Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 37 страниц)

– Забирайся, Джейкобе. Тікай звідси, – сказав він не жорстоко – просто кинув мені ці слова, мов рятувальний круг. Він допомагав мені знайти вихід, якого я так шукав.

А в руці моїй була зв’язка ключів.

РОЗДІЛ 17. ЗА КОГО ВИ МЕНЕ МАЄТЕ? ЗА ЧАРІВНИКА З КРАЇНИ ОЗ? ВАМ ТРЕБА МОЗОК? ВАМ ТРЕБА СЕРЦЕ? УПЕРЕД. ВІЗЬМІТЬ МОЇ. ЗАБИРАЙТЕ ВСЕ, ЩО Я МАЮ

Коли я біг до гаража Калленів, у голові моїй уже склалася подоба плану. І завершувався він тим, як я вщент розбиваю машину кровопивці.

От чому я так здивувався, коли натиснув ґудзик на дистанційному керуванні – і зовсім не «вольво» біпнуло й блимнуло фарами. То була інша машина – вона вирізнялася навіть на тлі всієї шереги машин, кожна з яких у своєму роді змушувала у людей текти слинки.

Він справді свідомодав мені ключі від «Астон Мартіна» моделі «Венквіш» – чи то була чиста випадковість?

Я й на мить не замислився про те, що це може змінити кінцівку мого плану. Просто бухнувся на шкіряне сидіння й повернув ключ запалювання, ще й не випроставши ніг під кермом. Колись давно муркотіння такого двигуна викликáло в мене заздрісний стогін, але сьогодні я заледве міг зосередитися, щоб змусити машину рухатися.

Я намацав ручку, яка відпускала сидіння, й відсунувсь якомога далі, а тоді щосили натиснув на педаль газу. Машина стрибнула вперед, ледь не відриваючись од землі.

За кілька секунд я подолав вузьку звивисту доріжку. Машина була слухняною, наче підкорялася моїм думкам, а не рукам. Коли я вилетів із зеленого тунелю на шосе, то краєм ока зауважив сірий писок Лі, яка збентежено визирала з-поза папороті.

В голові майнуло: цікаво, що вона подумала, – та за мить я збагнув, що мені байдуже.

Я повернув на південь, бо сьогодні в мене бракувало терпцю на вантажівки, пробки – будь-що, що змусило б мене відірвати ногу від педалі.

Та хай там як, а сьогодні мені щастило. Якщо щастям можна вважати, коли ти несешся досить запрудженою дорогою на швидкості двісті миль – і не зустрічаєш жодного копа, навіть на прилеглій до міста ділянці, де обмеження – тридцять миль на годину. Яке розчарування! Приємно було б трохи погратися в доганялки – особливо якщо зважити, що за номерним знаком одразу вирахують і звинуватять кровопивць. Звісно, вони відкупляться, але ж це завдасть їм трошечкинезручностей.

Єдиною ознакою нагляду, яка трапилася мені дорогою, була тінь коричневого хутра, котра миготіла поміж дерев – бігла паралельно зі мною за кілька миль на південь від Форкса. Схоже, то був Квіл. Мабуть, він теж мене впізнав, адже за хвилину зник, так і не здійнявши тривоги. І знову в голові майнуло: а що ж він подумав про мене? – і тут-таки я пригадав, що мені байдуже.

Я мчав довгою вигнутою автострадою до найбільшого міста, яке тільки було поблизу. Це була перша частина мого плану.

Час тягнувся повільно – мабуть, тому, що я й досі лежав на лезах, але насправді менш ніж за дві години я вже повертав на північ до безіменного поселення, яке частково належало до Такоми, а частково – до Сієтла. Там я скинув швидкість, адже зовсім не збирався позбавити життя випадкового перехожого.

План був безглуздий. Він не спрацює. Проте коли я перебирав варіанти, як полегшити власний біль, вигулькнула фраза, яку сьогодні сказала Лі.

Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.

Буває, іноді, коли в тебе забирають вибір, це не так уже й погано. Можливо, погано – почуватися так.

Але я знайомий з усіма дівчатами в Ла-Пуші, і в резервації Макá, і в Форксі. Мені треба ширші мисливські угіддя.

Як шукати рідну душу в натовпі? Ну… і спершу ж потрібен натовп. Отож я роззирнувся, підшукуючи годяще місце. Проїхав кілька великих універмагів, де точно скупчилося чимало дівчат мого віку, але не зміг примусити себе зупинитися. Невже я хочуімпринтингу з дівчиною, яка вештається по універмагах цілісінькими днями?

Я прямував на північ, і довкруж ставало дедалі людніше. Згодом натрапив на парк, повний дітей, і родин, і скейтбордів, і велосипедів, і повітряних зміїв, і пікніків тощо. Тільки тепер я помітив – гарний стояв день. Сонячний і все таке. Люди висипали надвір, радіючи ясному небу.

Я припаркувався впоперек двох місць для інвалідів – просто напрошувався на штраф – і приєднався до натовпу.

Блукав, здалося, кілька годин поспіль. Сонце перекотилося з однієї половини неба на другу. Я вдивлявся в обличчя кожної дівчини, яка проходила неподалік, змушуючи себе по-справжньому приглядатися, помічаючи, яка була гарненька, а яка мала блакитні очі; яку не псували брекети, а яка була занадто розфарбована. Намагався знайти цікавинку в кожному обличчі, щоб потім мати певність: я таки спробував. І все в голові зринали думки: у цієї дуже прямий ніс; цій варто було б прибрати гривку з очей; ця могла б рекламувати помаду, якби все її обличчя було б таким самим досконалим, як її вуста…

Іноді вони також витріщалися на мене. Іноді лякалися – наче думали: «Що це за здоровезне чудовисько, яке пропікає мене очима?» Іноді, здавалося, в погляді читався інтерес, але це, либонь, давало про себе знати моє еґо.

Та хай там як, нічого не виходило. Навіть коли я зустрівся поглядом із дівчиною, що була – поза конкуренцією – найкрутішою дівчиною в парку та й, певно, в усьому місті, і вона відповіла на мій погляд задумливо і зацікавлено, я нічого не відчув. Тільки ту саму безнадійну спонуку позбутися нестерпного болю.

Час минав, і я почав помічати дрібнички. Пов’язані з Беллою. У тої було волосся того самого відтінку. У тої були очі схожої форми. У тої так само випиналися вилиці. У тої поміж бровами залягла точно така сама зморшка – і я одразу зацікавився, чим вона так стурбована…

І тоді я здався. Адже було повною дурницею сподіватися, що я вибрав потрібне місце в потрібний час і що мені пощастить випадково наштовхнутися на споріднену душу просто тому, що я так відчайдушно цього прагну.

Та й безглуздо шукати її тут. Сем каже, що найпевніше місце, де може трапитися дівчина з моїм генетичним кодом, це Ла-Пуш. А там – це було очевидно – ніхто мені не пасував. Якщо Біллі мав рацію, тоді – хтозна… Звідки беруться дужі вовки?

Я попрямував до машини, важко опустився на капот і покрутив ключі в руці.

Може, я такий, як про себе думає Лі? Виродок, який не здатен продовжити свій рід. А може, моє життя – це жорстокий жарт, і виходу для мене немає…

– Гей, з тобою все гаразд? Алло! Ти там, на вкраденій тачці!

Якусь мить до мене доходило, що хтось заговорив до мене, ще секунда пішла на те, аби підвести голову.

На мене витріщалася дівчина, яка здалася мені знайомою, в очах її була тривога. Я збагнув, чому її обличчя видалося мені відомим: я вже записав її до власного каталогу. Руде волосся з золотавим відтінком, дуже світла шкіра, кілька золотавих цяточок ластовиння на носі й на щоках, а очі кольору кориці.

