Текст книги "Світанок"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ 5. ОСТРІВ ЕСМЕ
– Х’юстон? – здивовано вигнула я брову, коли ми підійшли до виходу на посадку в аеропорті Сієтла.
– Одна з пересадочних станцій на шляху, – запевнив мене Едвард, усміхаючись.
Не встигла я заплющити очі, як він уже збудив мене. Я була зовсім сонною, поки він тягнув мене через термінали, і тільки зусиллям волі змушувала себе тримати очі розплющеними. Кілька хвилин я не могла збагнути, що відбувається, опинившись перед стійкою реєстрації на міжнародні рейси – то був наступний переліт.
– Ріо-де-Жанейро? – перепитала я із тремтливою ноткою в голосі.
– Ще одна пересадка, – відповів Едвард.
Переліт до Південної Америки був тривалим, але комфортним – ми сиділи в широких кріслах першого класу, Едвард пригортав мене. Я нарешті виспалась і прокинулася на диво свіжою, коли ми заходили на посадку над аеропортом, а косі промені призахідного сонця зазирали в ілюмінатор.
Але цього разу ми не чекали в аеропорту на наступний рейс, як я гадала. Натомість ми взяли таксі, яке промчало нас темними, запрудженими, живими вулицями Ріо. Я не розуміла й слова з тих вказівок, які Едвард давав водієві, отож вирішила, що ми шукаємо готель, де зупинимося перед наступним витком подорожі. Щойно я про це подумала, в животі моєму шарпнуло, наче перед виходом на сцену. Таксі все їхало і їхало людними вулицями, людей ставало дедалі менше, і нарешті ми, здається, виїхали на західну околицю міста, прямуючи до океану.
Зупинилися ми біля доків.
Едвард провів мене повз довгий ряд білих яхт, що гойдалися на почорненій темрявою воді. Човен, біля якого він зупинився, був меншим за інші, вужчим; вочевидь, його призначення – швидкість, а не зручність. Він був не менш розкішним, проте граційнішим за решту. Едвард легко зістрибнув усередину, незважаючи на важкі валізи в руках. Їх він кинув на палубі й обернувся, щоб допомогти мені обережно перелізти через борт.
Мовчки я спостерігала за тим, як він готує човен до відплиття, здивована, наскільки вправно й вільно він з усім порається, адже ж раніше він ніколи не згадував, що любить ходити на яхті. Проте, з іншого боку, він знається ледь не на всьому.
Ми вийшли у відкритий океан і попрямували на схід, а я швиденько подумки згадала все, що знала з географії. Наскільки я пригадувала, на схід від Бразилії нічого не було… хіба що Африка.
Але Едвард гнав уперед, а вогні Ріо поступово згасали, допоки зовсім не щезли десь позаду. На обличчі його грала знайома натхненна усмішка – її могла викликати тільки швидкість. Човен стрибнув у хвилю, і мене обдало морськими бризками.
Та нарешті цікавість, яку я намагалася притлумити стільки часу, взяла гору.
– Нам іще далеко плисти? – запитала я.
На нього зовсім не схоже – забути про те, що я людина, проте у мене так і крутилося в голові: невже він планує збавляти час на цьому човні?
– Ще з півгодини, – він поглянув на мої долоні, якими я вчепилася в сидіння, й посміхнувся.
Ну гаразд, подумала я. Кінець кінцем, він вампір. Може, ми прямуємо до Атлантиди.
Минуло двадцять хвилин. Крізь рев мотора Едвард гукнув мене на ім’я.
– Белло, поглянь от туди, – він указав кудись уперед.
Спершу я бачила хіба чорноту навкруги і білу місячну доріжку на воді. Проте я й далі вдивлялася в тому напрямку, куди він указував, і врешті розрізнила якусь чорну масу, яка вклинювалась у місячну доріжку на хвилях. Я примружила очі – силуети в темряві стали чіткішими. Чорна маса перетворилася на невисокий неправильний трикутник, один ріг якого випинався в море довгим жалом і нарешті губився в хвилях. Ми наближались, і я вже бачила, що краї його гойдаються, мов пера, у легкому морському бризі.
А тоді очі мої змінили фокус, і все стало на свої місця: попереду із води вистромлювався острівець, гойдалося пальмове гілля, а пляж яснів у місячному світлі.
– Де ми? – промурмотіла я, поки він змінював курс – обходив острів так, щоб підійти до нього з півночі.
