Текст книги "Світанок"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ 35. ОСТАННІЙ ТЕРМІН

– Зібралася в місто? – запитав Едвард безстрасно. На його обличчі застиг вираз силуваного спокою. Він трішки міцніше пригорнув Ренесму до грудей.

– Так, кілька нагальних справ… – спробувала я відповісти так само буденно.

Він усміхнувся моєю улюбленою фірмовою усмішкою.

– Не гайся й повертайся до мене.

– Як завжди.

Я знову взяла його «вольво», міркуючи, чи не здогадався він поглянути на кілометраж на лічильнику. Він уже звів окремі факти докупи? Про те, що я маю таємницю, він уже, безперечно, здогадався. Та чи вирахував причину, з якої я не можу довіритися йому? Чи розуміє він, що незабаром Аро може дізнатися все, що знає сам Едвард? Гадаю, Едвард міг дійти такого висновку, і це б пояснило, чому він не вимагає від мене пояснень. Думаю, він намагався забагато про це не розмислювати, силкувався взагалі всі підозри викинути з голови. Цікаво, чи зіставив він із цим мою дивну поведінку того ранку, як утекла Аліса, – коли я спалила книжку в коминку? Не знаю, чи зміг він аж усе об’єднати.

Пообіддя було похмурим – потемніло так, мов уже прийшов вечір. Я мчала через мряку, не спускаючи очей із важких хмар. А раптом сьогодні випаде сніг? Чи затримається він на землі – так, як у Алісиному видінні? Едвард гадав, що у нас у запасі ще є два дні. А тоді ми станемо табором на галявині, щоб спрямувати Волтурі туди, куди хочемо ми.

Перетинаючи потемнілий ліс, я міркувала про свою останню поїздку в Сієтл. Мені здалося, я розгадала, чому Аліса спрямувала мене саме на ту пошарпану вулицю, куди приходили темні клієнти Дж. Дженкса. Якби я прийшла в другий його, легальний офіс, чи знала б я взагалі, що маю просити? Якби я познайомилася з ним як із Джейсоном Дженксом або з Джейсоном Скоттом, ліцензованим правником, чи змогла б я достукатися до Дж. Дженкса, який фабрикує фальшиві документи? Мені слід було пройти шлях, який ясно вказував, що я замислила незаконне. Це був ключ.

Вже зовсім стемніло, коли я, на кілька хвилин завчасно, заїхала на стоянку ресторану, ігноруючи послужливих швейцарів на вході. Я вдягнула контактні лінзи й увійшла всередину, щоб там зачекати на Джея. Незважаючи на поквапливість, із якою мені кортіло впоратися з моєю неприємною справою й чимшвидше повернутися назад до родини, Джей, вочевидь, намагався зберегти репутацію незаплямованою, тож мені здалося, що хуткий обмін на стоянці образив би його почуття.

За стійкою я назвала ім’я «Дженкс», і раболіпний метрдотель провів мене нагору в невеличку приватну кімнату, де у кам’яному коминку потріскувало полум’я. Він узяв у мене довгий – до литок – плащ кольору слонової кістки, котрий я вдягнула, щоб приховати сукню, яка, на думку Аліси, пасувала б для такого походу. Побачивши атласну коктейльну сукню перлинного кольору, він ахнув. Мені не вдалося приховати вдоволення – я й досі не звикла до того, що мене вважали вродливою всі, не тільки Едвард. На нетвердих ногах задкуючи геть із кімнати, метрдотель бурмотів уривчасті компліменти.

Чекаючи, я стала біля вогню та простягла пальці до полум’я, щоб хоч трохи нагріти їх перед неминучим потиском рук. Не те щоб Джей не здогадувався, що з Калленами щось явно не так, але таку звичку незле було б у собі виробити.

На якусь мить мені стало цікаво, що було б, якби я запхнула руку просто у вогонь. Яким би було відчуття, коли б моя плоть запалала…

Увійшов Джей і відірвав мене від похмурих думок. Метрдотель забрав у нього пальто, і стало видно, що я не єдина святково вбралася для цієї зустрічі.

