Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 37 страниц)

Стефан сплюнув на сніг. Владимир із кислою фізіономією скреготнув зубами.

А я напіввидряпалася на величезного червонувато-бурого вовка, щоб забрати дочку з його плечей та міцно притиснути її до грудей. Тої-таки секунди Едвардові руки обплелися навколо нас.

– Нессі, Нессі, Нессі, – квоктала я.

Джейкоб розреготався-розгавкався й тицьнув мене носом у спину.

– Стули писок, – буркнула я.

– Я залишаюся з вами? – вимогливо запитала Нессі.

– Назавжди, – пообіцяла я.

І попереду в нас було завжди. І з Нессі все буде гаразд, вона зросте міцною та здоровою. Як напівкровка Науель, за півтори сотні років вона й далі буде молодою. І ми всі лишимося разом. Щастя вибухнуло в моєму нутрі – таке безмежне, таке неприборкане, що я не була певна, чи витримаю його.

– Назавжди, – луною повторив Едвард мені на вухо.

Я не здатна була говорити. І підвела голову й поцілувала його з такою пристрастю, що від неї міг би спалахнути ліс.

А я б і не помітила.

ЕПІЛОГ
Довго й щасливо

– Отож у кінці зіграло все вкупі, проте що справді довершило справу, то це… Белла, – пояснював Едвард. Наша родина та двоє з гостей, які ще не поїхали, сиділи у величезній вітальні Калленів, а за високими вікнами дедалі глибша чорнота огортала ліс.

Владимир та Стефан зникли, перш ніж ми закінчили святкування. Вони були страшенно розчаровані тим, як повернулася справа, проте Едвард сказав, що їм приніс задоволення переляк Волтурі, отож це пом’якшить їхнє розчарування.

Бенджамін і Тія помчали наздоганяти Амуна й Кебі, кваплячись повідомити їх про вислід протистояння; я була переконана, що ми ще з ними побачимося – принаймні з Бенджаміном і Тією. Ніхто з кочівників не затримався. Пітер і Шарлотта коротко перемовилися з Джаспером і теж поїхали.

Возз’єднаний амазонський клан теж квапився повернутися додому: їм важко було надовго відлучатися з улюбленого тропічного лісу, хоча вони полишали нас не так охоче, як решта.

– Тобі слід привезти до мене дитину, – наполягала Зафрина. – Пообіцяй мені, перволітку.

Нессі притиснула мені до шиї руку, благаючи про те саме.

– Звісна річ, Зафрино, – погодилась я.

– Ми будемо щирими друзями, моя Нессі, – заявила дикунка, перш ніж поїхати разом із сестрами.

Ірландський клан був наступним.

– Гарна робота, Шуван, – похвалив її Карлайл, коли вони прощалися.

– Ах, сила думки! – відповіла вона саркастично, закотивши очі. І раптом посерйознішала. – Звісно, нічого ще не закінчилося. Волтурі не пробачать того, що тут сталося.

Едвард відповів:

– Їх відчутно труснули, і впевненість їхня похитнулася. Але справді, я теж гадаю, що одного дня вони оговтаються від удару. І тоді… – очі його посуворішали. – Думаю, вони спробують впоратися з нами поодинці.

– Аліса попередить нас, коли вони вирішать знову виступити, – упевнено мовила Шуван. – І ми вдруге зберемося. Можливо, прийде час, коли наш світ буде готовий цілковито звільнитися від Волтурі.

– Так, час може прийти, – притакнув Карлайл. – А коли він прийде, ми вистоїмо разом.

– Так, друже, вистоїмо, – погодилася Шуван. – Та й як ми можемо програти, якщо яволітиму зовсім іншого? – вона заразливо розреготалася.

– Саме так, – мовив Карлайл. Вони з Шуван обійнялися, а тоді він потиснув руку Ліуму. – Спробуйте знайти Алістера й розповісти йому, як усе пішло. Не хотілося б, аби він найближчі десять років ховався десь під камінням.

Шуван знову розсміялася. Меґі пригорнула Нессі та мене, й ірландський клан поїхав.

Деналі від’їжджали останніми, і Ґарет із ними: тепер вони завжди будуть разом, я не мала сумнівів. Святкова атмосфера тиснула на Таню та Катю – їм кортіло побути на самоті, щоб оплакати загиблу сестру.

