Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц)

Справді? Ти так гадаєш? Маю сумнів, що Ембрі втримався б і не зарізав парочку Калленів.

Але ж він твій найкращий друг, Джейку. Він і Квіл радше прикриватимуть твою спину в бійці, ніж стануть проти тебе.

Ну, тоді я радий, що Сем не пустив його. Наша зграя й так уже завелика, – я зітхнув. – Ну, що ж. Поки що все добре. Сете, ти не проти трохи наглянути тут за всім? І Лі, і мені справді варто поспати. На вигляд усе було нормально, та хтозна! Може, це був маневр, щоб відвернути увагу?

Я не завжди був таким параноїком, проте пам’ятав, як Сем уміє віддаватися справі. Він бачив тільки одне – треба відвернути небезпеку. А раптом він скористається перевагою – раптом він збрехав нам?

Нема питань! – Сет неймовірно радів із того, що може стати в пригоді. – Либонь, мені варт усе пояснити Калленам? Вони, певно, й досі почуваються не в своїй тарілці.

Я все зроблю сам. Усе одно збирався все перевірити.

Вони вхопили уривки картинок у моїй розпеченій голові.

Сет здивовано дзявкотнув. Ой!

Лі помотала головою, наче намагалася струсити з себе цей образ. Я ще бридкішого в житті не бачила. Фе! Якби у мене в шлунку щось було, зараз би це все вже вихлюпнулося назовні.

Ну, вони ж вурдалаки, – за хвилю промовив Сет, наче пом’якшуючи реакцію Лі. – Я маю на увазі, що тут дивного? А якщо це допомагає Беллі, це ж добре, правда?

І я, і Лі втупилися в нього.

Що?

Мабуть, мама його кілька разів на землю впустила, коли він був немовлям, – мовила до мене Лі.

Просто на голову, вочевидь.

А ще він гриз свою колиску.

Пофарбовану свинцевими фарбами?

Схоже на те, – подумала вона.

Сет пирхнув. Ви двоє – може, стулите писки й нарешті заснете?

РОЗДІЛ 14. МОЖЕШ БУТИ ПЕВЕН – СПРАВИ КЕПСЬКІ, КОЛИ ТИ ПОЧУВАЄШСЯ НІЯКОВО, ЩО НЕЧЕМНИЙ ДО ВУРДАЛАКІВ

Коли я повернувся в будинок, надворі ніхто не чекав на мій звіт. Досі насторожі?

Усе гаразд, – змучено подумав я.

Око моє вихопило невеличку зміну в знайомих декораціях. На нижній сходинці ґанку лежала купа світлого ганчір’я. Я нахилився поглянути. Затамувавши подих, бо ганчір’я так смерділо вампірами – аж сили не було, я занурив ніс у купу.

Хтось поклав для мене одяг. Ха! Мабуть, Едвард помітив моє роздратування, коли я вистрибнув із дверей. Що ж. Це було… приємно. І дивно.

Я оптимістично ухопив одяг зубами – фу! – і потяг під дерева. Слід перевірити, чи не зіграла зі мною білява психопатка якого-небудь жарту і не винесла мені дівчачого вбрання. Певен, вона б усе віддала за вираз мого обличчя, коли б я там стояв у людській подобі, голий-голісінький, із сарафаном у руках.

Під шатром із дерев я кинув на землю смердючу купу й перевернувся назад на людину. Я витріпав одяг – довго ляскав ганчір’ям об дерево, щоб бодай трохи вивітрити запах. Безперечно, то був чоловічий одяг – пісочного кольору штани й біла сорочка на ґудзиках. Закороткі, проте вшир мені пасували. Мабуть, Емметові. Я засукав на сорочці рукави, проте зі штанами так само зробити не міг.