– Якщо тебе так мучить сумління за те, що спер тачку, – мовила вона, усміхнувшись – на підборідді з’явилась ямочка, – ти завжди можеш здатися.

– Я взяв її напрокат, а не вкрав, – відтяв я. Голос мій звучав жахливо – наче я от-от збирався заплакати. Просто сором.

– Звісна річ, цезарахується на суді.

Я проричав:

– Тобі щось треба?

– Та ні. Я пожартувала про машину. Просто ти… маєш такий засмучений вигляд. Е-е-е… Я – Ліззі, – вона простягнула мені руку.

Я витріщався на долоню, поки та не впала.

– Ну що ж, – мовила вона збентежено, – просто я подумала, що зможу чимось допомогти. Мені здалося перед тим, що ти когось шукав, – вона тицьнула в бік парку й знизала плечима.

– Так.

Вона чекала.

Я зітхнув.

– Мені не потрібна допомога. Бо їїтут немає.

– О, вибач, мені прикро.

– Мені теж, – пробурмотів я.

Я ще раз зиркнув на дівчину. Ліззі. Вона була гарненькою. І досить милою, щоб запропонувати допомогу буркітливому незнайомцю, який ще, схоже, й несповна розуму. Чому б не саме їй виявитися тією єдиною? Чому все має бути так до біса складно? Мила дівчина, гарненька, і навіть кумедна. Чом би й ні?

– Красива машина, – мовила вона. – Шкода, що таких більше не виробляють. Звісно, і «Вентидж» – теж стильна, але у «Венквіш» є щось таке…

Мила дівчина, яка розуміється на машинах. Ого! Я пильніше почав вдивлятися в її обличчя, міркуючи: як же це працює? Ну давай, Джейку, час для імпринтингу!

– Як вона в дорозі? – запитала Ліззі.

– Ти не повіриш! – відповів я.

Вона усміхнулася своєю усмішкою, від якої виступила ямочка, вочевидь, задоволена, що нарешті спромоглася витягнути з мене більш-менш увічливу відповідь, і я неохоче усміхнувся навзаєм.

Але її усмішка не згладила гострих лез, які впивалися в моє тіло. Попри те, як сильно мені цього кортіло, моє життя не збиралося налагодитися просто тут і зараз.

Я ще не досяг того здорового стану, до якого вже наблизилася Лі. Я не міг закохатися, як звичайна людина. Принаймні не тоді, коли й досі кривавилася рана за кимсь іншим. Може – якби минуло десять років, і серце Белли давно вже не билося, і я б відбув усю жалобу та знову відродився – може, тоді я би зміг запросити Ліззі прокататися зі мною у швидкісній автівці, і побалакати про моделі машин, і щось дізнатися про неї, і вподобати її як особистість. Але зараз на це не варто було розраховувати.

Чари не врятують мене. Мені доведеться стерпіти тортури, як людині. Випити чашу до дна.

Ліззі чекала, може, сподіваючись, що я таки запрошу її прокататися. А може, й ні.

– Напевно, ліпше мені повернути машину хлопцю, в якого я її позичив, – зауважив я.

Вона знову всміхнулася.

– Рада, що ти став на правильний шлях.

– Еге ж, це ти мене настановила.

Не втрачаючи тривожного виразу, вона дивилася, як я сідаю в машину. Мабуть, я мав вигляд людини, яка просто зараз разом із машиною загуркотить у найближчу прірву. Може, я б так і вчинив, якби це спрацювало у випадку вовкулаки. Вона махнула мені рукою, проводжаючи автівку поглядом.

Спершу на зворотній дорозі я їхав спокійніше. Не квапився. Я не хотів їхати туди, куди їхав. Назад до того будинку, назад до того лісу. Назад до болю, від якого втікав. Назад до відчуття повної самотності наодинці з ним.

