Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 37 страниц)
Ми дослухалися до машин, які проїжджали на трасі, але жодна з них не сповільнювала ходу.
Ренесма притулилася мені до шиї, а долоньку притисла до щоки, проте я не бачила жодних картинок. На те, як вона почувалася зараз, у неї не було зорових образів.
– А що як я їм не сподобаюся? – прошепотіла вона, і всі наші очі метнулися до її обличчя.
– Звісно, ти їм… – почав був Джейкоб, але я одним поглядом змусила його замовкнути.
– Вони не розуміють, що ти таке, Ренесмо, адже ніколи не зустрічали когось такого, як ти, – відповіла я, бо не хотіла брехати й давати їй обіцянки, які можуть не справдитися. – Головна проб лема – змусити їх зрозуміти.
Вона зітхнула, і в голові моїй миттєво промайнули наші образи: вурдалаки, люди, вовкулаки. Але вона ніде не пасувала.
– Ти особлива, а це не погано.
Вона заперечно похитала головою. Вона подумала про наші стурбовані обличчя й мовила:
– Це я в усьому винна.
– Ні! – Джейкоб, Едвард і я вигукнули цілком синхронно, але перш ніж ми почали доводити свою точку зору, долинув звук, на який ми всі так чекали: сповільнення двигуна на трасі, а потім шурхіт шин, які з’їжджають із шосе на ґрунтівку.
Едвард метнувся за ріг, щоб очікувально застигнути перед парадними дверима. Ренесма заховалася за моє волосся. Ми з Джейкобом витріщилися одне на одного через стіл, і на обличчях у нас застигнув відчай.
Машина хутко наближалася через ліс – швидше, ніж їздили Чарлі або Сью. Ми вчули, як вона заїхала на газон і зупинилася під ґанком. Четверо дверцят відчинилися й зачинилися. Прибулі не перекинулися й словом, поки йшли до дверей. Едвард відчинив, вони ще й не постукали.
– Едварде! – радісно вигукнув жіночий голос.
– Привіт, Таню. Добридень, Катю, Кармен, Єлизаре.
Троє у відповідь пробурмотіли «добридень».
– Карлайл сказав, що йому треба з нами нагально поговорити, – мовив перший голос – Танин. Я чула, що вони й досі надворі. Я уявила Едварда, що стоїть на порозі, заступаючи їм дорогу. – Що сталося? Якісь проблеми з вовкулаками?
Джейкоб закотив очі.
– Ні, – відповів Едвард. – Наше перемир’я з вовкулаками міцніше, ніж було.
Жінка хихикнула.
– Ти не збираєшся запросити нас усередину? – запитала Таня. І провадила, не чекаючи відповіді: – Де Карлайл?
– Карлайлові довелося поїхати.
Запала нетривала мовчанка.
– Едварде, що відбувається? – з притиском запитала Таня.
– Якщо ваша ласка, дозвольте мені зібратися хвильку з думками… – відповів Едвард. – Я маю пояснити вам дещо важке і прошу вас вислухати толерантно, поки ви не зрозумієте всього.
– З Карлайлом усе гаразд? – стурбовано запитав чоловічий голос. Єлизар.
– З нами всіма негаразд, Єлизаре, – мовив Едвард, а тоді по чомусь поплескав – либонь, по Єлизаровому плечі. – Але у фізичному сенсі з Карлайлом усе добре.
– У фізичному? – гостро запитала Таня. – Що ти маєш на увазі?
– Я маю на увазі, що вся наша родина у вельми серйозній небезпеці. Але перш ніж я все поясню, прошу вас дещо пообіцяти. Вислухайте все до кінця, а потім реагуватимете. Я благаю вас вислухати мене.
Прохання його зустріли довгою мовчанкою. І в цій напруженій тиші ми з Джейкобом без слів втупилися одне в одного. Його темно-червоні вуста побіліли.
– Ми слухаємо, – нарешті сказала Таня. – Ми вислухаємо все до кінця, перш ніж судитимемо.
Едвард ворухнувся. Ми почули кроки чотирьох людей, які перетнули поріг.
Хтось голосно втягнув носом повітря.
– Я так і знала, що тут замішані ці вовкулаки, – пробурмотіла Таня.
– Так, і вони на нашому боці. Знову.
Нагадування змусило Таню змовчати.
– Де твоя Белла? – запитав один із жіночих голосів. – Як вона?
– Вона зовсім скоро приєднається до нас. З нею все гаразд, дякую. Вона звикає до безсмертя неймовірно добре.
