Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ 11. ДВА ПУНКТИ, ЩО ОЧОЛЮЮТЬ МІЙ СПИСОК РЕЧЕЙ-ЯКІ-Я-НЕНАВИДЖУ

Сем уже шикував зграю, а я досі лежав на землі. Ембрі та Квіл стояли обабіч мене – чекали, коли я отямлюся і ми теж вишикуємося.

Я відчував спонуку, потребу звестися на ноги й очолити друзів. Імпульс дужчав, я заледве опирався йому, звиваючись по землі на одному місці.

Ембрі тихенько скиглив мені на вухо. Він подумки уникав слів, боячись, що знову приверне до мене Семову увагу. Я відчував його безсловесне благання мені: зведись на ноги, зроби справу й покінчи з нею.

Зграю сковував страх – не за себе, а за вислід справи. Ми й не сподівалися, що сьогодні всі вийдемо з бійки живими. Хто з братів загине? Чия свідомість покине нас назавжди? Які невтішні родини ми підбадьорюватимемо зранку?

І саме в боротьбі зі страхом мій мозок долучився до всіх, моя свідомість працювала в унісон із рештою. Механічно я підвівся з землі й обтрусився.

Ембрі та Квіл зітхнули з полегшенням. Квіл на мить тицьнувся мені носом у бік.

Їхня свідомість була переповнення відчуття виклику, відчуття відповідальності. Ми згадували ночі, коли спостерігали, як Каллени готуються до війни з перволітками-вампірами. Еммет Каллен був дужчим, проте Джаспер завдасть більше клопоту. Він рухається, як блискавка, – сила, швидкість і смерть поєднані в ньому. Скільки століть досвіду мав він? Досить для того, щоб усі Каллени зверталися до нього по пораду.

Я стану в центрі, якщо ти хочеш битися з флангу, – запропонував Квіл. Він був набагато збудженіший за інших. Тоді вночі, коли Квіл спостерігав за Джасперовим інструктажем, він аж пищав – так хотів спробувати свої сили проти вампірів. Для нього це буде змаганням. Навіть знаючи, що на кону його життя, він не міг дивитися на сутичку по-іншому. Пол у цьому був на нього схожий, а ще двійко вовченят, які й не нюхали бійки, – Колін та Бреді. Сет, мабуть, теж почувався б так само – якби вурдалаки не були його друзями.

Джейку! – штовхнув мене Квіл. – З чого ти хочеш почати?

Я тільки похитав головою. Я не міг зібратися на думках – спонука виконувати чужі накази немов робила з мене маріонетку, а ниточки були припнуті до всіх моїх м’язів. Спершу одну лапу вперед, тепер другу…

Сет тягнувся позаду Коліна та Бреді – тут головувала Лі. Поки вона складала з іншими план, то ігнорувала Сета, і я бачив, що їй кортіло відсторонити Сета від бою. У її ставленні до молодшого брата було щось материнське. Вона б воліла, щоб Сем відіслав його додому. Але Сет навіть не помітив вагань Лі. Він також звикав до ниточок, які робили з нього маріонетку.

Може, якби ти припинив опиратися… – прошепотів Ембрі.

Ти зосередься на своєму завданні. Оті дужі вурдалаки. Ми можемо їх здолати. І здолаємо! – Квіл сам підігрівав себе – це було схоже на підбадьорювання перед великим поєдинком.

Я знав, що найлегше – просто зосередитися на своєму завданні. Не так і важко було уявити, як я нападаю на Джаспера й Еммета. Я вже бував за крок від цього. Довгий час я вважав їх ворогами. І зараз зможу.

Тільки треба забути, що вони захищатимуть те, що я сам захищав би. Тільки треба забути про причину, з якої я радше волів би, щоб перемогли вони…

Джейку, – застеріг мене Ембрі, – думай про гру.

Ноги мої рухалися невпевнено, підкоряючись смиканню за ниточки.

Немає сенсу опиратися, – знову прошепотів Ембрі.

Він мав рацію. Все одно зрештою я чинитиму так, як звелить Сем, якщо він схоче того. А він хотів. Це ж очевидно.

Вожак отримує таку владу не без підстав. Навіть така дужа зграя, як наша, не буде потужною силою без лідера. Ми маємо рухатися одностайно, думати одностайно, щоб досягти успіху. А для цього тілу потрібна голова.