– Вибачте за запізнення, – мовив Джей, щойно ми залишилися самі.

– Ні, ви саме вчасно.

Він простягнув долоню, й ми потисли одне одному руки; його пальці й досі були очевидно теплішими за мої. Але його це, схоже, не турбувало.

– Пробачте мені таку сміливість, але сьогодні ви просто сліпуча, місіс Каллен.

– Дякую, Джею. Будь ласка, кличте мене Беллою.

– Мушу зазначити, що з вами зовсім не так працюється, як із паном Джаспером. Не так… тривожно, – він нерішуче всміхнувся.

– Справді? А мені завжди здавалося, що присутність Джаспера, навпаки, заспокоює.

Його брови зійшлися на переніссі.

– Невже? – ввічливо пробурмотів він, явно не погоджуючись. Дивно. Що ж такого Джаспер міг заподіяти цьому чоловікові?

– Ви давно знайомі з Джаспером?

Він зітхнув, виявляючи ознаки занепокоєння.

– Я працюю з містером Джаспером понад двадцять років, а мій старший партнер знав його ще років п’ятнадцять перед тим… І він зовсім не змінився, – Джей ледь помітно скулився.

– Так, у цьому Джаспер дещо дивний.

Джей похитав головою, немов намагаючись відігнати тривожні думки.

– Може, присядете, Белло?

– Взагалі-то я трохи поспішаю. Мені ще треба буде подолати неблизький шлях додому, – говорячи це, я витягнула з сумочки грубенький білий конверт із його премією й простягнула йому.

– О, – вигукнув він, і в голосі його прозвучала нотка розчарування. Він запхав конверт у внутрішню кишеню піджака, навіть не перевіривши вмісту. – Я сподівався, ми хвильку побалакаємо.

– Про? – поцікавилась я.

– Ну, спершу давайте я передам вам усі ваші папери. Хочу переконатися, що ви всім задоволені.

Він обернувся, поклав дипломат на стіл і клацнув замочками. Звідти він дістав великий коричнюватий конверт.

Хоча я й гадки не мала, що там перевіряти, я відкрила конверт і побіжно переглянула його вміст. Джей перевернув Джейкобову фотографію і трішки змінив кольори, щоб не одразу було очевидно, що і на паспорті, і на посвідченні водія вміщена та сама світлина. Мені здалося це розумним, але це ще нічого не означало. На якусь частку секунди я затримала погляд на паспорті Ванесси Вовксон – і швидко відвела очі, бо до горла підкотив клубок.

– Дякую, – мовила я.

Його очі трішки звузилися, і мені здалося, він був розчарований тим, що я не вивчила документи уважніше.

– Можу вас запевнити, що робота бездоганна. Вона пройде найретельнішу перевірку фахівців.

– Я цього цілком певна. Я справді неймовірно вдячна за все, що ви для мене зробили, Джею.

– До ваших послуг, Белло. У майбутньому без вагань звертайтеся до мене по будь-що, чого потребуватиме родина Калленів, – він начебто й не натякнув на це, але мені причулося з його тону, що він би не проти, якби я посіла місце Джаспера в спілкуванні з ним.

– Ви щось хотіли обговорити?

– Е-е-е… так. Це делікатне питання… – він жестом припросив мене до коминка. Я присіла на край кам’яного виступу, а він примостився поряд. Краплини поту знову виступили в нього на чолі, тож він витягнув із кишені блакитну шовкову хусточку й почав обтиратися нею.

– Ви – сестра дружини містера Джаспера? Чи дружина його брата? – запитав він.

– Я – братова, – пояснила я, не відаючи, до чого він веде.

– Тобто ви дружина містера Едварда?

– Атож.

Він винувато усміхнувся.

– Бачте, я стикався з усіма їхніми іменами безліч разів. І хочу з запізненням привітати пана Едварда з тим, що він нарешті знайшов собі таку чарівну другу половинку.

– Дуже вам дякую.

Він хвильку помовчав, витираючи піт.

– За всі ці роки, можете уявити, який рівень поваги я почав відчувати до пана Джаспера та всієї його родини.