Відверто зізнаюся, з одягом, навіть таким смердючим і не мого розміру, я почувався набагато краще. Важко було звикнутися з думкою: я не можу стрілою злітати додому й хапнути ще одну пару старих штанів, коли заманеться. Знову я бездомний – у мене немає місця, куди б я міг повернутися. Нема в мене й жодної власності – поки що мене це не турбувало, але згодом може стати вельми неприємним.

Виснажений, я попрямував до ґанку Калленів у своєму новому чудовому секонд-гендівському вбранні, проте коли дійшов до дверей, завагався. Треба стукати? Глупство, адже вони знають, що я тут. Цікаво, чому ж ніхто не відгукнувся – сказали б: «заходь» або «забирайся». А, байдуже! Я стенув плечима й зайшов.

Все знову змінилося. Кімната повернула собі – майже повернула – звичне обличчя менш ніж за двадцять хвилин. Великий плаский екран телевізора був увімкнений, показували якусь дівчачу дурницю, якої ніхто, здається, не дивився. Карлайл із Есме стояли біля вікон у двір, із яких знову відкривався вид на річку. Аліси, Джаспера та Еммета не було видно, проте я чув їхній шепіт нагорі. Белла, як і вчора, лежала на канапі, одна трубка й досі тягнулася від її руки до крапельниці, що стояла позаду канапи. Вона, як капуста, була загорнена в декілька пледів – моєї поради послухалися. Біля її узголів’я сиділа, схрестивши ноги, Розалія. Едвард присів у ногах канапи, тримаючи капустяні ноги Белли в себе на колінах. Коли я увійшов, він звів на мене погляд і всміхнувся – просто вуста легенько здригнулися, – наче побачив щось приємне.

Белла не чула, як я увійшов. Вона метнула до мене погляд, коли так зробив Едвард, і теж усміхнулася. Справді радісно – все її обличчя засяяло. Не пам’ятаю, коли вона востаннє так раділа моєму приходові.

Та що це з нею сталося? Чорт забирай, вона ж одружена! Щасливо одружена – не було жодних сумнівів, що вона до нестями закохана у свого вурдалака. І до всього – дуже-дуже вагітна.

Тож із якого дива вона так засвітилася після мого приходу? Наче я, увійшовши в двері, ощасливив її.

Якби їй було до мене байдуже… Ба більше, якби її дратувала моя присутність… Мені було б набагато легше триматися від неї подалі.

Едвард, здавалося, цілком зі мною погоджувався – останнім часом ми настільки були з ним на одній хвилі, що це доводило мене до божевілля. Отож він спохмурнів, побачивши, як засяяло її обличчя, коли вона угледіла мене.

– Вони просто хотіли побалакати, – пробурмотів я змученим голосом. – На обрії поки що жодної загрози.

– Так, – відповів Едвард, – я чув майже все.

Це мене трошки привело до тями. Ми ж були щонайменше милі за три звідси!

– Як?

– Я тепер тебе значно краще чую – все питання в тривалості знайомства й здатності зосередитися. Крім того, коли ти в подобі людини, думки твої дещо легше читати. Отож я вловив майже все, що відбувалося між вами.

– О, – мене це дещо вразило, проте яка різниця, отож я відігнав це відчуття. – Добре. Бо ненавиджу повторювати по сто разів.

– Я тебе просила піти поспати, – мовила Белла, – але маю враження, що ти ви’рубаєшся секунд за шість просто тут-таки на підлозі, отож нема сенсу тобі нагадувати.

Дивина, наскільки ясніше звучав її голос, наскільки міцнішою вона була на вигляд. Я внюхав свіжий запах крові й запримітив, що горнятко знову було в неї в руці. Цікаво, скільки треба крові, щоб вона трималася так і надалі? Чи не почнуть вони незабаром підстерігати сусідів?

Я попрямував до дверей, рахуючи замість неї секунди:

– Міссісіпі раз, Міссісіпі два…

– На річці повінь? – буркнула Розалія.

– Знаєш найлегший спосіб утопити блондинку? – мовив я, навіть не зупинившись, щоб поглянути на неї. – Треба прикріпити дзеркало на дні водойми.

