Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ 13. ДОБРЕ, ЩО В МЕНЕ ЗАЛІЗНИЙ ШЛУНОК

Карлайл із Розалією метнулися до сходів і вмент зникли з очей. Я чув, як вони сперечалися: варто підігрівати чи ні. Фе! Цікаво, які ще експонати з кімнати жахів вони зберігають удома? Холодильник, повний крові, – ставимо плюсик. Що ще? Камера тортур? Кімната, повна трун?

Едвард залишився – він тримав Беллу за руку. Обличчя його знову помертвіло. Здавалося, йому бракує енергії зберегти хоча б той легенький натяк на надію, який запалив його нещодавно. Вони не відривали одне від одного очей, проте зовсім не як закохані. Було враження, що вони ведуть беззвучну розмову. Трохи нагадало мені Сема й Емілію.

Ні, вони не схожі були на солодкавих закоханих, але від того дивитися на них було ще важче.

Тепер я розумію, як було Лі повсякчас спостерігати отакі картини. Чути думки в Семовій голові. Звісно, нам усім було її шкода – ми ж не чудовиська, принаймні не в цьому сенсі. Проте, гадаю, ми не схвалювали її поведінки в такій ситуації. Вона-бо кидалася на всіх, намагалася зробити нас такими ж нещасними, як була сама.

Та я більш ніколи не думатиму про неї погано. Як можна втримати весь цей біль у собі? Як можна втриматися й неспробувати зняти з себе тягар, перекинувши хоч частку його на когось?

А якщо мені все одно судилося очолити зграю, як можу я винуватити її, що вона схотіла обмежити мою свободу, приєднавшись до мене? Я б учинив так само. Якби в мене була можливість уникнути цього болю, я б її використав теж.

За секунду Розалія вже мчала сходами вниз – летіла через кімнату, як вітер, розворушуючи кусючий запах. Зупинилася вона на кухні, і я почув рипіння дверцят буфета.

–  Непрозоре, Розаліє, – муркнув Едвард. І закотив очі.

У Белли на обличчі з’явився допитливий вираз, проте Едвард у відповідь тільки похитав головою.

Розалія промчала через кімнату і знову зникла.

– Це була твоя ідея? – прошепотіла Белла – голос її був хрипкий, адже вона намагалася говорити якомога голосніше, щоб я почув. Забуваючи, що слух я мав дуже тонкий. Мені навіть подобалося, що вона іноді, здавалося, цілком забувала, що я був не зовсім людиною. Я присунувся ближче, аби їй не доводилося так напружуватися.

– Не треба на мене покладати відповідальність за це. Це твій вурдалак читав уривки моїх думок і сам складав їх докупи.

Вона легенько всміхнулася.

– Не думала, що знову побачу тебе.

– Я, зізнаюсь, теж, – відгукнувсь я.

Стояти було якось дивно, але ж вампіри поприбирали всі меблі, готуючи лікарняну палату. Гадаю, їх це не хвилювало: якщо ти камінь, тобі байдуже – стоїш ти чи сидиш. Та й я би не надто звертав на це увагу, просто почувався зовсім знесиленим.

– Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити. Мені прикро.

– Та все гаразд. Мабуть, рано чи пізно я б усе одно повстав проти чогось, що звелів би мені Сем, – збрехав я.

– Але ж Сет… – прошепотіла вона.

– Він щасливий, що може допомогти.

– Мені так неприємно, що я завдаю вам клопоту.

Я коротко реготнув – то був радше рик, ніж сміх.

Вона легенько зітхнула.

– Все як завжди, еге ж?

– Еге ж.

– Тобі зовсім необов’язково сидіти тут і на все це дивитися, – запропонувала вона, заледве вимовляючи слова.

Я міг би піти. Мабуть, це було б на краще. Проте якби я це зробив – саме коли вона мала отакий вигляд, – може, я б проґавив останні п’ятнадцять хвилин її життя.

– Насправді мені нема куди йти, – мовив я, намагаючись говорити спокійно. – Відтоді як до нас приєдналася Лі, вовча зграя мене вже не так манить.

– Лі? – ледь не задихнулася вона.

– А ти їй не розповів? – запитав я Едварда.

Він, не відриваючи очей від її обличчя, тільки стенув плечима. Видно було, що новина ця не вразила його, отож він і не відчував потреби поділитися нею, коли навколо відбувалися події значно важливіші.

Проте Белла не ставилася до цього так спокійно. Здається, їй ця новина не сподобалася.

– Навіщо? – видихнула вона.

Мені не кортіло переповідати історію всього роману.

– Хотіла наглянути за Сетом.

