Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 37 страниц)
Він і далі бубонів собі під ніс, але я не дослухалася до слів. Я скреготіла зубами, намагаючись дотягнути щит до Ґарета, який стояв найближче до Каті. Він підняв руку.
– Дуже добре, – заохотила мене Зафрина. – А тепер…
Але заговорила вона занадто рано; я хапнула ротом повітря, бо мій щит зірвався, як гумова стрічка, яку занадто розтягнули, й із виляском повернувся на місце. Ренесма, яка вперше відчула себе сліпою (а саме це зробила з рештою Зафрина), затремтіла в мене за спиною. Я виснажено штовхнула від себе щит, ховаючи під ним Ренесму.
– Можна мені хвильку перепочити? – задихано попрохала я.
Відтоді як я стала вурдалаком і аж до сьогодні я ні разу не відчувала потреби відпочити. Я страшенно розхвилювалася через те, що водночас почувалася такою вичавленою і сильною.
– Певна річ, – мовила Зафрина, а глядачі розслабилися – вона повернула їм зір.
– Катю, – покликав Ґарет, поки інші перемовлялися та несамохіть відступали, знервовані хвилинною втратою зору: вампіри не звикли почуватися такими вразливими. Високий Ґарет із солом’яного кольору чубом був, здається, єдиним необдарованим безсмертним, якого захопили мої тренування. Цікаво, в чому привабливість наших занять для цього авантюриста?
– Я б цього не робив, Ґарете, – застеріг його Едвард.
Ґарет наближався до Каті, незважаючи на застереження, вуста його були задумливо стиснені.
– Подейкують, ти можеш легко відкинути вампіра геть.
– Еге ж, – підтвердила вона. А тоді з хитрою посмішкою поманила його пальцем. – Цікаво?
Ґарет знизав плечима.
– Я ще такого не бачив. Мені здалося, що люди трошки перебільшують…
– Може бути, – згодилася Катя, зненацька посерйознішавши. – Може, це тільки спрацьовує з юними вампірами або слабкими. Я не певна. А ти на вигляд міцний. Либонь, ти зможеш витримати мій дар, – вона простягнула до нього руку догори долонею – це було очевидне припрошення. Вуста її трішки скривилися, і я тут-таки впевнилася, що її серйозний тон – то лише спроба заохотити Ґарета.
На такий виклик Ґарет тільки усміхнувся. Дуже впевнено він указівним пальцем торкнувся її долоні.
А тоді, голосно хапнувши ротом повітря, утратив рівновагу; ноги його підкосилися, і він повалився на спину. Голова його гримнула об гранітну плиту, й почувся гучний тріск. Це видовище заледве можна було витримати. Всі мої інстинкти збунтувалися проти картини такої безпорадності безсмертного – це було категорично неправильно.
– Я тебе попереджав, – зронив Едвард.
Кілька секунд Ґаретові повіки тремтіли, а тоді його очі широко розчахнулися. Він витріщився вгору на всміхнену Катю, й збентежена усмішка освітила його обличчя.
– Ого! – вигукнув він.
– Тобі сподобалося? – скептично поцікавилася вона.
– Я ж не божевільний, – зареготів він, похитавши головою і помалу зводячись на ноги, – але це було щось!
– Багато хто так каже.
Едвард закотив очі.
Тут із двору поблизу будинку долинув приглушений шум. Я вчула Карлайлів голос, який вирізнявся у мішанині здивованих голосів.
– Це вас Аліса прислала? – запитав він когось невпевненим, трошки засмученим тоном.
Іще один неочікуваний гість?
Едвард метнувся у темний ліс, а за ним – і більшість наших глядачів. Я рушила за ними трохи повільніше, а Ренесма й досі сиділа в мене за спиною. Дам Карлайлові хвильку на підготовку. Нехай трохи «розігріє» гостей, підготує до того, що на них очікує.
Обережно прямуючи до будинку, я перетягнула Ренесму собі на руки й саме збиралася увійти крізь кухонні двері, дослухаючись до того, чого не могли бачити мої очі.
– Ніхто нас не присилав, – глибокий і тихий, мов шепіт, голос відповів на Карлайлове запитання. Я миттю пригадала старечі голоси Аро та Гая – і застигла, перетнувши поріг кухні.
Я знала, що вітальня переповнена народом – майже всі побігли поглянути на нових гостей, – але звідти не долинало жодного шуму. Легке дихання – і все.
Коли Карлайл заговорив, голос його був сторожким:
– То яким побитом ви тут?
