Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 37 страниц)
– Цікаво, – замислено мовив Аро, наче й не помітив реакції на свої попередні слова. Його очі несподівано перебігли на Едварда, і замість відрази, яка переповнювала інших членів клану Волтурі, коли вони бачили величезного вовка, в його очах засвітилося бажання, якого я не могла збагнути.
– Так не буде, – мовив Едвард, і зненацька з його голосу зникли обережність і нейтральність, а з’явилася різкість.
– Просто випадкова думка, – сказав Аро, відкрито оцінюючи Джейкоба, а далі його очі метнулися на дві шереги вовків позаду нас. Хай там що показала йому Ренесма, але вовкулаки відразу вельми зацікавили його.
– Вони не належатьнам, Аро. Вони не слухаються наших вказівок так, як ви мали на увазі. Вони тут, бо самі того схотіли.
Джейкоб загрозливо загарчав.
– Але вони, здається, вельми до тебе прив’язані, – мовив Аро. – І до твоєї юної дружини, і до твоєї… родини. Вони віддані, – голос його м’яко пестив кожне слово.
– Аро, вони віддано захищають людські життя. Саме тому вони й здатні співіснувати з нами, але навряд чи зможуть співіснувати з вами. Хіба що ви зміните свій стиль існування.
Аро весело розсміявся.
– Просто випадкова думка, – повторив він. – Ти ж сам знаєш, як це буває. Ніхто з нас не здатен цілковито контролювати свої підсвідомі бажання.
Едвард скривився.
– Я таки знаю, як це. А ще я відаю різницю між випадковою думкою і тою, де є підтекст. Так не буде, Аро.
Джейкобова велика голова обернулася до Аро, і з-поміж зубів вихопилося ледь чутне скавчання.
– Він заінтригований ідеєю зробити гвардію з… собак, – буркнув через плече Едвард.
Запала секунда мертвої мовчанки, а тоді над галявиною зірвалося люте гарчання цілої зграї.
Хтось різко кинув команду (Сем, гадаю, бо я навіть не озирнулася), протест урвався і запала зловісна тиша.
– Оце, значить, і є відповідь на питання, – мовив Аро, знову сміючись. – Ціхлопці точно знають, на чиєму вони боці.
Едвард зашипів і нахилився вперед. Я вчепилася йому в руку, не знаючи, що ж такого побачив він у думках Аро, що змусило його так бурхливо відреагувати, а воднораз із ним Фелікс та Деметрі зайняли войовничі стійки. Аро знов відмахнувся від них. Вони розслабились і випростались, і Едвард разом із ними.
– Так багато всього слід обговорити, – сказав Аро, і голос його раптом перетворився на голос заклопотаного бізнесмена. – Стільки всього вирішити. Прошу вибачити мене хвильку – і ви, любі Каллени, і ваші пухнасті друзі, бо я маю перемовитися зі своїми братами.
РОЗДІЛ 37. ВИГАДЛИВІСТЬ
Аро не повернувся до гвардії, яка чекала з півночі галявини, а натомість махнув їм, щоб вони приєднувалися до нього.
Едвард миттєво позадкував, тягнучи за руки мене й Еммета. Ми поквапилися назад, не зводячи очей із небезпеки, яка наближалася. Джейкоб відступав найповільніше, шерсть на його загривку стала дибки, а ікла оголилися на Аро. Поки ми відступали, Ренесма вхопилася за кінчик його хвоста; вона трималася за нього, як за повіддя, примушуючи його залишатися з нами. Ми добігли до своєї родини водночас із тим, як сірі плащі оточили Аро.
Тепер нас відділяло заледве п’ятдесят ярдів – відстань, яку будь-хто з нас міг подолати стрибком за частку секунди.
Гай миттю почав сперечатися з Аро.
– Як ти можеш терпіти це приниження? Чому ти стоїш ти тут бездіяльно, перед лицем такого кричущого злочину, прикритого такою смішною олжею? – він застиг із руками, опущеними вздовж тіла, і пальці його перетворилися на пазурі. Цікаво, чому він просто не торкнувся Аро, щоб висловити свою думку? Чи ми зараз споглядаємо, як розвалюються їхні лави? Невже нам так пощастило?
