Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 40 страниц)
Відповідь на це запитання Жорж почув аж у наступній палаті. Один старий парубок показував решті, як його застукали in flagranti з рідною дружиною. «Я ськаю в неї на тілі воші, їх у неї ніколи не було. Раптом тесть стромляє в дірку для ключа голову й вимагає віддати йому внука». – «Куди, куди?» – захихотіли слухачі. Тут усі були заклопотані тим самим; як же добре вони розуміли одне одного. Санітари слухали теж залюбки. Один асистент, газетяр, занотовував промови, характерні для настрою цього вечора. Жорж це завважив, не дивлячись у його бік; подумки він робив те саме. Він був наче вощана табличка на ногах, на якій закарбовувалися чужі слова й рухи. Замість усвідомлювати й заперечувати, він машинально вбирав усе в себе. До того ж віск на табличці танув. «Дружина наганяє на мене нудьгу», – подумалося йому. Хворі здавалися йому незнайомими. Ті задні двері, що вели до їхніх оточених міцними мурами міст, звичайно лише прихилені, відомі тільки йому, сьогодні вперто не відчинялися. Виламати? Навіщо? Краще на цьому завершимо, завтра, на жаль, також буде день. Кожного я застану в його палаті, все своє життя я заставатиму вісімсот пацієнтів. Може, завдяки моїй славі лікарня розростеться. З часом їх стане від двох до десяти тисяч. Потоки прочан з усіх країн довершать моє щастя. Через тридцять років, слід сподіватися, тут постане така собі всесвітня республіка. Мене призначать народним комісаром у справах божевільних. Подорожі до всіх обжитих кінців світу. Інспекції й паради мільйонної армії негодящих душ. Ліворуч вишикую тих, що вижили з розуму, праворуч – тих, що нажили собі розуму. Заснуємо експериментальні заклади для особливо обдарованих тварин. Перевиховання божевільних тварин на людей. Вилікуваних придурків я з ганьбою зі своєї армії повиганяю. Друзі мені ближчі, ніж прихильники. Маленьких прихильників називають великими. Яка ж мала, виходить, моя дружина! Чому я не йду нарешті додому? Бо там на мене чекає дружина. Вона хоче кохання. Сьогодні всі хочуть кохання.
Вощана табличка нестерпно тисла. Те, що на ній закарбовувалося, мало вагу. В передостанній палаті раптом з’явилася дружина. Вона примчала бігом.
– Телеграма! – вигукнула дружина й засміялася йому у вічі.
– І через це ти так стараєшся?
Люб’язність стала в нього личиною; іноді йому хотілося скинути її, це була б вершина його грубощів. Він розгорнув телеграму й прочитав: «Я геть здурів. Твій брат». З усіх можливих новин цієї Жорж сподівався найменше. Невдалий жарт? Містифікація? Ні. Проти цього свідчило слово «здурів». Таких його брат не вживав. Коли вже він так написав, виходить, щось там не те. У душі Жорж подякував телеграмі. Поїздка неминуча. Він має виправдання перед самим собою. Більш нічого він собі тепер і не бажав. Дружина прочитала телеграму.
– Хто він такий, твій брат?
– Та я, бач, ніколи тобі про нього не розповідав. Найбільший із нині живих синологів. У мене на столі лежать кілька останніх його робіт. Я не бачив його вже дванадцять років.
– Що ти робитимеш?
– Сяду на перший-таки швидкий потяг.
– Завтра вранці?
– Ні, зараз.
Вона скривила губи.
– Так, так, – промовив він у задумі. – Йдеться про мого брата. Він у поганих руках. А то як би він дійшов до такого, щоб посилати цю телеграму?
Вона порвала телеграму на дрібненькі клаптики. І чого це їй не спало на думку порвати її відразу! Хворі кинулися збирати рештки. Усі її любили, кожному кортіло мати від неї щось на згадку, дехто ті клаптики ковтав. Більшість ховали їх біля серця або в штани. Платон-філософ з гідністю стояв поруч. Він уклонився й сказав:
– Мадам, живемо серед світу!
Кружними шляхами
Жорж довго спав; згодом потяг зупинився. Жорж підвів очі; до вагонів сідало багато людей. До його запнутого купе ніхто не входив. В останню мить – потяг уже рушив – якась пара попросилася до Жоржа. Він чемно посунувся. Чоловік штовхнув його й не вибачився. Жорж, кого будь-які грубощі серед чемних цивілізованих бовдурів тішили, здивовано подивився на супутника. Жінка зрозуміла його погляд не так і, щойно обоє повсідались, вибачилася за чоловіка – він, мовляв, сліпий.
