Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 37 страниц)
Хоча я вже була готова до цього, я хапнула ротом повітря, коли побачила спогад як образ у своїй голові. Він був яскравий і барвистий, але водночас прозорий.
Вона нагадувала мені, як я погнала Джейкоба через газон, атакувавши його, і як Сет стрибнув поміж нами. Вона все бачила й чула абсолютно чітко. І та граційна досконала мисливиця, яка стрибнула за своєю здобиччю, мов стріла, випущена з лука, не була схожа на мене. То був хтось інший. Моє почуття провини на якусь мікроскопічну частку зменшилося, поки Джейкоб стояв отак, піднявши перед собою руки у захисному жесті. Руки його не тремтіли.
Едвард хихикнув – він-бо бачив думки Ренесми разом зі мною. А тоді ми вдвох здригнулися, почувши, як тріснули Сетові кістки.
Ренесма усміхнулася сліпучою усмішкою, і в своєму спогаді про подальші переплутані події вона ні разу не випустила з уваги Джейкоба. Я відчула щось нове у спогаді про Джейкоба – вона не так захищала його, як заявляла на нього свої права. Я мала виразне відчуття, що вона була рада, коли Сет кинувся, зупиняючи мене в стрибку. Вона не хотіла, щоб я поранила Джейкоба. Адже він був її.
– О, чудово, – застогнала я. – Просто чарівно.
– Це тому, що на смак він набагато кращий, ніж будь-хто з нас, – запевнив мене Едвард голосом, який виказував його власне роздратування.
– Я ж казав тобі, що вона теж мене любить, – підкусив мене Джейкоб із другого кінця кімнати, не зводячи погляду з Ренесми. Але жарт його був не зовсім щирим – напруження в очах не зникло цілковито.
Ренесма нетерпляче поплескала мене по обличчю, вимагаючи уваги. Ще один спогад: Розалія лагідно розчісувала її кучерики. Їй було дуже приємно.
Потім Карлайл зі своїми вимірюваннями, коли вона мала витягуватися й застигати. Це їй було нецікаво.
– Схоже, вона збирається ввести тебе в курс справи щодо всього, що ти проґавила, – на вухо мені зауважив Едвард.
Коли вона ошелешила мене наступним спогадом, у мене поморщився ніс. Від дивного металевого горнятка – достатньо міцного, щоб його нелегко було прокусити, – піднімався запах, від якого у мене запекло в горлі. Ой-ой!
І в ту ж таки мить Ренесму забрали з моїх рук, а самі руки скрутили в мене за спиною. Я не боролася з Джаспером – просто поглянула на Едвардове перелякане обличчя.
– Що я такого зробила?
Едвард зиркнув на Джаспера в мене за спиною, а тоді знову на мене.
– Але ж Ренесма згадувала, як відчувала спрагу, – пробубонів він, наморщивши чоло. – Вона згадувала смак людської крові.
Джасперові руки ще дужче стиснули мої. Якась ділянка мого мозку відмітила, що це було не так уже й незручно, тим паче абсолютно не боляче, як могло б бути, якби я була людиною. Я була певна, що легко викручуся з його рук, але не хотіла битися.
– Так, – погодилась я. – І що?
Едвард іще сильніше насупився, а тоді раптом його чоло прояснилося. Він розсміявся.
– І зовсім нічого, схоже на те. Цього разу занадто бурхливо зреагував я. Джаспере, відпусти її.
Руки, які тримали мене, зникли. Відчувши свободу, я потягнулася до Ренесми. Едвард віддав мені її без вагань.
– Я не розумію, – мовив Джаспер. – Я цього не витримую.
Здивовано я спостерігала, як Джаспер подався у двір. Лі посторонилася, коли він помчав до річки й перескочив її одним великим стрибком.
Ренесма торкнулася моєї щоки, повторивши цю сцену втечі, наче ще раз прокрутила магнітофон. В її думках я відчувала невисловлене питання – воно луною повторювало моє власне.
Я вже подолала подив через її чудернацький дар. Він здавався цілком природною її рисою, чимось, чого й слід було очікувати. Може, тепер, коли я сама стала частиною надприродного, я вже ніколи не буду скептиком.
Але що сталося з Джаспером?
– Він повернеться, – відповів Едвард чи то мені, чи то Ренесмі – не певна. – Йому просто треба побути на самоті, щоб трішки поміняти власну картину світу, – кутик його рота зраджував посмішку.