– Але ж Лі нас ненавидить, – прошепотіла вона.

Нас. Чудово. Проте видно було, що вона злякалася.

– Лі нікого не чіпатиме, – (крім мене). – Вона в моїй зграї, – скрививсь я на власні слова, – тож слухається моїх вказівок.

Ага.

Беллу мої слова теж не особливо переконали.

– Ти боїшся Лі, – мовив я, – і при цьому водиш дружбу з білявою психопаткою?

З другого поверху долинуло шипіння. Чарівно, вона мене почула.

Белла нахмурилася.

– Не треба. Розалія… вона розуміє.

– Еге ж, – буркнув я. – Вона розуміє, що ти незабаром помреш, але їй це байдуже, головне – щоб мутантові це не загрожувало.

– Джейкобе, не будь таким бовдуром, – прошепотіла вона.

Вона була занадто знесилена, щоб я міг розгніватися на неї. Отож я натомість спробував усміхнутися.

– Ти так кажеш, ніби це можливо.

Якусь мить Белла хотіла побороти усмішку, та зрештою їй це не вдалося – куточки її крейдяних вуст розтягнулися.

А тоді з’явилися Карлайл і вже згадана психопатка. Карлайл тримав у руці біле пластикове горнятко – з кришкою та соломинкою. Ах, непрозоре– нарешті я втямив. Едвард не хотів, щоб Белла занадто вдавалася в подробиці того, що їй зараз доведеться робити. Що в горнятку, взагалі неможливо було сказати. Проте запах я чув.

Карлайл повагався, тримаючи горнятко у витягнутій руці. Белла зиркнула на нього – в погляді знову читався переляк.

– Ми можемо спробувати щось інше, – тихо мовив Карлайл.

– Ні, – шепнула Белла. – Ні, я спершу скуштую так. У нас немає часу, щоб…

На мить мені здалося, що вона нарешті все втямила й турбується про себе, але тут-таки долоня її легенько погладила живіт.

Белла простягнула руку й узяла горнятко. Рука її тремтіла; я чув, як рідина плескається всередині. Вона спробувала підвестися й зіпертися на лікоть, проте насилу могла відірвати голову від подушки. У мене мов спину приском обпекло, коли я побачив, як вона ослабла буквально за день.

Розалія обвила плечі Белли рукою, заодно підтримуючи голову, як немовляті. Білявка просто схибнулася на немовлятах.

– Дякую, – прошепотіла Белла. Очима вона окинула нас усіх. Досі соромиться. Якби вона не була такою блідою, я б заклався, що вона ще й почервоніла.

– Не звертай на них уваги, – промурмотіла Розалія.

Я почувався незатишно. Треба було забиратися, коли Белла давала мені таку можливість. Мені тут не місце, я не належу до цього світу. Я подумав був тихенько вислизнути, проте збагнув, що Беллу це ще тільки більше знітить – їй буде лишень важче зробити те, що вона задумала. Вона вважатиме, що я не міг зостатися через огидливість. І це буде майже правдою.

І все-таки. Хоча я не хотів брати на себе відповідальність за цю ідею, та не волів і власноруч усе зіпсувати.

Белла піднесла горнятко до обличчя й понюхала кінець соломинки. Вона здригнулася, а тоді скривилася.

– Белло, серденько, ми знайдемо кращий вихід, – кинувся до горнятка Едвард.

– Защепи собі пальцями ніс, – запропонувала Розалія. Вона кинула такий палючий погляд на Едвардову простягнуту руку, наче от-от вчепиться в неї зубами. Непогано було б. Не думаю, що Едвард і цеспустить на гальмах, а я б із радістю подивився, як білявка втрачає котрийсь зі своїх членів.

– Ні, це не тому. Це я тому… – Белла шумно вдихнула. – Пахне добре, – зізналася вона слабеньким голосом.

Я ковтнув, намагаючись бридливо не скривити обличчя.

– Це гарний знак, – заохотила Беллу Розалія. – Це означає, що ми на вірному шляху. Отож варто спробувати.

Якщо зважити, як білявка розцвіла, я міг тільки дивуватися, чого це вона не застрибала в шаленому танку.

Белла встромила соломинку собі поміж вуст, щільно заплющила очі та зморщила ніс. Я чув, як хлюпочеться кров у горнятку – в неї знову тремтіла рука. Вона сьорбнула, а тоді застогнала, так і не розплющуючи очей.

Едвард і я воднораз зробили крок уперед. Він торкнувся її обличчя. Я стиснув долоні в замок за спиною.