– Я б і не подумав, – відповів Жорж, – ходить він навдивовиж упевнено. Я, бачте, лікар, і в мене було багато сліпих пацієнтів.
Чоловік уклонився. Він був високий і худий.
– Вам не заважатиме, якщо я йому почитаю? – спитала жінка.
Покірна відданість на її обличчі зачаровувала; вона жила, певно, лише задля цього сліпого.
– Навпаки! Тільки прошу не ображатись, якщо я потім засну.
Замість таких очікуваних грубощів, вони раз у раз обмінювалися люб’язностями. Жінка дістала з подорожньої сумки роман і почала читати грудним, роблено лагідним голосом.
У Петера тепер, мабуть, такий самий вигляд, як у цього сліпого, – застиглий і озлоблений. Що ж сталося з урівноваженим розумом Петера? Він жив самотньо, не знаючи турбот, і ні з ким не підтримував жодних взаємин. Іноді світ доводить чутливих натур до того, що в них тьмариться розум. Але з Петером такого статися не могло, його світ – це бібліотека. У нього була надзвичайна пам’ять. Голови, не такі міцні, стільки книжок не витримували; кожен склад, який вбирала його пам’ять, був чітко відмежований від наступного. Петер – аж ніяк не актор, навпаки, він завжди залишався самим собою, тільки самим собою. Замість тратити себе на інших, він, дивлячись на них іззовні, вимірював їх собою, якого знав також тільки ззовні й з боку голови. Тому Петер уник надто великих небезпек, неминуче пов’язаних із заглибленням у східні культури, якщо самотня людина віддається цій справі роками. Ні Лао-цзи, ні всілякі там індійці Петера не здолали. Він був чоловік тверезий і схилявся до філософії обов’язку. Свого Конфуція він знайшов би скрізь. Що його пригнічувало – створіння, майже позбавлене статі?
– «Ти знову штовхаєш мене на самогубство!»
Жорж слухав роман краєм вуха; жінчин голос лунав приємно, Жорж сприймав усі його інтонації. Почувши ці безглузді слова героя роману, він мимоволі гучно засміявся.
– Якби ви були сліпий, добродію, то не сміялися б! – гримнув на нього розгніваний голос.
Це озвався сліпий, і вже перші його слова виявилися грубістю.
– Даруйте, – мовив Жорж, – але в таке кохання я не вірю.
– То не заважайте діставати насолоду людині поважній! У коханні я розуміюся краще, ніж ви! Я сліпий. Вас це не стосується!
– Ви не так мене зрозуміли, – почав був Жорж.
Він здогадувався, яких страждань завдає цьому чоловікові його сліпота, й хотів йому допомогти. Цієї миті Жорж звернув увагу на жінку; вона жваво подавала йому знаки, то приставляючи до губів пальця, то благально згортаючи руки, щоб він задля всього святого помовчав, і він змовк. Її вуста подякували йому. Сліпий уже підніс руку. Щоб затулитися? Щоб ударити? Сліпий опустив руку й наказав:
– Далі!
Жінка почала читати знов, голос у неї тремтів. Від страху? На радощах, що їй трапилася тут така делікатна людина?
Сліпий, сліпий... Якийсь давній, невиразний спогад наростав, тупо й уперто пробиваючись на поверхню пам’яти. Зринула кімната, а за дверима ще одна. Там стояло біле ліжечко. У ньому лежав маленький хлопчик, геть червоний. Він тремтів від страху. Чийсь голос схлипував: «Я сліпий! Я сліпий!» Він усе плакав і плакав. «Я хочу читати!» Мати ходила туди-сюди. Потім вийшла до сусідньої кімнати, де кричав той голос. Там було темно, тут – світло. Хлопчик хотів спитати: «Хто там кричить?» Він тремтів від страху. Він думав, що тоді той голос прийде й складаним ножиком відріже йому язика. Згодом хлопчик почав співати й проспівав усі пісні, які тільки знав, а тоді починав усе спочатку. Співав він гучно, просто ревів, від тих звуків голова в нього, здавалося, ось-ось лусне. «Я червоний», – виводив він. Двері відчинились. «Угамуйся, – сказала мати, – в тебе лихоманка. Що це тобі вдарило в голову?» Цієї миті страшний голос у кімнаті за дверима простогнав і закричав: «Я сліпий! Я сліпий!» Маленький Ґеорґ випадає з ліжка, повзе, ридаючи, до матері й чіпляється їй за коліна. «Що з тобою? Що з тобою?» – «Чоловік! Чоловік!» – «Який чоловік?» – «У темній кімнаті кричить якийсь чоловік! Якийсь чоловік.» – «То ж Петер, твій брат Петер.» – «Ні, ні! – несамовито вигукує малий Ґеорґ. – Покинь того чоловіка, побудь зі мною!» – «Але ж Ґеорґе, ти ж бо розумний хлопчик, адже то – Петер. У нього кір, як і в тебе. Він тепер нічого не бачить. Тож і вередує. Завтра він видужає. Хочеш на нього поглянути?» – «Ні, ні!» – впирається він. «Адже то Петер, інший Петер», – міркує Ґеорґ, тихенько пхикаючи, поки мати з ним у кімнаті. Щойно вона виходить до «чоловіка», Ґеорґ ховається під ковдру. А коли чує голос, знов починає надривно плаката. Це триває довго, так довго він не плакав ще зроду. Вся картина розпливається в сльозах.
