я Ж БО НЕ БОВДУР

Я почувався… не знаю, як я почувався. Наче все було не насправді. Наче я потрапив у якусь ґотичну версію тупуватої комедії. Немов теледурник, який саме збирався запросити першу дівчину зі шкільної команди підтримки на випускний бал, я опинився в ролі вічно-другого вовкулаки, який саме збирався дружині вампіра запропонувати побавитися та зладнати нащадка. Чудово.

Ні, я цього не робитиму. Це збочення, це неправильно. Я вже збирався забути все, що Едвард мені тільки-но наплів.

Але з нею я побалакаю. І спробую переконати вислухати мене.

Хоч вона й не слухатиме. Як завжди.

Едвард нічого не зронив на мої думки, коли ми поверталися до будинку. А я думав про те місце, де ми щойно стояли. Чи достатньо далеко воно було, аби інші не чули нашого перешіптування? Він цього прагнув?

Можливо. Коли ми переступили поріг, очі всіх Калленів були підозріливими й збентеженими. Ніхто з них не мав бридливого чи сердитого вигляду. Отож швидше за все вони не чули, про яку послугу просив мене Едвард.

Я повагався в дверях, не певен, як чинити далі. Та й тут було ліпше, адже долинало хоч трошки свіжого повітря знадвору.

Едвард попрямував до гурту, мов задерев’янілий. Белла схвильовано поглянула на нього, а тоді на мить перевела очі на мене. Далі знову на нього.

На моїх очах обличчя її набуло сіруватої барви, і я миттю збагнув, що саме мав на увазі Едвард, коли говорив, що хвилювання тільки знесилює її.

– Нам слід дати Беллі та Джейкобу побалакати сам на сам, – мовив Едвард. В голосі його не було жодних емоцій. Механічний звук.

– Тільки через мій спалений труп, – прошипіла Розалія. Вона досі тулилася до голови Белли, по-власницькому тримаючи холодну долоню на її запалій щоці.

Едвард і не глянув на неї.

– Белло, – звернувся він тим-таки відсутнім голосом. – Джейкоб хоче переговорити з тобою. Ти не боїшся зостатися з ним наодинці?

Белла спантеличено поглянула на мене. Перевела погляд на Розалію.

– Розо, все гаразд. Джейк не скривдить нас. Іди собі з Едвардом.

– Тут може критися пастка, – застерегла білявка.

– Не уявляю яка, – мовила Белла.

– І я, і Карлайл будемо в тебе на очах, – сказав Едвард. Його позбавлений емоцій голос тріснув, у ньому майнув гнів. – Вона ж бо саме нас боїться.

– Ні, – прошепотіла Белла. Очі її блищали, а вії були вологими. – Ні, Едварде, я не…

Він похитав головою, слабко посміхаючись. На цю посмішку було боляче дивитися.

– Я не це мав на увазі, Белло. Я не ображаюся. За мене не турбуйся.

Збоченці. Він мав рацію – вона картала себе за те, що вражає його почуття. Ця дівчина – класична великомучениця. Вона явно народилася не в те сторіччя. Їй слід було жити тоді, коли вона мала б шанси за гарної нагоди згодувати себе левам.

– Усіх прошу, – мовив Едвард, застиглим жестом вказуючи на двері. – Будь ласка.

Спокій, який він намагався вдавати заради Белли, от-от міг урватися. Я бачив, який близький він до того, щоб назовні вирвався отой палаючий Едвард, із котрим я щойно балакав надворі. І всі це також побачили. Я поступився дорогою, і вони мовчки висковзнули за двері. Рухалися вони прудко – двічі стукнуло в мене серце, а в кімнаті вже нікого не було, крім Розалії, яка досі вагалася на півдорозі, та Едварда, який чекав біля дверей.

– Розо, – тихо мовила Белла, – будь ласка, іди.

Білявка кинула пекучий погляд на Едварда, а тоді жестом указала, щоб він вийшов першим. Він зник за дверима. Вона довгим і гарячим поглядом застерегла мене, а тоді зникла слідком за ним.

Скоро ми залишилися самі, я перетнув кімнату й присів на підлогу поруч із Беллою. Взяв у долоні обидві її холодні руки, почав обережно їх розтирати.

– Дякую, Джейку. Як приємно!

– Я не збираюся брехати, Білко. Ти маєш жахливий вигляд.

– Знаю, – зітхнула вона. – Я страшна.

– Страшна, як болотяник, – погодивсь я.