– Бо все це правда, – спокійно відповів йому Аро. – Кожнісіньке слово – правда. Гляди, скільки там зібралося свідків, готових засвідчити, що вони бачили, як чудесна дитина підросла й подорослішала за коротенький проміжок часу, що вони її знали. І що вони чули, як пульсує тепла кров у її венах, – жестом Аро обвів усіх від Амуна до Шуван, які стояли на різних кінцях шереги.
Гай дивно зреагував на заспокійливі слова Аро – щойно прозвучало слово «свідки». З обличчя його зникла злість, а натомість запанував холодний розрахунок. Він зиркнув на свідків Волтурі, і на виду його була тінь… знервованості.
Я теж зиркнула на сердитий натовп – і збагнула, що це означення більше не пасувало. Жага діяльності змінилася на збентеження. У натовпі шелестіли приглушені розмови – усі намагалися втямити, що ж коїться.
Гай хмурився, він іще глибше занурився в думки. Його замислений вираз роз’ятрив полум’я моєї тліючої люті – він непокоїв мене. А що як гвардія діятиме за невидимим сигналом – точно як вони поводилися під час свого маршу? Я турботливо перевірила свій щит: він здавався таким самим непробивним, як і раніше. Я сформувала з нього низьке довгасте склепіння, яке цілком ховало нас.
Я відчувала гострі зблиски світла там, де стояли мої родичі та друзі, – кожен спалах мав свою особливість, і я подумала, що незабаром почну розрізняти їх. Я вже вирізняла Едвардове світло – воно було найяскравішим із-поміж усіх. Вільне місце довкола блискучих крапок непокоїло мене: якщо хтось із обдарованих Волтурі проникне попідщит, той не захистить нікого, окрім мене. Я відчула, як зморшки зібралися в мене на чолі, поки я обережно притягувала еластичну зброю ближче до себе. Карлайл стояв далі за всіх; я тягнула щит дюйм по дюйму, силкуючись огорнути ним його тіло якнайщільніше.
Мій щит радо співпрацював. Він тримав форму; коли Карлайл відступив, щоб стати ближче до Тані, еластична плівка рушила разом із ним, мов її притягувала його іскра.
Зачаровано я тягнула тканину за нитки й обвивала її довкруж кожної світляної плямки, яка позначала друга або союзника. Щит охоче прилипав до них і рухався разом із ними.
Минула заледве секунда, Гай і досі напружено міркував.
– Вовкулаки, – нарешті пробурмотів він.
У несподіваному нападі паніки я усвідомила, що більшість вовкулак лишилися незахищеними. Я була вже ладна розтягнути щит, аби затулити і їх, аж раптом збагнула, що, хай як це дивно, я відчувала їхні іскорки. Я з цікавістю потягнула щит на себе, поки Амун та Кебі, які стояли найдалі, не опинилися поза щитом разом із вовкулаками. Щойно вони опинилися за ним, їхнє світло погасло. Своїм новим чуттям я більше не відчувала їх. А вовки й далі видавались яскравими іскорками – точніше, частина з них. Гм-м-м… Я потягнула щит від себе, і щойно Сем опинився попід ним, усі вовкулаки засвітились ясними іскорками.
Мабуть, їхні свідомості були більше взаємопов’язані, ніж я собі уявляла. І коли вожак був попід моїм щитом, усі решта голови були захищені так само, як і його.
– А-а, брате… – Аро відповів на заяву Га я болісним поглядом.
– То ти захищатимеш і цю спілку, Аро? – вимогливо запитав Гай. – Діти місяця завжди були нашими ворогами зі світанку людства. Ми полювали на них і майже винищили в Європі та Азії. А Карлайл раптом заохочує дружні стосунки із цим вірусом – це безперечна спроба повалити нас. І так він зможе ліпше захищати свій збочений стиль життя.
Едвард голосно прочистив горло, і Гай послав йому палючий погляд. Аро поклав тоненьку, делікатну руку собі на лице, мов почувався засоромленим за поведінку древнього вурдалака.
– Гаю, зараз середина дня, – зауважив Едвард. І жестом показав на Джейкоба. – Отож це точно не діти місяця. Вони не мають жодного стосунку до ваших ворогів на другому кінці світу.
– Ви тут мутантів розводите, – виплюнув на це Гай.
Едвард зціпив зуби – та змусив себе розслабити щелепи, перш ніж рівним голосом відповісти:
– Вони навіть не вовкулаки. Аро сам вам підтвердить – якщо мені ви не вірите.