А що як Сем зараз помиляється? Ніхто нічого не зможе змінити. Його рішення не обговорюються.

За одним винятком.

І тут-таки вигулькнула вона – думка, яку я завжди, завжди відганяв. Але зараз, коли ноги мої обплутували нитки, я з полегшенням згадав про виняток – ба більше, з лютою радістю.

Ніхто не може заперечити рішення Вожака – окрім мене.

Я не заслужив цього. Проте я народився з силою, на яку ніколи не заявляв своїх прав.

Я ніколи не хотів ставати на чолі зграї. Не волів цього й зараз. Не бажав брати на плечі тягар відповідальності за долі нас усіх. Сем краще справлявся з цим, ніж зміг би я навіть у майбутньому.

Але сьогодні він був неправий.

І я народився не для того, щоб згинати перед ним коліна.

Ланці злетіли з мого тіла тої ж таки миті, коли я заявив своє право, яке отримав від народження.

Я відчував, як снага збирається в мені – це була водночас і свобода, і дивна, ні на що не оперта сила. Не оперта – бо сила вожака спирається на його зграю, у мене ж не було зграї. На якусь секунду мене поглинуло відчуття самотності.

Зараз у мене не було зграї.

Проте коли я рушив до Сема, який планував свої дії з Полом і Джаредом, я йшов прямо, я почувався дужим. Він озирнувся на звук моїх кроків, чорні очі його звузилися.

Ні, – мовив я до нього вдруге.

Він усе одразу збагнув – він почув, як зроблений мною вибір заглушив голос Вожака у моїй голові.

Вражений, він скрикнув і на півкроку відстрибнув назад.

Джейкобе! Що ти зробив?

Семе, я не скорюся тобі. Надто тоді, коли ти чиниш неправильно.

Він приголомшено втупився в мене. То ти… ти стаєш на бік ворогів, а не власної родини?

Вони, – потрусив я головою, щоб прояснити її, – вони нам не вороги. І ніколи ними не були. Та поки я справді не почав обмірковувати їхнє знищення, поки я не обмислив усе достоту, я сам не усвідомлював цього.

Це не через них, – гаркнув Сем. – Це все через Беллу. Вона ніколи не призначалася тобі, вона обрала не тебе, а ти й далі нищиш своє життя задля неї!

Це були жорстокі слова, але правдиві. Я зробив великий вдих, разом вдихаючи і їх.

Може, ти й маєш рацію. Але через неї ти збираєшся знищити зграю, Семе. Скільки б наших сьогодні не вижило, на їхніх руках назавжди залишиться кров.

Ми маємо захистити свої родини!

Я знаю, яке рішення ти ухвалив, Семе. Але за мене ти не прийматимеш рішень – більше ніколи.

Джейкобе, ти не можеш повернутися спиною до свого племені.

Я чув подвоєний владою голос Вожака у його наказі, але цього разу він не діяв на мене. Мене він більше не стосувався. Він стиснув щелепи, намагаючись змуситимене відповісти на його виклик.

Я втупився у його люті очі. Син Ефраїма Блека народжений не для того, щоб скорятися синові Левія Юлі.

То це кінець, Джейкобе Блек? – на загривку в нього наїжачилася шерсть, а зуби вищирилися. Пол та Джаред загарчали й ощетинилися обабіч нього. Навіть якщо ти подолаєш мене, зграя ніколи не скориться тобі!

Тепер явідскочив на крок, і з мого горла вихопився здивований стогін.

Подолаю тебе? Я не збираюся битися з тобою, Семе.

То який у тебе план?. Бо я не відступлюся й не дам тобі захистити вампірового виродка коштом племені.

А я й не спонукаю тебе відступатися.

Якщо ти звелиш зграї прямувати за тобою…

Я ніколи не скорятиму нікого проти його волі.

Хвіст його метлявся – він з огидою усвідомив, що саме вклав я у свої слова. А далі зробив крок уперед, аж ми торкнулися лапами, а його вишкірені зуби застигли в парі сантиметрів від моїх. Аж до цього моменту я не помічав, що вже переріс його.