Зачиняючи двері, я вчув Едвардів смішок. Схоже, його гумор покращувався разом із поліпшенням Беллиного здоров’я.

– Старий анекдот, я вже його чула, – гукнула мені навздогін Розалія.

Я поплентався сходами вниз, сподіваючись тільки дотягнути до дерев, де повітря буде чистішим. Я планував покинути одяг десь поблизу від будинку, щоб у разі необхідності знову скористатися ним, але не прив’язувати собі до ноги, аби не набратися самому цього смороду. Поки я вовтузився з ґудзиками на сорочці, відсторонено міркував, що серед вовкулак ґудзики ніколи не ввійдуть у моду.

Дибаючи через газон, я вчув голоси.

– Ти куди зібрався? – запитала Белла.

– Я йому дещо забув сказати.

– Дай Джейкобу виспатися – це почекає.

Так, будь ласка, дай Джейкобу виспатися.

– Та я на хвильку.

Я повільно обернувся. Едвард уже вийшов на поріг. На обличчі його читалося вибачення, коли він підійшов до мене.

– Боже, що на цейраз?

– Вибач, – мовив він, а тоді завагався, наче не міг підібрати слова, аби краще висловити свою думку.

Що у тебе на думці, ти, читачу думок?

– Коли ти щойно розмовляв із Семовим посольством, – промурмотів він, – я все переповідав Карлайлу, Есме та іншим. І їх турбувало одне…

– Слухай, ми ж не знімаємо варти. Тобі зовсім не треба вірити Семові, як віримо ми. Та й ми тримаємо вуха нашорошеними.

– Ні, ні, Джейкобе. Я не про це. Ми цілком покладаємося на твою інтуїцію. Навпаки, Есме турбувалася, що через нас у вашої зграї з’явилося забагато труднощів. І вона попросила мене побалакати з тобою сам на сам.

Це мене захопило зненацька.

– Труднощів?

– Я про бездомність. Вона дуже засмучена, що ви позбавлені всього.

Я фиркнув. Вампірська мамуся-квочка… дивина.

– Ми міцні. Передай їй, щоб вона не хвилювалася.

– Вона все одно захоче допомогти вам, чим зможе. Я так зрозумів, що Лі не любить харчуватися, як вовки?

– І? – запитав я.

– Джейкобе, у нас тут є нормальна людська їжа. По-перше, для окозамилювання, та й для Белли також. І Лі могла б приходити до нас обідати. Ви всі могли б.

– Я їм передам.

– Лі ненавидить нас.

– І що з того?

– Тож спробуй передати їй це так, щоб вона принаймні поміркувала над цим, не відкидала зопалу.

– Зроблю все, що мені до снаги.

– І ще виникає проблема з одягом.

Я поглянув на власне вбрання.

– О так! Дякую.

Мабуть, буде нечемно згадувати, як нестерпно воно смердить. Він легесенько посміхнувся.

– Ми легко змогли б задовольнити будь-які ваші потреби. Аліса рідко дозволяє нам одягати одну й ту саму річ двічі. У нас тут гори новесенького одягу, який незабаром опиниться в благодійній організації, а Лі, мені здається, має приблизно такий самий розмір, як Есме…

– Не певен, які почуття в неї викличуть обноски кровопивць. Вона не така практична, як я.

– Я вірю, що ти здатен передати пропозицію так, щоб та не викликала відторгнення. Бо ж ми можемо допомогти з будь-якими необхідними дрібничками, з транспортом, та будь із чим. І ще в нас є душ, бо ж ви надаєте перевагу життю просто неба. Будь ласка… не вважайте, що ви зовсім позбавлені переваг рідного дому.

Останнє речення він сказав дуже лагідно – цього разу не намагався говорити цілком спокійно, а натомість уклав у свої слова почуття.

Я секунду витріщався на нього, сонно кліпаючи повіками.

