Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 40 страниц)

Таємниця

Вісім років тому Кін дав у газету таке оголошення:

«Учений, що має надзвичайно велику бібліотеку, шукає економку з глибоким почуттям відповідальности. Свої послуги можуть запропонувати лише люди твердих життєвих правил. Пройдисвіти полетять сторчака зі сходів. За платнею справа не стане».

Тереза Крумбгольц мала тоді непогане місце, і доти велося їй там незле. Щоб знати, що діється в світі, вона щоранку, перше ніж подати господарям сніданок, уважно переглядала всі оголошення в «Щоденній газеті». Тереза не мала наміру доживати свого віку в тій звичайній сім’ї. Вона була ще молода жінка, їй не сповнилося ще й сорока вісьмох, і найдужче їй хотілося перейти до якогось одинака. У чоловіка можна краще влаштуватися, бо з жінками каші не звариш. Але з доброго дива кидати своє надійне місце вона не поспішатиме. Поки не з’ясує, з ким має до діла, вона нікуди й не рипнеться. Знає вона, як брешуть у газетах і як порядним жінкам обіцяють золоті гори. Не встигнеш переступити поріг, як тебе зґвалтують. Уже тридцять три роки б’ється вона самотою в цілому світі, але такого з нею ще не траплялось. І не трапиться, вона ж бо добре пильнує.

Цього разу оголошення просто-таки кольнуло їй в очі. На словах «За платнею справа не стане» вона затрималась і кілька разів перечитала речення, виділені суцільним жирним шрифтом, задом наперед. Такий тон припав їй до вподоби, це писав справжній чоловік. Їй було приємно уявити себе людиною твердих життєвих правил. Вона вже бачила, як зі сходів летять сторчака всілякі пройдисвіти, і щиро цьому тішилася. Вона й думки не припускала, що з нею самою можуть повестись, як із пройдисвіткою.

Другого дня, вже рано-вранці, о сьомій, вона стояла перед Кіном, який, щойно впустивши її до передпокою, відразу заявив:

– Я рішуче проти того, щоб поріг мого дому переступали чужі люди. Ви можете взяти на себе відповідальність за збереження книжок?

Він розглядав її пильно й недовірливо. Він не хотів складати собі думку про неї, не почувши її відповіді на це запитання.

– Але ж, перепрошую, за кого ви мене маєте!

Його грубість збила її з пантелику, і вона дала відповідь, в якій він не знайшов жодної вади.

– Я хочу, щоб ви знали, – промовив Кін, – за що я звільнив свою попередню економку. З моєї бібліотеки зникла книжка. Я звелів обшукати все помешкання. Книжка не знайшлась. Я змушений був звільнити ту жінку відразу. – Він обурено змовк. – Гадаю, ви мене зрозумієте, – додав він згодом, так ніби переоцінив був її тямущість.

– Лад – усьому голова, – хутко відказала вона.

Кін стояв обеззброєний. Він зробив рукою величний рух і запросив її до бібліотеки. Вона скромно ступила до першої кімнати і в очікуванні зупинилась.

– Коло ваших обов’язків таке, – промовив він поважно й сухо. – Щодня витирати пил в одній кімнаті згори донизу. Четвертого дня ви завершите. П’ятого почнете знову з першої кімнати. Чи можете ви за це взятися?

– З вашого дозволу.

Він знову вийшов, відчинив вхідні двері й сказав:

– До побачення. Сьогодні й приступите.

Вона вже стояла на сходах, а все ще вагалася. Про платню він і словом не згадав. Перше ніж відмовлятися від теперішнього місця, треба було б у нього поцікавитись. Ні, краще не треба. А то ще спіймаєш облизня. Може, якщо вона нічого не скаже, то він сам дасть більше. Над двома силами, що засперечалися – обережністю й жадобою, – гору взяла третя: цікавість.

– О, а як щодо платні? – Збентежившись від дурниці, яку оце, мабуть, бовкнула, вона забула почати з «ну, перепрошую».

– Скільки схочете, – байдуже кинув він і причинив двері.

