Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ 15. ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК
Гей, Джейку, я гадав, що потрібен тобі буду увечері. Як так сталося, що ти не збудив мене, перш ніж Лі лягла спати?
Бо ти поки що не потрібен. Я впораюся сам.
Сет уже вийшов на вартове коло з півночі. Щось було?
Ні. Нічогісінько.
Ти робив вилазки?
Він наштовхнувся на слід, який я полишив, і попрямував уздовж нової стежки.
Так, я кілька разів відбігав уперед. Знаєш, просто перевіряв. Каллени збираються вирушати на полювання…
Пора вже.
Сет помчав назад до головної стежки.
З ним нести варту було легше, ніж із Лі. Хоч вона старалася – дуже старалася, проте в її думках завжди було якесь подвійне дно. Їй не хотілося бути тут. Вона не хотіла піддаватися тому дружньому почуттю до вампірів, яке зароджувалося в моїй голові. Вона не хотіла долучатися до ніжної дружби Сета з вурдалаками, яка що день, то міцнішала.
Але ж сміхота! Я гадав, що найбільше проблем у неї виникатиме зі мною! Ми завжди дратували одне одного, коли були в Семовій зграї. Проте зараз у її свідомості не було антагонізму зі мною – тільки з Калленами та Беллою. Цікаво чому. Може, вона просто була вдячна, що я не змусив її забиратися геть? Либонь, тепер я ліпше розумів її ворожість. Хай там як, але вартувати з Лі зараз було зовсім не так погано, як я собі уявляв.
Звісна річ, вона не аж такзмінилася. І їжа, і харчі, які їй передала Есме, зараз пливли річкою за течією. Навіть потому як я з’їв свою частку – не тому, що запах був непоборний, коли я забрався подалі від вампірів, а просто я хотів показати Лі приклад жертовності й терпіння, – вона відмовилася. Невеличкий лось, якого вона зарізала десь опівдні, не вгамував достоту її голоду. І значно погіршив гумор. Лі ненавиділа сире м’ясо.
Може, варто зробити велике коло на схід? – запропонував Сет. – Зайти глибше в ліс, поглянути, чи там на нас не чатують.
Я міркував про це, – погодивсь я. – Але краще зробімо це, коли всі втрьох не спатимемо. Я не хотів би тут ослаблювати чати. Але треба буде обов’язково все розвідати, перш ніж Каллени вирушать на полювання. І чимшвидше.
Правда.
Це наштовхнуло мене на думку.
Якщо Калленам удасться вирватися звідси без утрат, їм справді варто рухатися далі. Певно, їм слід було забиратися вже тоді, коли ми вперше прийшли їх попередити. У них мають бути інші схованки. І мусять бути друзі на півночі, хіба ні? Хапати Беллу й тікати. Здавалося, це очевидний вихід у такій ситуації.
Я, мабуть, мав їм це запропонувати, але злякався, що вони послухаються мене. Я ж бо не хотів, аби Белла зникла – і я б уже ніколи не дізнався, витривала вона чи ні.
Ні, це все дурниці. Треба сказати їм, що час пакуватися. Немає їм сенсу залишатися, та й мені буде ліпше – не легше, проте здоровіше, – якщо Белли не буде поряд.
Легко казати зараз, коли Белла не тут, коли на її обличчі не читається захват від моєї присутності – і коли вона кігтями не чіпляється за життя…
О, я вже питав про це Едварда, – подумав Сет.
Про що?
Я запитав, чому вони досі не забралися. Могли б переїхати до Тані чи деінде. Далеко, щоб Сем не міг їх дістати.
Мені довелося самому собі нагадати, що я тільки-но збирався давати Калленам саме таку пораду. Що так буде найкраще. Що я не маю лютувати на Сета за те, що він знімає з моїх плечей цей тягар. Зовсім не маю лютувати.
І що ж вони сказали? Просто чекають на віконечко, щоб прослизнути?
Ні. Вони не збираються йти геть.
Така новина не мала б обрадувати мене.
Чому ні? Це ж дурість.
Ні, не зовсім, – мовив Сет, захищаючись. – Чимало часу піде на те, щоб облаштувати медичну допомогу так, як вона облаштована тут. У них під рукою все, що потрібно для Белли, і є можливість організувати все ще краще. Саме тому вони й хочуть вийти на полювання. Карлайл вважає, що Беллі незабаром знадобиться більше крові. Вона майже випила всю кров першої групи, резус негативний, яку для неї запасли. І йому не подобається, що запаси тануть. Отож він хоче накупити побільше. Ти не знав, що кров можна купити? Якщо ти лікар, звісна річ.