– Чутками земля повниться, – відповів інший голос – такий самий шелесткий, як і перший. – Долинули плітки, що Волтурі ополчилися проти вас. Подейкували також, що ви збираєтеся протистояти їм не самі. І схоже, плітки не збрехали. Тут у вас нічогеньке зібрання!
– Ми не маємо наміру кидати виклик Волтурі, – напружено відповів Карлайл. – Просто сталося непорозуміння – і все. Вельми серйозне непорозуміння, безсумнівно, але ми сподіваємося все з’ясувати. Перед собою ви бачите свідків. Нам просто треба, щоб Волтурі нас вислухали. Ми не…
– Нам байдуже, що там вони собі гадають, ви буцімто вчинили не так, – перебив його перший голос. – І нам байдуже, чи ви справді порушили закон.
– І байдуже, наскільки кричуще його порушили, – докинув другий голос.
– Ми півтори тисячі років чекали, коли хтось кине виклик італійським негідникам, – мовив перший. – Якщо є бодай найменший шанс, що вони не встоять, ми хотіли б на це подивитися.
– А може, й допомогти їх здолати, – додав другий. Вони говорили гладко й узгоджено, і голоси їхні були настільки схожими, що менш чутливі вуха могли обманутися, вважаючи, що це одна людина. – Якщо ви гадаєте, що маєте надію на успіх.
– Белло! – покликав мене Едвард твердим голосом. – Будь ласка, принеси Ренесму. Мабуть, слід випробувати заяви наших румунських друзів.
Мені було трохи легше від певності, що якби Ренесма засмутила румунів, принаймні половина вурдалаків у кімнаті допомогла б нам захистити її. Мені не подобалися їхні голоси, не подобалися похмурі погрози в словах. Коли я увійшла в кімнату, то збагнула, що моя оцінка збігається з оцінкою більшості. Переважна більшість нерухомих вампірів пропалювала новоприбулих лютими поглядами, а кілька з них – Кармен, Таня, Зафрина, Сенна – непомітно займали оборонні позиції, заступаючи їм дорогу до Ренесми.
Обидва вурдалаки, що стояли біля дверей, були худими й невисокими; один темночубий, а другий мав таке світле волосся, що здавався попелястим. Шкіра в них була така сама матова, наче присипана пудрою, як і у Волтурі, хоча, на мій погляд, це було не так очевидно. Щодо цього я не могла бути цілковито певна, адже бачила Волтурі тільки своїми людськими очима, отож виразного порівняння не виходило. Колючі примружені очі новоприбулих палали бордовою барвою, не затягнутою молочною плівкою. Вбрані румуни були у дуже простий чорний одяг, який можна було прийняти за сучасний, проте був у ньому натяк на старовинну моду.
Коли я з’явилася в полі зору, чорночубий вишкірився.
– Ну-ну, Карлайле. То ви справдіповодилися нечемно, еге ж?
– Вона – не та, ким ви її вважаєте, Стефане.
– Та нам хоч так, хоч сяк байдуже, – втрутився білявець. – Ми вже згадували про це.
– Тоді можете спостерігати, Владимире, але в наші плани жодним чином не входить кидати виклик Волтурі, і мивже згадували про це.
– Тоді ми просто схрестимо пальці на удачу… – почав Стефан.
– …і сподіватимемося, що нам таки поталанить, – закінчив Владимир.
Зрештою ми зібрали сімнадцять свідків – з ірландського клану до нас долучилися Шуван, Ліум та Меґі; з єгипетського клану – Амун, Кебі, Бенджамін і Тія; з амазонського – Зафрина та Сенна; з румунського – Владимир та Стефан; а з кочівників – Шарлотта і Пітер, Ґарет, Алістер, Мері та Рендал, – на додачу до власної родини, яка нараховувала одинадцятьох. Таня, Катя, Єлизар і Кармен наполягли, щоб їх зарахували до нашої родини.
Отож, окрім Волтурі, наша компанія була, либонь, найчисельнішим зібранням зрілих вампірів ув історії безсмертних.