Не вовкулаки? Я кинула заінтригований погляд на Джейкоба. Він звів величезні плечі й опустив їх – наче знизав раменами. Він і сам гадки не мав, про що це балакає Едвард.
– Любий Гаю, я би попередив тебе, щоб ти не надто наголошував саме на цьому питанні, якби ти поділився зі мною своїми думками, – муркнув Аро. – Хоча ці істоти вважають себе вовкулаками, вони не є такими. Краще б до них пасувало слово «перевертні». А вибір саме вовчої подоби був цілком випадковим. Вони могли б перевернутися і на ведмедя, і на яструба, і на пантеру – тоді, коли відбулося найперше перевернення. Ці істоти справді не мають нічого спільного з дітьми місяця. Вони просто успадкували дар від своїх пращурів. Це в їхніх генах – вони не продовжують свого роду, заражаючи інших, як це відбувається зі справжніми вовкулаками.
Гай послав Аро палючий погляд, у якому читалося розчарування і ще дещо: звинувачення в зраді, напевно.
– Вони знають нашу таємницю, – прямо сказав він.
Едвард мав такий вигляд, наче зараз заперечить це звинувачення, проте Аро заговорив першим:
– Вони належать до надприродного світу, брате. І, либонь, їм іще більше застановляється на секретності, ніж нам; отож вони навряд чи нас викажуть. Обережно, Гаю. Показові голослівні звинувачення нікуди нас не приведуть.
Гай глибоко вдихнув і кивнув. Вони обмінялися довгими багатозначними поглядами.
Гадаю, я вгадала підтекст за обережними словами Аро. Фальшиві звинувачення не допоможуть переконати свідків, які зараз на їхньому боці, тож Аро спонукав Гая виробити якусь іншу стратегію. Цікаво, чи ця очевидна напруга між двома патріархами – це небажання Гая поділитися думками з Аро через дотик – з’явилася через те, що Гай не переймався так грою на публіку, як Аро? Може, Га я значно більше приваблювало прийдешнє масове вбивство, ніж незаплямована репутація?
– Я хочу поговорити з інформатором, – зненацька мовив Гай і звернув пекучий погляд до Ірини.
Ірина зовсім не звертала уваги на бесіду Га я з Аро; обличчя її скривилося від болю, очей вона не зводила з сестер, які вишикувалися, готові до смерті. З її обличчя явно читалося, що вона вже знала: її звинувачення виявилося абсолютно безпідставним.
– Ірино, – гавкнув Гай, якому неприємно було кликати її на ім’я. Вона підвела погляд, заскочена зненацька й перелякана.
Гай клацнув пальцями.
Вона, повагавшись, покинула задні ряди Волтурі та знову опинилася перед Гаєм.
– Отож, ти, схоже, вельми помилилася у своїх звинуваченнях, – почав Гай.
Таня та Катя занепокоєно хитнулися вперед.
– Вибачте, – прошепотіла Ірина. – Я мала спершу переконатися, що бачу саме те, що мені здається. Але я й гадки не мала… – вона безпорадно махнула в наш бік.
– Любий Гаю, ти ж не міг очікувати від неї, що вона з першої миті здогадається, щó бачить, коли воно таке дивне й неможливе? – втрутився Аро. – Будь-хто з нас дійшов би того самого висновку, що й вона.
Гай махнув на нього пальцями: помовч.
– Ми всі зрозуміли, що ти зробила помилку, – грубо мовив він. – Я хочу поговорити про твої мотиви.
Ірина нервово чекала, чи не докине він іще чогось, а тоді перепитала:
– Мої мотиви?
– Так, і в першу чергу, чому ти вирішила шпигувати за ними. Ірина здригнулася на слові «шпигувати».
– Ти була сердита на Калленів, правда ж?
Вона послала Гаю жалюгідний погляд.
– Так, – визнала вона.
– Бо?… – підказав Гай.
– Бо вовкулаки вбили мого друга, – прошепотіла вона. – А Каллени не схотіли вступитися з дороги, щоб я могла здійснити помсту.
– Перевертні, – тихо виправив Аро.
– Отож, Каллени злучилися з перевертнямипроти своїх побратимів – радше сказати, проти друга своєї подруги? – підсумував Гай.
Я вчула, як Едвард собі під ніс відразливо пирхнув. Гай рухався за своїм переліком різних тактик, шукаючи того, на чому можна зачепитися.
Ірина зіщулила плечі:
– Мені так здалося.