В зграї може бути тільки один вожак. Зграя вибрала мене. То ти сьогодні сіятимеш розбрат? Повстанеш проти власних братів? Чи припиниш це божевілля й знову долучишся до нас? – кожне його слово було важким від влади, проте не діяло на мене. У моїх жилах текла густа кров вожака.

Тепер я збагнув, чому в зграї ніколи не допускалося більше одного вовка чоловічої статі з вожацького роду. Тіло моє відгукувалося на виклик. Тваринне нутро вовка в мені прагнуло бійки за зверхність.

Я скупчив усі сили, щоб подолати цей імпульс. Я не влізу в безглузду, нищівну бійку з Семом. Він і далі був моїм братом, хоч я й відмовлявся від нього.

У нашій зграї тільки один Вожак. Я не оспорюю цього. Але я обираю власний шлях.

То ти тепер приєднаєшся до клану, Джейкобе?

Я здригнувся.

Я не знаю, Семе. Але я знаю одне…

Він скулився, відчувши вагу вожацької влади у моєму голосі. Бо вона впливала на нього більше, ніж його влада впливала на мене. Адже я народився, щоб вести його за собою.

…Я стану поміж тобою і Калленами. Я не спостерігатиму спокійно, як зграя вбиває невинних… – важко було застосувати це слово до вурдалаків, але воно було правдивим, – людей. Наша зграя вартує більшого. Веди їх до вірної мети, Семе.

Я обернувся до нього спиною – і довкола мене повітря розітнуло одностайне виття.

Глибоко вгрузаючи пазурами в землю, я погнав геть від збентеження, яке сам же й збурив. У мене не було часу. Принаймні Лі мала здатність обігнати мене, і тому мені потрібна була фора.

Виття стихло вдалині, і цей звук, який розтинав тиху ніч, заспокоював мене. Ніхто ще не гнався за мною.

Я маю попередити Калленів, перш ніж зграя отямиться й зупинить мене. Якщо Каллени будуть готові до нападу, Сем може передумати, добре все зважити, перш ніж буде запізно. Я помчав до білого будинку, який і досі ненавидів, полишаючи позаду власний дім. Більше він не був моїм домом. Я сам розвернувся до нього спиною.

Сьогодні починалося, як звичайний день. Я повернувся з вартування дощового світанку, поснідав із Біллі та Рейчел, подивився дурню по телеку, погиркався з Полом… Як же могло все так перевернутися, мов на сюрреалістичній картині? Як могло все так заплутатися й перемішатися, що я опинився тут сам-один – Вожак без влади, відірваний від братів, який віддав перевагу вурдалакам перед вовкулаками?

Звук, якого я так боявся, втрутився у мої затьмарені думки – то були глухі удари по землі важких лап, що переслідували мене. Я стрибнув уперед, щодуху помчав через чорний ліс. Я маю дістатись якомога ближче, щоб Едвард учув пересторогу в моїй свідомості. Лі самотужки не зможе зупинити мене.

А тоді я вловив настрій того, хто переслідував мене. Не злість, а наснага. Не переслідування… а підтримка.

Я спіткнувся. Ще два непевні кроки, перш ніж я зміг відновити рівний біг.

Постривай! У мене не такі довгі ноги, як у тебе.

СЕТЕ! Ти що це собі ДУМАЄШ? ЗАБИРАЙСЯ ДОДОМУ!

Він не відповів, проте я й далі відчував його збудження – він насідав мені на п’яти. Я так само міг бачити його очима, як він був здатен бачити моїми. Для мене ніч була затьмареною – повною зневіри. Для нього ж світила надія.

Я не усвідомлював, що стишую хід, та зненацька він наздогнав мене і тепер біг обіч мене.

Сете, я не жартую! Тут тобі не місце. Забирайся звідси.

Розбишакуватий вовк фиркнув. Джейкобе, я тебе підтримую. Я вважаю, що ти маєш рацію. І я не збираюся скорятися Семові, коли…

О ні, ти, чорт забирай, саме і збираєшся скоритися Семові! Ану забирай свій кудлатий зад назад у Ла-Пуш і чини так, як звелить тобі Сем!

Ні.

Геть, Сете!

Джейкобе, це наказ?

Його питання спантеличило мене. Я на мить затнувся, пазурі лишили глибокі борозни в землі.

Я нікому нічого не наказую. Я кажу тобі те, що ти й без мене знаєш.