Він почув мене, незважаючи на шум мотора, й розплився в широкій усмішці, що світилася в сяйві місяця.
– Острів Есме.
Човен різко зменшив швидкість і напрочуд точно пришвартувався до невеличкого доку, збудованого з дерев’яних колод, які в світлі місяця здавалися білими. Мотор стихнув, і запала цілковита тиша. Жодних звуків, окрім плюскоту хвиль, які билися в борти човна, та шелесту бризу у верховітті пальмових дерев. Повітря було теплим, вологим, запашним – наче пара у ванній після гарячого душу.
– Острів Есме? – перепитала я зовсім тихо, проте це все одно прозвучало заголосно й розколошкало нічну тишу.
– Це подарунок Карлайла – Есме дозволила нам скористатися ним.
Подарунок. Хто може собі дозволити дарувати острови? Я нахмурилася. Я й не замислювалася над тим, що Едвардова щедрість – то набута звичка.
Він витягнув валізи на док, а тоді повернувся назад, розпливаючись у своїй неймовірній усмішці, коли потягнувся по мене. Замість подати мене руку, він згріб мене на оберемок.
– А тобі хіба не варто дочекатися порогу, щоб тоді вже перенести мене? – запитала я, тамуючи подих, коли він легко вистрибнув із човна.
Він усміхнувся.
– Я прискіпливий у всьому.
Згрібши ручки обох величезних валіз однією рукою, а другою підхопивши мене, він поніс мене через док, а далі вздовж піщаної стежини, обабіч якої чорніли зарості.
Деякий час навкруги, серед схожих на джунглі заростів, було чорно, хоч в око стрель, але згодом я розрізнила попереду теплий вогник. А тоді усвідомила, що вогник – то будинок: два рівні й великі яскраві квадрати – вікна обабіч дверей, – й мене знову охопила паніка, мов перед виходом на сцену, – дужче, ніж будь-коли, набагато дужче, ніж коли я гадала, що ми прямуємо до готелю.
Серце моє гучно загупало об ребра, а подих, здалося, застряг у горлі. Я відчувала, що Едвард дивиться на мене, але сама не підводила на нього погляду. Я втупилася в порожнечу просто себе, проте не бачила нічого.
Він не питав мене, про що я замислилась, і це було на нього не схоже. Я здогадалася, що він, либонь, знервований анітрохи не менше за мене.
Він поставив валізи на ґанку попід портиком, щоб відчинити двері – вони були незамкнені.
Едвард подивився униз на мене, дочекавшись, поки я не погляну просто йому в очі, а тоді переступив поріг.
Він проніс мене через цілий будиночок, вмикаючи дорогою світло; ми обоє мовчали. Я неясно бачила хату – мені здалося, що як на такий острів вона була досить великою і начебто на диво знайомою. Я звикла до блідих кольорів, яким надавали перевагу Каллени; тут усе було по-домашньому. Проте я не могла зосередитися на деталях. Пульс стугонів у мене у вухах, і через це я все бачила наче в тумані.
Аж тут Едвард зупинився й увімкнув останню лампу.
Кімната була великою та білою, а дальня її стіна була зроблена здебільшого зі скла – звична декорація для вурдалаків. За шибкою місяць кидав яскраве сяйво на пісок, а на віддалі кількох кроків від будинку зблискували хвилі. Проте я заледве могла роздивитися щось із цього. Натомість я добре бачила здоровеннебіле ліжко по центру кімнати, огорнене хвилястими хмарами москітних сіток.
Едвард поставив мене на ноги.
– Я піду… принесу багаж.
У кімнаті було занадто гаряче, духота була гірша, ніж тропічна ніч за вікном. Краплина поту миттю набрякла в мене на потилиці. Я ступала вперед, поки рука моя не торкнулася пінявої сітки. Чомусь мені здавалося дуже важливим переконатися, що все навколо – реальне.
Я не чула, як повернувся Едвард. Зненацька його зимна пучка ковзнула моєю шиєю, стираючи краплину поту.
– Тут трохи гаряче, – вибачився він. – Мені здавалося… так буде найкраще.
– Прискіпливий, – промурмотіла я собі під ніс, і він гигикнув. Це був нервовий смішок, незвичний для Едварда.
– Я намагався подбати про кожну дрібницю, щоб усе минулося… легше, – визнав він.