– Це… е-е-е… дуже мило з вашого боку. Передай Есме, що ми оцінили… е-е-е… її турботу. Але тут по периметру нам кілька разів трапляється перепливати річку, тож доводиться час від часу митися.

– Ти все одно передай нашу пропозицію.

– Звісно, звісно.

– Дякую.

Я відвернувся – і завмер, облившись холодним потом, коли почув низький, болісний стогін із будинку. Не встиг я озирнутися, як Едварда вже й близько не було.

А цьогоразу що?

Я помчав за ним, рухаючись, як зомбі. Голова моя працювала так само, як у зомбі. Враження було, що то не мій вільний вибір. Щось було не так. Треба поглянути, що трапилося. Проте я сам нічого не зможу вдіяти. І від цього я почуватимуся тільки гірше.

Це було невідворотно.

Я знову заскочив у хату. Белла важко дихала, вона скрутилася клубочком навколо величезної ґулі, на яку перетворився її живіт. Розалія тримала її, а Едвард, Карлайл та Есме схилилися над нею. Краєм ока я зауважив якийсь рух – Аліса завмерла нагорі сходів, тримаючись за скроні, й невідривно дивилася вниз. Дивна річ – вона ніби не могла спуститися вниз.

– Карлайле, секунду, – важко видихнула Белла.

– Белло, – стривожено мовив доктор, – Я почув, як щось хруснуло. Я маю поглянути.

– Я майже певна, – хрип, – це ребро. Ой! Так. Саме тут, – вона вказала собі на лівий бік, але рукою не торкнулася.

Воно вже почало ламати їй кістки.

– Треба зробити рентген. Можуть бути гострі уламки. Ми ж не допустимо, щоб вони тобі щось прокололи.

Белла зробила великий вдих.

– Гаразд.

Розалія обережно підняла Беллу. Здавалося, Едвард зараз заперечить, проте Розалія вищирила на нього зуби й проричала:

– Я вже тримаю її.

Отож Белла трохи зміцніла, але та істота також. Неможливо морити голодом одного, не заморивши й другого, але й оздоровлення спрацювало так само. І так зле, і так не ліпше.

Білявка миттю винесла Беллу сходами нагору, Карлайл та Едвард не відставали від неї – ніхто з них і не звернув на мене уваги, а я й далі стояв як укопаний у коридорі.

У них тут був запас крові та ще й рентгенівський апарат? Мабуть, лікар переніс додому всю свою роботу.

Я був знесилений – не міг бігти за ними, взагалі не міг поворухнутися. Я притулився спиною до стіни й повільно сповз додолу. Вхідні двері були відчинені, отож я обернувся носом до них, щасливий, що звідти пробивалося свіже повітря. Я прихилив голову на лутку та прислухався.

Я чув, як нагорі працює рентгенівський апарат. А може, мені так здавалося. А тоді долинули легесенькі кроки вниз по сходах. Я й не дивився, хто з вурдалаків це був.

– Може, дати тобі подушку? – запитала Аліса.

– Ні, – муркнув я. Що це за нав’язлива гостинність? Вона мене дратувала.

– Тобі ж не зручно, – зауважила вона.

– Ні.

– То чого ж ти не переляжеш кудись?

– Змучився. А чого ти не нагорі з усіма? – відгризнувсь я.

– Голова болить, – відповіла вона.

Я обернув голову, щоб поглянути на неї.

Аліса була зовсім маленькою і тоненькою. Мабуть, із мою руку завбільшки. А зараз на вигляд була ще меншою, наче скулилася. Її крихітне обличчя скривилося.

– У вурдалаків теж голова болить?

– Не у звичайних.

Я пирхнув. Звичайні вампіри.

– То як це так, що ти більше не сидиш із Беллою? – запитав я, вкладаючи в питання обвинувачення. Раніше це до мене якось не дійшло, бо голова моя була заповнена всіляким мотлохом, проте зараз було очевидно й дивно, що Аліса ніколи не наближалася до Белли – принаймні за весь час, що я був тут. Може, якби Аліса була з Беллою, Розалія небула б. – Мені здавалося, ви двоє нерозлучні, – я склав два пальці разом на підтвердження слів.

