Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 37 страниц)
– О!
Але ж я заздалегідь знала, що буде нелегко. Ось чому я весь час була напоготові. Я очікувала можливих труднощів.
Він знову притулив долоні мені до обличчя, а в очах його застиг подив.
– Скільки б я віддав за можливість зазирнути тобі в думки хоча б на мить!
Який потужний вияв емоцій! Я була готова до спраги, але не до цього – настільки була певна, що коли він знову торкнеться мене, я відчуватиму зовсім по-іншому. Ну… щиро кажучи, я й відчувала по-іншому.
Дужче.
Я потягнулася, щоб торкнутися його гладкого обличчя; пальці пробігли по його вустах.
– Я гадала, що не звідаю нічого такого ще довгий, довгий час, – невпевненість додала моїм словам запитальної інтонації. – Але я й зараз хочутебе.
Він вражено кліпнув.
– Як ти можеш думати про це? Невже тебе не мучить нестерпна спрага?
Звісно, мучить– коли він про неї згадав!
Я спробувала ковтнути й зітхнула, заплющивши очі, щоб зосередитися. Я дала власним відчуттям вишикуватися довкруж мене, готова до відсічі, якщо ще один звабливий заборонений аромат атакує мене.
Едвард опустив руки і затамував подих, поки я принюхувалася до найтонших запахів у зеленому павутинні життя, просіюючи запахи та звуки й шукаючи чогось, що хоч якось зможе втамувати мою спрагу. На сході я відчула щось відмінне, якийсь слабкий і віддалений натяк…
Очі мої миттю розплющилися, але я й досі перебувала під владою інших відчуттів, коли розвернулася й безшумно помчала на схід. Пагорб вивищувався переді мною, і я зігнулася до землі, як хижий мисливець, готовий до стрибка, іноді заскакуючи на дерева, де так було легше продиратися. Я радше відчувала, ніж чула, що Едвард поруч зі мною, – він мовчки летів поміж дерев, дозволяючи мені вести перед.
Що вище ми забиралися, то рідшим ставав ліс; дух гниття й смоли ставав дедалі відчутнішим – так пахнула стежка, якою я прямувала: теплий запах, гостріший, ніж дух лося, і значно принадніший. Ще кілька секунд – і я змогла розрізнити приглушені кроки великих ніг – звук набагато тонший, ніж стукіт копит. Цей звук лунав звисока – з-поміж гілля, а не з землі. Інстинктивно я також метнулася в гущавину, щоб захопити стратегічну позицію повище у сріблястій глиці.
Тепер м’які кроки лап опинилися піді мною, а насичений запах був зовсім близько. Очі мої відшукали рух, пов’язаний зі звуком кроків, і я помітила рудувато-коричневу шубку великої пуми, яка скрадалася по широкій гілці ялини ліворуч від мене. Вона була величезною – мабуть, учетверо більшою за мене. Очі її прикипіли до землі внизу – велика кішка також полювала. Я вловила запах чогось меншого, який домішувався до аромату моєї здобичі, – тваринка ховалася у заростях попід деревом. Хвіст пуми сіпнувся, коли вона приготувалася до нападу.
Легким стрибком я злетіла в повітря та приземлилася на гілці, де сиділа пума. Вона відчула, як здригнулася гілка, миттю розвернулася й нявкнула від подиву та злості. Вона виставила пазурі, очі її палали люттю. Напівбожевільна від спраги, я проігнорувала виставлені ікла та вигнуті пазурі й кинулася на неї, збивши нас удвох на землю.
Бійки як такої й не було.
Гострі пазурі заледве могли подряпати мою шкіру. А зуби не здатні були мені вп’ятися ні в плече, ні в горло. І вага її не тиснула на мене. Зуби мої безпомилково знайшли її шию – інстинктивний самозахист був жалюгідно слабким проти моєї моці. Щелепи мої зімкнулися точно в тому місці, де тепла пульсація була найсильнішою.
Зуби прошили тіло, мов масло. Ікла були, мов сталеві леза; вони роздерли хутро і лій і м’язи так, ніби їх там і не було.
Смак був якимсь не таким, але кров була гарячою й вологою, і вона погамувала шарпку, кусючу жагу за кілька жадібних ковтків. Спротив пуми дедалі слабшав, а крики захлинулися. Тепло крові розлилося по моєму тілу, зігрівши з голови до самих п’ят.