Я голосно ковтнула клубок у горлі, досі уникаючи його погляду. Чи в світі був іще хоч один такий медовий місяць?
Я сама знала відповідь. Ні. Не було.
– Цікаво, – повільно мовив Едвард, – може… ти… спершу хотіла б поплавати опівночі зі мною? – він глибоко зітхнув. А коли знову заговорив, голос його трохи вспокоївся: – І вода дуже тепла. Саме такий пляж, як ти любиш.
– Звучить незлецьки, – промовила я зривистим голосом.
– Певен, тобі сподобається кілька хвилин людських задоволень… Ми подолали далекий шлях.
Я дерев’яно кивнула. Я заледве почувалася людиною; може, кілька хвилин на самоті допоможуть чуттям повернутися.
Вуста його торкнулися моєї шиї якраз попід вухом. Він хихикнув, і його холодний подих лоскотнув мою розпашілу шкіру.
– Не барися занадто, місіс Каллен.
Я здригнулася на звук власного нового імені.
Його вуста ковзнули моєю шиєю нижче, аж до плеча.
– Я чекатиму на тебе у воді.
Він пройшов повз мене до скляних дверей, які виходили просто на піщаний пляж. Дорогою він звільнився від сорочки й кинув її на підлогу, а тоді вислизнув крізь двері в місячне сяйво. Душне солоне повітря увірвалося в кімнату.
Моя шкіра палала. Перша реакція – поглянути й перевірити, чи не зблискує полум’я. Ні, не зблискує. В усякому разі нічого видимого.
Я нагадала собі, що варто дихати, а тоді спотикаючись попрямувала до гігантської валізи, яку Едвард відчинив на стільниці низької білої шафки. Напевно, це моя, бо ж на самій горі лежить знайома косметичка, та ще й кругом багато рожевого кольору, хоча я й не могла впізнати жодної з речей. Поки я перебирала купи складеного ганчір’я, шукаючи чогось знайомого й зручного – може, старий спортивний костюм абощо, – я звернула увагу, що під пальцями шурхотить до біса шовкових стрічок і невагомого атлáсу. Білизна. Дуже делікатна білизна з французькими етикетками.
Я ще не знала, як саме й коли, проте одного дня Аліса відповість за це.
Я здалася й попрямувала у ванну кімнату, визирнула у довгасте віконце, яке виходило на той-таки пляж, що й скляні двері. І не побачила Едварда; гадаю, він плавав під водою, і не думаючи випливати на поверхню, щоб ковтнути повітря. Угорі в небі висів однобокий місяць, майже повня, і пісок біло блищав у його сяйві. Око моє вихопило якийсь рух – то Едвардів одяг гойдався на вітрі у розгіллі однієї з пальм.
Шкіра моя знову запалала.
Я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула і підійшла до дзеркал понад умивальником. Вигляд я мала очікуваний – проспала ж бо в літаках цілий день. Я відшукала гребінь і чесала волосся на потилиці, поки кудли не розпрямилися, а гребінь не був повен волосся. Двічі я старанно почистила зуби. Тоді вмилася й поплескала водою собі на потилицю, яка палала в гарячці. Це було дуже приємно, і я заодно вимила руки, а тоді вирішила просто прийняти душ. Знаю, перед плаванням купатися – дурниця, проте мені треба було заспокоїтися, а гаряча вода – один із найнадійніших способів.
Крім того, мені спало на думку, що непогано було б і ноги поголити.
Коли я скінчила, схопила великий білий рушник із полички й загорнулася попід пахвами.
А тоді я зіткнулася з проблемою, про яку не подумала раніше. Що вдягати? Вочевидь, не купальник. Проте дивно було б убрати і звичний одяг. А про ті речі, які напакувала Аліса, не хотілося навіть думати.
Дихання моє знову пришвидшилося, а руки затремтіли – куди й поділася заспокійлива дія душу. Я почувалася наче п’яна, мною заволодівала непоборна паніка. Просто в рушнику я всілася на прохолодній кахляній підлозі й заховала голову поміж колін. Я тільки й молилася, щоб Едвард не пішов мене шукати, перш ніж я візьму себе в руки. Уявляю, що б він подумав, якби побачив мене отаку роздризкану. Він миттю переконає себе, що ми чинимо помилку.
Але я боялася зовсім не того, що ми чинимо помилку. Зовсім. Я боялася, бо гадки не мала, як діяти і з чого починати, я просто боялася виходити за двері назустріч незнаному. Особливо вбрана у французьку білизну. Я знала, що до цьогоще точно не готова.