Я обережно кивнула.

Він глибоко вдихнув і мовчки видихнув.

– Джею, будь ласка, просто скажіть те, що у вас на думці.

Він іще раз глибоко вдихнув, а тоді швидко пробубонів, зліпивши всі слова докупи:

– Якщо ви можете запевнити мене, що не збираєтеся викрадати дівчинку в її батька, сьогодні вночі я спатиму спокійніше.

– О! – вражено вигукнула я. Цілу хвилину я витратила на те, аби усвідомити, яких хибних висновків він дійшов. – О ні! Нічого такого! – я кволо всміхнулася, намагаючись запевнити його. – Просто я намагаюся забезпечити їй надійний притулок, якщо раптом щось станеться зі мною та моїм чоловіком.

Він примружив очі.

– То ви очікуєте, що може щось статися? – він почервонів – і тут-таки вибачився: – Звісно, це не моя справа.

Я спостерігала, як червона фарба розлилася під тоненькою плівочкою його шкіри, і вкотре була рада, що я не звичайний перволіток. Джей здавався мені приємною людиною, якщо не зважати на його нелегальні справи, тож було б ганебним убити його.

– Якби знаття, – зітхнула я.

Він нахмурився.

– Тоді дозвольте мені побажати вам удачі. І будь ласка, дорогенька, не сердьтеся на мене, але… Якщо пан Джаспер з’явиться в мене й запитуватиме про імена, які я вписав у ці паспорти…

– Звісно, ви маєте негайно їх йому повідомити. Як би я хотіла, щоб Джаспер знав про нашу з вами справу!

Моя очевидна щирість трохи полегшила його занепокоєння.

– Дуже добре, – сказав він. – Але я не можу розраховувати, що ви залишитеся на обід?

– Вибачте, Джею. Але зараз у мене обмаль часу.

– Що ж, тоді зичу вам здоров’я й щастя. І якщо в родини Калленів виникне потреба, будь ласка, без вагань дзвоніть мені, Белло.

– Дякую, Джею.

Я вийшла за двері зі своєю контрабандою й, озирнувшись, помітила, що Джей і досі витріщається мені вслід, і в очах його змішані неспокій та розчарування.

Зворотній шлях я подолала швидше. Ніч була зовсім чорною, отож я вимкнула фари та вчавила педаль газу. Коли я повернулася додому, більшості машин, включно з Алісиним «Поршем» та моїм «Феррарі», не було на місці. Вурдалаки, які дотримувалися в харчуванні традиційного раціону, пороз’їжджались якнайдалі, щоб утамувати спрагу. Я намагалася не думати про їхнє нічне полювання, скулюючись, уявивши їхніх жертв.

Тільки Катя й Ґарет сиділи у вітальні, жартівливо сперечаючись про поживну цінність тваринної крові. Я збагнула, що Ґарет спробував «вегетаріанський» стиль полювання, і це йому не сподобалося.

Едвард, мабуть, забрав Ренесму додому спати. Джейкоб, без сумніву, зачаївся десь у лісі поблизу. Моя родина, либонь, теж вирушила на полювання. Вони, певно, пішли разом із Деналі.

Таким чином будинок фактично був цілком до моїх послуг, тож я швидко скористалася цією перевагою.

По запаху я відчувала, що першою увійшла до кімнати Аліси та Джаспера за довгий час, можливо – відтоді як вони покинули нас. Я тихо переглянула їхню величезну гардеробну і знайшла торбину саме потрібного розміру. Мабуть, вона належала Алісі – чорний шкіряний наплічник, який зазвичай використовують як сумочку; вона була невеликою, тож навіть Ренесма могла б нести її, не привертаючи уваги. Тоді я вилучила їхні запаси готівки – приблизно дві річні зарплати середньої американської родини. Мені здалося, що тут заледве помітять крадіжку, адже на всіх ця кімната навіювала сум. Отож конверт із фальшивими документами опинився в торбині поряд із грошима. А тоді я сіла на краєчку ліжка Аліси та Джаспера й поглянула на жалюгідний багаж, який змогла забезпечити своїй дочці та своєму найкращому другові, щоб урятувати їхні життя. Я з’їхала вниз уздовж ніжки ліжка, почуваючись зовсім безпорадною.