Звичайним своїм господарям, які на неї покладалися, – вона була в них, мов давня мебля, що простояла в домі вже понад дванадцять років, – Тереза, їм на жах, заявила, що їй не сила тримати далі на собі все оце господарство, краще вже, мовляв, заробляти шматок хліба на вулиці, ніж отак. Переконати її шкода було й думати. Вона, стояла на своєму Тереза, піде зараз-таки; мовляв, коли проживеш у домі дванадцять років, то маєш право звільнитись, як виняток, і без попередження. Доброчесна сімейка скористалася нагодою й заощадила на місячній платні, сплативши її по двадцяте число. Ті люди відмовились розрахуватися зі служницею повністю, позаяк та не попередила їх про своє звільнення завчасу. А Тереза подумала: «Що ж, тоді нехай заплатить той!» І пішла.

Свої обов’язки щодо книжок вона виконувала, Кінові на втіху, справно. В душі він був їй за це вдячний. Хвалити її на людях, при ній професор не вважав за потрібне. Їсти вона завжди подавала вчасно. Смачно вона варила чи ні – цього він не знав; це було йому байдужісінько. Коли Кін обідав чи вечеряв, – а він робив це за письмовим столом, – у голові в нього снували важливі думки. Звичайно він навіть не сказав би, що цієї миті у нього в роті. Свідомість треба берегти для думок справжніх; він дає їм поживу, вона, його свідомість, їм потрібна; без свідомости про них не може бути й мови. А пережовувати й ковтати можна і машинально.

До його роботи Тереза ставилася досить шанобливо, бо він регулярно видавав їй добру платню й ні з ким не був привітний, хоча з нею балачок теж ніколи не заводив. Людей товариських, таких, якою була її мати, Тереза змалечку глибоко зневажала. Сама вона свою роботу виконувала дуже старанно. Попуску собі не давала. І від самого початку з голови їй не йшла одна загадка. Це її тішило.

Рівно о шостій ранку професор підводився з канапи, на якій спав. Одягавсь і вмивався він недовго. Ввечері вона, перше ніж іти спати, стелила йому на канапі й укочувала до кабінету, просто на самісіньку його середину, вмивальника на коліщатах. На ніч умивальник залишався тут. Чотиристулкову ширму, розмальовану із зовнішнього боку якимись незнайомими літерами, Тереза ставила так, щоб професор цього прикрого видовища не бачив. Меблів він не любив. «Умивальну каруцу», як він її називав, професор винайшов сам, щоб прибирати з очей це огидне одоробало якомога швидше, щойно він ним скористається. О чверть на восьму професор відмикав двері й щосили виштовхував умивальника з кімнати. Той котився за інерцією аж у кінець довгого коридору. Біля кухонних дверей він гучно бився в стіну. Тереза чекала на кухні, її кімнатка була поруч. Вона прочиняла двері й гукала: «Уже встали?» Кін, не відповідаючи, замикався знов. Потім він ще до сьомої залишався вдома. Ніхто не знав, що професор так довго, аж до сьомої, робить. А загалом він увесь час сидів за столом і писав.

Цей темний, важкий колос – старезний стіл, що його Кін дістав у спадок, – усередині був напхом напханий рукописами, а зверху завалений книжками. Щойно господар починав якнайобережніше висувати з нього ту чи ту шухляду, як стіл видавав пронизливий свист. Хоча цей звук діяв професорові на нерви, спеціального пристрою він із нього не викидав, щоб економка, коли його не виявиться вдома, відразу почула злодіїв. Адже ті диваки, перше ніж узятися за книжки, спершу звичайно заходжуються шукати гроші. Механізм свого коштовного столу Кін коротко й вичерпно пояснив Терезі трьома реченнями. Ще й значуще додав, що вимкнути цей звук не може ніхто, навіть він, господар. Удень Тереза чула той свист щоразу, коли Кін діставав зі столу якийсь рукопис. Вона дивувалась: і як тільки він терпить цей звук! На ніч професор усі папери ховав. До восьмої ранку стіл німував. Коли Тереза прибирала в кабінеті, то бачила на столі лише книжки та пожовклі брошурки. Нового аркуша з рядками, написаними його власною рукою, вона шукала марно. Було очевидно, що від чверть на сьому до сьомої, цілих три чверті години, він не працював узагалі.

