Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 37 страниц)
Тепер ми бігли, як автомати, і вже не поспішали панічно. Коли ми наблизилися до річки, Есме підвела голову.
– Там був іще один слід. І він був свіжий.
Вона кивнула вперед – туди, де намагалася привернути увагу Едварда дорогою сюди. Коли ми мчали, щоб урятуватиАлісу…
– Певно, його залишили раніше. Там була сама Аліса, без Джаспера, – понуро мовив Едвард.
Обличчя Есме зморщилося, й вона кивнула.
Я збочила праворуч, трошки відставши. Я була певна, що Едвард має рацію, і все ж… Зрештою, чому це Алісина записка була на аркуші саме з моєї книжки?
– Белло? – гукнув Едвард безбарвним голосом, поки я вагалася.
– Я хочу простежити цей слід, – відповіла я, внюхуючись у легенький запах Аліси, який відвертав убік від її головного сліду. Він здавався мені таким самим свіжим, хоч я й не мала в цьому особливого досвіду; єдине, що відрізнялося, – не примішувався запах Джаспера.
Едвардові золоті очі були порожніми.
– Либонь, він веде назад до будинку.
– Тоді я наздожену вас там.
Спершу я гадала, що він дозволить мені піти самій, але щойно зробила кілька кроків убік, як його безживні очі спалахнули.
– Я піду з тобою, – тихо мовив він. – Карлайле, зустрінемося вдома.
Карлайл кивнув, і вони всі рушили вперед. Я дочекалася, коли вони зникли з виду, а тоді запитально поглянула на Едварда.
– Я не міг тобі дозволити відділитися від мене, – тихо пояснив він. – Боляче навіть уявити таке.
Я все втямила без жодних пояснень. Я уявила себе відділеною зараз від нього та збагнула, що відчувала б той сам біль, хоч якою б короткою не була розлука.
Так мало часу лишилося разом!
Я простягнула йому долоню, і він узяв мене за руку.
– Поквапмося, – мовив він. – Ренесма скоро прокинеться.
Я кивнула, і ми знову побігли.
Мабуть, то було безглуздя – витрачати час оддалік від Ренесми тільки через цікавість. Але записка не давала мені спокою. Якби Алісі бракувало письмового приладдя, вона б могла видряпати послання на камені чи викарбувати на стовбурі. Вона могла поцупити цілий стос паперу для нотаток у будь-якому будинку вздовж шосе. Чому вона обрала саме мою книжку? Коли дістала її?
І, як і можна було очікувати, слід зробив велике коло, щоб триматися подалі від домівки Калленів і не потрапити на очі вовкулакам у лісі, й вивів нас до нашого будиночка. Едвардові очі збентежено нахмурилися, коли він збагнув, куди саме привів нас слід.
Він спробував знайти причину і промовив:
– Вона полишила Джаспера чекати й повернулася сюди?
Ми вже майже дісталися будиночка, і я відчула неспокій. Я раділа, що моя долоня в Едвардовій руці, проте водночас мені здавалося, що ліпше б я прийшла сюди сама. Видерти сторінку з книжки і принести її назад до Джаспера – занадто дивна поведінка для Аліси. Мені ввижалося, що в її діях закодоване якесь послання – але я його зовсім не могла збагнути. Проте ж це була моя книжка, отож і послання мало призначатися мені. Якби це було щось таке, що вона б хотіла розповісти Едвардові, хіба вона не видерла б сторінки з його книжки?…
– Я буквально на хвилинку, – сказала я, вивільняючи руку, коли ми наблизилися до дверей.
Він наморщив чоло.
– Белло?
– Будь ласка! Тридцять секунд!
Я не чекала відповіді. Натомість метнулася в двері й зачинила їх по собі. Я помчала просто до книжкової полиці. Тут запах Аліси був зовсім свіжим – йому менше одного дня. Вогонь, якого я не запалювала, гаряче палав у коминку. Я висмикнула «Венеціанського купця» й рвучко розгорнула його на титульній сторінці.
Тут, поряд із нерівним краєм, який лишився від видертого аркуша, попід словами «Венеціанський купець» Вільяма Шекспіра була записка.
Знищ це.
Трохи нижче написане було ім’я й адреса в Сієтлі.
Коли за тринадцять, а не за тридцять секунд Едвард увійшов у двері, я вже спостерігала, як палає книжка.
– Що тут коїться, Белло?
