Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 37 страниц)
Стефені МАЄР
СВІТАНОК
Роман
Присвячую цю книжку моїй ніндзя – моєму літагенту Джоді Рімер.
Дякую, що не дозволяєш мені перетинати межу.
А ще дякую своєму улюбленому гурту, вельми доречно названому «Муза» («Muse»), за здатність надихнути на цілу сагу.
КНИГА ПЕРША
БЕЛЛА
Дитинство – не час від народження до певного віку, коли
Дитина дорослішає і відмовляється від дитячих іграшок.
Дитинство – королівство, де ніхто не вмирає.
Една Сент-Вінсент Міллей
Передмова
Я вже достатньо постояла на краю смерті у своєму житті, але не скажу, щоб до цього можна було звикнути.
Проте мить, коли я знову погляну в обличчя смерті, здавалася на диво невідворотною. Наче я самапритягувала лихо. Я раз у раз утікала, а воно раз у раз наздоганяло мене.
Але цей раз вельми відрізнявся від попередніх.
Можна втікати від того, кого ти боїшся, можна спробувати боротися з кимсь, кого ти ненавидиш. Всі мої чуття були налаштовані протистояти саме таким убивцям – чудовиськам, ворогам.
Та коли ти любиш свого убивцю, шансів немає. Куди бігти, з ким боротися, якщо це завдасть болю милій твоєму серцю істоті? Коли все, що ти здатна віддати, – це твоє життя, то як його не віддати?
Коли йдеться про того, кого ти щиро любиш?…
РОЗДІЛ 1. ЗАРУЧИНИ
Ніхто на тебе не витріщається, – умовляла я себе. Ніхто на тебе не витріщається. Ніхто на тебе не витріщається.
Проте оскільки я не вміла переконливо брехати навіть сама собі, варто було перевірити.
Отож в очікуванні, поки на одному з трійці світлофорів у нашому містечку спалахне зелене світло, я кинула погляд праворуч – і ось вам, місіс Вебер у своєму мінівені усім тілом обернулася до мене. Вона дивилася просто мені в очі, аж я здригнулася, здивована, чому вона не відвела погляду чи не засоромилася. Витріщатися на людей і досі вважається нечемним, хіба ні? Чи на мене це правило більше не поширюється?
А тоді я згадала: мої вікна настільки затоновані, що пані, мабуть, і не певна, чи саме я сиджу в машині, поминаючи вже можливість розгледіти, що я її помітила. Довелося втішатися поясненням, ніби вона витріщалася не на мене, а на мою машину.
Моюмашину. Саме час гірко зітхнути.
Я зиркнула ліворуч – і ледь не застогнала. Двоє пішоходів застигли на тротуарі, втрачаючи шанс перетнути дорогу, – бо не могли погляду відірвати. А позаду містер Маршалл, роззявивши рота, вирячився крізь вітрину своєї сувенірної крамнички. Він, щоправда, не вперся носом у шибку. Поки що.
Загорілося зелене світло, і я, кваплячись чимшвидше втекти, без задньої думки вчавила педаль газу в підлогу – зазвичай я так натискала, щоб змусити ворушитися свій старенький пікап-«шевроле».
Рикнувши двигуном, наче пантера, яка зачула здобич, новенька моя машина рвонула вперед, аж мене кинуло на спинку чорного шкіряного сидіння, а шлунок прилип до спини.
– Гр-р-р! – видихнула я, ногою намацуючи гальмо. Цього разу я встигла подумати – й просто легенько натиснула на педаль. Та попри це машина стала як стій.
Роззирнутися, щоб подивитися на реакцію оточення, було понад мої сили. Якщо до цього моменту в когось і могли залишатися сумніви щодо особи водія, то тепер вони цілком розвіялися. Одним, так би мовити, пальчиком свого черевичка я ледве-ледве натиснула на педаль газу – й машина рвонула вперед.
Проте мені вдалося досягти своєї мети – заправки. Якби не факт, що бензину лишалося на денці, я б узагалі не заїжджала в містечко. Останнім часом я звикла обходитися без різних дрібничок – від крекерів до шнурків, – щоб поменше мозолити людям очі.
Наче за мною гналися, я за лічені секунди відкинула кришку, відкрутила пробку, тицьнула платіжну картку в автомат, пхнула шланг у бензобак. Звісна річ, я не могла змусити цифри на лічильнику крутитися швидше. Вони змінювалися лінькувато, наче навмисно хотіли подратувати мене.