Цієї хвилини Ґеорґ збагнув небезпеку, що загрожувала Петерові, як той гадав, і тепер: він боявся осліпнути! Може, в нього щось негаразд із очима. Може, йому доводиться час від часу кидати читати. Що завдало б йому нестерпніших мук, аніж це! Години, яку він змушений провести не за власним планом, достатньо для того, щоб у нього з’явилися чужі думки. А чуже Петерові все, що стосується його самого. Поки голова його зважувала, уточнювала й пов’язувала окремі факти, відомості, погляди, користь від його самотности не викликала в нього сумніву. По-справжньому самотній, наодинці з собою, він не був ніколи. А вчений так і постає – коли він живе сам, щоб робити якомога більше речей одразу. Неначе тоді він справді робить бодай якусь одну річ! Мабуть, у Петера перевтомилися очі. Хто знає, чи добре в нього освітлення, коли він працює. Може, він, усупереч власній звичці й зневажливому ставленню до лікарів, усе ж таки побував у котрогось, і той порадив йому поберегти здоров’я й неодмінно відпочивати. Саме цей відпочинок, який затягся на багато днів, і міг доконати Петера. Замість хворих очей він не скористався здоровими вухами й не став слухати музику та людей (хіба є щось багатше від людських інтонацій?), а ходив, звичайно ж, туди-сюди серед книжок, сумніваючись у щирості своїх очей, заклинав їх і проклинав, із жахом згадував про свою одноденну сліпоту замолоду, ціпенів од страху, що знов і надовго осліпне, обурювався, впадав у відчай і, маючи вдачу надзвичайно круту й горду, спершу викликав брата, а не звернувся по раду до сусідів, знайомих чи ще до когось. «Я ту сліпоту з нього вижену, – поклав собі Ґеорг. – Це буде найлегше зцілення в моїй практиці. Я маю зробити три речі: ґрунтовно обстежити йому очі, подивитись, яке освітлення у нього в помешканні, обережно й лагідно побалакати з ним і переконати, що всі його побоювання, якщо вони й справді не мають жодних підстав, безглузді».
Ґеорґ привітно дивився на сліпого грубіяна і в душі дякував йому за те, що той тут сидів. Сліпий підказав йому, як насправді слід тлумачити телеграму. Чутлива людина від будь-якої зустрічі має користь або шкоду, бо така зустріч будить у ній враження й спогади. Байдужі люди – то заціпеніння, що пересувається на ногах, ніщо їх не сповнює, ніщо їх не переповнює через край, вони ходять по світу такими собі застиглими фортецями. Чому вони рухаються? Що ними рухає? Вони суто випадково переставляють ноги, мов тварини, а насправді вони – рослини. Їм можна постинати голови, а вони житимуть далі – адже в них є коріння. Стоїцизм – це філософія для рослин, це чорна зрада щодо тварин. Будьмо тваринами! Хто має коріння, той нехай його повисмикує! Ґеорґові було приємно усвідомлювати, чому потяг з ним мчить так швидко. Він сів на нього наосліп. Сліпо пригадав уві сні дитинство. Ввійшов сліпий. І локомотив раптом помчав назустріч певній меті – до зцілення сліпого. Бо психіатрові було байдуже – осліп Петер чи тільки того боявся. Тепер можна й поспати. Тварини вкрай загострюють свої поривання, а тоді обламують цим пориванням вістря. Найдужче вони люблять раз у раз змінювати свою швидкість. Вони надаються донесхочу й кохаються до знемоги. Свій спокій вони доводять до сну. Невдовзі заснув і він.