Ще один людський спогад: Едвард якось сказав мені, що Джасперові стане легше, якщо я «переживатиму важкі часи, адаптуючись» до нового вурдалацького життя. Ми саме обговорювали, скількох людей я уб’ю за перший рік як перволіток.
– Він сердитий на мене? – тихо запитала я.
Едвард округлив очі:
– Ні! З якого б дива?
– То що ж тоді з ним сталося?
– Він розчарований собою, Белло, а не тобою. Він розхвилювався через… незадоволення собою, скажімо так.
– Що таке? – випередив мене Карлайл.
– Зараз він міркує над тим, чи справді божевілля перволітка так важко контролювати, як ми завжди вважали; може, якщо докласти зусиль, кожен зміг би триматися так само добре, як Белла. Навіть зараз у нього є певні труднощі – можливо, саме тому, що він уважає їх природними й неуникненними. Може, якби він поставив перед собою вищу планку, він би дотягнувся й до неї. Ти змусила його переглянути безліч застарілих переконань, Белло.
– Але ж це не правильно, – мовив Карлайл. – Всі люди різні, у кожного власні труднощі. Напевно, те, як поводиться Белла, виходить за межі нормального. Може, саме в цьому її дар, так би мовити.
Я закам’яніла з подиву. Ренесма відчула зміну й діткнулася мене. Вона згадала останню секунду й запитала: чому?
– Цікава теорія, і цілком імовірна, – зауважив Едвард.
А я була трошки розчарована. Що? Жодних чарівних видінь, жодних надзвичайних войовничих здібностей, як, скажімо, метання блискавок очима абощо? Нічого ні корисного, ні прикольного?
А тоді я збагнула, що може означати, якщо мій дар полягає тільки у винятковому самоконтролі.
По-перше, у мене є хоч якийсь дар. Бо могло й зовсім не бути.
По-друге – і це набагато важливіше, – я здатна буду швиденько перескочити через період, якого найбільше боялася.
Може, мені не доведеться почуватися, як перволітку? Принаймні не бути божевільною машиною-вбивцею. Може, мені вдасться адаптуватися серед Калленів уже з першого дня життя? А що як нам не доведеться ховатися чортзна-де, поки я не «подорослішаю»? А що як я, наче Карлайл, за все життя не вб’ю ні людини? А що як мені вдасться зразу бути добрим вампіром?
Я отримаю змогу побачитися з Чарлі.
Та щойно реальність просочилася в мої надії, я зітхнула. Я все одно не зумію побачитися з Чарлі просто зараз. Очі, голос, досконале обличчя. Що я можу йому сказати, з чого почати? Я була безмежно щаслива, що маю виправдання, чому так зволікаю: я страшенно хотіла побачитися з Чарлі, та ще більше жахалася цієї першої зустрічі. Побачити, як він вирячиться на моє нове обличчя, нову шкіру. Знати, що він наляканий. Думати, які страхітливі здогади рояться в його голові…
Я була такою боягузкою, що навіть за рік, коли мої очі зміняться, страхалася цієї зустрічі. Хто б міг подумати, що я залишуся боягузкою, коли я майже незнищенна!
– Ти коли-небудь розглядав самоконтроль як еквівалент дару? – Едвард запитав Карлайла. – Ти гадаєш, що це талант – чи просто результат її підготовки?
Карлайл стенув плечима.
– Це трохи схоже на те, як здатна була чинити Шувáн, хоча й не називала це даром.
– Шуван, твоя товаришка з Ірландського клану? – запитала Розалія. – Я й не знала, що в неї є особливі здібності. Гадала, що в родині має талант тільки Меґі.
– Так, і Шуван так само гадає. Але вона здатна ставити перед собою задачі й майже… волеювтілювати їх у життя. Вона вважає, що все це завдяки гарному плануванню, але я завжди думав, що тут щось більше. Коли вона приєднала Меґі до родини, наприклад. Ліум дуже переймався охороною власних теренів, але Шуван хотіла, щоб у неї вийшло, і так і сталося.
Едвард, Карлайл і Розалія всілися в крісла, продовжуючи дискусію. Джейкоб сів поряд із Сетом, наче захищаючись, і мав при ньому знудьгований вигляд. У нього заплющувалися повіки, я була певна, що за мить він просто відключиться.