Відчуття було просто як в актора на сцені, який вийшов перед тисячну публіку й гадки не має, які в нього слова.
Як людям це вдається – проковтнути всі свої страхи й довірити без вагань комусь усі свої вади та страхи – комусь, хто виказав значно менше відданості, ніж Едвард мені? Якби отам надворі був не Едвард, якби я не знала кожнісінькою клітиною власного тіла, що він кохає мене так само палко, як я його, – безумовно і безперечно і, правду кажучи, безпричинно, – я б так і не змогла підвестися з підлоги.
Але там, надворі, був самеЕдвард, отож я прошепотіла до себе: «Не будь боягузкою», – і змусила себе зіп’ятися на ноги. Я підтягнула рушник попід пахвами й цілеспрямовано промарширувала геть із ванної кімнати. Проминула валізу й ліжко, і не глянувши на них. І вийшла крізь відчинені скляні двері на дрібненький, як борошно, пісок.
Все навкруг було в чорно-білих барвах, місяць стер усі кольори. Я повільно йшла теплим піском і зупинилася поряд із покрученим деревом, де Едвард залишив свій одяг. Поклала руку на шорсткий стовбур і почекала, поки вирівняється дихання. Принаймні трошки вирівняється.
Я подивилася на хвилі, чорні у темряві, шукаючи Едварда.
Його неважко було знайти. Він стояв спиною до мене по пояс у воді й задивлявся на овальний місяць. Мертвотно-бліде світло місяця забарвило його шкіру в чисто-білий колір – білий як пісок, як сам місяць, – а волосся його стало чорним як океан. Він стояв без жодного руху, поклавши долоні на воду; невисокі хвилі розбивалися об нього, як об скелю. Я довго дивилася на м’які лінії його спини, плечей, рук, шиї, на його бездоганну постать…
Полум’я, яким горіла моя шкіра, більше не було мов яскравий спалах – то був повільний, глибокий вогонь, який змів і мою сором’язливість, і невпевненість. Я без вагань скинула рушник, залишивши його на дереві поряд із Едвардовим одягом, і ступила попід біле світло, котре й мене зробило такою самою блідою, як пісок.
Я не чула власних кроків, поки йшла до краю води, але гадаю, Едвард чув. Він не озирнувся. Ніжні бульбашки закипіли довкола моїх пальців на ногах – Едвард мав рацію стосовно температури води: вона була такою теплою, мов у ванні. Я ступила у воду, обережно ставлячи ноги на невидиме океанське дно, проте обережність і не була потрібна – пісок весь час був абсолютно гладеньким, тільки дно поступово знижувалося, коли я наближалася до Едварда. Я брела крізь невагому течію, поки не опинилася поруч, а тоді поклала свою руку на його долоню, яка гойдалася на воді.
– Яка краса, – мовила я, також підводячи очі до місяця.
– Непогано, – зауважив він, наче на нього це не справляло враження. Він помалу обернувся до мене обличчям; маленькі хвилі, здійняті його рухом, розбилися об мою шкіру. Очі його здавалися срібними на льодяному обличчі. Він перевернув руку, й наші пальці сплелися у воді. Вона була такою теплою, що на шкірі в мене не виступили мурашки від його холодного дотику.
– Але я не вживав би слова краса, – вів далі він, – коли ти стоїш поряд для порівняння.
Я усміхнулася самими кутиками вуст, а тоді підняла вільну руку – вона вже не тремтіла – й поклала йому на серце. Біле на білому – вперше ми пасували одне одному. Він ледве-ледве здригнувся від мого дотику. Дихання його пришвидшилося.
– Я обіцяв, що ми спробуємо, – прошепотів він, зненацька напружуючись. – Якщо… якщо я робитиму щось не так, якщо я завдам тобі болю, ти маєш одразу ж зупинити мене.
Я серйозно кивнула, не відводячи погляду від його очей. Я зробила ще один крок у воді та схилила голову йому на груди.
– Не бійся, – промурмотіла я. – Ми створені одне для одного.
І знагла мене просто затопило переконання, наскільки правдивими були мої слова. У цей момент усе було настільки бездоганно, настільки правильно, що навіть жодні сумніви не виникали.
Він пригорнув мене одною рукою, притискаючи до себе, – літо й зима. Здавалося, що кожен нерв у моєму тілі – то дріт під напругою.