Може, він молився? Навряд, їй у це не вірилось. Кому охота молитися? До моління вона ставилася скептично. Досить тільки поглянути на оту потолоч, що бігає до церкви! Ох і кумпанія там збирається! А оті всюдисущі жебраки теж викликають у неї огиду. Повитріщаються всі на тебе, хоч-не-хоч мусиш щось давати. І ніхто ж не знає, на що вони розтринькують твої гроші. Молитися вдома – а навіщо? Шкода часу. Порядній людині це ні до чого. А вона порядна зроду. Дехто тільки те й робить, що молиться. Але їй усе ж таки аж-аж-аж кортить узнати, що діється в його кабінеті від чверть на сьому до сьомої. Вона не цікава, в цьому їй ніхто не дорікне. До чужих справ вона не втручається. Бо жінки ниньки такі. Хоч куди свого носа стромлять. А вона лише робить свою роботу. Усе ж бо з дня на день дорожчає. Он за картоплю вже плати вдвічі більше. При таких цінах ще треба вміти зводити кінці з кінцями. Він замикає всі четверо дверей. А то можна було б якось підглянути із сусідньої кімнати. Цей чоловік загалом досить ощадливо витрачає свій час і не згає марно жодної хвилини!

Коли він ішов на прогулянку, Тереза заходжувалась обнишпорювати довірені їй кімнати. Вона підозрювала щось гріховне, але що саме – залишалося загадкою. Спершу їй ввижався жіночий труп у валізі. Але сховати спотворене мертве тіло під килимами годі було й думати, і від цієї підозри вона відмовилась. Тут знадобилася б шафа; Терезі так хотілося, щоб під кожною стіною стояло по шафі. Виходить, сліди злочину сховано запевне за однією з книжок. А де ж іще! Почуття обов’язку вона тамувала б, можливо, тим, що стирала б із корінців пил; непристойна таємниця, яку їй хотілося відкрити, спонукала її зазирати й за книжки. Вона брала кожну окремо в руки, постукувала по ній – часом не порожня? – дотягувалася незграбними мозолястими пальцями до дерев’яної обшивки за полицями й, нічого не знайшовши, невдоволено похитувала головою. Попри свою цікавість, вона ніколи не затримувалася біля книжок довше, ніж їй дозволяв робочий час. За п’ять хвилин до того, як Кін відмикав двері помешкання, Тереза вже стояла на кухні. Так вона спокійно, не поспішаючи оглядала стелаж за стелажем, намагаючись нічого не пропустити й ніколи не втрачаючи цілком надії.

Поки минали місяці цих невтомних пошуків, Тереза забороняла собі класти платню на ощадну книжку. Нічого вона й не тратила – хто знає, що то були за гроші. Купюри, котрі їй давав Кін, вона складала до чистого конверта, де лежав неторканим і весь поштовий папір, разом з яким вона купила той конверт двадцять років тому. Поборовши вагомі сумніви, вона поклала конверта до валізи, де було її добро – все надзвичайно гарні речі, надбані протягом десятьох років за великі гроші.

Помалу Тереза почала усвідомлювати, що загадку їй пощастить розгадати не дуже скоро. Дарма, час вона має. Може й почекати. Ведеться їй непогано. Якщо зрештою щось випливе на поверхню – вона не винна. Вона обнишпорила бібліотеку всю до останнього куточка. От якби мати в поліції доброго знайомого, солідного, порядного чоловіка, який зважав би на те, що в неї гарне місце, – такому можна було б обережно натякнути на це. Вона багато чого стерпить, чого ж, але те, що нема на кого спертися... Чим нині цікавляться люди? Танцюльками, пляжами, розвагами, тільки не поважними речами, тільки не роботою. Її господар – чоловік поважний, але в ньому теж є щось аморальне. Спати лягає аж о дванадцятій. Найкращий сон – до півночі. Порядна людина лягає о дев’ятій. Нічого особливого однаково ж не станеться.