Та що ще могла я вдіяти?

Кілька хвилин я сиділа так, зі схиленою головою, аж раптом натяк на якусь ідею спав мені на думку.

А якщо…

Якщо я дозволяю собі вірити, що Ренесмі та Джейкобові вдасться втекти, тоді це означає, що Деметрі буде мертвий. А це, своєю чергою, дає шанси іншим зацілілим, включаючи Алісу та Джаспера.

То чому б Алісі та Джасперу не допомогти Джейкобу й Ренесмі? Якби вони знову об’єдналися, Ренесма отримала б найкращий у світі захист. Я не бачила причин, чому б цьому не статися – якщо не рахувати, що Аліса не могла бачити у своїх видіннях ні Джейка, ні Ренесму. З чого вона почне їхні пошуки?

Хвилинку я над цим поміркувала, а далі вийшла з кімнати, перетнула коридор і наблизилася до кімнати Карлайла та Есме. Як завжди, на столі Есме було повно планів та ксероксів – всі вони були охайно складені стосиками. Понад столом була етажерка з безліччю шухлядок. В одній із них лежали канцтовари. Я взяла новеньку ручку й аркуш паперу.

Цілих п’ять хвилин я видивлялася на кремовий аркуш, зосередившись на своєму рішенні. Можливо, Аліса й не здатна бачити Ренесму або Джейкоба, але вона здатна бачити мене. Я уявляла, як вона побачить у видінні цю мить, і тільки й сподівалася, що вона не буде в цю мить занадто заклопотана й зверне на це увагу.

Повільно, неквапливо я написала великими літерами слова «РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО» впоперек аркуша паперу.

Мені здалося, що найкраще буде відіслати їх саме в Ріо: місто розташоване достатньо далеко звідси, Аліса та Джаспер наразі в Південній Америці – за нещодавніми свідченнями, і не схоже, що всі наші попередні проблеми самі собою розвіялися тільки тому, що з’явилися проблеми нові. І досі лишалося загадкою майбутнє Ренесми, і досі лякало її таке швидке зростання. Ми так і так планували вирушити одного дня на південь. Отож тепер це буде справою Джейкоба – і, сподіваюся, Аліси – зібрати місцеві перекази.

Я знову схилила голову, притлумлюючи нагле бажання схлипнути, зціпивши зуби. Буде краще, якщо Ренесма вирушить у дорогу без мене. Але я вже так скучала за нею, що заледве могла це витримувати.

Я глибоко вдихнула й поклала свою записку на дно похідної сумки, де її швидко знайде Джейкоб.

Я схрестила пальці, сподіваючись, що оскільки в старшій школі навряд чи вивчали португальську, Джейкоб достатньо опанував іспанську.

Лишалося тільки чекати.

Два дні Едвард із Карлайлом провели на галявині, куди, як бачила Аліса, мали прибути Волтурі. То було те саме поле смертного бою, де на нас напали минулого літа перволітки Вікторії. Цікаво, чи не мав Карлайл відчуття дежа-вю. Для мене цей досвід буде новим. І цього разу ми з Едвардом приймемо бій разом зі своєю родиною.

Ми гадали, що Волтурі вистежуватимуть Едварда або Карлайла. Чи не здивує їх, що їхня здобич не тікатиме? Чи насторожить це їх? Я навіть не могла уявити, щоб Волтурі почували потребу в обережності.

Хоча я – сподіваюся – мала б залишатися невидимою для Деметрі, я зосталася з Едвардом. Звісно. Ми мали заледве кілька останніх годин разом.

Ми з Едвардом не влаштовували грандіозної сцени прощання, та я й не планувала. Бо вимовити слова означало повірити в їхню остаточність. Це було б те саме, що поставити слово «КІНЕЦЬ» на останній сторінці рукопису. Отож ми не казали одне одному «прощавай» і намагалися стояти щонайтісніше, повсякчас відчуваючи на доторк одне одного. Хай який кінець нас очікує, він нас не розлучить.