– Вона була тут. Вона видерла сторінку з моєї книжки, щоб написати на ній записку.
– Навіщо?
– Я не знаю навіщо.
– Навіщо ти її палиш?
– Я… я… – я нахмурилася, і на обличчі проступили і відчай, і біль. Я не відала, щó ж Аліса намагалася мені сказати, але вона чимало доклала зусиль, щоб про це ніхто, крім мене, не довідався. А я – єдина особа, чиїх думок Едвард не зможе прочитати. Отож вона воліла, щоб він нічого не дізнався, а для цього мали бути вагомі підстави. – Мені здалося, що це буде доречно.
– Ми не знаємо, що вона замислила, – тихо мовив Едвард.
Я втупилася в полум’я. Я була єдиною в світі істотою, здатною збрехати Едвардові. Невже саме цього хотіла від мене Аліса? Це її останнє прохання?
– Коли ми летіли в літаку в Італію, – прошепотіла я (це була не брехня, просто такою вона ставала в цьому контексті), – коли ми мали врятувати тебе… вона збрехала Джасперові, щоб він не вирушив за нами. Вона знала: якщо він зустрінеться з Волтурі, то помре. Вона ладна була померти сама, ніж поставити під загрозу його життя. І дозволити померти мені. І дозволити померти тобі.
Едвард не відповів.
– У неї є свої пріоритети, – сказала я. Коли я усвідомила, що моє пояснення аж ніяк не схоже на брехню, моє непорушне серце заболіло.
– Я в це не вірю, – мовив Едвард. Він сказав це не для того, щоб сперечатися зі мною, – він радше сперечався сам із собою. – Може, просто Джаспер опинився у небезпеці. Її план спрацює для нас усіх, але якщо залишиться він, то загине. Можливо…
– Вона могла б нам це розповісти. Просто відіслати його кудись.
– Хіба б він згодився поїхати? Може, вона знову йому бреше.
– Може, – я вдала, що погоджуюся. – Час вертатися додому. Нема часу.
Едвард узяв мене за руку, і ми побігли.
Алісина записка не додала мені надії. Якби був хоч якийсь шанс уникнути бійні, Аліса б зосталася. Я не бачила інших варіантів. Отож мені вона давала щось інше. Не вихід. Але чого, на її думку, я потребувала? Може, шансу урятувати дещо? Чи було щось, що я й досі могла урятувати?
Поки нас не було, Карлайл та решта родини не сиділи склавши руки. Ми були відсутні щонайбільше п’ять хвилин, а вони вже готувалися вирушати в дорогу. У кутку сидів Джейкоб, знову в людській подобі, Ренесма була в нього на колінах, і вдвох вони спостерігали за нами розширеними очима.
Розалія змінила шовкову тісну сукню на міцні джинси, кросівки та цупку сорочку на ґудзиках, яку туристи зазвичай вдягають у довгі походи. Есме була вдягнена схожим чином. На журнальному столику стояв глобус, але вони вже вивчили його, просто чекали на нас.
Зараз атмосфера була не такою напруженою, як нещодавно; вони почувалися ліпше, коли мали щось до роботи. Всі їхні сподівання покладалися на Алісині напучування.
Я поглянула на глобус і подумала: куди ж вирушимо спершу?
– Ми маємо залишитися тут? – запитав Едвард, подивившись на Карлайла. У голосі його не було радості.
– Аліса сказала, що нам слід показати людям Ренесму, причому показати дуже обережно, – мовив Карлайл. – Отож ми відсилатимемо всіх, кого знайдемо, до вас; а ти, Едварде, найкраще впораєшся з цим мінним полем.
Едвард коротко кивнув, але радості не виявляв.
– Вам доведеться багато поподорожувати.
– Ми розділимося, – відповів Еммет. – Ми з тобою полюватимемо на кочівників.
– А вам і тут буде чим зайнятися, – сказав Карлайл. – Зранку приїде Танина родина, і вони й гадки не мають навіщо. По-перше, вам слід переконати їх, щоб вони не зреагували так само, як Ірина. По-друге, треба з’ясувати, що Аліса мала на увазі, кажучи про Єлизара. А наостанок треба дізнатися, чи згодяться вони лишитися свідчити на нашу користь. А щойно прибудуть інші, все почнеться спочатку… якщо нам узагалі вдасться когось умовити приїхати, – зітхнув Карлайл. – Можливо, ваше завдання буде найтяжчим. Ми постараємо вернутися вам на допомогу, тільки-но зможемо.