У нас усіх потроху вселялася надія. Навіть у мене. Ренесма завоювала прихильність стількох людей за такий короткий час! Волтурі доведеться приділити нам бодай секундочку уваги…
Двійко румунських вампірів – єдині, хто вижив із величезної імперії, поваленої п’ятнадцять століть тому, – одним махом вловили ситуацію. Вони не наважувалися торкнутися Ренесми, але й не виявляли відрази до неї. Їх загадковим чином захопила наша спілка з вовкулаками. Вони спостерігали, як я тренувалася з Зафриною та Катею скоряти власний щит, як Едвард відповідав на невимовлені запитання, як Бенджамін стріляв фонтанчиками води з ріки або надимав вітер за тихої погоди самим зусиллям волі, й очі їхні блищали лютою надією, що Волтурі нарешті зустрінуться з гідними супротивниками.
Ми сподівалися на різний вислід подій, але всі сподівалися.
РОЗДІЛ 33. ФАЛЬШУВАННЯ
– Чарлі, у нас і досі зібрана компанія, про яку ти дізнатися зовсім не хочеш. Я знаю, що ти вже тиждень не бачився з Ренесмою, але відвідини просто зараз – не найкраща ідея. Може, я ліпше привезу Ренесму до тебе?
Чарлі так довго зберігав мовчанку, що я вже почала хвилюватися, чи не почув він прихованої напруги у моєму голосі.
Але зрештою він пробурмотів:
– Не хочу дізнатися… бр-р…
І я збагнула, що то просто тиск надприродного так сповільнив його реакцію.
– Гаразд, дитинко, – мовив Чарлі. – Ти зранку зможеш її привезти? Сью підвезе мені обід. Вона так само нажахана через моє куховарство, як і ти була, коли щойно приїхала у Форкс.
Чарлі розреготався, а тоді зітхнув за старими добрими деньками.
– Зранку? Чудово.
Що швидше, то краще. Я й так занадто довго це відкладала.
– А Джейк приїде з вами?
Хоча Чарлі нічого не відав про вовкулацький імпринтинг, ніхто б не міг залишитися сліпим до прив’язаності Джейкоба до Ренесми.
– Можливо.
Немає жодного шансу, що Джейкоб проґавить вечір із Ренесмою і без кровопивць.
– Може, мені варто також запросити Біллі… – міркував уголос Чарлі. – Але… гм-м… Може, ліпше іншим разом.
Я не надто уважно слухала Чарлі – достатньо для того, щоб уловити дивну неохоту в його голосі, коли він згадав Біллі, але недостатньо для того, щоб утямити, звідки вона походить. Чарлі та Біллі були дорослі люди, отож якщо між ними з’явились якісь непорозуміння, вони самі все здатні владнати. А в мене й так забагато клопотів, якими слід перейматися.
– Скоро побачимося, – мовила я і повісила трубку.
Я зважилася на цю поїздку не тільки для того, щоб захистити батька від двадцяти сімох випадково підібраних вампірів – усі вони дали слово, що не вбиватимуть у радіусі трьохсот мить, а все-таки… Безперечно, жодній людині не варто занадто наближатися до такої компанії. Це було моє головне виправдання, яке я приготувала для Едварда: я везу Ренесму до Чарлі, щоб йому не спало на думку навідати нас самому. Це був гарний привід змитися з дому, але я мала на думці дещо інше.
– А чому ми не можемо поїхати на твоєму «Феррарі»? – поскаржився Джейкоб, коли зустрівся зі мною в гаражі. Ми з Ренесмою вже сиділи в Едвардовому «вольво».
Едвард нарешті зважився показати мені мою «постійну» машину, і, як він і підозрював, я не виявила належного ентузіазму. Звісно, вона була гарненькою і прудкою, але я віддавала перевагу бігу.
– Занадто впадає в око, – відповіла я. – Ми могли би просто прибігти, але це налякає Чарлі до смерті.
Джейкоб досі буркотів, але заліз на переднє сидіння. Ренесма переповзла з моїх колін до нього.
– Ти як узагалі? – запитала я його, виїжджаючи з гаража.
– А ти як гадаєш? – підкуснув мене Джейкоб. – Мене вже нудить від усіх цих смердючих кровопивць… – він уздрів вираз мого обличчя й докинув, перш ніж я встигла втулити бодай слово, – та знаю, знаю. Це гарні люди, вони приїхали допомогти, вони нас усіх порятують. Тощо, тощо. Хай там як, а Дракула [18]18
Герой однойменного роману ірландського письменника Брема Стокера (1847–1912).
[Закрыть] Перший і Дракула Другий моторошнуваті.
Я несамохіть всміхнулася. Від румунських гостей я теж була не в захваті.
– Тут не можу з тобою не погодитися.