Уйлен і Науель зосталися довше, хоча я очікувала, що вони поїдуть разом із рештою членів амазонського клану. Карлайл не міг наговоритися з Уйлен, а Науель сидів поряд, дослухаючись, як Едвард оповідає різнобічну історію, відому тільки йому.

– Аліса дала Аро підставу, щоб уникнути бійки. Якби його так не нажахала Белла, він би навіть у цьому разі тримався свого початкового плану.

– Нажахала? Я?!

Він усміхнувся й подивився так, як іще ніколи не глядів: лагідно, та водночас із благоговінням й обуренням.

– Коли ти вже поглянеш на себе по-новому? – м’яко мовив він. А тоді заговорив голосніше, звертаючись не лише до мене, а й до всіх. – Вже років із двісті п’ятдесят вони не билися чесно. Вони ніколи, ніколи не вступали в бійку, де не мали переваги. Особливо відтоді, як до них приєдналися Джейн та Алек, вони займалися здебільшого вбивством тих, хто не міг їм протистояти.

Ви би знали, яке ми на них справили враження! Зазвичай Алек відрубає у жертв і відчуття, і свідомість, перш ніж починається вистава під назвою рада. В такому разі ніхто не втече, поки не пролунає вердикт. А тут стоїмо ми – вичікуємо, готові до будь-чого, переважаючи їх кількісно, обдаровані різними талантами, тоді як їхні таланти проти Белли не мають жодної сили. Аро збагнув, що поки Зафрина на нашому боці, під час сутички саме вони виявляться сліпими й безпорадними. Я певен, що їм би вдалося добряче пошарпати наші лави, але й вонибули певні, що не уникнуть цього ж. Були навіть шанси, що вони зазнають поразки. А з таким вони раніше не стикалися. І сьогодні, зіткнувшись, не надто добре впоралися з ситуацією.

– Важко почувати самовпевненість, коли тебе оточують вовки заввишки з коней, – зареготав Еммет, буцнувши Джейкоба в плече.

Джейкоб несамохіть усміхнувся до нього.

– Саме вовки зупинили їх, – мовила я.

– Аякже, – радо погодився Джейкоб.

– Безсумнівно, – підтвердив Едвард. – Це була ще одна річ, якої вони в житті не бачили. Справжні діти місяця рідко гуртуються в зграї і заледве вміють контролювати свої інстинкти. Шістнадцятеро гігантських вишикуваних строєм вовків – то був сюрприз, до якого ніхто не був готовий. Гай насправді до нестями боїться вовкулак. Кілька тисячоліть тому він ледь не програв у сутичці з вовкулакою й потому так ніколи й не оговтався.

– Отож існують справжнівовкулаки? – запитала я. – На яких діють і місяць-повня, і срібні кулі, і все таке?

–  Справжні, – пирхнув Джейкоб. – А я по-твоєму уявний?

– Ти знаєш, що я мала на увазі.

– Повня на них впливає, так, – мовив Едвард, – але срібні кулі не діють – це просто один із тих міфів, які люди вигадують, щоб почуватися трохи на рівних. Але їх небагато лишилося. Гай полював на них, допоки вони майже зникли.

– І ти ніколи про це не згадував, тому що…

– Тому що ніколи мова не заходила.

Я закотила очі, Аліса ж розсміялася, нахилившись уперед (вона була затиснена попід Едвардовою рукою), щоб підморгнути мені.

Я послала їй палючий погляд.

Я божевільно любила її, звісна річ. Але тепер, коли я нарешті впевнилася, що вона справді вдома, що її зрада була вдаваною, бо Едвард мав вірити, що вона нас покинула, я починала відчувати легеньке роздратування. Алісі доведеться дещо пояснити.

Аліса зітхнула.

– Давай, Белло, вивалюй.

– Як ти могла вчинити так із нами, Алісо?

– Довелося.

– Довелося! – вибухнула я. – Ти повністю переконала мене, що ми всі помремо! Кілька тижнів я почувалася, як руїна.

– Події могли розвиватися й за таким сценарієм, – спокійно мовила вона. – І в цьому разі ти мала бути готова порятувати Нессі.

Я інстинктивно міцніше притулила Нессі, яка спала в мене на колінах.