Надворі була похмура погода – типовий мжичний день у Форксі штату Вашингтон, – проте я й далі почувалася, наче мене заливало світло софітів і вся увага зосередилася на делікатній каблучці на моєму підмізинному пальці. В отакі моменти, коли я відчувала, як погляди свердлять мені спину, ввижалося, що каблучка пульсує, мов неонові вогні: дивіться на мене, дивіться на мене!
Дурниця, звісно, так зосереджуватися на собі, і я це усвідомлювала. Крім тата й мами, чия ще думка про мої заручини могла для мене важити? Чи про мою машину? Про мій таємничий вступ у коледж Ліги Плюща? [1]1
Асоціація вісьмох найстаріших університетів США. – Тут і далі прим. пер.
[Закрыть]Про чорну блискучу кредитну картку, яка вогнем пропікала зараз мені задню кишеню?
«Справді, начхати, що вони там собі думають», – промуркотіла я собі під ніс.
– Гей, міс! – гукнув чоловічий голос.
Я обернулася – і за мить пошкодувала про це.
Двійко чоловіків стояли обабіч прикольного бездоріжника, в якого на багажнику згори красувалися новенькі каяки. Чоловіки дивилися не на мене – вони втупились у мою машину.
Особисто я такого не розумію. Я взагалі вельми пишаюся тим, що здатна відрізнити «тойоту» від «форда» або «шевроле». Хоча моя нова машина була чорною, гладенькою, красивою, для мене все одно то була просто автівка – і все.
– Вибачте за клопіт… ви не могли б сказати, що це за машину ви водите? – запитав високий.
– Е-е-е… «Мерседес»?
– Так, я розумію, – мовив високий чоловік увічливо, тоді як його приятель-коротун тільки очі закотив на мою відповідь. – Мені просто цікаво, чи це… чи ви водите «Мерседес-Гардіан»? – чоловік вимовив назву з благоговійними нотками. У мене склалося враження, що цей хлоп’яга непогано б порозумівся з Едвардом Калленом, моїм… моїм нареченим (чого вже ховати голову в пісок, коли весілля не за горами).
– Їх іще й у Європі немає, – вів далі чоловік, – поминаючи вже у нас.
Поки очі його пожирали форми моєї машини, – як на мене, вона особливо нічим не вирізнялася з-поміж інших «Мерседесів-седанів», хоча хіба я на цьому розуміюся? – я швиденько прокрутила в голові все, що в мене було зв’язане з поняттями наречений, весілля, подружжятощо.
Все це просто не вкладалося в голові.
З одного боку, змалечку мене привчили тремтіти від захвату на саму думку про етернібілі сукні та флердоранжі. Але я просто не могла звести докупи поважне, респектабельне, нудне поняття чоловіказ моїм уявленням про Едварда. Це ніби змусити архангела зіграти роль автослюсаря – я не могла уявити його в жодній приземленій ролі.
І як завжди, щойно я згадала про Едварда, мене закрутив вихор фантазій. Незнайомцеві довелося голосно прочистити горло, щоб привернути мою увагу, – він-бо й досі чекав на мою відповідь про походження та марку машини.
– Я не знаю, – чесно зізналась я.
– А ви не проти, якщо я з нею сфотографуюся?
Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.
– Справді? Ви хочете знятися на тлі машини?
– Звісна річ – ніхто ж бо не повірить мені, якщо я не надам доказів.
– Ага. О’кей. Гаразд.
Я швиденько причепила шланг на місце й залізла на переднє сидіння, щоб устигнути заховатися, поки цей фанатик діставав зі свого наплічника величезний – на вигляд професійний – фотоапарат. Разом із другом вони по черзі позували біля капота, а далі перейшли до багажника, щоб сфотографувати машину і ззаду теж.
«Як я сумую за своїм стареньким джипом», – схлипнула я про себе.
Дуже, дуже вчасно – аж занадто вчасно – мій пікап прохрипів востаннє: буквально за кілька тижнів потому, як ми з Едвардом дійшли хисткого компромісу, одним із пунктів якого була угода, що Едвард має право подарувати мені нову машину, коли моя відкине копита. Едвард присягався, що все сталося з цілком передбачуваних причин: пікап прожив довге й насичене життя і помер природною смертю. Так він сказав. Я ж зі свого боку не мала жодної змоги перевірити правдивість його версії чи спробувати воскресити свій «шевроле» із мертвих власними силами. Мій найкращий слюсар…
У цьому місці я змусила себе зупинитися й не додумувати до кінця. Натомість прислухалася до чоловічих голосів за вікном, приглушених стінками машини.