Вона засміялася.

– Як класно, що ти тут! Приємно усміхатися. Не уявляю, скільки ще цієї трагедії я б витримала.

Я закотив очі.

– О’кей, о’кей, – згодилась вона. – Сама винна.

– Сама-сама. Білко, що ти собі думаєш? Я серйозно!

– Він тебе попросив порепетувати на мене?

– Майже так. Хоча я так і не збагну, чого йому наснилося, ніби ти мене послухаєшся. Ти ж ніколи по-моєму не чинила.

Вона зітхнула.

– Я ж казав тобі… – почав був я.

– А ти знаєш, Джейкобе, що у вислову «Я ж тобі казав», – різко перебила вона, – є братик на ім’я «Стули к бісу писок!»

– Гаразд, гаразд.

Вона вищирилася. Шкіра напнулася на вилицях.

– Не можу похвалитися, що це я вигадала. Насправді це з «Сімейки Симпсонів».

– Я цієї серії не бачив.

– Смішнюча.

Хвилинку ми помовчали. Руки її почали потрошку зігріватися.

– А він справді просив тебе побалакати зі мною?

Я кивнув:

– Звернутися до твого здорового глузду. Але цябитва приречена на поразку ще до початку.

– То чому ж ти погодився?

Я не відповів. Та й що я мав відповідати?

Я знав одне: кожна секунда, проведена з нею, тільки додасть болю, який прокинеться згодом. День розплати прийде. Що більше я зараз впущу в душу, то важчою буде розплата.

– Все минеться, – мовила вона по хвилі мовчання. – Я вірю в це.

Червона пелена попливла в мене перед очима.

– Недоумство – один із симптомів твоєї хвороби? – гаркнув я.

Вона розсміялася, хоча лють так захлиснула мене, що в мене затрусилися руки.

– Можливо, – мовила вона. – Я ж не кажу, що все минеться легко, Джейку. Проте як би мені вдалося пережити все, що я пережила, коли б я не вірила в чари?

–  Чари?

– Особливо це стосується тебе, – сказала вона. Вона забрала в мене свою долоню й притулила мені до щоки. Та була теплішою, ніж перед тим, проте холодила шкіру – майже будь-що холодило мою шкіру. – Більш, ніж будь-хто інший, ти можеш розраховувати, що чари не забаряться – і все в тебе складеться.

– Про що це ти торочиш?

Вона й далі усміхалася.

– Одного разу Едвард сказав мені, щó це таке – ваш імпринтинг. Він сказав, що це як «Сон літньої ночі» [11]11
  П’єса Вільяма Шекспіра.


[Закрыть], як чари. Ти збагнеш, кого насправді ти шукав усе життя, Джейкобе, і тоді вся мозаїка складеться.

Якби вона не мала зараз такого вразливого вигляду, я б уже волав на неї.

Отож я просто проричав:

– Якщо ти гадаєш, що імпринтинг може допомогти у цій божевільні… – я шукав слова. – Ти справді вважаєш, що коли навіть я відчую потяг до якоїсь чужої жінки та згоджуся на імпринтинг, це все владнає? – я тицьнув пальцем у її розпухлий живіт. – То скажи мені, Белло, який був сенс? Який був сенс кохати тебе? І який був сенс у тому, що тикохала його? Коли ти помреш, – (слова більше схожі були на гарчання), – як тоді все владнається? Який сенс було терпіти біль? Мені, тобі, йому! Ти і його вб’єш – хоча мені це байдуже, – (вона здригнулася, але я не зважав). – То який був сенс у всій твоїй збоченій історії кохання, врешті-решт? Якщо був хоч якийсьсенс, то покажи мені його, Белло, будь ласка, бо сам я не бачу його. Вона зітхнула.

– Я ще й сама не знаю, Джейку. Але я просто… відчуваю… що все обернеться на краще, хоча зараз цього зовсім не видно. Гадаю, можеш називати це вірою.

– Белло, ти гинеш ні за що! Ні за що!

Її долоня з моєї щоки впала їй на роздутий живіт, пестячи його. Їй не треба було нічого говорити – я й так збагнув, що саме вона думає. Вона гинула заради оцього.

– Я не загину, – мовила вона крізь зуби, і я був певен, що вона повторювала це вже не раз. – Моє серце битиметься. Я достатньо сильна, щоб пройти через це.