Я дослухалася до них, але мою увагу відвертало дещо інше. Ренесма й далі розповідала мені про свій день. Я стояла з нею біля скляного вікна, руки мої механічно заколисували, і ми дивилися одна одній у вічі.
Я усвідомила, що решта родини не мала жодних підстав для того, щоб сидіти. Я цілком комфортно почувалася стоячи. Це було так само приємно, як раніше було розтягнутися на ліжку. І я знала, що зможу простояти отак тиждень без руху і через сім днів почуватися так само розслаблено, як на початку.
Вони, либонь, всідаються через звичку. Люди б напевно звертали увагу, якби хтось стояв годинами, навіть не переносячи своєї ваги з ноги на ногу. Навіть зараз, як я зауважила, Розалія крутила пасмо волосся, а Карлайл схрестив ноги. Вони робили такі непомітні рухи, щоб не сидіти як боввани – як вампіри. Мені треба звертати увагу на те, як вони поводяться, і вже починати тренуватися.
Я перенесла вагу на ліву ногу. Почувалась я при цьому безглуздо.
Напевно, вони давали мені трошки часу побути наодинці з моїм немовлям – настільки наодинці, наскільки це було безпечно.
Ренесма розповідала мені кожну хвилину свого життя, і з тону її маленьких історій я збагнула, що вона хоче, аби я все-все знала про неї, так само палко, як цього прагну я. Вона була стурбована, що я багато чого проґавила, – наприклад, як до них із Джейкобом, коли вони тихенько стояли за тсугою, один по одному дедалі ближче підлітали горобці, а до Розалії пташки ніколи не підлітали. Або гидку білу бридоту – дитяче харчування, – яку Карлайл налив у її горнятко – вона смерділа, як кислий бруд. Чи пісню, якою заколисував її Едвард, – вона так сподобалася Ренесмі, що дочка двічі проспівала її мені; мене дивувало те, що у цьому спогаді я теж була присутня десь на задньому плані – абсолютно нерухома, але досі з купою ушкоджень на тілі. Я здригнулася, пригадуючи цей час зі свого боку – пекельний вогонь.
Майже за годину – трійця й досі була заглиблена в бесіду, а Сет і Джейкоб в унісон хропли на канапі – спогади Ренесми почали сповільнюватися. Перш ніж вони наближалися до своєї кульмінації, ставали трішки розмитими, зі зміщеним фокусом. Я вже ладна була панічно кликати Едварда – може, з дитиною щось негаразд? – коли її повіки затріпотіли й заплющилися. Вона позіхнула, склавши пухкі рожеві губки в круглу літеру «О», і більше її очі не розплющувалися.
Коли вона заснула, рука її впала з мого обличчя; її повіки були ніжного лавандового кольору тоненьких хмарин перед світанком. Обережно, щоб не збудити її, я підняла її ручку і з цікавістю притулила назад собі до щоки. Спершу нічого не було, а за кілька хвилин із її думок розлетілася жменька барв, наче метеликів.
Зачаровано я дивилася її сни. Вони не мали жодного сенсу. Я була щаслива, як часто моє обличчя – і спотворене людське, і прегарне вампірське – спливало в її несвідомих думках. Частіше, ніж обличчя Едварда або Розалії. Я йшла ніздря в ніздрю з Джейкобом; я силкувалася на цьому не застановлятися.
Вперше я втямила, чому Едвард міг спостерігати за мною під час сну ніч у ніч і не занудьгувати – просто щоб почути, як я балакаю уві сні. Я могла б спостерігати за сплячою Ренесмою вічно.
Мою увагу привернула зміна Едвардової інтонації, коли він сказав: «Нарешті», – й обернувся, щоб поглянути у вікно. Надворі була глибока темна ніч, але я бачила так само добре, як і вдень. Нічого не ховалося в темряві – просто все змінило свої кольори.
Лі, й досі сердита, підвелася та зникла в гущавині, а з другого боку річки з’явилася Аліса. Аліса перестрибувала з гілки на гілку, як циркачка, вона востаннє торкнулася пальчиками ніг гілки – і граційно скочила через річку. Есме плигнула звичайно, а Еммет помчав через воду, здійнявши бризки так високо, що краплі вдарились об скло. На мій подив за ними біг Джаспер, і після стрибків цієї трійці його власний точний стрибок здавався якимсь применшеним, непомітним.