Карлайл на секунду поклав Едвардові руку на плече, а тоді поцілував його в чоло. Есме пригорнула нас обох, а Еммет нас обох штурхнув у плече. Розалія змусила себе усміхнутися до нас із Едвардом, послала повітряний поцілунок Ренесмі, а до Джейкоба на прощання скривилася.
– Щасти, – побажав їм Едвард.
– І вам, – сказав Карлайл. – Нам усім удача не завадить.
Я дивилася, як вони виходять за двері, шкодуючи, що сама не відчуваю тої надії, яка підтримувала їх, а ще бажаючи залишитися наодинці з комп’ютером хоча б на декілька секунд. Я мала з’ясувати, хто такий цей Дж. Дженкс, що Аліса так намагалася приховати його ім’я від усіх, крім мене.
Ренесма крутнулася в Джейкоба на руках і торкнулася його щоки.
– Я не знаю, чи приїдуть Карлайлові приятелі. Сподіваюся на це. Бо зараз нас якось зовсім мало, – промурмотів Джейкоб до Ренесми.
Отож, вона все знала. Ренесма вже чудово розуміла, що відбувається. Правило імпринтингу «закоханий-вовкулака-дасть-коханій-усе-що-вона-забажає» почало мене драт увати. Може, вберегти її від знання все-таки краще, ніж відповідати на її питання?
Я уважно вдивилася в її обличчя. Вона не здавалася переляканою, тільки схвильованою і дуже серйозною, коли у свій мовчазний спосіб перемовлялася з Джейкобом.
– Ні, ми не можемо допомогти, нам слід залишатися тут, – вів далі він. – Люди приїдуть, щоб побачити тебе, а не довколишні краєвиди.
Ренесма нахмурилася до нього.
– Ні, мені не доведеться нікуди йти, – відповів він. Тоді поглянув на Едварда – його обличчя вразив здогад, що він може помилятися. – Чи доведеться?
Едвард завагався.
– Давай, кажи, – напруженим голосом заохотив його Джейкоб. Він теж був уже на межі, як і ми всі.
– Ті вурдалаки, які приїдуть сюди, не такі, як ми, – пояснив Едвард. – Тільки Танина родина, крім нашої, має повагу до людського життя, проте й вони не надто високої думки про вовкулак. Може, буде безпечніше…
– Я про себе можу подбати сам, – перебив його Джейкоб.
– Безпечніше для Ренесми, – провадив Едвард, – якщо шанси, що в її історію повірять, не будуть затьмарені нашою спілкою з вовкулаками.
– Отакі друзі. Вони повернуться до вас спинами тільки через те, з ким ви водитеся?
– Гадаю, за нормальних обставин вони до цього нормально б і поставилися. Але ти маєш розуміти – прийняти Нессі ні для кого з них не буде легко. То навіщо робити це ще важчим?
Вчора увечері Карлайл пояснив Джейкобові правила стосовно безсмертних дітей.
– А ті безсмертні діти були справді такі некеровані? – запитав Джейкоб.
– Ти не можеш навіть уявити глибину ран, які вони полишили у вурдалацькому колективному підсвідомому.
– Едварде…
Мені й досі було дивно чути, що Джейкоб вимовляв Едвардове ім’я без гіркоти в голосі.
– Я знаю, Джейку. Я знаю, наскільки тобі важко триматися від неї на віддалі. Ми побачимо на місці – поглянемо, як вони взагалі на неї реагуватимуть. У будь-якому разі наступні декілька тижнів Нессі здебільшого зберігатиме інкогніто. Вона залишатиметься в нашому будиночку, допоки не прийде час представити її. І якщо ти триматимешся на безпечній відстані він цього будинку…
– З цим я упораюся. Отож уже зранку ми матимемо гостей, ага?
– Так. Це найближчі наші друзі. У цьому разі, либонь, буде краще, якщо ми від них узагалі нічого не приховуватимемо. Ти можеш зоставатися тут. Таня все знає про тебе. Вона навіть знайома з Сетом.
– Так, це правда.
– Ти маєш розповісти Семові, що відбувається. Що в лісі скоро можуть з’явитися незнайомці.
– Вірно підмічено! Проте після вчорашніх подій я маю повне право мовчати й не попереджати їх…
– Зазвичай дослухатися до Аліси – єдиний правильний вихід.
Джейкобові зуби скреготнули, і я бачила, що він цілком поділяє Семову думку про те, як учинили Аліса та Джаспер.