– Белло, яка нісенітниця! Ти задовго боролася з надприродним. Звичайна людина не здатна стільки витримати. Ти недостатньо сильна, – я обхопив її обличчя долонею. Мені не треба було нагадувати, що я маю бути обережним. Все в ній кричало: мене можна поранити.

– Я зможу, я зможу, – пробурмотіла вона, як маленький затятий моторчик із моєї дитячої книжки.

– Як на мене – не схоже. У тебе є план? Сподіваюся, що є. Вона кивнула, уникаючи мого погляду.

– Ти знаєш, що Есме стрибала зі скелі? Коли ще була людиною тобто.

– І що?

– А те, що вона була напівмертва, і її навіть не повезли в реанімацію – доправили просто в трупарню. Серце її досі билося, коли Карлайл знайшов її…

Ось що вона мала на увазі, коли говорила про серце, яке битиметься!

– Отож ти не плануєш пережити це в людській подобі, – тупо сказав я.

– Ні. Я ж не дурна, – аж тоді вона зустріла мій погляд. – Але гадаю, з цього приводу ти маєш власну думку.

– Нагальна вампіризація, – пробурмотів я.

– З Есме це спрацювало. І з Емметом, і з Розалією, і навіть з Едвардом. Жоден із них не був у чудовій формі. Карлайл перетворив їх тільки тому, що вони й так стояли на порозі смерті. Він не уриває життя, він рятує.

Мене раптом охопило почуття провини перед гарним лікарем-вурдалаком – як і раніше. Але я запхав цю думку подалі й продовжив її умовляти:

– Послухай мене, Білко. Не варто так ризикувати, – як і тоді, коли подзвонив Карлайл, я відчув, як насправді це важливо для мене. Усвідомив, що мені вона потрібна жива – в будь-якій подобі. Я важко зітхнув. – Не чекай, коли вже може бути запізно, Белло. Не варто. Живи. О’кей? Просто живи. Не роби цього зі мною. Не роби цього з ним, – голос мій став твердішим, гучнішим. – Ти ж бо знаєш, як він учинить, коли ти помреш. Ти ж уже бачила. Ти хочеш, щоб він знову повернувся до тих італійських убивць?

Вона зіщулилася на канапі.

Я обминув те, що цього разу йому так чинити не доведеться.

Намагаючись пом’якшити свій голос, я запитав:

– Пам’ятаєш, як мене покалічили оті перволітки? Що ти мені сказала?

Я зачекав, але вона не відповіла. Тільки стиснула вуста.

– Ти сказала мені бути гарним хлопчиком і слухатися Карлайла, – нагадав я їй. – І як я вчинив? Я послухався вампіра. Заради тебе.

– Ти послухався, бо це було правильно.

– Гаразд – хай буде ця підстава.

Вона зітхнула.

– Але зараз це неправильно, – погляд її ковзнув по великому круглому животу, і вона прошепотіла ледь чутно: – Я його не вбиватиму.

В мене знову затрусилися руки.

– Пробач, я проґавив чудову новину! Маленький хлопчик уже штовхається? Слід було принести блакитні повітряні кульки.

Вона порожевіла. Колір був чудовий – в нутрі запекло, наче туди встромили ніж. Зазублений ніж, іржавий і старий.

Я програвав. Знову.

– Я не певна, що це хлопчик, – визнала вона трішки засоромлено. – Ультразвук не спрацьовує. Місце дитини таке щільне – як і її шкіра. Отож стать залишиться в таємниці. Але в уяві я завжди бачу хлопчика.

– Белло, там зовсім не миленьке немовля.

– Побачимо, – мовила вона. Майже самовдоволено.

–  Ти– ні, – гаркнув я.

– Джейкобе, ти песиміст. Шанс, що я все витримаю, справді є. Що я міг відповісти? Я опустив погляд і намагався контролювати дихання, щоб не давати волі своїй люті.

– Джейку, – мовила вона, потріпала мене по волоссю, погладила по щоці, – все буде гаразд. Ш-ш-ш. Усе гаразд.

Я не підвів очей.

– Ні. Нічого не буде гаразд.

Вона стерла мокрий слід у мене на щоці.

– Ш-ш-ш.

– Белло, в чому справа? – я втупився у світлий килим. Мої босі ноги були брудні, лишали плями. Дуже добре. – Мені здавалося, що понад усе ти хотіла свого вурдалака. А зараз ти від нього відмовляєшся? Це не вкладається в голові. Відколи це тобі заманулося стати мамусею? Якщо тобі цього так кортіло, навіщо ти одружилася з вурдалаком?