– Белло, кохана…

– Все гаразд, – шепнула вона у відповідь. Вона розплющила очі та знизу вгору витріщилася на нього. Вираз її обличчя був… винуватий. Прохальний. Переляканий. – На смактеж добре.

Шлунковий сік хляпнув у мене в животі, загрожуючи вирватися назовні. Я міцно зціпив зуби.

– Добре, – повторила білявка в піднесенні. – Гарний знак. Едвард притиснув долоню Беллі до щоки, пальцями повторюючи контур її тендітного обличчя.

Белла зітхнула і знову взяла соломинку в рот. Цього разу вона зробила великий ковток. Цей рух був не таким виснаженим, як її поведінка перед тим. Наче якийсь інстинкт узяв гору.

– А в животі як? Тебе не нудить? – запитав Карлайл.

Белла похитала головою.

– Ні, мене не нудить, – прошепотіла вона. – Мій перший ковток, еге ж?

Розалія просто розцвіла.

– Чудово!

– Розо, гадаю, ще зарано радіти, – пробурмотів Карлайл.

Белла зробила ще один ковток крові. А тоді кинула погляд на Едварда.

– Це не зіб’є нас із рахунку? – шепнула вона. – Чи відкриємо рахунок потому, як я обернуся на вурдалака?

– Ми не ведемо жодних рахунків, Белло. У будь-якому разі за це ніхто не вмирав, – він кволо усміхнувся. – Твій рахунок іще чистий.

Я не втямив ані слова.

– Поясню пізніше, – пообіцяв Едвард зовсім тихо – наче не сказав, а просто видихнув слова.

– Що? – шепнула Белла.

– Нічого, то я сам до себе, – спокійно збрехав він.

Якщо йому пощастить, якщо Белла виживе, йому не вдасться дурити її, коли її чуття стануть такими ж гострими, як і його. Доведеться попрацювати над чесністю.

Едвард ледь помітно скривив вуста, наче боровся з посмішкою.

Белла сьорбнула ще трошки, втупившись поглядом у вікно. Мабуть, намагалася вдати, що нас тут немає. Чи тільки мене немає. Бо ж більше ніхто з присутніх не почував бридливості до того, що вона робила. Навпаки – либонь, вони ладні були самі видерти горнятко в неї з рук.

Едвард закотив очі.

Господи, як хтось може витримати співжиття з ним? Шкода, що він не може чути думок Белли, бо в іншому разі він довів би її так, що вона втекла б від нього світ за очі.

Едвард коротко хихотнув. Белла метнула на нього погляд – і всміхнулася, побачивши веселість на його обличчі. Певен, такого вона давненько вже не бачила.

– Що смішного? – видихнула вона.

– Джейкоб, – відповів він.

Вона обернулася, посилаючи і мені змучену посмішку.

– Джейк такий нервовий, – погодилася вона.

Чудово, я перетворився на придворного блазня.

– Піф-паф, – пробурмотів я, націлюючи на них уявний пістолет.

Вона знову всміхнулася і зробила ще один великий ковток із горнятка. Я здригнувся, почувши, як соломинка забуркотіла, втягуючи бульбашки повітря.

– Готово, – мовила Белла вдоволено. Голос її був чіткіший – до сі хрипкий, проте вже не той шепіт, що сьогодні зранку. – Якщо я не виблюю це, Карлайле, ти повиймаєш із мене голки?

– Щойно зможу, – пообіцяв він. – Відверто кажучи, вони все одно не приносять бажаного результату.

Розалія попестила чоло Белли, і вони обмінялися поглядами, повними надії.

І всі миттю помітили – горнятко людської крові змінило все. До Белли поверталася барва – на воскових щоках з’явився ледь помітний рум’янець. І вона, здається, більше не потребувала, щоб Розалія підтримувала її. Дихала вона легше, і я міг заприсягнутися, що серцебиття її стало дужчим, рівнішим.

Самопочуття її поліпшилося.

А тінь надії в Едвардових очах зміцніла.

– Хочеш іще? – наполегливо запропонувала Розалія.

Белла зіщулилася.

Едвард метнув на Розалію лютий погляд, перш ніж заговорив до Белли.

– Тобі не треба пити ще просто зараз.

– Так, знаю. Але… мені хочетьсяще, – похмуро зізналася вона.

Розалія тонкими й гострими пальцями розчесала гладеньке волосся Белли.

– Тобі не слід соромитися цього, Белло. Твоє тіло має потреби. Ми це розуміємо, – спершу голос її був заспокійливим, проте за мить вона гостро додала: – А якщо хтось цього не розуміє, його тут не тримають.