Жінка, читаючи, між рядками погладжувала його гарну руку, якою він підпирав голову. Вона думала, що він прислухається до її голосу. На декотрих словах жінка наголошувала; він мав зрозуміти, яка вона нещасна. Цю поїздку вона не забуде ніколи, незабаром їй сходити. Книжку вона залишить тут, на згадку, й просить лише одного погляду. На наступній станції жінка вийшла. Чоловік підштовхував її поперед себе, а зазвичай вона тягла його за собою. У дверях вона затримала подих. Не обертаючись (вона боялася чоловіка, її рухи – то була його лють), вона промовила, вона зважилася на багато що:
– Прощавайте!
Скільки років вона берегла цей тон! Він не зміг нічого відповісти. Вона була щаслива. Нишком плачучи, ледь захмелівши від власної вроди, жінка допомогла сліпому зійти з потяга. Вона опанувала себе й не кинула погляду на вікно купе, де бачила його в уяві. Він помітив би її сльози, їй було соромно. Роман лежав поруч із ним. Він спав.
Вранці Жорж умився. Приїхав він увечері. Зупинився в скромному готелі. У більшому його приїзд наробив би галасу, адже він належав до того десятка вчених, яких уперто, коштом решти, виставляють на продаж газети. До брата він вирішив піти другого дня, щоб не турбувати його перед сном. Позаяк Жоржа мучила нетерплячка, то він пішов до опери. У Моцарта він почувався затишно і в безпеці.
Уночі йому приснилися два півні. Той, котрий більший, був червоний і кволий, той, котрий менший, – доглянутий і хитрий. Вони билися довго, на них було так цікаво дивитися, що забувалось усе на світі. «Ось бачте, – промовив один із глядачів, – що виходить з людей!» – «З людей? – прокукурікав менший півень. – А де ж люди? Ми – півні. Бойові півні. Не глузуйте!» Глядач поточився назад. Він робився чимдалі меншим і меншим. Раптом усі побачили, що й він – усього лиш півень. «Але боягузливий, – сказав червоний. – Пора вставати». Малий півень був задоволений. Він переміг і полетів. Червоний залишився. Він ставав щораз більшим і більшим. І водночас дедалі яскравішим. Аж в очах різало. Потім вони розплющилися. У вікно світило якесь жахливе сонце.
Ґеорґ поквапився, і не минуло й години, як уже стояв перед двадцять четвертим номером на Ерліхштрасе. Будинок був майже аристократичний і вже втратив усі характерні ознаки. Ґеорґ зійшов на п’ятий поверх і подзвонив. Двері відчинила якась стара жінка. Вона була в накрохмаленій синій спідниці й шкірила зуби. Ґеорґ уже хотів був оглянути себе – може, в нього щось негаразд, але похопився й запитав:
– Чи вдома мій брат?
Жінка відразу перестала шкіритися, втупила в нього погляд і сказала:
– Тут, перепрошую, ніяких братів немає!
– Мене звати професор Жорж Кін. Я шукаю доктора Петера Кіна, приват-ученого. Вісім років тому він жив тут, це поза всяким сумнівом. Ви часом не знаєте, у кого з будинку я можу довідатися про його адресу, якщо він звідси виїхав?
– Краще я нічого не скажу.
– Але ж дозвольте, я приїхав спеціально з Парижа. Адже ви можете мені сказати, живе він тут чи ні!
– А ви, перепрошую, чоловік веселий!
– Чому це я веселий?
– Ми не дурні.
– Певна річ.
– Розказувати є про що.
– Може, мій брат хворий?
– Нічогенький брат! Посоромилися б!
– То скажіть же, коли щось знаєте!
– Хіба я з цього щось матиму?
Ґеорґ дістав з гаманця монету, схопив жінку за руку й по-дружньому тицьнув монету в долоню, яка розтулилася сама собою. Жінка знов ошкірилась.
– Тепер ви скажете мені, що знаєте про мого брата, чи не так?!
– Сказати всяк може.
– Отже?
– Людина живе, живе, а тоді гоп – та й немає. Давайте ще!
Вона підсмикнула вгору плече.
Ґеорґ дістав іще одну монету, жінка підставила йому другу руку. Не торкаючись її, він кинув у неї монету.
– Я тепер можу й піти! – промовила вона й люто зиркнула на нього.
– То що ви знаєте про мого брата?
– Це збігло вже понад вісім років. А позавчора все й випливло на чисту воду.