Я ще не готовий був міркувати логічно. Все одно це дурість. Вони ж можуть забрати більшість речей із собою, хіба ні? А там, куди переїдуть, украдуть усе, що їм потрібно. Чи зважатиме на закон той, хто не-мертвий?
Едвард не хоче ризикувати, перевозячи її.
Зараз вона почувається ліпше.
Набагато, – погодився Сет. У голові він порівнював мій останній спогад із того часу, коли Белла була приєднана до крапельниць, із тим, що побачив на власні очі, коли вийшов із будинку. Вона усміхнулася до нього й помахала рукою. Але вона не може далеко подорожувати, розумієш. Ця істота їй просто дух забиває.
Я ковтнув нудотну хвилю, яка підступила до горла. Так, знаю.
І ще одне ребро їй зламала, – повідомив він понуро.
Я на мить затнувся, спотикнувся, перш ніж вирівняв крок.
Карлайл знову її добре замотав. Ще одна тріщина, сказав він. А Розалія сказала, що навіть звичайні людські діти іноді ламають мамам ребра. В Едварда був такий вираз обличчя, ніби він там-таки відірве їй голову.
Шкода, що не відірвав.
Сет збирався надати мені повний звіт – він знав, наскільки мені це все важливо, хоча я й ніколи не просив його доповідати. Сьогодні в Белли то з’являлася гарячка, то зникала. Температура не надто висока – просто вона пріла, а тоді її морозило. Карлайл ще не знає, що це таке – може, вона просто застудилася. Бо ж зараз її імунна система не в найкращому стані.
Так, я певен, це просто збіг.
Але вона в гарному гуморі. Вона теревенила з Чарлі, реготала і все таке…
З Чарлі? Що?! Що ти маєш на увазі – теревенила з Чарлі?!
Тепер на бігу затнувся Сет – моя лють здивувала його. Гадаю, він щодня дзвонить, щоб побалакати з нею. Іноді й мама її дзвонить також. Белла по голосу тепер почувається набагато краще, отож вона запевнила батька, що вже почала видужувати…
Почала видужувати?! Та що в біса вони собі думають?! Вселяти в Чарлі надію, щоб потім наповал убити його, коли вона помре? Я гадав, вони готують його до найгіршого! Попереджають його! Навіщо вона його так підставляє?
Вона ж не обов’язково помре, – лагідно подумав Сет.
Я зробив глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Сете. Навіть якщо вона видряпається з цього, то не залишиться людиною. Вона усвідомлює це, і так само усвідомлюють усі решта. Навіть якщо вона не помре, їй усе одно доведеться вельми переконливо вдавати труп, хлопче. Або так – або просто щезнути. Я вважав, що вони хочуть полегшити страждання Чарлі. То чому ж…?
Гадаю, це ідея Белли. Ніхто нічого не казав, але на обличчі Едварда читалися, схоже, саме такі думки, які ти зараз озвучив.
Знову я на одній хвилі з кровопивцею.
Кілька хвилин ми бігли мовчки. Я відхилився уздовж нової стежки, забираючи на південь.
Не забігай задалеко.
Чому?
Белла просила мене переказати тобі, щоб ти зазирнув до неї.
Зуби мої стиснулися.
Й Аліса теж хоче тебе бачити. Вона сказала, що змучилася сидіти на горищі, мов кажани в башті, – Сет пирхнув коротким смішком. – Я вже мінявся місцями з Едвардом – щоб підтримувати Беллі нормальну температуру. То гріли її, то охолоджували. Гадаю, якщо ти сам не хочеш, я можу повернутися туди…
Ні. Я все зроблю, – гавкнув я.
О’кей, – Сет більше нічого не сказав. Він просто зосередився на своїй ділянці лісу.
Я ж тримався курсу на південь, шукаючи якихось нових знаків. Я розвернувся, щойно добігши до перших будівель. Тут іще не місто, проте я не волів, щоб поповзли чутки про вовків. Останнім часом нам щастило триматися зовсім непомітно.
Дорогою назад я помчав навпростець до будинку. Знаю, це було дурницею, але я не міг утриматися. Мабуть, я мазохіст.
Все з тобою нормально, Джейку. Це просто ситуація ненормальна.
Сете, будь ласка, стули писок.
