Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ 28. МАЙБУТНЄ
Карлайл та Едвард не змогли наздогнати Ірину – її слід швидко обірвався. Вони перепливли протоку, щоб поглянути, чи там не продовжиться обірваний слід, але на східному узбережжі на кілька миль в обох напрямках не було й натяку на її запах.
Це все була моя провина. Вона прийшла, як і передбачала Аліса, щоб помиритися з Калленами, – і тут-таки її розлютила моя дружба з Джейкобом. Якби я помітила її раніше, перш ніж Джейкоб перевернувся на вовка! А ще краще, якби ми полювали десь в іншому місці.
Ми не могли нічого вдіяти. Карлайл подзвонив Тані й повідомив невтішні новини. Таня та Катя не бачили Ірини відтоді, як вирішили все-таки прийняти запрошення на моє весілля; вони були дуже розчаровані, що Ірина була так близько – й навіть не навідалася додому. Їм було нелегко втрачати сестру, навіть якщо розлука буде тимчасовою. Певно, це викликало в них погані спогади про те, як вони втратили матір багато-багато століть тому.
Аліса побачила кілька видінь із найближчого майбутнього Ірини, але нічого певного. Вона не збиралася повертатися до Деналі, наскільки Аліса могла судити. Картинка була розмитою. Аліса єдине бачила добре: Ірина вельми засмучена; вона блукає десь у засніженій глушині – на північ? на схід? – із виснаженим виразом на обличчі. Вона не ухвалила жодних рішень стосовно свого майбутнього – просто безцільно блукає і побивається.
Минали дні, і хоча я, певна річ, нічого не забула, Ірина зі своїм болем перемістилися на задній план моєї свідомості. Зараз у мене були важливіші речі, про які слід було подумати. За кілька днів я вирушаю до Італії. А коли ми повернемося, то всі полетимо до Південної Америки.
Вже сотню разів ми обговорили кожну найменшу дрібницю. Ми почнемо з племені тикуна, з їхніх легенд, намагаючись докопатися до джерел. Тепер, коли всі нарешті згодилися, що Джейкоб вирушить разом із нами, він почав відігравати чи не найголовнішу роль у наших планах – сумнівно, що люди, які вірять у вурдалаків, схочуть розповідати намсвої легенди. Якщо з міфами тикуна ми зайдемо в глухий кут, то в тій місцевості є інші племена, де можна проводити дослідження. У Карлайла є близькі приятелі в Амазонії; якщо ми їх розшукаємо, то, можливо, вони теж поділяться з нами якимись відомостями. Або принаймні підкажуть, де ще можна пошукати відповідей. Важко припускати, що три амазонські вампіри можуть мати стосунок до історій про напівкровок, адже всі три – жінки. Отож складно було передбачити, скільки часу займуть пошуки інформації.
Я ще не розповідала Чарлі про заплановану тривалу мандрівку, тому і мучилася, що саме йому сказати, поки Едвард і Карлайл продовжували дискусію. Як найкраще повідомити йому про це?
Подумки сперечаючись сама з собою, я спостерігала за Ренесмою. Зараз вона скрутилася калачиком на канапі й глибоко спала; її дихання уповільнилося, а розкуйовджені кучерики розметалися навколо обличчя. Зазвичай ми з Едвардом забирали її спати до свого будиночка, але сьогодні вирішили залишитися з родиною, бо Едвард із Карлайлом заглибилися у свої плани.
Тим часом Еммет і Джаспер збуджено обговорювали нові можливості для полювання. В Амазонії очікувалося неймовірне розмаїття тварин порівняно з нашим звичайним раціоном! Ягуари й пантери, наприклад. Емметом оволоділа примха позмагатися з анакондою. Есме й Розалія планували, щó треба взяти з собою. Джейкоб зараз був із Семовою зграєю, намагаючись владнати всі справи на час своєї відсутності.
Аліса повільно – наскільки могла – крутилася великою кімнатою, без потреби наводячи лад у й так уже бездоганно впорядкованій вітальні та поправляючи ідеальні гірлянди, розвішані Есме. З того, як змінювалося її обличчя: осмислене, потім порожнє, знов осмислене, – я точно знала, що вона силкується зазирнути в майбутнє. Я вважала, що вона намагалася, обминаючи темряву, яку створювали в її видіннях Джейкоб і Ренесма, побачити, що ж очікує на нас у Південній Америці, поки Джаспер не промовив: «Годі тобі вже, Алісо; вона зараз не найголовніша наша турбота», – й хмарка спокою не огорнула кімнату. Аліса, певно, знову непокоїлася через Ірину.