За кілька кроків углиб лісу, під захистом дерев, ми поставили намет для Ренесми, і знову виникло дежа-вю: ми вдруге у холоднечу влаштували собі туристичний похід разом із Джейкобом. Було важко повірити, як невпізнанно все змінилося від минулого червня. Сім місяців тому наш любовний трикутник здавався нестерпним, адже хтось обов’язково мав залишитися з розбитим серцем. Тепер же все було ідеально збалансовано. Гірка іронія: кубики склалися в картинку саме тоді, коли ми всі стоїмо на порозі знищення.

Напередодні новорічної ночі знову посипав сніг. Цього разу крихітні сніжинки не танули, торкаючись кам’янистого ґрунту на галявині. Поки Джейкоб і Ренесма спали (Джейкоб хропів так гучно, що я тільки дивувалася, як це Ренесма й досі не збудилася), перше тоненьке снігове покривало вкрило землю, а далі замети почали підростати. Коли зійшло сонце, ми побачили довершену картину з Алісиного видіння. Втупившись у блискуче біле поле, ми з Едвардом трималися за руки й мовчали.

Рано-вранці зібралися всі наші друзі – з їхніх очей було видно, що вони добре підготувалися: у деяких очі були світло-золотавими, у деяких – яскраво-червоними. Коли ми всі зібралися, то почули, що й вовки рухаються через ліс. Джейкоб випірнув із намету, залишивши сплячу Ренесму всередині, щоб приєднатися до своїх.

Едвард та Карлайл шикували решту в якусь подобу нерівної шереги – наші свідки мали оточити нас обабіч.

Я спостерігала здалеку – чекала біля намету, коли збудиться Ренесма. Коли вона прокинулася, я допомогла їй вбратися в одяг, який дбайливо приготувала пару днів тому. Це було вбрання з оборками, на вигляд дівчаче, проте водночас цупке, яке б витримало поїздку на спині вовка через декілька штатів. На курточку я вдягнула їй чорну шкіряну торбинку, де лежали гроші, документи, підказка та мої прощальні записки для неї і для Джейкоба, для Чарлі й Рене. Вона була такою дужою, що для неї торбинка майже нічого не важила.

Розширеними очима дивилася вона на біль, написаний на моєму обличчі. Але вона здогадалася, що не варто мене зараз питати, що це я роблю.

– Я люблю тебе, – сказала я, – понад усе на світі.

– Я теж тебе люблю, мамо, – відповіла вона. Вона торкнулася медальйона в себе на шиї, в якому зараз лежала крихітна фотографія нас трьох: її, Едварда та мене. – Ми завжди будемо разом.

– У глибині своїх сердець ми завжди будемо разом, – виправила я її шепотом таким тихим, як дихання. – Та коли сьогодні прийде час, тобі слід буде піти від мене.

Очі її розширилися, вона притулила долоньку мені до шиї. Беззвучне «ні!» було гучнішим, ніж якби вона закричала. Я важко ковтнула – у горлі стояв клубок.

– Ти ж зробиш так заради мене? Будь ласка!

Вона міцніше притисла пальчики мені до щоки. Чому?

– Я не можу тобі пояснити, – прошепотіла я. – Але скоро ти все збагнеш. Я обіцяю.

У голові я побачила Джейкобове обличчя.

Я кивнула, а тоді відняла її ручку.

– Не думай про це, – видихнула я їй на вухо. – Нічого не кажи Джейкобові, поки я не звелю тобі: «біжи!», гаразд?

Вона все зрозуміла. І кивнула на згоду.

Із кишені я дістала останню дрібничку.

Коли я пакувала речі Ренесми, увагу мою привернув несподіваний блиск. Випадковий сонячний промінь ковзнув коштовними камінцями на старовинній скриньці, що стояла, давно забута, на поличці в кутку високо над моєю головою. Потому як я звела докупи всі Алісині підказки, я збагнула, що не варто очікувати на мирний вислід близької конфронтації. Та чому б не спробувати почати розмову по-дружньому? – запитала я себе. Хіба це завадить? Гадаю, в мене все-таки лишалася крихта надії – сліпої, нерозумної надії, – адже я дісталася полички та зняла звідти свій весільний подарунок від Аро.