Я підійшов до пропозиції, яку підказав мені Едвард, небезпечно близько. Я бачив, як слова самі підводять мене до цього, але не міг зійти зі шляху.

Вона зітхнула.

– Все трошки не так. Мені байдуже було, чи матиму я дітей. Я ніколи про це навіть не замислювалася. Це не просто потреба мати дитину. Це… ну… потреба мати цюдитину.

– Белло, це вбивця. Поглянь на себе.

– О ні, не в ньому річ. У мені. Це я занадто слабка, бо я людина. Але я все витерплю, Джейку, я…

– Ой, годітобі! Белло, помовч. Ти можеш годувати цією маячнею свого кровопивцю, але тобі не надурити мене. Ти знаєш, що не витримаєш.

Вона люто зиркнула на мене.

– Я цього не знаю. Звісна річ, я цього остерігаюся.

–  Остерігаєтьсявона, – кинув я крізь зуби.

А далі вона хапнула ротом повітря й ухопилася за живіт. Лють моя випарувалася, наче хтось вимкнув рубильник.

– Усе гаразд, – видихнула вона. – Це нічого.

Але я її не чув. Руки її відсунули край светра, і я перелякано вирячився на оголену шкіру. Живіт її весь був поцяткований великими чорними плямами з багряним відливом.

Вона помітила мій погляд і миттю смикнула край светра вниз.

– Просто він дуженький, – спробувала вона боронитися.

Плями – то були синці.

Я ледь не задихнувся – і миттю збагнув, що мав Едвард на увазі, коли говорив, що оте нищить її. Знагла я сам відчув якийсь напад божевілля.

– Белло, – мовив я.

Вона вловила переміну в моєму голосі. Поглянула вгору, досі важко дихаючи, і в очах її майнуло збентеження.

– Белло, не роби цього.

– Джейку…

– Послухай мене. Не починай суперечку поки що. О’кей? Просто послухай. А якщо…

– Якщо що?

– А якщо це не гра в «або пан, або пропав»? А якщо це не «все або нічого»? А якщо б ти послухалася Карлайла, як хороша дівчинка, і зберегла собі життя?

– Я не…

– Я ще не закінчив. Отож ти збережеш собі життя. А далі зробиш іще одну спробу. Одна не спрацювала. Спробуй удруге.

Вона насупилася. Підняла руку й торкнулася місця в мене на чолі, де зросталися брови. Хвильку пальці її розгладжували моє чоло, наче вона хотіла збагнути слова.

– Я не розумію… Що ти маєш на увазі – спробуй іще раз? Ти гадаєш, що Едвард дозволить мені…? Та й яка різниця? Я певна, що й інша дитина…

– Так, – рявкнув я. – Інша йогодитина буде такою ж самою. На її виснаженому обличчі збентеження зросло ще.

– Що?

Але я більше не міг говорити. Не було сенсу. Мені ніколи не врятувати її від самої себе. Мені це ще ні разу не вдавалося.

А далі вона моргнула – і я був певен, що вона все втямила.

– О… Фу… Будь ласка,Джейкобе. Ти гадаєш, я здатна вбити власну дитину й замінити її кимсь іншим? Зробити штучне запліднення? – вона була люта до сказу. – З якого б дива мені хотіти дитину від чужинця? Гадаєш, це просто не має значення? Аби дитина?

– Я не це мав на увазі, – пробурмотів я. – Не від чужинця.

Вона нахилилася вперед.

– То що ж ти мав на увазі?

– Нічого. Я мовчу. Все як завжди.

– Звідки ти цього нахапався?

– Белло, забудь.

Вона підозріло примружилася.

– Це вінтебе підговорив?

Я повагався, здивований, що вона так швидко доскочила самої суті.

– Ні.

– Авжеж, це він, визнай.

– Ні, не зовсім. Він нічого не казав про штучне… це саме.

Вираз її обличчя пом’якшився, а тоді вона знову відкинулася на подушки, цілком виснажена. Коли вона заговорила, то гляділа вбік, наче балакала зовсім не до мене.

– Він ладен на все для мене. Я завдаю йому такого болю!.. Але що ж він собі думає? Що я проміняю мого, – рука її погладила живіт, – на чужинця, на… – вона проковтнула останнє слово. На очах її виступили сльози.