Вона показала Джасперові язик, підняла кришталеву вазу, повну білих і червоних троянд, і попрямувала до кухні. На одній із білих квіток вгадувався якийсь натяк на прив’ялість, та оскільки Аліса сьогодні й так була невдоволена через нездатність побачити щось путнє, то спрямувала всі зусилля на створення бездоганного затишку.
Я далі спостерігала за Ренесмою й не помітила, коли ваза вислизнула з Алісиних рук. Тільки вчула свист вітру, поки летіла ваза, і саме вчасно підвела погляд, щоб побачити, як та розлітається на тисячі діамантових скалок на мармуровій підлозі кухні.
Поки кришталеві скалки стрибали по підлозі з неприємним брязкотом, ми застигли, втупивши очі в Алісину спину.
Спершу я нелогічно подумала, що це Аліса так вирішила з нас покепкувати. Бо ж бути такого не може, щоб Аліса впустила вазу випадково. Я б сама могла метнутися через усю кімнату і вчасно підхопити вазу, якби не була певна, що вона встигне зловити її. Та й як узагалі ваза могла вислизнути з її пальців? Із її бездоганно чіпких пальчиків…
Я ще ніколи не бачила, щоб вурдалак ненавмисно щось упустив. Ніколи.
І тут Аліса обернулася до нас – так швидко, що руху й не було помітно.
Очі її були наполовину з нами, а наполовину ще в майбутньому – широкі, витріщені, мов вони скоро стануть більшими за саме обличчя. Зазирнути в її очі – то було мов подивитися на світ із могили; мене охопило відчуття жаху, і розпуки, і болю в її погляді.
Я почула, як Едвард хапнув ротом повітря – звук був таким, мов він задихнувся.
– Що таке? – заричав Джаспер, стрибнувши до неї одним невловимим рухом і чавлячи під ногами уламки кришталю. Він ухопив її за плечі й різко потрусив. Вона, здавалося, безслівно загримотіла в його руках. – Що таке, Алісо?!
Еммет з’явився в моєму полі зору – зуби його були вишкірені, а очі метнулися до вікна, очікуючи нападу.
Мовчали тільки Есме, Карлайл і Роза, що застигли, як і я. Джаспер знову потрусив Алісу.
– Що там було?
– Вони йдуть по нас, – Аліса з Едвардом прошепотіли синхронно. – Всі разом.
Тиша.
І вперше я була єдиною, хто все збагнув найшвидше, – адже дещо в їхніх словах нагадало мені мої жахіття. Це був далекий спогад про сон – слабкий, химерний, непевний, наче я дивилася крізь щільну вуаль… Внутрішнім зором я бачила чорну шерегу, яка насувалася на мене, – бачила привидів із мого давно забутого людського кошмару. У цьому затуманеному видінні я не бачила ні рубінового сяєва їхніх очей, ні полиску їхніх гострих зубів.
Проте дужче, ніж спогад про цю картину, нахлинув спогад про відчуття– болісну потребу захистити безцінну істоту, що ховалася за мною.
Мені кортіло підхопити Ренесму на руки, заховати її в своєму лоні – за своєю шкірою й волоссям, зробити її невидимою. Але я не могла навіть озирнутися, щоб поглянути на неї. Я почувалася глибою – не камінною, а льодяною. Вперше відтоді, як я вдруге народилася вампіром, я відчула крижаний холод.
Я заледве чула підтвердження власним страхам. Мені й не треба було. Я все й так знала.
– Волтурі, – проквилила Аліса.
– Всі разом, – водночас із нею застогнав Едвард.
– Як так? – сама до себе прошепотіла Аліса. – Навіщо?
– Коли? – шепнув Едвард.
– Навіщо? – луною повторила Есме.
– Коли? – водночас із нею повторив Джаспер голосом крихким, як лід.
Аліса навіть не кліпала – її очі затуманилися, як під вуаллю; погляд був цілковито відсутній. Тільки вуста й досі кривилися в гримасі жаху.
– Незабаром, – одностайно промовили вони з Едвардом. Тоді вона провадила сама: – У лісі сніг, у місті сніг. Трошки більше, як за місяць.
– Навіщо? – цього разу спитав Карлайл.