Я випила пуму, так і не втамувавши спраги до кінця. Згага знову охопила мене, щойно я з відразою скинула безкровне тіло собі під ноги. Як я після цього й досі можу відчувати спрагу?
Швидким рухом я виструнчилася. Стоячи я збагнула, що вся вимастилася. Я витерла обличчя тильним боком долоні та спробувала обтрусити сукню. Кігті, які не змогли вразити мою шкіру, були набагато ефективнішими у двобої з сукнею.
– Гм-м-м, – муркнув Едвард. Я поглянула вгору й побачила, що він ліниво прихилився до дерева, задумливо роздивляючись мене.
– Гадаю, у мене могло б вийти і краще.
Я вся була вимащена землею, волосся скуйовджене, сукня в крові, висить подертими клаптями. Едвард ніколи не приходив після полювання у такому вигляді.
– У тебе вийшло просто чудово, – запевнив він мене. – Просто… мені було набагато важче спостерігати за тобою, ніж я очікував.
Мої брови спантеличено полізли вгору.
– Це суперечить моїй природі, – пояснив він, – дозволити тобі боротися з пумою. Мені весь час кортіло втрутитися.
– Ну й дурниця!
– Знаю. Але старих звичок важко позбутися. Проте мені подобаються зміни, які ти внесла в сукню.
Я б, либонь, почервоніла, якби могла. Отож я змінила тему.
– Чому я й досі не напилася?
– Бо ти перволіток.
Я зітхнула.
– І, гадаю, поблизу немає побільше пум – цих гірських левів.
– Але повно оленів.
Я скривилася.
– Запах у них не дуже.
– Вони ж травоїдні. М’ясоїдні на запах більше схожі на людей, – пояснив він.
– Не так уже й схожі, – заперечила я, намагаючись не згадувати звабливого запаху.
– Можемо повернутися, – серйозно сказав він, але в очах читалося глузування. – Хто б там не був, якщо це чоловіки, вони не заперечуватимуть і проти смерті, якщо вона прийде від твоєї руки, – він окинув оком мою пошарпану сукню. – Ба більше, гадаю, щойно вони угледять тебе, то подумають, що вже померли й опинилися на небесах.
Я закотила очі й фиркнула.
– Ліпше ходімо полювати на смердючих травоїдних.
Дорогою додому ми натрапили на велике стадо мулів. Цього разу Едвард полював разом зі мною, бо я вже інстинктивно знала, що робити. Я завалила величезного мула, вимастившись чи не більше, ніж із пумою. Він же випив двох, перш ніж я упоралася з одним, і жодна волосинка не вибилася з зачіски, жодна пляма не з’явилася на білій сорочці. Він погнався за переляканим стадом, яке розбігалося врізнобіч, але цього разу замість полювати, я уважно спостерігала, як йому вдається робити це так охайно.
Щоразу, коли я не хотіла, аби Едвард, вирушаючи на полювання, залишав мене вдома, в душі я насправді відчувала полегшення. Адже була певна, що видовище налякає мене. Нажахає. Що після цього видовища я нарешті почну сприймати його як вурдалака.
Звісно, коли я сама перетворилася на вурдалака, враження були зовсім іншими. Але я мала сумніви, що навіть мої колишні людські очі не змогли б сприйняти краси цього полювання.
Спостерігати за Едвардом на полюванні подарувало мені на диво чуттєве задоволення. Його плавні стрибки нагадували блискавичні атаки змій; руки його були напрочуд упевнені, сильні, невідворотні; його повні губи мали бездоганний вигляд, розтуляючись і оголюючи глянсові зуби. Він був просто блискучий. Знагла я відчула воднораз гордість і жадання. Він належав мені. Ніщо тепер не зможе роз’єднати нас. Я тепер була занадто дужа, щоб хтось спромігся відірвати його від мене.
Він рухався блискавично. Обернувся й зацікавлено поглянув, як я пожирала його очима.
– Більше не мучить спрага? – запитав він.
Я знизала плечима.
– Ти відвернув мою увагу. Ти набагато краще пораєшся з цим, аніж я.
– Століття практики, – усміхнувся він. Очі його набули приємного відтінку золотавого меду.
– Одне століття, – виправила я його.
Він засміявся.
– На сьогодні досить? Чи хочеш продовжити?
– Досить, гадаю.