Поки вони розмовляли, я рушила до вікон у двір, намагаючись удавати хвилювання й відстороненість. Не так уже й важко було це зробити. Я сперлася головою об стіну, яка розділяла вітальню й кухню (саме тут стояв комп’ютерний столик). Я пробіглася руками по клавіатурі, й далі визираючи у вікно на ліс, наче роблю це несвідомо. Цікаво, а вампіри взагалі роблять щось несвідомо? Мені здавалося, ніхто особливо не придивляється до мене, але я не хотіла озиратися, щоб перевірити. Монітор спалахнув і ожив. Я знову пробіглася пальцями по клавіатурі. Потім побарабанила пучками по столу, ніби замислилася. Ще раз по клавіатурі.
Бічним зором я оглянула екран.
Дж. Дженкса не було, проте був Джейсон Дженкс, правник. Я торкнулася клавіатури, наче несамохіть погладила кота на колінах, про якого цілком забула. Для свої фірми Джейсон Дженкс створив елегантний вебсайт, але на головній сторінці була вказана зовсім інша адреса. Теж у Сієтлі, але поштовий індекс не той. Я запам’ятала номер телефону і знову ритмічно пробіглася по клавіатурі. Цього разу я шукала за адресою, але не знайшла нічого, наче така адреса взагалі не існувала. Кортіло зазирнути в карту, проте я вирішила, що й так занадто привертаю увагу. Ще один рух – знищити сліди своїх пошуків…
Я й далі дивилася у вікно, кілька разів потарабанивши по дерев’яній рамі. За спиною почулися легкі кроки, і я озирнулася, сподіваючись, що втримала той сам вираз обличчя, як і раніше.
Ренесма потягнулася до мене, і я розкрила їй обійми. Вона застрибнула мені на руки (від неї міцно пахло вовкулакою) і притулилася щокою мені до шиї.
Я не була певна, що витримаю це. Хоч як би я не боялася за своє життя, за Едвардове, за всю родину, це був і близько не той жах, від якого стискається все в нутрі і який я почувала за свою дочку. Має бути можливість урятувати її, навіть якщо це буде останнім моїм учинком.
І зненацька я збагнула, що це єдине, чого я прагну. Я витримаю все, що випаде мені на долю, але не загрозу її життю. Тільки не це.
Вона була єдиним, що я мусилавберегти.
Чи Аліса відала, як я почуватимуся?
Ренесма легенько торкнулася долонькою моєї щоки.
Вона показала мені моє власне обличчя, потім обличчя Едварда, Джейкоба, Розалії, Есме, Карлайла, Аліси, Джаспера – обличчя всієї моєї родини миготіли дедалі швидше. Сет і Лі. Чарлі, Сью, Біллі. Знову і знову. Вона була схвильована, як і всі ми. Проте вона була просто схвильована. Наскільки я бачила, головне Джейкоб від неї приховав. Приховав те, що в нас немає надії, що за місяць ми всі помремо.
Вона зупинилася на Алісиному обличчі – була збентежена й сумувала. Де Аліса?
– Я не знаю, – прошепотіла я. – Але ж це Аліса. Вона все робить правильно, як завжди.
Правильно для Аліси принаймні. Мені було боляче так про неї думати, але як іще можна було пояснити її поведінку?
Ренесма зітхнула – вона ще більше засумувала.
– Я теж скучила за нею.
Я відчула, як кривиться моє обличчя – шукає вираз, який би відповідав жалобі, що панувала всередині. Очі були дивно сухі; я кліпнула, відганяючи неприємне відчуття. І закусила губу. Коли зробила наступний вдих, повітря застрягло в мене в горлі, ніби я от-от задихнуся.
Ренесма відхилилася, щоб поглянути на мене, і я побачила віддзеркалення власного обличчя в її думках і зіницях. Я мала такий точно вигляд, як і Есме сьогодні зранку.
То ось воно як – коли кортить заплакати.
Очі Ренесми наповнилися вологим блиском, поки вона спостерігала за мною. Вона погладила мене по щоці – нічого не показувала, просто хотіла підбадьорити.
Я ніколи не уявляла, що зв’язок матері й дочки між нами перевернеться догори дриґом – так, як це завжди було між мною та Рене. Але я ж ніколи й не могла загадувати на майбутнє.