Відповіла Есме:
– У них, безперечно, є причина. Може, вони хочуть побачити…
– Це не стосується Белли, – порожнім голосом відтяла Аліса. – Вони приїдуть усі: Аро, Гай, Марк, уся гвардія, навіть дружини.
– Але ж дружини ніколи не полишають вежі, – сухо заперечив їй Джаспер. – Ніколи. Ні під час повстання на півдні. Ні коли Румунський клан знову спробував перебрати владу на себе. Ні навіть коли вони полювали на безсмертних дітей. Ніколи.
– А тепер приїдуть, – прошепотів Едвард.
– Але чому? – запитав Карлайл. – Ми ж нічого не вчинили! Та навіть якби й учинили, що ж могло змусити їх до такого?
– Нас стало так багато, – безживним голосом відповів Едвард. – Вони, певно, хочуть пересвідчитися, що… – він не договорив.
– Але це не відповідає на головне питання! Чому?!
Я відчувала, що знаю відповідь на Карлайлове запитання, і в той сам час не знала. Я була певна, що причина в Ренесмі. Якось підсвідомо я була від початку переконана в тому, що вони прийдуть по неї. Моя підсвідомість попереджала мене ще до того, як я дізналася, що ношу її під серцем. Отож тепер я, на диво, не здивувалася. Наче все життя знала, що прийдуть Волтурі, аби забрати в мене моє щастя.
Але це й досі не відповіло на запитання.
– Вертайся, Алісо, – попросив Джаспер. – Пошукай причину. Подивись.
Аліса повільно похитала головою, опустивши плечі.
– Джаспере, видіння мов упало нізвідки. Я не дивилася ні їхнього майбутнього, ні нашого. Я шукала Ірину. Але там, де я очікувала, її не було… – Аліса урвала мову на півслові, бо погляд її знову затуманився. Довгу мить вона вдивлялась у порожнечу.
Але за мент її голова сіпнулася вгору, погляд став твердим, як кремінь. Я чула, як Едвард затамував подих.
– Вона вирішила податися до них, – мовила Аліса. – Ірина вирішила податися до Волтурі. А тоді вже вони вирішать… Так, наче зараз вони чекають на неї. Наче їхнє рішення вже ухвалене, вони тільки чекають на неї…
Запала мовчанка, поки ми перетравлювали сказане. Що ж такого може розповісти Ірина, щоб викликати таку реакцію у Волтурі, яку побачила у видінні Аліса?
– А ми встигнемо зупинити її? – запитав Джаспер.
– Немає жодних шансів. Вона вже майже там.
– Що вона зараз робить? – запитав Карлайл, але я вже відключилася від дискусії. Я зосередилася на картинці, яка болісно складалася у мене в голові.
Я пригадала Ірину, яка застигла на скелі, спостерігаючи. Що вона бачила? Вурдалака й вовкулаку, які були найкращими друзями. Я запам’ятала саме цей образ, бо він пояснював її реакцію. Проте це, мабуть, було не все, що вона бачила.
Вона угледіла й дитину. Неймовірно вродливу дитину, яка милувалася першим снігом, – безперечно, дитину не просто людську…
Ірина… сестри-сироти… Карлайл розповідав, що те, як суд Волтурі позбавив Таню, Катю й Ірину їхньої матері, змусило їх надалі фанатично триматися букви закону.
Півхвильки тому Джаспер сам усе сказав: Ніколи, навіть коли вони полювали на безсмертних дітей… Безсмертні діти – невимовне прокляття, жахливе табу…
Знаючи Іринине минуле, неважко здогадатися, що вона побачила саме це того дня у вузенькому видолинку. Вона була задалеко, щоб учути серцебиття Ренесми, відчути тепло, яке струменіло від її тіла. Вона могла гадати, що рожеві щічки Ренесми – то наша спроба всіх ошукати.
Крім того, Каллени вступили в спілку з вовкулаками. З точки зору Ірини, може, це означало, що ми й не на таке здатні…
Ірина, яка заламувала руки у засніженій глушині, насправді не побивалася за Лораном – вона знала, що її обов’язок – здати Калленів, наперед відаючи, що станеться, якщо вона так учинить. Вочевидь, її сумління перемогло століття дружби.
А реакція Волтурі на цю інформацію була настільки передбачуваною, що вона вже ухвалена наперед.
Я обернулася й затулила собою тільце сплячої Ренесми, заховавши обличчя в її кучериках.