– …спрямував на неї вогнемет у тому ролику в інтернеті. Навіть лак не зміг зіпсувати.
– Певна річ. Та по цій красуні хоч танком проїдься… Але така машина не для цього дівчатка. Вона призначена здебільшого для близькосхідних дипломатів, торгівців зброєю, наркобаронів.
– Гадаєш, вона– з тої компанії? – коротун запитав стишеним голосом. Я схилила голову, щоки мої палали.
– Ну, – сказав високий, – і таке може бути. Не уявляю, для чого потрібне ракетонепробивне скло і дві тонни броні в нашій околиці. Мабуть, прямує вона в місця не такі безпечні.
Броня. Дві тонниброні. Й ракетонепробивне скло? Чарівно. А що сталося зі старим добрим куленепробивним склом?
Ну, принаймні тепер дещо ставало на свої місця – звісно, якщо у вас перекручене почуття гумору.
Не те щоб я не чекала, що Едвард вміло скористається з нашої угоди – не обставить усе так, аби давати значно більше, ніж отримувати навзамін. Ми домовилися, що Едвард купить мені машину, коли на старій уже не можна буде їздити, – звісна річ, я не очікувала, що ця мить прийде так швидко. Коли мені довелося визнати, що мій пікап навіки застигнув на узбіччі як пам’ятник старому класичному «шевроле», я здогадувалася, що Едвардове уявлення про нову машину змусить мене почуватися ніяково. Що я відтепер буду в центрі позирків і пліток. І я не помилилися. Але навіть у страшних снах я не могла передбачити, що він організує мені двімашини.
«Тимчасова» машина та згодом «постійна», так він пояснив, коли я обурилася.
Оця була «тимчасовою». Він сказав, що взяв її напрокат і поверне одразу по весіллі. Я цього абсолютно не розуміла. Аж до сьогодні.
Ха-ха. Я ж бо була по-людському делікатна, могла потрапити в аварію, моя безталанність вічно притягувала біду, отож я і потребувала не машини, а танка, щоб добре захиститися. Дуже весело. Упевнена, що Едвард і його братики і досі потішалися зі свого жарту в мене за спиною.
А може, може, – слабенький голос прошепотів у мене в голові, – ніякий це не жарт, дурненька. Може, він і справді так про тебе турбується. Це ж уже не вперше, коли він трошечки переборщив, намагаючись захистити тебе.
Я зітхнула.
Я ще не бачила «постійної» машини. Її сховали під брезентом у найдальшому кутку гаража Калленів. Знаю, більшість людей уже б туди пробралися й підглянули, але я насправді й не хотіла її бачити.
Мабуть, на ній не буде броні – бо ж після медового місяця я цього і не потребуватиму. Те, що я стану практично незнищенною, – ось один із багатьох привілеїв, на які я очікувала з насолодою. Належати до родини Калленів – це набагато більше, ніж мати дорогі машини й солідні кредитні картки.
– Гей, – покликав мене високий, приставляючи руки до обличчя, наче робив спробу зазирнути в салон машини, – ми вже. Красно дякуємо!
– Дуже прошу, – відгукнулась я та знову напружилася – час було завести двигун і обережно натиснути на педаль – потихеньку, полегеньку…
Не важливо, скільки разів я долала знайому дорогу додому – так і не могла абстрагуватися від побляклих від дощу оголошень. Кожне з них, прикріплене чи до телефонного стовпа, чи до вуличного дорожнього знаку, – то був ляпас особисто мені. І цілком заслужений ляпас. Думки мої знову повернулися до спогаду, який я здебільшого намагалася відігнати. Але на цій дорозі я не могла про це не думати. Принаймні не тоді, коли на мене раз у раз, через короткі інтервали, гляділи світлини мого найкращого слюсаря.
Мого найкращого друга. Мого Джейкоба.
Оголошення «ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ХЛОПЦЯ» – то була ідея не Джейкобового батька. Власне, то була ідея могобатька Чарлі – саме він надрукував об’яви й розвішав їх по всьому містечку. І розвішав не лишень у Форксі, а й у Порт-Анджелесі, і Секвімі, і Гоквіємі, і Абердині, і взагалі чи не в кожному містечку півострова Олімпік. Він забезпечив таким оголошенням кожен поліційний відділок штату Вашингтон. А в його власному відділку була ціла дошка об’яв, присвячена розшукам Джейкоба. На жаль, на неї майже нічого було чіпляти, і це страшенно розчаровувало й засмучувало батька.