– Я ж тобі сказала, – вона скрутилася на сходинці за кілька кроків од мене, обхопивши тоненькими руками свої худенькі коліна, – голова болить.

– Через Беллу?

– Так.

Я нахмурився. Безперечно, я був занадто змучений, щоб розгадувати загадки. Я обернув голову до свіжого повітря й заплющив очі.

– Не Беллу насправді, – докинула вона, – а… плід.

О, ще дехто почувається так само, як і я. Дуже легко було це розпізнати. Вона вимовила слово так само жорстко, як і Едвард вимовляв.

– Не можу бачити його майбутнього, – пояснила вона мені – а може, балакала сама до себе. Їй, мабуть, здавалося, що я давно вже сплю. – Не можу бачити нічого, що з ним пов’язано. Точно як і тебе не бачу.

Я здригнувся, а тоді заскреготав зубами. Мені не сподобалося порівняння з цими створіннями.

– А Белла невіддільна від нього. Вона собою огортає його і тому якась… розмита. Наче погане зображення в телевізорі – ніби ти намагаєшся сфокусуватися на тих нечітких фігурках, що скачуть на екрані. У мене голова розламується, коли я дивлюся на неї. І все одно не можу побачити нічого наперед – хіба що на кілька хвилин. Цей… плід – це ніби все її майбутнє. Коли вона вперше ухвалила рішення… коли вона вирішила, що хоче його народити, то просто зникла з мого бачення. Налякала мене до смерті.

Якусь мить вона мовчала, потім додала:

– Мушу визнати, що бачити тебе поряд – велике полегшення, незважаючи на те, що ти смердиш мокрим собакою. Бо все зникає. Немов я заплющую очі. Це приглушує головний біль.

– Радий прислужитися, мем, – пробурмотів я.

– Цікаво, що у вас із ним спільного… чому ви схожі саме в цьому.

Гаряча хвиля огорнула мене з ніг до голови. Я стиснув кулаки, щоб стримати тремтіння.

– У мене нема нічого спільного з цим чудовиськом, яке висисає життя.

– Ні, щосьтаки є.

Я не відповів. Гаряча хвиля вже охолоджувалася. Я смертельно втомився й не міг довго лютувати.

– Ти ж не проти, якщо я тут посиджу з тобою, правда? – запитала вона.

– Та, мабуть, ні. Так і так смердить.

– Дякую, – мовила вона. – Це, певно, найкращі ліки, оскільки аспірин я вжити не можу.

– Ти не могла б помовчати? Я тут намагаюся заснути.

Вона не відгукнулася, миттю замовкнувши. За кілька секунд я вирубався.

Снилося мені, що мене страшенно мучила спрага. Переді мною стояла велика склянка води – холодної, аж конденсовані крапельки стікали стінками. Я схопив склянку і зробив великий ковток – і миттю втямив, що то була не вода, а відбілювач. Я вивернув його назад, фонтаном вихлюпуючи навсібіч, з носа мого теж лилося. В носі пекло. Горіло вогнем.

Біль у носі збудив мене, і я збагнув, де саме заснув. Сморід був вельми міцний, незважаючи на те, що я був не зовсім у хаті. Фе! І ще цей шум. Хтось дуже голосно реготав. Регіт був знайомий, але він якось не пасував до смороду. Він був наче не звідси.

Я застогнав і розплющив очі. Небо посіріло – був день, але я гадки не мав, ранок чи вечір. Мабуть, ближче до заходу сонця – було якось темно.

– Саме вчасно, – неподалік пробурмотіла білявка. – Ця жива циркулярна пила вже почала трохи набридати.

Я крутнувся й сів. Тим часом з’ясувалося, звідки линув запах. Хтось підклав мені під голову велику подушку. Либонь, хотілияк краще. Якщо, звісно, то була ідея не Розалії.