Величезна усмішка, яка розпливлася на обличчі Аліси, була дивним чином мені знайома. Зненацька всі мені всміхалися: Есме – солодко, Розалія – трішки зверхньо, Карлайл – вибачливо, Едвард – очікувально.
Аліса заскочила в хату раніше за всіх, витягнувши руку вперед; здавалося, нетерплячість клубочилася довкола неї. В долоні в неї лежав звичайний латунний ключ, перев’язаний величезною червоною стрічкою.
Вона простягнула мені ключ, і я автоматично перенесла всю вагу Ренесми на праву руку, щоб узяти ключ лівою. Аліса впустила його мені на долоню.
– З днем народження! – проспівала вона.
Я закотила очі.
– Ніхто не починає відлік з фактичного дня народження, – нагадала я їй. – Перший день народження – в кінці першого року.
Її усмішка стала самовдоволеною.
– А ми й не святкуємо твій вурдалацький день народження. Поки що. Сьогодні тринадцятого вересня, Белло. З дев’ятнадцятим днем народження!
РОЗДІЛ 24. СЮРПРИЗ
– Ні! Нізащо! – я люто похитала головою й кинула погляд на самовдоволену посмішку свого сімнадцятирічного чоловіка. – Ні, це не рахується. Я припинила старіти три дні тому. Мені назавжди вісімнадцять.
– Хай там як, – мовила Аліса, знизавши плечима, – але ми все одно святкуємо, тож розслабся.
Я зітхнула. З Алісою неможливо було сперечатися. Її усмішка розтягнулася до неможливого, коли вона прочитала покору в моїх очах.
– Ти готова поглянути на свій подарунок? – проспівала Аліса.
– Подарунки, – виправив її Едвард і витягнув із кишені ще один ключ – довший сріблястий ключ із не таким пишним синім бантом.
Я ледве втрималася, щоб не закотити очі. Я вже точно знала, від чого цей ключ – від «постійної» машини. Цікаво, чи маю я відчувати збудження. Здається, перетворення на вурдалака не додало мені цікавості до спортивних автівок.
– Мій перший, – мовила Аліса й показала язика, випереджаючи його відповідь.
– Але мій ближчий.
– Але ти поглянь, як вона вбрана, – заледве не простогнала Аліса. – Це просто вбивало мене всенький день. Тож це справа першочергова.
Звівши брови на переніссі, я міркувала, як саме ключ відімкне мені шлях до нового вбрання. Чи вона мені накупила цілий багажник шмаття?
– О, знаю, давай зіграємо – камінь, ножиці, папір.
Джаспер гигикнув, а Едвард зітхнув.
– Може, просто скажеш мені, хто виграв? – скривився Едвард.
Аліса засвітилася.
– Я виграла. Чудово.
– Мабуть, справді краще, якщо я зачекаю до ранку, – усміхнувся до мене Едвард напівусмішкою і кивнув на Джейкоба та Сета, які, здавалося, збиралися проспати всю ніч; цікаво, скільки часу вони не спали цього разу? – Мабуть, веселіше буде, якщо на велике відкриття прокинеться і Джейкоб, як гадаєш? Щоб хоч хтось тут зміг виявити належний ентузіазм?
Я усміхнулася навзаєм. Він добре знав мене.
– Гей, – проспівала Аліса, – Белло, віддай Несс… Ренесму Розалії.
– А де вона зазвичай спить?
Аліса знизала плечима.
– На руках у Розалії. Або в Джейкоба. Або в Есме. Ну, ти зрозуміла. Її за все життя ще жодного разу з рук не спускали. Вона буде найрозбещенішим напіввурдалаком в історії.
Едвард зареготав, а Розалія звично взяла Ренесму на руки.
– Вона, до речі, також і най нерозбещеніший напіввурдалак в історії, – зауважила вона. – Добре бути єдиною в своєму роді.
Розалія усміхнулася до мене, і мені приємно було бачити, що нова наша дружба і досі світилася в її усмішці. Я ж бо не була певна, що вона протриває довше, ніж стільки, скільки життя Ренесми залежало від мого. Але ми, мабуть, надто довго воювали на одному боці, тож тепер назавжди лишимося друзями. Врешті-решт, я зробила точно такий вибір, який зробила б вона на моєму місці. І це примирило її з іншим моїм вибором.