Та найбільше мій батько був засмучений не відсутністю новин. Найбільше його засмучував Біллі – тато Джейкоба і батьків найкращий друг.
Бо Біллі замало приділяв уваги пошукам свого шістнадцятирічного сина-втікача. Бо він не дозволив розвісити оголошення в Ла-Пуші – індіанській резервації на узбережжі, де зростав Джейкоб. Бо він майже змирився зі зникненням Джейкоба, наче нічого вже не можна було вдіяти. Бо він раз у раз повторював: «Джейкоб уже дорослий. Захоче – сам повернеться додому».
А ще його засмучувала я – бо була на боці Біллі.
Я не хотіла жодних оголошень. Адже ми обоє – і я, і Біллі – добре знали, де саме зараз Джейкоб, якщо можна так висловитися, і ми точно знали, що все одно ніхто не бачив цього хлопця.
Як завжди, щойно я побачила об’яви, до горла мені підкотив клубок, а на очі навернулися сльози, і я тільки зраділа, що Едвард подався на полювання саме цієї суботи. Якби він побачив мене в цю хвилину, він би почувався жахливо.
В тому, що сьогодні субота, були і свої недоліки. Коли я потихеньку й обережно звернула на свою вулицю, то одразу побачила, що на під’їзді до будинку припаркований батьків крузер. Сьогодні Чарлі знову не пішов рибалити. Йому досі не дає спокою майбутнє весілля.
Отже, я не зможу подзвонити з дому. Але я маюподзвонити.
Я припаркувалася на узбіччі позаду «пам’ятника» моєму «шевроле» і з бардачка дістала мобільний телефон, який видав мені Едвард для всіляких непередбачуваних ситуацій. Набрала номер і тримала палець на кнопці «кінець зв’язку», поки слухала гудки. Про всяк випадок.
– Алло? – відповів Сет Клірвотер, і я зітхнула з полегшенням. З його старшою сестрою Лі я побоювалася говорити. Коли йдеться про Лі, то навіть вираз «даю голову на відтин» – не проста метафора.
– Привіт, Сете, це Белла.
– О, привітики, Белло! Як ся маєш?
Я задихаюся. Понад усе потребую підтримки…
– Все гаразд.
– Хочеш дізнатися новини?
– Ти просто медіум.
– Оце навряд чи. Мені не зрівнятися з Алісою – просто твої мотиви так легко передбачити, – пожартував він. Тут, у Ла-Пуші, тільки Сет єдиний із квілеутів мав зухвальство називати Калленів на ім’я, поминаючи вже нахабство жартувати з моєї майже всесильної майбутньої братової.
– Я знаю, – відповіла я і, повагавшись мить, запитала: – Як він?
Сет зітхнув.
– Як і перед тим. Не розмовляє, хоча ми певні, що він нас чує. Він намагається не думати по-людському, знаєш. Він керується тільки інстинктами.
– А ти знаєш, де він зараз?
– Десь на півночі Канади. Точно не скажу, в якій саме провінції. Він мало зважає на кордони провінцій.
– А є надія, що…
– Белло, він не збирається повертатися додому. Вибач.
Я проковтнула клубок у горлі.
– Ну, гаразд, Сете. Я все й так знала. Просто так іноді хочеться вірити…
– Еге ж. Усім нам хочеться.
– Дякую, що хоч ти не відвернувся від мене. Певна, родичі тебе за це не хвалять.
– Це правда, вони тебе недолюблюють, – весело погодився він. – Хоч це й дурниця, на мій погляд. Джейкоб зробив свій вибір, ти зробила свій. Джейку не подобається їхнє ставлення. Проте він і не в захваті, коли про нього допитуєшся ти.
Я роззявила рота.
– Ти ж казав, що він із вами не балакає?
– Від нас усього не приховати, хоч він і намагається.
Отже, Джейкоб знає, що я хвилююся. Не уявляю, що й думати про це. Ну, принаймні тепер йому відомо, що я не махнула хвостиком і не викинула його цілком із голови. Боюся, саме цього він очікував від мене.
– Ну, сподіваюся, побачимося на… весіллі, – мовила я, з великими труднощами крізь зуби вимовивши останнє слово.