– Але ти знала, що є й інші сценарії, – звинуватила я її. – Ти знала, що надія існує. Чи тобі не спадало на думку, що ти могла все розповісти мені? Знаю, Едвард через Аро мав вірити, що ми в пастці, але ж ти могла розповісти мені!

Вона хвильку замислено вивчала мене.

– Не думаю, – нарешті сказала вона. – З тебе кепська актриса.

– Хтось тут щось сказав про мої акторські здібності?

– Белло, на тон тихіше, будь ласка. Ти хоч уявляєш, як важко було мені все організувати? Я навіть не була певна, що хтось на взір Науеля існує, – знала тільки, що мені доведеться шукати щось, чого я не можу бачити! Ти би спробувала пошукати порожнечу – скажу тобі, це не найлегше завдання з тих, із якими мені довелося стикнутися. Плюс нам треба було встигнути прислати до вас головних свідків – наче й без цього часу було не обмаль. А ще мені слід було весь час не спускати з тебе ока – на випадок, якщо ти захочеш передати мені ще якісь інструкції. В якийсь момент тобі б довелося розповісти мені детальніше про плани в Ріо. А дотого я мусила спробувати передбачити тузи, які Волтурі заховали в рукаві, та залишити вам підказки, щоб ви змогли розробити тактику, – а на все про все у мене було заледве декілька годин. Та понад усе – я мала всіх вас переконати, що справді втекла, бо Аро повинен був цілковито упевнитися: ви теж не заховали туза в рукаві, адже в іншому разі він би ніколи не вискочив зі гри так, як зробив це в останню секунду. І якщо ти гадаєш, що я не почувалася покидьком…

– О’кей, о’кей! – урвала я її. – Вибач! Я знаю, тобі було нелегко. Просто… просто мені тебе страшенно бракувало, Алісо! Ніколи так не чини зі мною більше.

Алісин мелодійний сміх наповнив кімнату, і ми всі усміхнулися, раді знову чути цю музику.

– Я теж сумувала за тобою, Белло. Отож пробач мені та спробуй задовольнитися тим, що сьогодні ти – супергерой дня.

Тепер уже сміялися всі, а я засоромлено заховала обличчя у косах Нессі.

Едвард продовжив контролювати кожну зміну намірів і впливу на ситуацію, яка розгорталася на галявині, заявивши, що саме мій щит змусив Волтурі тікати світ за очі, піджавши хвости. Я почувалася ніяково, бо всі витріщалися на мене. Навіть Едвард. Наче сьогодні вранці я виросла футів на сто. Я намагалася не зважати на виразні погляди, не зводячи очей зі сплячої Нессі та Джейкобового незмінного виразу обличчя. Для нього я назавжди лишуся просто Беллою – яке полегшення!

Але найважче було витримати погляд, який найбільше бентежив мене.

Не те щоб цей напівчоловік-напіввурдалак звикнув до мене в якійсь іпостасі. Він міг би й уважати, що я тут наліво й направо нападаю на вампірів і сцена на галявині була щонайзвичайнісінькою. Але хлопець не міг відвести від мене зіниць. А може, він дивився на Нессі. Від цього мені ставало ніяково.

Він не міг не зважати на той факт, що Нессі – єдина дівчинка його раси, що не є його сестрою.

Не думаю, що Джейкоб уже все зметикував. І я сподівалася, що до нього нескоро дійде. Бійок з мене вже досить.

Зрештою питання до Едварда вичерпалися, і загальна розмова розпалася на декілька маленьких бесід.

Я почувалася на диво змученою. Мені не хотілося спати, звісно, але з’явилося відчуття, наче день сьогодні був задовгий. Хотілося спокою, хотілося чогось звичного. Кортіло покласти Нессі в її ліжечко, кортіло відчути навколо себе стіни нашої маленької домівки.

Я поглянула на Едварда, і мені на мить здалося, що я здатна читати йогодумки. Я бачила, що він почувається так само. Він прагнув спокою.

– Може, заберемо Нессі…

– Мабуть, так буде найкраще, – швидко погодився він. – Я певен, що вчора вона погано спала вночі – згадай оте хропіння.

І він вишкірився до Джейкоба.

Джейкоб закотив очі й позіхнув.

– Довгенько я вже не спав у ліжку. Закладаюся, татко знетямиться від щастя, побачивши мене знову вдома.