Аліса тицьнула мені в руку пов’язаний стрічкою ключ, ухопила мене за лікоть і потягла до дверей надвір.
– Ходімо, ходімо, – співала вона.
– Це надворі?
– Можна й так сказати, – мовила Аліса, підштовхуючи мене.
– Насолоджуйся своїм подарунком, – докинула Розалія. – Це від нас усіх. Особливо від Есме.
– А ви не йдете зі мною? – спитала я, усвідомивши, що ніхто не ворухнувся.
– Ми дамо тобі можливість оцінити його на самоті, – відповіла Аліса. – Розкажеш нам про нього… згодом.
Еммет захлинувся сміхом. І щось у його реготі змусило мене почуватися так, наче я от-от почервонію, хоча я не була певна чому.
І ще я збагнула, що деякі речі, притаманні мені – як непідробна ненависть до сюрпризів і загалом нелюбов до подарунків, не змінилися ні на крихту. То було полегшення і відкриття – дізнатися, як багато моїх глибинних рис успадкувала я в новому житті.
Я не очікувала, що зможу залишитися собою. Я широко всміхнулася.
Аліса потягла мене за лікоть; ідучи за нею в ніч, я не могла не усміхатися. Тільки Едвард пішов із нами.
– Нарешті я бачу потрібний мені ентузіазм, – муркнула Аліса. Далі вона відпустила мою руку, у два скоки розігналася й перестрибнула через річку.
– Давай, Белло, – покликала вона мене з того боку.
Едвард плигнув одночасно зі мною; було так само приємно, як і першого разу. А може, ще й приємніше, бо ніч наситила все навкруги новими кольорами.
Аліса помчала на північ, ми за нею. Легше було бігти на звук її кроків, які шелестіли по землі, а також на її запах, аніж роздивитися її серед густої зелені.
Раптом вона, наче за якимсь знаком, розвернулася й погнала до мене.
– Не нападай на мене, – застерегла вона й стрибнула на мене.
– Ти що робиш? – з притиском запитала я, звиваючись, коли вона видерлася мені на спину й затулила мені обличчя долонями. Мені страшенно кортіло скинути її, але я стрималася.
– Просто я маю бути певна, що ти не бачиш.
– Я міг би все зробити без зайвої театральності, – зауважив Едвард.
– Ти здатен дозволити їй підглядати. А тепер бери її за руку й веди вперед.
– Алісо, я…
– Белло, не починай. Усе буде по-моєму.
Я відчула, як Едвард уплів пальці в мої.
– Ще пара секунд, Белло. І вона забереться дратувати когось іншого, – потягнув він мене вперед. Я легко встигала за ним. Я не боялася врізатися в дерево – у цьому разі тільки дерево може постраждати.
– Ти міг виявити трошки більше вдячності, – буркнула Аліса. – Це подарунок і для тебе, не тільки для неї.
– Справді. Дякую тобі ще раз, Алісо.
– Еге ж, еге ж. О’кей, – зненацька в голосі Аліси з’явилося збудження. – Зупинися там. Оберни її трішечки праворуч. Ось, саме так. Так, так, правильно. О’кей. Ти готова? – пискнула вона.
– Я готова.
Тут витав новий запах – він викликав мою цікавість. Цей запах був чужорідним у лісі. Жимолость. Димок. Троянди. Тирса. Металевий присмак. Насичений запах свіжовикопаної землі. Я потягнулася до таємниці.
Аліса зістрибнула в мене зі спини, забравши долоні з моїх очей.
Я поглянула у фіолетову темряву. Там, у невеликій прогалині в лісі, стояв маленький кам’яний будиночок – кольору лаванди у сяйві зірок.
Він так уписався в навколишній пейзаж, наче виріс зі скелі, мов природне утворення. Жимолость оплітала одну стіну, тягнучись аж до дерев’яних ґонтів. Пізні літні троянди квітли на крихітній клумбі попід темними глибокими вікнами. Маленька доріжка, вимощена пласкими камінцями, які вночі задавалися аметистовими, вела до незвичайних півкруглих дерев’яних дверей.
Вражена, я стиснула ключ у кулаці.
– Ну, що думаєш? – тепер голос Аліси був м’яким – він би пасував до сцени із книжки.
Я розтулила рот, але нічого не сказала.