– Так, ми з мамою прийдемо. Класно, що ти нас запросила.
Я усміхнулася, зачувши радість у його голосі. Хоча запросити когось із Клірвотерів – то була ідея Едварда, я тішилася, що це спало йому на думку. Приємно буде, якщо Сет прийде – він стане ниточкою, хоч і тонесенькою, яка зв’язує мене і мого старшого боярина.
– Без тебе було б сумно.
– Передавай Едвардові привіт од мене, гаразд?
– Нема питань.
Я потрусила головою. Ця несподівана дружба між Едвардом і Сетом і досі не вкладалася в моїй голові. Але вона доводила, що все може бути зовсім по-іншому. Що вурдалаки і вовкулаки цілком можуть підтримувати приятельські стосунки, щоб ви не сумнівалися, коли захочуть цього.
Хоча не всім і подобалася ця ідея.
– Ой, – буркнув Сет, на октаву понижуючи голос, – Лі повернулася.
– Ну, бувай!
У трубці запанувала тиша. Я кинула телефон на сидіння й морально приготувалася переступити поріг домівки, де на мене чекав Чарлі.
Бідний мій татусь – скільки йому зараз доводиться витримувати! Джейкобова втеча – то тільки одназ турбот, які звалилися на його плечі. Він не менше хвилювався за мене – свою дочку, яка заледве переступила межу повноліття – й от уже за день-два стане заміжньою пані.
Я повільно йшла під легеньким дощем, пригадуючи той вечір, коли ми йому повідомили…
* * *
Коли звук під’їжджаючої автівки засвідчив, що Чарлі повернувся, каблучка на моєму пальці раптом стала важити тонну. Мені кортіло заховати долоню в кишеню, а ліпше всістися на неї, проте Едвард міцно тримав мене за руку – і то так, щоб її було добре видно.
– Припини соватися, Белло. Ти ж тут не в убивстві збираєшся зізнаватися.
– Легко тобі говорити.
Я дослухалася до зловісного стуку батькових черевиків на доріжці. Ключ заскреготів у замку і так відімкнених дверей. Цей звук раптом змусив мене почуватися героїнею фільму жахів, яка знагла згадала, що не засунула на дверях засув.
– Белло, заспокойся, – прошепотів Едвард, чуючи, як гримотить у мене в грудях серце.
Двері з розмаху врізалися в стіну, і я підстрибнула, наче мене вдарило електрошокером.
– Добридень, Чарлі, – цілком спокійно привітався Едвард.
– О ні! – пробурмотіла я.
– Що – ні? – у відповідь шепнув Едвард.
– Зачекай, доки він відстебне й повісить пістолет!
Едвард гигикнув і вільною рукою поправив настовбурчене бронзове волосся.
Чарлі показався з-за рогу, досі вдягнений у поліційний однострій, зі зброєю на боці, намагаючись утриматись і не скривитися, коли уздрів парочку, що сиділа рядком на «канапі для закоханих» – вона вміщала тільки двох. Останнім часом він доклав чималих зусиль, щоб краще ставитися до Едварда. Але сьогоднішнє прозріння, мабуть, зведе всі його зусилля нанівець.
– Привіт, малі. Як справи?
– Нам треба вам дещо сказати, – мовив Едвард цілком безтурботно. – У нас для вас гарні новини.
– Гарні новини? – буркнув Чарлі, втупившись просто в мене.
– Тату, ти краще сядь.
Він звів брову, кілька секунд роздивлявся мене, тоді важкими кроками підійшов до крісла й примостився на самому краєчку. Спина його лишалася абсолютно прямою.
– Тату, не хвилюйся, – мовила я по напруженій паузі, – все гаразд.
Едвард ледь помітно скривився – я знала, що його зачепило слово «гаразд». Понад усякий сумнів, він би вжив щось на взірець «чудово», «прекрасно», «блискуче».
– Певен, Белло, я цього певен. Але якщо все так добре, чого ж у тебе на чолі краплі поту виступають?
– Нічого в мене не виступає, – збрехала я.
Я відсунулася від його пильного погляду, притулилася до Едварда й інстинктивно зворотнім боком долоні провела по чолу, щоб стерти речові докази.
– Ти вагітна! – раптом вибухнув Чарлі. – Ти вагітна, правда?
Хоча він і адресував це питання мені, свій гнівний погляд він звернув до Едварда, і можу заприсягтися – я бачила, як його рука смикнулася до зброї.