Я торкнулася його щоки.

– Дякую тобі, Джейкобе.

– Та будь ласка, Белло, приходь іще. Та й ти сама це знаєш.

Він підвівся, потягнувся, поцілував Нессі у маківку, а тоді й мене. Останнім він пнув Едварда в плече.

– Побачимося завтра, приятелі. Відтепер, схоже, буде нудно?

– Я гаряче на це сподіваюся, – мовив Едвард.

Коли він пішов, ми встали; я підводилася обережно, щоб не потурбувати сон Нессі. Я була неймовірно щаслива, що вона так міцно спить. Так багато всього звалилося на її маленькі плічка! Їй час знову бути просто дитиною – захищеною, в безпеці. Отримати ще кілька років дитинства.

Думки про мир і безпеку нагадали мені про декого, хто без них не міг обходитися.

– Ой, Джаспере! – гукнула я, коли ми вже обернулися до дверей.

Джаспер сидів, затиснений поміж Алісою та Есме, цього разу видаючись центральною фігурою в родині.

– Так, Белло?

– Просто цікаво… чому Джей Дженкс перелякався на смерть, заледве вчувши твоє ім’я?

Джаспер гиготнув.

– Просто я з власного досвіду знаю, що деякі ділові стосунки краще мотивуються страхом, аніж грошима.

Я нахмурилася, пообіцявши собі, що відтепер переберу на себе ці ділові стосунки й порятую Джея від серцевого нападу, який уже не за горами.

Нас поцілували й обійняли, ми побажали на добраніч своїй родині. Тільки Науель поводився дивно: він так дивився нам услід, мов хотів попрямувати за нами.

Щойно ми перетнули річку, то сповільнили ходу до людської швидкості – ми трималися за руки, нікуди не поспішаючи. Мене вже нудило від постійного поспіху – кортіло просто розслабитися. Едвард, гадаю, почувався так само.

– Маю зізнатися, що Джейкоб просто вразив мене, – сказав мені Едвард.

– Вовкулаки вміють справити враження, аякже.

– Я не це мав на увазі. Він ні разу сьогодні не подумав про те, що Нессі виросте й цілком сформується, за словами Науеля, за шість із половиною років.

Я хвильку поміркувала.

– Але ж він прагне зовсім не цього. Він не квапить її рости. Він просто хоче, аби вона була щаслива.

– Атож! І це вражає. Скажу зараз нечемну річ, але вона могла зробити і гірший вибір.

Я нахмурилася.

– Я не збираюся про це думати ще принаймні шість із половиною років.

Едвард засміявся і зітхнув.

– Звісно, схоже, йому доведеться витримати деяку конкуренцію, коли вона виросте.

Я нахмурилася ще більше.

– Я зауважила. Я вдячна Науелю за все, що він зробив сьогодні, але те, як він витріщався, було трохи дивно. І мені байдуже, що вона єдина напіввампірка, яка не є його родичкою.

– Та ні, він витріщався не на неї – на тебе.

Так і мені здалося… але я не могла ніяк дібрати суті.

– Чого це він на мене витріщався?

– Бо ти жива, – тихо сказав Едвард.

– Нічого не збагну.

– Все життя, – пояснив він, – а він на півсотні років старший за мене…

– Старигань, – втулила я.

Едвард не звернув уваги.

– Завжди він думав про себе як про породження зла, про вбивцю за своєю природою. Всі його сестри також убили своїх матерів, але не переймалися цим. Хоам зростив їх, переконуючи, що люди – ті самі тварини, а вони – боги. Але Науеля ростила Уйлен, а Уйлен любила свою сестру понад усе. Це сформувало його життєву позицію. Отож він певною мірою просто ненавидів себе.

– Як сумно, – пробурмотіла я.

– А тут він бачить нас трьох – й усвідомлює вперше в житті: безсмертя не означає, що зло невід’ємно притаманне йому. Він дивиться на мене й бачить… яким би мав бути його батько.

– У цьому сенсі ти – просто ідеал, – погодилась я.

Він пирхнув, а тоді знову став серйозним.

– Він дивиться на тебе – й бачить, яким би мало бути життя його матері.

– Сердешний Науель, – муркнула я, а тоді зітхнула, бо вже знала, що відтепер ніколи в моїй голові не зрине про нього погана думка, хай би як нечемно він витріщався на мене.