Уже стуляю.
Цього разу я не вагався на ґанку – просто зайшов у двері, наче власник цього дому. Гадав, це мало б роздратувати Розалію, але мене чекало розчарування. Ні Розалії, ні Белли ніде не було. Я дико роззирався навсібіч, сподіваючись, що просто їх не помітив, а серце моє билося в ребра якось дивно й неприємно.
– З нею все гаразд, – прошепотів Едвард. – Точніше, ситуація стабільна.
Едвард сидів на канапі, схиливши голову на долоні, й коли заговорив, навіть не підвів голови. Есме сиділа поруч, міцно пригорнувши його рукою.
– Привіт, Джейкобе, – сказала вона. – Я рада, що ти повернувся.
– Я теж, – глибоко зітхнула Аліса. Вона танцюючи спустилася сходами, кривляючись до мене. Наче я запізнився на побачення.
– Е… привіт, – відгукнувсь я. Дивно було вдавати чемність. – Де Белла?
– У туалеті, – пояснила Аліса. – Ти ж розумієш, вона здебільшого п’є рідину. Крім того, вагітні взагалі часто бігають у туалет, я чула.
– А!
Я зніяковіло стояв, гойдаючись із пальців на п’яти.
– О, чудово, – пробуркотіла Розалія. Я рвучко обернув голову й побачив, як вона з’явилася з вітальні, напівсхована за сходами. Вона тримала Беллу, як немовля, на руках, а на обличчі її застигла зла усмішка, яка призначалася мені. – Я давно вже вчула якийсь бридкий сморід.
І як і минуло разу, Беллине обличчя засвітилося, мов у дитини на Різдво. Мовби я приніс їй найкращий подарунок.
Це було так несправедливо.
– Джейкобе, – видихнула вона, – ти прийшов.
– Привіт, Білко.
І Есме, і Едвард підвелися. Я спостерігав, як Розалія обережно поклала її на канапу. І побачив, що, незважаючи на це, Белла побіліла й затримала дихання – наче дала собі слово й не писнути, яким би нестерпним не був біль.
Едвард погладив її по чолу, потім по шиї. Він намагався зробити це так, наче просто прибрав неслухняне пасмо, але мені здалося, що він перевіряв її стан – як лікар.
– Тобі не холодно? – муркнув він.
– Ні, все гаразд.
– Белло, ти пам’ятаєш, що тобі сказав Карлайл? – мовила Розалія. – Нічогоне приховуй. Це не допоможе нам у турботі про вас двох.
– О’кей, я трохи змерзла. Едварде, ти не міг би дати мені ковдру?
Я закотив очі.
– А я вам не згоджуся?
– Ти щойно зайшов, – сказала Белла. – І либонь, намотував кола всенький ранок. Спочинь хвильку. Гадаю, я за мить зігріюся.
Я не зважив на її слова – просто вмостився біля канапи на підлозі, ще вона й не встигла замовкнути. Але я не знав, як діяти далі. Вона була такою вразливою на вигляд, тож я боявся навіть торкнутися її, покласти їй долоню на плечі. Отож я просто притулився збоку, на всю довжину її тіла, й узяв її за руку. Другу долоню я приклав їй до щоки. Важко було сказати, чи холодніша вона, ніж зазвичай.
– Дякую, Джейку, – мовила вона, і по тілу моєму пробігли дрижаки.
– Еге ж, – відгукнувсь я.
Едвард всівся на бильце канапи в ногах у Белли, він не відривав очей від її обличчя.
Важко було сподіватися, особливо зважаючи на надзвичайно тонкий слух присутніх, що ніхто не почує, як бурчить у мене в животі.
– Розаліє, ти не принесеш Джейкобові щось із кухні? – запропонувала Аліса. Її не було видно – вона сховалася за спинкою канапи.
Розалія, не вірячи власним вухам, втупилася туди, звідки долинав голос Аліси.
– Дякую, Алісо, проте навряд чи я зможу з’їсти страву, в яку наплювала блондинка. Боюся, тіло моє не сприйме отрути.
– Розалія ніколи не поставить Есме в таке незручне становище, виявивши негостинність.
– О ні, звісно! – солоденьким голосом підтвердила білявка – я відразу вчув у ньому підступ. Вона підвелася й вилетіла з кімнати.
Едвард зітхнув.
– Ти ж мені скажеш, якщо вона отруїть страву? – запитав я.
– Так, – пообіцяв Едвард.