– Ні! Та ти що, ні! – вигукнула я і заледве стрималася, щоб не пхнути Едварда ліктем: я йому казала, що всі саме так і подумають! З якої ще причини двоє цілком нормальних людей зважаться побратися у вісімнадцять років? (На його відповідь тоді я тільки закотила очі. Кохання. Авжеж).
Гнів Чарлі трохи охолов. З мого обличчя можна було як із книги читати, чи я кажу правду, отож він мені зразу ж повірив.
– Ну, вибачте.
– Приймається.
На деякий час запала мовчанка. За мить я збагнула, що всі чекають, коли почну говорити саме я. Одразу запанікувавши, я зиркнула на Едварда. Нема й мови про те, що я зможу вичавити ці слова.
Він усміхнувся мені, тоді розпростав плечі й обернувся до мого батька.
– Чарлі, я усвідомлюю, що я дещо порушив усталений порядок. За традицією я мав би спершу спитатися вашої згоди. Я не хотів виявити неповагу, але оскільки Белла вже своє «так» сказала, а я не хочу применшувати важливість саме її рішення, отож замість просити у вас її руки, я б хотів вас просити поблагословити нас. Ми одружуємося, Чарлі. Я кохаю її понад усе на світі, навіть понад власне життя, і – це справжнє диво – вона також кохає мене. Ви благословите нас?
Він говорив так твердо, так спокійно! На одну коротку хвилю, коли я слухала його цілком упевнений голос, на мене зійшло прозріння. На мить я побачила світ таким, яким він бачить його. На мить, за яку серце встигає зробити один удар, наше рішення здалося мені абсолютно правильним.
А тоді я угледіла вираз обличчя Чарлі, його очі, прикуті до моєї каблучки.
Я затамувала подих, спостерігаючи, як міняється колір його обличчя – з блідого стає червоним, із червоного – багровим, із багрового – синім. Я вже помалу підводилася – не знаю, що саме я збиралася зробити, можливо поплескати батька по спині, щоб не дати йому задихнутися. Але тут Едвард стиснув мою долоню й промурмотів: «Стривай хвилинку», – так тихо, що я заледве розчула.
Цього разу пауза затягнулася. А тоді, поступово змінюючи барву, обличчя Чарлі набуло звичного кольору. Він стиснув вуста й нахмурив брови, – я впізнала цей «глибокодумний» вираз. Довший час він вивчав нас двох, і я відчула, що Едвард обіч мене розслабився.
– Не повірите, але я не здивований, – пробурмотів Чарлі. – Знав, що рано чи пізно доведеться мати справу з чимось таким.
Я видихнула затамоване повітря.
– А ви впевнені у своїх почуттях? – вимогливо запитав Чарлі, обпаливши мене поглядом.
– На сто відсотків я певна щодо Едварда, – відповіла я без секундної затримки.
– Але ж одружуватися… З чого б така поспішливість? – очі його знову зробилися підозріливими.
Поспішливість була пов’язана з тим, що кожен прожитий день наближав мене до дев’ятнадцятиріччя, а Едвард навіки заморозився у всій красі свого сімнадцятиліття – ось уже понад дев’яносто років. Не кажу, що без шлюбуаж ніяк не можна було б обійтися, але шлюбу вимагав делікатний і заплутаний компроміс, якого ми з Едвардом досягли для того, щоб домовитися про найголовніше: про мій перехід зі світу смертних у світ безсмертних.
Але такі речі я Чарлі пояснити не могла.
– Восени ми вдвох вирушаємо в Дартмут, Чарлі, – нагадав Едвард. – І я б хотів, щоб усе було, скажімо, традиційно. Так мене виховали, – він стенув плечима.
І він не перебільшував: під час Першої світової війни всі ще ревно дотримувалися традицій.
Чарлі відтягнув один куточок губ. Шукав, що б можна було заперечити. Та що він міг сказати? Краще б ви спершу випробували свої почуття в гріху?У ролі татка його руки були зв’язані.
– Я знав, що до цього все ведеться, – пробурмотів він собі під ніс, насупившись. Та зненацька його обличчя розгладилося.
– Тату? – запитала я стривожено. Я озирнулася до Едварда, але не змогла відчитати нічого і з його обличчя: він пильно вдивлявся в Чарлі.
– Ха! – вибухнув Чарлі. Я підстрибнула. – Ха-ха-ха!
Я недовірливо втупилася в Чарлі, а він реготав дедалі голосніше, і все його тіло здригалося від сміху.