О’кей, це все – дешева мелодрама. Тим паче, що я не залишуся зовсімсам, але це – тільки гірше. Лі й Сет страждатимуть зі мною. Я радів тільки, що Сетові не доведеться довго страждати зі мною. Хлопчак не заслуговує на те, щоб хтось так порушував його спокій і рівновагу. Лі теж не заслуговувала, та принаймні вона могла мене зрозуміти. В болю для Лі немає нічого нового.

Я важко зітхнув, згадавши, чого в мене просила Лі, адже нарешті збагнув, що таки пристану на її пропозицію. Я досі був лютий на неї, але не міг ігнорувати той факт, що маю можливість полегшити її життя. А тепер, коли я знав її краще, я подумав, що вона б, либонь, учинила аналогічно щодо мене, якби ми раптом помінялися місцями.

Буде прикольно (це ще м’яко сказано) і вельми дивно отримати собі в особі Лі напарника – і друга. Безперечно, ми чимало попсуємо одне одному нервів. Вона не з тих, хто дозволить мені потонути в горі, і це на краще. Мені, мабуть, знадобиться приятель, який час від часу даватиме мені штурхана. Але якщо по правді, то вона – єдина з усіх друзів, хто має шанси зрозуміти, через що мені зараз доводиться пройти.

Я згадав сьогоднішнє полювання і те, як ми ментально зблизилися під час нього. Це було зовсім не зле. Якось не так. І трохи страшно, і трохи бентежно. Але якось по-дивному мило.

Мені не треба бути цілком самому.

І я знав, що Лі – достатньо сильна, аби витерпіти мене найближчі кілька місяців. Кілька місяців і років. Тоді мої думки помандрували в цьому напрямку. Відчуття було, наче я витріщаюся на безмежний океан, який мені належиться переплисти від берега до берега, перш ніж я зможу спочити.

Так багато часу попереду – і так малочасу до початку. До того, як мене вкинуть в океан. Ще три з половиною дні – а я отут витрачаю цей дорогоцінний час.

І я знову погнав машину.

Женучи до Форкса, обабіч дороги я уздрів Сема та Джареда, які застигли, мов вартові. Вони добре сховалися поміж густого гілля, але я чекав на їхню появу, я знав, чого виглядати. Кивнув, пролітаючи повз них, навіть не замислюючись, що саме подумали вони про мою сьогоднішню мандрівку.

Кивнув Сетові й Лі теж, коли звивався вздовж під’їзної доріжки до будинку Калленів. Уже западав присмерк, і з цього боку затоки нависли хмари, але я бачив, як їхні очі зблиснули у світлі фар. Я все їм поясню пізніше. На це я матиму повно часу.

Дивно, але Едвард чекав на мене в гаражі. За всі ці дні я не бачив, щоб він відходив од Белли хоч на крок. Із його обличчя я миттю збагнув, що з нею нічого страшного не трапилося. Навпаки, вираз його був значно спокійнішим. У мене стиснуло живіт, коли я згадав причину цього спокою.

Шкода, що – через усі ці самокопання – я так і не розтрощив йому машини. Ну що ж. Мабуть, на цюмашину в мене й рука б не піднялася. Може, на це він і сподівався, от і запропонував мені саме її.

– Кілька слів, Джейкобе, – мовив він, щойно я заглушив мотор.

Я зробив глибокий вдих і на хвильку затримав у грудях повітря. А тоді повільно виліз із машини і жбурнув йому ключі.

– Дякую за позичку, – кисло мовив я. Вочевидь, за це мені зараз доведеться зробити взаємну послугу. – Що ж ти хочеш тепер?

– По-перше… я знаю, як неприємно тобі користатися своєю владою в стосунках зі зграєю, але…

Я моргнув, просто вражений тим, що він почав саме з цього.

– Що?

– Якщо ти не схочеш чи не зможеш тримати Лі під контролем, тоді я…

– Лі? – перебив я його крізь зуби. – Що сталося?

Обличчя Едварда було жорстким.