– Есме подумала, що нам приємно буде пожити деякий час у хаті, яка буде тільки нашою, але не хотіла, щоб ми виїхали задалеко, – пробурмотів Едвард. – І вона ж використає будь-який привід, аби затіяти ремонт. Цей маленький будиночок занепадав тут, либонь, століття.
Я й далі витріщалася, хапаючи ротом повітря, як риба.
– Тобі не подобається? – обличчя Аліси стало сумним. – Звісно, ми можемо все переробити по-твоєму, якщо хочеш.
Еммету так і кортіло розширити ділянку на кілька тисяч квадратних футів, добудувати другий поверх, колони, башту, але Есме подумала, що найкраще буде зберегти оригінальний задум архітектора, – голос її підвищувався, вона говорила дедалі швидше. – Якщо вона помилилася, ми можемо попрацювати ще. Це не займе багато часу…
– Ш-ш-ш, – вичавила я.
Вона стулила вуста й чекала. Кілька секунд я приходила до тями.
– Ви даруєте мені на день народження дім? – прошепотіла я.
– Нам, – виправив мене Едвард. – І це просто літній будиночок. Мені здається, слово «дім» означає щось просторіше.
– Нема чого принижувати мій дім, – шепнула я до нього. Аліса засяяла.
– Тобі подобається!
Я похитала головою.
– Ти в захваті?
Я кивнула.
– Не можу дочекатися, коли скажу Есме!
– Чому ж вона не пішла з нами?
Усмішка Аліси дещо поблякла порівняно з тим, якою була, наче на моє питання було важко відповісти.
– Ну, знаєш… усі пам’ятають, як ти ставишся до подарунків. Вони не хотіли на тебе тиснути, щоб ти змушена була вдавати, наче тобі подобається.
– Але ж я справді в захваті. Як могло бути інакше?
– Їх це порадує, – вона поплескала мене по руці. – Хай там як, а твоя шафа набита. Користуйся мудро. І… гадаю, це все.
– А ти не зайдеш усередину?
Вона ліниво відступила на кілька кроків назад.
– Едвард усе там знає. Я зазирну до вас… згодом. Подзвони мені, якщо не зможеш упоратися з одягом, – вона з сумнівом поглянула на мене, а тоді всміхнулася. – Джаспер хоче пополювати. До зустрічі.
Вона рвонула до дерев, як найграційніша куля в світі.
– Дивина, – зауважила я, коли звук її польоту зник удалині. – Невже я настількинечемна? Їм не варто було залишатися вдома. Тепер я почуваюся винною. Я навіть їй по-справжньому не подякувала. Ми маємо повернутися, сказати Есме…
– Белло, не мели дурниць. Ніхто не вважає, що ти аж така нечемна.
– Тоді що…
– Їхній найголовніший подарунок – наш із тобою час наодинці. Аліса намагалася не казати цього прямо.
– О!
І цього було досить, аби дім цілковито зник. Ми могли б опинитися будь-де. Я не бачила ні дерев, ні каміння, ні зірок. Тільки Едварда.
– Я тобі покажу, як вони оздобили всередині, – мовив Едвард, тягнучи мене за руку. Невже він не помічав, що моє тіло прошивав електричний струм, наче в ньому зашкалював адреналін?
Знову я відчула себе дивно, сподіваючись на реакцію, на яку моє тіло було більше нездатне. Моє серце мало б гримотіти, як потяг, який от-от уріжеться в нас. Оглушувати. Мої щоки мали б розчервонітися.
Крім того, зараз я б мала почуватися виснаженою. Це був дуже довгий день.
Я голосно реготнула – вийшов тихенький вражений смішок, – коли збагнула, що цей день ніколи не закінчиться.
– Я теж хочу почути жарт.
– Він не дуже вдалий, – мовила я до Едварда, поки він вів мене крізь півкруглі двері. – Просто я думала: сьогодні перший день, і він триватиме вічно. Це якось важко вкладається у мене в голові. Навіть попри те, скільки тепер у ній місця, – я знову реготнула.
Він хихикнув разом зі мною. Простягнув руку до дверей, чекаючи, поки я виконаю почесну місію. Я встромила ключ у замок і повернула його.
– Ти так природно робиш усе, Белло; я забуваю, що кожен рух має здаватися тобі дивним. Якби я міг почутитвої думки! – він нахилився й підхопив мене на руки так швидко, що я не встигла підготуватися, – відчуття було неймовірним.
– Гей!