Я поглянула на Едварда, сподіваючись на пояснення, але той сидів, міцно стиснувши вуста, начебто сам намагався притлумити сміх.
– Ну, гаразд, – нарешті видихнув Чарлі. – Одружуйтеся, – він не стримав іще одного нападу реготу. – Але…
– Але що? – вимогливо запитала я.
– Але ти самаскажеш мамі! Я і слова не скажу Ренé! Все у ваших руках! – він знову вибухнув гучним гоготом.
* * *
Я на хвилю зупинилася, затримавши долоню на ручці дверей, і всміхнулася. Безперечно, в ту мить слова Чарлі до біса налякали мене. Невідворотний фатум: розповісти Рене. В її переліку гріхів рано одружитися – гірше, ніж зварити цуцика живцем.
Хто міг би передбачити її реакцію? Тільки не я. І вже точно не Чарлі. Може, Аліса, але її я не могла просити.
– Ну, Белло, – мовила Рене, коли я, задихаючись і затинаючись, вичавила ці слова: мамо, я виходжу за Едварда, – я трохи роздратована, що ти стільки зволікала, перш ніж розповісти мені. Квитки на літак дорожчають щодня… О, – докинула вона схвильовано, – як гадаєш: Філу доти вже знімуть гіпс? Бо якщо він не зможе вдягнути смокінг, це зіпсує фотографії…
– Мамо, стривай хвильку, – судомно вдихнула я. – Як це так – я стільки зволікала? Та я щойно за… зару… – я не змогла вимовити слово заручилася, – все владнала, власне, саме сьогодні…
– Сьогодні? Справді? Оцедивина. Я була певна…
– В чому ти була певна? Колице ти встигла впевнитись?
– Ну, коли ти приїжджала навідати мене у квітні, мені здалося, що все вже давно на мазі… ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Ти не вмієш прикидатися, сонечко. Але я нічого не сказала, бо знала, що нічого доброго з того не буде. Ти ж точно як Чарлі, – вона смиренно зітхнула. – Коли вже ти щось собі втовкмачиш у голову, переконати тебе неможливо. І, точно як Чарлі, ти своїх рішень не міняєш.
А тоді вона сказала таку річ, якої я найменше сподівалася почути від власної матері.
– Але не повторюй моїх помилок, Белло. Я чую по твоєму голосу, що ти перелякана до втрати голови, і гадаю, що боїшся ти саме мене, – вона гигикнула, – боїшся моєї реакції. Певна річ, я багато розводилася про шлюб і дурощі (і я цих слів не забираю назад), але зрозумій: ті всі слова я говорила про себе. А ти – цілком інша людина. Ти вчиняєш власні помилки, я певна, що й у тебе в житті буде чимало такого, про що ти шкодуватимеш. Проте з відповідальністю в тебе ніколи не було проблем. Я певна, що брати на себе відповідальність ти вмієш ліпше, ніж більшість сорокарічних із тих, що я знаю, – Рене знову засміялася. – Моя маленька донечка середнього віку. Тобі пощастило, що ти спромоглася знайти собі пару з такою самою дорослою душею.
– А ти… не сердишся? Ти не вважаєш, що я чиню жахливу помилку?
– Звісна річ, краще було б, якби ти кілька років почекала. Ну, поглянь на мене, невже я на вигляд така стара, що мені пасуватиме роль тещі? Ні, можеш не відповідати… Але ж ідеться не про мене. Ідеться про тебе. Ти щаслива?
– Я не знаю. Я наче переживаю клінічну смерть.
Рене хихикнула.
– Ти щаслива з ним, Белло?
– Так, але…
– Тобі коли-небудь захочеться проміняти його на когось іншого?
– Ні, але…
– Але що?
– Ти хіба не збираєшся сказати, що я поводжуся, як і будь-який закоханий підліток ще з початку людства?
– Ти ніколи не була підлітком, сонечко. І ти знаєш, що найкраще для тебе.
Останні кілька тижнів Рене на диво активно занурилась у весільні плани. Годинами вона висіла на телефоні, балакаючи з Едвардовою матір’ю Есме – тут і мови не могло бути про те, щоб свати не помирилися. Рене просто обожнювалаЕсме – та зрештою, як іще можна було ставитися до моєї чудової майбутньої свекрухи?
Мене звільнили від багатьох клопотів. Едвардова та моя родини давали раду з весільними турботами разом, тож мені не доводилося ні думати про це, ні тим паче щось робити.