– Назавжди, – погодився він, а тоді ніжно потягнув мене на глибину.
Зранку я прокинулася від пекучого сонця, яке лоскотало мені спину. Це був пізній ранок, може, навіть обід, я не була певна. Але окрім часу, все решта було ясним: я достеменно знала, де перебувала – у ясній кімнаті з великим білим ліжком, а крізь розчинені двері вливалось яскраве сонячне світло. Хмари москітної сітки пом’якшували сяйво.
Я не розплющувала очей. Я була занадто щаслива і боялася порушити це відчуття хоч і в дрібничці. Жодних звуків – тільки хвилі за вікном, наше дихання, моє серцебиття…
Я почувалася комфортно, навіть попри пекуче сонце. Едвардова прохолодна шкіра правила за чудовий контраст. Лежачи на його зимних грудях, відчуваючи на собі його руки, я почувалася легко й природно. Майнула випадкова думка: чого ж це я вчора так панікувала? Зараз усі мої страхи видавалися безпідставними.
Пучки його пальців легенько пробіглися вздовж мого хребта, і я збагнула, що він уже знає – я не сплю. Досі не розплющуючи очей, я міцніше обняла його за шию, тісніше притулилася до нього.
Він мовчав; пальці його блукали в мене по спині, легкими рухами він досліджував кожну нерівність на шкірі.
Я би з радістю пролежала так вічність, щоб не сполохати цю мить, проте тіло моє вимагало іншого. Я розсміялася – шлунок виявляв нетерпіння. Як прозаїчно – почуватися голодною після всього, що я пережила минулої ночі. Наче мене з захмарних висот скинули знову на землю.
– Чого смієшся? – пробурмотів він, досі погладжуючи мою спину. Звук його голосу, серйозного та хрипкого, приніс повінь спогадів про минулу ніч, і я відчула, як у мене миттю почервоніли обличчя й шия.
У відповідь на його питання у мене забуркотіло в животі. Я знову засміялася.
– Неможливо на довгий час перестати бути людиною.
Я чекала, що він посміється разом зі мною, проте він цього не зробив. І тоді крізь блаженство, яке затьмарювало мою голову, до мене повільно прийшло усвідомлення того, що там, за межами мого полум’яного щастя, хтось почувався інакше.
Я розплющила очі; найперше я побачила бліду, майже сріблясту шкіру його шиї, його підборіддя понад моєю головою. Щелепи його були міцно стиснені. Я звелася на лікті, щоб зазирнути йому в обличчя.
Він утупився в пінявий балдахін над нами, і поки я вивчала його суворі риси, навіть не поглянув на мене. Цей вираз вразив мене – крізь тіло наче електрику пропустили.
– Едварде, – мовила я, а в горлі застряг дивний клубок, – що сталося? Що не так?
– А ти ще питаєш? – голос його був жорсткий, цинічний.
Першою моєю інстинктивною реакцією, набутою за роки непевності, було шукати причини в собі. Я перебрала в голові все, що сталося, проте не могла згадати нічого гіркого, неприємного. Все минулося набагато простіше, ніж я собі уявляла: ми пасували одне одному, наче дві половинки цілого, складені докупи. Це принесло мені таємне задоволення: ми пасували фізично, не тільки духовно. Вогонь і лід якимсь чином співіснували, не руйнуючи одне одного. Ще одне підтвердження того, що ми були створені одне для одного.
Я не змогла згадати нічого, що спричинилося б до його теперішнього стану – такого суворого й холодного. Що ж я не помітила? Його палець розпрямив стурбовані зморшки в мене на чолі.
– Про що ти думаєш? – прошепотів він.
– Ти засмучений. Я не розумію. Чим я…? – я не змогла договорити.
Його очі застигли.
– Белло, тобі дуже боляче? Скажи правду – не намагайся нічого приховувати.
– Боляче? – перепитала я; з несподіванки я підвищила голос.
Він вигнув брову, проте вуста й далі були міцно стулені.
Я швидко оцінила свій стан, підсвідомо випростуючи тіло, напружуючи й розслаблюючи м’язи. Я була трошки напружена, та й м’язи нили, правда, проте значно дужчим було дивне відчуття, наче кістки мої роз’єдналися в суглобах і я наполовину перетворилася на медузу. І це відчуття не було неприємним.