Фраза призначалася мені, звісна річ, проте я не збирався дозволити білявці вивести мене з рівноваги. Я був радий, що Белла почувалася краще. Що з того, що засіб досягнення мети викликав у мене огиду? Я ж бо нічого навіть не сказав.

Карлайл забрав горнятко з долоні Белли.

– Я миттю.

Коли він зник, Белла втупилася в мене.

– Джейку, ти маєш жахливий вигляд, – прокаркала вона.

– На себе подивися.

– Я серйозно – ти коли востаннє спав?

Я хвильку подумав.

– Га! Я навіть і не певен.

– О Джейку! Я й твоє здоров’я занапащу. Не будь дурним.

Я скреготнув зубами. Вона має право вбивати себе заради почвари, а я не маю права пропустити кілька ночей сну, щоб подивитися, як вона це робить?

– Будь ласка, спочинь, – вела вона далі. – Нагорі є кілька ліжок – можеш прилягти у будь-якому з них.

Та вираз на обличчі Розалії свідчив про протилежне – жодне з ліжок не призначалося мені. Я на мить замислився, для чого Несплячій Красуні взагалі потрібні ці ліжка. Чи просто вона так ревно берегла свою власність?

– Дякую, Білко, я радше посплю на землі. Подалі від задушливого повітря, знаєш.

Вона зробила гримаску.

– Ясно.

Карлайл уже повернувся, і Белла неуважно потягнулася до крові, наче думала зовсім про інше. З таким самим відчуженим обличчям вона почала потроху сьорбати.

Вона й справді мала ліпший вигляд. Вона обережно потягнулася вперед, щоб не порушити трубки, й спромоглася сісти. Розалія нависла над нею, готова підхопити її, якби Белла втратила рівновагу. Проте Беллі це вже не було потрібно. Глибоко дихаючи поміж ковтками, вона швидко допила друге горнятко.

– Як ти зараз почуваєшся? – запитав Карлайл.

– Мене не нудить. І я почуваю голод… не певна, який саме голод, розумієте?

– Карлайле, ти тільки поглянь на неї, – муркнула Розалія задоволено, як кішка – на вустах хіба що пташиного пір’ячка бракувало. – От чого насправді її тілу потрібно. Їй слід випити ще.

– Розаліє, вона й досі людина. І їжа їй теж необхідна. Почекаймо трохи – поглянемо, який буде результат, а тоді спробуємо її погодувати. Чого б ти зараз хотіла, Белло?

– Яєць, – миттю відповіла вона, а тоді обмінялася поглядами й усмішками з Едвардом. Усмішка її була слабенькою, проте на обличчі вже теплилося життя.

Я моргнув – і заледве спромігся розліпити повіки.

– Джейкобе, – пробурмотів Едвард, – тобі справді слід поспати. Белла вже сказала, що нагорі ти можеш обрати будь-яку кімнату, хоча тобі, певно, буде комфортніше надворі. Ні про що не турбуйся – обіцяю, коли що – одразу знайду тебе.

– Звісно, звісно, – промимрив я. Тепер, коли Белла не збиралася вмирати будь-якої миті, я міг забратися ненадовго. Скрутитися собі калачиком десь під деревом… Далеченько, щоб сморід не долітав до мене. Кровопивця збудить мене, коли щось піде не так. Він-бо мені заборгував.

– Це правда, – погодився Едвард.

Я кивнув і поклав долоню згори на Беллину. Її рука була холодна як лід.

– Видужуй, – мовив я.

– Дякую, Джейкобе, – вона перевернула долоню й потиснула мою. Я відчув, що її шлюбна обручка теліпається на тоненькому пальці.

– Накрийте її ковдрою чи ще чимось, – буркнув я, повертаючись до дверей.

Та перш ніж я досяг дверей, два виття пронизали ранішню тишу. У голосах безумовно читалася тривога. Цього разу жодних сумнівів.

– Чорт забирай, – рикнув я та рвонув крізь двері. Я стрибнув із ґанку, і вогонь вибухнув у тілі, коли я ще був у повітрі. Гучний тріск свідчив про те, що розірвалися по шву шорти. От же ж! Це ж єдиний мій одяг! Проте зараз це було байдуже. Я приземлився на чотири лапи й помчав на захід.

Що сталося? – прокричав я безмовно.

Прибульці, – відповів Сет, – щонайменше троє.

Вони розділилися?

Я оббіжу коло позаду Сета, як вихор, – заспокоїла мене Лі. Я чув, як гучно вихоплювалося у неї з грудей повітря, коли вона набирала неймовірну швидкість. Ліс проносився повз неї. – Поки що більше ніде ознак нападу.

Сете, і не думай виступити проти них. Дочекайся мене.