Я почувалася ситою, можна сказати, натоптаною. І не була певна, скільки ще рідини вмістить мій шлунок. Але спрага в горлі була заледве приглушена. Проте знову ж таки, я знала, що зга-га – невіддільна частина мого нового життя.
Варта всього іншого.
Мої відчуття були під контролем. Можливо, відчуття безпеки було оманливим, але справді приємно було усвідомлювати, що сьогодні я нікого не вбила. Якщо мені вдасться цілком уникати незнайомих людей, може, я витримаю близькість вовкулаки і дитини-напіввампіра, яку я любила?
– Я хочу побачити Ренесму, – мовила я. Коли спрага моя дещо вгамувалася (хоча й близько не зникла), мені важко було викинути з голови свої нещодавні хвилювання. Я хотіла примирити незнайомку, яка була моєю дочкою, із тою істотою, яку я любила ще три дні тому. Так дивно, так неправильно, що її більше немає в моєму лоні! Зненацька я відчула порожнечу й неспокій.
Едвард простягнув мені руку. Я взяла її – шкіра його здавалася теплішою, ніж перед тим. Щоки його трошки зарум’янилися, а круги під очима зникли.
Я не змогла втриматися й погладила його по щоці. І ще раз.
І коли я вдивлялася в його блискучі золоті очі, то мало не забула про своє попереднє прохання.
Було майже так само важко, як не піддатися спокусі людської крові, проте я якимсь чином пам’ятала про те, що маю бути обережною, коли звелася навшпиньки й охопила його за шию руками. Ніжно.
Він не так вагався, відповідаючи на мій рух – руки його зімкнулися в мене на талії й міцно притиснули мене до тіла. Вуста вп’ялися в мої, але відчуття було на диво м’яким. Мої ж губи більше не повторювали форми його вуст – вони тримали власну форму.
Як і раніше, у мене було враження, що дотик його шкіри, вуст, долонь проникав крізь мою гладеньку тверду шкіру до самих кісток. До самого мого нутра. Я й не уявляла, що зможу кохати його більше, ніж уже кохала.
Стара моя свідомість не могла вмістити стільки кохання. Старе моє серце не було достатньо міцним, щоб витримати його.
Можливо, саме ця частка мене старої перенеслася в нове життя, аби посилитися. Як співчуття у випадку з Карлайлом чи відданість у випадку з Есме. Либонь, я ніколи не відкрию в собі незвичайних здібностей, як Едвард, Аліса чи Джаспер. Може, я просто кохатиму Едварда більше, ніж будь-хто кохав ув історії світу.
Мені цього досить.
Я дещо пам’ятала: як накручувала його волосся собі на палець, як гладила пучками його груди, – але здебільшого відчуття були новими. Він сам був новим. Це було цілком нове відчуття – коли він цілував мене так безстрашно, так міцно. Я відповіла на цей міцний поцілунок і знагла відчула, що ми падаємо.
– Ой, – скрикнула я, і він розреготався піді мною, – я не хотіла отак тебе перекинути. З тобою все гаразд?
Він погладив мене по щоці.
– Трохи краще, ніж гаразд, – відповів він, і раптом на його обличчі з’явився збентежений вираз. – Ренесма? – запитав він непевно, наче чекаючи на підтвердження, що саме цього я найбільше хотіла в цю мить. Важко було відповісти, адже мені одночасно кортіло безлічі речей.
Не скажу, що його дратувало зволікання дорогою додому, і важко було думати про щось інше, окрім дотику його шкіри до моєї – від сукні вже мало що залишилося. Але згадка про Ренесму – до народження й після – дедалі більше здавалася сном. Здавалася нереальною. Всі мої спогади про неї були людськими спогадами, у них було щось штучне. Ніщо не видавалось явним, поки я не побачила його новими очима, не торкнулася новими руками.
Щохвилини реальність моєї маленької чужинки дедалі більше віддалялася від мене.
– Ренесма, – погодилась я сумно, скочила на ноги й потягнула Едварда за собою.
РОЗДІЛ 22. ОБІЦЯНА
Думка про Ренесму вивела її на перший план у моїй дивній новій просторій свідомості, увага якої так легко відверталася. Як багато питань!
– Розкажи мені про неї, – наполягла я, коли Едвард узяв мене за руку. Те, що ми трималися за руки, не сповільнило нашого руху.
– Вона не схожа ні на кого в світі, – відповів він, і знову в його голосі з’явилася майже релігійна відданість.