– Вона прийшла запитати, чому ти так нагло поїхав. Я намагався пояснити. Гадаю, я неправильно висловився.

– Що вона зробила?

– Вона перевернулася на людину й…

– Справді? – перебив я знову, цього разу шокований. Я не міг повірити власним вухам. Лі, яка позбулася єдиного захисту на порозі ворожого лігвиська?

– Вона хотіла… побалакатиз Беллою.

– З Беллою?

Едвард зашипів:

– Я ніколи більше не дозволю, щоб Белла так розхвилювалася. Мені байдуже, що Лі вважає свою поведінку виправданою! Я не завдав їй шкоди – як міг би, – проте наступного разу я викину її з будинку. Пожбурю її просто на той бік річки…

– Стривай! Що саме вона сказала?

Я нічого не тямив.

Едвард глибоко вдихнув, щоб узяти себе в руки.

– Лі була занадто жорстока. Я не вдаватиму, ніби розумію, чому Белла ніяк не дасть тобі спокою, але я точно знаю, що робить вона це не тому, що хоче завдати тобі болю. Вона сама страждає через те, що ранить тебе – і мене, – коли просить, щоб ти був біля неї. Але те, що сказала Лі, було неприпустимо. Белла плакала…

– Стривай… Лі накричала на Беллу через мене?

Він коротко кивнув:

– У тебе є палка захисниця.

Ого!

– Я її про це не просив.

– Я знаю.

Я закотив очі. Звісно ж, він знав. Він знав усе.

Але я не чекав такого від Лі! Хто б міг повірити? Лі, яка приперлася в лігво кровопивць у людськійподобі, щоб нажалітися, що зі мноюпогано обходяться!

– Я не можу пообіцяти тримати Лі під контролем, – зауважив я. – Цього я не можу. Проте я побалакаю з нею. І не думаю, що таке ще раз повториться. Лі не така, щоб зачаїти в собі все надовго – вона, либонь, сьогодні вже вихлюпнула все, що мала на душі.

– Гадаю, так воно й було.

– Ну… я і з Беллою побалакаю про це. Їй не слід почуватися винною. Це мій свідомий вибір.

– Я вже сказав їй це.

– Звісно ж, сказав. Як вона загалом?

– Вона заснула. З нею Роза.

О, психопатка вже удостоїлася називатися «Розою»! Він явно переметнувся на темний бік.

Він проігнорував цю мою думку, натомість детальніше продовжив відповідь на попереднє питання:

– Вона почувається ліпше… певною мірою. Якщо не зважати на тираду Лі й на почуття провини опісля.

Ліпше. Адже Едвард почув думки чудовиська, і тепер усе в шоколаді. Дивовижно.

– Не тільки через це, – пробурмотів Едвард. – Тепер, коли я здатен розрізнити думки дитини, стало очевидним, що він чи вона має вельми розвинені розумові здібності. Він певною мірою вже розуміє нас.

Я роззявив рота.

– Ти серйозно?

– Так. У нього з’явилося нечітке відчуття того, що може завдати їй болю. Він намагається цього уникати – наскільки це можливо. Він… любитьїї. Вже любить.

Я витріщився на Едварда, відчуваючи, що мої очі ось-ось викотяться. Незважаючи на недовіру, я збагнув, щó стало головною причиною переміни в Едварді – чудовисько переконало його в своїй любові. А він не міг ненавидіти того, хто любить Беллу. Мабуть, саме тому він і мене не міг ненавидіти. Проте між нами була велика відмінність. Я-бо Беллу не вбивав.

Едвард вів далі, наче й не чув цих думок:

– Дитина розвивається, вочевидь, значно швидше, ніж ми гадали. Коли повернеться Карлайл…

– Вони ще й досі не повернулися? – різко перебив я його. Я згадав Сема та Джареда, які чатували при дорозі. Чи не зацікавляться вони надміру тим, що тут відбувається?