І тоді я трошки розсердилася, адже він затьмарював мені цей найкращий з усіх моїх ранків своїми песимістичними припущеннями.
– З чого тобі взагалі це спало на думку? Я ще не ніколи не почувалася ліпше, ніж сьогодні.
Він заплющив очі.
– Припини.
– Припини що?
– Припини вдавати, що я не був чудовиськом, коли на це погодився.
– Едварде! – прошепотіла я, цього разу справді засмучена. Він намагався затьмарити мої світлі спогади, заплямувати їх. – Ніколи не кажи цього.
Він не розплющив очей – наче не волів мене бачити.
– Поглянь на себе, Белло. А потім скажи мені, що я не чудовисько.
Ображена, шокована, я бездумно послухалась і вчинила, як він сказав, – і зненацька хапнула ротом повітря.
Що сталося зі мною? Я не могла дібрати, що це за пухнастий білий сніг, який приклеївся до моєї шкіри. Я потрусила головою, і злива білого посипалася в мене з волосся.
Я підхопила один білий шматочок. То був пух.
– Чому я вся в пір’ї? – запитала я здивовано. Він нетерпляче видихнув.
– Ну, я покусав подушку. Чи дві. Але я ж не про це говорю.
– Ти… кусав подушку? Навіщо?
– Слухай, Белло! – він майже заричав. Узяв мою руку – дуже обережно – й витягнув її. – Поглянь на це.
Під білим пухом набрякали великі багряні синці на тлі блідої шкіри на моїй руці. Я пробіглася очима вздовж доріжки, яку формували синці від пальців і до плеча, а потім вниз до ребер. Я вивільнила руку, щоб помацати плямку на передпліччі. Під пучками вона щезла, а потім знову з’явилася. Вона трошки пульсувала.
Легенько, що я майже не відчувала його дотику, Едвард приклав долоню до синців на моїй руці, і малюнок його пальців збігся з багряним візерунком.
– О, – мовила я.
Я намагалася пригадати, що було, – пригадати біль, – але не могла. Не могла здумати жодної миті, коли його обійми здавалися занадто міцними, його руки – занадто дужими. Пам’яталося тільки: кортіло, щоб він пригортав мене ще міцніше, а коли він так і робив, я почувалася щасливою…
– Мені… так прикро, Белло, – прошепотів він, поки я роздивлялася синці. – Я знав, що так буде. Я не повинен був… – з горла його вихопився низький докірливий рик. – Мені так прикро, Белло, що цього й словами не описати.
Він затулив обличчя рукою і завмер.
Цілу довгу хвилину я вражено просиділа, намагаючись перетравити його біль – тепер я його розуміла. Проте це настільки суперечило моїм власним відчуттям, що я не могла їх скласти докупи.
Проте шок помалу минувся, нічого не полишивши по собі. Тільки порожнечу. Голова моя була цілком порожньою. Я не знала, що сказати. Як йому все правильно пояснити? Як зробити його таким самим щасливим, якою почувалась я зараз – чи радше мить тому?
– Едварде!
Він не ворухнувся.
– Едварде?
Ні руху. Що ж, тоді я виголошу монолог.
– А меніне прикро, Едварде. Мені… я навіть не можу пояснити. Мені так добре, я щаслива. І навіть більше. І не сердься. Не сердься. Зі мною справді все га…
– Тільки не кажи гаразд, – голос його був холодний як лід. – Якщо ти не хочеш довести мене до божевілля, не кажи, що з тобою все гаразд.
– Але ж так і є, – прошепотіла я.
– Белло, – майже застогнав він, – не треба.
– Ні, Едварде, це тобіне треба.
Він прибрав руку, і його золоті очі змучено подивилися на мене.
– Не руйнуй моменту, – мовила я. – Я. Просто. Щаслива.
– Я вже й так усе зруйнував, – прошепотів він.
– Припини, – рявкнула я.
Я почула, як він скреготнув зубами.
– Ет! – зітхнула я. – Чого ж ти й досі не навчився читати мої думки? Як незручнобути ментально німою!
Його очі здивовано розширилися, попри його вбивчий гумор.
– Це щось новеньке. Ти ж рада, що я не вмію читати твоїх думок.
– Не сьогодні.
Він подивився на мене довгим поглядом.
– Чому?
Я в розпачі піднесла над головою руки, відчувши в плечах дискомфорт, який намагалася проігнорувати. Долоні мої з лунким виляском впали йому на груди.