– Тобі не слід завдавати йому болю, – прошепотів я. Вуста мої палали, коли я просив за нього, проте я знав: це, либонь, єдине, що можу сказати, аби врятувати їй життя. Хоч і ця ставка – один до тисячі. – Белло, ти знову можеш зробити його щасливим. І ще мені здається, що він просто втрачає голову. Правда.

Схоже, вона не слухала; пальці її малювали маленькі кілечка на потовченому животі, а сама вона закусила губу. Довший час ми сиділи мовчки. Цікаво, як далеко Каллени? Чи підслуховують вони, як незграбно я намагаюся привести її до тями?

– Не від чужинця? – пробурмотіла вона наче до себе. Я здригнувся. – А що саме Едвард просив тебе переказати? – спитала вона тихо.

– Нічого. Він просто сподівався, що ти мене вислухаєш.

– Я не про те. Я про другу спробу. Що це?

Погляд її зупинився на моїх очах, і я відразу збагнув, що вибовкав забагато.

– Нічого.

Вона трошки розтулила вуста.

– Еге ж.

Кілька митей вона помовчала. Я опустив погляд на власні черевики, бо не міг глядіти їй в очі.

– Я кажу, він мовби збожеволів. Я серйозно, Білко.

– А я гадала, ти одразу на нього нажалієшся. Зробиш йому невеличку прикрість.

Коли я зважився подивитися на неї, вона шкірилася.

– Була в мене така думка, – я спробував усміхнутися навзаєм, проте відчув, як застигла моя усмішка.

Вона знала, що саме пропоную я їй, і навіть не збиралася про це поміркувати. І я заздалегідь відав, що вона не буде. Але все одно це було боляче.

– Ти теж ладен чи не все зробити заради мене, еге ж? – прошепотіла вона. – Не уявляю, чому ви так переймаєтеся. Я не заслуговую на жодного з вас.

– Але це не має значення, правда ж?

– Не цього разу, – зітхнула вона. – Хотіла б я розповісти тобі все так, щоб ти одразу втямив! Я так само не здатна завдати болю йому, – вона вказала на власний живіт, – як не здатна взяти пістолет і вистрілити в тебе. Я люблю його.

– Белло, чому ти завжди любиш не тих, кого слід?

– Я так не думаю.

Я прокашлявся, щоб позбутися клубка в горлі й додати твердості в голос:

– Повір мені.

Я звівся на ноги.

– Ти куди зібрався?

– Від мене тут толку мало.

Вона простягнула свою тоненьку ручку в благальному жесті.

– Не йди.

Почуття залежності від неї знову затопило мене, наче я боявся відірватися від неї.

– Мені тут не місце. Мені слід повертатися.

– Навіщо ж ти прийшов сьогодні? – спитала вона, досі незграбно намагаючись дотягнутися до мене.

– Просто хотів пересвідчитися, чи ти справді жива. Я не повірив, коли Карлайл сказав, що ти захворіла.

З її обличчя неможливо було сказати, чи вона на це купилася.

– Ти ще повернешся? Перш ніж…

– Белло, я не збираюся тут вичікувати, поки ти помреш.

Вона здригнулася.

– Ти маєш рацію, так-так. Тобі слідпіти.

Я попрямував до дверей.

– Прощавай, – прошепотіла вона мені в спину. – Я люблю тебе, Джейку.

Я мало не повернувся. Мало не обернувся, не впав на коліна й не почав удруге благати її. Проте я знав, що час визволитися від Белли, час зіскочити з голки, перш ніж вона вб’є мене, так як вона вбиває Едварда.

– Звісно, звісно, – пробурмотів я на ходу.

Ніхто з вурдалаків мені не зустрівся. Я і не згадав про мотоцикл, який кинув на галявині. Тепер його швидкість не вдовольняла мене. Батько, певно, переляканий – та й Сем також. Цікаво, як зграя сприйме факт, що ніхто не чув, аби я перевертався? Цікаво, чи не подумають вони, що Каллени впоралися зі мною, перш ніж я спромігся перекинутися на вовка? Я роздягнувся – мені було байдуже, чи хтось це бачить, – і побіг. Я перевернувся на вовка у стрибку.

Вони чекали. Ну певно ж, чекали.

Джейкобе, Джейку, – вісім голосів хором зітхнули з полегшенням.

Вертайся додому, – тепер звелів голос Вожака. Сем був розлючений.

Я відчув, як зник Пол: певно, Біллі та Рейчел чекали на звістку про мене. Полу так кортіло швидше порадувати їх, що я не перетворився на харч для вампірів, аж він навіть не дослухав нашої балачки.