Сльоза набубнявіла в кутику Ренесминого ока. Я стерла її поцілунком. Вона вражено діткнулася ока й витріщилася на вологий слід, що лишився на пучках.
– Не плач, – мовила я до неї. – Все буде гаразд. З тобою все буде чудово. Я знайду вихід.
Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю, я врятую Ренесму. Тепер я була цілком переконана, що саме це для мене залишила Аліса. Вона знала напевне. І вона залишила для мене вихід.
РОЗДІЛ 30. НЕВІДПОРНА
Стільки всього треба було передумати!
Як мені знайти час, щоб самій-одній розшукати Дж. Дженкса, і чому Аліса так хотіла, щоб я про нього дізналася?
А якщо Алісина підказка не мала нічого спільного з Ренесмою, що мені зробити, аби врятувати дочку?
Як ми з Едвардом зранку зможемо пояснити все, що відбувається, Тані та її родині? А що як вони зреагують так само, як Ірина? Що як виникне сутичка?
Я не вміла битися. І чи встигну я цього навчитися за місяць? Чи є хоч найменший шанс, що я спроможуся навчитися настільки, аби являти собою загрозу хоч для одного члена клану Волтурі? Чи, може, з мене не буде жодної користі? Просто ще один вампір-перволіток, якого зовсім легко позбутися?
Мені потрібні були відповіді, але не було навіть нагоди поставити запитання.
Мені хотілося хоч якось підтримувати для Ренесми нормальний ритм життя, тож я наполягла, щоб вона поверталася спати у наш будиночок. Джейкобові було зараз комфортніше в його вовчій подобі – легше було зносити напругу, коли він знав, що готовий до бою щомиті. Хотіла б і я так почуватися – почуватися готовою до бою! Зараз він знову відновив чатування в лісі.
Коли Ренесма глибоко заснула, я поклала її в ліжечко, а тоді повернулася у вітальню, щоб нарешті поставити свої запитання Едвардові. Принаймні ті, які могла йому поставити; найважчим було уявити, як мені щось від нього приховати, навіть якщо він не здатен читати мої думки.
Він стояв спиною до мене, втупившись у вогонь.
– Едварде, я…
Він розвернувся й перетнув кімнату за невловиму мить – навіть не за частку секунди. Я тільки встигла запримітити лютий вираз його обличчя, перш ніж вуста його врізалися в мої, а руки обвили мене, як сталеві балки.
Тієї ночі я не згадувала своїх запитань. Я дуже швидко збагнула, чому сталася така переміна в його настрої, – мною теж оволоділи ті самі почуття.
Я гадала, що в мене попереду роки й роки, аби хоч якось стишити ту всепоглинаючу пристрасть, яку я відчувала фізично. А далі століття, щоб насолоджуватися нею спокійно. Але якщо в нас разом лишився заледве місяць… Я не уявляла, що все це може закінчитися. На якийсь момент мене заполонило звичайне себелюбство. Мені просто кортіло кохатися з ним стільки, скільки це взагалі можливо за такий короткий проміжок часу.
Коли сонечко зійшло, я насилу відірвалася від нього, але нам треба було робити справу – справу, яка може виявитися складнішою, ніж пошуки усієї нашої родини, разом узятої. Тільки-но я пригадала, щó в нас попереду, як миттю напружилася; враження було, наче мої нерви натягують на дибі, і вони тоншають і тоншають.
– Як би це нам дізнатися в Єлизара те, що слід, перш ніж ми покажемо йому Ренесму! – пробурмотів Едвард, поки ми квапливо вдягалися у величезній гардеробній, яка в цю мить нагадувала про Алісу більше, ніж мені б хотілося. – Так, про всяк випадок.
– Але він не зрозуміє питання, на яке слід відповідати, – зауважила я. – Гадаєш, вони хоч дадуть нам усе пояснити?
– Не знаю.
Я витягнула досі сплячу Ренесму з ліжечка й притисла її до грудей, і її кучерики торкнулися моєї щоки; її солодкий дух, такий близький, перебив усі запахи.
Сьогодні не можна було гаяти ні секунди. Мені потрібні були відповіді, а я не знала, скільки часу нам із Едвардом сьогодні випаде побути наодинці. Якщо з Таниною родиною все піде гаразд (а я на це сподівалася), то на довший час у нас буде компанія.
– Едварде, ти навчиш мене битися? – запитала я, напружившись в очікуванні його реакції, коли він притримував для мене двері.