Коли голова моя нарешті відірвалася від смердючого пера, я вловив й інші запахи. Наче бекон і кориця, до яких домішувався запах вурдалаків.

Я моргнув, окинувши поглядом кімнату.

Нічого особливо не змінилося, хіба що Белла сиділа в центрі канапи, а крапельниці вже не було. Білявка присіла біля її ніг, поклавши голову Беллі на коліна. Я й досі здригався, спостерігаючи, як спокійно вони її торкалися, проте зважаючи на ситуацію, гадаю, думати про це було цілковитою дурницею. Едвард сидів обіч неї, тримаючи її за руку. Аліса також тулилася на підлозі, як і Розалія. На цей раз обличчя її не кривилося. І можна було легко вгадати чому – вона знайшла інше знеболювальне.

– Гей, Джейк нарешті з нами! – каркнув Сет.

Він сидів із другого боку Белли, любенько обійнявши її рукою за плечі, повна тарілка їжі стояла в нього на колінах.

Що за чорт?

– Він прийшов по тебе, – пояснив Едвард, поки я зводився на ноги. – А Есме переконала його залишитися на сніданок.

Сет уздрів вираз мого обличчя й поквапився все пояснити:

– Так, Джейку, я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Бо ж ти не перевернувся назад. Лі хвилювалася. Я казавїй, що ти, ймовірно, просто вирубався ще в людській подобі, але ж ти її знаєш… А тут була вся ця їжа, і… чорт, – від обернувся до Едварда, – приятелю, а ти вмієш куховарити!

– Дякую, – муркнув Едвард.

Я зробив повільний вдих, намагаючись розтиснути щелепи. Я не міг відвести очей від Сетової руки.

– Белла змерзла, – тихо промовив Едвард.

Справді. І це не моя справа. Вона мені не належить.

Сет учув Едвардове зауваження, побачив моє лице – і миттю йому для їди знадобилися обидві руки. Він прибрав долоню з плеча Белли й узявся наминати. Я наблизився до канапи, досі намагаючись опанувати себе.

– Лі зосталася на чатах? – запитав я Сета. Голос мій ще й досі був хрипким зі сну.

– Так, – відгукнувся він із повним ротом. На ньому був іще й новий одяг. І його вбрання пасувало йому значно краще, ніж мені – моє. – Вона там. Не хвилюйся. Вона завиє, коли що. Ми змінилися десь опівночі. Я чатував дванадцять годин, – він пишався, і це було відчутно в його голосі.

– Опівночі? Стривай – а котра зараз година?

– Скоро світатиме, – він визирнув у вікно, щоб пересвідчитися.

Прокляття! Я проспав до кінця дня і всю ніч – як убитий.

– Чорт! Вибач за це, Сете. Справді. Треба було розтовкти мене.

– Та ну, брате, тобі давно слід було виспатися. Відколи ти не спочивав? Ще з ночі напередодні останньої варти з Семом? Десь близько сорока годин? Чи п’ятдесят? Ти ж не машина, Джейку. Крім того, ти нічогісінько не проґавив.

Нічогісінько? Я метнув погляд на Беллу. Барва її обличчя стала нормальною – такою, як я її пам’ятав. Бліда, але з легеньким рум’янцем. Навіть коси її мали кращий вигляд – вони блищали. Вона збагнула, що я оцінював її, і вишкірилася.

– Як твоє ребро? – запитав я.

– Туго замотане, я навіть його не відчуваю.

Я закотив очі. Почув, як заскреготів зубами Едвард, і збагнув, що такий бадьористий настрій дратував його не менше за мене.

– Що ж у нас на сніданок? – дещо саркастично запитав я. – Перша резус негативний чи друга резус позитивний?

Белла показала мені язика. Вона була така, як колись.

– Омлет, – мовила вона, метнувши погляд униз. Я зауважив, що горнятко крові було затиснуте між її та Едвардовою колінками.