– Подумайте про те, що вона тоді побачила, – тихо мовила я, перервавши Еммета, перш ніж він заговорив. – Для когось, хто втратив матір через безсмертних дітей, ким видалася б Ренесма?
Запанувала мовчанка, поки всі доходили висновку, який я вже давно зробила.
– Безсмертною дитиною, – прошепотів Карлайл.
Я відчула, як Едвард опустився навколішки поряд зі мною й пригорнув нас обох.
– Але вона помилилася, – провадила я. – Ренесма не схожа на тих, інших дітей. Вони застигали в часі, а вона стрімко росте день у день. Їх неможливо було приборкати, а вона ще жодного разу не скривдила ні Чарлі, ні Сью – та вона навіть ніколи не робила при них нічого, що могло б їх засмутити. Вона цілком контролює себе. Вона вже кмітливіша, ніж більшість дорослих. Отож і не буде жодних підстав…
Я й далі щось лепетала, чекаючи, коли ж вони зітхнуть із полегшенням, коли ж крижана атмосфера в кімнаті потеплішає, – вони мусять розслабитися, тільки-но збагнуть, що я маю рацію. Але в кімнаті, здавалося, ставало дедалі холодніше. Зрештою мій тихий голос зовсім урвався.
Довший час ніхто не вимовив і слова.
А тоді Едвард прошепотів мені у волосся:
– Це не той злочин, за який вони призначать суд, кохана, – тихо мовив він. – Аро побачив доказв Ірининих думках. Вони йдуть нищити, а не вести перемовини.
– Але ж вони помиляються! – вперто сказала я.
– Вони не чекатимуть, щоб ми їм це довели.
Його голос і досі був тихим, лагідним, оксамитовим… і все ж я не могла не розрізнити в ньому болю та спустошення. Голос його був таким самим, як нещодавно Алісині очі, – наче лунав із могили.
– Що ми можемо зробити? – з притиском запитала я.
Ренесма спокійно спала в мене на руках, вона була такою теплою й досконалою! Я так хвилювалася через те, що вона стрімко росте, – боялася, що її віку стане на десяток років із хвостиком… Зараз цей страх викликав сміх.
Місяць із хвостиком…
Отже, це і є мій ліміт? Я мала стільки щастя, скільки ніколи не отримує переважна більшість людей. То чи існує якийсь природний закон, котрий розподіляє в світі щастя й горе на рівні частки? Може, моє щастя перелилося через вінця? І ці чотири місяці – все, що мені вділили?
Еммет відповів на риторичне запитання.
– Ми битимемося, – спокійно промовив він.
– Нам не перемогти, – заричав Джаспер. Я уявила, яке в нього зараз обличчя, коли його тіло в захисній позі схилилося над Алісою.
– Ну, нам нема куди тікати. Принаймні поки живий Деметрі, – з відразою зауважив Еммет, і я збагнула, що його осоругою викликав не мисливець із клану Волтурі, а думка про те, що слід тікати. – І я не певен, що ми не можемоперемогти, – сказав він. – Є кілька варіантів, які варто розглянути. Ми ж не мусимо битися самотужки.
На це я підкинула голову:
– Ми не маємо прирікати квілеутів на смерть, Еммете!
– Заспокойся, Белло, – вираз його обличчя був зовсім таким, як тоді, коли він міркував про двобій з анакондою. Навіть загроза смерті не могла змінити Еммета – його радісного трепету перед серйозним викликом. – Я не мав на увазі зграю. Але будь реалісткою: ти гадаєш, що Джейкоб чи Сем проігнорують інтервенцію на їхні землі? Навіть якби не йшлося про Нессі? Поминаючи вже те, що, дякуючи Ірині, Аро тепер знає про нашу спілку зі зграєю. Але я подумав про інших наших приятелів.
Карлайл луною повторив мої слова:
– Ми не можемо прирікати інших наших друзів на смерть.
– Гей, а чому б їм не вирішувати самим? – переконливо мовив Еммет. – Я ж не кажу, що вони зобов’язані битися на нашому боці. – (Я бачила, як із кожним словом у його голові дедалі чіткіше вимальовується план). – Вони можуть просто постояти біля нас – трошки постояти, щоб Волтурі завагалися. Зрештою, Белла має рацію. Якби ми примусили їх зупинитися й вислухати нас… Хоча потім, може, зникне й потреба битися…
На Емметовому обличчі проступила тінь посмішки. Я була здивована, що ніхто ще не врізав йому. Бо мені страшенно кортіло.