– Тому що все твоє занепокоєння як рукою б зняло, якби ти міг прочитати, що саме відчуваю я зараз! Чи принаймні відчувала п’ять хвилин тому. Я булапросто щаслива. Я була на вершині блаженства. А зараз… ну, зараз я, м’яко кажучи, засмучена.
– Але ж ти повиннана мене сердитися.
– Ну, гаразд, я сердита. Тобі легше?
Він зітхнув.
– Ні. Зараз мені ні від чого не стане легше.
– Ось, – вибухнула я. – Ось чому я сердита. Ти руйнуєш мені задоволення, Едварде.
Він закотив очі й похитав головою.
Я зробила глибокий вдих. Зараз я відчувала дискомфорт, проте біль був несильним. Наче я вчора натягалася важкого. Ми з Рене практикували це, коли в неї був черговий напад жаги удосконалити фігуру. Шістдесят п’ять поштовхів із десятьма фунтами [6]6
1 фунт = 453,6 г.
[Закрыть]в кожній руці. Наступного дня я не могла ходити. А сьогодні я й уполовину не почувалася так, як того разу.
Я проковтнула роздратування і змусила голос звучати заспокійливо.
– Ми ж знали, що може що завгодно статися. Я гадала, про це було домовлено. І взагалі – насправді все минуло набагато легше, ніж я собі уявляла. А оце – просто дурниця, – я провела пальцями по вкритій синцями руці. – Гадаю, для першого разу, коли не знаєш, як воно буде, ми чудово впоралися. А ще трохи попрактикуємося…
Раптом вираз його обличчя став таким сердитим, що я обірвала себе на півслові.
– Домовлено? Ти цього чекала, Белло? Ти чекала, що я зроблю тобі боляче? Ти гадала, що буде ще гірше? І ти вважаєш, що експеримент удався, бо й досі, по всьому, можеш ходити? Нема поламаних кісток – вважай, перемога?
Я дочекалася, щоб він виговорився. Далі я пождала, поки вирівняється його дихання. Коли очі його заспокоїлися, я відповіла, і говорила я повільно й чітко:
– Я не знала, на що очікувати. Але я точно не чекала, що все буде так… так… просто чудово й ідеально, як було, – я стишила голос до шепоту й перевела погляд із його очей на власні руки. – Тобто не знаю, як було тобі, але так було мені.
Холодний палець знову підвів мою голову.
– То ти за це хвилюєшся? – запитав він крізь зуби. – Що меніне було добре?
Я досі не піднімала очей.
– Я знаю, наші відчуття різні. Ти ж не людина. Я просто намагалася тобі пояснити, що для людини… ну… в житті навряд чи є кращі моменти.
Він так довго мовчав, що зрештою я змушена була підвести на нього погляд. Обличчя його стало м’якшим, замисленим.
– Здається, я маю ще за дещо вибачитися перед тобою, – нахмурився він. – Я й не думав, що ти можеш сприйняти те, як я почуваюся через біль, якого завдав тобі, за прояв того, що минула ніч не була… ну… найкращою з ночей у моєму житті. Але я не можу так вважати, адже тобі я завдав…
Я усміхнулася кутиками вуст.
– Справді? Найкращою в житті? – перепитала я тоненьким голосом.
Він узяв моє обличчя в долоні, досі заглиблений у себе.
– Я побалакав із Карлайлом потому, як ми з тобою уклали угоду, сподіваючись, що він мені порадить. Звісно, він попередив мене, що для тебе це буде дуже небезпечно, – тінь пробігла його обличчям. – Але він вірив у мене – вірив, а я не заслуговую на це.
Я хотіла заперечити, але він поклав два пальці мені на вуста, перш ніж я встигла вимовити бодай слово.
– А ще я запитав у нього, на що менічекати. Він не знав, як саме я почуватимуся… адже я вурдалак, – він кволо усміхнувся. – Карлайл сказав мені, що це почуття – напрочуд потужне, ніщо з ним не зрівняється. Він пояснив мені, що фізичним коханням не варто легковажити. Оскільки у нас темперамент майже не змінюється з роками, сильні емоції можуть безповоротно переродити нас. Але, докинув він, мені не варто цим занадто перейматися, адже ти вже й так змінила мене докорінно, – на цей раз його усмішка була значно щирішою. – А ще я побалакав зі своїми братами. Вони пояснили мені, яке це задоволення. За силою воно поступається хіба що задоволенню напитися людської крові, – зморшка перетнула його чоло. – Але ж я пробував твою кров на смак, проте навряд чи в світі є кров краща, ніж це… Ні, я не вважаю, що вони помиляються. Просто в нас було щось інше. Щось більше.