– Едварде, розкажи нам про небезпеку, – тихо попросила Таня. – Ми вислухаємо, і ми будемо на вашому боці, бо там наше місце.
Едвард глибоко вдихнув.
– Спершу я хочу, щоб ви все побачили на власні очі. У сусідній кімнаті – дослухайтеся. Що ви чуєте?
Було тихо, потім долинув рух.
– Будь ласка, спершу послухайте, – нагадав Едвард.
– Вовкулака, гадаю. Я чую його серцебиття, – мовила Таня.
– Що ще? – запитав Едвард.
Пауза.
– Що це за ритм? – здивувався хтось – Катя чи Кармен. – Це… якась пташка?
– Ні, але добре пам’ятайте, що ви чуєте. А тепер – який запах ви чуєте? Крім вовкулачого.
– Там людина? – прошепотів Єлизар.
– Ні, – не погодилася Таня. – Це не людина… але… нагадує людину більше, ніж решта запахів у цій кімнаті. Що це, Едварде? Не думаю, що колись уже стикалася з цим ароматом.
– Безперечно, ще не стикалася, Таню. Будь ласка, будь ласка, не забувайте, що ви ще ніколи такого не бачили. Відкиньте всі свої упередження.
– Я пообіцяла, що вислухаю тебе, Едварде.
– Тоді гаразд. Белло! Будь ласка, принеси Ренесму.
Я не чула ніг, але знала, що це відчуття – тільки в моїй голові. Я змусила себе не зволікати, не спотикатися – звелася на ноги та зробила кілька коротких кроків до рогу кімнати. Позаду я чула хвилі жару від Джейкобового тіла – він рушив за мною.
Я зробила крок і опинилася у великій кімнаті – й застигла, бо не могла змусити себе ступити вперед. Ренесма глибоко вдихнула й визирнула з-за мого волосся – її тендітні плічка були напружені: вона очікувала неприйняття.
Я гадала, що готова до їхньої реакції. До звинувачень, до вереску, до нерухомості глибокого потрясіння.
Таня відступила на чотири кроки, і її рудувато-русяві кучері затріпотіли – так могла б зреагувати людина, заскочена отруйною змією. Катя відстрибнула аж до парадних дверей і там притулилася до стіни. З її зціплених зубів вихопилося вражене сичання. Єлизар метнувся вперед, щоб затулити собою Кармен.
– О, я вас прошу! – собі під ніс простогнав Джейкоб.
Едвард пригорнув мене й Ренесму.
– Ви обіцяли вислухати, – нагадав він їм.
– Деякі речі не можна слухати! – вигукнула Таня. – Як ти міг, Едварде? Ти знаєш, що це означає?
– Нам треба забиратися звідси, – стурбовано мовила Катя й поклала долоню на дверну ручку.
– Едварде… – здавалося, Єлизарові бракує слів.
– Стривайте, – мовив Едвард, і голос його звучав твердіше. – Згадайте, що ви чуєте і який запах вловлюєте. Ренесма – не те, що ви думаєте.
– З цього правила немає винятків, Едварде, – відтяла Таня.
– Таню! – гостро мовив Едвард. – Ти ж чуєш її серцебиття! Зупинись на мить і подумай, що це значить!
– Її серцебиття? – прошепотіла Кармен, визираючи з-за Єлизарового плеча.
– Вона не цілковито дитина-вампір, – відповів Едвард, спрямовуючи свої слова Кармен, яка з усіх здавалася найменш ворожою. – Вона наполовину людина.
Чотири вурдалаки витріщилися на нього, ніби він заговорив незнайомою мовою.
– Слухайте мене, – Едвардів голос прибрав оксамитового переконливого тону. – Ренесма – єдина в своєму роді. Я її батько. Не її творець – її біологічний батько.
Таня ледь помітно хитала головою. Здається, вона навіть не усвідомлювала цього.
– Едварде, ти ж не можеш очікувати, що ми… – почав був Єлизар.
– То вигадай інше обґрунтоване пояснення, Єлизаре. Ви в повітрі можете відчувати тепло, яке струмує від її тіла. У неї в жилах тече кров, Єлизаре. Ви чуєте її запах.
– Як це? – видихнула Катя.
– Белла – її біологічна мати, – пояснив Едвард. – Вона завагітніла, виносила й народила Ренесму, поки ще була людиною. Вона заледве не померла через це. Мені довелося впорснути їй отруту просто в серце, щоб урятувати її.
– Я про таке ніколи й не чув, – мовив Єлизар. Плечі його й досі були напруженими, а голос холодним.