Гай трохи почекав, а тоді підказав:
– Якщо ти хочеш висунути формальне звинувачення проти перевертнів – і проти Калленів за те, що підтримали їхні дії, – час прийшов, – він усміхнувся легкою зловісною посмішкою, даючи Ірині можливість забезпечити йому гарний привід.
Але, певно, Гай не усвідомлював, що таке справжня родина – що таке стосунки, засновані на любові, а не на любові до влади. Може, він переоцінив силу мстивості.
Ірина задерла підборіддя й розпростала плечі.
– Ні, я не маю жодних претензій до вовків чи до Калленів. Ви з’явилися тут сьогодні для того, щоб знищити безсмертну дитину. Але такої дитини немає. Це була моя помилка, і за неї я беру всю відповідальність на себе. Каллени не винні, у вас нема причин зоставатися тут. Вибачте мене, – мовила вона до нас, а тоді обернулася обличчям до свідків із боку Волтурі. – Не було жодного злочину. І немає вагомих підстав для вас продовжувати розслідування.
Поки вона говорила, Гай підніс руку, в якій був дивний металевий предмет – різьблений, із орнаментом.
Це був сигнал. Реакція на нього виявилася такою блискавичною, що ми всі вражено завмерли, не вірячи власним очам. Перш ніж ми оговталися, все скінчилося.
Троє з солдатів Волтурі стрибнули вперед, й Ірину цілковито затулили їхні сірі плащі. Тої ж таки миті над галявиною зірвався металічний скрегіт. Гай метнувся в центр сірої метушні, й пронизливий виск вибухнув фонтаном іскор і язиками полум’я. Солдати відскочили від пекельного полум’я, вмент зайнявши свої місця у бездоганно рівному ряді гвардійців.
Гай сам-один стояв побіля палаючих останків Ірини, і з металевого предмета в його руці й далі струменіло широке полум’я просто до кострища.
Вчулося тихе клацання – і полум’я, яке вистрелило з руки Гая, зникло. Свідки, які стояли позаду Волтурі, хапнули повітря.
Ми оніміли з жаху. Одна річ – знати, що люта й невідворотна смерть приходить миттєво, інша річ – побачити це на власні очі.
Гай холодно всміхнувся:
– Отепервона взяла на себе повну відповідальність за свої слова.
Очі його метнулися до наших перших рядів, на коротку мить зупиняючись на закам’янілих постатях Тані та Каті.
Цієї секунди я збагнула, що Гай ніколи не недооцінював уз справжньої родини. Осьяким був його задум. Від Ірини він чекав не звинувачення, а непокори. Він шукав підстави, щоб знищити її, щоб підпалити ярість, яка наповнила повітря густою запальною сумішшю. Він кинув сірника.
Напружене перемир’я нашого зібрання хитнулося дужче, ніж слон на канаті. Якщо почнеться бійка, її вже не зупинити. Вона наростатиме доти, доки одна сторона не буде цілковито винищена. Наша сторона. Гай відав це.
І відав це Едвард.
– Зупиніть їх! – він стрибнув, аби вхопити за руку Таню, яка рвонулася до всміхненого Гая з божевільним зойком, в котрому кипіла щира лють. Вона не встигла відштовхнути Едварда, бо Карлайл уже вхопив її обома руками за талію.
– Її запізно рятувати, – швидко переконував він, борючись із нею. – Не давай йому приводу, якого він так прагне!
Катю зупинити було важче. Лементуючи без слів, вона швидко рвонула вперед – вона ладна була напасти, хай це призведе до того, що загинуть усі. Розалія стояла найближче до неї, та коли Розалія хотіла схопити її, Катя так ударила її струмом, що Розалія повалилася долі. Еммет ухопив Катю за руку й пожбурив на землю – і позадкував на нетвердих ногах. Катя згрупувалася і скочила на ноги, і враження було, що ніхто її не зупинить.
Ґарет кинувся на неї, знов збиваючи з ніг. Він обхопив її руками, а долонями вчепився в зап’ястки. Я бачила, як конвульсивно здригнулося його тіло, коли вона його шарахнула. Очі його закотилися під повіки, але він не ослабив хватки.
– Зафрино! – заволав Едвард.
Катин погляд затуманився, а крик перетворився на стогін. Таня припинила опиратися.
– Поверни мені зір, – засичала Таня.