Вони стишують біг. Ех, як це дивно – коли не можеш їх чути! Гадаю…

Що?

Гадаю, вони зупинилися.

Чекають на решту зграї?

Ч-ш-ш! Чуєш це?

Я дослухався до його відчуттів. Слабеньке, майже беззвучне дзижчання в повітрі.

Хтось перевертається?

Схоже на те, – погодився Сет.

Лі примчала на невеличку галявинку, де чекав Сет. Загрузнувши кігтями в землі, вона загальмувала, як гоночна машина.

Прикриваю тобі спину, брате.

Вони наближаються, – нервово зауважив Сет. – Повільно. Пішки.

Я вже близько, – мовив я. Я намагався летіти, як Лі. Жахливе було відчуття – я відділений від Сета й Лі саме тоді, коли загроза з їхнього боку, а не з мого. Це неправильно. Я мав би бути поряд, мав би стояти поміж ними і тим невідомим, що наближалося.

Ти диви, у когось прокинулися батьківські почуття, – глузливо подумала Лі.

Лі, думай про гру.

Четверо, – втрутився Сет. У хлопця чудові вуха. – Троє вовків, один чоловік.

І саме тоді я дістався галявини та стрибнув уперед. Сет зітхнув із полегшенням, а тоді випростався, займаючи місце у мене за правим плечем. Лі стала ліворуч, хоча й менш радісно.

Отож тепер моє місце нижче за Сетове, – буркнула вона сама до себе.

Хто рано встає, тому Бог подає, – самовдоволено подумав Сет. – Крім того, ти ніколи не була третьою в зграї після вожака. Тож це як-не-як підвищення.

Бути під началом меншого брата – ніяке не підвищення.

Ч-ш-ш! —гримнув я. – Мені байдуже, які місця ви займете. Тільки стуліть писки й приготуйтеся.

Кілька секунд потому вони з’явилися в полі зору – вони йшли, як і передбачав Сет. Першим був Джаред – у подобі людини, з піднятими догори руками. Пол, Квіл та Колін прямували слідком за ним на чотирьох. У їхній поставі не було агресії. Вони трималися позаду Джареда, нашорошивши вуха, – сторожкі, проте спокійні.

Але… дивно, що Сем прислав Коліна, а не Ембрі. Я б учинив не так, якби висилав посольство на ворожу територію. Я б не висилав хлопчака. Краще вже досвідченого бійця.

Відвертають увагу? – подумала Лі.

Може, Сем, Ембрі та Бреді зараз заходять із другого боку? Але не схоже на те.

Хочеш, я перевірю? Я можу оббігти коло й повернутися за дві хвилини.

А мені, може, варто попередити Калленів? – поцікавився Сет.

А якщо вони того й прагнуть – розділити нас? – запитав я. – Каллени й так знають, що щось відбувається. Вони готові.

Сем не такий дурний… – прошепотіла Лі, пронизана жахом. Вона уявила, як Сем нападає на Калленів тільки втрьох.

Ні, не такий, – запевнив я її, хоча від картинки в її голові мені теж стало недобре.

Весь цей час Джаред та троє вовків очікувально дивилися на нас. Було неймовірно дивно не чути, що балакають між собою Квіл, Пол і Колін. Очі їхні були порожні – нічого не можна було прочитати.

Джаред прочистив горло, а тоді кивнув до мене.

– На щоглі – білий прапор, Джейку. Ми прийшли побалакати.

Гадаєш, це правда? – запитав Сет.

Схоже на правду, але…

Еге ж, – докинула Лі, – але.

Ми не могли розпружитися.

Джаред нахмурився.

– Було б легше говорити, якби і я міг вас чути.

Я втупився в нього. Я не збирався перевертатися, поки не оціню ситуації краще. Поки вона не здаватиметься нормальною. Чому прийшов Колін? Саме це мене найбільше турбувало.

– О’кей. Тоді я просто говоритиму, – мовив Джаред. – Джейку, ми хочемо, щоб ти повернувся.

Квіл тоненько завив у нього за спиною. Він підтверджував цю заяву.

– Ти роздер нашу родину навпіл. А так не має бути.

Не те щоб я був із цим незгоден, проте навряд чи саме в цьому була зараз річ. На даний момент між мною і Семом було кілька невирішених суперечностей.

– Ми знаємо, ти почуваєш… відповідальність за ситуацію з Калленами. Ми знаємо, що проблема в цьому. Проте твоя реакція була неадекватною.

Сет загарчав. Неадекватною? А нападати на союзників без попередження – адекватно?

Сете, ти знаєш, як тримаються гравці в покер? Отож охолонь.

