Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 40 страниц)
Побої
Зловтіха, з якою Кін, посилаючись на папери, довів їй, як мало грошей у нього лишилося, допомогла Терезі уникнути найгіршого. Вона розпалася б на свої головні складові – спідницю, піт та вуха, – якби ненависть до нього, яку він підживлював з насолодою педанта, не стала її стримувальним центром. Кін показав їй, скільки грошей колись успадкував. Він подіставав усі рахунки, пов’язані з придбанням книжок, із численних шухляд, де ті опинилися з його примхи. Тепер він побачив, що його пам’ять навіть на побутові дрібниці, звичайно для нього обтяжлива, може бути корисною. На звороті зіпсованого заповіту він занотовував віднайдені суми. Тереза, геть пригнічена, подумки складала ті суми, заокруглюючи їх для зручности. Вона хотіла знати, що зосталося насправді. На бібліотеку пішло, як виявилося, багато більше, ніж мільйон. Цей приголомшливий результат Кіна аж ніяк не потішив; висока вартість бібліотеки не могла відшкодувати йому краху надій на чотири нові кімнати. Тепер у його голові була тільки одна думка: помститися за обман. Під час цієї тривалої процедури він не промовив ані на один склад більше, ані на один склад менше – це друге далося йому важче, – ніж було потрібно. Про непорозуміння не могло бути й мови. Коли виплив той убивчий підсумок, Кін гучно й уривчасто, як розмовляють у школі, додав:
– Решту я витратив на окремі книжки й собі на життя.
Після цього Тереза розтала, бурхливим потоком ринула з дверей у коридор і влилася до кухні. Коли настав час іти спати, вона перервала свій плач, скинула накрохмалену спідницю, повісила її на стілець, знов сіла біля плити й почала плакати далі. Кімната поруч, де вона вісім років так гарно прожила економкою, запрошувала її лягати спати. Але припиняти жалобу так рано було, як на неї, непристойно, і вона не зрушила з місця.
Другого дня, зранку, Тереза заходилася виконувати рішення, які ухвалила в години жалоби. Вона позамикала всі три свої кімнати, відрізавши їх від решти помешкання. Красі настав край, у людей часто так трапляється, але їй, зрештою, належали три кімнати й книжки в них. Меблями вона до Кінової смерти користуватися не хотіла. Все треба було берегти.
Решту неділі Кін провів за письмовим столом. Працював він сяк-так, адже його просвітня місія завершилася. Насправді він просто змагався зі своєю жадобою до нових книжок. Вона прокинулася в ньому з такою неймовірною силою, що кабінет з полицями та всіма книжками на них здавався йому прісним і занечищеним. Він знов і знов примушував себе взятися за японські манускрипти, що лежали перед ним на столі. Та тільки-но йому щастило дотягтися до них, він одразу мало не з огидою відсмикував руку назад. Яке вони мають значення? Вони лежать у його келії вже п’ятнадцять років. Кін забув про голод і в обідню пору, і ввечері. Ніч застала його так само за столом. На початому рукописі він, усупереч своєму звичаєві, малював знаки, які не мали жодного сенсу. Близько шостої ранку він закуняв; у ті хвилини, коли він зазвичай уже вставав, йому приснилася гігантська бібліотечна будівля, зведена замість обсерваторії на кратері Везувію. Тремтячи від страху, Кін блукав у тій будівлі й чекав на виверження вулкана, яке мало початися за вісім хвилин. Той страх і блукання тривали безкінечно довго; вісім хвилин до катастрофи залишалися сталою величиною. Коли він прокинувся, двері до суміжної кімнати були вже замкнені. Бачити це він бачив, проте особливої тісноти не відчував. Двері не мали значення, позаяк усе тут було однаково давнє – кімнати, двері, книжки, рукописи, він сам, наука, його життя.