– Аліса та Джаспер уже повернулися. Карлайл передав через них усю кров, яку спромігся дістати, але її виявилося замало – Белла вип’є все за день із її зрослим апетитом. Карлайл залишився, щоб спробувати знайти інше джерело поставок. Я не вважаю, що це аж так нагально, але він хоче мати запас про всяк випадок.

– Чому ж це не нагально? Якщо їй весь час треба пити?

Я був певен, що він ретельно прислухається до моєї реакції і, відповідаючи, зважує кожне слово.

– Я спробую переконати Карлайла, щойно він повернеться, прискорити пологи.

–  Що?

– Малюк, схоже, намагається поменше завдавати болю матері, але це нелегко. Він уже завеликий. Було б божевіллям чекати й далі – він і так уже розвинувся понад очікування Карлайла. А Белла занадто виснажена, щоб чекати.

Нескінченний океан жалоби, який розпросторився попереду, наблизився впритул.

Я хапав ротом повітря.

Едвард чекав. Я витріщався на нього, приходячи до тями, і усвідомлював, що в його обличчі сталася ще одна переміна.

– Ти вважаєш, що вона виживе.

– Так. І це друге, про що я хотів з тобою перебалакати.

Я втратив дар мови. За хвильку він провадив далі.

– Так, – повторив він. – Чекати, як ото ми чекали, поки дитина достатньо розвинеться, було небезпечним божевіллям. Щохвилі могло статися непоправне. Але якщо підійти до справи з кумекою, якщо діяти швидко, я не бачу, чому б це не могло спрацювати. Тим більше тепер ми знаємо, що розум дитини неймовірно розвинений. На щастя, і Белла, і Роза згодні зі мною. Тепер, коли я переконав їх, що дитині нічого не загрожуватиме, ніщо не завадить нам спробувати.

– Коли повернеться Карлайл? – запитав я все ще пошепки. Я й досі не опанував дихання.

– Завтра до полудня.

У мене підігнулися коліна. Довелося зіпертися на машину, щоб не втратити рівноваги. Едвард простягнув руку, наче пропонував підтримку, проте миттю передумав і опустив її.

– Вибач, – прошепотів він. – Мені справді шкода, що ти зазнаєш такого болю, Джейкобе. Незважаючи на те, як ти мене ненавидиш, я мушу визнати, що не почуваю цього ж до тебе. Я вважаю тебе багато в чому… братом. Товаришем по зброї щонайменше. І мені шкода, що ти страждаєш, значно більше, ніж ти можеш собі уявити. Але Белла виживе, – на цих словах голос його був затятим, навіть лютим, – і я знаю, що тільки це для тебе важить.

Напевно, він мав рацію. Важко було сказати. У мене голова йшла обертом.

– Мені зовсім не хочеться говорити тобі ці речі саме зараз, коли й так на тебе стільки всього навалилося, але в нас справді вже зовсім немає часу. Я змушений просити тебе про дещо – благати, якщо хочеш.

– У мене нічого не лишилося, – видихнув я.

Він іще раз підняв руку, наче збирався покласти її мені на плече, але знову опустив її і зітхнув.

– Я знаю, скільки душі ти їй віддав, – тихо сказав він. – Але в тебе таки залишилося дещо– тільки в тебе. І я прошу це в справжнього Вожака, Джейкобе. Я прошу це в Ефраїмового спадкоємця.

Мені просто заціпило.

– Я прошу твого дозволу порушити умову угоди, яку ми уклали з Ефраїмом. Я прошу тебе зробити для нас виняток. Я прошу твого дозволу врятувати їй життя. Ти знаєш, що я в будь-якому разі це зроблю, проте не хочу зраджувати твою довіру, якщо є хоч маленький шанс уникнути цього. Ми ніколи не сподівалися порушити власне слово, і зараз ми це робимо вельми неохоче. Я прошу твого розуміння, Джейкобе, адже ти знаєш краще за всіх, чому ми так чинимо. Я хотів би, щоб союз наших родин тривав, коли це все закінчиться.