Так злочин увібгався, розмивсь і став таємницею. Важка, вперта зневага облягла прихований гріх. У ній залишилася сама цікавість, між чверть на сьому й сьомою Тереза всякчас була насторожі. Вона припускала, що може статися щось рідкісне, та все ж притаманне людині. Можливо, йому раптом закрутить у шлунку, й він вискочить з кабінету. Тоді вона поспішить до нього й запитає, що з ним. Біль у шлунку вщухає не відразу. За кілька хвилин вона знатиме, що його спричинило. Але невибагливий, розважливий спосіб життя, яким жив Кін, ішов йому тільки на добре. За ті вісім довгих років, які прожила в його оселі Тереза, шлунок у нього не заболів жодного разу.

Того ранку, після зустрічі зі сліпим та його собакою, Кінові терміново знадобилося багато давніх наукових матеріалів. Він заходився шалено перекидати все в шухлядах. На столі виросла гора паперів. Чернетки, виправлення, копії – все, що стосувалося роботи, він старанно зберігав. Йому траплялася писанина, зміст якої вже застарів, і його було спростовано. Цей архів Кін завів іще в студентські роки. Щоб віднайти дрібницю, яку він і так знав напам’ять, – просто щоб її ще раз підтвердити, – він гайнував по кілька годин. Кін перечитував по тридцять сторінок, хоч йому потрібен був тільки один рядок. До рук потрапляв усілякий непотріб, давно опрацьовані матеріали. Він проклинав їх. Навіщо вони тут? Коли він бачив щось написане чи надруковане, то вже не міг просто так відкласти його вбік. Хтось інший не переглядав би все отак поспіль. А йому ставало терпцю читати все від першого слова до останнього. Чорнило повицвітало. Він ледве розбирав бліді обриси літер. Йому знову спав на думку отой сліпий на вулиці. В Кінових очах грав такий вогник, немовби вони розплющені навіки. Замість давати їм менше роботи, він легковажно навантажував їх з місяця в місяць. Кожен папірець, який він знову клав на місце, вартував йому дещицю зору. Собаки живуть недовго, й собаки не читають, тож вони допомагають сліпим своїми очима. Людина, котра марнує собі зір, варта свого собаки-поводиря.

Кін вирішив повикидати всілякий мотлох зі столу вранці, відразу по тому, як устане, бо тепер він був увесь у роботі.

Другого ранку, рівно о шостій, – йому ще снивсь якийсь сон, – він підхопився з канапи, підбіг до переповненого колоса й рвучко повисовував усі шухляди. Розлігся свист; бібліотеку сповнювали чимдалі різкіші звуки, що краяли душу. Здавалося, кожна шухляда має власну горлянку й намагається гучніше, ніж її посестри, заволати пробі. Її грабують, її мучать, їй укорочують віку. Шухляди не могли знати, хто зняв на них руку. Очей у них не було; вони мали тільки один орган: пронизливий голос. Кін розкладав папери. Так тривало досить довго. Кін терпів цей галас; усе, за що він брався, він доводив до кінця. З оберемком макулатури в худих руках він рушив до четвертої кімнати. Тут, якомога далі від свисту, він, лаючись, заходився шматувати папери – аркуш за аркушем. Раптом у двері постукали. Він скреготнув зубами. Стук пролунав знов; Кін тупнув ногою. У двері вже не стукали, а гупали.

– Тихо! – гримнув Кін і лайнувся. Він уже й сам радий був покласти край своїй шамотні. Та шкода було власних рукописів. Тільки лють додавала йому відваги знищувати їх. Нарешті він підвівся – цибатий, самотній марабу серед гори пошматованих паперів, збентежено й несміливо, немовби вони були живі, обмацуючи їх і нишком за ними шкодуючи. Щоб зайвий раз не завдавати їм болю, він обережно ступив однією ногою вбік. Поквитавшись із кладовищем, він з полегкістю зітхнув. За дверима стояла економка. Стомленим рухом руки він показав на купу паперу й звелів:

– Прибрати!

Свист уже змовк; Кін повернувся до столу й позамикав шухляди. Вони й не писнули. Надто рвучко він їх смикав. Пристрій вийшов з ладу.