І з якогось дива я йому повірив.
З кухні чувся гуркіт і стукіт, а ще – дивна річ – металевий скрегіт, наче хтось погано обходився з начинням. Едвард знову зітхнув, але воднораз і легенько всміхнувся. Але перш ніж я встиг усе це добре обміркувати, повернулася Розалія. З вдоволеним смішком вона поставила переді мною на підлозі срібну миску.
– Смачного, дворняго.
Колись це, либонь, була велика салатниця, проте білявка добряче розплескала метал, щоб салатниця стала схожою на справжню собачу миску – оце звідти й походив металевий скрегіт і гуркіт. Я мав би почувати захват від її майстерності. А якою уважною була вона до деталей! На внутрішньому боці вона навіть вишкрябала слово «Сірко». Чудовий почерк.
Та оскільки їжа мала вельми пристойний вигляд – відбивна, велика запечена картоплина й різні соуси, – я мовив до неї:
– Дякую, білявко. Вона фиркнула.
– Гей, а ти знаєш, як блондинка убиватиме рибу? – запитав я і провадив на одному подисі: – Втопить!
– Цей анекдот я теж уже чула, – відповіла вона, але цього разу без посмішки.
– Спробую згадати щось новеньке, – пообіцяв я – і взявся до їжі.
Вона скривилася з огидою й закотила очі. А далі всілася в одне з великих крісел і почала перемикати канали на телевізорі так швидко, що навряд чи встигала зауважити, яка де програма.
Їжа була смачною, навіть незважаючи на вурдалацький сморід, який витав у повітрі. Я починав до нього звикати. Ха! Не те щоб я саме цього колись прагнув…
Коли я доїв (я ще думав, чи не вилизати мені миску, аби порадувати Розалію), то відчув, як холодні пальчики Белли пробігли по моєму волоссю. Вона поплескала мене по потилиці.
– Час підстригтися?
– Ти трошки заріс, – підтвердила вона. – Може…
– Дай угадаю: хтось із присутніх тут працював перукарем у паризькому салоні?
Вона гигикнула.
– Може бути.
– Ні, дякую, – відмовивсь я, перш ніж вона дійсно запропонувала. – Ще кілька тижнів я і так протягну.
І тут-таки подумав: а скільки тижнів вонапротягне? Кортіло запитати про це якось увічливо.
– Отож… е-е-е… а коли намічається? Ну, я кажу, коли там має народитися маленьке чудовисько?
Вона ляснула мене по потилиці приблизно з силою пір’їни, але нічого не відповіла.
– Я серйозно, – сказав я. – Просто хочу знати, скільки мені ще треба бути тут.
Скільки ще будеш тут ти, додав я подумки. І обернувся, щоб поглянути на неї. Очі її були замислені – і знову з’явилася засмучена зморщечка між бровами.
– Я не знаю, – пробурмотіла вона. – Не точно. Очевидно, що про стандартні дев’ять місяців тут не йдеться, а УЗД ми зробити не змогли, тож Карлайл може базувати свої оцінки тільки на тому, який у мене завбільшки живіт. Нормальні люди мають набрати в середньому сорок сантиметрів отут, – вона провела пальцем довкруж величезного живота, – коли дитина цілком сформована. Один сантиметр додається щотижня. Сьогодні зранку в мене було тридцять сантиметрів, і загалом на день я нарощую близько двох сантиметрів, іноді навіть більше…
Два тижні за один день – а дні просто летять. Її життя прокручується, мов пришвидшена кінострічка. То скільки днів їй лишилося, якщо справді ідеться про сорок сантиметрів? Чотири? Цілу хвилину я підраховував – і злякано ковтнув слину.
– З тобою все гаразд? – запитала вона.
Я просто кивнув, не певен, що голос не зрадить мене.
Едвард, слухаючи мої думки, відвернувся від нас, але я бачив його відображення у дзеркальній стіні. Це знову був чоловік, який палав із середини.
Неймовірно, як визначена дата змінила моє ставлення до власної можливості покинути її – і можливості, що вона покине нас. Я навіть був радий, що Сет заговорив про це: тепер я знав, що вони залишаться тут. Було б незносно гадати: підуть вони геть чи ні, віднявши у мене один, два чи три з цих чотирьох днів. Моїх чотирьох днів.
А ще хоча я знав: усе майже закінчилося, було неймовірно, наскільки оцей мій зв’язок із нею ставало важче розірвати. Наче він був пов’язаний із ростом її живота: що більшою робилася вона, то більшою ставала її сила тяжіння.