– Не сумуй через нього. Зараз він щасливий. Сьогодні він нарешті почав пробачати себе.

Я всміхнулася, усвідомивши, що Науель справді щасливий, а тоді подумала, що сьогодні взагалі щасливий день. Хоча смерть Ірини кидала тінь на яскраве світло, руйнуючи бездоганність моменту, неможливо було не відчувати радості. Життя, за яке я боролася, знову було в безпеці. Моя родина возз’єдналася. Попереду в дочки моєї було прекрасне й нескінченне майбутнє. Завтра я навідаю татка; він побачить, що страх у моїх очах витіснила радість, і це також зробить його щасливим. Зненацька я подумала, що він буде не сам. Останні тижні я була досить неуважною, але зараз почувалася, наче давно вже знаю все. З Чарлі буде Сью – мамця вовкулаки з татком вурдалака, – і він уже ніколи не залишиться сам. Я широко всміхнулася цій перспективі.

Але найважливішим у цій хвилі щастя було найпевніше: я буду з Едвардом. Завжди.

Не те щоб я згодилася ще раз пережити минулі кілька тижнів, але я мала визнати: вони змусили мене цінувати, що маю я дуже багато.

У сріблястій синяві ночі будиночок здавався притулком миру. Ми віднесли Нессі в ліжечко і ніжно вклали її. Уві сні вона всміхалася.

Я зняла з шиї подарунок Аро й легковажно пожбурила кулон у куток кімнати. Хай грається ним, якщо схоче: вона любить усе блискуче.

Ми з Едвардом помалу прямували до спальні, гойдаючи сплетеними руками.

– Святкова ніч, – муркнув він і поклав долоню мені під підборіддя, щоб наблизити до себе мої вуста.

– Стривай, – завагалась я, відсторонюючись.

Він збентежено поглянув на мене. Зазвичай не я відсторонювала його. Це було вперше.

Я поклала долоні йому на обличчя й заплющила очі, зосереджуючись.

У мене не дуже виходило, коли Зафрина намагалася мене цього навчити, але зараз я краще керувала своїм щитом. Я усвідомлювала, щó в мені бореться проти того, щоб щит відділився від мене, – це був природний інстинкт самозбереження.

Це й зараз не було так легко, як огортати щитом інших людей. Я відчула еластичну протидію, бо щит намагався захистити мене. Мені забракло сили, щоб геть-чисто відштовхнути його від себе, та й для цього мені довелося цілковито зосередитися.

– Белло! – вражено прошепотів Едвард.

І тоді я збагнула, що все спрацювало, отож я зосередилася ще дужче, викликаючи особливі спогади, які приберегла саме для цієї миті, дозволяючи їм заполонити свідомість, – я сподівалася, що він розділить ці спогади.

Деякі з них були нечіткими – туманні людські згадки, побачені слабким зором і почуті слабким слухом: я вперше уздріла його обличчя… відчула, як він пригортає мене на нашій галявині… його голос прорвався крізь чорноту моєї підсвідомості, коли він порятував мене від Джеймса… я побачила його обличчя, коли він чекав мене під шатром із квітів, щоб узяти мене під вінець… згадала кожну дорогоцінну мить на острові… відчула, як його холодні руки торкаються нашої дитини крізь мою шкіру…

А далі пішли чіткі спогади, вкарбовані в пам’ять: його обличчя, коли я вперше розплющила очі назустріч новому життю, назустріч нескінченному світанку безсмертя… наш перший поцілунок… наша перша ніч…

Вуста його, які знагла палко притиснулися до моїх, похитнули мою зосередженість.

Хапнувши ротом повітря, я відпустила щит, який опирався моїм зусиллям. Він ляснув і сів на місце, як еластична стрічка, знову захищаючи мої думки.

– Ой, впустила!

– Я чувтебе! – видихнув він. – Як? Як ти це зробила?

– Зафрина підказала. Ми кілька разів пробували це з нею.

Він просто нетямився. Двічі він моргнув і похитав головою.

– Тепер ти все знаєш, – безтурботно сказала я і знизала плечима. – Ніхто ніколи не кохав тебе більше за мене.

– Ти майже права, – усміхнувся він, і очі його були трошки розширені. – Я можу назвати тільки один виняток.