Мені не треба було розповідати зграї, куди я прямую, – вони бачили, як ліс несеться повз мене, як я мчу додому. Мені не треба було пояснювати, що я мало не збожеволів. Каша в моїй голові була занадто очевидною.

Вони відчули це жахіття: потовчений живіт Белли; її надламаний голос: просто він дуженький; палаюче обличчя Едварда: тільки й можу спостерігати, як вона тане й гине… як оте висисає життя з неї; Розалія, що схилилася над розпухлим тілом Белли: життя Белли для неї нічого не варте, – вперше ніхто нічого не сказав.

Їхнє збентеження тишею волало в моїй голові. Без слів.

!!!!

Я вже здолав півдороги додому, перш ніж вони отямилися. А тоді побігли мені назустріч.

Було вже майже темно – хмари цілком затягнули захід сонця. Я ризикнув і перебіг шосе – на щастя, ніхто мене не побачив.

Ми зустрілися миль за десять від Ла-Пуша, на галявині, яка зосталася після вирубування лісу. Це була тиха місцина, затиснута поміж горами, там ніхто не наразиться на нас. Коли я прибіг, Пол уже теж повернувся, тож зграя була в зборі.

Хаотична балаканина в моїй голові не вщухала. Всі галасували одночасно.

На Семовому загривку шерсть стояла дибки, він безперервно гарчав і гасав по колу. Пол і Джаред, мов тіні, бігали за ним, вуха їхні були притиснуті до голови. Коло було схвильоване, всі на ногах, всі порикували глухими голосами.

Спершу лють їхня була якоюсь неусвідомленою, і мені здалося, що люті вони на мене. Проте в мене самого таке коїлося в голові, що мені було байдуже. Хай чинять зі мною, як знають, за те, що я обійшов закон.

Але незабаром із каші почала вибудовуватися зрозуміла картинка.

Як таке може бути? Що це може означати? Що ж то буде?

Небезпечно. Неправильно. Загрозливо.

Неприродно. Це якесь чудовисько. Якась потвора.

Ми не можемо цього допустити.

Тепер зграя гасала синхронно, думала синхронно – всі, крім мене та ще декого. Я сів поряд із цим братом, але в голові в мене так крутилося, що я не міг поглянути ні очима, ні внутрішнім зором, аби дізнатися, хто ж це був; а зграя кружляла навколо нас двох.

В угоді про це нічого немає.

Це все ставить під загрозу.

Я намагався розрізнити це кружляння голосів, намагався прослідкувати спіраль думок, аби збагнути, до чого все ведеться, але не бачив жодного сенсу. Картинки, що зринали в їхніх головах, були моїмикартинками – найгіршими з них. Синці на Беллі, Едвардове палаюче обличчя.

Вони теж бояться.

Але ж нічого не діють.

Вони захищатимуть Беллу Свон.

Але нас це не повинно обходити.

Безпека наших родин, безпека всіх навкруги набагато важливіша, ніж одна людська істота.

Якщо вони не вб’ють оте, змушені будемо ми.

Захистити плем’я.

Захистити родини.

Треба вбити оте, перш ніж буде запізно.

Ще одна картинка з моєї пам’яті, цього разу Едвардові слова: Воно росте. Жваво.

Я спробував зосередитися, щоб розрізнити окремі голоси.

Ми не можемо гаяти час, – подумав Джаред.

Але це означатиме війну, – застеріг Ембрі. – Жорстоку.

Ми готові, – наполягав Пол.

Маємо заскочити їх зненацька, – міркував Сем.

Якщо ми захопимо їх поодинці, то зможемо впоратися з ними по одному. Це збільшить наші шанси на перемогу, – думав Джаред, який уже вибудовував стратегію.

Я потрусив головою, повільно зводячись на ноги. Мене хитало – наче від бігу вовків по колу в мене паморочилось у голові. Вовк поряд зі мною також звівся на рівні ноги. Плече його притислося до мого, підтримуючи мене.

Стривайте, – подумав я.

Кружляння зупинилося на мить, але одразу ж знову відновилося.

Часу немає, – мовив Сем.

Але… що ви собі думаєте? Сьогодні ви не схотіли воювати з ними, хоча вони порушили угоду. А тепер плануєте напад, хоча угода й досі непорушна?