Якоїсь миті я спробував поглянути на неї ніби збоку, відділити себе від решти. Я усвідомлював, що це не плід моєї уяви: моя потреба в ній і справді зростала. Чому ж так? Бо вона помирала? Чи знання, що навіть якщо вона не помре – оптимістичний сценарій, – то перетвориться на щось зовсім нове, таке, якого я раніше не знав?
Вона провела пальцем мені по щоці, і де вона торкнулася, шкіра моя була вологою.
– Все буде гаразд, – заколисуюче мовила вона. І байдуже, що ці слова анічогісінько не важили. Вона вимовила їх так, як батьки співають дітям безглузді колисанки. Люлі-люлі, хлопче.
– Еге ж, – пробурмотів я.
Вона скрутилася калачиком у мене на руці, поклавши голову мені на плече.
– Я не вірила, що ти прийдеш. Сет переконував, що ти прийдеш, і Едвард також, але я їм не вірила.
– Чому ж ні? – запитав я ображено.
– Ти тут не почуваєшся щасливим. Але ти все одно прийшов.
– Ти ж хотіла, щоб я прийшов.
– Знаю. Але ти міг не приходити, бо це нечесно з мого боку – хотіти, щоб ти був тут. Я б усе зрозуміла.
На хвильку запала тиша. Едвард нарешті оволодів своїм обличчям. Він спостерігав за тим, як Розалія перемикає канали. Вона вже дійшла до шестисотого. Цікаво, скільки часу в неї займе повернутися до початку.
– Дякую, що прийшов, – прошепотіла Белла.
– Можна тебе дещо запитати? – поцікавивсь я.
– Звісно.
Едвард, здавалося, зовсім не звертав на нас уваги, але ж він знав, що саме хочу я запитати, отож йому не вдалося мене обдурити.
– Для чогоя тобі тут? Сет міг би зігрівати тебе, і з ним набагато легше: він – таке собі веселе щасливе щеня. Та коли я з’являюся в дверях, ти усміхаєшся, наче тільки мене й чекала.
– І тебе серед інших.
– Оце мене й не радує, сама знаєш.
– Так, – зітхнула вона, – вибач.
– Та все одно – для чого? Ти так і не відповіла.
Едвард знову відвернувся – начебто дивився у вікно. Обличчя його було у задумі.
– Коли ти тут, Джейкобе, у мене відчуття… повноти. Наче вся моя родина зібралася. Тобто мені здається, що саме так і маєш почуватися – я-бо ніколи не мала великої родини. Це приємно, – миттєва усмішка осяяла її обличчя. – Але родина не повна, коли ти не тут.
– Я ніколи не стану частиною твоєї родини, Белло.
Міг би. І мені було б добре. Проте це було у якомусь віддаленому майбутньому, яке померло, так і не народившись.
– Ти завжди був частиною моєї родини, – не погодилася вона.
Зуби мої скреготнули.
– Брехлива відповідь.
– А яка правдива?
– Ну, наприклад: Джейкобе, твій біль мене наснажує.
Я відчув, як вона здригнулася.
– Тобі б це сподобалося більше? – прошепотіла вона.
– Так чесніше принаймні. Це вкладається у мене в голові. З цим я можу зжитися.
А тоді я ще раз поглянув на її обличчя, яке було за волосину від мого. Очі її були заплющені, чоло нахмурене.
– Джейку, ми зійшли з дороги. Ми втратили ґрунт під ногами. Ти маєш бути частиною мого життя – я це відчуваю, і ти це відчуваєш також, – вона хвильку помовчала, не розплющуючи очей, ніби чекала, що я почну заперечувати. Коли ж я нічого не сказав, вона провадила далі: – Але все пішло не так. Ми в чомусь помилилися. Ні. Я помилилася. Я зробила щось не так, і ми зійшли з дороги…
Голос її урвався, а похмура зосередженість помалу розгладилася, і нарешті залишилися тільки тоненькі зморшки в кутиках вуст. Я почекав, поки вона ще трохи поллє мої рани лимонним соком, та зненацька долинуло м’яке хропіння.
– Вона виснажена, – пробурмотів Едвард. – День був дуже довгий. Важкий день. Гадаю, вона б давно вже заснула, але чекала на тебе.
Я навіть не глянув на нього.
– Сет сказав, що отеполамало їй іще одне ребро.