Він важко бухнувся поряд зі мною. Я скажу тобі, що я знаю: я знаю, що тут до біса тихо. Ти не зауважив?

Я моргнув. Мій хвіст заметлявся, щойно я збагнув, яку саме думку він вклав у свої слова. Було ж бо тихо зовсім не в тому сенсі – десь далеко на заході виття досі наповнювало повітря.

Вони не переверталися на людей, – мовив Сет.

Я це усвідомлював. Зараз зграя має готовність номер один. Вона мала б використати всі свої ментальні можливості, щоб контролювати розвиток ситуації. Але я не чув, що вони думають. Я чув тільки Сета. І більш нікого.

Схоже на те, що окремі зграї не зв’язані ментально. Ха! Гадаю, наші батьки не знали цього, бо раніше не виникало схожої ситуації. Ніколи не було достатньо вовкулак, аби створити дві зграї. Ну-ну! Як же воно тихо! Аж моторошно. А з іншого боку, навіть приємно, тобі не здається? Гадаю, для Ефраїма, Квіла та Левія так теж було легше. Коли вас тільки троє, значно менше галасу. А надто коли тільки двоє.

Стули писок, Сете.

Так, сер.

Припини! Ніяких двох зграй немає. Є тільки ОДНА зграя, і є я. Все! Отож тобі час вертатися додому.

Якщо немає двох зграй, то чому ж ми можемо чути один одного, а інших чути не можемо? Гадаю, коли ти повернувся спиною до Сема, то був не просто собі рух. То була зміна. А коли я подався за тобою, то теж було не просто так.

Щось у цьому є, – погодивсь я. – Проте щось, що можна змінити, можна й повернути.

Він підвівся й рушив на захід. Зараз не час про це сперечатися. Ми маємо рухатися, якщо хочемо випередити Сема…

Тут він мав рацію. На суперечку не було часу. Я знову побіг, але цього разу вже не так прудко. Сет наступав мені на п’яти, посівши традиційне місце Другого з правого боку.

Я можу перебігти на інше місце, – подумав він, опустивши ніс. – Я попрямував за тобою не тому, що мені закортіло підвищення.

Біжи де хочеш. Мені байдуже.

Жодних ознак переслідування не було, проте ми воднораз пришвидшили біг. Тепер я занепокоївся. Якщо я не чую свідомості зграї, справи ускладнюються. Я можу випередити напад не більше, ніж Каллени.

Ми чатуватимемо, – запропонував Сет.

А як ми вчинимо, якщо зграя виступить проти нас? – я прискалив очі. – Нападемо на братів? На твою сестру?

Ні… ми подамо сигнал тривоги й відступимо.

Гарна відповідь. А далі що? Я не думаю…

Знаю, – погодився він. Але вже не так упевнено. – Не гадаю, що зможу з ними битися. Проте думка напасти на нас ненабагато приємніша їм, аніж нам – думка напасти на них. Може, цього буде досить, аби зупинити їх. Крім того, їх зараз тільки восьмеро.

Облиш свій… – з хвилину я підбирав правильне слово, щоб висловити свої почуття, – свій оптимізм. Ти мене дратуєш.

Без питань. Ти хочеш, щоб я поводився похмуро й понуро – чи просто стулив писок?

Просто стули писок.

Гаразд.

Справді? Не схоже.

Нарешті він замовк.

А тим часом ми перетнули річку й заглибилися в ліс, який обрамляв будинок Калленів. Едвард і досі нас не чує?

Може, варто думати щось заспокійливе: «Ми прийшли з миром» тощо?

Уперед.

Едварде? – сторожко покликав він його на ім’я. – Едварде, ти тут? Чорт, я почуваюся бовдуром.

І балакаєш, як бовдур.

Гадаєш, він нас уже чує?

Ми вже були щонайбільше за милю від будинку. Гадаю, так. Гей, Едварде! Якщо ти нас чуєш, готуй оборону. У тебе великі проблеми.

У нас великі проблеми, – виправив мене Сет.

А тоді ми прорвалися крізь дерева й вибігли на галявину-газон. Будинок був темний, але не порожній. Едвард стояв на ґанку, обабіч нього – Еммет і Джаспер. У блідому світлі вони були білі, як сніг.