Ледь похитуючись від голоду, Кін підвівся й спробував відчинити інші двері, які вели до передпокою. Він виявив, що його замкнено. Спіймавши себе на замірі знайти щось поїсти, він, попри свою слабість, засоромився. З усіх різновидів людської діяльности на найнижчому щаблі стояла їжа. З неї зробили культ, хоч насправді вона тільки передувала іншим, вельми упослідженим фізіологічним функціям. Цієї хвилини йому спало на думку, що для однієї з них є привід і тепер. Він сказав собі, що має право поторгати двері. Порожній шлунок і фізичне напруження так його виснажили, що він знов мало не заплакав, як напередодні, коли лічили витрати. Але сьогодні йому забракло сили навіть заплакати; він тільки жалібно вигукував:
– Та я не хочу їсти, я не хочу їсти!
– О, це, перепрошую, чути приємно, – сказала Тереза, що вже якийсь час чекала за дверима, прислухаючись до його перших рухів. Нехай не думає, що вона його нагодує. Чоловіка, який не приносить у дім грошей, не годують. Ось що Тереза збиралася йому сказати; вона боялася тільки, що він про їжу забуде. Та коли тепер він їсти відмовився сам, вона відімкнула двері й сказала йому, що про це думає. І розводити в своєму помешканні бруд вона, мовляв, теж не дозволить. Коридор перед її кімнатами належиться їй. Так завше ухвалює суд. Що сказано про те, як можна проходити в будинках? Вона розгорнула й розгладила складену в кілька разів цидулку, яку доти тримала в руці, й прочитала:
– «Проходити дозволено тимчасово, до окремої вказівки».
Вона вже побувала внизу й купила в різника та городниці – і там, і там її терпіти не могли – харчів на одного їдця, хоч це обійшлося їй дорожче й зазвичай вона запасалася відразу на кілька днів. У відповідь на здивовані погляди Тереза демонстративно заявила: «Віднині його вже ніхто не годуватиме!» Господарі, покупці й продавці в обох крамницях були вражені. Потім Тереза слово в слово списала оголошення біля сусіднього проходу. Поки вона дряпала, торбина з тими гарними харчами лежала на брудній землі.
Коли вона повернулася, Кін іще спав. Вона позамикала двері, Що вели до коридору, й стала на чати. Нарешті вона сказала йому про все. Тимчасовий дозвіл вона скасовує. Користуватись її коридором до кухні й убиральні тепер він не має права. Там йому нема чого робити. Якщо він іще раз запаскудить її коридор, то щодня прибиратиме його сам. Вона не служниця й подасть на суд. Виходити з помешкання він може, але тільки якщо робитиме це як належить. Вона йому покаже, як це належить робити.
Не чекаючи його відповіді, вона прослизнула попід стіною до вхідних дверей. Спідниця її терлася об стіну, справді не торкаючись частини коридору, яка належала їй, Терезі. Потім вона пропливла на кухню, взяла грудочку крейди, що збереглася ще від її шкільних років, і провела жирну лінію між своїм коридором і його.
– Це, перепрошую, поки що, – промовила вголос. – Олійною фарбою намалюю потім.
Голодний і збентежений, Кін до пуття не добрав, що тут діється. В її рухах він не бачив сенсу. «Це й досі на Везувії?» – питав він себе. Ні, на Везувії був страх через ті вісім хвилин, але цієї бабеги там не було; Везувій – це, мабуть, не так іще й погано. Ось тільки з виверженням довелося поморочитись. Тим часом чимдалі більшої мороки почала завдавати і його власна нужда. Вона гнала його до забороненого коридору так, немовби Тереза не проводила там крейдою жодної лінії. Сягнистими кроками Кін подався до своєї мети; Тереза рушила вслід за ним. Її обурення було не менше, ніж його нужда. Вона була б наздогнала його, одначе він добряче вихопився вперед. Він, як і належить у таких випадках, замкнувся, і це врятувало його від її рук. Вона торгала замкнені двері й раз по раз пронизливо скрикувала собі в лад:
– Це, перепрошую, скінчиться судом! Це, перепрошую, скінчиться судом!