– Ти теж поснідай, Джейку, – запропонував Сет. – У кухні повно всього. У тебе ж порожній шлунок.

Я оцінив їжу в нього на тарілці. Схоже було на омлет із сиром і величенький кусень рулету з корицею. У животі в мене забурчало, проте я не зважав.

– А чим снідала Лі? – критично запитав я Сета.

– Гей, я їй приніс харчі, перш ніж сам почав їсти! – захищався він. – А вона сказала, що краще зжере людину, збиту на дорозі, – хоча я певен, вона скоро здасться. Тут такі рулети з корицею… – схоже було, він не міг дібрати відповідного епітету.

– Тоді я піду на полювання з нею.

Сет зітхнув, коли я розвернувся, щоб іти геть.

– Стривай хвильку, Джейкобе!

То був Карлайл, отож коли я обернувся, вираз обличчя в мене, либонь, був не таким зневажливим, як міг би, коли б мене покликав хтось інший.

– Так?

Карлайл наблизився, а Есме вийшла в іншу кімнату. Він зупинився за кілька кроків од мене – трохи далі, ніж стають звичайні люди для звичайної розмови. Я оцінив його намагання не обмежувати мого життєвого простору.

– Коли вже згадали про полювання, – почав він понурим голосом. – Це питання знову постає перед моєю родиною. Я так розумію, що наше попереднє перемир’я в даний час не діє, отож мені потрібна твоя порада. Сем полюватиме на нас поза зоною, яку ви для нас вартуєте? Я не хотів би поранити когось із твоєї родини – чи втратити когось зі своєї. На нашому місці як би ти поводився?

Я здивовано відхилився – він приголомшив мене своїми словами. Що я міг знати про розкішне місце, яке собі забезпечили ці кровопивці? Та з іншого боку, я трохи знав Сема.

– Ризик є, – відповів я, намагаюсь не зважати на іншу пару очей, яка втупилася в мене, й не говорити до неї. – Сем дещо заспокоївся, проте я майже переконаний, що подумки він вважає угоду вже недійсною. І тільки-но йому здасться, що або плем’я, або інші люди опинилися під загрозою, він не з’ясовуватиме ситуації – ви розумієте, що я маю на увазі. Але попри все для нього головне – Ла-Пуш. У них забракне людей, щоб поставити варту там – і ще й висилати мисливські рейди, які могли б завдати вам шкоди. Можу заприсягтися, що він тримається ближче до хати.

Карлайл замислено кивнув.

– Тому я би просто порадив, якщо вже кудись збираєтеся, не ходіть поодинці. І найкраще виходити вдень, адже від вас чекатимуть вилазок саме вночі. Традиційні вампірські забобони. Ви такі меткі – перетніть гори й полюйте з того боку – так далеко від дому він нікого не посилатиме.

– І залишити Беллу тут саму, без захисту?

Я фиркнув.

– А ми що – просто шмат сирого м’яса?

Карлайл засміявся, та за мить обличчя його знову посерйознішало.

– Джейкобе, ти не здатен побити своїх братів.

Погляд мій застиг.

– Не скажу, що це буде легко, проте якщо вони прийдуть, щоб убити її, гадаю, я зможу їх зупинити.

Карлайл тривожно похитав головою.

– Я не мав на увазі, що ти… не здолаєш їх. Але ж це так неправильно! Я не можу взяти такий тягар на свою совість.

– Цей тягар ляже не на вашу совість, докторе. А на мою. І я його витримаю.

– Ні, Джейкобе. Ми потурбуємося, щоб своїми діями не спровокувати цього, – він замислено нахмурився. – Ми виходитимемо втрьох, – вирішив він за хвилю. – Це буде наймудріше.

– Не знаю, докторе. Ділитися навпіл – не найкраща стратегія.

– У нас є додаткові переваги, які компенсують брак людей. Якщо до трійці входитиме Едвард, він зможе убезпечити нас на кілька миль.