– Так, – радо підтримала його Есме. – Це може спрацювати, Еммете. Нам треба лишень домогтися, щоб Волтурі на мить зупинилися. На хвильку, просто щоб вислухати.
– Нам доведеться зібрати цілий стадіон свідків, – різко мовила Розалія голосом ламким, як скло.
Есме кивнула на згоду, наче й не зауважила сарказму в тоні Розалії.
– Про таке ми можемо просити друзів. Виступити свідками.
– Ми б так для них зробили, – докинув Еммет.
– Нам треба запитати їх чимшвидше, – пробурмотіла Аліса. Я поглянула на неї – її очі знову були темними й порожніми. – Нам слід дуже обережно їм показати.
– Показати? – перепитав Джаспер.
Аліса й Едвард водночас глянули на Ренесму. А тоді Алісині очі знову затуманилися.
– Танину родину, – сказала вона. – Клан Шуван. Амунів клан. Декого з кочівників – Ґарета й Мері обов’язково. Може, Алістера.
– А як щодо Пітера й Шарлотти? – з острахом запитав Джаспер, наче сподівався на заперечну відповідь: що його давньому побратимові не доведеться брати участі в майбутній різанині.
– Можливо.
– А амазонських вампірів? – поцікавився Карлайл. – Запросимо Качірі, Зафрину та Сенну?
Спершу здавалося, що Аліса занадто заглибилась у свої видіння й не може відповісти; нарешті вона здригнулася, й очі її повернулися до реальності. Вона зустрілася поглядом із Карлайлом на якусь частку секунди і миттю опустила очі.
– Я не бачу.
– Що то було? – з притиском запитав Едвард. – Отам у джунглях? Ми вирушимо на їхні пошуки?
– Я не бачу, – повторила Аліса, уникаючи його погляду. На Едвардовому обличчі майнуло збентеження. – Нам доведеться розділитися й поквапитися – перш ніж на землю ляже сніг. Ми маємо зібрати всіх, кого зможемо, й привести їх сюди, щоб показати, – вона знову відключилася. – Запитати Єлизара. Тут ідеться не лишень про безсмертну дитину.
На якусь мить запала зловісна тиша – Аліса була в трансі. Коли видіння минулося, вона повільно кліпнула – очі залишалися туманними, хоча було очевидно, що вона повернулася в реальний час.
– Стільки всього! Нам треба поспішати, – прошепотіла вона.
– Алісо! – втрутився Едвард. – Все майнуло занадто швидко. Я не встигнув зрозуміти. Що там?…
– Я не бачу! – вибухнула Аліса. – Джейкоб скоро буде тут. Розалія зробила крок до дверей.
– Я займуся…
– Ні, нехай він заходить, – швидко мовила Аліса, і з кожним словом її напружений голос дедалі вищав. Вона вхопила Джаспера за руку й потягнула до дверей у двір. – Я краще бачу, коли Нессі немає поруч. Мені треба вийти. Мені слід по-справжньому зосередитися. Я маю побачити все, що зможу. Мені треба вийти. Ходімо, Джаспере, не гаймо часу!
Ми всі чули, як Джейкоб піднімається сходами. Аліса нетерпляче смикнула Джаспера за руку. Він хутко рушив за нею, так само збентежений, як і Едвард. Вони вилетіли за двері просто у срібну ніч.
– Покваптеся! – гукнула до нас Аліса здалеку. – Вам треба розшукати всіх!
– Розшукати кого? – запитав Джейкоб, захряснувши по собі парадні двері. – Куди це Аліса погнала?
Ніхто не відповів – ми всі просто витріщалися.
Джейкоб труснув мокрим чубом і пропхав руки в рукави футболки, не зводячи очей із Ренесми.
– Гей, Білко! Я гадав, так пізно, що ви вже забралися до себе додому…
Нарешті він поглянув на мене, кліпнув повіками – й вирячив очі. Я спостерігала за зміною його виразу, коли на нього нарешті почала діяти атмосфера в будинку. Він опустив погляд розширених зіниць на мокре місце на підлозі, на розкидані троянди, на скалки кришталевої вази. У нього затрусилися пальці.
– Що? – прямо спитав він. – Що сталося?
Я не знала, з чого почати. І ніхто інший не міг знайти слів.
Джейкоб у три стрибки перетнув кімнату й упав на коліна поряд зі мною та Ренесмою. Я відчувала, як від нього струменить тепло – його тіло здригалося, і дрож котився руками до його тремтячих долонь.