– Джейкобе? Сете? Що сталося?

Я стишив біг, а тоді відстрибнув на кілька кроків. Для вовчого носа запах був настільки нестерпним, що мені здалося – в носі горить. Сет тихенько заскиглив, вагаючись, а тоді відстрибнув за мною.

Щоб відповісти на Едвардове запитання, я подумки повторив свою сутичку з Семом, розкручуючи її у зворотному напрямку. Сет думав одностайно зі мною, заповнював мої прогалини, показував події під іншим кутом зору. Ми зупинилися, коли я дійшов до «потвори», бо Едвард засичав і зістрибнув із ґанку.

– Вони хочуть убити Беллу? – прямо запитав він.

Еммет і Джаспер, які не чули першої половини розмови, прийняли його питання за ствердження. Не встиг я моргнути, як вони опинилися біля нього, вишкіривши зуби.

Гей, ви чого, – подумав Сет, відступаючи.

– Еммете, Джаспере, не ці! Інші! Зграя наближається.

Еммет і Джаспер хитнулися назад; Еммет обернувся до Едварда, але Джаспер не зводив із нас погляду.

– Що в нихза проблема? – запитав Еммет.

– Така ж, як і в нас, – прошипів Едвард. – Проте у них є план, як упоратися з нею. Зберіть усіх. Покличте Карлайла! І він, і Есме мають негайно повернутися.

Я неспокійно заскиглив. Вони таки розділилися.

– Вони недалеко, – промовив Едвард тим самим мертвим голосом.

Я піду роззирнуся навкруги, – подумав Сет. – Оббіжу з заходу по периметру.

– Тобі, Сете, загрожує небезпека? – запитав Едвард.

Ми з Сетом обмінялися поглядами.

Не думаю, – сказали ми воднораз. А тоді я додав: Але, певно, й мені варто піти. Про всяк випадок…

На мене вони навряд чи нападуть, – зауважив Сет. – Для них я просто хлопчак.

Для мене ти також просто хлопчак.

Так, усе, я забираюся. А тобі слід скоординувати свої дії з Калленами.

Він розвернувся й помчав у темряву. Я не збирався наказувати Сетові, тож відпустив його.

Едвард і я стояли віч-на-віч на темній галявині. Я чув, як Еммет щось бурмоче в телефон. Джаспер вдивлявся в місце, де щойно зникнув Сет поміж дерев. На ґанку з’явилася Аліса, а тоді, задивившись на мене довгу хвилину, опинилася обіч Джаспера. Гадаю, Розалія залишалася всередині з Беллою. Досі захищаючи її – від уявних небезпек.

– Це вже не вперше я тобі маю подякувати, Джейкобе, – прошепотів Едвард. – Я б ніколи про таке не наважився тебе попросити.

Мені спало на думку те, про що він уже попросив сьогодні, трошки раніше. Коли йшлося про Беллу, він міг перетнути будь-які межі. Еге ж, ще й як наважився б.

Він трошки поміркував, а тоді кивнув.

– Гадаю, в цьому ти маєш рацію.

Я важко зітхнув. Що ж, і це не вперше, коли я це роблю не для тебе.

– Правда, – пробурмотів він.

Вибач, що сьогодні мені не вдалося нічого. Та вона не хотіла навіть слухати.

– Знаю. Я насправді й не вірив, що вона послухає тебе. Але… Ти мав спробувати. Розумію. Їй не ліпше?

Його очі, його голос спорожніли.

– Їй гірше, – видихнув він.

Я не хотів думати про це. І тому був удячний, коли заговорила Аліса.

– Джейкобе, ти не проти змінити свою подобу? – запитала вона. – Я хочу знати, що тут відбувається.

Я похитав головою, а Едвард воднораз зі мною відповів:

– Він має залишатися таким, щоб підтримувати зв’язок із Сетом.

– Що ж, тоді чи не виявиш тилюб’язність і не поясниш, що коїться?

Він пояснив короткими, беземоційними реченнями:

– Зграя вважає, що Белла почала становити загрозу. Вони передбачають, що потенційна загроза йде від… від того, кого вона виношує. І вони певні, що їхній обов’язок – знешкодити загрозу. Джейкоб і Сет залишили зграю, щоб попередити нас. Решта планують на нас напасти ще сьогодні вночі.