Ренесма похитала головою, але нічого не сказала; на відміну від нас усіх, вона була дивно захоплена румунами. Вона навмисно балакала до них уголос, знаючи, що ті не хотіли її торкатися. Вона запитувала їх про їхню дивну шкіру, і хоча я трошки хвилювалася, що ті можуть образитися за таке питання, водночас була рада, що вона його поставила. Мені теж було цікаво.
Але румуни, схоже, зовсім не образилися. Хіба що трошки засумували.
«Дитино, ми надто довго сиділи нерухомо, – відповів Владимир, а Стефан кивнув на згоду, проте, на відміну від більшості розмов, не докинув свого слова, – міркуючи про власну божественність. Те, що все само пливло до нас, було знаком нашої влади. І здобич, і посли, і ті, хто шукав нашої ласки… Ми всілися на троні й уважали себе богами. Довший час ми не помічали, що почали змінюватися – заледве не кам’яніти. Гадаю, Волтурі зробили нам послугу, коли попалили наші замки. Принаймні ми зі Стефаном припинили кам’яніти. Зараз очі Волтурі затяглися брудною плівкою, а наші – ясні. Думаю, це дасть нам перевагу, коли ми вичавлюватимемо їхні очі з очниць».
Потому я старалася тримати Ренесму від них подалі.
– Ми скільки зможемо пробути з Чарлі? – запитав Джейкоб, порушивши плин моїх думок. Що далі ми від’їжджали від будинку та його нових мешканців, то очевидніше він розслаблявся. І я раділа, що мене він насправді не долучав до вурдалаків. Я й досі для нього була просто Беллою.
– Та скільки схочемо.
Мій тон миттю привернув його увагу.
– Тут ідеться ще про щось, окрім відвідин твого татка?
– Джейку, ти ж сам знаєш, як «добре» тобі вдається контролювати власні думки в присутності Едварда…
Він звів волохату брову.
– Ну і?
Я хитнула головою й кинула погляд на Ренесму. Вона гляділа у віконце, і важко було зрозуміти, наскільки її зацікавила наша розмова, але я вирішила не ризикувати й помовчати.
Джейкоб іще почекав, чи я чогось не докину, а тоді його нижня губа трошки висунулася – він міркував над моєю лаконічною відповіддю.
Далі ми їхали в тиші, і я вдивлялася крізь контактні лінзи, які мене дратували, в дощ зі снігом; надворі ще не похолодало аж так, щоб випав справжній сніг. Очі мої вже не були такими диявольськи-червоними – тепер відтінок наближався до червонувато-помаранчевого замість червленого. Скоро вже вони зробляться бурштиновими, і я зможу покинути лінзи. Сподіваюся, ця зміна не вельми засмутить Чарлі.
Джейкоб і досі перетравлював нашу обірвану розмову, коли ми нарешті під’їхали до будинку Чарлі. Ми не перекинулися і словом, поки квапливим – за людськими мірками – кроком перетинали під дощем подвір’я. Тато вже чекав на нас – він відчинив двері, перш ніж я постукала.
– Привіт, діти! Сто років вас не бачив! Ви тільки погляньте на Нессі! Ану ходи до дідуся! Присягаюся, ти на півфута підросла. І трохи схудла, Несс, – він метнув на мене сердитий погляд. – Вони там що, зовсім тебе не годують?
– Просто вона росте, – пробурмотіла я. – Добридень, Сью! – гукнула я з-за його плеча. З кухні линули запахи курятини, помідорів, часнику, сиру – для всіх інших, либонь, пахло приємно. А ще я вчула дух свіжої сосни та задавнених порохів.
Ренесма всміхнулася – на щоках з’явились ямочки. В присутності Чарлі вона ніколи не балакала.
– Дітки, швидше тікайте з холоду. Де ж мій зять?
– Розважає друзів, – фиркнув Джейкоб. – Вам такпощастило, Чарлі, що ви зараз не з ними! Але більше я нічого не казатиму.
Чарлі зіщулився, а я легенько штовхнула Джейкоба попід нирку.
– Ай! – зойкнув Джейкоб. Ну, напевно, я гадала, що пхнула його легенько.
– Тату, якщо чесно, мені треба ще трошки побігати у справах…
Джейкоб метнув на мене погляд, але нічого не сказав.
– Запізнилася з різдвяними подарунками, Білко? Так, лише кілька днів зосталося.
– Еге ж, різдвяні покупки… – невміло збрехала я. Ось звідки запах порохів у повітрі! Чарлі, мабуть, подіставав старі новорічні прикраси.