Ми воднораз метнули погляди на Едварда. Та вираз на його обличчі миттю змусив Карлайла відступитися.

– Та й інші є можливості, я певен, – сказав Карлайл. Ясна річ, не було такої фізичної потреби, яка б могла зараз відірвати Едварда від Белли. – Алісо, гадаю, ти ж здатна побачити, куди нам не слід потикатися?

– Так, якщо це місце щезає з видимості, – кивнула Аліса. – Це легко.

Едвард, який весь напружився, почувши першу пропозицію Карлайла, розслабився. Белла сумно позирала на Алісу, й поміж брів у неї залягла маленька зморшка – вона завжди з’являлася, коли Белла нервувала.

– Що ж, гаразд, – підсумував я. – Це питання вирішене. Мені час. Сете, я сподіваюся, ти повернешся до сутінків, а поки що поспи десь тут, о’кей?

– Звісно, Джейку. Я перевернуся назад, щойно доїм. Хіба що… – завагався він, поглянувши на Беллу. – Я тобі ще потрібен?

– У неї є ковдри, – гавкнув я на нього.

– Зі мною все гаразд, Сете, дякую, – швидко мовила Белла.

Саме тоді в кімнату влетіла Есме з великим накритим тарелем у руках. Вона невпевнено зупинилася трошки позаду Карлайла і втупила великі золоті очі мені в обличчя. Вона простягнула таріль і зробила сором’язливий крок до мене.

– Джейкобе, – сказала вона тихо. Голос її був не такий пронизливий, як у інших. – Я знаю, тобі це не… додає апетиту – думка поїсти тут, де так неприємно пахне. Але мені було б набагато легше, якби ти взяв дещо з харчів із собою. Я знаю, що через нас ти не можеш повернутися додому. Будь ласка – полегши трошки моє сумління. Візьми щось поїсти, – вона простягнула мені таріль, обличчя її було лагідним і світилося благанням. Не знаю, як їй це вдалося, адже на вигляд їй було щонайбільше двадцять п’ять років, та й шкіра її була неймовірно блідою, але щось у виразі її обличчя зненацька нагадало мені маму.

О Боже!

– Ага, звісно, звісно, – пробурмотів я. – Мабуть. Та й Лі, може, ще не наїлася.

Я простягнув руку й забрав у неї харчі – так і тримав на витягнутій руці. Піду викину десь під дерево. Не хочеться зараз її засмучувати.

А тоді я згадав про Едварда.

А ти не смій їй нічого говорити! Хай вона думає, що я все з’їв.

Я й не поглянув на нього, щоб переконатися, що він зробить це. Кращейому зробити саме так. Кровопивця дещо мені винен.

– Дякую, Джейкобе, – сказала Есме, усміхаючись до мене. Як на цьому кам’яному обличчі могли розцвісти ямочки, чорт забирай?

– Ага, дякую, – відповів я. Лице моє палало – більше, ніж зазвичай.

Оце головна проблема спілкування з вурдалаками – ти до них звикаєш. Вони починають змінювати твою картину світу. Вони починають здаватися друзями.

– Ти пізніше прийдеш, Джейку? – запитала Белла, коли я вже хотів тікати.

– Е… не знаю.

Вона стулила губи, наче стримувала усмішку.

– Будь ласка! Раптом я змерзну?

Я глибоко вдихнув через ніс – і тут-таки збагнув, що це була не найкраща ідея. Я кліпнув.

– Можливо.

– Джейкобе! – гукнула Есме. Я продовжував задкувати до дверей, тож вона зробила кілька кроків до мене. – На ґанку я лишила кошик із речами. Це для Лі. Я їх щойно випрала – і намагалась якнайменше торкатися, – вона нахмурилася. – Ти не віднесеш їй?

– Обов’язково, – буркнув я й поквапився за двері, поки ще хтось не примусив мене почуватися ніяково.