Вісім років Петер не писав. Позавчора надійшла телеграма. Ця жінка щось таки знала.
– І що ви зробили? – спитав Ґеорґ, аби лишень швидше розв’язати їй язика.
– Пішла в поліцію. Порядна жінка одразу йде в поліцію.
– Ну звісно, звісно. Дякую вам за те, що допомогли моєму братові.
– Та чого там, прошу. А в поліції аж очі повитріщали!
– То що ж він зробив?
Ґеорґ уявив собі, як його трохи збентежений брат скаржиться грубим поліцейським на свої хворі очі.
– Він украв! Кажу ж вам, у нього Бога в серці немає.
– Украв?
– Він її вбив! А до чого тут я? Вона була в нього перша жінка. Я – друга. А шматки поховав. За книжками-бо місця он скілько! Я завше казала: злодій. А позавчора вбивця й розкрився. Ганьба мені. І чого я була така дурна? Я ж кажу: не тра’. Так уже в людей ведеться. Я думала: стілько книжок... Що робить чоловік від шостої до сьомої ранку? Трупи чикрижить – ось що він робить. А шматки бере з собою на прогулянку. Жодна душа нічого не помічала. А банкову книжку поцупив. Думаєте, в мене на руках щось зосталося? Я ж бо могла з голоду вмерти. Мене теж хтів. Я друга. Тепера подам на розлучення. Хай тілько, перепрошую, спершу заплатить. Його тра’ було запроторити до худиґарні ще вісім років тому! Тепер він там, унизу. Я його замкнула! Я не дам себе вбити!
Вона заплакала й хряснула дверима.
Петер – убивця. Тишко, худорба Петер, якого завжди лупцювали однокашники. Сходи хитаються. Стеля падає. Чоловік охайний, аж педантичний, Ґеорґ випускає з рук капелюха й не підіймає його. Петер одружений. Хто ж знав. Друга жінка, їй за п’ятдесят, потворна, обмежена, вульгарна, не годна сказати по-людському жодного слова, позавчора уникла його руки. Першу Петер розчленував. Він любить свої книжки й використовує їх для схованки. Петер і правда. Краще б він уже брехав, брехав на відчай душі в юності! То ось нащо викликали Ґеорґа. Телеграма фіктивна, її надіслала дружина або поліція. Казка про безстатевого Петера. Гарна казочка, як і всі казки, висмоктана з пальця й безглузда. Ґеорґ – брат убивці-садиста. Заголовки в усіх газетах. Найбільший із живих синологів! Найкращий знавець Східної Азії! Подвійне життя! З посади директора психіатричної лікарні доведеться піти. Крах. Розлучення. Його наступником стане котрийсь із асистентів. Хворі, хворі... Їх мучитимуть, їх лікуватимуть! Вісімсот чоловік! Вони його люблять, він їм потрібен, він не має права їх кидати, про відставку годі й думати. Вони смикають його з усіх боків, ти не повинен іти, ми підемо з тобою, залишайся, ми зовсім самі, тут не розуміють нашої мови, ти нас чуєш, ти нас розумієш, ти до нас усміхаєшся, його чудові рідкісні птахи, вони тут геть чужі, в кожного своя, окрема батьківщина, жоден не розуміє свого сусіду, вони сварять одне одного й навіть не здогадуються про це, задля них він живе, він їх не покине, він залишиться. Петерову справу треба залагодити. Його біду можна пережити. Він народжений для китайського письма, Ґеорґ – для людей. Петера слід покласти до закритої лікарні. Надто довго в житті він стримувався. З першою жінкою в нього подалися нерви. Як йому було впоратися з несподіваною переміною? Поліція його віддасть. Можливо, пощастить перевести до Парижа. Те, що стан у нього неосудний, можна довести. Ні, Ґеорґ у жодному разі не допустить, щоб його лікарнею керував хтось інший.
Навпаки, він ступає крок уперед, підіймає капелюха, обтрушує його й чемно, однак рішуче стукає в двері. Щойно капелюх опиняється в нього в руках, Ґеорґ знову стає впевненим і досвідченим лікарем.
– Ласкава пані! – бреше він. – Ласкава пані!
Молоденький коханець Ґеорґ проказує ці слова як заклинання і так палко, що йому й самому стає смішно, немовби він сидить у театрі перед коном, де сам-таки й грає. Він чує, як вона підходить до дверей. «Мабуть, дістала люстерко, – міркує він. – Мабуть, пудрить носа й збирається виконати моє прохання».
Вона відчиняє двері й ошкірюється.