Вибач.

Джаред стрельнув поглядом на Сета й назад на мене.

– Сем готовий іти на поступки, Джейкобе. Він уже заспокоївся, побалакав зі старійшинами. І всі вирішили, що діяти зопалу нікому не піде на користь.

Переклад: ефект несподіванки втрачений, – подумала Лі.

Дивина, як схоже ми міркували. Та зграя вже була зграєю Сема, це вже були не «ми», а «вони». Щось чуже й інше. А найдивніше було, що й Лі так думала – що вона твердо долучилася до «нас».

– Біллі та Сью згодні з тобою, Джейкобе, що ми можемо дочекатися, поки Белла… вже сама не становитиме загрози. Убивати її не кортить жодному з нас.

Хоча я щойно насварив за це Сета, проте й сам не зміг втриматися й не фиркнути. Їм не кортитьучинити вбивство?

Джаред знову підняв руки.

– Заспокойся, Джейку. Ти розумієш, що я маю на увазі. Головне: ми збираємося почекати й переоцінити ситуацію. Вирішимо згодом, чи є для нас загроза від тої… істоти.

Ха, – подумала Лі, – як закрутив!

Ти не купилася?

Я знаю, що ти думаєш, Джейку. Що Сем думає. Вони очікують, що Белла так і так помре. А тоді, гадають вони, ти будеш такий лютий, що…

Що сам очолю війну, – вуха мої притислися до голови. Здогадки Лі звучали вельми переконливо. Цілком можливо. Коли… якби та істота вбила Беллу, було б легко забути все, що я почуваю зараз до родини Карлайла. Вони б, либонь, миттю перетворилися на ворогів – на звичайнісіньких кровопивць – для мене, як і колись.

Я нагадаю тобі, – прошепотів Сет.

Я цього певен, хлопче. Питання тільки, чи послухаюсь я тебе.

– Джейку? – звернувся до мене Джаред.

Я коротко зітхнув.

Лі, зроби коло – про всяк випадок. Мені доведеться побалакати з ним, і я маю бути певен, що поки я тут перевертатимуся, поза моєю спиною нічого не відбуватиметься.

Джейкобе, не мороч голови. Ти можеш перевернутися в мене на очах. Хай як ти старався, мені вже доводилося бачити тебе голим – мене це не вразить, отож не турбуйся.

Я не намагаюся грати в невинність, я силкуюся захистити наші спини. Отож забирайся.

Лі фиркнула й помчала в ліс. Я чув, як пазурі її вгризаються в землю, коли вона набирала швидкість.

Голизна – неприємна, але неуникненна частина життя в зграї. Ми про неї ніколи й не замислювалися, поки не з’явилася Лі. Тоді стало ніяково. Що стосувалося характеру Лі, то вона не дуже вміла себе контролювати – довгий час їй довелося вчитися не вибухати, роздираючи на собі одяг, коли щось її засмучувало. Отож усі ми побачили все, що треба. Не те щоб там не було на що подивитися; проте не було аж такварто того, аби вона згодом ловила тебе на спогадах про це.

Джаред та інші втупилися в точку, де Лі зникла поміж кущів, і стомлений вираз блукав на їхніх обличчях.

– Куди це вона? – запитав Джаред.

Я проігнорував питання, склепив повіки та спробував зібратися з думками. Відчуття було, ніби навколо мене тремтить повітря – воно відкочується від мене, як маленькі хвилі. Я звівся на задні ноги, ловлячи момент, щоб випростатися саме в ту мить, коли закінчу перевертатися.

– О, – мовив Джаред, – привіт, Джейку.

– Привіт, Джареде.

– Дякую, що згодився побалакати.

– Еге ж.

– Ми хочемо, щоб ти повернувся, друже.

Квіл знову тоненько підвив.

– Не знаю, чи буде це просто, Джареде.

– Вертайся додому, – сказав він, нахиляючись уперед. Він благав. – Ми все вирішимо. Тобі тут не місце. Нехай Сет і Лі також вертаються додому.

Я розсміявся.

– Отакої! Ніби я не молив їх зробити це від самого початку.

Сет позаду мене пирхнув.

Джаред оцінив ситуацію, очі його знову стали сторожкими.

– То що ж тепер?

Я хвильку міркував, а він чекав.

– Не знаю. Проте я не певен, що все може стати, як було, Джареде. Я не знаю, як усе влаштоване, – хіба можна просто скинути з себе личину вожака, коли тобі заманеться? У мене враження, що це вже назавжди.

– Але ти й досі – один із нас.

Я звів брови.