– Брехун.

Він знову поцілував мене, та раптом різко зупинився.

– Можеш іще раз так зробити? – поцікавився він.

Я скривилася.

– Дуже складно.

Він нетерпляче чекав.

– Я не зможу його втримати, якщо мою увагу відверне бодай найменший рух, – попередила я його.

– Я поводитимуся чемно, – пообіцяв він.

Я закопилила вуста, примружила очі. А тоді всміхнулася.

Знову притулила долоні йому до обличчя, відкинула зі своєї свідомості щит і продовжила спогади звідти, де вони урвалися: з кришталево-чистого спомину про першу нашу ніч у моєму новому житті… зупиняючись на подробицях.

Я задихано засміялася, коли Едвардів нетерплячий поцілунок знову звів мої зусилля нанівець.

– Чорт забирай! – заричав він, палко цілуючи мене від підборіддя вниз по шиї.

– Маємо доволі часу, щоб над цим попрацювати, – нагадала я йому.

– Віки, віки й віки.

– Звучить чудово.

І ми блаженно поринули в наш маленький, проте бездоганний шматочок вічності.

Перелік вурдалаків

В алфавітному порядку за кланом

* вурдалак має значні надприродні здібності

– подружня пара (спершу найстарші)

викресленіпомерлі до початку подій цього роману

Амазонський клан

Качірі

Сенна

Зафрина*

Американські кочівники (деякі)

Ґарет

Джеймс* – Вікторія*

Мері

Пітер – Шарлотта

Рендал

Волтурі

Аро* – Сульпіція

Гай – Атенодора

Марк* – Дідима

Волтурі гвардія (деякі)

Алек*

Челсі* – Афтун*

Корін*

Деметрі*

Фелікс

Гайді*

Джейн*

Рената*

Сантьяго

Деналі

Єлизар* – Кармен

Ірина – Лоран

Катя*

Саша

Таня

Василій

Європейські кочівники (деякі)

Алістер*

Чарльз* – Макена

Єгипетський клан

Амун – Кебі

Бенджамін* – Тія

Ірландський клан

Меґі*

Шуван* – Ліум

Олімпійський клан

Карлайл – Есме

Эдвард* – Белла*

Джаспер* – Аліса*

Ренесма*

Розалія – Еммет

Румунський клан

Стефан

Владимир

Подяки

Як завжди, ціле море подяк:

Моїй неперевершеній родині за їхню незрівнянну любов і підтримку.

Моєму талановитому і палкому пропагандисту, Елізабет Юлберг, за те, що зліпила СТЕФЕНІ МАЄР із глини – із колись просто балакучої Стеф.

Усій команді в «Літтл, Браун Букс» за п’ять років ентузіазму, віри, підтримки й неймовірно важкої праці.

Всім чудовим творцям і адміністраторам сайтів в онлайновому фандомі «Сутінкової саги»; люди, ви такі круті, просто жах.

Моїм блискучим, прекрасним фанам, з вашим незрівнянним смаком у книжках, музиці та кіно, за те, що й досі любите мене більше, ніж я на те заслуговую.

Книгарням, які зробили з моєї серії хіт, популяризуючи її; всі автори в неоплатному боргу перед вами за вашу любов і пристрасть до літератури.

Безлічі груп і музи́к, які надихали мене… до речі, я вже згадувала «Музу» («Muse»)? Невже? Кепсько.

«Муза», «Муза», «Муза»…

Нові подяки:

Найкращому гурту в усьому світі: Нік і двом Джен, і зірці Шеллі К. (Ніколь Дриґс, Дженіфер Генкок, Дженіфер Лонгман та Шеллі Колвін). Дякую, що взяли мене до себе під крильце. Без вас би я не змогла творити.

Моїм далеким приятелям і голосу здорового глузду: Кул Меґан Гіберт та Кімберлі «Шаззер» Суші.

Моїй пильній Шеннон Гейл, яка підтримувала мене і розуміла все, а також підживлювала мій чорний гумор.

Макені Джуел Льюїс за те, що дозволила використати її ім’я, та її матері Гетер за підтримку театру балету «Аризона».

А ще новим людям із мого «натхненного» списку музи́к: «Interpol», «Motion Soundtrack» та «Spoon».