Коли зчинився той гармидер, Тереза саме намагалася нацупити на себе накрохмалену спідницю, якою завершувала свій вранішній туалет. Перелякавшись на смерть, вона сяк-так позав’язувала поворозки й притьма подалася до дверей кабінету.

– Господи Боже! – заскімлила жінка флейтою. – Що сталося?

Спершу вона постукала несміливо, потім почала стукати чимраз гучніше. Не діставши відповіді, спробувала відчинити двері сама, але марно. Вона підпливала то до одних дверей, то до інших. Його розлючений вигук пролунав в останній кімнаті, й Тереза здогадалася, що професор там. Тепер вона заходилася гупати щосили.

– Тихо! – люто гаркнув Кін – такий лютий він не був іще ніколи.

Роздратовано й воднораз покірно Тереза опустила шкарубкі долоні на шкарубку спідницю й застигла, мов дерев’яна лялька.

– Лишенько! – прошепотіла вона. – Ой лишенько!

Вона так і стояла – скоріше за звичкою – перед порогом, коли Кін уже відчинив двері.

Зроду забарна, Тереза, одначе, враз зметикувала, яка їй трапилася нагода. Над силу промовивши: «Зараз!», вона ковзнула на кухню. На порозі їй раптом спало на думку: «Господи, він ще знову замкнеться! Чого тільки не зробить з людиною звичка! Щось неодмінно має стати на заваді, в останню мить, отак воно завше! Ох, не щастить мені, не щастить!» Вона сказала це собі вперше, бо загалом вважала себе людиною заслуженою, а тому й щасливою. З переляку голова в неї аж затряслася. Тереза знов ковзнула в коридор. Її плечі нахилилися низько вперед. Ноги, перше ніж зважилися ступати, затремтіли. Цупка спідниця загойдалася. Дрібно перебираючи ногами, вона досягла б своєї мети багато тихіше, але це було б для неї надто звично. Врочиста нагода вимагала врочистого поступу. Двері стояли відчинені. Посеред кімнати ще лежав папір. Щоб двері від протягу не причинилися, вона ввіткнула між ними й одвірком край грубого килима. Тоді повернулася на кухню і з віником та совком у правій руці стала чекати знайомого торохтіння умивальника на коліщатах. Цього ранку він так довго не з’являвся, що вона вже ладна була піти по нього сама.

Коли умивальник нарешті вдарився в стіну, Тереза забула про все на світі і, як завжди, гукнула:

– Уже встали?

Вона вкотила умивальника на кухню й, згорбившись іще дужче, рушила до бібліотеки. Совка й віника Тереза залишила на підлозі. Повільно кралася вона прохідними кімнатами до порога його спальні. Щокрок спинялася й рвучко нахиляла голову в другий бік, щоб дослухатися правим, не таким струдженим вухом. Ці тридцять метрів Тереза долала десять хвилин; вона здавалася собі відчайдушно хороброю. Її страх наростав разом з її цікавістю. Тисячу разів Тереза уявляла собі, як триматиметься, коли досягне мети. Вона міцно притислася до одвірка. Про свіжонакрохмалену спідницю згадала аж тоді, коли було вже пізно. Вона спробувала окинути все одним оком. Поки друге залишалося в схованці, вона почувалася в безпеці. Він не повинен був її побачити, вона не повинна була нічого прогледіти. Праву руку, якою Тереза мала моду впиратися в бік і яка щоразу поривалася ковзнути вниз, вона примусила завмерти.

Кін спокійно походжав перед своїми книжками й щось нерозбірливо бурмотів. Під пахвою він тримав порожню теку. Потім став, на хвилю замислився, приніс драбину й поліз нагору. З горішньої полиці він дістав якусь книжку, погортав її й поклав до теки. Спустившись на підлогу, знов заходив туди-сюди, стрепенувся, спробував узяти з полиці книжку, вона не піддалася, він набрижив чоло й, нарешті висмикнувши книжку, дав їй дошкульного ляпаса. Після цього й вона зникла в теці. Так він відібрав п’ять книжок. Чотири невеличких, одну більшу. І раптом Кін заквапився. Тримаючи в руках важку теку, він виліз аж на горішній щабель і ввіпхнув першу книжку на її колишнє місце. Довгі ноги йому заважали, і він мало не зірвався з драбини.