– Фізичні стосунки між вурдалаками й людьми – річ нечаста, – відповів Едвард, і цього разу в його голосі забринів чорний гумор. – А люди, які виживають після таких побачень, трапляються ще рідше. Невже ви не згодні, кузини?
Катя й Таня нахмурилися до нього.
– Та годі тобі, Єлизаре. Ти ж бачиш схожість?
На Едвардові слова зреагувала Кармен. Вона обійшла Єлизара, проігнорувавши його напіввисловлений протест, і зробила кілька обережних кроків, зупинившись просто переді мною. Вона трошки схилилася, уважно зазирнувши Ренесмі в обличчя.
– У тебе мамині очі, – сказала вона тихим і спокійним голосом, – але обличчям ти – викапаний тато.
А тоді, наче не могла стриматися, вона всміхнулася до Ренесми.
Ренесма у відповідь засліпила її усмішкою. Вона торкнулася моєї щоки, не відводячи погляду від Кармен. Вона питала, чи можна торкнутися обличчя Кармен, чи не буде неприємностей.
– Ти не проти, якщо Ренесма сама тобі дещо скаже? – запитала я Кармен. Я й досі була така знервована, що могла говорити тільки пошепки. – У неї дар пояснювати у свій спосіб.
Кармен і досі усміхалася до Ренесми.
– А ти вмієш розмовляти, крихітко?
– Так, – відповіла Ренесма мелодійним високим сопрано. Всі з Таниної родини, крім Кармен, здригнулися на звук її голосу. – Але я можу показати більше, ніж умію сказати.
Вона поклала маленьку долоньку в ямочках на щоку Кармен.
Кармен застигла, мов крізь неї пропустили електричний струм. Єлизар миттю опинився поруч із нею й пригорнув за плечі, ніби хотів відтягнути.
– Стривай, – задихнувшись, зупинила його Кармен; вона незмигно втупилася в очі Ренесми.
Ренесма «пояснювала» все Кармен досить довго. Едвардове обличчя було напруженим – він бачив усе разом із Кармен, і як мені хотілося передивитися те ж саме, що й він! Джейкоб нетерпляче переминався з ноги на ногу позаду мене, і я була певна, що він теж хотів би все сам побачити.
– Що їй Нессі показує? – пробурчав він собі під ніс.
– Усе, – стиха мовив Едвард.
Ще одна хвилина минула, і нарешті Ренесма забрала долоньку зі щоки Кармен. Вона переможно всміхнулася до враженої вампірки.
– Вона справді твоя дочка, так? – видихнула Кармен, переводячи свої топазові очі на Едвардове обличчя. – Який яскравий дар! Він міг передатися тільки від обдарованого батька.
– Ти віриш тому, що вона тобі показала? – запитав Едвард напружено.
– Без жодних вагань, – просто відповіла Кармен.
Єлизарове обличчя застигло від недовіри.
– Кармен!
Кармен узяла його руки в свої і стиснула.
– Хоч як неймовірно це видається, але Едвард розповів тобі чисту правду. Нехай дитина сама тобі все покаже.
Кармен підштовхнула Єлизара до мене й кивнула Ренесмі.
– Покажи йому, mi querida [15]15
Моя люба (ісп.).
[Закрыть].
Ренесма всміхнулася, вочевидь, щаслива він того, що Кармен прийняла її, та легенько торкнулася Єлизарового чола.
– Ay caray! [16] 16
Чорт забирай! (ісп.).
[Закрыть] – виплюнувся він два слова й сіпнувся геть від неї.
– Що вона тобі зробила? – з притиском запитала Таня, обережно наближаючись. Катя теж прокралася ближче.
– Вона просто намагається показати тобі свою версію подій, – мовила Кармен заспокійливим тоном.
Ренесма нетерпляче насупилася.
– Будь ласка, дивіться, – звеліла вона Єлизарові. Вона простягнула до нього руку, але долоня завмерла за кілька дюймів від його обличчя – вона чекала.
Єлизар підозріло зиркнув на неї, а тоді обернувся до Кармен по допомогу. Та заохочувально кивнула. Єлизар глибоко вдихнув і нахилився вперед, поки чоло його не діткнулося долоньки.
Коли Ренесма почала, він здригнувся, але цього разу стримався, зосереджено заплющивши очі.
– А-а-а, – видихнув він за кілька хвилин, розплющуючи очі. – Розумію.
Ренесма усміхнулася до нього. Він повагався, а потім знехотя послав їй усмішку у відповідь.
– Єлизаре? – запитала Таня.