Я судомно ковтнув. Сем, – подумав я, – тобі потрібен Сем.

– Ні. Сем перебрав на себе повноваження. Але влада належить тобі. Ти ніколи не відбереш її в нього, проте ніхто правосильно не зможе погодитися на те, що я зараз попрошу, окрім тебе.

Я не можу ухвалювати таких рішень.

– Можеш, Джейкобе, і ти це знаєш. Твоє слово в цьому разі засудить або виправдає нас. Тільки ти здатен на це.

Я не можу думати зараз. Я не знаю.

– У нас немає часу, – він позирнув на будинок.

Так, часу не було. Мої кілька днів перетворилися на кілька годин.

Я не знаю. Дай мені поміркувати. Дай мені хвильку, о’кей?

– Та к.

Я попрямував до будинку, і він пішов за мною назирці. Неймовірно, як легко це було – іти собі в темряві обіч із вампіром. Я не почував небезпеки, навіть незручності не почував, справді. Я почувався, як міг би поряд із будь-ким. Ну, із будь-ким, від кого тхнуло.

У підліску на межі газону я помітив рух і вчув тихеньке скиглення. Сет пробився через папороть і стрибнув до нас.

– Привіт, хлопче, – буркнув я.

Він схилив голову, і я поплескав його по плечі.

– Все чудово, – збрехав я йому. – Я тобі пізніше розповім. Вибач, що отак утік від вас.

Він вишкірився до мене.

Цього разу я легенько пхнув його в плече.

– Вертайся назад на чати. Я зміню тебе незабаром.

Сет притулився до мене, штовхнув у відповідь – і помчав назад до дерев.

– У нього найчистіша, найщиріша, найдобріша душа з тих, в які я колись зазирав, – пробурмотів Едвард, коли він зник з очей. – Тобі пощастило, що ти можеш поділяти його думки.

– Я знаю, – невдоволено буркнув я.

Ми рушили до будинку – і воднораз сіпнули головами, коли вчули, як хтось сьорбає через соломинку. Едвард миттю заспішив. Він стрибнув на ґанок і щез за дверима.

– Белло, кохана, я гадав, ти спиш, – почув я за мить. – Вибач, якби я знав, то не пішов би.

– Не хвилюйся. Мені просто закортіло пити – від цього я й збудилася. Добре, що Карлайл привезе ще. Малий захоче пити одразу, коли вистрибне з мене.

– Справді. Доречне зауваження.

– Цікаво, чи не закортить йому чогось іншого, – тим часом міркувала вона.

– Гадаю, ми скоро з’ясуємо.

Я увійшов крізь двері.

Аліса мовила:

– Нарешті.

Очі Белли метнулися до мене. І на вустах розцвіла усмішка, яка доводила мене до сказу і якій я не міг опиратися. Але раптом вона зів’яла, обличчя її спохмурніло. Вуста напружилися – вона намагалася не розплакатися.

Мені хотілося дати Лі просто в тупий її писок.

– Привіт, Білко, – швидко мовив я. – Як ся маєш?

– Добре, – відповіла вона.

– Важливий день сьогодні, еге ж? Стільки всього нового!

– Джейкобе, тобі не треба цього робити.

– Гадки не маю, про що ти, – відповів я і рушив до неї, щоб усістися на бильце канапи у неї в головах. Едвард уже зайняв підлогу.

Вона докірливо поглянула на мене.

– Мені такпр… – почала була вона.

Я двома пальцями стиснув їй вуста.

– Джейку, – промурмотіла вона, силкуючись відкинути мою долоню. Вона була настільки слабенькою, що важко було повірити: вона щось пробує зробити.

Я похитав головою.

– Можеш говорити, якщо не збираєшся бовкати дурниці.

– Гаразд, я не бовкатиму, – прозвучало так, наче в неї був повний рот.