Якби він був упав і з ним щось сталося, гріху настав би край. Терезина рука мимоволі підвелася, – вона вже не слухалась, – схопилася за вухо й щосили його смиконула. Широко розплющеними очима Тереза дивилася на господаря, якому загрожувала небезпека. Коли його ноги торкнулися нарешті грубого килима, вона з полегкістю зітхнула. Книжки – то облуда. Правда ще спливе на поверхню. Тереза знає бібліотеку як своїх п’ять пальців, але гріх штовхає людину на вигадки. Є опій, є морфій, є кокаїн, хто ж за всім цим устежить? Вона не дасть себе ошукати. Схованка за книжками. Чому він, скажімо, ніколи не перетинає кімнату навскоси? Стане біля драбини й бере щось із полиці якраз навпроти. Міг би зробити це простіше, але ж ні, треба пройти попід стіною. Під пахвою важка тека, а він околясом ходить. Схованка таки за книжками. Вбивцю тягне туди, де він скоїв злочин. Ось тека вже й повна. Більше туди нічого не влізе, Тереза цю теку знає, щодня ж бо стирає з неї пил. Зараз має щось статися. Адже сьомої ще нема? Як настане сьома, він піде. Та хіба вже сьома? Ні, для сьомої ще зарано.

Зухвало й упевнено вона нахиляється вперед, упирається руками в боки, нашорошує свої плискаті вуха й нетерпляче витріщає вузенькі очиці. Кін із двох боків хапає теку й рішуче кладе її на килим. На обличчі в нього проступає гордість. Він нахиляється й у такій позі клякне. Терезу проймає піт, усе тіло її тремтить. На очі їй набігають сльози. Отже, все ж таки під килимом! Так вона одразу й подумала. І треба ж бути таким дурнем! Кін випростується, кістки в нього хрустять, і він щось випльовує. Чи то він просто сказав: «Так»? Він бере теку, дістає одну з книжок і неквапно ставить її на місце. А тоді те саме робить з рештою книжок.

Терезі стає недобре. Отакої, дідько його матері! Нема більш на що дивитися. Оце тобі й поважний чоловік, який ніколи не сміється і не зронить жодного слова! Вона теж людина поважна, роботяща, але ж такого повік не вчинить! Та нехай краще їй руки повсихають, перше ніж вона таке вчинить! Щоб виставляти себе дурнем перед власною економкою! І оце таке нещастя має гроші! Та ще й які гроші! Такого треба брати під опіку. Бо йому тільки дай у руки гроші. Якби в його домі була інша жінка – одна з отих чистоплюйок з нинішньої молоді, то вже давно витягла б з-під нього останнє простирадло. Та він навіть ліжка не має. Що він робить з такою силою-силенною книжок? Не читає ж їх усі одразу. Такого чоловіка вона б назвала бовдуром, одібрала б у нього всі гроші, щоб він їх не розтринькав, і нехай би йшов, куди очі світять. Вона йому покаже, яку жінку він заманив у свій дім – порядну чи непорядну. Він собі гадає, що може з будь-якої зробити дурепу. Ні, з неї дурепи він не зробить. Вісім років, може, й робив, але довше не робитиме, ні!

Коли Кін спакував для прогулянки другий набір книжок, перша злість у Терези вляглася. Побачивши, що він має намір піти, вона, як завжди, спокійно, зосереджено підпливла до купи паперу і з гідністю стромила під неї совка. Тепер вона здавалася собі значнішою й цікавішою.

Ні, вирішила Тереза, від цього місця вона не відмовиться. Але про те, що він не сповна розуму, вона вже здогадалася. Тепер вона дещо знає. А коли вона щось укмітить, то вже зуміє з цього скористатись. Вона мало що бачить у своєму житті. За місто ніколи й не виїздила. На природі не буває, бо шкода грошей. Купатися не ходить, бо це непристойно. Подорожувати не любить, бо не знає доріг. Якби не треба було робити закупки, то залюбки весь час сиділа б удома. Однаково кожне так і дивиться, щоб пошити тебе в дурні. Ціни з року в рік зростають, а колись усе ж було по-іншому.