– Це все правда, Таню. Це не безсмертна дитина. Вона наполовину людина. Ходи сюди. Сама все побачиш.
Мовчки Таня, у свою чергу, обережно зайняла місце навпроти мене, а тоді й Катя; перша ж картинка, яку показала їм Ренесма, шокувала їх. Але коли все закінчилося, вони, як і Кармен із Єлизаром, задавалося, були цілковито скорені.
Я метнула погляд на Едвардове спокійне обличчя, вражена: невже справді все минулося так легко? Його золотаві очі були чистими, незатьмареними. Тут не було жодного обману.
– Дякую за те, що вислухали, – тихо сказав він.
– Але серйозна загроза, про яку ти нас попереджав, справді існує, – мовила Таня. – Не від цієї дитини, тепер я бачу, але точно від Волтурі. Як вони дізналися про неї? Коли вони будуть тут?
Я не здивувалася, що вона так швидко все вхопила. Зрештою, звідки може походити загроза для такої сильної родини, як моя? Тільки від Волтурі.
– Коли Белла побачила Ірину тоді, в горах, – пояснив Едвард, – Ренесма була з нею.
Катя зашипіла, а очі її перетворилися на щілини.
– То це Іриназробила? Тобі? Карлайлові? Ірина?!
– Ні, це вже не вона, – прошепотіла Таня. – Це хтось інший…
– Аліса бачила, як вона вирушила до них, – пояснив Едвард. Цікаво, чи хтось зауважив, як він легенько здригнувся, промовивши Алісине ім’я.
– Як вона могла так учинити? – ні до кого не звертаючись, запитав Єлизар.
– Уявіть, якби ви побачили Ренесму хіба що здалеку. Якби не дочекалися наших пояснень…
Таня звузила очі.
– Що б вона там не подумала… Ми ж одна родина!
– Ми вже нічого не зможемо вдіяти з Ірининим рішенням. Запізно. Аліса сказала, у нас – щонайбільше місяць.
Таня та Єлизар схилили голови набік. Катя нахмурила брови.
– Так довго? – запитав Єлизар.
– Вони вирушають усі разом. Це, вочевидь, вимагає деякої підготовки.
Єлизар хапнув ротом повітря.
– Вся-вся гвардія?
– І не тільки гвардія, – напружено мовив Едвард. – Аро, Гай, Марк. Навіть дружини.
Їхні очі вражено розширилися.
– Неможливо, – тупо сказав Єлизар.
– Два дні тому я б теж так гадав, – мовив Едвард.
Єлизар насупився, а коли заговорив, його голос був більше схожим на гарчання.
– Але це ж безглуздя! Навіщо їм піддавати і себе, і дружин небезпеці?
– Це безглуздо тільки з цієї точки зору. Аліса сказала: тут щось більше за просте покарання за переступ, який ми, на їхню думку, вчинили. Вона вважала, ви зможете нам допомогти розгадати.
– Більше за покарання? Але що ж це може бути? – Єлизар міряв кроками кімнату – до дверей і назад, наче був сам-один; чоло його нахмурилося, очі втупилися в підлогу.
– А де всі ваші, Едварде? Карлайл, і Аліса, і решта? – запитала Таня.
Едвардового секундного вагання можна було б і не зауважити. Відповів він тільки частково:
– Вони шукають друзів, які б згодилися нам допомогти.
Таня нахилилася до Едварда, простягнувши руки.
– Едварде, хоч скільки б ви друзів не зібрали, ми вам не допоможемо перемогти. Ми тільки можемо померти разом із вами. Ви повинні це усвідомлювати. Звісно, ми вчотирьох, певно, заслуговуємо на це після Ірининої зради – та й після всього, що трапилося в минулому – і тоді теж через неї…
Едвард швидко похитав головою.
– Ми не просимо вас битися й помирати разом із нами, Таню. Ви знаєте, що Карлайл вас би ніколи про таке не попросив.
– Тоді навіщо ж, Едварде?
– Нам потрібні свідки. Нам просто треба змусити їх пригальмувати. Щоб вони дозволили нам пояснити… – він торкнувся щоки Ренесми; вона ж ухопила його за руку й притиснула до шкіри. – Важко піддавати сумнівам нашу версію, коли все побачиш на власні очі.
Таня повільно кивнула:
– Ви гадаєте, її минуле щось важитиме в їхніх очах?
– Так, оскільки воно – проекція майбутнього. Обмеження були введені тільки для того, щоб уникнути публічності, щоб не створювати дітей, яких неможливо приборкати.