Я відчула напад ревнощів до цієї чужинки. Він знав її, а я ні. Це несправедливо.
– Наскільки вона схожа на тебе? А на мене? Чи на мене колишню?
– Наші риси розподілилися досить рівномірно.
– Вона була теплокровна, – пригадала я.
– Так. У неї б’ється серце, хоча й трошки швидше, ніж у людей. Температура тіла в неї також трішки вища, ніж у людини. Вона спить.
– Справді?
– І досить непогано для немовляти. Ми – єдині батьки в світі, яким не потрібен сон, а наша дитина любенько спить собі всю ніч, – гигикнув він.
Мені сподобалося, як він це сказав – наша дитина. Ці слова зробили її реальнішою.
– У неї точнісінько твій відтінок очей – отож він зрештою не втратився, – усміхнувся він до мене. – Вони такі гарні!
– А що в неї від вурдалаків? – запитала я.
– Шкіра, схоже, така ж невразлива, як у нас. Хоча ніхто й не думав це випробувати.
Я вражено кліпнула.
– Ніхто й не подумав би, – запевнив він мене. – Харчується вона… ну, вона полюбляє кров. Карлайл досі намагається переконати її скуштувати якогось дитячого харчування, але в неї миттю уривається терпець. Цілком її розумію – воно так бридко пахне, навіть порівняно з рештою людської їжі.
Тепер я вже відкрито роззявила рота. З його вуст це прозвучало так, наче вони ведуть із нею полеміку.
– Переконати її?
– Вона розумна, неймовірно розумна, і розвивається просто шаленими темпами. Хоча вона не говорить – поки що, – але вміє дуже добре з усіма порозумітися.
– Вона… не говорить… поки що…
Він сповільнив ходу, щоб я могла трохи опанувати себе.
– Що ти маєш на увазі – вміє порозумітися? – запитала я.
– Гадаю, краще буде, якщо ти… побачиш усе на власні очі. Це досить важко пояснити.
Я зважила його слова. Я була певна, що попереду ще багато чого мені треба буде побачити на власні очі, аби переконатися в його реальності. Я не знала, скільки всього витримаю, отож змінила тему.
– То Джейкоб і досі тут? – запитала я. – Як він це витримує? Та й навіщо? – мій дзвінкий голос затремтів. – Навіщо йому й далі страждати?
– А Джейкоб не страждає, – відповів він дивним, якимсь новим тоном. – Хоча я б, мабуть, залюбки змінив це, – докинув Едвард крізь зуби.
– Едварде! – зашипіла я, смикнувши його так, що він зупинився (я відчула хвилювання, що мені вдалося це зробити). – Як ти можеш так говорити? Джейкоб пожертвував усім, щоб захистити нас! Через мене йому довелося пройти крізь таке…
Я зіщулилася на розмиту згадку про сором і провину. Зараз було дивно, що мені він так був потрібен весь цей час. Відчуття порожнечі, коли його не було поруч, зараз цілком вивітрилося; мабуть, то була якась людська слабкість.
– Побачиш, чому я так говорю, – буркнув Едвард. – Я пообіцяв йому, що дам нагоду все пояснити, але маю сумнів, що ти поставишся до цього не так, як я. Хоча, звісно, я так часто помиляюся щодо твоїх думок, правда? – він піджав губи та скосив на мене оком.
– Пояснити що саме?
Едвард похитав головою.
– Я дав обіцянку. Хоча й не певен, чи досі щось йому винен… – він скреготнув зубами.
– Едварде, я нічогісінько не розумію.
Розпач і обурення заполонили мене.
Він попестив мене по щоці, а коли моє обличчя у відповідь розгладилося, то лагідно усміхнувся: жага миттю подолала роздратування.
– Це набагато важче, ніж ти показуєш, я знаю. Я й сам пам’ятаю.
– Мені не подобається почуватися такою заплутаною.
– Знаю. Отож вертаймося додому, щоб ти все побачила на власні очі, – він окинув поглядом залишки моєї сукні й насупився. – Гм.
Поміркувавши хвильку, він розстебнув білу сорочку й простягнув мені так, щоб я просунула руки в рукави.
– Невже все так погано?
Він вишкірився.
Я попхнула руки в рукави та швидко зашпилила ґудзики, ховаючи порепану сукню. А він лишився без сорочки, і тепер я заледве могла думати про щось інше.