– З нею все гаразд? – вигукнув він, торкаючись її чола, і схилив набік голову, прислухаючись до її серцебиття. – Белло, не муч мене, благаю!
– З Ренесмою нічого не сталося, – видихнула я уривчастим голосом, ламаючи слова.
– Тоді з ким?
– З усіма нами, Джейкобе, – прошепотіла я. І ось мій голос прозвучав так само – наче з могили. – Все скінчилося. Нас прирекли на смерть.
РОЗДІЛ 29. ВІДСТУПНИЦТВО
Ми просиділи так усеньку ніч – статуї жаху й скорботи, а Аліса так і не повернулася.
Ми всі вже дійшли до краю – ошаленіли настільки, що просто позастигали. Карлайл заледве міг ворушити вустами, щоб усе пояснити Джейкобові. У переказі все видавалося навіть гіршим; навіть Еммет потому застиг і вже не рухався.
І тільки коли зійшло сонце і я збагнула, що незабаром Ренесма почне сонно ворушитися під моїми долонями, я подумала: а що ж затримало Алісу так надовго? Я сподівалася дізнатися хоч щось, перш ніж мені доведеться наразитися на доччину цікавість. Отримати хоч якісь відповіді. Дістати хоч мале-е-есеньку надію, щоб я мала здатність всміхатися й приховувати правду, аби не налякати і її.
Я відчувала, що обличчя моє перетворилося на застиглу маску – вона не сходила з нього всеньку ніч. Я не була впевнена, що не втратила здатності всміхатися.
Джейкоб хропів у кутку – гора хутра на підлозі, яка неспокійно крутиться уві сні. Сем уже все знав – вовкулаки готувалися до того, що невідворотно наближалося. Хоча ця підготовка нічого не змінить – вони всі загинуть разом із родинами.
Сонце прорвалося крізь вікна, що гляділи у двір, і осяяло Едвардову шкіру. Мої очі не відривалися від його відтоді, як пішла Аліса. Ми всю ніч невідривно дивилися одне на одного – зіницями вбирали те, без чого не зможемо жити, втративши, – дивилися на другу свою половинку. Я побачила власне віддзеркалення у його зболених очах, коли сонце діткнулося й моєї шкіри.
Його брови ледь помітно ворухнулися, потім вуста.
– Аліса, – вимовив він.
Голос його прозвучав, як тріск криги, коли вона тане. Всі ми трошки здригнулися, трошки обм’якли. Нарешті ворухнулися.
– Довгенько її не було, – пробурмотіла Розалія здивовано.
– Де ж вона могла подітися? – докинув Еммет, роблячи крок до дверей.
Есме поклала долоню Розі на руку.
– Ми ж не хочемо наполохати…
– Вона ще ніколи так надовго не щезала, – зауважив Едвард. Нова турбота перекосила маску, на яку перетворилося його обличчя. Зненацька риси його ожили, очі розширилися від нового жахіття, паніка з новою силою оволоділа ним. – Карлайле, ти ж не думаєш, що вони зробили хід на випередження? В Аліси була б змога побачити, що вони когось вислали по неї?
Перед моїм внутрішнім зором постало обличчя Аро з напівпрозорою шкірою. Того Аро, який зазирнув до глибин Алісиної душі, який дізнався про все, на що вона здатна…
Еммет висварився так голосно, що Джейкоб підхопився на ноги й загарчав. Надворі відгукнулося гарчання його зграї. А моя родина метушилася так стрімко, що їхні силуети видавалися розмитими.
– Зоставайся з Ренесмою! – заверещала я до Джейкоба, вилітаючи з дверей.
Я й досі була дужчою за всіх і перетворила свою силу у швидкість. У три стрибки я обігнала Есме, а ще за кілька кроків – і Розалію. Я мчала крізь густий ліс, поки не опинилася поруч із Едвардом та Карлайлом.
– Може, вони захопили її зненацька? – запитав Карлайл рівним голосом, наче він стояв спокійно, а не гнав щодуху через ліс.
– Не уявляю як, – відповів Едвард. – Але Аро знає про неї більше, ніж будь-хто. Більше навіть, ніж я.
– Це пастка? – загукав Еммет ззаду.
– Можливо, – мовив Едвард. – Тут нема жодних запахів, окрім сліду Аліси та Джаспера. Куди вони подалися?