– Не хвилюйся, Нессі, – прошепотів він їй на вухо. – Я тебе запрошу, якщо мама забуде влаштувати тобі свято.
Я закотила очі, але я і справді зовсім не думала про свята.
– Обід на столі, – гукнула Сью з кухні. – Рухайтесь сюди.
– Побачимося згодом, тату, – мовила я й обмінялася швидкими поглядами з Джейкобом. Навіть якщо він не втримається і подумає про нашу розмову поблизу Едварда, нічого конкретного він розголосити не зможе. Він і гадки не має, що я замислила.
Сідаючи в машину, я подумала про себе: щоправда, я й сама гадки не маю, що замислила.
Шосе було сльотавим і темним, але водіння більше не навіювало мені страху. Мої рефлекси чудово пасували до цього заняття, тож я заледве звертала увагу на дорогу. Головною турботою було не вельми перевищувати швидкість, аби не привертати уваги, коли я обганяла машини. Сьогодні я хотіла нарешті все з’ясувати, прояснити загадку, щоб знову взятися до життєво важливої справи: навчання. Я маю навчитися і захищати, і вбивати.
Я дедалі краще вправлялася зі щитом. Каті вже не було потреби мене особливо стимулювати – мені було неважко знайти привід, щоб відчути гнів (а саме він і був, як виявилося, ключовим почуттям), отож я здебільшого тренувалася з Зафриною. Вона була задоволена моїм прогресом: я вже здатна була відсувати щит заледве не на десять футів і більш ніж на хвилину, хоча задача ця неймовірно мене виснажувала. Сьогодні вранці вона спробувала з’ясувати, чи зможу я цілковито зняти з себе щит. Я гадки не мала, для чого це могло б знадобитися, але Зафрина вважала, що це додатково загартує мене – так спортсмени тренують не тільки м’язи на руках і ногах, а й на животі та спині. Якщо всі м’язи добре натреновані, ти здатен витиснути значно більшу вагу.
Проте мені ніяк не вдавалося. Тільки раз я на мить угледіла річку в джунглях, яку вона намагалася мені навіяти.
Але до того, що наближалося, слід було готуватися всебічно, і я боялася, що в нас лишилося заледве два тижні, а я, можливо, занедбала найважливіше. Сьогодні я надолужу свій прорахунок.
Напередодні я добре вивчила карту, отож без проблем знайшла адресу, яку не змогла відшукати в інтернеті, – адресу Дж. Дженкса. Другим кроком я перевірю Джейсона Дженкса за іншою адресою, ніж та, що залишила мені Аліса.
Без перебільшення можна було сказати, що околиця була вельми неприємною. Найнепримітніша з усіх Калленівських машин тут миттю впадала в око. На цій вулиці найкраще пасував би мій старий пікап-«шевроле». Колись, як я була людиною, я б уже позамикала дверцята та чкурнула звідсіля щонайшвидше. А зараз хіба що була трішки здивована. Я спробувала уявити Алісу на цій вулиці – й не змогла.
Будинки (всі триповерхові, всі вузенькі, всі похилені, наче їх причавило до землі барабанним стукотом дощу) були здебільшого старими будівлями, поділеними на наймані квартири. Важко було вгадати, якого кольору колись був облізлий тиньк на стінах. Все вилиняло до різних відтінків сірого. У кількох будинках на першому поверсі були заклади: брудний бар із зачорненими вікнами; крамничка «все для ворожок» – на вивісці ясніли дві неонові руки, а на дверях – карти тарó; салон татуювання; а ще – дитячий садок, де потрощені вікна трималися тільки на липкій стрічці. У жодній кімнаті не горіло світло, хоча надворі було так похмуро, що будь-яка людина воліла б увімкнути світло. Зоддалік до мене долинало бурмотіння людських голосів – схоже було на телевізор.
На вулиці мені трапилося кілька перехожих: двоє дибали під дощем у різних напрямках, а один сидів на низькому ґанку дешевої адвокатської контори з наглухо забитими вікнами, читав мокру газету й насвистував. На тлі загальної похмурої картини це насвистування видавалося занадто радісним.
Я настільки була заскочена безтурботним свистуном, що не одразу збагнула: занедбаний будинок містився за адресою, яку я саме й шукала. На цій напіврозваленій конторі не було номера, проте поряд на салоні татуювання зазначений був номер, який передував потрібному мені.