– Я обжену тебе, – мовила я і застерегла, – але цього разу жодних піддавків!
Він відпустив мою долоню і всміхнувся:
– На старт…
Відшукати дорогу до мого нового дому було простіше, ніж прогулятися вулицею до старого будинку Чарлі. Наш запах лишив чіткий слід, я легко могла триматися його, навіть біжучи щодуху.
– Ха! – видихнула я, першою торкнувшись ногами трави.
Дослухаючись, коли й він приземлиться, я почула неочікуваний звук. Щось дуже гучне і зовсім близько. Удари серця.
Едвард опинився обіч мене тої-таки секунди, його долоні міцно стиснули мене за руки.
– Не дихай, – напружено застеріг він мене.
Зачаївши подих, я силкувалася не панікувати. Єдине, що рухалося, були мої очі – вони крутилися навсібіч, шукаючи джерело звуку.
Джейкоб стояв на межі лісу, де той підступав до газону перед будинком Калленів; руки він схрестив на грудях, а зуби міцно зціпив. У лісі позаду нього я почула стукіт двох невидимих сердець і легенький хрускіт гілочок під величезними нетерплячими лапами.
– Джейкобе, обережно, – мовив Едвард. Хвилювання в його голосі відлунило в ричанні, яке долинуло з лісу. – Можливо, це не найкращий спосіб…
– Ти гадаєш, буде краще, якщо я спершу підпущу її до немовляти? – перебив його Джейкоб. – Безпечніше спершу поглянути, як Белла поведеться зі мною. Мої рани швидко гояться.
То це було випробування? Поглянути, чи не вб’ю я Джейкоба, перш ніж спробую не вбивати Ренесму? До горла підступила нудота – але вона була не тілесна, а розумова. Чи була це Едвардова ідея?
Я тривожно поглянула йому в обличчя; схоже було, що якусь хвильку Едвард вагався, а тоді його вираз перемінився зі схвильованого на якийсь інший. Він стенув плечима, і коли заговорив, у голосі прозвучала ворожість:
– Гадаю, це твоя шия.
Цього разу ричання з лісу було лютим; я не мала сумніву, що це Лі.
Але що таке з Едвардом? Після всього, що ми перетривали разом, невже в нього не залишилося бодай краплі співчуття до мого найкращого друга? Я гадала – дурість, мабуть, – що Едвард тепер теж став кимсь на кшталт його друга. Либонь, я все неправильно зрозуміла.
Але що це робить Джейкоб? Чого це він пропонує себе за наживку, аби захистити Ренесму?
Це просто не трималося купи. Навіть якби ми залишилися друзями…
А коли я зустрілася з Джейкобом очима, то подумала, що, може, ми таки зосталися друзями. Він і досі здавався моїм найкращим другом. Але ж це не він змінився. Ким здавалася йому я?
А тоді він усміхнувся знайомою усмішкою – усмішкою рідної душі, і я впевнилася, що наша дружба не зникла. Все було, як колись – коли ми зависали в його гаражі, просто як друзі, які вбивають час. Легко й природно. Крім того, я зауважила, що потреба, яку я в ньому відчувала перед перетворенням, цілком зникла. Він був просто моїм другом – як і мало бути.
Але я й досі не могла втямити, що він тут робить. Він і справді такий самовідданий, що спробує захистити мене – ціною власного життя – від неконтрольованого вчинку, який я можу зробити за частку секунду, я потім каратимуся через нього до кінця днів? Це означало трошки більше, ніж терпимість до того, ким я зараз стала, – це дивовижне рішення залишатися моїм другом. Джейкоб був одним із найкращих людей серед моїх знайомих, але те, що він робив зараз, було трохи забагато навіть для нього.
Його усмішка стала ширшою, він легенько здригнувся.
– Я не можу стриматися, Білко, маю це сказати. Ти просто чудовисько.
Я усміхнулася у відповідь, легко повертаючись до нашого звичного стилю спілкування. Це було те, що я в ньому розуміла. Едвард загарчав:
– Слідкуй, що мелеш, дворняго.
У спину подув вітер і швидко наповнив мої легені чистим повітрям, тож я змогла говорити.
– Ні, він має рацію. Очі – це щось, правда?
– Найстрашніший нічний кошмар. Але не такий страшний, як я очікував.
– Ги-ги! Дякую за неймовірний комплімент.