Тоді я забрав руку.

– Прикро! – швидко закінчила вона й вишкірилася.

Я закотив очі, а тоді усміхнувся навзаєм.

Коли я зазирнув їй в очі, то знайшов там усе, що марно шукав у парку.

Завтра вона стане кимсь зовсім іншим. Але, маю надію, принаймні залишиться живою, і тільки це важить, хіба ні? І вона дивитиметься на мене такими самими очима – приблизно такими самими. І всміхатиметься тими самими вустами – майже тими самими. І далі розумітиме мене найкраще з усіх, хто не має прямого доступу в мою голову.

Можливо, Лі виявиться цікавим напарником, може, навіть буде мені щирим другом, здатним стати на мій захист. Але вона ніколи не зробиться мені найкращимдругом у тому сенсі, в якому була Белла. Окрім неможливого кохання, яке я почував до Белли, між нами був і цей другий зв’язок, і він проникав до кості.

Завтра вона стане моїм ворогом. Або союзником. Це все, очевидячки, залежатиме від мене.

Я зітхнув.

Гаразд, – подумав я, віддаючи останнє, що мав. Усередині я відчув пустку. – Вперед. Рятуй її. Як нащадок Ефраїма я даю тобі дозвіл, даю тобі слово, що цим ти не порушиш угоди. І нехай провина лягає на мене. Ти мав рацію – ніхто не може відмовити мені в праві погодитися на це.

– Дякую, – прошепотів Едвард так тихо, щоб Белла не почула. Але слова його були такими гарячими, що краєм ока я помітив: інші вурдалаки обернулися й витріщилися на нас.

– Отож, – запитала Белла, наче нічого не відбувалося, – то як минув твій день?

– Чудово. Прокатався. Потинявся в парку.

– Непогано звучить.

– Звісно, звісно.

Зненацька вона скривилася.

– Розо? – звернулася вона.

Білявка хихикнула.

– Знову?

– Здається, за останні дві години я вихлебтала два галони [12]12
  Американський галон дорівнює 3,78 л.


[Закрыть], – пояснила Белла.

Ми з Едвардом посторонилися, щоб Розалія підвела Беллу з канапи й доправила в туалет.

– Можна мені піти самій? – запитала Белла. – У мене затерпли ноги.

– Ти впевнена? – здивувався Едвард.

– Роза підхопить мене, якщо я перечеплюся через власну ногу. А це може легко трапитися, адже я не бачу їх.

Розалія обережно поставила Беллу на ноги, притримуючи долонями за плечі. Белла випростала руки, ледь-ледь здригаючись.

– Як приємно, – зітхнула вона. – Ох, ну я й величезна!

І вона таки була величезна. Її живіт був окремим континентом.

– Ще один день, – мовила вона й поплескала себе по животі.

Я не зміг не здригнутися від болю, який прошив мене нагло, мов ніж, але силкувався тримати лице. Я же зможу ховати свої відчуття ще один день?

– Гарнесенько… Ой, ні!

Горнятко, яке Белла залишила на канапі, перехилилося, і темно-червлена кров побігла на світлу тканину.

Автоматично, хоча три руки випередили її, Белла нахилилася, щоб підхопити горня.

З її нутра пролунав неймовірно дивний звук, наче щось луснуло.

– Ох! – видихнула вона.

А тоді в неї підігнулися ноги, вона осіла на підлогу. Тої ж миті її підхопила Розалія, не давши впасти. Едвард був уже тут із простягнутими руками, всі забули про бруд на канапі.

– Белло! – вигукнув він, а далі погляд його затуманився, прошитий панікою.

За мить Белла заверещала.

Це був не просто крик, це був вереск смертельно пораненої тварини, від якого кров стигла в жилах. Лемент захлинувся, у горлі забулькало, й очі Белли закотилися. Тіло її здригнулося, вона вигнулася в руках Розалії – а тоді виблювала фонтан крові.