Збагнувши, що ці зусилля марні, вона подалася на кухню. Біля плити, де її завжди осявали найкращі ідеї, Тереза додумалася до істинної справедливости. Гаразд, проходити вона йому дозволить. По-людському вона може його зрозуміти. Треба ж йому до вітру вийти. Але що вона за це матиме? Їй теж ніхто нічого не дарує. Вона мусить усе заробляти. Вона віддасть йому коридор, а він нехай віддасть їй за це частину своєї кімнати. Вона має берегти свої кімнати. Де їй спати? Три нові кімнати вона замкнула. Тепер замкне й колишню свою комірчину. Входити туди не можна. Тож і доведеться, перепрошую, спати в нього. А що ж їй залишається ще? Вона поступається своїм гарненьким коридором, він звільняє їй місце у себе в кімнаті. Меблю вона візьме з комірчини, де колись спала економка. За це нехай бігає в нужник, скільки йому заманеться.
Тереза ту ж мить вискочила на вулицю й привела носія. Зі сторожем вона не хотіла мати до діла, адже її чоловік підкупив його.
Щойно її голос угамувався, знеможений Кін заснув. Прокинувшись, відчув у собі свіжість і відвагу. Він пішов на кухню й, забувши про докори сумління, з’їв кілька бутербродів. Коли він, нічого не підозрюючи, повернувся до своєї кімнати, вона виявилась удвічі меншою. Посередині впоперек стояла ширма. За нею він побачив Терезу серед її старих меблів. Вона саме наводила останній лиск, милуючись своєю роботою. Той безсовісний носій, на щастя, вже здимів. Заправив-бо цілу купу грошей. Вона, однак, дала тільки половину й вигнала його в шию, чим дуже пишалася. Ось тільки ширма не подобалася їй своїм безглуздим виглядом. З одного боку вона була біла й без нічого, а з другого – вся в якихось покручених гачках; краще б уже нехай на ній було криваве призахідне сонце. Тереза показала на ширму й промовила:
– Вона тут не потрібна. Як на мене, її можна прибрати.
Кін нічого не відповів. Він дочовгав до письмового столу й, тихенько стогнучи, сів на стілець.
Через кілька хвилин він підхопився. Йому захотілося поглянути, чи живі ще книжки в сусідній кімнаті. Його тривогу породжувало скоріше глибоко вкорінене почуття обов’язку, ніж справжня любов. Відучора ніжність Кін відчував лише до тих книжок, яких іще не мав. Не встиг він дійти до порога, як там уже вродилася Тереза. Як вона крізь ширму помітила, що він рушив до дверей? Як та спідниця донесла її туди швидше, ніж Кіна – його ноги? Ні до неї самої, ні до дверей він поки що й пальцем не доторкнувся. Перше ніж він зібрав усю свою мужність, щоб розтулити рота, вона вже сварилася:
– Нехай чоловік не думає, що йому все можна! Коли я така добра й дозволяю йому користуватися коридором, то він гадає собі, що й кімнати вже його. Я маю на них папір. Все чорним на білому – хоч круть, хоч верть. Чоловік не має права торкатися клямки на дверях. Просто так він не ввійде, ключі ж бо в мене. Я їх не віддам. Клямка належиться до дверей. Двері належаться до кімнати. Клямка й двері належаться мені. Я не дозволяю чоловікові торкатися клямки!
Кін відмахнувся від цих слів, незграбно повівши рукою, й ненароком зачепив її спідницю. Тереза заходилася гучно й розпачливо кричати, ніби закликаючи на допомогу:
– Я не дозволяю чоловікові торкатися спідниці! Спідниця належиться мені! Хіба чоловік купував спідницю? Я купувала спідницю! Хіба чоловік крохмалив спідницю й прасував? Я крохмалила спідницю й прасувала. Хіба ключі в спідниці? Чи ж не так, вони й не думають там бути. Ключів я не віддам. І навіть якщо чоловік роздере спідницю зубами, я ключів не віддам, тому що вони не там! Дружина зробить для свого чоловіка все. А спідницю – дзуськи! А спідницю – дзуськи!
Кін утер рукою чоло. «Я в божевільні!» – промовив він, але так тихо, що вона нічого не почула. Його погляд упав на книжки, і він переконався, що справи не такі вже й кепські. Він пригадав, з яким наміром уранці підвівся. Здійснити його він не важився. Як проникнути в сусідню кімнату? Через її труп? Що йому з трупа, коли в нього, Кіна, нема ключів. У неї не забракло хитрощів сховати їх. Як тільки ключі опиняться в його руках, він повідмикає всі двері. Він анітрохи її не боїться. Нехай тільки йому дадуть ключі, і він розітре її на порох.