– Я хотів би у вас дещо спитати!
Він відчуває, що жінка розчарована. Вона сподівалася, що він і далі заграватиме до неї чи хоча б іще раз скаже «ласкава пані». Рот у неї так і залишається роззявленим, погляд стає похмурим.
– Перепрошую, я знаю тільки вбивцю.
– Цить! – гарчить голос якогось хижого звіра.
З’являються два кулаки, вслід за ними – величезна червона голова.
– Не вірте цій бабері! Вона ж прицюцькувата! У моєму будинку ніяких убивць немає! Поки я тут щось означаю – жодного! Він заборгував мені четверо канарок, якщо ви його брат, птахи породисті, я виростив їх сам особисто. Він заплатив. Добре заплатив. Учора ж таки, ввечері. Може, сьогодні я відтулю йому свою патентовану дірку. Він просто схиблений на ній. Хочете на нього поглянути? Їсти йому дають. Чого душа забажає. Я його замкнув. Він боїться цієї бабери. Терпіти її не може. Її ніхто не може терпіти. Ви тільки подивіться на неї! Що вона з ним зробила! Замордувала бідолаху. Вона для нього, каже він, не існує. Краще вже він себе осліпить. І має рацію Це не жінка, а лайно! Якби він на ній не оженився, все було б добре, і в голові теж, скажу я вам!
Жінка поривається вкинути слово, чоловік відпихає її ліктем назад до помешкання.
– Хто ви? – питає Ґеорґ.
– У моїй особі ви бачите найкращого товариша вашого пана брата. Я – Бенедикт Пфаф, старший службовець на пенсії, прозваний Рудим Котом! За будинком наглядаю я. У вашого покірного слуги пильне око закону! А хто ж такий ви? Я маю на увазі, за фахом.
Ґеорґ зажадав, щоб йому показали брата. Усі вбивства, всі страхи, всі підступні заміри в світі пішли порохом. Сторож йому сподобався. Голова в цього чоловіка нагадувала Ґеорґу сонце, що сходило сьогодні вранці. Він був грубий, але вигляд його діяв підбадьорливо; надзвичайно кремезний чолов’яга, яких уже нечасто побачиш у культурних містах і родинах. Сходи гуркотіли. Замість тримати нещасну землю, Атлант по ній гатив. Під його могутніми стегнами й литками східці стогнали. Черевики й ступні були кам’яні. Його слова відлунювали від стін. «І як тільки його витримують мешканці будинку?» – промайнуло в Ґеорґа. Йому було трохи соромно, адже він не відразу збагнув, яка кретинка ця жінка. Вона розмовляла простими фразами, і саме це переконало його в правдивості тих дурниць, які вона молола. Усю вину за це він скинув на дорогу, на вчорашню музику Моцарта, яка вперше за стільки часу вихопила його з щоденної коловерти думок, а також на сподівання побачити хворого брата, а не хвору сторожиху. Те, що Петер з його суворими правилами попався цій кумедній старій, він, Ґеорґ, розумів. Він посміявся зі сліпоти й недосвідченості брата, який дав телеграму, безперечно, через цю стару, й радів, що біді так легко буде зарадити. Сторожева відповідь підтвердила його припущення: ця жінка кілька років вела в Петера домашнє господарство й скористалася цим своїм початковим становищем для того, щоб домогтися почеснішого. Ґеорґ пройнявся почуттям ніжности до брата, який позбавив його жахливої мороки. Проста телеграма мала простий зміст. Хто знає, чи не доведеться Ґеоргові вже завтра сидіти в потязі, а позавтра знов обходити свої палати?
Унизу, в під’їзді, Атлант зупинився перед якимись дверима, дістав з кишені ключа й відімкнув їх.
– Я піду перший, – прошепотів він і приставив до губів товстого пальця. – Пане професор, любий мій друже! – почув Ґеорґ його голос уже за дверима. – Я привів тобі гостя! Що я за це матиму?
Ґеорґ переступив поріг, причинив за собою двері і вражено побачив перед собою вбогу комірчину. Вікно забите дошками, на ліжко й шафу падало тьмяне світло, добре розгледіти нічого не можна було. До Ґеорґа підкрався огидний запах несвіжої їжі, і він мимоволі затис собі носа. Де ж Петер?
Почулося шарудіння, мов у клітці з дикими звірами. Ґеорґ намацав поруч стіну. Вона справді була там, де він і думав; жах, яка тіснота.
– Та відчиніть же вікно! – промовив він уголос.
– Не можна! – відказав Атлантів голос.