– В одній зграї не може бути двох альфа-самців, Джареде. Ти згадай, як близько ми були до сутички вчора. Інстинкт бере своє.

– Отож ви збираєтеся тусуватися з паразитами решту свого життя? – виклично запитав він. – У тебе тут немає дому. У тебе вже й одягу немає, – зауважив він. – Ти будеш вовком цілий час? Ти ж знаєш, що Лі не любить годуватися по-вовчому.

– Лі може чинити, як їй заманеться, коли зголодніє. Вона сама зробила вибір. Я нікому не вказуватиму, що їм робити.

Джаред зітхнув.

– Семові шкода, що він так із тобою повівся.

Я кивнув.

– Я більше не серджуся.

– Але?

– Але я не повернуся, принаймні не зараз. Ми теж збираємося почекати й побачити, що з того всього вийде. І ми плануємо стояти в Калленів на варті, доки це буде необхідно. Оскільки, щоб ти там не думав, ідеться не лишень про Беллу. Ми захищаємо тих, хто потребує захисту. І Калленів це також стосується.

Принаймні декого з них.

Сет тихенько гавкнув на знак згоди.

Джаред нахмурився.

– Отож, я бачу, мені більше нема чого тобі сказати.

– Не зараз. Побачимо, як усе піде далі.

Джаред повернувся обличчям до Сета, зосередившись на ньому, ігноруючи мене.

– Сью просила тобі передати – ні, просила вмолититебе – повертатися додому. У неї розбите серце, Сете. Вона зовсім сама. Не знаю, як ви з Лі могли так із нею вчинити. Покинути її отак, коли ваш татко щойно помер…

Сет заскавчав.

– Джареде, полегше, – попередив я.

– Просто кажу йому, як є.

Я фиркнув.

– Справді?

Сью була міцнішою за всіх, кого я знав. Міцнішою за мого батька, міцнішою за мене. Достатньо міцною, щоб зіграти на жалісливості власних дітей, якщо це поверне їх додому. Проте нечесно було так чинити щодо Сета.

– Скільки вже годин Сью відомо про це? І більшість цього часу вона збула разом із Біллі, Старим Квілом і Семом? О, я певен, що вона просто конає від самотності. Звісна річ, ти можеш забиратися, якщо хочеш, Сете. Ти й сам знаєш.

Сет засопів.

А за мить потому насторожив вухо на північ. Мабуть, Лі вже близько. Боже, ну вона й прудка! Ще дві секунди – і вона завмерла в гущавині за кілька кроків від нас. Наблизилась вона ступою, зайнявши місце попереду Сета. Вона тримала ніс задертим і щосили намагалася не дивитися в мій бік.

Я був удячний за це.

– Лі? – звернувся до неї Джаред.

Вона зустрілася з ним поглядом, зуби її ледь-ледь оголилися. Джареда, здавалося, не здивувала її ворожість.

– Лі, ти ж самазнаєш, що тобі тут не місце.

Вона рикнула на нього. Я кинув на неї застережливий погляд, але вона не побачила. Сет тоненько завив і штовхнув її плечем.

– Перепрошую, – мовив Джаред. – Гадаю, мені не варто робити поспішних висновків. Але ж тебе нічого не пов’язує з кровопивцями.

Лі вказала очима спершу на свого брата, потім на мене.

– Я розумію, ти хочеш наглянути за Сетом, – сказав Джаред. Очі його на мить ковзнули по моєму обличчю, а потім знову перебігли на її. Мабуть, він не зрозумів отого другого погляду – як і я. – Але ж Джейк не дозволить, щоб із Сетом щось сталося, і він сам не боїться залишатися тут, – скривився Джаред. – Та що там, будь ласка, Лі! Ми хочемо, щоб ти повернулася. Сем хоче, щоб ти повернулася.

Хвіст Лі здригнувся.

– Сем просив мене благати тебе. Буквально впасти на коліна й благати. Він хоче, щоб ти повернулася додому, Лілічко, туди, де твоє місце.

Лі відчутно смикнулася, коли Джаред назвав її так, як називав тільки Сем. Та коли він вимовив три останні слова, шерсть у неї на загривку здибилася і крізь зуби вихопилося довге гарчання. Мені не треба було чути її думок, щоб знати, якими виразами вона поливає його, – та і йому теж. Можна було мало не слова розрізнити.

Я дочекався, поки вона спустить пару.

– Я тут збираюся дещо перевищити свої повноваження й сказати, що Лі місце там, де вона собі обирає.

Лі загарчала, проте коли поглянула на Джареда, я збагнув, що гарчить вона на згоду.