Я відчайдушно, проте якомога делікатніше потягнула свій щит, щільніше огортаючи іскорки моїх друзів: обережно відсунула його від Каті, водночас намагаючись утримати навколо Ґарета – так, щоб між ними з’явилася захисна плівка.
І зненацька Ґарет знову опанував собою – він притискав Катю до засніженої землі.
– Якщо я відпущу тебе, ти знову мене шарахнеш, Кеті? – прошепотів він.
Вона у відповідь загарчала, досі борсаючись, засліплена.
– Послухайте мене, Таню, Катю, – прошепотів Карлайл тихо, проте виразно. – Зараз помста не допоможе. Ірина б не воліла, щоб ви так змарнували свої життя. Подумайте, що ви дієте. Якщо ви нападете на них, ми всі помремо.
Танині плечі скорботно похилилися, вона зіперлася на Карлайла, шукаючи підтримки. Катя нарешті припинила опиратися. Карлайл і Ґарет і далі вмовляли сестер словами занадто тривожними, щоб ті могли по-справжньому заспокоїти.
Я перевела увагу на важкі погляди, які втупилися в наш хаос. Краєчком ока я запримітила, що і Едвард, і Ґарет теж знову були насторожі.
Найважчим поглядом дивився Гай – він розлютовано й недовірливо втупився у Катю та Ґарета, які лежали на снігу. Аро теж витріщався на цю парочку, і недовіра яскраво була написана на його обличчі. Він знав, на що здатна Катя. Він через спогади Едварда сам відчув її міць.
Чи розумів Едвард, що ж зараз відбувалося? Чи усвідомлював, що мій щит став потужнішим і трошки перевищив Едвардові сподівання? Чи гадав, що Ґарет навчивсь якось сам боротися з Катиним даром?
Гвардія Волтурі порушила дисципліну: вони всі зайняли войовничі стійки, схилившись уперед, готові вистрелити, як стиснена пружина, в ту-таки мить, коли ми нападемо.
Позаду них сорок три свідки спостерігали, і на обличчях застигли зовсім не такі емоції, з якими вони з’явилися тут. Збентеження перетворилося на підозрілість. Блискавичне знищення Ірини похитнуло їхню віру. Який такий злочин вона вчинила?
Оскільки миттєвого нападу з нашого боку, на який так розраховував Га й після своїх поквапливих дій, не сталося, свідки Волтурі задавалися питанням: а що ж тут відбувається? Аро кинув короткий погляд назад, і на якусь мить на обличчі його майнула досада. Надії, які від покладав на публіку, вельми підвели його цього разу.
Я вчула, як Стефан і Владимир радісно перешіптувалися, у захваті від незручності, яку почував Аро.
Аро, безперечно, найбільше переймався тим, як зберегти на голові білий капелюх, як висловилися румуни. Але я не вірила, що Волтурі полишать нас у спокої тільки для того, щоб урятувати свою репутацію. Щойно вони покінчать із нами, то, понад усякий сумнів, винищать і всіх своїх свідків, якщо вже на те пішло. І зненацька я відчула жалощі до цього натовпу чужинців, яких Волтурі привели поглянути на нашу публічну страту. Деметрі полюватиме на них, аж доки їх усіх також не знищать.
Заради Джейкоба та Ренесми, заради Аліси та Джаспера, заради Алістера, заради цих незнайомців Деметрі має померти.
Аро легенько торкнувся плеча Гая.
– Ірина була покарана на надання неправдивих свідчень проти цієї дитини… – (То ось яке на цей раз вони собі вигадали виправдання!) Він провадив: – Мабуть, нам слід повернутися до головного питання?
Гай виструнчився, і його обличчя знову застигло, стало непроникним. Він витріщався просто себе, наче нічого не бачачи. На диво, зараз його лице нагадало мені працівника, якого понизили на посаді.
Аро поплив уперед; Рената, Фелікс і Деметрі автоматично рушили за ним.
– Просто для дотримання процедури, – мовив він. – Мені потрібно переговорити з кількома вашими свідками. Протокол, самі знаєте, – він недбало махнув рукою.
Водночас трапилося дві речі. Очі Гая зосередилися на Аро, і легенька зловісна посмішка повернулася на вуста. Едвард зашипів, і руки його стислися в такі міцні кулаки, що здавалося, кісточки на пальцях зараз протнуть міцну, як алмаз, шкіру.