Цього я й боялася. Він завмер, а тоді окинув мене допитливим поглядом, наче бачив мене вперше а чи востаннє. Очі його затрималися на нашій дочці, яка спала в мене на руках.
– Коли дійде до бійки, ніхто з нас особливо нічого не зможе вдіяти, – ухильно мовив він.
Я силкувалася говорити рівним голосом.
– То ти хочеш полишити все, як є: щоб я була нездатна захистити себе?
Він судомно ковтнув, і двері затремтіли, а завіси застогнали, коли його рука напружилася. Потім він кивнув.
– Якщо ти так ставиш питання… гадаю, нам слід почати якомога швидше.
Я теж кивнула, і ми рушили до великого будинку. Ми не поспішали.
Цікаво, чого такого я зможу навчитися, щоб мати змогу хоч якось впливати на ситуацію? Я була трошки особливою – якщо вважати особливістю наявність неймовірно непроникного черепа. Чи зможе він мені для чогось згодитися?
– Яка, на твою думку, у них найбільша перевага? У них узагалі є слабкості?
Едвардові не треба було перепитувати, щоб здогадатися: я маю на увазі Волтурі.
– Головною їхньою зброєю є Джейн і Алек, – рівним голосом мовив він, наче ми розмовляли про бейсбольний матч. – Тому гравці захисту рідко коли втручаються в гру.
– Бо Джейн може спалити тебе просто на місці – принаймні морально. А що вміє Алек? Ти, здається, колись говорив, що він навіть небезпечніший за Джейн.
– Так. Якось мірою він – протиотрута Джейн. Джейн змушує відчувати невимовний біль. Алек, зі свого боку, змушує тебе не відчувати нічого. Абсолютно нічого. Іноді, коли у Волтурі прокидається співчуття, вони велять Алеку зробити жертві анестезію, перш ніж її знищать. Якщо ця жертва скорилася або якимсь чином задовольнила їх.
– Анестезію? Але чому ж тоді це ще страшніше за Джейн?
– Бо він відключає всі твої відчуття. Зникає біль – але водночас зникають зір, слух, нюх. Повна втрата чуттів. Ти сам-один у чорноті. Ти навіть не відчуєш, як тебе палять.
Я здригнулася. Чи це найкраще, на що нам варто сподіватися? Не бачити й не чути смерті, коли вона прийде?
– Та це робить їх тільки однаково небезпечними, – провадив Едвард тим самим беземоційним голосом, – бо вони здатні знерухомити тебе, перетворити на безпомічну ціль. А відмінність між ними така ж, як між мною та Аро. Аро здатен чути думки тільки однієї людини в певний момент. Джейн здатна завдати удару тільки одній жертві, на якій зосередиться. Я ж чую ментальні голоси всіх одночасно.
Мене скував холод, коли я збагнула, куди він хилить.
– Алек здатен знерухомити всіх нас воднораз? – прошепотіла я.
– Так, – відповів він. – Якщо він застосує свій дар проти нас, ми всі осліпнемо й оглухнемо, і просто чекатимемо, коли вони нас уб’ють – може, вони нас просто спалять, навіть не даючи собі труду спершу роздерти нас. Так, ми можемо спробувати битися, та ми радше завдамо шкоди одне одному, ніж комусь із них.
Кілька секунд ми йшли мовчки.
Ідея вже формувалася в моїй голові. Не вельми оптимістична, проте це краще, ніж нічого…
– Ти гадаєш, Алек – дуже добрий боєць? – запитала я. – Якщо не зважати на цю його здатність. Якщо йому б довелося битися, не застосовуючи свого дару? Цікаво, чи він хоч колись пробував…
Едвард гостро зиркнув на мене.
– Ти що собі думаєш?
Я дивилася просто перед собою.
– Він, либонь, не зможе застосувати свій дар проти мене, правда ж? Якщо його дар такий самий, як у Джейн, Аро або в тебе. Може… якщо йому по-справжньому ніколи не доводилося захищатися… а я б навчилася кількох прийомчиків…
– Він у клані Волтурі вже кілька століть, – обірвав мене Едвард, і в його голосі майнула нагла паніка. Мабуть, внутрішнім зором він бачив ту саму картинку, що й я: Каллени безпорадно завмерли – бездушні стовпи на смертному полі – усі, крім мене. Бо я ж буду єдиною, хто зможебитися. – Так, напевно, ти маєш імунітет до його дару, але ж ти всього-на-всього перволіток, Бел-ло. Я не зможу зробити з тебе дужого бійця за кілька тижнів. А я не маю сумнівів, що він добре навчений.