Чарлі, звісно, шаленів, але мене радувало, що шаленіє він зовсім не через мене. Винуватицею була Рене. Він сподівався, що вона задасть мені перцю. А що тепер він міг вдіяти, коли головна його погроза – все розповісти мамі – нікого вже не лякала? Він не мав козирів і добре це усвідомлював. Отож і крутився по хаті, бурмочучи собі під ніс щось про те, що не можна довіряти нікому в світі…
* * *
– Тату? – покликала я, розчиняючи двері. – Я вдома.
– Стривай, Белло, постій там, де стоїш.
– Га? – перепитала я, автоматично зупиняючись.
– Секундочку!.. Ай! Боляче, Алісо!
– Вибачте, Чарлі, – відгукнувся захеканий голос Аліси. – А так?
– У мене кров!
– Нема тут нічого. Навіть шкіру не подряпала – будьте певні.
– Що там відбувається? – настійливо запитала я, вагаючись біля дверей.
– Ще тридцять секунд, будь ласка, Белло, – мовила Аліса до мене. – І твоя терплячість буде винагороджена.
– Гм, – докинув Чарлі.
Я нетерпеливо притопувала ногою, рахуючи кожен удар. Ще я не дорахувала до тридцятьох, Аліса гукнула:
– О’кей, Белло, можеш заходити.
Ступаючи обережно, я завернула за ріг і опинилась у вітальні.
– О, – фиркнула я, – о! Тату! А тобі не здається, що вигляд ти маєш…
– Дурнуватий? – докінчив за мене Чарлі.
– Я хотіла сказати – франтуватий.
Чарлі почервонів. Аліса взяла його за лікоть і змусила повільно розвернутися, щоб показати світло-сірий смокінг зусібіч.
– Алісо, припини, я видаюся повним ідіотом.
– Ніхто з тих, кого вдягала я, ніколине видавався ідіотом.
– Вона має рацію, тату. У тебе фантастичний вигляд! А з якої оказії?
Аліса закотила очі.
– Остання примірка. І для тебе теж.
І тоді я нарешті відірвала очі від напрочуд елегантного Чарлі й побачила застрашливих розмірів білий мішок для одягу, який охайно поклали на канапі.
– А-а-а…
– Піднімайся у свій щасливий куточок, Белло. Це не забере багато часу.
Я глибоко зітхнула й заплющила очі. Отак із заплющеними очима я подибала сходами нагору до своєї кімнати. Там я роздягнулася до білизни й стала, розвівши руки в боки.
– Можна подумати, що я тут заганяю бамбукові скіпки тобі під нігті, – пробурмотіла Аліса, заходячи до кімнати слідом за мною.
Я не звертала уваги. Я була у своєму щасливому куточку.
У моєму щасливому куточку гармидер, пов’язаний із весіллям, давно закінчився. Без моєї участі. Все було зроблено й забуто.
У моєму щасливому куточку ми з Едвардом були на самоті. Декорації постійно мінялися – з туманного лісу перетворювалися на хмарне місто, а тоді на полярну ніч, – бо Едвард тримав у секреті місце, де ми збиралися провести медовий місяць, щоб зробити мені сюрприз. Але мене найменше турбувало питання де.
Ми з Едвардом були разом, я виконала свою частину угоди. Я вийду за нього заміж. Це було найголовніше. Крім того, я прийняла всі його ганебні подарунки та вступила до Дартмутського коледжу. Отож тепер була його черга.
Перш ніж він перетворить мене на вампіра (це головний пункт угоди), він має виконати ще одну умову.
В Едварда була досить нав’язлива стурбованість стосовно того, що я незабаром утрачу людські переваги, а він не хотів би, аби я жаліла про деякі речі. Більшість із них (як випускний бал, наприклад), я вважала цілковитою дурницею, щоб про них шкодувати. Тільки одна людська перевага була варта того, аби жаліти про її втрату. І саме цю перевагу, Едвард волів би, щоб я чимшвидше викинула з голови.
Ось у чому була справа. Я погано уявляла собі, якою буду, коли перестану бути людиною. Я на власні очі бачила перволітків-вампірів, наслухалася безліч історій про важкі часи «дитинства» від своєї майбутньої родини. Кілька років мною керуватиме спрага. Мине чимало часу, перш ніж я знову стану собою. І навіть коли я знову отримаю контроль над власним тілом, я вже ніколи не почуватимуся точно так, як зараз.