– Слухай, Джареде, ми й досі одна родина, о’кей? Ми переживемо цю ворожнечу, та до того часу тобі варто триматися на своїй землі. Просто щоб не було жодних непорозумінь. Ніхто ж не хоче братовбивчої війни, правда? І Сем не хоче, хіба ні?

– Звісно, ні, – гавкнув Джаред. – Ми триматимемося на своїй землі. Але ж де вашаземля, Джейкобе? Оця вурдалацька земля?

– Ні, Джареде. Поки що ми безземельні. Але не турбуйся – так буде не завжди, – мені довелося хапнути ротом повітря. – Часу вже лишилося… небагато. О’кей? Тоді Каллени, швидше за все, заберуться, і Сет із Лі зможуть повернутися додому.

Лі й Сет одноголосно заскавчали, воднораз обертаючись носами до мене.

– А як же ти, Джейку?

– Гадаю, повернуся в ліс. Я не зможу довго залишатися в Ла-Пуші. Два вожаки – це постійна напруга. Крім того, я все одно туди збирався. Перш ніж ця каша заварилася.

– А якщо нам треба буде побалакати? – запитав Джаред.

– Вий – але не перетинай межі, о’кей? І ми прийдемо до тебе. І Семові не доведеться посилати таке велике посольство. Ми не шукаємо бійки.

Джаред нахмурився, проте кивнув. Йому не подобалося, що я виставляю Семові умови.

– Побачимося, Джейку. Або ні, – він нерішуче помахав рукою.

– Стривай, Джареде. З Ембрі все гаразд?

На його обличчі застиг подив.

– З Ембрі? Звісна річ. А що таке?

– Та так – не зрозуміло, чому Сем послав Коліна.

Я спостерігав за його реакцією, досі не в змозі позбутися підозр. Я побачив, як розуміння майнуло в його очах, проте це був не той погляд, якого очікував я.

– Джейку, тебе це взагалі-то більше не обходить.

– Гадаю, ні. Просто цікавлюся.

Краєм ока я помітив рух, проте вдав, що нічого не бачу, – не хотів видавати Квіла. Він жваво реагував на нашу розмову.

– Я передам Семові твої… інструкції. Прощавай, Джейкобе. Я зітхнув.

– Еге ж. Бувай, Джареде. Гей, передай моєму таткові, що зі мною все гаразд, о’кей? І що мені шкода, і що я люблю його.

– Я передам.

– Дякую.

– Ходімо, хлопці, – мовив Джаред. Він обернувся й попрямував геть, щоб перевернутися десь подалі, де Лі вже його не бачитиме. Пол і Колін трималися одразу позаду нього, тільки Квіл завагався. Він м’яко гавкнув, і я зробив крок до нього.

– Так, я теж без тебе скучаю, брате.

Квіл побіг до мене, сумно повісивши голову. Я поплескав його по плечі.

– Все буде гаразд.

Він тихенько заскиглив.

– Перекажи Ембрі, що мені вас двох бракує – я звик, що ви завжди з флангів.

Він кивнув, а тоді притиснувся носом мені до чола. Лі пирхнула. Квіл підвів погляд, але не на неї. Він зиркнув собі через плече – туди, де зникли троє його супутників.

– Так, час тобі додому, – мовив я до нього.

Квіл іще раз гавкнув і тоді зірвався навздогін решті. Можу заприсягтися, що Джаред не чекав собі спокійненько. Щойно він зник, я дозволив гарячій хвилі вийти зі свого тіла через члени. За мить я вже був на чотирьох.

Ще хвиля – і ти б із ним цілуватися поліз, – гигикнула Лі.

Я проігнорував її.

Все було гаразд? – запитав я. Бо хвилювався, що мені довелося отак розписуватися за них, коли я не чув, що саме вони думали. Я не хотів робити неправильних висновків. Не хотів у цьому бути схожим на Джареда. – Я не сказав нічого, чого б ви не хотіли? Чи може, я саме й не сказав чогось, що ви б хотіли?

Джейку, ти чудово впорався! – заохотив мене Сет.

Ти міг би дати Джареду в писок, – подумала Лі. – Я була б не проти.

Гадаю, тепер ясно, чому Ембрі не дозволили прийти, – подумав Сет.

Я не зрозумів.

Не дозволили?

Джейку, ти що – не бачив Квіла? Він розривається надвоє. І десять проти одного, що Ембрі почувається ще гірше. А в Ембрі немає Клари. Квіл просто так не зможе все покинути й забратися геть із Ла-Пуша. А Ембрі міг би. Отож Сем не збирається давати йому шанс полишити корабель. Він не хоче, щоб наша зграя ще збільшилася.