Я зупинилася біля тротуару й якусь секунду посиділа з увімкненим мотором. Я все одно збираюся стрибнути в цю помийну яму, але ж як це зробити, щоб не помітив свистун? Можу зупинитися на сусідній вулиці й повернутися сюди дворами… Але там може виявитися ще більше свідків. А якщо дахами? Чи достатньо вже стемніло для такої вилазки?
– Гей, леді! – покликав мене свистун.
Я опустила вікно, начебто не розчула його.
Чоловік відклав газету; тепер, коли я побачила його, одяг мене здивував. Попід довгим потертим плащем він був убраний якось занадто добре. Ні подиху вітерцю, який міг би донести до мене запах, але темно-червона сорочка вилискувала, мов шовк. Його кучеряве чорне волосся було кучматим і нечесаним, але смаглява шкіра – гладенькою й доглянутою, а зуби білими та рівними. Суперечність.
– Може, вам ліпше тут не паркуватися, леді, – мовив він. – Коли ви повернетеся, машини може не виявитися на місці.
– Дякую за застереження, – сказала я.
Я вимкнула двигун і вилізла з салону. Мабуть, приязний свистун зможе дати мені відповіді на питання швидше, ніж спроба вдертися до чужого помешкання. Я розгорнула велику сіру парасолю. Не те щоб я турбувалася через довгу кашемірову сукню, яка щільно облягала стан, – просто людина вчинила б саме так.
– Я декого шукаю, – заговорила я.
– А я і є дехто, – він усміхнувся. – Що я можу зробити для тебе, красунечко?
– А ви – Дж. Дженкс? – запитала я.
– О! – вигукнув він, і вираз його змінився з зацікавленого до співчутливого. Він звівся на ноги й окинув мене поглядом з-під примружених повік. – Для чого вам Джей?
– Це вже моя справа, – (тим паче, що я й сама гадки не мала). – А ви – Джей?
– Ні.
Довгу мить ми вивчали одне одного, і його гострі очі з ніг до голови окинули мене й мою бездоганну перлинно-сіру сукню. Нарешті погляд його зупинився на моєму обличчі.
– Ви не схожі на звичайну клієнтку.
– А я, мабуть і не звичайна, – визнала я. – Але мені справді потрібно побачитися з ним щонайшвидше.
– Навіть і не знаю, що робити… – зронив він.
– Скажіть, а як вас звати?
Він вишкірився:
– Макс.
– Приємно познайомитися, Максе. А тепер скажіть, що саме ви робите для звичайнихклієнтів?
Усмішка миттю перетворилася на похмуру гримасу.
– Ну, зазвичай Джеєві клієнти й близько не схожі на вас. Такі як ви не опустяться до цієї контори. Вони марширують одразу в гарненький офіс у хмарочосі.
Я назвала йому ще й другу адресу, додавши в кінці знак питання.
– Так, адреса правильна, – він миттю став підозріливим. – А чого ж ви одразу не пішли туди?
– Але мені дали саме цю адресу – і зробила це вельми надійна людина.
– Якби ви замислили щось добре, ви б сюди не припхалися.
Я закопилила губи. Я ніколи не була гарною актрисою, але ж Аліса не лишила мені іншого вибору.
– А може, я й не замислила нічого доброго…
На Максовому обличчі з’явився вибачливий вираз.
– Послухайте, леді…
– Белла.
– Так. Белло… Бачте, я дуже ціную цю роботу. Джей платить мені чималі гроші просто за те, щоб я тинявся отут усенький день. Я хочу вам допомогти, справді хочу, але… Ви ж розумієте, що я кажу гіпотетично, правда? Чи не для преси, як ви там це називаєте… Але якщо я пущу до нього когось, хто може завдати йому шкоди, мене звільнять. Бачте, яка проблема?
Я хвильку поміркувала, покусуючи губу.
– Невже ви ніколи не бачили тут нікого такого, як я? Тобто чимось схожогона мене? Моя сестра набагато нижча за мене, і в неї чорне волосся, яке стирчить навсібіч…
– А Джей знайомий із вашою сестрою?
– Гадаю, так.
Макс хвильку над цим поміркував. Я всміхнулася до нього – й він хапнув ротом повітря.
– Знаєте, що я зроблю? Я задзвоню Джеєві й опишу вас. І нехай він сам вирішує.
Скільки знає цей Дж. Дженкс? Що йому скаже опис моєї зовнішності? Ця думка непокоїла мене.