Цієї хвилини боротьба не обіцяла йому ніякої вигоди, тож він тільки через це відступив до письмового столу. Тереза простояла на чатах під своїми дверима ще чверть години. Вона невтомно кричала далі. Те, що він знов по-святенницькому сидів за письмовим столом, не справило на неї жодного враження. Аж коли Тереза спала з голосу, вона здалася й поволі зникла за ширмою.
До вечора вона вже не з’являлася. Час від часу від неї долинали уривчасті, ніби вихоплені зі сну, звуки. Потім вона змовкла, і він задихав спокійніше. Та ненадовго. У приємній тиші й порожнечі зненацька знову пролунав добре знайомий голос:
– Спокусникам місце на шибениці. Спершу обіцяють оженитись, а тоді не пишуть заповіту. Та я тебе перепрошую, пане Пуда, є одне гарне прислів’я: «Зробиш спішно – вийде смішно». Хто ж так робить – щоб не було грошей для заповіту!
«Але ж вона нічого не каже, – переконував себе Кін, – все це фантазії мого розмордованого слуху – так би мовити, відлуння». Позаяк вона мовчала, таке пояснення його заспокоїло. Йому пощастило погортати рукописи, що лежали перед ним. Коли він прочитав перший рядок, відлуння потривожило його знов:
– Може, я скоїла якийсь злочин? Злочинець – Юда. Книжки теж чогось варті. Ниньки світ уже не такий гарний. Пан небіж завше були в доброму гуморі. А та стара відьма геть пустилася берега. Поживемо – побачимо. Ключі мають стриміти в дверях. Так уже в людей заведено. Мені ключів теж ніхто на тарілочці не підносив. Такі гроші – і все марно. Жебрати всяк уміє. Грубіянити всяк уміє. А спідницю – дзуськи.
Саме ця фраза – її найлегше було витлумачити як відлуння колишнього Терезиного крику в його вухах – переконала Кіна в тому, що жінка справді розмовляла. Враження, про які він, здавалося, вже забув, зринули в ньому знов, посвіжілі й осяяні ореолом щастя. Він знов лежав хворий у ліжку й півтора місяці страждав від її голосіння. Тоді вона казала незмінно те саме; він завчив її слова напам’ять, і вони були, по суті, підвладні йому. Тоді він знав наперед, яка фраза пролунає за якою, яке слово – за яким. Тоді щодня з’являвся сторож і щоразу забивав її до смерти. Прекрасний був час. Коли ж то було? Кін полічив, і результат виявився приголомшливий. Він устав з ліжка всього-на-всього тиждень тому. Він почав шукати причину, з якої виникла та безодня, що відділяла тепер цей сірий новий час від колишнього золотого. Може, він би й знайшов її, але цієї миті Тереза подала голос знов. Те, що вона казала, було незбагненне й мало над ним деспотичну владу. Цього не можна було завчити напам’ять, і хто міг сказати, що буде далі? Він був скутий і не знав – чим.
Увечері його звільнив голод. Він остерігався питати в Терези, чи є щось їсти. Потай і, як йому здавалося, нечутно Кін вийшов з кімнати. У ресторані він спочатку озирнувся – чи не прийшла вона слідкома за ним. Ні, у дверях Терези не було. «Нехай тільки спробує!» – промовив він і сміливо всівся в одній із задніх зал серед пар, вочевидь непошлюблених. «Ось я й опинився на схилі віку в окремому ресторанному кабінеті», – зітхнув він, дивуючись із того, що столи тут не залиті шампанським, а відвідувачі, замість поводитися непристойно, незворушно й пажерливо наминають шніцелі та котлети. Кін уже ладен був пожаліти чоловіків – адже вони злигалися з жінками. Однак, побачивши, які пажерливі ті чоловіки, він заборонив собі всілякі такі сентименти – можливо, тому, що й сам дуже хотів їсти. Він не схотів морочити собі голову й вивчати меню, а попросив кельнера принести те, що він, фахівець, – Кін саме так і висловився, – вважає за краще. Фахівець умить змінив свою думку про цього відвідувача в приношеному костюмі, здогадавшись, що в сухому панові ховається великий гурман, і приніс найдорожче. Щойно стіл був накритий, як до нього прикипіли погляди всіх закоханих. Господар розкішних страв це завважив і почав споживати їх, хоч вони чудово йому смакували, з неприхованою відразою. «Споживати» або «вживати» їжу – ці слова здавалися йому особливо нейтральними, а тому особливо придатними для того, щоб ними позначати процес харчування. Щодо цього він уперто тримався власних поглядів і розлого, докладно розвивав їх у своєму мізку, що поволі вгамовувався. Наголошуючи на цій своїй химері, Кін повернув собі трохи почуття власної гідности. Він радо відчув, що в ньому ще не вичерпався чималий запас характерних властивостей, і сказав собі, що Тереза заслуговує на співчуття.