– Може, так; а може, й ні. І це єдине, на що я здатна і на що інші не здатні. Навіть якщо мені вдасться ненадовго відвернути його увагу…
Чи вистачить у мене сил, щоб дати іншим бодай шанс?
– Будь ласка, Белло, – сказав Едвард крізь зціплені зуби. – Не говорімо про це.
– Вияви трохи здорового глузду.
– Я постараюся навчити тебе всього, що зможу, але не силуй мене уявляти, як ти жертвуєш своїм життя, щоб відвернути… – він задихнувся й не зміг закінчити фразу.
Я кивнула. А свої плани я триматиму при собі. Спершу впораємося з Алеком, а тоді, якщо мені пощастить виграти, візьмемося до Джейн. Якби я просто могла вирівняти шанси – забрати у Волтурі їхню неймовірну бойову перевагу! Може, тоді в нас з’явиться надія… Думки мої летіли вчвал. А що як я таки зможувідвернути їхню увагу, а то й узагалі вивести їх із гри? Справді, з якого дива Джейн чи Алеку було вчитися бійцівської майстерності? Я не могла собі уявити, що маленька образлива Джейн відмовилася від свого дару навіть для того, щоб навчитися чогось нового.
Якби я змогла їх убити, це багато б чого змінило!
– Я маю опанувати все. Все, що тільки ти зможеш увіпхати в мою голову за наступний місяць, – пробурмотіла я.
Він не зреагував, наче я й не говорила нічого.
Так, хто наступний? Варто розробити детальний план, щоб я, коли раптом зможу подолати Алека, не завагалася у вирішальну мить. Я почала міркувати: в якій іще ситуації непроникний череп міг дати мені перевагу? Я мало знаю про здібності інших. Певна річ, такі вояки, як величезний Фелікс, мені не до снаги. Тут я тільки можу звільнити дорогу для Еммета. Я мало знала про інших із гвардії Волтурі, якщо не рахувати Деметрі…
Обличчя моє не ворухнулося, коли я подумала про Деметрі. Понад усякий сумнів, він – боєць. Бо в іншому разі він би довго не протримався – він-бо завжди на передовій. Він має бути попереду, бо він мисливець – найкращий мисливець у світі, безпереч но. Якби існував кращий, Волтурі б обрали його. Аро не оточує себе другими номерами.
Якби Деметрі не було, тоді ми могли б утекти. Принаймні ті, хто з нас залишиться… Моя дочка здавалася такою теплою у мене на руках… Хтось міг би забрати її і втекти. Джейкоб або Розалія – хто залишиться в живих.
І… якщо б не було Деметрі, Аліса та Джаспер надалі були б у безпеці. Може, саме це й побачила Аліса? Що частина нашої родини може продовжити існування? Хоча б вони двоє.
Чи можу я за це тримати на неї зло?
– Деметрі… – мовила я.
– Деметрі я беру на себе, – сказав Едвард твердим напруженим голосом. Я швидко зиркнула на нього і спостерегла, що на обличчі в нього вирувала лють.
– Чому? – прошепотіла я.
Спершу він нічого не відповів. Ми наблизилися до річки, коли він нарешті пробурмотів:
– Заради Аліси. Це єдине, як я зможу їй віддячити за минулі п’ятдесят років.
Отож, він думав приблизно так само, як і я.
Я вчула, як Джейкобові лапи тупають по замерзлій землі. За кілька секунд він уже топтався поруч зі мною, не відриваючи очей від Ренесми.
Я коротко йому кивнула, а тоді повернулася до своїх думок. Часу було зовсім мало.
– Едварде, як ти гадаєш, чому Аліса звеліла нам розпитати Єлизара про Волтурі? Він нещодавно був в Італії, чи як? Що він може знати?
– Якщо йдеться про Волтурі, Єлизар знає все. Я забув, що ти ж не знаєш. Він колись належав до їхнього клану.
Я мимоволі зашипіла. Джейкоб позаду мене загарчав.
– Як так? – із притиском запитала я, і перед моїм внутрішнім зором постав уродливий темночубий чоловік у довгому попелястому плащі на нашому весіллі.
Едвардове обличчя пом’якшилося – майнула подоба усмішки.