Цього наша угода не передбачала, – мовив Сем. – Це загроза всім людям в околиці. Ми не знаємо, яку саме істоту виростили Каллени, проте відаємо, що вона міцна й швидко росте. І буде замалою, щоб дотримуватися будь-яких угод. Пам’ятаєш перволітків-вурдалаків, із якими ми воювали? Дикі, люті, неможливо було ні достукатися до їхнього глузду, ні приборкати їх. Уяви собі такого монстра, якого ще й захищатимуть Каллени.

Ми не знаємо… – спробував заперечити я.

Ми справді не знаємо, – погодився Сем. – І в цьому разі ми не маємо права ризикувати з цим невідомим. Ми можемо дозволити Калленам існувати, тільки якщо будемо цілком певні, що їм можна довіряти, що вони не завдадуть клопоту. А оцьому… йому не можна довіряти.

Їм воно не подобається так само, як і нам.

Сем вихопив із моїх спогадів обличчя Розалії, її захисну позу – щоб усі побачили.

Дехто ладен боротися за оте, навіть не відаючи, що то є.

Та то просто немовля, чорт забирай!

Немовлям воно буде недовго, – прошепотіла Лі.

Джейку, друже, у нас великі проблеми, – мовив Квіл. – І їх не можна просто проігнорувати.

Ми роздуваємо з мухи слона, – заперечив я. – Зараз під загрозою хіба що Белла.

То її власний вибір, – зауважив Сем. – Але цього разу її вибір окошиться на нас усіх.

Я так не вважаю.

Ми не можемо ризикувати. Ми не дозволимо, щоб кровопивця полював у наших краях.

То звеліть їм забиратися, – мовив вовк, що був на моєму боці. То був Сет – ну звісно!

Щоб перекинути біду на інших? Коли кровопивці заходять на наші землі, ми вбиваємо їх незалежно від того, де вони полюють. Ми захищаємо всіх, кого можемо.

Це божевілля, – мовив я. – Ще сьогодні ми боялися поставити зграю під загрозу.

Сьогодні ми ще не знали, що наші родини в небезпеці.

Не можу повірити! Як ви збираєтеся вбити оту істоту, не вбиваючи Белли?

Жодного слова не пролунало, проте тиша була промовистішою за слова.

Я завив. Вона теж людина! Наш захист на неї не розповсюджується?

Вона й так помирає, – подумала Лі. – Ми просто прискоримо розв’язку.

Це була остання крапля. Оголивши ікла, я стрибнув геть від Сета – просто на його сестру. Я мало не вп’явся зубами в її ліву задню ногу, коли відчув Семові ікла на своєму боці – він тягнув мене назад.

Я завив від болю та люті й обернувся до нього.

Зупинись! – звелів він удвічі дужчим голосом Вожака.

На мить здалося, що піді мною підігнулися ноги. Я рвучко завмер, змушуючи ноги тримати мене хіба що зусиллям волі.

Він відвів погляд од мене. Лі, не смій виявляти до нього жорстокість, – звелів їй Сем. – Пожертвувати Беллою – це дуже висока ціна, і ми всі це визнаємо. Забирати людське життя суперечить усім правилам, які ми захищаємо. Важко робити виняток із цих правил. Тож ми всі оплакуватимемо те, що зробимо сьогодні.

Сьогодні?– шоковано повторив Сет. – Семе… гадаю, варто все ще раз добре обговорити. Принаймні порадитися зі старійшинами. Ти не можеш усерйоз штовхати нас на…

У цьому разі твою прихильність до Калленів ми не можемо підтримати. Часу на суперечки немає. І ти, Сете, вчиниш так, як тобі звелять.

Сетові передні ноги підігнулися, а голова схилилася під тягарем наказу Вожака.

Сем дедалі звужував коло довкруж нас двох.

Для такої справи потрібна участь усієї зграї. Джейкобе, ти наш найдужчий боєць. І ти битимешся разом із нами сьогодні. Я розумію, наскільки це для тебе важко, отож тобі доведеться зосередитися на їхніх бійцях – Емметі та Джаспері Калленах. Тобі не доведеться брати участь в… в усьому іншому. Квіл та Ембрі битимуться поруч із тобою.

Коліна в мене трусилися; я щосили намагався триматися прямо, а голос Вожака підкорював мою волю.

Пол, Джаред і я беремо на себе Едварда та Розалію. З тих відомостей, які приніс Джейкоб, я роблю висновок, що саме вони захищатимуть Беллу. Гадаю, Карлайл та Аліса теж будуть неподалік, а можливо, й Есме. Отож Бреді, Колін, Сет і Лі зосередяться на них. Якщо хтось звільнить собі дорогу, – ми всі вчули, як він спіткнувся на імені Белли, – ота істота – його ціль. Знищити істоту – наш головний пріоритет.