Аліса засичала, відступаючи від мене. Еммет і Джаспер обмінялися поглядами, а тоді їхні очі метнулися до дерев.

Поки що нікого, – доповів Сет. – На західному фронті без перемін.

Вони можуть піти в обхід.

Я оббіжу навколо.

– Карлайл і Есме вже їдуть, – мовив Еммет. – Будуть тут максимум за двадцять хвилин.

– Треба зайняти оборонні позиції, – сказав Джаспер.

Едвард кивнув.

– Ходімо всередину.

Я оббіжу довкола разом із Сетом. Якщо я відбіжу задалеко й ти не чутимеш моїх думок, прислухайся до мого виття.

– Гаразд.

Вони задом рушили в дім, сторожко роззираючись довкола. Перш ніж вони зникли всередині, я розвернувся й побіг у ліс.

Я й досі нічого не чую, – повідомив Сет.

Я беру на себе половину кола. Рухайся чимдуж – я не хочу, щоб вони проскочили поміж нас.

Сет стрибнув уперед, нагло збільшивши швидкість.

Ми бігли мовчки, хвилини котилися одна по одній. Я прислухався до звуків довкола Сета також, перевіряючи його пильність.

Гей! Щось швидко наближається! – попередив він мене через п’ятнадцять хвилин тиші.

Це на моєму шляху!

Тримай свою позицію. Я не думаю, що це зграя: звук зовсім інший.

Сете…

Проте він упіймав запах, який доніс вітерець, і я прочитав його думки.

Вурдалак. Закладаюся, що це Карлайл.

Сете, вступися. Це може бути хтось інший.

Ні, це вони. Я впізнав запах. Стривай, зараз я обернуся, щоб усе їм розповісти.

Сете, я не думаю…

Але Сет уже зник.

Я знервовано гасав уздовж західного кордону. Хіба не буде дуже мило, якщо я не зможу захистити Сета бодай одну бісову ніч? А що як із ним під моїм наглядом щось станеться? Лі порве мене на клоччя.

На щастя, хлопчина впорався швидко. Не минуло й двох хвилин, а я вже знову чув його голос у своїй голові.

Так, це Карлайл і Есме. Чорт, як же вони здивувалися, уздрівши мене! Зараз вони, либонь, уже всередині. Карлайл подякував.

Він гарний чолов’яга.

Так. І це одна з причин, чому ми в цьому разі маємо рацію.

Сподіваюся.

Джейку, чому ти в такому кепському гуморі? Я можу заприсягтися, що сьогодні Сем не вестиме зграю. Він же не хоче спровокувати масовий суїцид.

Я зітхнув. Все це не має значення – хоч так, хоч інак.

Ого! То мова не так про Сема, правда ж?

Я повернувся назад, добігши до кінця своєї ділянки. Я вловив запах Сета – там він востаннє розвертався. Ми не зоставляли жодних дірок.

Ти вважаєш, що Белла в будь-якому разі помре, – прошепотів Сет.

Та к.

Бідолашний Едвард. Мабуть, він божеволіє.

В буквальному сенсі.

З Едвардовим ім’ям на поверхню випливли й завирували інші думки. Сет вражено прочитав їх.

А тоді заволав: О, чорт! У жодному разі! Ти не міг! Джейкобе, це просто безглуздя! Ти й сам це знаєш! Не можу повірити, що ти сказав: ти вб’єш його. Що це з тобою? Ти маєш сказати йому «ні».

Стули писок, бовдуре! Вони зараз подумають, що зграя наближається!

Ой! – Сет на півслові замовк.

Я розвернувся й побіг у напрямку будинку. Сете, просто не втручайся. Тепер тобі доведеться робити повне коло.

Сет кипів від обурення, проте я проігнорував його.

Фальшива тривога, фальшива тривога, – думав я, наближаючись до будинку. – Вибачте. Сет замолодий. Він забуває правила. Ніхто не нападає. Фальшива тривога.

Коли я опинився на галявині, то побачив, як Едвард визирає з темного вікна. Я підбіг, щоб переконатися, що він мене правильно зрозумів.

Нічого там нема – ти чув мене?

Він коротко кивнув.

Було б набагато легше, якби зв’язок не був однобічним. З іншого боку, я був навіть радий, що не міг читати йогодумок.