– Я зовсім не небезпечна, – втрутилася Ренесма. Я дослухалася до її високого чистого голосу по-новому, уявляючи, як він звучить для інших. – Я ніколи не поранила ні дідуся, ні Сью, ні Біллі. Я люблю людей. Таких людей-вовків, як мій Джейкоб, – вона впустила Едвардову долоню, потягнулася назад і поплескала Джейкоба по руці.
Таня й Катя обмінялися швидкими поглядами.
– Якби Ірина не прийшла так рано, – міркував Едвард, – можна було б усього цього уникнути. Ренесма росте надзвичайно швидко. За місяць вона стане старшою на півроку.
– Ну, принаймні це ми зможемо точно засвідчити, – рішучо промовила Кармен. – Ми зможемо заприсягтися, що на власні очі бачили, як вона зростає. Чи Волтурі здатні проігнорувати такі свідчення?
Єлизар пробурмотів:
– І справді! – але погляду не підвів і продовжив міряти кроками кімнату, ні на кого не звертаючи уваги.
– Так, ми зможемо виступити вашими свідками, – підтвердила Таня. – Це – точно. Ми поміркуємо, що ми здатні для вас зробити.
– Таню, – запротестував Едвард, чуючи її думки – вона озвучила далеко не всі, – ми не сподіваємося, що ви битиметеся разом із нами.
– Якщо Волтурі не зупиняться, щоб вислухати наші свідчення, ми не зможемо просто стояти осторонь, – наполягла Таня. – Звісно, я можу говорити тільки за себе.
Катя пирхнула.
– Ти настільки в мені сумніваєшся, сестро?
Таня широко їй усміхнулася.
– Врешті-решт, це ж чисте самогубство!
Катя відповіла осяйною усмішкою і знизала плечима.
– Я з вами.
– Я теж зроблю все, що мені до снаги, аби захистити дитину, – підтримала їх Кармен. А тоді, наче не змогла втриматися, простягла руки до Ренесми: – Можна тебе потримати на руках, bebé linda? [17]17
Красунечко (ісп.).
[Закрыть]
Ренесма охоче потяглася до Кармен, рада, що має нового друга. Кармен міцно пригорнула її, бурмочучи до неї іспанською.
Все було точно так само, як раніше вже трапилося з Чарлі та з усіма Калленами. Ренесмі неможливо було опиратися. Що ж такого було в ній, що просто притягувало оточуючих, що змушувало людей наражати свої життя на небезпеку заради неї?
На хвильку я повірила, що наш задум може справдитися. Може, Ренесмі вдасться неможливе, й вона так само прихилить до себе ворогів, як прихилила друзів.
А тоді я згадала, що Аліса полишила нас, і надія моя розтанула швидше, ніж з’явилася.
РОЗДІЛ 31. ТАЛАНТ
– А яким чином вовкулаки причетні? – запитала Таня, вивчаючи Джейкоба.
Джейкоб відповів перш, ніж Едвард устиг мовити слово.
– Якщо вурдалаки не зупиняться самі, щоб вислухати версію Нессі… себто Ренесми, – виправився він, усвідомлюючи, що Таня не зрозуміє цього дурнуватого прізвиська, – миїх зупинимо.
– Вельми хоробро, хлопче, але це не до снаги й бійцям, досвідченішим за тебе.
– Ви не знаєте, на що ми здатні.
Таня знизала плечима.
– Звісно, це ваші життя, і ви можете марнувати їх, як вам заманеться.
Джейкоб метнув погляд на Ренесму (яка й досі була в Кармен на руках, а Катя схилилася над ними) – у ньому прозоро читалося почуття.
– Вона особлива, ця крихітка, – вголос міркувала Таня. – Їй важко опиратися.
– Яка талановита родина, – пробурмотів Єлизар, міряючи кроками кімнату. Темп прискорювався – він долав відстань від Кармен до дверей і назад щосекунди. – Батько читає думки, мати має щит, а це неймовірне дитя своїми чарами причарувало нас усіх. Цікаво, чи існує для її дару особлива назва – чи, може, для вампіра-напівкровки це нормальна річ… Якщо таке взагалі можна вважати нормальним! Вурдалак-напівкровка!
– Перепрошую, – вражено мовив Едвард. Він простягнув руку й утримав Єлизара за плече, коли той от-от збирався повернутися до дверей. – Що ти тільки-но сказав про мою дружину?
Єлизар зацікавлено поглянув на Едварда, на мить облишивши маніакально бігати кімнатою.