Зграя нервово завуркотіла на згоду. Від напруги на вовках наїжачилася шерсть. Кроки пришвидшилися, удари лап об солончак стали виразнішими, пазурі глибше вгрузали в ґрунт.

Тільки ми з Сетом не рухалися – як око в центрі виру вишкірених зубів та притиснутих вух. Сет ледь не торкався носом землі – його пригнув Семів наказ. Я відчував, якого болю завдає йому близька зрада. Для нього-бо це було зрадою – отого дня, коли ми згуртувалися, коли Сет бився обік Едварда Каллена, Сет став справжнім товаришем вурдалаків.

Проте в ньому не відчувалося спротиву. Він підкориться, хай як йому буде боляче. У нього немає іншого вибору.

А який вибір є в мене? Коли говорить Вожак, зграя слухається.

Сем іще ніколи так далеко не заходив у своїй владі; я був певен, що йому відверто бридко дивитися, як Сет укляк перед ним, мов раб. І він би ніколи не змушував його до цього, якби не був певен, що іншого виходу немає. Він не міг брехати нам, знаючи, наскільки тісно ми зв’язані у свідомості. Він щиро вірив, що наш обов’язок – знищити Беллу й те чудовисько, яке вона виношує. Відверто гадав, що у нас зовсім немає часу на роздуми. Він вірив, що заради цього можна й померти.

Я бачив, що він ладен зустрітися з Едвардом сам на сам; на погляд Сема, Едвардова здатність читати наші думки робила з нього найгрізнішого супротивника. І Сем не дозволить, щоб хтось інший піддався такій небезпеці.

Джаспера він вважав наступним серйозним супротивником, ось чому й звелів мені битися саме з ним. Знав-бо, що тільки я з усієї зграї маю шанси виграти цю битву. Найлегших противників він залишив наймолодшим вовкам та Лі. Маленька Аліса без свого дару провидиці не становила загрози, а з досвіду нашого союзу з вампірами ми знали, що з Есме нікудишній боєць. Із Карлайлом буде важче, проте його самого стримуватиме його власна ненависть до насильства.

Мені було гірше, ніж Сетові, коли я слухав Семові плани – він намагався обійти всі гострі кути, щоб дати шанс кожному члену зграї вижити.

Світ перекинувся з ніг на голову. Ще кілька годин тому саме я штовхав зграю на битву з вурдалаками. Проте Сет мав рацію – я не був готовий до війни з ними. Ненависть засліпила мене. Я не спромігся все зважити – в іншому разі я б усе побачив зовсім в іншому світлі.

Карлайл Каллен. Якщо поглянути на нього зором, не затуманеним ненавистю, ставало очевидно, що його знищення – то зумисне вбивство. Він був добрим. Добрим, як будь-хто з тих людей, яких ми захищали. А може, й набагато кращим. Інші теж, либонь, були непогані, хоч я й не почував такої поваги до них, як до нього. Та й не знав я їх так добре. Саме Карлайл не підійматиме руки у відповідь, навіть захищаючи власне життя. Ось чому нам удасться вбити його – бо він не схоче, щоб ми, його вороги, вмирали.

Все це неправильно.

І не тільки тому, що для мене вбити Беллу – все одно, що вбити себе, що накласти на себе руки.

Джейкобе, зберися, – наказав Сем. – Плем’я на першому місці.

Сьогодні вдень я помилявся, Семе.

Тоді в тебе були помилкові мотиви. Проте зараз ми маємо виконати свій обов’язок.

Я зібрався на силі.

Ні.

Сем загарчав і зупинився навпроти мене. Він утупився мені в очі, глибокий рик вихопився в нього з горла.

Так, – припечатав Вожак, а його подвоєний владою голос аж горів. – Сьогодні тобі не вдасться вислизнути. Ти, Джейкобе, сьогодні битимешся проти Калленів разом із нами. Ти, а з тобою Квіл та Ембрі, берете на себе Джаспера та Еммета. Твій обов’язок – захистити плем’я. Ось для чого ти існуєш. І ти виконаєш свій обов’язок.

Плечі мої похилилися під тягарем вердикту. Ноги підігнулися, я впав на живіт, а він нависнув наді мною.

Жоден зі зграї не може чинити опір Вожаку.