Дорогою додому Кін розмірковував про те, як їй це співчуття показати. Він рішуче відімкнув двері помешкання. Ще з коридору побачив, що світло в його кімнаті не горить. Подумавши, що Тереза вже спить, він неймовірно зрадів. Обережно й тихо, боячись гучно стукнути своїми кістлявими пальцями по клямці, прочинив двері. Намір щиро їй поспівчувати спав йому на думку геть неслушної хвилини. «Що ж, – сказав він собі, – як так, то й так. Із співчуття я її не будитиму». Йому вдалося зберегти витримку ще якийсь час. Він не ввімкнув світла й навшпиньках прослизнув до свого ліжка. Роздягаючись, злився на те, що під піджаком носять камізельку, а під камізелькою – сорочку. Кожна з цих одежин шаруділа по-своєму. Стільця, який завжди стояв біля ліжка, на місці не виявилося. Кін не став його шукати й поклав одяг на підлогу. Щоб не порушувати Терезі сон, він і сам поліз би під ліжко. Потім він замислився про те, як лягти в постіль якомога тихіше. Оскільки найважча в нього була голова, а ноги – найдалі від неї, то він вирішив, що вони, як найлегша частина його тіла, мають вибратися на ліжко перші. Одна нога вже лежала скраю на ліжку; друга мала спритно підскочити й приєднатися до неї. Тулуб і голова на хвильку зависли в повітрі, потім, щоб знайти якусь опору, мимоволі хитнулися в бік подушок. Цієї миті Кін відчув щось незвично м’яке, подумав: «Домашній злодій!» – і якомога скоріше заплющив очі.
Він лежав, не наважуючись поворухнутися, хоч під ним був злодій. Попри свій переляк, Кін відчував, що злодій жіночої статі. В його свідомості промайнуло невиразне задоволення від того, що ця стать і часи впали так низько. Пропозицію захищатися, що зринула з якогось куточка його серця, Кін відхилив. Якщо злодійка, як йому спочатку здалося, справді спить, то він без поспіху все перевірить, візьме свій одяг, нишком вислизне з помешкання, залишивши вхідні двері незамкненими, й одягнеться біля комірчини сторожа. Кін покличе його не відразу, а ще довго-довго чекатиме. У двері він загупає аж тоді, як почує, що згори хтось спускається. Тим часом його злодійка вб’є Терезу. Їй таки доведеться вбити Терезу, адже та боронитиметься. Вона не дасть пограбувати себе, не захищаючись. Тереза вже мертва. Вона лежить за ширмою в калюжі власної крови. Якщо тільки злодійка добре вцілила. Може, коли прибуде поліція, Тереза виявиться ще жива й зверне всю провину на нього. Треба було б для певности зацідити їй ще раз. Ні, не треба. Злодійка так стомилася, що лягла поспати. Злодійки так швидко не стомлюються. Вони там запекло борюкалися. Міцна жінка. Героїня. Скинути перед нею капелюха. Він із цим навряд чи впорався б. Вона накинула б на нього свою спідницю й задушила б його. На саму думку про це він починає задихатися. Вона мала намір учинити так із ним; звичайно ж, вона хотіла його вбити. Кожна жінка хоче вбити свого чоловіка. Вона чекала заповіту. Якби він був склав його, то лежав би вже мертвий замість неї. Ось яка підступна людина, ба ні, жінка, не можна ж бути несправедливим. Він ненавидить її ще й тепер. Він з нею розлучиться. Це можна буде залагодити, хоч вона й мертва. З його прізвищем її не поховають. У жодному разі. Ніхто