– Щит, я гадаю. Вона мене блокує, тож я не маю певності.
Я витріщилася на Єлизара, збентежено нахмуривши брови.
Щит? І що він мав на увазі, кажучи, що я його блокую? Я була просто поруч із ним, жодним чином не намагаючись протистояти йому.
– Щит? – перепитав Едвард зачудовано.
– Та годі тобі, Едварде! Якщо я не здатен проникнути в її голову, то певен, і ти ні. Ти зараз чуєш її думки? – запитав Єлизар.
– Ні, – промурмотів Едвард. – Але я й ніколи не міг. Навіть коли вона була людиною.
– Ніколи? – Єлизар кліпнув. – Цікаво. Це свідчить про дуже відчутний латентний талант, якщо він так чітко виявлявся навіть до перетворення. Я не можу намацати щілинку, щоб проникнути під щит і відчути все до кінця. Але він, либонь, і досі в зародковому стані, адже вона – кількамісячний вампір-перволіток, – він звернув на Едварда сердитий погляд. – І, певно, навіть не підозрює про те, що чинить. Цілковито несвідома. Яка іронія! Аро посилав мене прочісувати всенький світ, шукаючи подібні аномалії, – а ти просто наразився на аномалію – і не усвідомлював, що перед тобою, – Єлизар недовірливо похитав головою.
Я насупилася.
– Ви про що говорите? Який це такий у мене щит? Що це взагалі означає?
Я не могла уявити нічого, крім середньовічного панцира. Єлизар схилив голову набік, вивчаючи мене.
– Гадаю, коли я служив у гвардії, ми ставилися до цього занадто формально. Насправді розбивати таланти на категорії – річ суб’єктивна й випадкова; кожен дар унікальний, один і той самий дар двічі не повторюється. Але твій талант, Белло, класифікувати досить легко. Захисні таланти, які певною мірою вберігають свого власника, називають щитами. Ти колись перевіряла свої можливості? Пробувала блокувати когось, крім мене та свого чоловіка?
Незважаючи на те, як швидко працював мій новий мозок, збігло кілька секунд, перш ніж я спромоглася сформулювати відповідь.
– Це розповсюджується тільки на певні аспекти життя, – пояснила я. – Моя голова – це, так би мовити, приватна територія. Але ніщо не зупиняє Джаспера впливати на мій гумор або ж Алісу – бачити моє майбутнє.
– Чистої води ментальний захист, – кивнув до себе Єлизар. – Обмежений, але потужний.
– Аро не зміг прочитати її думок, – втрутився Едвард. – Хоча коли вони зустрілися, вона ще була людиною.
Єлизарові очі розширилися.
– Джейн намагалася завдати мені болю, але не впоралася, – докинула я. – Едвард вважає, що Деметрі не зможе знайти мене, та й Алек не завдасть мені клопоту. Це добре?
Єлизар, досі не в змозі говорити, кивнув.
– Дуже.
– Щит! – вигукнув Едвард, і в голосі його забриніло глибоке задоволення. – Я й не подумав! Мені зустрічалася тільки одна така людина – Рената, але її дар був відмінним.
Єлизар трішки оговтався.
– Так, жоден талант не може виявитися тотожним іншому, бо ж немає двох людей, які мислятьоднаково.
– Хто така Рената? І що вона вміє? – запитала я. Ренесма теж зацікавилася – вона відхилилася від Кармен, щоб визирнути з-за Каті.
– Рената – особистий охоронець Аро, – пояснив мені Єлизар. – У неї дар щита вельми практичний, і дуже сильний.
Я нечітко пам’ятала купку вурдалаків, які товклися навколо Аро у макабричній вежі; там були і чоловіки, і жінки. У цьому неприємному, жахливому спогаді я не могла розрізнити облич тих жінок. А однією з них, певно, й була Рената.
– Цікаво… – міркував Єлизар. – Бачте, Рената має потужний щит проти фізичних нападів. Якщо хтось наближається до неї – або ж до Аро, бо вона завжди поруч із ним у несприятливих ситуаціях, – ця особа відчуває себе… відштовхнутою. Навколо Ренати силове поле, яке відштовхує, хоча його практично неможливо помітити. Ви просто зауважуєте, що чомусь повернули у зовсім іншому напрямку, ніж збиралися, а у пам’яті вашій немає чіткого спогаду про те, що ж ви взагалі намагалися зробити перед тим. Вона захищає Га я та Марка також, якщо виникає потреба, але Аро має найвищий пріоритет.