– Пороги – важливий пункт у моїй посадовій інструкції, – нагадав він мені. – Але мені цікаво. Розкажи мені, про що ти зараз думаєш.
Він одчинив двері – вони відхилилися з ледь чутним рипінням – і ступив через поріг у маленьку кам’яну вітальню.
– Про все, – мовила я. – Про все водночас, розумієш? Про хороше, і про клопоти, і про нове. І про те, що у мене в голові всі прикметники – найвищого ступеня. А зараз я думаю про те, що Есме – мисткиня. Тут усе так чарівно!
Вітальня в будиночку була наче з казки. Підлога – божевільний картатий малюнок із гладеньких пласких камінців. Низьку стелю підпирали поздовжні дерев’яні балки, в які б обов’язково билася чолом людина така ж висока, як Джейкоб. Місцями стіни були оздоблені теплим деревом, а місцями – камінною мозаїкою. У коминку, схожому на вулик, догоряв маленький тріпотливий вогонь. Тут палало викинуте морем на берег дерево – короткі пломінці були синіми й зеленими від солі.
Умеблювання було еклектичним – здавалося, нічого не пасувало між собою, і воднораз усе разом створювало гармонію. Одне крісло було десь середньовічним, а низенька отоманка біля вогню була значно сучаснішою; заповнені книжками полиці біля найдальшого вікна нагадали мені про італійські фільми. Дивним чином усе було припасоване, мов тривимірний пазл. На стінах висіло кілька картин – я упізнала їх: це були мої улюблені полотна з великого будинку. Безцінні оригінали, понад усякий сумнів, і вони здавалися органічною частиною інтер’єру тут, як і все інше.
Це було місце, яке би змусило будь-кого повірити, що чари існують. Місце, де ти так і чекав, щоб увійшла Білосніжка з яблуком у руці або щоб єдиноріг зазирнув у сад погризти трояндові кущі.
Едвард завжди вважав, що належить до світу жахів. Певна річ, я була переконана, що він смертельно помиляється. Він належав до цьогосвіту. До світу казок.
А зараз я потрапила в казку разом із ним.
Я вже ладна була скористатися тим, що він і досі не поставив мене на ноги, а його вродливе обличчя, від якого просто паморочилася голова, було за кілька дюймів від мого, коли він зауважив:
– Як добре, що Есме вирішила підготувати зайву кімнату. Ніхто й не сподівався на Несс… Ренесму.
Я спохмурніла – мої думки рушили в не надто приємному напрямку.
– Крім тебе, сподіваюся, – жалібно мовила я.
– Вибач, кохана. Я весь час чую чужі думки й часом не можу не піддаватися чужим настроям.
Я зітхнула. Моє немовля – морський змій. Либонь, цього неможливо було уникнути. Ну, принаймні яне здавалася.
– Я певен, ти просто вмираєш – так хочеш побачити гардеробну. В усякому разі я скажу Алісі, що ти справді так почувалася, – щоб зробити їй приємне.
– Я маю боятися?
– Жахатися!
Він поніс мене через вузький кам’яний коридор із невеличкими арочками в стелі – наче ми були в мініатюрному замку.
– Ось тут буде кімната Ренесми, – мовив він, киваючи на порожню кімнату зі світлою дерев’яною підлогою. – Коли з’явилися роздратовані вовкулаки, вже було не до неї, отож її не встигли як слід умеблювати…
Я тихенько засміялася, згадавши, як швидко все владналося, незважаючи на те, що буквально тиждень тому видавалося просто нічним кошмаром.
Хай би Джейкоб провалився за те, що владнав усе такимчином!
– Ось наша кімната. Есме прикрасила її трошки в стилі будинку на острові. Їй здавалося, що нам це особливо сподобається.
Ліжко було величезним, білим; із балдахіна до самої підлоги звисали хмари серпанку. Світле дерево на підлозі було того самого кольору, як у попередній кімнаті, й тільки зараз я здогадалася, що це була барва неторканого піску на узбережжі. Стіни були блідо-блакитні, майже білі, як небо чудової сонячної днини, а в стіні навпроти були скляні двері, які відчинялися у внутрішній садок. Тут, довкола круглого ставка, усе заплела витка троянда. Ставок, гладенький як скло й обрамлений блискучим камінням, був нашим крихітним спокійним океаном.
– О! – усе, на що я спромоглася.