Виходить, Петер страждає все ж таки через очі, не тільки через жінку; ось чому він сидить тут у такій темряві. Де ж він?
– Ось він! Ось він! – ревів Атлант, як лев у лігвищі. – Сидить перед моїм патентом!
Ґеорґ ступив два кроки вздовж стіни й наштовхнувся на якусь купу. Петер? Ґеорґ нахилився й намацав людського кістяка. Він підняв його, людина затремтіла, – чи то повіяв протяг, але ж ні, тут не було жодної щілини, – й нарешті хтось прошепотів, нечутно й глухо, мов умирущий, мов уже мертвий, якби мертвий міг розмовляти:
– Хто це?
– Це я, Ґеорґ, твій брат Ґеорґ. Хіба ти мене не чуєш, Петере?
– Ґеорґ? – Голос наповнився звуком.
– Атож, Ґеорґ, я хотів тебе побачити й приїхав сюди. З Парижа приїхав.
– Це справді ти?
– Чому ти сумніваєшся?
– Я тут погано бачу. Така темінь.
– Я впізнав тебе по твоїй худорбі.
Зненацька хтось суворо й різко – Ґеорг аж трохи злякався – наказав:
– Вийдіть звідси, Пфаф!
– Ти ба!
– Прошу вас, залиште нас самих, – додав Ґеорґ.
– Негайно! – наказав Петер, колишній Петер.
Пфаф вийшов. Цей новий добродій здавався йому аж надто шикарним, на вигляд як президент, видко, чимось таким і був. А з професором поквитатися за його зухвальство він, Пфаф, ще встигне. Як завдаток він хряснув за собою дверима, хоча з поваги до президента замикати їх не став.
Ґеорґ поклав Петера на ліжко й навіть не помітив, що вже не тримає його на руках; тоді ступив до вікна й заходився віддирати дошки.
– Потім я його відразу знов запну, – сказав він. – Тобі потрібне повітря. Якщо болять очі, заплющ поки що.
– Очі в мене не болять.
– То чому ж ти їх бережеш? Я гадав, ти надто багато читав і тепер хочеш трохи відпочити в темряві.
– Дошки тут лише відучора.
– Це ти поприбивав їх так міцно? Я ледве відриваю. Не думав, що в тебе стільки сили.
– Це сторож, отой найманець.
– Найманець?
– Продажний хамула.
– А мені він здався симпатичним. Якщо порівняти його з рештою людей із твого оточення.
– Колись він здавався мені теж таким.
– Що ж він тобі зробив?
– Він нахабно поводиться, тикає мені.
– Гадаю, він робить це для того, щоб довести тобі свою дружбу. У цій комірчині ти, звичайно, не дуже давно?
– Від позавчора, від полудня.
– Ти почуваєшся відтоді краще? Я маю на увазі твої очі. Сподіваюся, ти не взяв із собою книжок?
– Книжки нагорі. А невеличку мою похідну бібліотеку вкрали.
– Це просто щастя! А то ти намагався б читати й тут. Твої хворі очі це доконало б. Гадаю, тепер тебе й самого непокоїть, що з ними буде. Колись до своїх очей тобі було байдуже. Ти марнував їх на відчай душі.
– Очі в мене цілком здорові.
– Правда? Ти ні на що не скаржишся?
– Ні.
Дошки вже лежали на підлозі. Комірчину залляло яскраве світло. У відчинене вікно вливалося повітря. Ґеорґ глибоко й задоволено зітхнув. Досі обстеження проходило успішно. Відповіді, що їх давав Петер на його добре продумані запитання, були слушні, посутні, трохи сухі, як і колись. Усе зло крилося в тій жінці, тільки в тій жінці, натяк проти неї він умисне пустив повз вуха. За очі Петер не боявся, тон, яким він реагував на розпитування про них, виказував справедливе обурення. Ґеорґ обернувся. На стіні висіли дві порожні клітки для птахів. На постільній білизні виднілися червоні плями. У самому кутку стояв умивальник. Вода в ньому була брудна й червонувата. Петер виявився ще худішим, ніж спершу видався пальцям. Кожну щоку в нього розтинала глибока зморшка. Обличчя стало довше, вужче й суворіше, ніж було багато років тому. Чотири настирливі зморшки тяглися через чоло, так ніби очі в нього завжди стояли широко розплющені. Губів не видно було зовсім, їх позначала невдоволено скривлена щілина. Очі його, нещасні, водяво-блакитні, запитливо дивилися на брата, намагаючись виказувати байдужість; в їхніх кутиках чаїлася цікавість і недовіра. Ліву руку Петер ховав за спиною.