не має знати, що він був на ній одружений. Він заплатить сторожеві, скільки той зажадає, аби лиш мовчав. Цей шлюб може завдати шкоди його репутації. Справжній учений такого хибного кроку не зробить. Вона його обдурювала, сумніву нема. Кожна жінка обдурює свого чоловіка. De mortuis nil nisi bene. Якби ж тільки вони були мертві, якби ж тільки вони були мертві! Треба поглянути. Може, то лише здається, що вона мертва. Таке трапляється і в найміцніших убивць. Історія знає безліч прикладів. Історія – штука підла. Історія наганяє на людину страх. Якщо Тереза жива, він не залишить від неї мокрого місця. Це його повне право. Вона позбавила його нової бібліотеки. Він би їй помстився. І раптом хтось приходить і вбиває її. Перший камінь мав би кинути він. У нього цей камінь украли. Він кине в неї останній камінь. Він повинен дати їй лупки. Байдуже – мертва вона чи жива. Він повинен обплювати її. Він повинен копати її ногами, повинен бити її, бити!
Кін підвівся, не тямлячи себе від люті. І тієї ж миті дістав страшного ляпаса. Він мало не просичав убивці: «Цсс!» – через труп, який, можливо, ще був живий. Злочинниця вже шаленіла. Вона мала Терезин голос. Після трьох слів Кін зрозумів, що вбивця й труп поєдналися в одній подобі. Він усвідомив свою провину й мовчав, дозволивши жорстоко побити себе.
Скоро лиш Кін вийшов з дому, Тереза переставила ліжка, прибрала ширму й поперекидала все в кімнаті догори дригом. Заклопотана цією роботою, вона, сяючи від радощів, раз у раз казала собі те саме: «Нехай полютує, нехай полютує!» О дев’ятій Кін іще не повернувся, й вона, як і годиться порядній людині, лягла в ліжко, чекаючи тієї миті, коли він увімкне світло, й ладна вилити на нього всю лайку, що набралася в неї, поки його не було. А якщо він не ввімкне світла й ляже до неї в постіль, вона зі сваркою зачекає, доки це скінчиться. Як жінка порядна вона сподівалася на перше. Коли він підкравсь і роздягся поруч із нею, в неї завмер і язик, і серце. Щоб не забути про лайку, вона поклала собі в хвилини раювання весь час подумки проказувати: «Хіба це чоловік? Це ж не чоловік!» Коли він зненацька впав на неї, вона не видала жодного звуку, боячись, що він піде. Він полежав на ній лише кілька секунд; їй вони здалися днями. Він не ворушився й був легкий, як пір’їнка; вона майже не дихала. Помалу її очікування перейшло в гірку образу. Коли він підхопився, вона відчула, що він іде від неї. Мов знавісніла, накинулась вона на нього з кулаками, криючи його останніми словами.
Побої – це бальзам для високоморальної натури, яка ось-ось ладна скоїти злочин. Поки йому було не надто боляче, Кін сам бив себе Терезиною рукою й чекав назвиська, на яке заслуговував. Адже хто він такий, якщо добре подумати? Осквернитель трупів. Кін дивувався з того, які м’які її лайливі слова, сподіваючись від неї зовсім інших, насамперед тих, що на них заслуговував. Вона його жаліла чи берегла ті слова насамкінець? На її банальні претензії він не мав чого відповісти. Тільки-но пролунає «осквернитель трупів», він ствердно кивне головою й спокутує свою провину зізнанням, котре для такої людини, як він, важить навіть більше, ніж кілька ударів.