Він закотив очі.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти й досі схожа на себе – більш-менш. Може, це не тільки зовні… просто ти і єБелла. Я не вірив, що й далі відчуватиму, наче ти тут, – знову усміхнувся він до мене без сліду гіркоти чи відрази на обличчі. Тоді хихикнув і сказав: – Хай там як, а я гадаю, що згодом звикну до твоїх очей.
– Звикнеш? – збентежено перепитала я. Дивина, що ми досі залишалися друзями, але схоже, що він планує й надалі проводити зі мною чимало часу.
Дуже дивний вираз майнув на його обличчі, стираючи усмішку. Це була… провина? Очі його перебігли на Едварда.
– Дякую, – мовив він. – Я не був певен, що ти зможеш тримати це від неї в секреті, незважаючи на обіцянку. Зазвичай ти робиш усе, що вона захоче.
– Може, я сподіваюся, що вона роздратується й відірве тобі голову, – зауважив Едвард.
Джейкоб фиркнув.
– Що тут відбувається? Ви двоє завели секрети від мене? – недовірливо запитала я.
– Я все згодом поясню, – мовив Джейкоб сором’язливо, наче насправді не планував цього робити. А тоді змінив тему. – Спершу продовжимо шоу.
Усмішка його стала викличною, коли він почав наближатися до мене.
Позаду нього хтось заперечливо заскиглив, а далі з-поміж дерев вислизнуло сіре тіло Лі. Вищий Сет із пісочного кольору шерстю вигулькнув за нею.
– Заспокойтеся, друзі, – мовив Джейкоб. – Не втручайтеся. Я була рада, що вони не послухалися його, а просто сповільнили крок.
Вітру не було, отож ніщо не зможе здути його запах від мене. Він наблизився настільки, що я вже могла відчувати в повітрі жар його тіла. У відповідь моє горло запекло.
– Давай, Белло. Покажи себе.
Лі засичала.
Я не хотіла вдихати. Неправильно було отак користатися з переваги над Джейкобом, навіть якщо він сам пропонував. Але логіка його вчинку була зрозуміла й мені. Як інакше я зможу переконатися, що не зачеплю Ренесму?
– Белло, я тут скоро постарію, – підкусив мене Джейкоб. – Гаразд, не в тому сенсі, але ти зрозуміла. Давай, нападай.
– Тримай мене, – мовила я до Едварда, відхиляючись до його грудей.
Його долоні міцніше стиснули мені руки.
Я напружила м’язи, сподіваючись, що змушу себе триматися. Вирішила, що поведуся принаймні не гірше, ніж на полюванні. У найгіршому разі я зачаю подих і втечу геть. Я зробила маленький нервовий вдих через ніс, готова до чого завгодно.
Стало трошки боляче, але моє горло так і так весь час легенько свербіло. Джейкоб на запах був не більше схожим на людину, ніж пума. Тваринний запах у людській крові одразу відвернув мене. Хоча голосний стукіт його вологого серця зваблював мене, від духу, який супроводжував цей звук, у мене поморщився ніс. Із запахом стало навіть легшепогамувати свій потяг, який викликали стукіт серця й пульсування крові.
Я ще раз вдихнула й розслабилася.
– Ха! Тепер я розумію, про що мені всі торочили. Джейкобе, від тебе тхне!
Едвард вибухнув сміхом; руки його сповзли з моїх передпліч і обхопили мене за талію. Сет гавкнув коротким смішком в унісон з Едвардом; він підступив на кілька кроків, а Лі відступила. А тоді я збагнула, що моя аудиторія ширша – з-за скляної стіни, яка розділяла нас, долинув чіткий приглушений смішок Еммета.
– На себе подивись! – відтяв Джейкоб, театральним жестом затискаючи собі носа. Обличчя його не поморщилося ні коли Едвард пригорнув мене, ні навіть коли Едвард узяв себе в руки й тихенько прошепотів мені на вухо: «Я тебе кохаю». І це вселило в мене надію, що все між нами буде гаразд – так, як уже дуже давно не було. Може, я зможу насправді стати йому другом, адже я викликаю в нього досить огиди, щоб він уже ніколи не зміг кохати мене, як раніше. Може, саме це йому і треба.
– Отож я витримала випробування, правда ж? – мовила я. – І тепер ти мені розповіси, що там за страшні секрети?
Джейкоб помітно рознервувався.
– Тобі не слід хвилюватися про це просто зараз…
Я вчула, як Еммет знову гигикнув – він чогось очікував.