– Що в тебе з рукою?
Ґеорґ відвів її з-за спини. Рука була обмотана ганчіркою, яка наскрізь просякла кров’ю.
– Я покалічився.
– Як?
– За обідом ніж ненароком порснув по мізинцю. Відбатував дві фаланги.
– Ти, мабуть, полоснув щосили?
– Фаланги виявилися відтятими тільки наполовину й повисли. Я подумав, з них однаково пуття не буде, й відрізав їх зовсім. Щоб покласти край болю відразу.
– Що тебе так налякало?
– Ти й сам знаєш.
– Звідки мені знати, Петере?
– Сторож тобі розповів.
– Мені й самому здається дуже дивним те, що він не обмовився про це жодним словом.
– То він винен. Я не знав, що в нього канарки. Клітки він поховав під ліжко, дідько його знає навіщо. Півдня і цілий другий день тут, у комірчині, стояла мертва тиша. Учора за вечерею, коли я саме розрізав м’ясо, зненацька знявся страшенний галас. За перший переляк я поплатився пальцем. Ти зваж на те, що за роботою я звик до тиші. Та я помстився над тим негідником. Він такі грубі жарти любить. Думаю, він умисне сховав клітки під ліжком. Міг би ж залишити їх на стіні, де вони тепер висять знов.
– Як ти помстився?
– Випустив пташок на волю. Коли зважити на те, як у мене болів палець, то помста не дуже й жорстока. Пташки, мабуть, загинули. Він так розлютився, що забив мені дошками вікно. Крім того, за пташок я йому заплатив. Сторож запевняє, нібито їм немає ціни, – він, мовляв, дресирував їх роками. Звичайно ж, бреше. Ти коли-небудь читав, щоб канаркам можна було наказати співати, а тоді – змовкати?
– Ні.
– Він хотів так набити їм ціну. Іноді гадають, нібито тільки бабенції зазіхають на гроші своїх чоловіків. Це велика помилка. Бачиш, чим я за неї заплатив.
Ґеорґ побіг до сусідньої аптеки, купив йоду, бинтів і ще деяких дрібниць, щоб підкріпити Петера. Рана не була небезпечна; тривогу викликало те, що Петер, і так досить кволий, утратив стільки крови. Перев’язати його треба було ще вчора, відразу. Цей сторож – просто нелюд, він думав лише про своїх канарок. Петерова розповідь звучала переконливо. І все ж не завадило б з’ясувати у винного, чи в усіх подробицях вона правдива. Найкраще було б піднятися зараз до помешкання й вислухати сторожеву версію вчорашніх і ще давніших подій. Ґеорга така перспектива аж ніяк не приваблювала. Вже вдруге за цей день він помилився в людині. Він вважав – і його успіхи в психіатрії це підтверджували, – що добре розуміється в людях. Той рудий чолов’яга – не просто міцний Атлант, він підступний і небезпечний. Його жарт із птахами, яких він сховав під ліжко, свідчив про те, наскільки байдужий йому Петер, чиїм найкращим товаришем він себе виставляв. У нього не забракло духу позбавити хворого світла й повітря, забивши дошками вікно. Про рану він не подбав. Одна з його перших фраз, коли Ґеорґ познайомився з ним, була: брат заплатив за чотирьох канарок, які той йому, мовляв, заборгував, добре заплатив. Сторож думав про гроші. Він вочевидь у спілці з тією жінкою. Сидів у неї в помешканні. Його грубий штурхан і ще зухваліші образи на свою адресу вона сприйняла не без задоволення, хоча й зі злістю. Отже, вона – його полюбовниця. Жодного з цих висновків Ґеорґ не дійшов там, нагорі. Така велика була тоді його полегкість, коли він збагнув, що ні в якому вбивстві Петер не винен. Тепер йому знову стало соромно, свій гострий розум він залишив удома. Адже це просто смішно – повірити такій жінці! Адже це просто безглуздо – так приязно поставитися до найманця! Петер назвав його дуже влучно. Звичайно, тепер сторож тільки ошкіриться йому в очі, адже він виявився хитрішим від нього, Ґеорґа. У цих пройдисвітів ошкір не сходить з обличчя, вони ж бо впевнені в своїй перевазі й у своїй перемозі над Петером. Вони замислили, очевидно, захопити собі помешкання й бібліотеку, а Петера тримати в отій норі внизу. Ошкіром-таки й зустріла його та жінка, коли відчинила двері.