– Так. І тепер їй важко дихати.
– Чудово.
– Покличеш мене, коли в неї знову буде гарячка.
– Еге ж.
У неї й досі були сироти на руці, яка не торкалася моєї. Я ще голови не підвів, шукаючи очима ковдру, як Едвард уже потягнув покривало, яке затуляло спинку канапи, й накрив ним Беллу.
Іноді здатність читати думки економила час. Наприклад, мені не доведеться влаштовувати обвинувачувальний процес із приводу того, як вони чинять щодо Чарлі. Це ж маячня. Едвард точно вчує, який я лютий…
– Так, – погодився він, – то була не найкраща ідея.
– Тоді навіщо? Навіщо Белла запевняла батька, що почала видужувати, якщо згодом це тільки додасть йому болю?
– Вона не могла витерпіти його занепокоєння.
– Отож ліпше…
– Ні. Не ліпше. Але я не примушуватиму її зараз ні до чого, що завдає їй прикрощів. Хай там як, а так вона почувається краще. З рештою впораємося пізніше.
Це все було неправильно. Белла не така, щоб відкладати біль Чарлі на пізніше – тим паче щоб хтось інший потім мав цим займатися. Навіть коли вона при смерті. Це було на неї несхоже. Якщо я хоч трошки знаю Беллу, в неї має бути запасний варіант.
– Вона цілком переконана, що житиме, – відгукнувся Едвард.
– Але не як людина.
– Ні, не як людина. Проте вона ще сподівається побачитися з Чарлі.
Ого, стає дедалі цікавіше!
– Побачитися. З Чарлі, – я нарешті поглянув на нього саркастично. – Згодом. Побачитися з Чарлі, коли вона стане сніжно-білою, з блискучими червоними очима. Я не кровопивця, мабуть, я чогось не тямлю, але Чарлі– не найвдаліший вибір для першої вурдалацької страви.
Едвард зітхнув.
– Вона знає, що не зможе наближатися до нього принаймні рік. Вона вважає, що зможе його обдурити. Сказати, що їй довелося лягти в лікарню на тому кінці світу. Тримати зв’язок тільки по телефону.
– Божевілля.
– Так.
– Чарлі не дурний. Навіть якщо вона його не заріже, він не зможе не помітити відмінності.
– Але вона робить ставку саме на це.
Я не відривав від нього очей, чекаючи на детальніше пояснення.
– Вона не старітиме, звісно, тобто бачитися вони зможуть тільки обмежену кількість років, навіть якщо Чарлі купиться на ту казку, яку вона йому наспіває, – він слабко усміхнувся. – Пам’ятаєш, як ти намагався розтлумачити їй власну переміну? Як ти змусив її здогадатися?
Вільна моя рука стислася в кулак.
– Вона тобі розповіла?
– Так. Вона намагалася пояснити… свою ідею. Розумієш, їй не дозволено розповідати Чарлі правду – для нього це буде вельми небезпечно. Але ж він тямущий, практичний чолов’яга. Вона гадає, що він сам зможе вигадати цілком пристойне пояснення. Звісно, вона вважає, що це пояснення буде далеким від істини, – він пирхнув. – Зрештою, ми не надто притримуємося вурдалацьких законів. Отож він зробить кілька неправильних висновків щодо нас – як і вона зробила з самого початку, а ми їх не розвінчуватимемо. Вона вважає, що зможе бачитися з ним… від часу до часу.
– Божевілля, – повторив я.
– Так, – погодився він знову.
Це була слабкість із його боку – дозволити їй у цьому взяти гору, просто щоб вона сьогодні почувалася щасливою. Бо згодом нічого доброго з цього не вийде.
І тут-таки я подумав: він не вірить у те, що вона житиме й отримає нагоду втілити в життя свій безумний план. Просто підтакує їй, аби вона чимдовше почувалася щасливою.
Наприклад, іще чотири дні.
– Я витримаю все, що б не сталося, – прошепотів він, схилив голову і відвернувся, аби я не міг побачити виразу його обличчя. – Але зараз я не завдаватиму їй болю.
– Протягом чотирьох днів? – запитав я.
Він не підвів погляду.
– Плюс-мінус.
– А далі що?
– Що саме ти маєш на увазі?
Я міркував про те, що сказала Белла. Про те, що та істота огорнена чимось міцним і надійним, схожим на шкіру вампіра. Отож, як усе відбуватиметься? Як істота вивільниться?