– Я знаю, – прошепотів Едвард.
Ми постояли хвильку, пригадуючи. Хоча мої спогади були людськими, захмареними, вони цілком полонили мене.
Він усміхнувся широкою осяйною усмішкою і розреготався.
– Гардеробна – за оцими подвійними дверима. Маю тебе попередити – вона більша за саму кімнату.
Я навіть не глянула на двері. У світі не було нічого, крім Едварда, – його руки обвилися довкруж мене, його солодке дихання торкалося мого обличчя, а вуста були за кілька дюймів від моїх – і зараз уже ніщо не могло відвернути моєї уваги, хай навіть я і вампір-перволіток.
– Ми скажемо Алісі, що я перш за все побігла до одягу, – прошепотіла я, пестячи його волосся та прихиляючи його обличчя ближче до себе. – Ми скажемо, що я кілька годин поспіль бавилася, приміряючи сукні. Ми просто збрешемо.
Він миттю підхопив мій настрій, а може, і сам уже давно так само почувався, просто як джентльмен дозволяв мені цілковито насолодитися своїм подарунком на день народження. З несподіваною пристрастю він притягнув моє обличчя до себе, тихий стогін вихопився в нього з горла. Від цього звуку моє тіло прошив електричний розряд, наче я оскаженіла через те, що не можу достатньо швидко опинитись якнайближче до нього.
Я чула, як під нашими долонями рветься тканина, і пораділа, що принаймні мійодяг і так уже перетворився на непотріб. Але його вбрання теж запізно було рятувати. Я відчувала, що ігнорувати чудове біле ліжко, – просто вияв нечемності, але ми не встигнемо дістатися його.
Цей другий медовий місяць був не таким, як перший.
Час, який ми провели разом на острові, був найвищою точкою мого людського життя. Найкращою його частиною. Я була ладна тягнути й тягнути своє людське життя, аби тільки ще хоч трошки продовжити відчуття, які вперше зазнала з ним. Адже в новому існуванні тілесні мої відчуття вже ніколи не будуть такими, як раніше.
Але після сьогоднішнього дня я мала би здогадатися, що нові почування будуть набагато кращими.
Тільки зараз я могла по-справжньому оцінити Едвардову вроду – роздивитися кожну рису його прегарного обличчя, його стрункого бездоганно тіла, кожен вигин і кожну западинку, бо тепер я мала нові зіркі очі. Я могла по-справжньому вдихнути його чистий і яскравий запах, пучками пальців відчути неймовірну шовковистість його мармурової шкіри.
Вся моя шкіра співала під його долонями.
Коли наші переплетені тіла граційно впали на пісочної барви підлогу, я відчувала поряд із собою цілком нового – цілком іншого – чоловіка. Жодної обережності, жодних обмежень. Жодного страху – особливо страху! Ми могли кохатися в унісон – ми могли обоє цілковито віддаватися цьому. Нарешті ми були рівні.
Як і всі сьогоднішні цілунки, кожен дотик був набагато потужнішим, ніж те, до чого я звикла. Як же він раніше стримував, обмежував себе! Тоді це було просто необхідно, але я не могла повірити, як багато я втрачала!
Я силкувалася не забувати, що зараз я дужча за нього, але важко було на чомусь зосередитися, коли мене переповнювали такі неймовірні відчуття – кожна часточка мого тіла повсякчас відвертала мою увагу. Та якщо я й завдала йому болю, він не поскаржився.
І тільки десь на споді моєї свідомості мене мучила одна головоломка. Я ніколи не змучуся, та й він також. Нам не треба затамовувати подих, чи спочивати, чи їсти, чи ходити в туалет; у нас більше немає земних людських потреб. У нього – найпрекрасніше, найдосконаліше в світі тіло, і воно цілковито належить мені, і здається, ніколи не настане момент, щоб я подумала: Ну, на сьогодні вже досить. Мені завжди кортітиме більше й більше. І наш день ніколи не закінчиться. Отож у такій ситуації як ми зможемо зупинитися?
Та я зовсім не переймалася через те, що так і не знайшла відповіді на це питання.
Краєм ока я помітила, що небо почало світлішати. Крихітний океан надворі з чорного перетворився на сірий, десь зовсім неподалік заспівав жайворонок – може, він звив собі гніздечко поміж троянд.
– Скажи, а ти скучаєш? – запитала я, коли пісня обірвалася.