– Моє прізвище Каллен, – повідомила я Максові, міркуючи, чи не забагато відкрила йому інформації. Аліса вже потроху почала мене дратувати. Невже мені аж так слід було діяти наосліп? Могла б вона мені хоч слівце шепнути…
– Каллен, запам’ятав.
Я спостерігала, як він набирає номер, і собі запам’ятовувала цифри. Що ж, якщо це не спрацює, я сама зателефоную Дж. Дженксові.
– Привіт, Джею, це Макс. Знаю, мені не слід дзвонити тобі за цим номером, хіба що у конче нагальній потребі…
«А була нагальна потреба?» – вчула я заледве розрізненні слова з трубки.
– Ну, не зовсім. Тут прийшла дівчина, яка хоче з тобою побачитися…
«Щось я не бачу тут жодної нагальної потреби. Чому ти не дотримався звичайної процедури?»
– Я не дотримався звичайної процедури, бо вона на вигляд і близько не звичайна…
«Вона з поліції?»
– Ні…
«Цього ти не можеш сказати напевне. Вона не схожа на одного з Кубаревих?…»
– Ні… Дозволь мені докінчити, о’кей? Вона каже, ти знайомий з її сестрою, щось таке.
«Маю сумніви. Яка вона з себе?»
– Вона… – очі його оцінювально метнулися з мого обличчя на черевики. – Ну, вона на вигляд – клята викапана супер-модель, ось яка вона… – (Я всміхнулася, і він мені підморгнув, а тоді повів далі). – Тіло м’язисте, мов кам’яне; сама бліда, як простирадло; темно-каштанове волосся сягає їй майже пояса; а ще їй не завадило б добряче виспатися… То як, упізнаєш?
«Ні, не впізнаю. Я не надто вдоволений, що твоя слабкість до жінок спонукала тебе…»
– Еге ж, маю я слабкість до гарненьких жінок, що тут такого? Вибач, що потурбував тебе, приятелю. Забудь про це.
– Ім’я, – прошепотіла я.
– О так, стривай! – мовив Макс. – Вона каже, її звуть Белла Каллен. Це тобі щось говорить?
На якусь мить запала мертва тиша, а тоді голос на тому кінці почав верещати, вживаючи такі слова, які нечасто почуєш на стоянках далекобійників. Вираз Максового обличчя цілком змінився – від жартів не лишилося і сліду, а вуста його побіліли.
– Але ж ти не питав! – загорлав Макс у відповідь, панікуючи.
Ще раз на хвильку запала тиша – Джей намагався взяти себе в руки.
«Вродлива й бліда?» – запитав Джей, трохи вспокоївшись.
– А хіба я зразу не так сказав?
Вродлива й бліда? Що знає цей чоловік про вампірів? Може, він і сам – один із нас? Я не була готова до такого протистояння. Я скреготнула зубами. Куди це Аліса мене втягнула?
Макс іще хвилину перечікував зливу лементу, лайки та вказівок, а тоді зиркнув на мене, і в очах його зблиснув заледве не страх.
– Але ж ти зазвичай приймаєш клієнтів із міста у четвер… О’кей, о’кей! Зараз усе влаштую.
Він згорнув телефон.
– То він згоден зі мною зустрітися? – весело запитала я.
Макс обпік мене очима:
– Ви могли би просто сказати, що ви – важливий клієнт.
– Я й сама цього не знала.
– Я гадав, може, ви – коп, – визнав він. – Правда, ви не схожі на копа. Але ви поводитеся дивно, а ще така вродлива!
Я стенула плечима.
– Наркоторгівля? – спробував угадати він.
– Хто, я?! – обурилась я.
– Еге ж. Чи ваш хлопець. Чи хтось іще.
– Ні, вибачайте. Я не прихильниця наркотиків, а мій чоловік тим більше. Скажи наркотикам ніі все таке.
Макс стиха вилаявся.
– Заміжня. За вами не вженешся.
Я всміхнулася.
– Мафія?
– Нє-а.
– Контрабанда діамантів?
– Я вас прошу! То ось із якими людьми ви зазвичай маєте справу, Максе! Може, вам слід пошукати іншу роботу?
Мушу визнати, я трошки розважилася. Мені ще не випадало спілкуватися з людьми, окрім Чарлі та Сью. І мене забавляло, як він губиться в здогадках. А ще було приємно, як легко мені втриматися від його вбивства.
– Ви просто мусили потрапити в халепу. Й великухалепу, – зауважив він.
– Не зовсім так.