Мені відчайдушно кортіло запитати його, що коїться, проте Аро був так близько, що вчув би найтихіший шепіт. Я бачила, як Карлайл кинув стурбований погляд на Едвардове обличчя – і його лице теж закам’яніло.
Поки Гай вигадував безглузді звинувачення, раз у раз помиляючись, у нерозумній спробі запалити бійку, Аро, напевно, на думку спав значно ефективніший шлях.
Аро тінню проплив понад снігом аж у найдальший західний кінець нашої шереги і зупинився кроків за десять від Амуна та Кебі. Вовки, що були поряд, здибили шерсть, але не ворухнулися.
– Ах, Амуне, мій південний сусідо! – тепло мовив Аро. – Ти так давно не навідувався до мене!
Амун із переляку не міг поворушитися, і Кебі застигла, мов статуя, побіч нього.
– Це нічого не значить; я просто не помітив, як пролетів час, – пробурмотів він неслухняними вустами.
– Щира правда, – погодився Аро. – А може, в тебе була інша причина триматися оддалік?
Амун не відповів.
– Скільки часу забирає, щоб зорганізувати новачків у клан! Кому знати, як не мені! Мені пощастило, що в мене є підмога, яка порається з цією важкою справою. І я радий, що нові члени твого клану так добре в нього вписалися. Потіш мене і представ їм. Я переконаний, ти планував невзабарі навідатися до мене.
– Звісно, – сказав Амун таким безживним тоном, що неможливо було сказати, чи є там бодай дещиця сарказму чи переляку.
– Ну що ж, тепер ми всі разом! Хіба це не чудово?
Амун кивнув, його обличчя лишалося порожнім.
– Проте причина твого візиту сюди була не з приємних, на жаль. Карлайл викликав тебе за свідка?
– Так.
– І що ти можеш засвідчити для нього?
Амун відповів тим самим беземоційним голосом:
– Я спостерігав за згаданою дитиною. І майже зразу стало очевидно, що вона не належить до безсмертних дітей…
– Мабуть, нам слід визначитися з термінологією, – урвав його Аро, – оскільки з’явилися нові класифікації. Говорячи про безсмертну дитину, ти, звісна річ, маєш на увазі людську дитину, яку вкусили і вона перетворилася на вампіра.
– Так, саме це я і маю на увазі.
– Що ще ти зауважив у цій дитині?
– Все, що, я певен, ви уже бачили в Едвардовій голові. Що це його біологічна дитина. Що вона росте. Що вона навчається.
– Так, так, – мовив Аро, і в його дружньому тоні прозвучала нетерплячість. – Але конкретно за ці кілька тижнів, які ти пробув тут, що ти бачив?
Амун нахмурив брови.
– Вона росте… швидко.
Аро всміхнувся.
– І ти гадаєш, що її можна залишити жити?
З моїх вуст зірвалося сичання, і не тільки з моїх. Половина вурдалаків на нашому боці луною повторила мою реакцію. В повітрі завис приглушений вияв люті. На тому боці галявини, серед свідків Волтурі, теж зірвалося шипіння. Едвард відступив і, стримуючи мене, стиснув мій зап’ясток.
Аро не зважав на звук, проте Амун неспокійно роззирнувся.
– Я приїхав сюди не для того, щоб робити висновки, – виголосив він.
Аро легко розсміявся.
– Просто скажи свою думку.
Амун задер підборіддя.
– Я не бачу в цій дитині жодної загрози. Вона навчається ще швидше, ніж росте.
Аро кивнув, зважуючи його слова. За хвилю він відвернувся.
– Аро? – покликав Амун.
Аро крутнувся назад:
– Так, друже?
– Я дав свої свідчення. Мене тут більше нічого не затримує. Ми з дружиною хотіли би поїхати просто зараз.
Аро тепло всміхнувся.
– Певна річ. Я такий радий, що ми мали змогу перекинутися словом. І певен, ми скоро побачимося.
Амун стиснув вуста в тонку риску і коротко кивнув, визнаючи фактично неприховану погрозу. Він торкнувся руки Кебі, й за мить вони удвох уже побігли на південь та розчинилися серед дерев. Я знала, що не зупиняться вони ще дуже довго.
Аро вже плив назад – уздовж наших лав на схід, а його охоронці тривожно нависали над ним. Зупинився він навпроти дебелої Шуван.
– Добридень, мила Шуван! Ти ще чарівніша, ніж завжди.
Шуван схилила голову набік, очікуючи продовження.