– Єлизар – вельми лагідна людина. Він не був цілком щасливим із Волтурі, але поважав закон і визнавав, що його слід дотримуватися. Йому здавалося, що він день у день працює на благо майбутнього. Він не шкодує про той час, що провів із Волтурі. Та коли він познайомився з Кармен, він знайшов своє місце у світі. Вони дуже схожі між собою, і як на вампірів, обоє дуже співчутливі, – Едвард знову всміхнувся. – Вони познайомилися з Танею та її сестрами – і більше не озиралися на минуле. Вони пасують сааме для такого способу життя. Якби вони не зустріли Таню, гадаю, з часом і самі знайшли би спосіб обходитися без людської крові.
Картинки в моїй голові перемішалися. Я не могла скласти їх докупи. Співчутливий гвардієць Волтурі?
Едвард поглянув на Джейкоба й відповів на його невимовлене запитання.
– Ні, він не був їхнім вояком, так би мовити. Просто у нього дар, який вони вважали корисним.
Джейкоб, очевидячки, поставив наступне логічне запитання.
– У нього є інстинктивне чуття на обдарування інших – на ті додаткові здібності, які мають деякі вурдалаки, – пояснив йому Едвард. – Він міг приблизно пояснити Аро, чим саме вирізняється той чи інший вампір, якщо трошки побув біля нього. Це вельми допомагало, коли Волтурі затівали війну. Він міг попередити, якщо в когось із протилежного табору є дар, який може завдати їм шкоди. Та це траплялося нечасто: більшість вампірів не здатні завдати Волтурі навіть якоїсь серйозної незручності. Отож частіше дар прислуговувався для того, щоб урятувати когось, кого Аро вважав корисним. Певною мірою дар Єлизара спрацьовує і на людях. Коли йдеться про людей, йому доводиться дуже зосереджуватися, оскільки їхні латентні здібності майже не проявляються. Аро велів йому тестувати людей, які хотіли приєднатися до клану, щоб побачити, чи є у них потенціал. Аро було дуже шкода, коли він їх полишив.
– І вони його відпустили? – запитала я. – Просто відпустили – і все?
Його усмішка потемніла, губи викривилися.
– Волтурі – не такі лиходії, якими тобі видаються. Вони – основа нашого миру й цивілізації. Кожен гвардієць робить вибір – служити їм чи ні. Це досить престижно; всі вони пишаються своїм місцем, і їх ніхто не примушує залишатися.
Я нахмурилася, втупившись у землю.
– Тільки злочинці вважають їх жахливими та лихими, Белло.
– А ми не злочинці.
Джейкоб гавкнув на згоду.
– Але ж вони про це не знають.
– Ти гадаєш, нам справді вдасться зупинити їх і примусити вислухати?
Едвард якусь крихітну мить вагався, а тоді знизав плечима.
– Якщо ми зберемо достатньо друзів, які стануть на нашому боці, може бути.
Якщо. Зненацька я відчула важливість того, до чого нам сьогодні доведеться братися. Ми з Едвардом водночас прискорили ходу – ми вже бігли. Джейкоб швидко наздогнав нас.
– Таня зовсім скоро з’явиться, – мовив Едвард. – Нам слід підготуватися.
Але як підготуватися? Ми планували й міняли плани, думали й міняли думку. Зразу показати Ренесму? Чи спершу сховати? Джейкоб нехай буде в кімнаті? Чи надворі? Він звелів своїй зграї триматися поблизу, але зоставатися невидимими. Може, і йому самому так слід учинити?
Зрештою вирішили, що ми втрьох – Ренесма, Джейкоб у своїй людські подобі та я – чекатимемо за рогом від вхідних дверей, у їдальні, за великим полірованим столом. Джейкоб дозволив мені тримати на руках Ренесму: він хотів забезпечити собі простір, якщо раптом йому доведеться швидко перевертатися на вовка.
Хоча мені було приємно тримати її на колінах, але так я почувалася, наче з мене жодної користі. Це нагадало мені, що у бійці зі старшими вампірами я – легка здобич, тож мені й не потрібні вільні руки.
Я силкувалася пригадати з нашого весілля Таню, Катю, Кармен і Єлизара. Обличчя їхні були розмитими в моїх тьмяних спогадах. Я тільки пам’ятала, що вони дуже вродливі – двоє біляві, двоє чорняві. І я не пригадувала, чи була в їхніх очах доброта.
Едвард нерухомо зіперся на вікно, яке гляділо у двір, і втупився в парадні двері. Було враження, що він насправді не бачить кімнати перед собою.