– Так усі кажуть. Та кому ще потрібні фальшиві документи? І хто ладен заплатити за них ціну, яку заправить Джей? Хоча це не моя справа, – докинув він, а тоді ще раз пробурмотів «одружена».
Він дав мені незнайому адресу, а також усі необхідні вказівки, а тоді провів мою машину очима, в яких читалися підозра й жаль.
З цієї миті я була готова до будь-чого – тут пахло високо-технологічними забавками в стилі Джеймса Бонда. Отож я й подумала, що, може, Макс дав мені неправильну адресу, аби мене перевірити. А може, лігвисько було підпільним – наприклад, отам попід звичайною крамницею, що впиралася в зарослий деревами пагорб у милому родинному районі.
Я зарулила на невеличку стоянку й поглянула на вишукану табличку з написом «ДЖЕЙСОН СКОТТ, ПРАВНИК».
Офіс усередині був пофарбований у бежеві барви, до яких ледь-ледь домішувався салатний відтінок – він не тиснув і не впадав ув око. Тут і близько не пахло вампірами, отож я миттю розслабилася. Запах один – незнайомої людини. У стіну був умонтований великий акваріум, а за столом сиділа вродлива білява секретарка.
– Добридень, – привіталася вона. – Чим можу допомогти?
– Я прийшла побачитися з паном Скоттом.
– Вам призначено?
– Не зовсім.
Вона ледь помітно вдоволено всміхнулася.
– Боюся, вам доведеться зачекати. Чи не присядете ви, поки я…
«Ейприл! – квакнув чоловічий голос із телефону на столі. – Я незабаром очікую таку собі місіс Каллен».
Я всміхнулася та вказала на себе.
«Негайно проведи її до мене. Розумієш? І мені байдуже, які зустрічі через це злетять».
У голосі його вчувалося дещо більше, окрім нетерплячості. Стрес. Нервовість.
– Вона щойно прибула, – втулила Ейприл, тільки-но він дав їй змогу говорити.
«Що? Проведи її негайно! Чого ти чекаєш?»
– Миттю, пане Скотт! – вона скочила на ноги й повела мене через невеличкий коридор (руки її при цьому тремтіли), пропонуючи каву, чай тощо, тощо – чого я тільки забажаю.
– Будь ласка, – припросила вона мене у величний кабінет, оздоблений важким дерев’яним столом та цілою низкою грамот і дипломів на стінах.
– Зачини по собі двері, – звелів рипучий тенор.
Поки Ейприл швиденько втікала, я вивчала чоловіка за столом. Він був низенький, із помітною лисиною, віком близько п’ятдесяти п’ятьох, із черевцем. Червона шовкова краватка вирізнялася на тлі біло-синьої смугастої сорочки, а важкий темно-синій піджак висів на спинці крісла. Чоловік також тремтів і зблід до нездорового зеленкуватого кольору, а на чолі виступили краплі поту. Я майже навіч уявила, яка у нього виразка.
Джей прийшов до тями й на хистких ногах звівся з-за столу. Простягнув мені руку через стільницю.
– Місіс Каллен! Я нетямлюся з захвату.
Я перетнула кімнату й коротко потисла йому руку. Він скулився від дотику моєї холодної шкіри, але не схоже, щоб це його здивувало.
– Пане Дженкс… Чи ви надаєте перевагу імені Скотт?
Він знову здригнувся.
– Як забажаєте, ваша воля.
– Тоді, може, ви ліпше кличте мене Беллою, а я вас називатиму Джеєм?
– Як старі друзі, – погодився він, витираючи чоло шовковою хустинкою. Він жестом припросив мене сідати й усівся сам. – Дозвольте запитати, чи я нарешті маю честь познайомитися особисто з чарівною дружиною пана Джаспера?
Якусь секунду я зважувала відповідь. Отож чоловік цей знайомий був із Джаспером, а не з Алісою. Знав його – і боявся.
– Взагалі-то я – його невістка.
Він піджав вуста, наче відчайдушно намагався звести кінці докупи – точно як я.
– Сподіваюся, пан Джаспер при доброму здоров’ї? – обережно запитав він.
– Я впевнена, він при чудовому здоров’ї. Наразі він узяв тривалу відпустку.
Це трохи притлумило Джеєве збентеження. Він кивнув сам до себе та приклав пальці до скронь.
– Вам слід було прийти безпосередньо до головного офісу – мої асистенти провели б вас просто до мене. Не довелося б користатися менш приязними каналами.
Я просто кивнула. Я й гадки не мала, чому Аліса дала мені адресу в тому гетто.