– Я зібрав деякі відомості, й з усього виходить, щоб вилізти з лона, такі істоти використовують власні зуби.
Я судомно ковтнув хвилю нудоти, яка піднялася з живота.
– Відомості? – слабким голосом запитав я.
– Саме тому останнім часом не було Джаспера й Еммета. Карлайл саме цим зараз займається – намагається розшифрувати старі міфи та легенди, використовуючи всі наявні у нас пристрої, шукає натяку, який міг би допомогти нам передбачити, як саме поводитиметься ця істота.
Легенди? Якщо існують міфи, тоді…
– Тоді ця істота – не перша? – перепитав Едвард, вихоплюючи в мене з рота запитання. – Можливо. Але все дуже непевно. Міфи цілком можуть бути результатом страху й забобонів. Хоча… – повагався він, – ваші міфи правдиві, чи не так? Мабуть, ці також. Бо вони справді прив’язані до місцевості, пов’язані між собою…
– А як ви надибали…?
– У Південній Америці ми познайомилися з жінкою. Вона зростала в громаді, яка берегла традиції. Вона чула про таких істот – старі легенди, які переповідалися з покоління в покоління.
– А що саме? – прошепотів я.
– Що цих істот треба негайно вбивати. Перш ніж вони наберуться сили.
Сем так і думав. Тож він мав рацію?
– Звісно, про нас легенди кажуть те саме. Що нас треба знищувати. Що ми – бездушні вбивці.
Два потрапляння з двох.
Едвард коротко хмикнув.
– А що в цих легендах розповідалося про… матерів?
Його обличчя спотворила мука, і я, здригнувшись від його болю, збагнув, що він не відповідатиме. Зараз він навряд чи здатен був говорити.
Відповіла Розалія, котра потому, як Белла заснула, сиділа так тихо й нерухомо, що я геть за неї забув.
Вона презирливо пирхнула.
– Звісна річ, ніхто не вижив, – сказала вона. Ніхто не вижив, отак прямо й байдуже. – Народжувати в зараженому болоті, коли якась повитуха розмазує тобі ведмежу слину по обличчю, щоб відігнати злих духів, не найбезпечніший спосіб. Навіть звичайні пологи в половині випадків закінчувалися погано. Ні в кого з них не було того, що має ця дитина: медичного персоналу, який має бодай якусь гадку, чого така дитина може потребувати, і який би намагався задовольнити її потреби. Або лікаря, який володіє унікальним знанням про природу вампірів. Або продуманого плану, як допомогти дитині народитись якомога безпечніше. Отрути, яка загоїть рани, коли щось піде не так. З дитиною все буде гаразд. І решта матерів напевно б вижили, якби мали це все: якщо вони взагалі існували. Іноді я в цьому сумніваюся, – вона презирливо гмикнула.
Дитина, дитина! Наче тільки це й важило! Для неї життя Белли – незначна деталь, якою можна знехтувати.
Едвардове обличчя побіліло, як сніг. Руки його скрючилися, як пташині кігті. А Розалія, егоїстична й байдужа, розвернула крісло до нього спиною. Він же схилився вперед, зіщулився.
Дозволь мені, – запропонував я.
Він помовчав, зводячи брову.
Я тихенько підняв свою собачу миску з підлоги. А тоді метким, дужим рухом долоні жбурнув у голову білявки так, що миска – з пронизливим «бам!» – розпласталася, а тоді зрикошетила через усю кімнату й відтяла круглу верхівку з масивного бильця сходів.
Белла крутнулася, проте не прокинулась.
– Тупа блондинка, – буркнув я.
Розалія повільно обернула голову, очі її палали.
– Ти. Метнув. Їжу. В моє. Волосся.
Мені вдалося!
Я вибухнув. Відсунувшись від Белли, щоб не розтрусити її, я зареготав так, що сльози побігли в мене по щоках. З-поза канапи я чув, як до мене долучився дзвінкий сміх Аліси.
Цікаво, чому Розалія не підстрибнула. Я цього очікував. Але тоді збагнув, що мій регіт збудив Беллу, хоча головний шум вона проспала.
– Що смішного? – муркнула вона.
– Я метнув їжу їй у волосся, – пояснив я, качаючись від сміху.
– Песику, я тобі цього не забуду, – прошипіла Розалія.
– Стерти пам’ять блондинки не так уже й важко, – зауважив я. – Просто треба дмухнути їй у вухо.