Він зиркнув через плече, у глиб будинку, і я побачив, як тілом його пробігся дрож. Він помахав мені, щоб я забирався, навіть не поглянувши у мій бік, а тоді зник із мого поля зору.

Що відбувається?

Наче хтось мені збирався відповідати.

Я застиг посеред газону й прислухався. Вовчими вухами я навіть чув Сетові м’які кроки за милі від мене в глибині лісу. Отож кожен звук усередині будинку долинав до мене дуже чітко.

– Фальшива тривога, – пояснював Едвард мертвим голосом, повторюючи мої власні слова. – Сет рознервувався через щось інше й забув, що ми чекаємо на сигнал. Він зовсім молодий.

– Приємно, коли немовлята захищають фортецю, – буркнув інший, нижчий голос. Гадаю, Емметів.

– Еммете, сьогодні вони зробили нам неоціненну послугу, – мовив Карлайл. – Принесли особисту жертву.

– Еге ж, знаю я. Просто заздрю. Хотів би я бути там, зовні.

– Сет вважає, що сьогодні Сем не нападатиме, – мов автомат, вів далі Едвард. – Бо ми вже попереджені, а в них бракує двох членів зграї.

– А що Джейкоб гадає? – запитав Карлайл.

– Він не настільки оптимістичний.

Запала мовчанка. Долинав тихий звук, ніби десь крапало, але я не міг витлумачити його. Я чув, як вони тихо дихають – і навіть міг вирізнити дихання Белли. Вона зітхала важко, наче над силу. Затамовувала подих та знов видихала через нерівні проміжки часу. Я чув її серцебиття. Здавалося, воно… занадто пришвидшене. Я порівняв із власним серцебиттям, хоч і не був певен, що таке порівняння доречне. Бо я ж не зовсім нормальний.

– Не чіпай її! Ти її збудиш! – прошепотіла Розалія. Хтось зітхнув.

– Розаліє, – промурмотів Карлайл.

– Карлайле, не починай. Раніше ми дозволяли тобі чинити на власний розсуд, але зараз не можемо.

Схоже, що Розалія й Белла про себе тепер говорять тільки у множині. Вони створили власну зграю.

Я тихенько курсував перед будинком. З кожним кроком я трошки наближався. Темні вікна – то був мовби телевізор у якійсь нудній вітальні: я не міг надовго відірвати від них очей.

Ще кілька хвилин, ще кілька кроків – і шерсть моя вже торкалася ґанку, а я й далі ходив туди-сюди.

Крізь вікна я бачив стелю й частину стін, на стелі висіла незапалена люстра. Я був достатньо високим – мені просто варто було трошки витягнути шию… і ще, може, поставити лапу на ґанок…

Я зазирнув у велику відкриту вітальню, очікуючи побачити там те, що вже бачив сьогодні вдень. Але все так змінилося, що першої миті це збило мене з пантелику. Якусь секунду мені здавалося, що я потрапив не в ту кімнату.

Скляна стіна зникла – тепер вона мала вигляд металевої. Всі меблі винесли з дороги, а Белла скрутилася калачиком на вузькому ліжку в центрі кімнати. Це було не звичайне ліжко, а з металевими бильцями – як у лікарні. І як у лікарні, до тіла її були приторочені якісь дроти, що вели до екранів, до рук прикріплені трубки. Вогники на екранах миготіли, але звуку не було. А крапання – то по трубці крапельниці бігла рідина, вона була біла й каламутна.

Белла немов трошки задихнулась у неспокійному сні, й одностайно Едвард і Розалія схилилися над нею. Тіло її здригнулося, вона схлипнула. Розалія провела долонею по чолу Белли. Едвард напружився всім тілом – він стояв спиною до мене, проте на його обличчі, певно, майнув такий вираз, що Еммет миттю протиснувся поміж них. Він підняв руки, зупиняючи Едварда.

– Не сьогодні, Едварде. У нас є важливіші справи.

Едвард відвернувся – і я знову побачив чоловіка, який палав із середини. На мить його очі зупинилися на моїх, а далі я впав на всі чотири.

Я помчав назад у темний ліс, помчав до Сета, помчав геть від того, що було позаду мене.

Гірше. Справді, їй було гірше.