Слід Аліси та Джаспера робив велику петлю: спершу від будинку він прямував на схід, на тому боці річки повертав на північ, а за кілька миль знову повертав на захід. Ми вдруге перетнули річку – всі вшістьох перестрибнули за секунду. Едвард вів перед, він був цілковито зосереджений.
– Ти віднайшов запах? – заздалегідь загукала Есме, ще перш ніж ми подолали річку вдруге. Вона бігла останньою на лівому фланзі нашого мисливського загону. Вона вказала жестом на південний схід.
– Не відхиляйтеся від головного сліду – ми майже на кордоні з квілеутами, – різко мовив Едвард. – Тримайтеся разом. Шукайте, куди вони повернули – на північ чи на південь.
Я не настільки добре знала всі пункти угоди, як решта, але вчула запах вовкулак, який легенький бриз приніс зі сходу. Едвард і Карлайл за звичкою трохи стишили біг, і я бачила, як вони поводять головами з боку в бік, шукаючи, де ж зверне слід.
Та раптом вовчий запах посилився, й Едвардова голова сіпнулася вгору. Він нагло зупинився. Ми всі теж стали як укопані.
– Семе? – рівним голосом покликав Едвард. – Що сталося?
Сем вийшов із-за дерев за кількасот кроків від нас – він швидко простував до нас у своїй людські подобі, а обабіч нього бігло двоє великих вовків – Пол і Джаред. Довгенько довелося чекати, поки Сем до нас наблизиться; від повільності його людської ходи мені уривався терпець. Я не хотіла, щоб у мене був час міркувати, що саме могло статися. Я прагнула руху, прагнула дії. Хотіла пригорнути Алісу обома руками, знати напевно, що вона в безпеці.
Я побачила, як побіліло Едвардове обличчя, коли він прочитав Семові думки. Але Сем не звертав на нього уваги – він дивився просто на Карлайла; Сем зупинився й заговорив:
– Відразу по опівночі Аліса та Джаспер з’явилися на цьому місці й попросили дозволу перетнути нашу землю, щоб дістатися океану. Я дав дозвіл і провів їх до узбережжя особисто. Вони миттю пірнули у воду й більше не поверталися. Поки ми йшли разом, Аліса попросила мене про одну надзвичайно важливу послугу: нічого не казати Джейкобові про те, що ми бачилися тут, допоки я не побалакаю з вами. Отож я мав дочекатися вас тут, бо ви прийдете її шукати, і передати вам оцю записку. Вона просила коритися її волі так, ніби всі наші життя від цього залежать.
Семове обличчя було похмурим; він простягнув нам згорнений аркуш паперу із чорним друкованим текстом – це була сторінка з книжки, і поки Карлайл розгортав записку, мої гострозорі очі вже читали друкований текст. На тому боці аркуша, що я могла бачити, були вихідні дані на книжку «Венеціанський купець» Шекспіра. А щойно Карлайл цілком розгорнув аркуш, до мене долинув мій власний запах. Я збагнула, що папірчик видерли з моєї книжки. Я забрала до нашого нового будиночка дещо зі своїх речей від Чарлі: нормальний одяг, всі материні листи, улюблені книжки. Зачитане зібрання творів Шекспіра в м’якій палітурці ще вчора зранку стояло на книжковій полиці в нашому будиночку…
– Аліса вирішила нас покинути, – прошепотів Карлайл.
– Що? – зойкнула Розалія.
Карлайл перевернув аркуш, щоб ми всі могли прочитати записку.
Не шукайте нас. Не можна гаяти часу. Пам’ятайте: Таня, Шуван, Амун, Алістер і всі кочівники, яких ви зможете знайти. Дорогою ми пошукаємо Пітера та Шарлотту. Нам дуже прикро, що доводиться полишати вас у такий спосіб, без слова прощання чи пояснення. Але це єдиний можливий вихід. Ми вас любимо.
Ми застигли, запала цілковита тиша – чути було тільки серцебиття вовків та їхнє дихання. Мабуть, і думки їхні теж голосно лунали, бо Едвард заворушився першим, заговоривши у відповідь на те, що прочитав у Семовій голові.
– Так, ситуація вельми небезпечна.
– Така небезпечна, що ти б покинув свою родину? – вголос запитав Сем осудливим тоном. Було очевидно, що він не читав Алісиної записки, перш ніж віддати її нам. Зараз він мав вельми засмучений вигляд – наче шкодував, що послухався Алісу.