– Розкажи хоч один новий анекдот, – гавкнула вона.
– Та ну, Джейку. Лиши Розалію в спо… – Белла обірвала речення на половині й хапнула ротом повітря. Тої ж таки миті Едвард уже нахилився над нами, здираючи покривало. Її били конвульсії, аж спина вигиналася.
– Він просто, – видихнула Белла, – потягується.
Вуста її були білі, а зуби вона стиснула так, наче не давала вихопитися крику.
Едвард притулив обидві долоні їй до щік.
– Карлайле! – погукав він напруженим тихим голосом.
– Уже тут, – відповів лікар. Я й не чув, як він увійшов.
– О’кей, – сказала Белла, досі важко й уривчасто дихаючи. – Гадаю, все минулося. У бідного дитинчати замало місця, і все. Він так підріс.
Важко було уявити, що таким захопленим тоном вона звертається до істоти, яка роздирає її зсередини. Особливо наслухавшись безсердечної Розалії. Зростало нестримне бажання запустити ще чимось і в Беллу.
Але вона не вловила мого настрою.
– Знаєш, він нагадує мені тебе, Джейку, – мовила вона із замилуванням, досі важко дихаючи.
– Не смій порівнювати мене з тою істотою, – виплюнув я крізь зуби.
– Я просто мала на увазі, як ти ріс, – пояснила вона, і в голосі прозвучала образа. Чудово. – Ти просто мов вистрілив угору. Здавалося, ти щохвилі ставав вищим. І він так само. Росте так швидко!
Я прикусив язик, щоб із нього не зірвалося те, що я справді хотів сказати, – так прикусив, що рот наповнився смаком крові. Звісно, заживе перш, ніж я встигну ковтнути. Ось що потрібно Беллі – була б вона такою ж сильною, як я, мала б вона здатність так хутко зцілюватися…
Коли вона знесилено відкинулася на канапу, дихала вже легше.
– Гм, – муркнув Карлайл. Я підвів на нього погляд – очі його втупилися в мене.
– Що таке? – вимогливо запитав я.
Едвардова голова схилилася набік, коли він вивчав думки у голові Карлайла.
– Джейкобе, пам’ятаєш, я намагався з’ясувати генетичний код плоду? Його хромосомний набір?
– І що ви з’ясували?
– Ну, якщо зважати на деякі спільності між вами…
– Спільності?! – рикнув я – мені не сподобалася ця множина.
– Прискорений ріст, а ще те, що Аліса не бачить нічого ні про нього, ні про вас…
Я відчув, як у мене видовжилося обличчя. Про другу особливість я цілком забув.
– Отож я подумав: може, тут і криється відповідь? Якщо ці спільності – на генному рівні.
– Двадцять чотири пари, – буркнув собі під ніс Едвард.
– Але ж ви цього не знаєте напевно.
– Ні. Але це дає поживу для роздумів, – мовив Карлайл заспокійливим голосом.
– Еге ж. Як захопливо.
Белла вже знову легенько похропувала – наче на підтвердження мого саркастичного зауваження.
Тут вони почали змальовувати мені детальну картину, вдаючись у такі генетичні подробиці, що єдині слова, які я був здатен утямити, були «і» та «а». І моє власне ім’я, певна річ. Аліса приєдналася до пояснення, де-не-де вставляючи слово своїм дзвінким пташиним голосом.
І хоча вони балакали про мене, я навіть не намагався втямити висновків, які вони робили. У мене інше було на думці – кілька фактів, які слід було узгодити між собою.
Факт перший: Белла сказала, що істота захищена чимось таким міцним, як шкіра вампіра, чимось, що не міг просвітити ультразвук і не брали голки. Факт другий: Розалія обмовилася, що вони склали план, як допомогти істоті безпечно з’явитися на світ. Факт третій: Едвард сказав, що за легендами чудовиська – такі, як це, – зубами прогризають собі дорогу на волю.
Я здригнувся.
В цьому був певний божевільний сенс, адже (факт чотири) існує вельми мало матеріалів, здатних протяти шкіру вурдалака. Зуби цієї істоти – за легендами – були достатньо міцними для цього. І мої зуби були достатньо міцними.
І зуби вампірів були достатньо міцними.
Важко було не збагнути таку очевидну річ, але я не хотів бачити очевидних речей. Адже я надто чітко уявляв собі, яким саме чином Розалія збирається допомогти істоті «безпечно» з’явитися на світ.