– Так, то булобільше. То було все.
– Але це не змінює головного: це було неправильно. Навіть якщо ти справді почувалася так, як кажеш.
– А що цевсе означає? Ти що, намагаєшся сказати, я все вигадала?
– Щоб применшити мою провину. Белло, я не можу не зважати на очевидні речі. І не можу забувати, як ти завжди намагаєшся виправдати мене, коли я накою помилок.
Я твердо взяла його за підборіддя й нахилилася так близько, що обличчя наші завмерли в кількох дюймах [7]7
1 дюйм = 2,54 см.
[Закрыть]одне від одного.
– А тепер послухай мене, Едварде Каллен. Я нічого не вдавала заради тебе, ясно тобі? Я навіть не здогадувалася, що тебе треба розраджувати, аж поки ти не затіяв усю цю розмову. Я ще ніколив житті не почувалася такою щасливою – навіть тоді не була такою щасливою, коли збагнула, що ти кохаєш мене більше, ніж хочеш мене убити, чи того ранку, коли я прокинулася, а ти вперше чекав на мене… І навіть коли я почула твій голос у балетній залі… – (Едвард здригнувся на згадку про мою тісну сутичку з вурдалаком-мисливцем, але я не зупинялася). – Чи коли ти сказав «Так» на весіллі і я усвідомила, що якимсь дивом отримала тебе назавжди. Це найщасливіші мої спогади, а сьогоднішні почуття – найкращі з них. Отож тобі доведеться змиритися.
Він торкнувся зморшки в мене між бровами.
– А зараз я роблю тебе нещасливою. А цього я точно не хочу.
– Тоді самне будь нещасливим. Бо з усього, що сталося, тільки це неправильно.
Його погляд застиг, а тоді він глибоко зітхнув і кивнув.
– Ти маєш рацію. Минуле в минулому, і його не в моїй владі змінити. Який сенс моєму кепському гумору псувати тобі чудовий час? Я все зроблю, щоб ти була щасливою.
Деякий час я підозріло вивчала його обличчя, й нарешті він безхмарно усміхнувся.
– Все, тільки щоб я була щасливою?
Щойно я це сказала, у животі в мене знову забурчало.
– Ти голодна, – швидко мовив Едвард. Він вистрибнув із ліжка, здіймаючи хмару пір’я. А мені це дещо нагадало.
– Отож. І з якого дива ти вирішив подерти подушки Есме? – спитала я, сідаючи в ліжку та струшуючи з себе пух.
Він уже встиг натягнути вільні штани-хакі та стояв біля дверей, куйовдячи волосся, щоб і собі витрусити кілька пір’їнок.
– Не певен, що вчора я взагалі що-небудь вирішував, – пробурмотів він. – Пощастило, що мені попалася подушка, а не ти, – він зробив глибокий вдих, а тоді похитав головою, наче намагався відігнати чорні думки. Цілком щира усмішка розквітла на його обличчі, але я була певна, що ця усмішка вартувала йому неабияких зусиль.
Я обережно сповзла з ліжка і ще раз потягнулася – тепер біль у м’язах та синцях став відчутнішим. Краєм вуха я почула, як Едвард затамував подих. Він відвернувся, так стиснувши кулаки, що кісточки побіліли.
– Невже я маю такий жахливий вигляд? – спитала я, намагаючись додати в голос легковажності. Едвард знову дихав рівно, проте так і не обернувся до мене, певно, щоб приховати вираз обличчя. Я вирушила у ванну, аби переконатися на власні очі.
Я поглянула на своє оголене тіло у великому, на повен зріст дзеркалі, що ховалося за дверима.
Бували в мене й гірші часи. Що таке легка тінь на щоці, припухлі вуста? Бо в цілому обличчя було нормальним. Решта ж тіла була розфарбована в сині та багряні барви. Я зосередилася на синцях, які найважче приховати, – на руках та плечах. Не такі вже й страшні. Шкіра в мене ніжна, отож коли з’являється синець, я рідко можу згадати, звідки він узявся. Звісно, ці синці тільки набрякають. Завтра вони матимуть гірший вигляд. А це не полегшить становища.