– А ти? – провадив він. – Ти б відповіла б на мої запитання так само, як Амун?
– Так, – мовила Шуван. – Але б і дещо додала. Ренесма розуміє обмеження. Вона не становить загрози для людей – для перебування в людському середовищі вона пасує ліпше, ніж ми. Від неї не варто очікувати небезпеки викриття.
– Зовсім жодної? – тверезо мовив Аро.
Едвард заричав – це був приглушений пронизливий звук із глибини горлянки.
Затуманені червоні очі Га я заясніли.
Рената в захисному жесті потягнулася до свого хазяїна.
Ґарет відпустив Катю та зробив крок уперед, проігнорувавши Катину руку, яка цього разу намагалася стримати його.
Аро начебто буденно відплив трошки назад – до своєї гвардії. Рената, Фелікс і Деметрі трималися ближче, ніж його власна тінь.
– Закон не був порушений, – виголосив Аро, але всі ми збагнули: зараз він відчеканить справжню свою оцінку. Я боролася з люттю, яка продиралася з мого горла, щоб ричанням сповістити про мою непокору. Я спрямувала лють на власний щит – зміцнила його, забезпечуючи всім надійніший захист.
– Закон не порушений, – повторив Аро. – Але чи означає це, що немає жодної небезпеки? Ні, – він м’яко похитав головою. – Це вже окреме питання.
У відповідь на його сентенцію у всіх тільки ще більше напружилися нерви, а Меґі, яка замикала наші лави бійців, похитала головою – у ній повільно наростала ярість.
Аро замислено міряв кроками галявину – враження було, що він летить, не торкаючись підошвами землі. Я зауважила, що з кожним кроком він усе наближався до гвардії.
– Вона унікальна… неймовірно, неможливо унікальна. Яке марнотратство – знищити таку вродливу істоту. Особливо якщо ми могли б так багато дізнатися нового… – він зітхнув, наче йому було неприємно вести мову далі. – Але ж існує-таки загроза – загроза, від якої не можна просто так відмахнутися.
Ніхто не відповів на його твердження. Запала мертва тиша, і він продовжив свій монолог так, буцімто балакав сам до себе.
– Яка іронія: що більше прогресує людство, що далі розвивається наука й бере владу над світом, то менше залишається галузей, де можна здійснити відкриття! І водночас, що більше звільняє нас людська невіра в надприродне, то потужнішими стають їхні технології, і тепер вони фактично можуть становити для нас загрозу, здатні знищити когось із нас.
Тисячі й тисячі років секретність була для нас засобом гарантувати радше комфортне існування, аніж безпеку. Але останнє дике, люте століття принесло в світ зброю такої потуги, що ставить під загрозу існування навіть безсмертних. Насправді тепер це чистий міф – те, що наш статус здатний захистити нас від слабких істот, на яких ми полюємо.
Ця дивовижна дитина, – він простягнув руку долонею донизу, мовби поклав її Ренесмі на голову, хоча зараз він перебував принаймні за сорок ярдів від нас, знову практично повернувшись до лав Волтурі, – якби ж тільки ми могли знати її потенціал – знати з абсолютною достовірністю, що вона зможе завжди залишатися в межах таємничості, яка захищає нас! Але ми й гадки не маємо, що з неї виросте! Її власних батьків опанував страх перед її майбуттям. Ми не можемопередбачити, щó з неї виросте, – він зробив паузу, спершу глянувши на наших свідків, а тоді – з особливою значущістю – на своїх. Голос його добре вдавав, мов Аро роздирають суперечливі почуття.
І далі дивлячись на своїх свідків, він провадив:
– Тільки знане є безпечним. Тільки знане є терпимим. А незнане є… вразливим місцем.
Усмішка Га я зловісно розтягнулася.
– Ви перебільшуєте, Аро, – заперечив Карлайл бляклим голосом.
– Спокійно, друже, – посміхнувся Аро, й обличчя його було, як завжди, лагідним, а голос, як завжди, м’яким. – Не поспішаймо. Розгляньмо це питання зусібіч.
– А можу я докинути ще одну грань, з якої варто розглядати це питання? – рівним голосом втрутився Ґарет, роблячи ще один крок уперед.
– А, кочівник! – мовив Аро, киваючи на згоду.
Ґарет задер підборіддя. Очі його були спрямовані на різношерстий натовп у найдальшому кінці галявини, і звертався він саме до свідків Волтурі.