Я б і далі наполягала, та коли дослухалася до Еммета, то вчула й інші звуки. Семеро людей дихали. Одні легені рухалися значно швидше, ніж решта. Й одне серце тріпотіло, як пташині крильця – легенько й квапливо.
Я вся поринула туди. Моя дочка була за тонкою скляною стіною. Я не бачила її – світло відбивалося від дзеркальної стіни. Я бачила хіба себе, дуже дивну, чужу – білу й нерухому – порівняно з Джейкобом. А порівняно з Едвардом – саме таку, як треба.
– Ренесма, – прошепотіла я. Від хвилювання я перетворилася на статую. Ренесма не матиме звіриного запаху. Чи стане моя поява для неї загрозою?
– Ходімо – побачимо, – пробурмотів Едвард. – Я певен, ти упораєшся.
– Ти мені допоможеш? – прошепотіла я самими нерухомими вустами.
– Певна річ.
– А Еммет і Джаспер – про всяк випадок?
– Белло, ми подбаємо про тебе. Не хвилюйся, ми будемо напоготові. Ніхто з нас не ризикне Ренесмою. Гадаю, ти вельми здивуєшся, як її маленькі пальчики легко крутять усіма нами. Вона буде у цілковитій безпеці, що б там не було.
Моє прагнення побачити її, збагнути джерело цього обожнювання в його голосі нарешті розморозило мене. Я зробила крок уперед.
І тут Джейкоб заступив мені дорогу, на обличчі читалася стурбованість.
– Ти певен, кровопивце? – запитав він Едварда майже благально. Я ніколи не чула, аби він так говорив до Едварда. – Мені це не подобається. Може, їй варто зачекати…
– Джейкобе, ти здійснив своє випробування.
То це була Джейкова ідея?
– Але… – почав був Джейкоб.
– Жодних але, – відтяв Едвард, зненацька роздратувавшись. – Белла має побачити нашудочку. Отож забирайся з її дороги.
Джейкоб кинув на мене дивний безтямний погляд, тоді розвернувся й заледве не помчав до будинку попереду нас.
Едвард загарчав.
Я не могла збагнути причини їхньої конфронтації, але й не надто цим зараз переймалася. Я могла думати хіба про розмитий спогад про дитину й боротися з її примарністю, намагаючись повернути чіткість її обличчю.
– Ходімо? – лагідно мовив Едвард.
Я нервово кивнула.
Він міцно взяв мене за руку й повів у хату.
На мене вже чекали – шерега усміхнених облич, водночас гостинних і насторожених. Розалія стояла за кілька кроків позаду всіх, біля вхідних дверей. Вона стояла сама, аж тут Джейкоб приєднався до неї й загородив її. У їхній близькості не було відчуття комфорту – обоє наче скулилися від необхідності триматися поряд.
Хтось зовсім маленький потягнувся вперед із рук Розалії, визираючи з-за Джейкоба. Миттю крихітна істота заволоділа всією моєю увагою, кожною моєю думкою – так, як ніщо не могло заволодіти з тої миті, коли я вперше розплющила очі.
– Я була без тями лишень два дні? – хапнула я ротом повітря, не вірячи власним очам.
Цій чужій дитині на руках Розалії на вигляд було кілька тижнів, якщо не місяців. Вона була, либонь, удвічі більша за немовля з мого розмитого спогаду, і схоже було, що вона сама чудово трималася прямо, коли тягнулася до мене. Її блискучі коси бронзової барви довгими кучериками спадали на плечі. А шоколадного кольору очі роздивлялися мене з інтересом, який навряд чи можна було назвати дитячим; погляд був дорослим, осмисленим і розумним. Вона підняла ручку й потягнулася до мене, а тоді обернулася назад до Розалії і торкнула її за шию.
Якби її обличчя не вражало своєю вродою і досконалістю, я б і не повірила, що це те саме немовля. Моє немовля.
Але й Едвардові риси були в її обличчі, а в барві її очей і в щічках було щось від мене. Навіть від Чарлі їй дісталися густі кучерики, хоча їхній колір був таким, як у Едварда. Це наша дитина. Неможливо, але таки правда.
Та коли я побачила цю довгоочікувану дитину, вона не стала для мене реальнішою. Навпаки – ще фантастичнішою.
Розалія поплескала її по щоці й мовила:
– Так, це вона.