Проте цим кільком ударам не було кінця-краю; вони вже почали здаватися йому зайвими. У нього боліли кістки, а Тереза, захопившись банальною й брудною лайкою, для «осквернителя трупів» не знаходила часу. Вона сіла в ліжку й чухрала його то кулаками, то ліктями. Жінка вона була витривала; минуло кілька хвилин, перше ніж вона, відчувши в руках легку втому, урвала крик, що доти складався з самих іменників, і спромоглася на повне речення: «Цього не буде!» Потім вона зіпхнула його на підлогу і, сидячи на краю ліжка й тримаючи Кіна за чуба, щоб не втік, копала його ногами доти, доки відпочили руки. Тоді всілася верхи в нього на череві, знов урвала себе, цього разу вигуком: «Буде ще й не те!» – заходилася частувати навпереміну з обох рук ляпасами. Помалу Кін знепритомнів. Перед цим він забув про власну провину, яку мав спокутувати перед Терезою. Він шкодував, що був такий довгий. «Якби худий і маленький... – бурмотів він. – Якби худий і маленький... Тоді було б менше куди бити». Він щулився, вона не поціляла. Чи вона й далі лаялась? Тереза била по підлозі, била по ліжку – він чув удари по чомусь твердому. Вона вже ледве його знаходила, він став зовсім маленьким, тож вона й лаялась. «Каліка!» – кричала вона. Як добре, що він каліка. Він зменшувався на очах, просто неймовірно швидко, вона вже не могла його знайти, такий він був маленький; Кін зникав від самого себе.
Тереза била далі – влучно й дошкульно. Згодом перевела дух, сказала: «Треба ж, перепрошую, й відпочити», – сіла й полишила роботу ногам, які виконували її не так сумлінно. Вони працювали чимраз повільніше й нарешті самі собою зупинилися зовсім. Як тільки руки й ноги в Терези завмерли, зійшла нанівець і її лайка. Тереза мовчала. Кін не ворушився. Тереза почувалася геть розбитою. За його спокоєм вона вбачала особливу підступність. Щоб не дати йому вдарити себе, вона почала йому погрожувати:
– Я піду в суд. Я цього так не полишу. Накидатися чоловік не має права. Я порядна. Я жінка. Чоловікові припечуть десять років. У газеті це називають зґвалтуванням. Я маю докази. Я читаю про всілякі процеси. Не смій поворухнутися. Брехати всяк уміє. Що він, перепрошую, тут робить? Ще одне слово, і я покличу сторожа. Він повинен мене захистити. Жінка сама. Ґвалтом усяк уміє. Я подам на розлучення. Помешкання належить мені. Злочинцеві нічого не дістанеться. Не треба, перепрошую, полохатись. Хіба я чогось хочу? В мене ж бо й досі все болить. Чоловікові має бути соромно. Він ще й лякає дружину. Я ж бо могла померти. Ото мав би клопіт. На ньому ж немає нічної сорочки. Мені байдуже. Спить без нічної сорочки. Зразу ж бо видно. Я тільки рота розтулю, й мені всі повірять. У буцегарню мене не посадять. У мене є пан Пуда. Нехай чоловік тільки спробує. Матиме справу з Пудою. З ним ніхто не поміряється силою. Зразу кажу. Осьдечки воно, його кохання!
Кін і далі затято мовчав. Тоді Тереза сказала:
– Ось він і мертвий.
Щойно пролунало це слово, вона зрозуміла, як міцно його кохала. Вона стала біля нього навколішки й заходилася шукати на ньому сліди від своїх ударів та копняків. Аж тепер Тереза помітила, що в кімнаті темно; вона підвелася й увімкнула світло. Стоячи за три кроки від нього, побачила, що весь він мов із хреста знятий.
– Йому ж, бідолашному, либонь, соромно, – промовила Тереза; в її голосі вчувалася жалість. Вона стягла зі свого ліжка простирадло – їй не шкода було для нього навіть сорочки з власного плеча – й дбайливо загорнула його. – Тепер нічого не видко, – сказала вона, потім ніжно, як дитину, взяла Кіна на руки, перенесла в його ліжко й укрила тепло й заспокійливо.
Простирадло також залишилося на ньому – «щоб не застудився». Їй хотілося сісти край його ліжка й доглядати за ним. Але вона сама відмовила собі в цьому бажанні – адже так він спатиме спокійніше, – погасила світло й знов лягла спати. Простирадла під нею не було, але за це вона на чоловіка зла в душі не мала.