Але дар її насправді не фізичний. Як і в більшості випадків, коли йдеться про вурдалацькі таланти, вона впливає на свідомість. Якби вона спробувала не підпускати тебе, цікаво, хто б переміг? – він похитав головою. – Я ніколи не чув, щоб хтось міг опиратися дару Аро або Джейн…
– Мамо, ти особлива, – мовила Ренесма без тіні подиву в голосі, наче йшлося про колір мого вбрання.
Я почувалася дезорієнтованою. Невже я ще не знаю свого дару? У мене ж є суперсамоконтроль, який дозволив мені проминути жахливу стадію перволітка. Здебільшого вампіри мають тільки один талант, хіба ні?
Чи Едвард мав рацію від самого початку? Перш ніж Карлайл припустив, що мій самоконтроль – щось надприродне, Едвард гадав, що моя здатність стримуватися – просто результат гарної підготовки: зосередженість і підхід– ось як він це назвав.
То хто з них мав рацію? Невже я щедещо вміла? Невже тому, на що я здатна, є назва та класифікація?
– Ти можеш поширювати його? – поцікавилася Катя.
– Поширювати? – перепитала я.
– Поширювати навколо себе, – пояснила Катя, – затуляти щитом іще когось, окрім себе.
– Не знаю. Я ніколи не пробувала. Я й не знала, що можна спробувати таке.
– Може, ти й не здатна на це, – швидко мовила Катя. – На Бога, я працюю над собою вже кілька сторіч, і все, чого мені вдалося досягти, це пропускати шкірою електричний струм.
Я втупилася в неї, заінтригована.
– У Каті – войовничий дар, – пояснив Едвард. – Схожий на талант Джейн.
Я несамохіть відскочила від Каті, й вона засміялася.
– Я не садистка, – запевнила вона мене. – Просто це вельми придається під час бійок.
Слова Каті потроху проникали в мою свідомість, тулитися купи. Захистити щитом когось іншого запропонувала вона. Наче є хоч якась можливість відкрити свою дивну, ненормально непроникну голову для когось, впустити його всередину.
Я пригадала, як корчився Едвард на стародавньому камінні у вежі Волтурі. Хоча цей спогад був із людських часів, він був чіткішим, болючішим за всі інші, – ніби його витаврували на тканинах мого мозку.
А якби мені вдалося не дати цьому повторитися ще раз? Якби я змогла захищати його? Захищати Ренесму? А що як існує бодай химерне сподівання, що я здатна захистити щитом і їх?
– Ти мусиш навчити мене, як я маю діяти! – з притиском мовила я, хапаючи Катю за руку. – Ти мусиш мені показати, що робити!
Катя здригнулася від мого потиску.
– Може… якщо ти припиниш ламати мені кістки.
– Ой! Вибач!
– Ти точно захищаєшся щитом, – сказала Катя. – Коли я ворухнулася, твоя рука мала відскочити від мене. Але ж ти нічого щойно не відчула?
– Не слід було робити цього, Катю. Вона ж не хотіла поранити тебе, – пробурмотів Едвард. Але ми й не зважили на нього.
– Ні, я нічого не відчула. Ти пропускала струм шкірою?
– Еге ж. М-м-м… Я ще не зустрічала нікого, хто не відчував би мого струму, – ні серед людей, ні серед безсмертних.
– І ти кажеш, що поширюєш його? На всю свою шкіру? Катя кивнула.
– Колись дар був тільки у мене в долонях. Як у Аро.
– Чи у Ренесми, – втулив Едвард.
– Але я добре потренувалася і поширила струм на все тіло. І це непоганий захист. Будь-хто, коли намагається торкнутися мене, валиться з ніг, наче його тицьнули електрошокером. Він вирубається буквально на секунду, але й цього досить.
Я слухала Катю упіввуха, а в думках так і сяк прокручувала ідею, що, можливо, мені вдасться захистити свою невеличку родину, якщо я вчитимуся швидко. Я гаряче воліла також виявити здібності до цього «поширювання» – я ж бо якимсь незбагненним чином вправна в усьому, до чого беруся у своєму новому вурдалацькому житті. Мій людський досвід не підготував мене до того, що деякі речі даються від природи, тож я до останнього мала сумніви у власних здібностях.
Я почувалася, наче ніколи в житті ще не хотіла нічого так, як цього: мати змогу захищати тих, кого люблю.
Оскільки я була настільки занурена в себе, то й не помітила безмовного діалогу між Едвардом та Єлизаром, поки вони нарешті не заговорили вголос.
– Ти можеш пригадати хоч один виняток? – запитав Едвард.