Ренесма втупилася очима в мене. А тоді, точно як за кілька секунд по своєму дикому народженню, вона всміхнулася. Сліпучий зблиск маленьких бездоганних білих зубів.
Голова йшла обертом, і я зробила невпевнений крок назустріч.
Рух довкола був блискавичним.
Еммет і Джаспер виросли переді мною пліч-о-пліч, виставивши руки. Едвард схопив мене ззаду – його пальці міцно стиснули мені передпліччя. Навіть Карлайл та Есме стали обабіч Еммета й Джаспера, Розалія ж позадкувала до дверей, міцно вчепившись у Ренесму. Джейкоб ворухнувся, займаючи захисну позицію перед ними.
Тільки Аліса залишилася на місці.
– Гей, дайте їй спокій! – спробувала вона всіх утихомирити. – Вона не збиралася нічого робити. Вам би теж схотілося поглянути зблизька.
Аліса мала рацію. Я цілком контролювала себе. Я була готова опиратися будь-чому – навіть запаху такому ж звабливому, як людський запах у лісі. Але тут спокусу не можна було й рівняти.
Аромат Ренесми був чудово збалансований – чиста суміш неймовірно духмяних парфумів і запаху вишуканої страви. У цьому ароматі було досить солодкавого вурдалацького запаху, щоб людський дух не взяв гору.
Я впораюся. Я була переконана.
– Зі мною все гаразд, – запевнила я, поплескавши Едвардову долоню, яка лежала в мене на руці. Далі я завагалася й докинула: – Але тримайся поблизу – про всяк випадок.
Джасперові очі були напружені й зосереджені. Я знала, що зараз він намагається оцінити емоційну атмосферу навколо мене, отож я намагалася опанувати себе й цілковито заспокоїтися. Щойно Едвард прочитав у думках Джаспера позитивний вердикт, миттю відпустив мене. Та хоча Джаспер найкраще з усіх міг оцінити мій стан, він усе одно досі вагався.
Коли розумничка-дитина почула мій голос, вона почала борюкатися на руках Розалії. І якимсь дивом на її обличчі з’явився нетерплячий вираз.
– Джаспере, Еммете, пропустіть нас. Белла має право…
– Едварде, але ризик… – почав був Джаспер.
– Мінімальний. Слухай, Джаспере, на полюванні вона вловила запах туристів, які опинилися не в тому місці й не в той час…
Я почула, як Карлайл вражено хапнув ротом повітря. На обличчі Есме стурбованість змішалася зі співчуттям. Джасперові очі округлилися, але він ледь помітно кивнув, наче Едвард своїми словами відповів на якесь його невисловлене питання. Джейкобів рот скривився у відразливу гримасу. Еммет стенув плечима. Розалія виказала найменше стурбованості – вона намагалася втримати дитину на руках.
Але вираз обличчя Аліси миттю сказав мені, що вона не дасть себе надурити. Її прискалене око, яке пильно й напружено втупилося в позичену сорочку, зраджувало занепокоєння через те, що саме зробила я зі своєю сукнею.
– Едварде! – дорікнув Карлайл. – Як ти міг бути таким безвідповідальним?
– Знаю, Карлайле, знаю. Я повівся, як останній бовдур. Я мав переконатися, що навколо нас усе чисто, перш ніж дати їй волю.
– Едварде, – пробурмотіла я, засоромлена тим, як вони витріщалися на мене. Було враження, наче вони приглядаються, чи не почервоніли мої очі ще більше.
– Белло, він має повне право докоряти мені, – усміхнувся Едвард. – Я вчинив жахливу помилку. Той факт, що ти виявилася набагато сильнішою, ніж ми могли очікувати, нічого не змінює.
Аліса закотила очі:
– Який тонкий гумор!
– Я не жартую! Я намагався пояснити Джасперові, чому Белла точно впорається. І не моя провина, що всі зробили занадто поквапливі висновки.
– Стривай, – видихнув Джаспер, – то вона не полювала на людей?
– Вона хотіла, – мовив Едвард, насолоджуючись ефектом. Я скреготнула зубами. – Вона навіть сфокусувалася на полюванні…
– І що трапилося? – перебив його Карлайл. Зненацька його очі засвітилися, здивована усмішка розпливалася на вустах. Це нагадало мені попередню розмову, коли він вимагав подробиць про процес мого перетворення. Жага нової інформації.