Я застібнула товстезний золотий ланцюжок на шиї й відчула вагу величезного діаманта, який ліг в улоговинку між ключицями.

– Гарно, – прошепотіла Ренесма. А тоді обхопила мою шию руками. Я притисла її до грудей. Отак прикуті одна до одної, ми вилізли з намету й опинилися на галявині.

Едвард звів догори одну брову, коли я наблизилася, але більше ніяк не виявив свого подиву щодо прикрас моїх або Ренесминих. Просто на хвилину він міцно пригорнув нас обох, а тоді, глибоко зітхнувши, відпустив. У його очах і близько не читалося «прощавайте». Може, він усе-таки покладав надії на життя після смерті, незважаючи на всі свої слова.

Ми посіли свої місця, і Ренесма спритно переповзла мені за спину, щоб звільнити мені руки. Я стояла за кілька кроків позаду передньої лінії фронту, яку формували Карлайл, Едвард, Еммет, Розалія, Таня, Катя та Єлизар. Поряд зі мною були Бенджамін і Зафрина; в мою задачу входило захищати їх стільки, скільки зможу. Вони були нашою найкращою зброєю. Якщо саме Волтурі опиняться в ролі сліпих, бодай на кілька митей, це може змінити геть усе.

Зафрина стояла випростана й люта, а збоку практично віддзеркалювала її Сенна. Бенджамін всівся на землю, притиснувши долоні до землі, й тихенько бурмотів щось про захисні вали. Вчора ввечері він накотив цілі гори валунів уздовж краю галявини, утворивши таким чином майже природний ландшафт позаду нас, і тепер ці кам’яні гори були вкриті снігом. Ці валуни були замалими, щоб завдати клопоту вампіру, проте, ми сподівалися, принаймні зможуть відвернути увагу.

Свідки стояли обабіч нас – деякі ближче, деякі далі: ті, хто відкрито нас підтримав, стояли ближче. Я зауважила, що Шуван потирає скроні, а очі її заплющені – вона намагається зосередитися. Це так вона силкується підняти настрій Карлайлові? Тим, що в уяві малює картину дипломатичних переговорів із гарним кінцем?

Позаду нас, у лісі, невидимі вовкулаки стояли тихо – вони були напоготові; чути було хіба їхнє важке дихання, їхні серцебиття.

Скупчилися хмари, так затьмаривши світло, що стало незрозуміло, ранок зараз чи вечір. Едвард звузив очі, вивчаючи краєвид, і я була певна, що бачить він ту саму сцену вже вдруге – вперше він бачив її в Алісиній голові. Все зійдеться, коли прибудуть Волтурі. Залишилося кілька хвилин, а може, й секунд.

І родина, і наші союзники стояли, обхопивши себе руками, щоб зібратися з духом.

З лісу вийшов величезний червонувато-бурий Вожак і став обіч мене; мабуть, для нього було нестерпно триматися від Ренесми оддалік, коли вона була в безпосередній небезпеці.

Ренесма простягнула руку й занурила пальці в хутро на його масивних плечах; тіло її трішки розслабилося. Коли Джейкоб був поряд, вона почувалася спокійніше. І я теж на крихту почувалася ліпше. Поки Джейкоб із Ренесмою, з нею все буде гаразд.

Не ризикуючи озирнутися, Едвард простягнув руку назад, до мене. Я виставила руку, щоб узяти його долоню. Він стиснув мені пальці.

Ще одна хвилина проминула, і я відчула, як напружилася, намагаючись вчути звук чийогось наближення.

Аж раптом Едвард наструнчився, й із-поміж його зціплених зубів вихопилося шипіння. Очі його втупилися в відтинок лісу на північ від нас.

Ми також витріщилися в тому напрямку, відчуваючи, як минали останні секунди.