Едвардове обличчя було напруженим – мабуть, Семові воно здавалося лютим або зверхнім, але я бачила у різких зморшках сліди болю.
– Ми не знаємо, що вона побачила, – мовив Едвард. – Аліса не тільки не безсердечна – вона й не боягузлива. Просто в неї більше інформації, ніж у нас.
– Але миб ніколи… – почав був Сем.
– У нас не такі тісні родинні зв’язки, як у вас, – рявкнув Едвард. – Мивсі маємо свободу волі.
Семове підборіддя задерлося вгору, а очі зненацька зробилися цілковито чорними.
– Але вам слід зважити на застереження, – вів далі Едвард. – Вам не варто втручатися в цю справу. Ви можете уникнути того, що бачила Аліса.
Сем похмуро всміхнувся.
– Миніколи не тікаємо.
Позаду нього фиркнув Пол.
– Не слід через гордощі наражати свою родину на смерть, – тихо втрутився Карлайл.
Сем подивився на Карлайла, і вираз його обличчя пом’якшився:
– Як вірно зауважив Едвард, у нас немає такої свободи волі, я у вас. Ренесма зараз – такий самий член нашої родини, як і вашої. Джейкоб не може полишити її, а ми не можемо полишити його, – очі його метнулися до Алісиної записки, а вуста стиснулися в тоненьку ниточку.
– Ви її не знаєте, – сказав Едвард.
– А ви знаєте? – сухо запитав Сем.
Карлайл поклав Едварду руку на плече.
– Синку, в нас багато справ. Яким би не було Алісине рішення, ми пошиємося в дурні, якщо не послухаємося її поради. Вертаймося додому й берімося до роботи.
Едвард кивнув, але його обличчя й досі лишалося напруженим від болю. Позаду мене лунали тихі безслізні схлипування Есме.
Я не уявляла, як у цьому тілі можна заплакати; я могла хіба що безживно витріщатися. Ніяких почуттів. Усе здавалося нереальним, наче знову, по всіх цих місяцях, я марила. Мені снився кошмар.
– Дякую, Семе, – мовив Карлайл.
– Вибачте, – відповів Сем. – Ми не мали б дозволяти їй перетинати нашу територію.
– Ви правильно вчинили, – заперечив Карлайл. – Аліса вільна робити, як їй заманеться. Ми не можемо заперечити її свободу вибору.
Я завжди вважала Калленів одним цілим, нероздільною спілкою. Зненацька я пригадала, що так було не завжди. Карлайл перетворив Едварда, Есме, Розалію та Еммета; Едвард перетворив мене. Ми були фізично пов’язані через кров і отруту. Я ніколи не ставила під сумнів, що Аліса та Джаспер теж були частиною родини – наче прийомними дітьми. Насправді Аліса була-такиприйомною дитиною у родині Калленів. Вона з’явилася нізвідки, без минулого, привівши з собою Джаспера, і приєдналася до вже існуючої родини. І вона, і Джаспер пізнали інше буття – поза родиною Калленів. Чи насправді вона вирішила розпочати нове життя, потому як побачила, що життя Калленів завершується?
Отож, ми приречені, правда ж? Нема жодної надії. Ні промінчика, ні тіні, яка б переконала Алісу, що на нашому боці в неї є шанс.
Зненацька ясне ранішнє повітря поважчало, потемніло, наче його фізично затьмарив наш відчай.
– Я не здамся без бою, – тихо прогарчав Еммет собі під ніс. – Аліса сказала нам, як учинити. Отож так ми і зробимо.
Решта всі рішучо кивнули, і я збагнула, що вони ставлять своє життя на той маленький шанс, який нам залишила Аліса. Вони не збираються піддаватися безнадії й чекати смерті.
Так, ми всі боротимемося. А що ще нам лишається? І безперечно, до нас приєднаються інші, бо так сказала Аліса, перш ніж подалася геть. Як ми можемо знехтувати Алісиним останнім попередженням? І вовкулаки також битимуться з нами за Ренесму.
Ми битимемося, і вони битимуться, і всі ми помремо.
Здається, я не відчувала такої рішучості, як решта. Аліса знала наші шанси й давала нам єдину надію, яку бачила, проте надія ця була заслабкою, щоб вона сама зробила на неї ставку.
Я вже почувалася переможеною, коли обернулася спиною під сердитим поглядом Сема й попростувала за Карлайлом додому.