Я роззирнулася, намагаючись збагнути, що він має на увазі, й зауважила, що всі також витріщаються на двох чоловіків. Ті замислено нахилилися один до одного, на Едвардовому обличчі була написана підозра, а на Єлизаровому – сум і неохота.
– Я не хочу про них так думати, – крізь зуби процідив Єлизар.
Я була здивована наглою переміною атмосфери в кімнаті.
– Якщо ти правий… – почав був Єлизар.
Едвард обірвав його:
– То була твоя думка, не моя.
– Гаразд, якщо яправий… Я навіть не уявляю, що це означатиме. Це змінить усе в тому світі, який ми створили. Це змінить моє уявлення про життя. Змінить світ, до якого я належав.
– Ти завжди все робив із найкращими намірами, Єлизаре.
– Та чи матиме це значення? І що я зробив? Скільки життів…
Таня заспокійливо поклала долоню на Єлизарове плече.
– Що ми проґавили, друже? Я б теж хотіла знати, щоб посперечатися з вашими думками. Бо ви нічого в житті не зробили такого, аби так себе картати.
– Невже? – муркнув Єлизар. А тоді вивільнився з її руки й почав знову міряти ногами кімнату – швидше, ніж до того.
Таня дивилася на нього зо дві секунди, а потім перевела погляд на Едварда.
– Поясни.
Едвард кивнув, напруженим поглядом проводжаючи Єлизара, який бігав кімнатою.
– Він намагався збагнути, чому раптом усі Волтурі приїжджають, аби покарати нас. Вони так ніколи не чинять. Звісно, ми – найбільший дорослий клан, із яким вони мали справу, але в минулому траплялося, що клани об’єднувалися, аби протистояти їм, і все одно не становили серйозної загрози, незважаючи на чисельність. Ми тісніше пов’язані між собою, але й цей фактор небагато важить.
Отож Єлизар пригадував інші випадки, коли карали якісь клани – за те чи за се, і йому на гадку спала певна схема. Це була схема, яку решта гвардії б і не зауважила, оскільки Єлизар передавав усе корисне, що йому вдалося розвідати, особисто Аро. Ця схема повторювалася десь раз на сторіччя…
– І що за схема? – запитала Кармен, спостерігаючи за Єлизаром разом із Едвардом.
– Аро нечасто бере участь у таких каральних заходах, – мовив Едвард. – Але в минулому, коли Аро прагнув знайти вампіра з певним даром, зазвичай дуже швидко відшукувалися докази, що той чи той клан учинив непростимий злочин. Патріархи вирішували особисто подивитися на те, як гвардія здійснює правосуддя. А коли більшість членів клану вже були знищені, Аро раптом милував когось, хто подумки, як він заявляв, найщиріше каявся. І завжди виявлялося, що цей вурдалак має дар, яким так захоплювався Аро. І завжди цій особі пропонували місце в гвардії. Зазвичай переконати такого вампіра було неважко – йому лестило, що його так пошанували. І винятків не було.
– Мабуть, це п’янить, коли тебе обирають, – зауважила Катя.
– Ха! – рикнув Єлизар, і далі гасаючи кімнатою.
– Є одна людина в гвардії, – пояснив Едвард люту реакцію Єлизара, – на ім’я Челсі. Вона може впливати на емоційні зв’язки між людьми. Вона може ослаблювати або зміцнювати зв’язки. Вона може змусити когось почувати прив’язаність до Волтурі, бажання приєднатися, охоту догодити…
Єлизар став як укопаний.
– Ми всі усвідомлювали, чому Челсі така корисна. Наприклад, у бою, коли нам щастило розділити клани, які вступили в спілку, і тоді перемогти їх було значно легше. І якщо вдається відділити невинних членів клану від винних, то справедливість може здійснитися без непотрібної жорстокості – винних можна покарати без втручання, а невинних помилувати. В іншому разі було б неможливо утримати клан від спільної боротьби. Отож Челсі розривала зв’язки, які їх поєднували. Мені це здавалося виявом доброти, милосердя Аро. Я підозрював, що саме Челсі тримає наш клан таким тісним і дружним, але ж це було добре! Бо так ми могли більше. І так нам було легше співіснувати.
Від цього пояснення мої туманні спогади прояснилися. Раніше я ніяк не могла втямити, чому гвардія кориться своїм хазяям так радо, заледве не з відданістю коханців.
– Наскільки дужий її дар? – Таня запитала напруженим голосом. Вона швидко обвела поглядом усіх членів своєї родини.