– Я з’явився тут на прохання Карлайла, як і решта, щоб свідчити, – почав він. – Якщо говорити про цю дитину, то в свідченнях відпала потреба. Ми всі бачимо, хто вона насправді.
Отож я залишився, щоб засвідчити дещо інше. Ви, – тицьнув він пальцем у насторожених вурдалаків, – двох із вас я знаю – Макену та Чарльза, а ще бачу, що багато хто з вас – такі самі блукачі, мандрівці, як я. Ми не звітуємо ні перед ким. Тому поміркуйте добре над тим, що зараз від мене почуєте.
Патріархи з’явилися сюди не чинити справедливість, як вони повідомили вам. Ми це й підозрювали, а зараз це підтвердилося. Вони прийшли з необґрунтованої причини, проте з визначеною метою. Отож дивіться, як вони шукають кульгавого приводу, щоб досягти своєї справжньої мети. Дивіться, як вони силкуються знайти собі виправдання для своєї правдивої цілі – знищити присутню тут родину, – він жестом указав на Карлайла й Таню.
– Волтурі прийшли сюди, щоб знешкодити тих, кого вони вважають конкурентами. Можливо, ви, так само як і я, дивитеся в золоті очі цього клану й чудуєтеся. Їх важко зрозуміти, це правда. Але патріархи вбачають тут дещо більше за особистий, нехай і дивний, вибір. Вони вбачають тут потугу.
Я бачив, які зв’язки тримають цю родину разом, – я навмисно кажу «родину», а не «клан». Ці дивні золотоокі вампіри заперечили власну природу. Проте навзамін вони отримали, можливо, більше за просте задоволення потреб. Поки я перебував тут, то трошки вивчив цю родину, і мені здається, що найсуттєвішим у їхніх родинних зв’язках – тим, що тримає їх разом, – є миролюбний характер їхнього жертовного життя. Тут не знайдеш тої агресії, яка керує великими південними кланами, через що вони безперервно зростають і зникають у диких війнах. Але тут ніхто не прагне влади. І Аро відає про це краще за мене…
Я спостерігала за обличчям Аро, поки Ґарет кидав свої осудливі слова, і чекала від нього бодай якоїсь реакції. Проте лице Аро було заледве ввічливо здивоване, наче він чекав, щоб розлючена дитина нарешті збагнула, що ніхто й уваги не звертає на її спектакль.
– Карлайл усіх нас запевнив, ще коли запрошував сюди, що не просить нас воювати на його боці. Оці свідки, – Ґарет указав на Шуван і Ліума, – згодилися дати свої свідчення, щоб загальмувати Волтурі, – тоді Карлайл отримає шанс надати свої виправдання.
Але дехто з нас не був певен, – очі його метнулися до Єлизарового обличчя, – чи факт, що правда на Карлайловому боці, зможе зупинити так звану «справедливість». Чи справді Волтурі прийшли сюди, щоб захистити таємницю нашого існування – чи радше щоб гарантувати свою владу? Прийшли вони, щоб знищити незаконне творіння – чи наш спосіб життя? Чи вдовольнилися вони, коли виявилося, що небезпека – то просто непорозуміння? Чи продовжуватимуть вони домагатися своєї мети, коли вже нема підстав для здійснення правосуддя?
Ми маємо відповіді на всі ці запитання. Ми почули їх ув облудних словах Аро (серед нас є вампір із даром точно визначати такі речі), і зараз ми бачимо їх у нетерплячій посмішці Гая. Їхня гвардія – то безтямна зброя, знаряддя для господарів у їхньому жаданні влади.
Отож постає ще кілька запитань, на які маєте відповісти ви. Хто керує вами, кочівники? Чи скоряєтеся ви ще чиїйсь волі, окрім власної? Чи вільні ви обирати власний шлях – чи Волтурі вирішуватимуть, як вам жити?
Я прийшов свідчити. Але я залишаюся битися. Волтурі байду же до смерті дитини. Вони прагнуть умертвити нашу свободу волі.
Ґарет озирнувся, щоб поглянути на патріархів.
– Отож годі вам! Не варто нам вислуховувати нові й нові олживі обґрунтування. Будьте чесними у своїх намірах, як ми є чесними у своїх. Ми захищатимемо свою свободу. Ви поважитеся на неї – або ні. Обирайте просто зараз, і тоді свідки побачать, про що справді йдеться на цьому процесі.
